Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”

Одразу ж очі в Дологова стали несфокусовані й сонні.
— Блискуче! — зрадів Гаррі й поплескав її по спині. — Тепер візьмися за другого й за офіціантку, а ми з Роном поприбираємо.
— Поприбираємо? — оглянув Рон напівзруйновану кав’ярню. — Навіщо?
— Думаєш, їм не стане цікаво, що тут сталося, коли вони опритомніють у кав’ярні, яка наче побувала під бомбами?
— А, так, ясно…
Рон трохи помучився, доки спромігся витягти з кишені чарівну паличку.
— Не дивно, що вона застрягла! Герміоно, ти запакувала мої старі джинси, вони вже на мене малі.
— Ой, вибач, — прошипіла Герміона, відтягуючи офіціантку подалі від вікна, і Гаррі почув, як вона бурмоче пропо¬зицію, куди мав би запхати свою паличку Рон.
Повернувши кав’ярню до попереднього стану, друзі затягай смертежерів назад у їхню кабінку й посадовили їх, попри¬тулявши до стін, один навпроти одного.
— Як же вони нас знайшли? — не вгавала Герміона, дивлячись на непритомних смертежерів. — Як дізналися, де ми?
Вона глянула на Гаррі.
— Гаррі… ти не думаєш, що на тобі й досі є твій Слід?
— Це неможливо, — заперечив Рон. — За чаклунським законодавством Слід припиняє свою дію в сімнадцять років, його не можна вчепити на дорослу людину.
— Це ти так знаєш, — засумнівалася Герміона. —А що, як смертежери знайшли спосіб почепити Слід на сімнадцятирічного?
— Але ж за минулу добу біля Гаррі не було жодного смертежера. Хто міг почепити на нього Слід?
Герміона нічого не відповіла. Гаррі відчув себе заразним, не¬чистим: невже смертежери й справді знайшли його саме так?
— Якщо я не можу користуватися чарами, і ви не можете користуватися чарами біля мене, не виказуючи нашого місця перебування… — почав було він.
— Ми тебе не покинемо! — твердо урвала його Герміона.
— Нам треба знайти надійну схованку, — сказав Рон. — Щоб усе обміркувати.
— Площа Ґримо, — запропонував Гаррі. Двоє його друзів аж роти пороззявляли.
— Не кажи дурниць, Гаррі, туди може проникати Снейп!
— Ронів тато казав, що вони захистилися від нього закляттями… та навіть якщо вони не подіють, — з притиском до¬ дав він, бо Герміона вже хотіла було заперечувати, — то й що?
Клянуся, я нічого так не прагну, як зустрітися зі Снейпом!
— Але…
— Герміоно, а де ще? Це для нас найкращий варіант. Снейп — це тільки один смертежер. А якщо Слід і далі на мені, то куди б ми не поткнулися, скрізь на нас чигатимуть
цілі зграї смертежерів.
Герміона не сперечалася, хоч видно було, що сперечатися їй хочеться. Поки вона відмикала двері, Рон клацнув світлогасником, випускаючи на волю світло кав’ярні. Тоді Гаррі розпочав відлік, і на рахунок “три” вони зняли закляття з трьох своїх жертв. Коли офіціантка та смертежери сонно заворушилися, Гаррі, Рон і Герміона крутнулися на місці і знову зникли в дедалі густішій темряві.
Минуло кілька секунд, легені Гаррі знову змогли дихати вільно, і він розплющив очі. Вони стояли посеред знайомого маленького занедбаного майдану. Високі вбогі будинки дивилися на них зусібіч. Будинок номер дванадцять теж виднівся серед них, бо про його існування їм сказав Дамблдор, тайнохоронець будинку. Отож вони подалися до входу, щокілька кроків перевіряючи, чи ніхто їх не переслідує і не стежить за ними. Забігли на кам’яні східці, й Гаррі вдарив по вхідних дверях чарівною паличкою. Почулося металеве клацання та брязкіт ланцюга, двері зі скрипом відчинилися й вони швиденько переступили поріг.
Коли Гаррі зачинив за собою двері, старомодні газові світильники ожили, осяявши мерехтливим світлом довгий коридор. Усе тут було так само, як пам’ятав Гаррі: морок, павутиння, а на стінах голови ельфів-домовиків, що кидали химерні тіні на сходи. Довгі темні портьєри завішували портрет Сіріусової матері. Не на своєму місці була тільки підставка для парасоль з тролевої лапи. Вона лежала на боці, наче її оце щойно ще раз перекинула Тонкс.
— Здається, тут хтось був, — прошепотіла Герміона, вказуючи на підставку.
— Вона могла впасти, коли звідси відходив Орден, — промимрив Рон.
— А де ж закляття проти Снейпа? — запитав Гаррі.
— Може, вони починають діяти тільки тоді, як він з’являється? — припустив Рон.
Вони трималися близенько одне коло одного на килимку біля дверей, не наважуючись заходити в будинок далі.
— Не можемо ж ми стояти тут вічно, — сказав Гаррі й ступив крок уперед.
— Северус Снейп?
З темряви почувся шепіт Дикозора Муді, і друзі аж підстрибнули з жаху.
— Ми не Снейп! — прохрипів Гаррі, але щось просвистіло над ним, наче струмінь холодного повітря, і язик його скор¬чився в роті, не даючи змоги говорити. Та не встиг він помацати його пальцем, як язика відпустило.
Його друзі, видно, теж пережили ці неприємні відчуття. Рон ледь не блював, а Герміона, затинаючись, сказала:
— М-мабуть, це б-було з-закляття “язиков’яз”, вичаклуване Дикозором проти Снейпа!
Гаррі боязко ступив ще один крок. Щось заворушилося в темному кінці коридору й не встигли вони вимовити й пів¬слова, як з килимової доріжки підвелася фігура — висока, сіра, наче порох, і жахлива. Герміона заверещала, і на цей вереск відгукнулася й місіс Блек, портьєри перед портретом якої відхилилися. Сіра фігура линула до них дедалі швидше й швидше, її довжелезні, до пояса, волосся й борода розвіва¬лися за спиною. Лице було запале й безплотне, з порожніми очницями. Знайома до жаху, страхітливо змінена, вона підняла висохлу руку, вказуючи на Гаррі.
— Ні! — закричав Гаррі, піднявши чарівну паличку, але на думку не спало жодне закляття. — Ні! То не ми! Ми вас не вбивали…
На слові “вбивали” фігура вибухла, залишивши по собі хмару куряви. Очі в Гаррі засльозилися, він закашлявся й озирнувся. Побачив Герміону, що припала до підлоги біля дверей, затуляючи руками голову, і Рона, котрий дрижав з голови до ніг, незграбно гладив її по плечах і примовляв:
— Усе д-добре… він з-зник…
Курява висіла навколо Гаррі, наче туман, перехоплюючи синє сяйво газових світильників, а місіс Блек і далі репетувала.
— Бруднокровці, нечисть, мерзенні виродки, ганьба на¬шого роду…
— ЗАТКНИСЯ! — заревів Гаррі, спрямовуючи на неї чарівну паличку. Щось ляснуло, шугонули червоні іскри, і портьєри знову затулилися, примусивши місіс Блейк замовкнути.
— Це… це був… — схлипнула Герміона, а Рон допоміг їй підвестися.
— Так, — погодився Гаррі, —тільки не справжній. Просто, щоб налякати Снейпа.
“Цікаво, чи це подіяло, — подумав Гаррі, — чи, може, Снейп відкинув цю страхітливу фігуру так само мимохідь, як убив справжнього Дамблдора?” Намагаючись угамувати нерви, він пішов коридором далі, остерігаючись, чи не з’явиться ще якесь жахіття, проте ніщо вже не ворушилося, крім мишки, що пробігла вздовж плінтуса.
— Перш ніж іти далі, треба все перевірити, — прошепо¬тіла Герміона, підняла чарівну паличку й промовила:
— Гоменум ревеліо. Нічого не сталося.
— Ти щойно пережила великий шок, — лагідно сказав Рон. — Яке це було закляття?
— Таке, як треба! — сердито огризнулася Герміона. — Це було закляття для виявлення людської присутності, і тут зараз немає нікого, крім нас!
— …та старого Порошенка, — додав Рон, вдивляючись у місце на килимовій доріжці, з якого щойно вигулькнула була фігура з пороху.
— Ходімо нагору, — запропонувала Герміона, перелякано придивляючись до килима, і перша пішла по скрипучих сходах до вітальні на другому поверсі.
Герміона махнула чарівною паличкою, щоб запалити старі газові світильники, і, здригаючись від протягів, сіла на канапі, міцно охопивши себе руками. Рон підійшов до вікна й ледь-ледь одхилив важку оксамитову портьєру.
— Нікого не видно, — доповів. — А якби на Гаррі залишався Слід, то вони б уже десь тут бути. Я знаю, що вони не можуть зайти в будинок, але… що таке, Гаррі?
Гаррі скрикнув від болю — його шрам знову запалав і щось майнуло в голові, наче яскраве світло на воді. Він побачив велику тінь і відчув як тіло пронизала лють, що йому не належала, сильна й короттса, мов удар струмом.
— Що ти побачив? — запитав Рон, підступаючи до Гаррі. — Побачив його у мене вдома?
— Ні, просто відчув злість… він дуже злий…
— Але це могло бути в “Барлозі”, — голосно вигукнув Рон. — Що ще? Ти нічого не бачив? Він когось закляв?
— Ні, я просто відчув злість… важко сказати…
Гаррі почувався зацьковано й розгублено, а Герміона аж ніяк не допомогла, спитавши переляканим голосом:
— Знову шрам? Та що ж це таке? Я думала, цей зв’язок розірвано!
— Було розірвано, на якийсь час, — промимрив Гаррі. Шрам і далі болів, заважаючи зосередитись. — Я… я думаю, зв’язок відновлюється щоразу, як він втрачає контроль над собою, так і раніше було…
— Тоді ти маєш закрити доступ до мозку! — різко сказала Герміона. — Гаррі, Дамблдор не хотів, щоб ти користався цим зв’язком, він хотів, щоб ти його розірвав, для того ти й мав навчитися блокології! Інакше Волдеморт може вселити у твій мозок фальшиві образи, згадай…
— Та я не забув, дякую, — огризнувся крізь зціплені зуби Гаррі. Йому не треба було нагадувати, що Волдеморт колись використав зв’язок між ними, щоб заманити його в пастку, і що все це тоді закінчилося смертю Сіріуса. Краще б він не розповідав їм, що бачив і що відчував. Тепер Волдеморт здавався ще загрозливішим, немовби намагався проник¬нути в кімнату через вікно, а біль у шрамі ставав дедалі нестерпніший і дедалі важче було з ним боротися: так, ніби стримуєш з останніх сил напад блювоти.
Він повернувся спиною до Рона й Герміони, вдаючи, що розглядає на стіні старий гобелен з фамільним деревом Блеків. Тут Герміона заверещала. Гаррі вихопив чарівну паличку й крутнувся на місці, побачивши срібного патронуса, що залетів у вікно вітальні, приземлився перед ними на підлозі, згустився в горностая й заговорив голосом Ройо¬вого батька.
— Родина в безпеці, не відповідайте, за нами стежать. Патронус розчинився й зник. Рон чи то заскімлив, чи то застогнав і впав на канапу. Герміона сіла біля нього, хапаючи його за руку.
— З ними все нормально, все нормально! — прошепотіла вона, а Рон ледь помітно всміхнувся і обняв її.
— Гаррі, — сказав він з-над Герміониного плеча, — я…
— Нічого-нічого, — сказав Гаррі, ледь не вмліваючи від болю в шрамі. — Це ж твоя родина, ясно, що ти пережи¬ваєш. Я б теж переживав. — Він подумав про Джіні. — Та я й переживаю.
Біль у шрамі сягав найвищої точки, так, як це було в саду в “Барлозі”. Він ледве-ледве розчув Герміонині слова:
— Я не хочу залишатися сама. Може, візьмемо спальні мішки — я їх прихопила — і переночуємо всі разом?
Гаррі почув, що Рон погодився. Більше він не міг боротися з болем, мусив йому скоритися.
— Я в туалет, — промимрив він і швидко вийшов з кімнати, ледве стримуючись, щоб не бігти.
Насилу дійшов. Замкнув тремтячими руками за собою двері й обхопив руками голову, що розліталася від болю. Упав на підлогу, а тоді, забившись в агонії, відчув, як лють, що йому не належала, охоплює його душу, побачив довгу кімнату, освітлену тільки каміном, і білявого здорованя-смертежера на підлозі, що верещав і корчився. Над ним нависала худа постать з чарівною паличкою, а сам Гаррі говорив високим, холодним, безжальним голосом.
— Ще щось, Роул, чи закінчимо й згодуємо тебе Наджіні? Лорд Волдеморт цього разу навряд чи вибачить… Ти мене викликав, щоб повідомити, що Гаррі Поттер знов утік? Драко,
дай Роулу ще раз відчути гіркоту нашого невдоволення… скоріше, якщо не хочеш сам зазнати мого гніву!
У камін полетіло поліно. Полум’я здійнялося вгору, освітивши на мить охоплене жахом бліде загострене лице. Відчуваючи, ніби виринає з глибокої води, Гаррі кілька разів глибоко вдихнув і розплющив очі.
Він лежав розпластаний на холодній чорній мармуровій підлозі, перед самісіньким його носом стирчав хвіст однієї з тих сріблястих змійок, що підтримували ванну. Гаррі сів. Виснажене й перелякане Мелфоєве обличчя й досі тремтіло перед його очима. Гаррі ледь не знудило від побаченого, від того, що Волдеморт примушував робити Драко.
Хтось різко затарабанив у двері, й Гаррі аж підскочив, почувши дзвінкий Герміонин голос.
— Гаррі, тобі потрібна твоя зубна щітка? Я принесла.
— Ага, чудово, дякую, — спробував він відповісти якомога буденніше, а тоді встав, щоб відчинити двері.

— РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ —
Крічерова оповідь

Рано-вранці Гаррі прокинувся у спальному мішку на підлозі вітальні. У просвіті між важкими портьєрами виднілося небо — холодного ультрамаринового кольору, що нагаду¬вало водянисте чорнило. Щойно починало світати, скрізь лежала тиша, яку порушувало тільки глибоке, повільне дихання Рона та Герміони. Гаррі глянув на темні тіні, що простелилися від них на підлозі. Рон учора в пориві галант¬ності наполіг, щоб Герміона спала на подушках від канапи, тому контури її тіла трохи вивищувалися над його силуетом, її напівзігнута рука лежала на підлозі, а пальці ледь не торка¬лися Ронових. Гаррі подумав, що вони, мабуть, позасинали, тримаючись за руки. Від цієї думки йому стало на диво самотньо.
Він подивився на темну стелю й засновану павутинням люстру. Не минуло й доби, як він стояв на сонці біля входу у весільне шатро, чекаючи появи весільних гостей. Здава¬лося, це все було в іншому житті. Що буде далі? Він лежав на підлозі й думав про горокракси, про страшне й складне завдання, яке лишив для нього Дамблдор… Дамблдор…
Горе, що гнітило його з дня Дамблдорової загибелі, тепер відчувалось інакше. Звинувачення, які він почув на весіллі від Мюріель, угніздилися в голові, неначе хвороботворні віруси, вони заражали спогади про чарівника, якого він боготворив. Невже Дамблдор міг таке допустити? Невже він був, як Дадлі, що радів, коли когось зневажали й мучили — головне, щоб не його самого. Невже він відвернувся від рідної сестри, яку тримали фактично в ув’язненні?
Гаррі думав про Ґодрикову Долину, про могили, Дамблдором ніколи не згадувані, про таємничі предмети, які їм за¬повів Дамблдор без жодного пояснення, і відчув, як темрява набрякає його обуренням. Чому Дамблдор нічого йому не сказав? Чому не пояснив? Може, Гаррі взагалі був йому ні до чого? Чи, може, Гаррі був для нього просто знаряддям, яке треба відшліфувати й нагострити, не удостоюючи зайвою увагою й довір’ям?
Гіркі думки, що обсіли Гаррі, не давали змоги полежати ще. Відчайдушно прагнучи якоїсь дії, щоб трохи забутися, він вислизнув зі спального мішка, взяв чарівну паличку й навшпиньки вийшов з кімнати. На сходовому майданчику прошепотів: — “Лумос”, — і почав підніматися по сходах, освітлюючи паличкою дорогу.
На третьому поверсі була кімната, в якій вони з Роном ночували, коли востаннє тут були. Зазирнув у неї. Дверцята шафи були відчинені, постільна білизна подерта. Гаррі зга¬дав про перекинуту тролеву ногу внизу. Хтось влаштував трус у будинку, коли його покинув Орден. Снейп? Чи, може, Манданґус, який поцупив з цього будинку чимало речей і до, і після смерті Сіріуса? Гаррі зупинив погляд на портреті, що іноді зображав Фінеаса Ніґелуса Блека, Сіріусового пра¬прадіда, однак зараз у рамі не було нічого, крім натягнутого брудного полотна. Очевидно, Фінеас Ніґелус ночував у дирек¬торському кабінеті в Гоґвортсі.
Гаррі піднявся сходами далі, аж доки дістався найвищого поверху, де було тільки двоє дверей. На тих, перед якими він опинився, висіла табличка “Сіріус”. Гаррі ні разу не бував у спальні хрещеного батька. Він штовхнув двері, тримаючи чарівну паличку високо, щоб краще все освітити.
Кімната була простора і колись, мабуть, ще й гарна. У ній стояло велике ліжко з різьбленим дерев’яним узголів’ям, височенні вікна були завішені довгими оксамитовими шторами; з канделябра, вкритого товстим шаром пороху, ще й досі стирчали недогарки свічок, а застиглий віск звисав, немов бурульки. Тонкий шар пилу вкривав картини на стінах та узголів’я ліжка; павутиння тяглося від канделябра до великої дерев’яної шафи, а коли Гаррі ступив крок у кім¬нату, то почув метушню потривожених мишей. Сіріус-підліток заліпив стіни такою кількістю плакатів та знімків, що з-під них майже не проглядалися сріблясто-сірі шовкові шпалери. Гаррі подумав, що Сіріусові батьки не могли протидіяти приклеювальним чарам, які так міцно тримали оздоби на стінах, бо навряд чи вони поділяли смаки свого старшого сина. Видно було, що Сіріус робив усе можливе й неможливе, щоб подратувати батьків. Декілька вилинялих ґрифіндорських прапорів, колись червоно-золо¬тих, лише підкреслювали його відмінність від слизеринської родини. Було багато знімків з маґлівськими мотоциклами, а ще (Гаррі не міг не оцінити Сіріусової зухвалості) — кілька плакатів з напівоголеними маґлівськими дівчатами в бікіні. Гаррі збагнув, що це маґелки, бо їхні зображення були нерухомі, із застиглими на папері збляклими усмішками та скляними очима. Контрастувала з усім єдина на цих стінах чаклунська фотографія, яка зображала чотирьох учнів Гоґвортсу що стояли пліч-о-пліч і всміхалися в об’єктив.
Гаррі з великою радістю впізнав батька. Його неслухняне чорне волосся стирчало ззаду так само, як і в Гаррі, і він теж носив окуляри. Поруч з ним стояв безтурботний красень Сіріус, його дещо самовпевнене обличчя було набагато молодше й веселіше, ніж Гаррі доводилось бачити. Праворуч від Сіріуса стояв Петіґру, нижчий на півтори голови пухкий курдупель, із сльозливими очима, який аж сяяв з утіхи, що його взяли в цю найкрутішу компанію на чолі із загальними улюбленцями-бунтарями Джеймсом і Сіріусом. По ліву руку від Джеймса був Люпин, уже тоді трохи пошар¬паний, але також перейнятий духом радісного подиву, що його визнали й прийняли… чи, може, Гаррі бачив усе це на фотографії, бо знав, як воно було насправді? Спробував зняти знімок зі стіни — він же, зрештою, належить тепер йому, бо Сіріус усе йому залишив — однак знімок не ворух¬нувся. Сіріус зробив усе, щоб батьки не змінили інтер’єру кімнати.
Гаррі оглянув підлогу. Небо за вікном яснішало. Світанок висвітлив клаптики паперу, книжки та різні дрібні пред¬мети, розкидані по килимі. Сіріусову кімнату теж, мабуть, обшукували, хоч речі, що тут були, чомусь розцінили як пере¬важно нікчемні. Деякими книжками, вочевидь, так сильно трусили, що повіддирали палітурки, і вся підлога була всіяна тепер висхлими на сонці сторінками.
Гаррі схилився, підняв і оглянув кілька аркушів. Один був зі старого видання “Історії магії” Батільди Беґшот, а другий — з інструкції до мотоцикла. Третій аркуш був написаний від руки й пожмаканий. Гаррі його розгладив.

Дорогий Гультяю,
Дякую, дуже дякую тобі за подарунок для Гаррі на день народження! Він ним просто захоплений. Йому тільки рік, а він уже скрізь гасає на іграшковій мітлі, і такий собою задоволений! Я додаю фотографію, щоб ти побачив сам. Мітла піднімається всього на два фути над землею, але він уже ледь не вбив кота і розтрощив жахливу вазу, яку мені прислала на Різдво Петунія (я не нарікаю). Зрозуміло, Джеймс вважає, що все це дуже смішно, й каже, що з хлопця виросте чудовий квідичист, треба тільки поховати увесь посуд і не зводити з нього очей.
Ми дуже гарно й затишно відсвяткували день народження — за чаєм, були тільки ми та стара Батільда. Вона завжди була до нас люб’язна, а в Гаррі закохана просто до нестями. Шкода, що ти не зміг приїхати, але справи Ордену понад усе, а Гаррі ще малий і не розуміє, що це його перший день народження! Джеймс трохи дратується, що мусить тут сидіти під замком, він намагається цього не показувати, але я ж бачу… крім того, його плащ-невмдимка й досі у Дамблдора, і тому нема змоги виходити на прогулянки. Якби ти нас відвідав, він би дуже зрадів. Минулої неділі тут був Червик, він дуже пригнічений — можливо, так на нього вплинула звістка про Маккінонів. Я цілий вечір проплакала, коли це почула.
Батільда забігає ледь не щодня, це дивовижна старушенція, вона знає стільки цікавих історій про Дамблдора, хоч навряд чи він зрадів би, якби довідався! До речі, сумніваюся, що у все можна вірити, бо не дуже схоже на правду, щоб Дамблдор…

У Гаррі затерпли руки й ноги. Він стояв непорушно, тримаючи занімілими пальцями цей дивовижний аркуш, а в його грудях мовби відбулося тихе виверження емоцій — радість і смуток у рівних дозах стугоніли в його жилах. Хитнувшись до ліжка, він сів.
Ще раз перечитав листа, однак якогось нового сенсу не знайшов, тому почав вивчати її почерк. Вона писала “г” так само, як і він. Переглянув листа і знайшов усі ці літери до одної — і кожнісінька була мовби дружній помах руки з потойбіччя. Цей лист — неймовірний скарб, свідчення, що Лілі Поттер жила, насправді жила, що її тепла рука колись торкалася цього аркуша, виводила чорнилом ці букви, ці слова про нього, про Гаррі, її сина.
Нетерпляче відганяючи непрохані сльози, він перечитав листа, цього разу зосередившись на змісті. І ніби чув забу¬тий голос.
У них був кіт… можливо, він загинув, як і його батьки, в Ґодриковій Долині… або втік, як не стало кому годувати… Сіріус купив йому першу мітлу… його батьки знали Батільду Беґшот, можливо, їх познайомив Дамблдор? “Його плащ-невидимка й досі у Дамблдора”… щось тут було дивне…
Гаррі замислився над маминими словами. Чому Дамблдор забрав Джеймсів плащ-невидимку? Гаррі добре пам’ятав, як директор сказав йому кілька років тому: “Мені не треба плаща, щоб стати невидимим”. А може, він був потрібен якомусь менш обдарованому членові Ордену, і Дамблдор його тільки передав? Гаррі читав далі…
“Тут був Червик”… Зрадник Петіґру був “пригнічений”? Може, він знав, що бачить Джеймса й Лілі востаннє?..
А тоді знову Батільда, яка розповідала неправдоподібні істо¬рії про Дамблдора: “не дуже схоже на правду, щоб Дамблдор…”
Щоб Дамблдор що? Багато було не дуже схожого на правду з того, що говорили про Дамблдора — наприклад, те, що він колись отримав найнижчі оцінки на іспиті з трансфігурації, або те, що він у свій час захоплювався, як і Еберфорс, чару¬ванням кіз…
Гаррі звівся на ноги і вивчив підлогу — можливо, десь тут є закінчення листа. Він хапав різні папери, в запалі став¬лячись до них не з більшою повагою, ніж той, хто копирсався тут раніше. Витягав шухляди, трусив книжками, вилазив на стільці, щоб обмацати рукою зверху шафу, заповзав під ліжко та крісло.
Нарешті, лігши долілиць на підлогу, помітив під комодом подертий аркуш. Коли витяг його, то виявилося, що це досить великий клапоть фотографії, про яку писала в листі Лілі. Чорнявий малий, заливаючись сміхом, гасав на кри¬хітній мітлі, то вилітаючи зі знімка, то залітаючи назад, а за ним ганялися чиїсь ноги, скоріше за все Джеймсові. Гаррі поклав фотографію разом з материним листом у кишеню й продовжив пошуки другого аркуша.
Минуло ще чверть години, і він був змушений визнати, що закінчення листа пропало. Можливо, цей аркуш десь загубився за ці шістнадцять років, що минули з його напи¬сання, а може, його забрав той, хто обшукував кімнату? Гаррі ще раз перечитав листа, шукаючи тепер якихось натяків, чим міг бути цінний другий аркуш. Сумнівно, щоб смертежерів зацікавила його іграшкова мітла… потенційно корисною могла бути тільки інформація про Дамблдора. “Не дуже схоже на правду, щоб Дамблдор…”… Що?
— Гаррі? Гаррі! Гаррі!
— Я тут! — відгукнувся він. — Що сталося?
За дверима затупотіли кроки, і в кімнату ввірвалася Герміона.
— Ми прокинулися й не знали, де ти! — пояснила вона, задихаючись. Тоді озирнулася й гукнула:
— Роне! Я його знайшла!
Роздратований Ронів голос озвався луною на кілька поверхів нижче.
— Добре! Скажи йому, що він дурко!
— Гаррі, будь ласка, не зникай, ми так перелякалися! Чого ти взагалі сюди пішов? — Вона окинула поглядом розгар¬діяш у кімнаті. — Що ти тут робив?
— Глянь, що я знайшов.
Він показав листа від матері. Поки Герміона читала, Гаррі дивився на неї. Дочитавши, вона глянула на нього.
— Ой, Гаррі…
— А ще оце.
Він дав їй подерту фотографію, і Герміона всміхнулася, див¬лячись на малого, що гасав туди-сюди на іграшковій мітлі.
— Я шукав закінчення листа, — сказав Гаррі, — але його тут немає.
Герміона роззирнулася.
— Це ти тут усе порозкидав, чи хтось іще раніше?
— Хтось тут копирсався раніше, — сказав Гаррі.
— Я так і думала. У всіх кімнатах, куди я зазирала по дорозі сюди, все розкидано. Що вони, по-твоєму, шукали?
— Якщо то був Снейп, то інформацію про Орден.
— Та він і так усе знає, він же сам був у Ордені!
— Тоді, — Гаррі кортіло обговорити свою теорію, — можли¬во, інформацію про Дамблдора? І вона, скажімо, була в другій частині листа. Ти знаєш, про яку Батільду згадує мама? Знаєш, хто це така?
— Хто?
— Батільда Беґшот, авторка…
— “Історії магії”, — договорила за нього Герміона, явно зацікавившись. —То твої батьки її знали? Вона була блис¬кучим істориком магії.
— І вона й досі жива, — повідомив Гаррі, — і живе в Ґодриковій Долині. Це про неї говорила на весіллі Ронова тітка Мюріель. Вона добре знала Дамблдорову родину. Цікаво було б з нею поговорити, скажи?
Герміонина усмішка була надто всерозуміюча, щоб Гаррі це могло сподобатись. Він забрав листа з фотографією і за¬пхав у капшучок на шиї, щоб не дивитися на неї й не видати своїх думок.
— Я розумію, чому ти хотів би поговорити з нею про маму з татом, і про Дамблдора, — сказала Герміона. — Але це навряд чи нам допоможе в пошуках горокраксів, правда? — Гаррі мовчав, і вона вела далі: — Гаррі, я знаю, що ти дуже хочеш побувати в Ґодриковій Долині, проте мені страшно… Страшно, що ті смертежери так легко нас учора знайшли. Я відчуваю, що ми повинні уникати того місця, де поховані твої батьки. Я переконана, що смертежери тільки й чекають, коли ти там з’явишся.
— Не тільки про це йдеться, — Гаррі й далі уникав її погляду. — Мюріель на весіллі говорила про Дамблдора різне. Я хочу знати правду…
Він переповів Герміоні почуте від Мюріель. Коли закінчив, Герміона сказала:
— Тепер я, Гаррі, розумію, чого ти такий засмучений…
— …я не засмучений, — збрехав він, — я просто хотів би знати, правда це чи ні…
— Гаррі, невже ти сподіваєшся почути правду від такої злої старої баби, як Мюріель чи від Ріти Скітер? Як ти можеш їм вірити? Ти ж добре знав Дамблдора!
— Думав, що знав, — пробурмотів він.
— Ти ж сам знаєш, як мало правди було в тому, що Ріта писала про тебе! Додж має рацію — як можна дозволяти таким людям паплюжити твою пам’ять про Дамблдора?
Він відвернувся, намагаючись нічим не виказати образу, яку відчував. Знову те саме: вибирай, кому вірити. А він хотів правди. Чому ж усі ставали йому на заваді?
— Може, підемо на кухню? — запропонувала після короткої паузи Герміона. — Пошукаємо щось на сніданок?
Гаррі неохоче погодився, й вийшов за нею на сходовий майданчик, де були ще одні двері. На них виднілися глибокі подряпини під маленькою табличкою, якої він не помітив у темряві. Зупинився прочитати напис. Це було невеличке, однак претензійне оголошення, каліграфічно написане від руки. Таке міг повісити на дверях своєї кімнати Персі Візлі.

Не заходити
без спеціального дозволу
Реґулуса Арктура Блека

Хвилювання охопило Гаррі, та не відразу він збагнув, чому. Ще раз перечитав напис. Герміона була вже далеко внизу.
— Герміоно, — покликав, сам дивуючись, що голос звучить так спокійно. — Вернися сюди.
— А що там таке?
— Р.А.Б. Здається, ми його знайшли. Герміона зойкнула й вибігла сходами назад. — У маминому листі? А я не бачила…
Гаррі захитав головою й показав на Реґулусову табличку. Герміона прочитала й так міцно вчепилася Гаррі в руку, що він аж скривився.
— Сіріусів брат? — прошепотіла вона.
— Він був смертежер, — повідомив Гаррі. — Сіріус мені про нього розповідав. Вступив у смертежери ще замолоду, а потім йому стало страшно, й він хотів їх покинути… а вони його вбили.
— Усе збігається! — вигукнула Герміона. — Якщо він був смертежер, то мав доступ до Волдеморта, а коли розчару¬вався, то, можливо, захотів Волдеморта знищити!
Вона відпустила Гарріну руку, перехилилася через бильця й крикнула:
— Роне! РОНЕ! Іди сюди, бігом!
Захеканий Рон прибіг за секунду, з чарівною паличкою напоготові.
— Що таке? Якщо знову велетенські павуки, то я хотів би спершу поснідати…
Він насупився на табличку на Реґулусових дверях, яку йому мовчки показувала Герміона.
— Що? Це ж Сіріусів брат? Реґулус Арктур… Реґулус… Р.А.Б.! Медальйон… ви не думаєте?..
— Зараз побачимо, — відповів Гаррі. Штовхнув двері, але вони були замкнені. Герміона націлилася чарівною палич¬кою на замок і промовила:
— Алогомора.
Щось клацнуло, і двері відчинилися. Вони переступили поріг разом, оглядаючись на всі боки.
Кімната Реґулуса була трохи менша, ніж Сіріусова, але теж зберігала дух колишньої величі. І якщо Сіріус намагався всіляко підкреслити свою відмінність від решти родини, то Реґулус акцентував на цілком протилежному. Слизеринські смарагдово-срібні кольори були скрізь — прикрашали ліжко, стіни, вікна. Над ліжком був ретельно вималюваний родин¬ний герб Блеків з їхнім гаслом “Toujours Pur”. Нижче висіла ціла колекція пожовклих газетних вирізок, зчеплених докупи в клаптиковий колаж. Герміона перетнула кімнату, щоб їх роздивитися.
— Усі про Волдеморта, — сказала вона. — Реґулус, мабуть, не один рік був його фанатом, перш ніж пристав до смертежерів…
З покривала на ліжку здійнялася хмарка пилу, коли вона сіла, щоб перечитати вирізки. Гаррі тим часом помітив ще одну фотографію. На ній усміхалися й махали руками гравці гоґвортської квідичної команди. Підійшов ближче й поба¬чив, що в кожного на грудях був герб зі змією — то були слизеринці. Реґулуса одразу можна було впізнати в хлоп¬цеві, що сидів посередині першого ряду. Він був чорнявий і теж мав дещо зарозумілий вигляд, як і брат, хоч був нижчий, худіший і не такий вродливий, як Сіріус.
— Він був ловцем, — зауважив Гаррі.
— Що? — неуважно перепитала Герміона, занурена у вирізки про Волдеморта.
— Він сидить у першому ряду, посередині, а там завжди сидять ловці… але то таке, — урвав сам себе Гаррі, помітив¬ши, що його ніхто не слухає.
Рон стояв рачки, шукаючи щось під шафою. Гаррі роззирнувся по кімнаті, шукаючи ймовірних сховків, і підійшов до письмового стола. І тут уже хтось понишпорив. Усе в шухлядах було розкидане, порох, здавалося, тільки недавно осів, але цінного не було нічого: старі пера, застарілі обшарпані підручники, розбитий зовсім недавно каламар, чорнило з якого залило всю шухляду.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве