Панас Мирний. “День на пастівнику”

– Ходімо, Іване, хай йому біс! – сказав Грицько, ще раз сплюнувши,-
Ми прийшли за ним його кликати їсти, тепер хай він до нас і не
доторкається, хай оту
ящірку злопа.
Грицько пішов, Івась стояв і боязко дивився на те, що робив Василь.
Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лиці пробігали
уразливі смуги і гидливо кривили рота. Василь робив своє – довбавсь.
– Та покинь, Василю! – сказав Івась.
– А ти чого пристав? – скрикнув Василь.- Той пішов, іди і ти за ним!
- Він ще на Грицька розсердився, а тут і цей доїда. Його сірі очі
вип’ялись, мов хотіли вискочити з лоба.
– Не займай його, Іване,- гукнув з-за чорнобилі Грицько,- іди сюди.
Ти ж бачиш, який він розумний та письменний,- ящірок уже ріже. Мати як
почує, то на увесь світ оповістить.- І Грицько уїдливо зареготався.
– Грицьку! Я тебе не займаю, не руш 1 мене,- покійно і твердо
відказав Василь і, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилі лицем;
воно у його стало аж муре, одні сірі очі, як у кота, горіли аж зеленим
огнем.
– Чого ви до мене прийшли?- скрикнув він.- Кликав я вас? Ви там собі
що не робили – я не йшов підглядати, не мішайтеся і до менеї
Івась порвався не йти, а бігти,- такий грізний та страшний стояв коло
його Василь; за Івасем, регочу-чи, побіг і Грицько.
– Хай тобі біс! Зоставайся з своєю ящіркою. Ріж її і їж, та ще й
матері на борщ понеси – подякує! -• кричав на бігу Грицько.
Здоровенна грудка землі прошуміла над його головою.
Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далі.
– Проклятий москальчук! – жалівся він Івасеві.- Не одхилися я -
мабуть, убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так і продзижчала.
Підожди ж ти мені! – і він посварився кулаком.
– Що ти йому зробиш, такому здоровкові? – сказав Івась.
– Хто здоровий? Він? – скрикнув Грицько.- Здоровий, як бугай, а
трусливий, як заєць! Хіба не віяв його Микита Здоренко? А сам не
подужаю, по-просю Педченка,- украду уже в батька тютюну на люльку, як
тільки дам,- то так накладе йому боки, що тільки держись!
– Чуєш,- помовчавши, почав знову Грицько,- коли будемо гнати до
водопою,- не жени його ні овець, ні телят. Коли ж так,- хай сам, чортів
цвик, гоне, а то звик панувати…
– Мені, Грицьку, вже їсти хочеться,- сказав Івась і напрямився до
балочки, де під лихою сірячиною лежала торба з харчю. Іван порився у
торбі, витяг чималий шматок хліба, невеличку тараньку і, зайшов ши у
тінь, під бурту, почав тараню чистити. Грицько підійшов до брата.
– Давай усю тараню поїмо,- сказав Грицько,- йому нічого не зоставимо.
– Нехай йому з його таранею,- одказав Івась.
– Ну, так заховаймо де. їй-богу, давай заховаймо! – Очі у Грицька
весело заграли, він мерщій схопився і побіг переховувати торбу.
Поки Івась чистив тараню, Грицько носився з торбою, хотів заховати у
бур’яні – видно, намірявся занести аж в осоку до озера – та роздумав.
– Годі тобі носиться з нею, іди вже їсти! – гукнув на його Івась.
Так Грицько і не переховав торби, тільки кинув на сонці у траві та й
побіг до брата.
Сонце стояло якраз над головою; не гріло – палило; польовий вітер
такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по траві, шукаючи -гіні,
і, не знаходячи, жалібно деренчали, голови їх хилилися, боки ходором
ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там і ліг, руденьке
телятко бекало, мов жалілося; та й душно ж як! Справді було душно, аж
варко, так душно. Нігде було заховатися, нігде голову приткнути у тінь,
бо й тіні не було, сонце стояло якраз над головою. Степ мов палав під
тим світом, зв’ялена трава хилилася додолу, нігде ні птичого гласу,
ніякого гуку не чутно, хіба де здалека донесеться, як хававкне перепел,
ударить раз-удруге та й замовкне. І в Ратієвщи-ні помовкло птаство; одно
поховалося по гніздах, друге полетіло за здобиччю, одна тільки бездомна
птиця- зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала.
Брати, пообідавши своєю сухою стравою і напоївши овечат і чорного
бичка,- Грицько так-таки і не схотів гнати до водопою Василевого
товару,- повкладалися прямо на траві, на сонці, їх запечена шкура
казала, що не первина їм лежати при такій спеці. Тепер вони тілько трохи
набік поодвертали голови, сонце догрівало найбільше у спину. Івась зразу
заснув. Грицькові ж не спалося; йому хотілося діждатися того часу, коли
вернеться Василь і почне їсти: чи справді він буде тим ножиком, що різав
ящірку, різати і хліб. Для сього разу він і нове прозвище пригадав
Василеві: ящучурі <І знайомим хлопцям розкажу, щоб і вони так його
дражнили,- думав він,- я йому не сим, то другим віддячу!”
Ні з ким він ніколи так не ворогував, як з Василем, і Василь не любив
Грицька; брати двоюрідні – вони жили гірше чужих, гризлися, як кішка з
собакою. Аби що запримітив Грицько за Василем,- зараз і вибива йому очі,
на глузд піднімає. І Василь не мине случаю, щоб чим Грицькові дозолити;
тільки все стиха, крадькома, як кішка, мов і не він, то кийок мережаний
поламає, то пужалко цяцьковане закине, то м’яч украде і захарпає, а
часом і боки накладе Грицькові. Така спірка, така ворожнеча ніколи між
ними не втихає, щодня вони за що-небудь та й погризуться. От і тепер
досада їсть Грицькове серце, і він тільки дожи-да случаю оддячити,
дожида Василя.
Йому не довго довелося дожидати. Широка розвалькувата постать
Василева замаячила, чимчикуючи від Ратіевщини прямо до бурти. Здоровенна
голова, мов гарбуз, міцно сиділа на короткій шиї, кругле, широке лице
лисніло від поту; сірі очі бистро бігали. Ось він уже наближається до
того місця, де лежить Грицько. Ступінь-другий… і високо стрибає через
його.
– Тобі не можна обійти! – обізвавсь Грицько, піднявши голову.
– Чого ж ти ліг на дорозі? – відказав Василь і прямо почвалав до
торби. Тута ж коло неї опустився він на траву, витяг хліб, тараню і
почав трощити. Він не чистив тарані, як Івась, а з цілої кусав шматки,
випльовуючи луску з рота.
– Іч, прокляті! Положили торбу якраз на сонці – хліб на сухар
зісохся! – сказав він, витяг ножик з кишені і, як штрикав ящірку, почав
штрикати та колоти хліб.
Грицько крадькома поглядав на його і про себе реготавсь. “Хоч би
подавився, ящучур!”-подумав.
Василь, поколовши хліб, глитав його, як індик зерно.
– Чи вже напували?- спитав він, попоївши і вмощуючись на торбі
лягати.
– Своїх напували,- повагом одказав Грицько.
– А моїх? – скочивши, мов ужалений, скрикнув Василь.
— Сам де був? Ящірок поров? – уїдливо спитав’ Грицько.
Хвилину Василь постояв, це зразу – прискочив до Йвася, що,
розплатавшись на траві проти сонця, спав, як убитий, і штовхнув його у
бік ногою.
– Іване! Чому ти не напував товару? – скрикнув він.
Івась спросоння не розібрав нічого, підвівся, сів і, лупаючи, дивився
на Василя сонними та мутними очима.
– Навіщо ти його будиш? Нащо займаєш? – скрикнув Грицько, схопившись
з місця й підбігаючи до Василя.
– А твоє яке діло? Ти спрос?
– Дуля тобі в нос! – скрикнув Грицько.- Тільки мені його займи – то
дивись! – він показав йому кулака.
Івась, полупавши очима і поскрібши у потилиці, знову ліг і зразу
заснув.
– Не дуже лиш носися з своїми кулаками, бо по-одбиваю! – сказав,
одходячи, Василь.
– Хто, ти? – кричить Грицько.
– Я! – одру бав Василь.
Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув і,
вернувшись на місце, ліг. Він удовольнився,- Василь утік від його,
злякався! Шкода, що Івась спить, не бачив. І Грицько радий закрив очі.
Василь, походивши манівцями, одлучив своїх овечат, зайняв руденьке
телятко і погнав до водопою.
Він довго не вертався; уже і Грицько заснув, і Івась прокинувся, а
його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе проміння
зробилось ще пекучі-ще, ще гарячіше; вітер зовсім затих: сухе, жовте, аж
червоне, повітря віддавало горілим, і в полі здавалось мов серед печі.
Івась, прокинувшись, довго сидів, чухався, утирався від поту, поки трохи
прочумавсь. Що йому зразу почулось – це якесь чудне деренчання, мов хто
на дудці грав. Що воно? де воно? Він озирнувся, розглядав. Грицько он
лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало?
І руденького теляти немає… Де се воно подівалося? Івась кинувсь до
Грицька.
– Грицьку, Грицьку! Чого не всі вівці? Де руденьке телятко?
– Василь погнав до водопою”- промовив Гриць-ко, лупнувши очима і
позіхаючи. Івась постояв над ним.
– Грицьку! годі вже спати” візно. Ось устань;
щось десь грає, та ловко так.
Грицько підвівся. Хрипле деренчання хвилею про-мчалось над ними.
– Чув? Що воно? – питав Івась.- А ходім подивимося.
Грицько встав, потягаючись.
– Воно щось біля озера грає,- сказав, дослухаючись, Івась.
– Поженім напувати, то й подивимося.
– Завертай,- сказав Грицько.
Івась побіг збирати овечат до гурту. Незабаром брати погнали їх до
озера.
Сонце якраз світило їм у вічі: променясті стяги стрибали перед ними
по траві, бігали, грали, аж дивитися було боляче. А як спустилися вони у
балку, проміння перестало стрибати, дробитись, а рівненько і гладенько
тяглося вподовж озера: чисте плесо, мов розтоплене золото,
палало-горіло; стоптана стежка, во-нючі багна, оситняг, явір – все те
покрилося мов золотим серпанком. По той бік очерет стояв чорною стіною,
стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листям.
З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидів Василь і
щосили дудів у зелену дудку; дудка ревла-хрипіла.
– Бач, то Василь граєі – скрикнув Івась і перший побіг до його.
– Це ти сам зробив? – спитав Василя.
– Сам.
– Та ну?
– А хто б же? Івась помовчав.
– Ану я, чи заграю?
Василь дав дудку Івасеві. Івась страх зрадів, коли дудка і в його
заграла.
– Грицьку! Ось іди сюдиі Бач – граеі – радік”-чи, гукав він до брата.
Грицько помалу наближавсь; його вдержувала недавня лайка з Василем.
“Певно, він і досі дметься”,- думав Грицько і не помиливсь. Василь
неласка-во подививсь на його, хоч нічого не сказав.
– Ось на, заграй! – тиче Івась Грицькові дудку. Грицько узяв і почав
роздивлятись.
– Це ти, Василю, зробив? – спитався він, щоб зав’язати розмову.
– Авжеж, тебе не питав,- неласкаве одказав Василь.
Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихенько подув,-
товсто і хрипло загула дудка. Івась зареготавсь.
– А ловко! – сказав Грицько.- Ще якби отут дірочки попрорізувати,
тоді б можна, як на сопілці, і пальцями перебирати.
– Ану, давай,- радісно обізвавсь Василь, забуваючи про свій гнів, і
почав збоку прорізувати дірочки. Після сього голос дудки не так деренчав
і грати стало зручніше.
– Дай і мені, Василю, ножика, я й собі зроблю.-. прохав Івась.
– Возьми.
Довго мусувавсь Івась і все нічого не вдіє, то, дивись, денце зовсім
одріже, то дірку під колінцем велику зробить,- не грає дудка!
– Давай я,- сказав Грицько і почав робити. Івась дививсь. Дудка
вийшла тонша голосом від Васи-левої.
– Тепер же і я знаю! – закричав, граючи очима, Івась і знов принявся
за роботу.
За сим разом дудка заграла – і таким тонким та різучим голосом, що аж
усі здивувались.
– А давай усі разом заграємо! – казав Грицько.
– Давай! давай! – одказали трохи не разом і Василь, і Івась і
постановилися в коло.
– Раз! два! три! Починай! – скрикнув Грицько. Разом три дудки
ускочили в -хлоп’ячі роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки
попідкладав, вип’ялися очі, і три голоси, пискучий, тонкий і товщий,
зично пронеслися у вогкому повітрі над озером. То була не мистецька гра
майстрів-музик, а певне, і їй не зраділи б так хлопці, як своєму
незумілому гранню. Вони нічого не грали та й не вміли що-небудь грати, а
так дудили, деренчали, той – своє, а той своє. Отже, як їм мило було так
дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очі радістю
грали, пальці бігали по дірочках, а щоки одно роздимались, аж червоніли.
Івась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всі боки, на що
Василь, завжди непривітний, і той поводжував плечима. Про спірку, про
змагання де і споминка ділася, все забулося, все те було з кимсь іншим,
а не між ними; вони тепер рідні, брати, більше ніж рідні й брати,- вони
майстри одного любого їм діла!
Непримітне час минав, непримітне сонце пливло до спокою; воно вже так
низенько осіло; понад самою землею стоїть його іскристе коло,
розстилаючи аж червоний світ по траві.
Ось уже довга тінь від очерету простяглася вподовж озера, добирається
до бугорка, де грають хлопці.
– Годі! Нехай йому! – скрикнув перший Василь.- Он уже сонце сідає, а
я ще й не полуднував.- І, недовго думаючи, опустився коло торби і почав
жувати хліб. Тараню він з’їв за обідом, зостався один хліб, та й той
зсох на сухар.
Грицько та Івась теж почали полуднувати. У їх зосталася ще одна
таранька, мати дала по одній кожному. Вони, ще збираючись на пастівник,
порахувалися одну з’їсти у обід, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши,
як давиться Василь черствим хлібом, раз по раз поблимуючи сірими очима
на те, як чистить Івась тараню,- розділили її не надвоє, а натроє.
Василеві дали від голови, Грицько узяв серединку, а Івасеві достався
хвостик.
Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса виступала на траві,
де пройшла вечірня тінь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку
траву, за день вони так вижарилися на тому сонці,- де вже його по такій
спеці пастись,- що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони
ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці,
полуднували, вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між
гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії
темної гущавини доносилося нестямне щебетання соловейків.
– Та й солов’ї у Ратієвщині як свищуть. І скілько то їх? – обізвавсь
Івась.
– А вже до гаспида! – додав Грицько…
– Чого там тільки немає! – зітхнувши, промовив Василь.
– Там, кажуть, й райські яблучка є? – спитав Івась.
– Мати розказує,- одказав Василь,- що не тільки райські яблучка, а й
аґрус, порічки, виноград,- отакими кетягами так і висить! А груш тих, а
ягід усяких, а яблук?
– Брат ти мій! – скрикнув Грицько.- Що, коли б я там був? – і його
очі загорілися.
– А що, якби тобі, Грицьку, узяв та й віддав усе оте дворище? Що б ти
робив? – спитав трохи перегодом Івась.
– Я б тоді паном діло зажив. Та де б тобі,- більше б пана був, до
царя рівнявся. Усе б у садку і сидів та овоч їв.
– А я не так би зробив,- одказав Івась.- Я б перевів туди і батька, і
матір, тебе, узяв би Василя і Галю узяв би. Жили б ми там укупі,
розкошували разом.
– А ти, Василю, що зробив би? -спитав Грицько.
Василь мовчав і дивився на Ратієвщину; він упинався очима у неї, як
кішка упинається у мишу; як кібець у горобця. Посеред їх, у зелених
зрачках, горить-тліє огонь заздрості,- так би і вхопив, так би і
проглинув, коли б сила!
– Чи правда, Василю, не розказувала тобі мати,- не дождавши одказу,
почав знову Грицько,- там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю
ховали, і тепер ті люди у глуху ніч устають, блукають по садку, по
двору, все шукають могили покійного пана?
Василь мовчав.
– Нащо ж її шукати, коли він там же під каплицею похований,- одказав
Івась.
– То ж то й є, що під каплицею. Через те вони і не найдуть; у каплицю
їм не можна увійти, а знадвору не досягнуть.
– А якби досягли? – спитав Івась.
– Те б рознесли на шматочкиї
У Івася мороз поза спиною пробіг, в очах боязнь засвітила. Грицько
замовчав, він ждав одказу від Василя, а той, лежачи животом на землі і
підперши голову руками,- і не змельне – все дивиться на Ратієвщину.
– Василю! – обізвав його Грицько.
– Га?
– Ти не чув? – і він знову його перепитав.
– Ні, не розказувала,- одказав понуро Василь.
– Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть,- почав знову
Грицько.- Розказують, що покійний пан дітей не любив. Люди ховалися з
дітьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз
і велить собакам віддати.
– Як, живе? – скрикнув Івась.
– Ні, зварять у казані з кашею та й віддадуть. Івась аж затрусився,
так йому стало страшно.
– У його не такі, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не
хорти, а справжні куцьки. Там для їх і комори здоровенні були
відбудовані. У тих коморах вони й жили. Ото для їх і їсти варили, і все
тільки на ніч. Щовечора отакі казани каші наварять та й поставлять, а до
світа вони й порожні.
– Так він і з чортами знався? – спитав Івась.
– Авжеж. Де б він того й багатства набрав? Спершу він. кажуть, був
бідний, а то зразу розжився. Не як і розжився, як вони нанесли йому за
те, що душу свою їм одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у
утрені стоять, то вони аж дмуться та пруть цілими тачками гроші,- одні
золоті, другі срібні, треті мідні. Отакі ворохи понасипають! Гроші ті
лежали, либонь, у льохах під будинком. І як умер старий та пішли шукати,
аж там замість грошей в одному кутку цегла, у другому – череп’я, а в
третьому – кінські кізяки. А як несли ховати тіло, то піднявся такий
страшний вітер, що люди не змогли і нести, постановили труну на землі. І
як постановили,- як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так
вихор і піднявся стовпом угору, як сажа, чорний. І як пройшов той вихор
та обдивилися люди, аж у пана так живіт і репнув. Ото, кажуть, чорти
його душу брали до себе.
Грицько замовк, і всі мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося,
пронизуючи червоним світом тихе повітря, понад землею простяглася довга
тінь. Ратієв-щина, наче в золото окутана,- горіла-сіяла.
– Ох-хо-хо! – не скоро, не скоро промовив Івась,- що то колись тут
було, а тепер,- пустка пустинею.
– Воно отак уже довіку буде,- одказав Гриць-ко.- Це місце закляв
старий князь, і ніхто його посісти не зможе, а хіба тільки оддасть
чортові душу, то тоді посяде. І тоді, кажуть, усе знову вернеться, як і
було, і цегелля ті, і череп’я, і кізяки так й обернуться знову у
гроші…
Грицько замовк; у Івася мороз ходив поза спиною, і він боязко
струшувався, а Василь аж дух затаїв, та все дивиться на Ратієвщину.
Світ закрутився, заіскрився і зразу згас,- то сонце посунуло за гору.
Темна тінь знялася, розіслалася над землею; Ратієвщина з зеленої
зробилася чорна, одні верхів’я високого дерева ще горіли; то посліднє
сонячне проміння іскрило поверх його. Ось і воно знялося угору; всюди
зробилося темно, тілько небо, де сіло сонце, мов далека пожежа,
горіло-палало. З міста доносився глухий клекіт, над озером уставав
легенький туман; дужче закумкали жаби в болоті, засвистали черепахи у
сазі, а солов’ї – як не розірвуться в Ратієвщині.
– Сонце сіло – час додому,- сказав Грицько.- Іване! Завертай овечат.
Івась, у котрого голова ще горіла і серце так дуже кидалось від
страшних Грицькових переказів, тихо почав підводитись. Грицько мусувавсь
коло торби, а Василь – одно лежав, одно дивився на Ратієвщину.
– Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додо-! – сказав Грицько.
Василь глибоко зітхнув.
му!
– Ох! Хіба уже я не доживу до того…- промовив.
– До чого? – спитав Грицько.
– А Ратієвщина моя буде! – аж скрикнув він. Івась глянув на Василя -
задуманий, суворий, аж
чорний, а Грицько, усміхаючись, промовив: “Доживай!”
Хутко хлопці зібралися в дорогу. Івась і Грицько
ішли по боках і доглядали овечат, щоб не розбігались. Попереду
повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волік Василь. Задумана
голова його важко схилилася на груди, лиха сірячина нерівне лежала на
плечах, один край її волікся по траві. Василь того не примічав, він
нерадісно волікся за отарою, немов загубив що або ішов на кару.
Ось уже кінчилась і толока; сіріла курявом широка проїжджа дорога,
овечата, зійшовши на неї, зняли хмарою кіптягу, кашляли, мекали. Василь,
все похнюпившись, волікся.
Ось уже завидніли і їх дворища на краю міста, на Довгоселівці.
Василь, забачивши їх, повернувся назад, подивився на Ратієвщину,- чорною
непроглядною стіною чорніла вона у сірому мороці вечора; ззаду неї
горіло і червоніло небо, від чого вона здавалася ще чорніша. Василь
прикро подивився, важко і глибоко зітхнув, повернувся і сердитий,
лаючись, почав одрізняти своїх овечат.
[1878]

Страницы: 1 2

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве