Іван Нечуй-Левицький. “Пропащі”

Була весна. Сонце обливало золотим світом містечко Степанці. Містечко
тяглося на кільки верстов понад річкою Расавою. Гори за горами, круті та
стрімкі, ніби побравшись за руки, тяглися далеко-далеко до Канева понад
річкою й тонули в тумані. Під горами зеленіла широка смуга молодого
очерету, неначе розстелений довгий та широкий шматок зеленого сукна. В
очереті біліла срібною стрічкою Расава. За очеретами, на розлогій
долині, тяглися два рядки білих здорових хат з садками, городами та
левадами. Серед села лиснів широкий ставок, чорніла довга гребля. Над
ставком під самими горами біліла церква з п’ятьма банями. Хрести на
церкві горіли, неначе вилиті з щирого золота.
Була неділя. Надворі було тихо. Небо подихало весняним теплом. Золоте
марево дрижало понад горами, над очеретами, над зеленим вигоном. Коло
церкви, на вигоні, дівчата грали в перепілки, побравшись за руки та
співаючи веснянок. Парубки стояли осторонь купами та дивились на дівчат.
Під вербами сиділи та балакали молодиці, вештались діти.
До дівчат наближався Іван Радивиловський. Він був невеликий на зріст
парубок, у синьому жупані, в чорному картузі. Кругле лице осміхалось і
було таке веселе, неначе воно ніколи на віку й журби не зазнало. Чорні
блискучі очі неначе бігали на білках. Іван служив у благочинного за
розсильного, чи за “возного” й разом з тим за погонича. Він був син
паламаря, вчився тільки один рік у бурсі, і його несподівано звідтіль
вигнали за те, що він раз утнув штуку в класі: він насипав кислиць на
помості, а смотритель увійшов у клас, ступив на кислиці, поскоб-знувся й
дав сторчака. Івана вигнали. Він став на службу в Степанцях у
благочинного. На селі між молодою челяддю на його вважали не то як на
панича, не то як на парубка. Дівчата мали його за парубка, бо він
поводивсь з ними, як парубок. Веселий та штукар, він зачіпав дівчат,
жартував з молодицями, з чоловіками, нікого не минав, з усіх сміявся. На
його вже ніхто й не сердився за його часом дуже ущипливі жарти. Всі в •
Степанцях знали його добре. Дівчат він забавляв своїми вигадками та
жартами: вони через те й горнулись до його.
Іван підбіг до дівчат. Дівчата розбились на дві купи, посідали в два
рядки й грали в жельмана. Іван підступив до їх і крикнув на увесь вигін:
– Ціп, ціп, ціп, мої курчаточка! Цюррр, цюру, цюру, цюрр! сюди до
проса!
Він підняв пучку вгору й ніби сипав просо, як сиплють його курчатам.
Дівчата зареготались. Іван приступив ближче, знов зацюркав химерно й
показував, ніби розсипав по землі перед ними жменю проса. Дівчата
реготались, аж за боки брались. Парубки тільки осміхались, граючи в
гилки.
– Дівчата! он скажений Іван прийшов!.. Іване! а йди лишень грати з
нами в хрещика!- гукнув хтось з дівчачого гурту…
– Коли ж я боюся дівчат! Ще покусають!-крикнув Іван.
– Оце! хіба ж ми такі зубаті?- обізвалась одна негарна дівка Олена.
– Всі дівчата зубаті, тільки ти вже стала беззуба.. ‘-‘и серденько,
моя лебідонько, перепілочко, горличко, моя І’УСОЧКО, моя качечко! Як я
тебе люблю!- крикнув Іван і, згорнувши руки навхрест, гупнув себе в
груди так, що аж загуло. Його голова задерлась вгору; білі зуби блиснули
проти сонця. Він так тряс головою перед самим Оле-ниним лицем, що картуз
спав з голови.
Негарна Олена зареготалась і вдарила Івана по плечі. Іван присів,
засичав, а далі давай ревти так вдатно та химерно, що всі аж лягали од
сміху.
– Ну та й люблять мене дівчата! За дівчачими кулаками й світу не
бачу. Потривай же ти, Олено! Ти єгипетська корова, ти райська птаха, що
курчат хапає!..
– Хто ж ти такий?-крикнули дівчата гуртом.
– Я?..-Іван приставив пальця до лоба.-Я одставної мазниці квач! А
котра з вас, дівчата, піде за мене заміж?-крикнув Іван і заспівав:
Сім день конопель,
А ячменю три дні;
Хто за мене піде,
То готові злидні.
– Це погана! Заспівай другої, кращої!-крикнули дівчата.
– Ну, то цієї:
Омелга, макогін, кобилячі клуби;
Поцілуймось в губи.
Іван жартував, співав, дражнився з дівчатами. Дівчата перестали грать
в веснянок і слухали його теревені та реготались.
На вигін вибігла Лукина Качурівна, висока білява дівчина, з повними
рум’яними щоками, з темними, блискучими, карими очима. Вона стала між
дівчатами, мовчки лузала насіння й навіть не глянула на Івана.
– Чом же ти, Лукино, не поздоровкалась зо мною і не глянеш оце на
мене?- гукнув до неї Іван.
– Бо я тебе й не примітила,- обізвалась Лукина, таки не дивлячись на
його та поглядаючи на парубків.
– Дівчата!- крикнув Іван.- Котра на мене не дивиться, та мене любить.
Лукина осміхнулась і знехотя глянула на Івана.
– А ба! от і подивилась на мене! Уласе! добридень тобі! А ходи сюди
та оборони мене од цього гайвороння, бо коли б часом воно мене на смерть
не заклювало!- обернувся Іван до одного смуглявого високого парубка в
сивій шапці. Улас Прохоренко, Іванів приятель, наближився до дівчат.
Лукина спахнула. Улас був смуглявий, аж чорний, але за його довгі рівні
чорні брови, карі очі та темно-червоні уста дівчата липли до його, як
бджоли до меду. Іван говорив до Лукини, а вона скоса поглядала на Уласа.
– Уласе! А котра дівка найкраща? Правда: Наш-аз-На, слово-твердо-яї
– Ні,- обізвався Улас.- Найкраща: Аюди-ук-Ау, како-єри-ки, наш-аз-на.
Улас вчився в школі в дяка й був письменний. З Іваном при дівчатах
він усе говорив по складах, щоб дівчата не знали, за що вони балакають.
Це дуже дражнило дівчат, а ще більш цікавило: вони були певні, що
приятелі говорять доконче за їх, та ще й щось дуже цікаве.
– Уласе! а котру ти найбільше любиш? Чи: Наш-аз-На, чи
Он-люди-єсть-леї Чи яку инчу?
– Аюди-ук-Ау!- крикнув Улас.
Іван прикусив язика, бо та “Аюди-ук-Ау” сподобалась і йому більш од
усіх дівчат. Дівчат брала цікавість довідаться, котра то з їх та
“Аюди-ук-Ау”.
Тим часом од церкви йшли на вигін два чоловіки, спинились і почали
дивиться, як дівчата грали в іграшки. Один був удівець, Клим Хаврусь,
уже сивуватий чоловік, високий, сухорлявий та трохи блідий; другий-теж
високий, сухорлявий у тілі, та носатий і вже немолодий – був шляхтич
православної віри, Іван Зануда. На йому був крамний дешевий сіртук та
засмальцьований суконний картуз.
– Пане Занудо!- сказав удівець.
– А, куме!- цмакнув Зануда.- Занудов-бо, а не Зануда; мій отець,
царство йому небесне, служив за царя Павла бригадиром і писався Занудов.
– Та, про мене, нехай уже буде Занудов. Пане Зану-дов, а станьмо та
подивімся трохи на дівчат!
– А що? може, до удівця приступає?- обізвався Зануда.- Та ще ж ти,
Климе, нестарий чоловік: можна ч на карі очі задивитись. Ой, коли б
швидше вмерла моя Санька, то я б оце ‘вибрав собі такі карі очі, що й
ну!
Зануда не любив своєї окатої, замлілої та слабовитої ані й був би
радий її швидше позбутись.
– Ану, пане Занудов, котру б ви собі вподобали… якби так, борони
боже, сатана до вас приступив та спокушав, як оце до мене
приступає?-промовив Клим.
– А хіба до івас приступає?..-спитав Зануда.-Як на мене, то я б
уподобав собі Лукину; як гляну на оту червоновиду дівчину… ту, що
заквітчала голову барвінком…
– Ого, пане Занудо! як я бачу, ви знаєте, де раки зимують!-крикнув
Клим.
– Та не Занудо-бо! Оце ж бо який ти, куме, непам’ятливий! Сто раз
казав, але ти неначе памороки на ярмарку в Корсуні загубив. Нехай би вже
мені на сахарні памороки забило, то було б і не диво, бо ‘в мене
роботи,- ніколи і вгору глянуть: оце привезуть до сахарні десять сажнів
дров, а ти лічи, та й записуй, та й записуй. А тут тільки що запишеш,
знов везуть двадцять сажнів, а ти знов лічи, та й лічи, та й записуй, та
й записуй… Так не диво, що мені часом світ замакітриться. Це зовсім не
те, що мужик ціпом махає! Тут треба багато міркування, треба добре
головою крутить!
– Та вже що й казать! Може, воно й так, але якби на мене, то я б
лучче пристав на те, щоб головою крутить над папером, ніж ціпом махати
та скрипіть рипицею та капицею раз у раз,- сказав кум Хаврусь і показав,
як то люди махають ціпом.
Хаврусь був проворний, жвавий, говорив швидко та дрібно, неначе
горохом сипав, і, оповідаючи будлі-що, махав та показував руками, крутив
головою на всі боки, крутив очима й навіть моргав бровами та вусами. По
його лобі та по щоках в розмові бігали зморшки, неначе хвиля по воді
тоді, як на неї набіжить вітер.
Дівчата почали грати в ящура. Вони побрались за руки, крутились
кружком. А серед кружка сиділа Луки-на: вона була за ящура. Дівчата
співали:
Сиди, сиди, ящуре, в горохвянім вінку, Май собі жінку, як перепілку!
Завтра вмреш, пропадеш, Кого впіймеш,-обдереш!
Лукина хапала дівчат одну по другій за свиту. Дівчата скидали свити,
і ящур складав одежу під себе. Обібравши всіх дівчат, зв’язавши їх свити
та керсети поясом, Лукина кинулась тікать. Дівчата побігли доганять.
Проз Хавруся та Зануду неначе шугнули ластівки, а поперед усіх бігла
Лукина, червона, як калина.
– Дивись-бо, дивись, куме Климе! дівчина, як писанка! Я на твоєму
місці й часу не гаяв би, бо якийсь парубок так і вхопить її, як шуліка
курча, що й не зогля-дишся,- сказав Зануда.
– Правду ви кажете, куме. Але чи піде ж пак вона за мене?- промовив
Клим.
– Ого-го-го! За тебе та не піде! Друга навряд чи піде на готову
сім’ю, бо тебе бог благословив аж чотирма хлопцями. А Лукина піде, бо
мати її вбога, поля не має, а з шматка огороду не проживе.
– Що правда, то правда. Стара аж вгору підскочила б, якби я сватав
Лукину.
Хаврусь підняв обидві руки вгору ще й коліна зігнув, неначе був ладен
підскочить.
– Та й молода недовго сперечатиметься,- сказав Зануда.-3 тебе, куме,
козак хоч куди! В тебе слово, як свердел; язик, як бритва; і заморгаєш
її бровами, заговориш її, як ворожка. Та ще й літа твої не бог зна які.
– О, ще, хвалити бога, держусь міцно на ногах; якби добрі музики, то
й козачка б утнув,- сказав Хаврусь.- Знаєте що, пане Занудо?..
– Овва… овва, куме! Ніяк не привчишся!
– Чи то, бачте, пане Занудов! Ви спитайте стару, так, ненароком, а я
приступлю приступцем до молодої, так, знаєте, по-парубоцькому, гм…
скоком та боком, ніби випадком та ненароком…
Клим моргнув вусом. Брови в його поїхали по лобі вгору, одна губа й
щока з’їхали набік.
– Цебто, за свата, чи що? То й добре! Ого-го-го! Ще до осени сватів
зашлемо,- сказав Зануда.- Як пан Занудов поворожить, то й заворожить. До
цього маємо доволі хисту.
– Треба, бачте, передніше пошукать броду, а потім лізти .в воду. Не
лізь, куди голова не влізе,- сказав Клим.
– Авжеж! Треба про все розвідать, та тоді й за рушниками з
старостами! А то вийде не до ладу, як часом теє-то, як його, гм…
прийдеться потягти гарбуза,- обізвався Зануда.
– Та вже ж буде не до ладу тягти гарбуза, та ще Хаврусеві.
– Чи зап’ємо могорича на почин справи? – питав Зануда.
– То й зап’ємо. Але ж дівчина! Цц… цц”- ЦЦ”. Аж очі бере в себе,-
цмакнув Хаврусь і повів Зануду до шинку.
Тим часом Іван розходився й дурів на всі застави з дівчатами: він
упіймав ящура, одняв од його в’язку свиток та керсеток і побіг до шинку.
– Спасибі вам, дівчата! – крикнув він, утікаючи.- Оце побіжу до шинку
та проп’ю з Уласом усе ваше добро до решти.
Дівчата кинулись бігцем за Іваном доганять його. Іван упав, тричі
перекинувсь. Дівчата – за одежу та й розхапали свитки та керсетки.
Лукина майнула проз Ула-са. Улас ухопив її за руку. Його рука була
гаряча, як жар.
– А що, попалась! Пропаде твій керсет.
– Геть! одчепись! – крикнула Лукина й глянула Уласові просто в вічі.
В його блискучих очах вона примітила іскру і вгадала, що та потаємна
дівчина “Люди-ук-Лу”, про котру часто балакав Улас з Іваном, була не та
Олена й не Настя, а вона, Лукина.
Ще довго гуляли та співали дівчата. Довго сіояли парубки під вербами,
довго грали в гилки хлопці-підлітки. А Лукина все поглядала на Уласа й
примітила, що він дививсь тільки на неї, слідком водив за нею очима, де
тільки ступала її нога. Щоки в неї зацвіли на весняному сонці, як калина
в зеленому лузі.
Незабаром Клим та Зануда, випивши в корчмі по чарці, вийшли на вигін.
Зануда вийняв з кишені хусточку. Драна, ніби подірявлена, хустина
світилась наскрізь, як решето. Пан Зануда поважно обтер нею губи й чорні
‘вуса. Іван прискочив до його, впав химерно на одно коліно, притулив два
пальці до козирка і крикнув по-солдатському: “Здравія желаю, ваше
благородіє!” Зануда осміхнувсь:
– Вам усе смішки та жарти, а нам нема часу жартувати, бо в сахарні
діло жде, треба записувать: нам нема ні празника, ні неділі.
Іван схопився, засміявсь і промовив: “Так напрацювались, записуючи,
що од праці аж штани на колінах попродирались!”
В Зануди й справді на колінах було знать таки добрі латки.
– Ви вже, Іване, жартуйте там собі з дівчатами, але не зо всіма:
жартуйте, але й міру знайте! – гордо обізвався Клим.
– А хіба що? Може, твою зачепив?-спитав Іван.
– Хто зна! Може, котрась і моєю буде,-сказав Клим.
– І вже! Якби тебе, Климе, завертіти в намітку, то з тебе вийшла б
багато краща баба, ніж Хівря Качури-ха. Господи, яка була б гарна баба!
Хоч під вінець. А на жениха… нема вже хисту.
Клим обидивсь і погнався за Іваном. Іван не побіг, а покотився, як
колесо, хапаючись за землю руками й ногами, і сховався між парубками.
– Глек Макітрович! вберись у плахту та запаску, то, може, покращаєш!
– крикнув Іван з-за купи парубків.
Клим показав Іванові кулака й крикнув: “Постривай же ти, одставної
мазниці квач! скручу-таки я колись тобі в’язи!”
Пан Зануда тим часом побіг до сахарні. Там важили барила з сахаром і
накладали на хури. Він позаписував у канцелярії, скільки пудів сахару
було виряджено в дорогу, і його взяла нетерплячка зараз побігти до
старої Качурихи та розвідать, що то скаже стара.
Стара Маруся Качуриха сиділа на призьбі на причілку в холодку.
Подрімавши трохи, вона сіла на призьбі й задумалась, підперши щоку
долонею. Качуришина хата була малесенька, стара, ще й набік
перехнябилась. На подвір’ї стриміли тільки два маленькі хлівці. В баби
було на хазяйстві четверо овець, три курки та півень. Кругом хати ріс
зелений та густий, як руно, шпориш. Маруся дивилась на город, що
розстелявся довгою смужкою в берег до річки. Одна половина городу
зеленіла городиною, друга половина була засіяна житом. Над річкою
зеленів рядок верб.
Зануда прийшов до дверей, двері були засунуті засувом. Він пішов за
хату і вглядів на призьбі Марусю.
– Добривечір, Марусю! З неділею будьте здорові! – промовив Зануда,
знявши старого засмальцьованого картуза.
– Доброго здоров’я! Спасибі, будьте й ви здорові! – тихо обізвалась
Маруся і встала з призьби. Вона поглядала на Зануду своїми темно-карими
очима й, очевидяч-к”, здивувалась, що до неї зайшов пан Зануда. Маруся
була невеличка на зріст, сухорлява та тоненька. Лице в неї зморщилось,
неначе сухий опеньок, руки були чорні, неначе припали землею, та
тоненькі, як палички. Довга тонка шия була ніби складена з самих сухих
жил. Лице припало ніби землею. Тільки блискучі жваві очі світились
розумом. Маруся виснажилась, висохла, як скіпка, одначе була проворна,
жвава, навіть весела й трохи насмішкувата. Ходила вона швидко, поралась
проворно, невважаючи на свою старість. Один бог знає, де в тих сухих
жилах, у виснаженому тілі бралось живоття й ворушливість.
– Ой, як же я втомився, ледве одсапую! Аж піт виступив на лобі; нема
тобі ні празника, ні неділі за тією службою,- сказав пан Зануда, сівши
на призьбі та обтираючи піт з лоба замазаною долонею.
– Чого ж це ви втомились? Чи здалека йшли, чи що? Дорога втомила? Ще
ж ви, хвалити бога, не старі.
– Та оце виряджав хури та в канцелярії записував барила з сахаром. Аж
тисячу пудів записав!
– Невже тисячу пудів? Ой, лишечко!-аж крикнула Маруся, бо їй чогось
здалося, що Зануда переніс своїми руками тисячу пудів сахару на хури.
– Чого ж це ви самі носили сахар? Чи людей не було в сахарні, чи що?
– сказала Маруся.
– Та де там носив! Ще б пак сам таки носив. Хіба ж це мені личить?
Записував у книги,-сказав Зануда.
– Записували,- розтягла голос Маруся.
– А я оце до вас в гості і по ділу,- сказав Зануда.
– Коли в гості, то прошу до хати,- сказала Маруся і при тому легенько
вклонилась Зануді.
Зануда встав і пішов за Марусею в хату.
Марусина хата була малесенька, що й повернутись було трудно. Зануда,
високий на зріст, трохи не черкався об сволок головою.
Маруся попросила Зануду сісти за стіл на покуті. В кутку на покуті,
од малесеньких віконець з непрозорими шибками, було сливе поночі.
– Оце я до вас по ділу. У вас дочка, ще й гарненька, а я маю жениха
на приміті.
– А кого ж це ви, пане Занудо, маєте на прикметі?
– Та Клим же Хаврусь… Бачив він оце недавно вашу Лукину, та вона
йому в очі впала… Гарна дівчина! Нема що й казати. – Клим Хаврусь? Це
удівець, той, що за ставком живе, аж на край села? – спиталась баба в
Зануди.
– Та він же… Хаврусь хоч і удівець, але має десять десятин свого
поля, має три пари ‘волів, дві корови, двадцятеро овечат. Про свині,
вибачайте, Марусю, я вже не говорю… Має він і не одну-таки сотню
карбованців. Та що й казать: Клим – багатир на всю губу.
– В його од першої жінки зосталось троє, чи четверо дітей, чи,
здається, п’ятеро… щось мені невтямки,-тихо обізвалась Маруся.
– Тільки четверо… Але це нічого. Швидко підростуть, то й
порозлазяться, як руді миші. Клим чоловік неабиякий. За його кожна дівка
піде з вибриком та вискоком,- розпадався Зануда.
– Та про це нічого казать. Що багатий, то правда,- обізвалась Маруся.
– Авжеж! Вашій Лукині буде за ним, як вареникові в сметані. Буде
носить шовкові хустки та юбки, взуваться в жовті або червоні сап’янці.
Чи ви не будете сперечатись? – спитав Зануда.
– А чого мені сперечаться? Ось бачите, яке наше убожество. Аби тільки
Лукина схотіла, а я з дорогою душею.
– А до Лукини ще ніхто з парубків не чепляється? – спитав пан Зануда.
– Ні, та вона ще й молода. Тільки од різдва вісімнадцятий рік пішов.
– От і добре, стара. Але це між нами річ, а Лукину сам Клим спитає.
Він вміє балакать і з дівчатами; враг його не взяв. А ви, стара, таки й
своїх слів докладіть, як часом Лукина носа вгору задере. Ви ж таки мати
для своєї дочки.
– За Клима я б ладна й сьогодня її оддать. Вона, бачте, мене часом і
слухає. А коли заковерзує, то я й присилую,- веселенько промовила
Маруся.- Правда, часом буває, що до неї ніби приступає, але й я їй де в
чому то й не дуже потураю.
– От і добре! Прощайте, стара! Попросив би мого” рича, та знаю, що в
вас і кішки нема чим годувать,- сказав Зануда й вийшов з хати.
Маруся провела Зануду аж за ророта й низенько вклонилась йому, потім,
причинивши малесенькі ворітечка, пішла знов на причілок, сіла на призьбі
й задумалась. “От яке щастя несподівано трапляється моїй Луки-ні!-думала
Маруся.-А я ж прожила свій вік за панщини, в убожестві…” – і давнє її
безталанне життя розгорнулось перед нею, як сувій полотна. От вона
поневіряється з своїм старим в убогій хатині, недоїдає й недосипає,
працює з ранку до вечора – не розгинається, а в хаті нужда, бідність.
Старий Василь тче на верстаті полотна, а вона бідкається з малим сином
Захарком та дочкою Лукиною на руках. Ще Захарко й не виріс, а старий
Василь осліп ще до визволення од панщини – і вже не робив панщини.
Вийшла воля. Пан не нарізав Василеві поля. Зосталась вона з сиротами без
поля, на одному городі, де стає всього-на-всього одна копа жита та
десять горсток конопель… Настала воля. Люде були раді. а вона плакала
та сумувала. Заробляла на дітей в жидів; носила воду, прала сорочки.
Люде продражнили її жидівською наймичкою… Жала в пана на лану за сніп,
годувала дітей картоплею… часом і картоплі не ставало.
Задумалась баба, сидячи на призьбі. Тихий вітрець повівав од річки.
Маруся очі заплющила, аж голову похилила. Неначе дрімає вона. От вона
неначе баче уявки перед собою зелені ниви, високі жита та пшениці. Вона
йде межею поміж житами. Жито колосом аж об плечі черкається. І те поле,
та пшениця та жито нібито все її. От вона ніби жне його в жнива на одній
займані з Лукиною, складає у здорові полукіпки. Захарко возе в свій тік
снопи круторогими волами. Вози риплять. Стіжки в току вищають, все ніби
ростуть, як гори. І те все добро її, Лу-кинине та Захаркове…
Маруся ніби прокинулась од думок та мрій, як од сну…
Вона згадала про Клима Хавруся й осміхнулась сама до себе…
“Боже ж мій милостивий! Може, ти мені оце даєш талан хоч на старості
літ! Нехай хоч Лукина не буде бідувать та поневірятись, як я бідувала
цілий вік. Може й я пригорнуся до неї на старість та одпочину”.
Маруся перехрестилась і почала молитись. Чує вона, що сінешні двері
стукнули: Лукина прибігла з гулянки. Маруся встала й пішла в хату.
– Чого це ти, дочко, так забарилась?-питала стара Качуриха в дочки.
– Хіба ж у нас діла багато? Адже ж сьогодні не будемо варить вечері,-
обізвалась Лукина.
– Не будемо, бо й нема з чого варити. Побіжи, дочко, вирви цибулі, та
й повечеряємо хлібом з цибулею… А в нас оце недавнечко був пан
Зануда,- сказала Маруся трохи згодом.
– Чого ж це він приходив до нас? -спитала Лукина.
– Та…- Маруся замовкла й думала, чи сказать дочці, чого приходив
Зануда, чи не казати. А сказати, господи, як хотілось; баба ледве
вдержала слова на кінчику язика.
“Хто його зна, що з того ще вийде… Чи буде сватать Хаврусь Лукину,
чи ні. Може, Зануда так собі ‘вигадав. А люде обговорять, скривдять
сироту. Хаврусь мене недавно бачив, я з ним стрілася коло ставка. Він
навіть на мене не глянув. Чи сказать Лукині, чи ні?” – все думала
Маруся, сидячи на лаві. Думка ходила в голові, слова вже вертілись на
язиці.
– А я оце посиділа на причілку з паном Занудою, та ми балакали вдвох
то про се, то про те… – знов почала Маруся та й знов замовкла.

II

Другого дня надвечір Лукина пішла в берег по воду. Вона набрала води
в відра, поставила на траві, а сама почала мити ноги. Тільки що вона
нахилилась, з-за зелених верб, що понахилялись над водою, несподівано
виплив човен. В човні сидів Улас в брилі, в одній сорочці. Вздовж човна
лежали довгі ‘вудки. Улас углядів Лукину й повернув човен до берега.
Лукина розхилилась і чогось трохи ніби злякалась.
– Добривечір, Лукино! – тихо загомонів Улас, як гомонять рибалки, щоб
не сполохати риби.
– Доброго здоров’я! – і собі тихо обізвалась Лукина.
– Чи можна пристать човном до твого берега? -спитав Улас ще тихіше.
– Пристань он там трохи далі… коло Настиного городу,- трохи сердито
одказала Лукина і взяла коромисло в руки.
Всі дівчата сміялися Уласові Настею. Він залицявся До Насті в той
час.
– Потривай-бо трохиі Чого це ти так хапаєшся? же заніколилось, чи що?
Я не пам’ятливий: за Настю вже й забувся. Не пам’ятаю навіть, яка вона
на обличчя. А тебе як углядів учора на гулянці, то й досі ніяк не
забуду. Твої очі не давали мені спати цілу ніч.
Легенький човник черкнувся об зелений берег. Улас схопився з човни’ка
й плигнув на берег так зручно, що хисткий човник ледве захитався на
воді. Лукина почервоніла й оступилась за кущ калини, щоб часом мати не
вгляділа.
– Не тікай-бо! потривай! оце яка недоторкана! Дай хоч одне слово до
тебе промовить!-сказав Улас трохи голосніше і з тими словами вхопив
Лукину за руку, неначе хотів придержать її.
Лукина не одняла своєї руки й трохи зблідла, а потім почервоніла.
Рум’янець на її щоках неначе грався: то хо- • вавсь, то знов виступав.
Лукина трохи боялась Уласа, палкого, часом не в міру сердитого, часом не
в міру ласкавого, але взагалі гарячого, як огонь.
– Постій, поговоримо трохи!-сказав Улас.-Хотів поминути твій город,
та сам човен наче знав, де дівчина гарна: повернув до твого городу.
Смугляві його щоки вкрились темним рум’янцем. Гострі очі блиснули
іскрами з-під солом’яного бриля.
– Цілий вечір вчора думав я за тебе. Ніч спав, як не спав. Вийшов на
вулицю, ївсе неначе бачив тебе на небі між зірками. Сьогодні сів
обідати,- не обідав. Неначе чари які дала ти мені, Лукино. Чи ти любиш
мене, Лу-кино?
Лукина простягала руку до калини, й її рука несамохіть общипувала
листя й кидала його на траву. Вона мовчала й дивилась на калину. Але при
останніх Уласо-вих словах вона не втерпіла, підвела довгі вії і глянула
Уласові просто в очі. Улас по очах угадав, що вона його любить, раптом
обняв і поцілував її. Вони стояли та тихо розмовляли й не зогляділись,
як сонце сіло за зеленими горами, як надворі почало сутеніти й смеркать,
як вода зачервоніла в Раса’ві, як очерети попід горами потонули в чорній
тіні. Небо, обсипане ніби рожами, тихо гасло. Верби дрімали, заглядаючи
в воду, ніби в дзеркало. Очерети заснули. І небо й земля неначе слухали
соловейків, що співали в вербах та в садках.
Коли щось за ровом зашелестіло, ніби чиїсь моги ступали по сухих
вербових оскомелках та гілках. Лукина й Улас ніби прокинулись од сну.
З-за верб висунувся Іван Радивиловський і вглядів щасливу пару між
кущами калини…
– Хавав! – крикнув він, неначе пугач у лісі. Лукина кинулась, як
спросоння, й затрусилась. Опришкуватий Улас спахнув, як присок.
– А ти, Іване, чого сюди прийшов?-крикнув Улас сердито.- Може, до
Лукини стежку топчеш?
– А хоч би й до Лукиниі Яке тобі діло?-крикнув і собі Іван.
– Як до Лукини, то минай Лукинин садок, бо не для тебе ця калина
саджена, не для тебе цвітуть ці черешні та вишні,- сказав Улас.
– А може й для мене? Почому знати? – крикнув Іван.
– Брешеш, вражий сину, не для тебе! Хоч ти мені й приятель, але коли
ти оце смерком притеребивсь до Лукини, то ти мій ворог,- сказав Улас і
при тих словах кинувся на Івана, неначе звір, одним скоком і вхопив його
за барки.
– Чого ти чепляєшся до мене? Я шукаю попових коней,-сказав Іван.
– Не дурні ж твої коні, коли забрели в Лукияин садок,- сказав Улас і
сіпнув Івана так, що той ледве вдержавсь на ногах.
Іван вирвався з Уласових рук й скочив через рів. Лукина кинулась до
відер.
– Глек Макітрович! смердячий одуд! єгипетський циган! – репетував
Іван за ровом.
Всі троє не бачили, що стара Маруся вже довгенько стояла коло
конопель і все те бачила. Улас сів у човен і швиденько поплив униз по
Расаві попід очеретами. Іван втік у лози, а бідна Лукина стояла ні в сих
ні в тих, з відрами на плечах, і не знала, чи йти до хати, чи й собі
тікать в верби.
– Гарно, дочко, їй-богу, гарно! Стій, дівко, з відрами до півночі,
поки за тебе хлопці поб’ються. Геть мені звідсіль зараз додому! Оце
гарно! Понакликала в садок якихсь ‘волоцюг, приходьків та зайдиголов!
Нехай Улас та Іван до тебе не чепляються, бо для тебе маємо на прии
кметі когось ‘кращого од тих двох лобурів. Зараз мені йди додому та
лягай спати!-сказала Маруся сердитим голосом.
Лукина кинула відра на плечі й тихо попрямувала стежкою до хати. Вона
в той час не почувала сорому перед матір’ю, ледве пам’ятала, як за неї
бились хлопці на березі. Кохання обняло її палку душу ніби полум’ям. Ще
довго мати гримала на Лукину, а доня поралась в хаті й неначе крізь сон
слухала материну сварку. В неї серце і щеміло, і ніби палахкотіло.
Через кілька днів Лукина вибігла ввечері за село проти череди. Вона
вирвала бадилину нехворощі і гнала додому худесенькі овечата попід
густими вербами проз
Хаврусів двір. Клим Хаврусь вглядів її, вийшов до неї назустріч і
заступив стежку.
– Добривечір, Лукино! – промовив Клим до Лукини та й став під вербою.
– Доброго здоров’я – обізвалась Лукина й собі спинилась.
– От я тобі, дівчино, й стежку заступив. Твої овечата й самі знайдуть
шлях і втраплять додому.
Лукина трохи здивувалась од такої несподіванки й глянула Климові
просто в очі. Жваві карі очі його так і замиготіли, як живе срібло.
Лукина засоромилась, глянувши на Климові ворушливі очі.
– А що там поробляє твоя стара мати? Чому до мене ніколи не прийде в
гості?-спитав Клим, а Лукина знову липнула на його здивованими очима: її
мати ніколи не ходила в гості до Клима.
– А твій брат вибув уже рік у пана чи ще й досі
служить?-знов спитая Клим і приступив ближче до Лукини.
– Захарко ще й досі в наймах у пана,-одказала Лукина й трохи
оступилась і подалась назад до верби.
– Чого ти, Лукино, оступаєшся од мене? Не бійся! Я не вовк: не з’їм
тебе. Не бійсь, од парубків, певно, не оступаєшся, а од мене то й
подалась назад на ступінь,- сказав Клим і показав плечима й головою, як
Лукина од-хилилась і подалась назад од його на ступінь.
– Чи то правда, Лукино, що за тебе хлопці б’ються? – спитав Клим і
засміявся, а його рідкі довгі зуби в міцних щелепах блиснули з-під
широких губі’в.
– Може, за кого й б’ються, тільки, надісь, не за мене,- обізвалась
Лукина.
Вона спустила очі додолу й почала пальцями общипувать гілочки
нехворощі; вона догадалась, що Клим залицяється до неї.
– А тобі мати нічого не казала за мене? – спитав Клим.