Марко Кропивницький. “Де зерно, там і полова”

Мотря (дражнить). Чисто! “І піввідра”!.. Всіх купимо й продамо?
Роман. Не в тім сила…
Мотря. Еге ж, що кобила сива?
Роман. Одначе у вас дівчата гострі на язикі
Мотря. А що на серце, то ще гостріші!
Роман. Я ж увечері прийду. (Уклонившись, пішов в крамницю).
Мотря. Милості просимо, доки цих не зносимо!
Хведоска. Ну й яка-бо ти! Цить-бо!.. Він ще й розгнівається!
Мотря. А хіба в нього серце з перцем? Ну, Хведо-ню, що?
Хведоска. Що таке?
Мотря. От і зустрілися, і похристосувалися!..
Хведоска. Хіба не можна?
Мотря. Надивилися вволю одно другому в вічі? Ще хтось дивився та аж
зеленів!..
Хведоска. Хто?
Мотря. Опісля довідаєшся! Він- усміхнувся, ти зітхнула; потім він
зітхнув, ти усміхнулася-навіщо та й розмова? А перснів багато зняв?
Хведоска. І не думав!
Мотря. Ану, покажи пальці! Я всі твої персні знаю. Ну вже ж і парубок
- кваша якась, а не парубок! Хоч би одного перстеника зняв!..
Хведоска. Так би я йому й дала, якраз!..
Мотря. А де ж його писанка? Чи й писанки не дав?
Хведоска (показує писанку). Осьдечки-о!
Мотря. Та й гарнісінька! Що-то як багач!
Хведоска. І навіщо він її дав, дуже потрібна! Віддам її
кому-небудь…
Мотря. Віддай мені?
Хведоска (хова). Навіщо ти його кликала на вулицю?
Мотря. Ой Хведоню, Хведоню!.. Ану, глянь мені в вічі!
Хведоска. Не хочу!
Мотря. Думаєш від мене виховатись? Хведоска. Сестричко, голубко! Не
кажи нікому, нікому!..
Пішли.

ЯВА 13 Роман і Самрось.
Самрось (під чаркою). Приїздіть же сьогодні до нас, кумцю-душко! (До
Романа). От бачиш, який я справний? Хоч і додому тепер… Вмент
вродився, як на папері списаний! Поганяй!..
Роман. Залив очі, тільки блимаєш?
Самрось. Знаєш, як кум-лавошник каже: “Ні-когда і вовік да не забуде
чоловік…”
Роман. Чого?
Самрось. “Да не забуде!..” Так воно й далі, як по складам, так і по
верхам!.. Аз, буки, вєді, глаголь, добро, єсть… А ти розумний? От ти і
розжуй, куди воно націля. Чай-чай, примічай, куди чайки летять? Гляди
тут, а я там!.. Он куди воно влуча!..
Роман. Мели в гурт, завтра розберемо. Мудрій!
Самрось. Один дурень укине каменя, а десять розумних не витягнуть,-
от тобі й замок! А ти одімкни!
Роман. От насмоктався!
Самрось. Хто? Я не п’яний, ні! Я не п’ян, ну тільки грубіян!
Роман. Воїн!
Самрось. Авжеж! Роздайсь, море,- тріска пливе!..
Роман. Замість того, щоб дома розговітись, у своїй сім’ї…
Самрось. Ов, ти розумний! Такий розумний, аж дурний! Дома нема мені
простору!.. Кум-лавошник зро-бе мене помещиком, бо вже мені міщанське
коліно надоїло!.. А вгадай: на чім кум горілку настоює? Не вгадаєш! Ну і
смашна ж!.. Там така смашна, що й мертвий зачмокав би губами!.. Випив
натщесерце…
Роман. А як батько благали: “Не пий, Самросе, хоч до обід”.
Самрось. А що мені батько? Вони мене коли-небудь били? Ні! Які ж вони
мені батько? У мене є мамаша. Мамаша мене били качалкою, ну, я їм і
скорюся-о! “Нікогда і вовік да не забуде чоловік!..” Я мамашин, а ти
батьків,- от ми й поділилися! Мене треба було бити, он як бити!.. Мене
не били, сили з мене не витовкли, вона й муцюється в мені!.. Тобі он
куди шлях, а мені он куди: путь-дорога стовповая!..
Роман. Де ж це Зінька?
Самрось. І буду бунтувать? А що ти мені вдієш?
Роман. А те, що й щоразу! Візьму на оберемок і та й укину у хургона.
Самрось. Не дамся! Я запорожець! Бова Королевич! Дмухну на тебе, і ти
впадеш!.. Кум-лавошник, як тільки дмухну на нього, так зразу і беркицне,
аж ноги задере!
Роман. Дурять тебе та гроші з кишень вигрібають.
Самрось. Мене? Ов! Ні!.. Ми з кумом-лавошником візьмем землю в
оренду, всю округу візьмем, а мамаша грошей дадуть!.. Куплю мамаші
хваїтона, зонтика, щоб і в хаті під зонтиком сиділи,- он як я мамашу
почитую! Сьогодні “празник празников, розрішеніє вина і єлея. Алілуя!” Я
сам у святцях вичитав.
Роман. Ну, годі, гайда їхати!
Самрось. Ані з місця!
Роман (бере його за поперек.). Як бачу, то я тебе честю не вблагаю?
Самрось. Не руш!.. Уб’ю!.. Пусти-бо!
Роман пускає його.
Але ти й здоровий, як ведмідь! Невже ж ти дужчий від мене? За-да-ча!
(Зітхнув). Романе! Навіщо мене мамаша оженили?
Роман. А твій же розум де був?
Самрось. Звеліли: “Оженися!” Я й оженився. Я був би вольний козак:
куди скортіло, туди й полетів. На страженіє? Давай ружо! В Америку? Хоч
зараз! Оженили мене і, як у того Самсона, половину сили відняли… От я
й б’ю Зіньку, б’ю, анахтему, на ній помщаюсь!.. А на кому ж мені
помститися? Коли б Зіньки не було на світі, я, може, зовсім не женився
б!.. Мамаша кажуть: “Вона багата, сирота, скільки грошей і всякого
мущества!..” Я й оженився. Тепер вона мені мов поперек горлянки стала!

ЯВА 14 Ті ж і Зінька.
Самрось. Ось і мадам а! Десь віхри носили та й знов притирили на мою
голову!
Зінька. Тебе як ухоплять, то навряд чи вирвешся!
Самрось. Га? Як? От вже в мене і руки сверблять на неї!
Роман. Ну-ну, не дуже! Ходім.
Самрось. Що ти сказала?
Зінька. Пролетіло!
Роман. Ходім-бо, кажу!
Самрось. Мовчать! Во хрунт!
Роман тягне його за коміра.
Ти мене честю просиш?
Роман (тягне). Та честю ж!
Самрось. Пусти, я сам піду. (До Зіньки). Розумієш ти, вівця
необразована, мене честю просять, я й піду. (Пішов).
Зінька (перепиня Романа). То це ти й навсправжки задумав мене
залишити?
Роман. Як то залишити? В тебе, бачу, й сорому нема? Зінько! Не
силкуйся мене зіпхнути у ту борозну, в котру я несамохіть ступив!..
Вдруге вже я не піду на гріх!
Зінька. Ось яка несподіванка з’явилася?!
Роман. Чому несподіванка? Та невже ж за один необачний ступінь я мушу
змарнувати свій вік? Я про-клену той час-годину, коли, забувши сором і
гріх…
Зінька. Чи не пізно буде каятися?
Роман. Не пізно, ніколи не пізно!
Зінька. То ти ось який?
Роман. Я стільки ж винен, скільки й ти!
Зінька. Женися, женисяі.. Благословляю тебе обома руками!

ЯВА 15
Ті ж і Самрось.
Самрось. Що ж ви, господа дворяне, пожалуйте!.. Я вже й коней запріг,
нашилники втягнув… Хургон з каретним ходом готов!.. Папаша на хургоні
сидять і так ловко виспівують: “Святися, святися!..”
Зінька (до Романа). Романе! (Хапа його за руку).
Роман (вирива руку). А, відчепися!
Зінька. Романочку, пропаду! Відпихаєш?
Роман. Зінько! Благаю тебе, відсахнися від менеї (Пішов).
Зінька (ламає руки). Оце ж і всеї розмови, оце ж і всеї поради!..
Самрось. Чуєш ти, губернанка, мадиска, гайда їхати! Просити тебе?
Зінька. Бери, катюго, мерщій за коси та й волочи, як паплюгу!
Самрось. А бодай ти не діждала, щоб я об тебе паскудив руки на перший
день великодня.
Зінька. Харцизе, скажена собако!
Самрось. Чи не анахтемська манухвиктураї От же не випразникую!..
Зінька. Удар, удар! Отут ще не бив, отут ще е живе місце!.. Ненавиджу
тебе!.. Розірви ж мене!..

ЯВА 16 Ті ж і Роман.
Роман. Вже колотнеча?
Самрось. Та нехай мене свята паска поб’є, коли я її хоч мізинцем
черкнув!
Роман (до Зіньки). Ідемо, сестро, додому.
Зінька. Гріх, сором? Ач, який святий та божий, без драбинки лізе на
небо! (Пішла).
Самрось. Ну як таку гадину не бити? А ти що-.разу обставав за неї.
Роман. Та годі вже! Мало чого не трапляється?
Самрось. Ну, щастя її, що сьогодні Великдень!
Завіса

ДІЯ ДРУГА
Простора міщанська кімната. Стіл, покритий гарною скатеркою,
дзиГлики, картини: “Страшний суд”, “Хождение души по митарствам”, “Кот
Катафеич”, “Била жонка мужика” і т. п. Дзеркало, шафа, скрині, постіль з
подушками під стелю; одежа і всяке збіжжя.

ЯВА 1
Роман (ввійшовши з середущих дверей, підходить до бокових дверей,
відкіля чутно гуртовий спів: “Калина-малина, а разовий цвєт…”). І коли
ця гульня скінчиться? Одні гості в хату, другі з хати, треті на поріг -
вісім день, мов в трахтирі! (Сів край столу). Радився з батьком про свій
замір. Як тепло, як сердечно вони міркують. “Не шукай,- кажуть,- сину,
розкошів, а шукай доброго серця; бо розкоші від людей, а серце від
бога!” Яка щира у батька душа, яка світла! Шкода, що пригнічена вона під
материну волю!.. Дивне щось коїться з нашою сім’єю: може, воно й здавна
так було, тільки що змалку, певно, я цього не спостерігав? Мати все
загарбала до своїх рук і всім керує в хазяйстві; а батько, мов той
підбитий птах, на все відмовчується або ж тіка з очей… Одійди, каже,
от зла!.. Ціле літо у пасіці живе, а зиму у попа паламарює… Самрось
бовтається, мов те колесо без загвіздка… Вісім год не був я дома;
прийшов і здивувався!.. Щодень гармидер, сварка, лайка,
Гвалт-розгардіяш!.. Зайвий я тут, чужий, зовсім чужий!.. Треба ж, як на
те, щоб ще й лихо скоїлося! Як воно скоїлося – не збагну! Пам’ятаю, що
була беседа перед великим постом, якраз на пущення. Сказать би, що я
п’яний був, так ні ж!.. Чи така вже невгамонна, дика натура чоловіча, що
не властен він боротися з жагою, котра раптом, мов полом’ям, обхопе його
і доведе до гріха!.. Самрось ударив Зіньку, я обстав за неї, нас
розборонили… Зінька вибігла з хати, мене ніби що кольнуло в серце.
Думаю: біда буде! Побіг прожогом за нею, догнав вже аж біля річки, над
ополонкою… Почав її благати не губити своєї душі, почав
заспокоювати… Тут і вчинилося лихо!..

ЯВА 2
Зінька (виходячи з бокових дверей). Він тут? Не можу його бачити!..
(Хоче вернутися).
Роман. Зінько! Ти всі празники обминаєш мене, обмовчуєш!..
Зінька. Перш ти обминав мене та обмовчував, а тепер моя черга! Ніби
це тобі не однаково?
Роман. Хотів би я побалакати з тобою по серцю.
Зінька. Еге ж… Як з сестрою?
Роман. Не ремствуй, Зінько!
Зінька. Не ремствую ані крихотки ані капели-ночки,- байдуже! Дійшло
вже до байдужого!..
Роман. Нам слід побалакати без пересердяї
Зінька. Та так же ж!..
Роман. Побалакаймо щиро?
Зінька. Минулося!
Роман. Я, яким був, таким і зостався.
Зінька. Ти не таким здавався!..
Роман. Про це ж ми й мусимо спокійно, без суперечки, без уразів
поміркувати. Здійми ти з мене той гріх, котрий, мов невсипучий ворог,
спотання, підповз до нас і став меж нами з ножем; скажи ж, що й ти
винна. Відсахнемо ж його від себе, щоб не зосталося ані іскорки, котра
згодом розжеврілася б… Забудемо його…
Зінька. Чого ти так турбуєшся? Кажу ж тобі – байдуже?! Чи, може, я не
втраплю за твоєю думкою? Заморочено мене, задурено! Одне бачу, що
пропаща я навік!..
Роман. А, боже мій!..
Зінька. Навіщо ти щоразу обставав за мене, навіщо впутувався промеж
нас?.. Чоловік і жона – одна сатана!.. Нехай би Самрось убив мене!..
Скільки разів хотіла я стратити себе, наважалася шугнути в ополонку, під
лід, к чортам на виринки!.. Щаслива б була!.. Ти зупиняв мене, благав -
навіщо?
Роман. А навіщо, навіщо! Легко хіба було дивитися на твоє горювання?
Зінька. Зате ж тепер мене зовсім заспокоїв!.. Як же мені тепер легко,
як любо!.. (Кланяється). Спасибі ж тобі, братику, за твою прихильність,
за твою оборону і щирість!.. Серця не чую від твоєї щирості!.. Учора
кинулася на мене ряба корова і мало-мало не розпанахала мене, та де не
взявся Сірко та й загавкав на неї і одігнав… Чи не побігти мені оце й
до Сірка та заразом і йому вклонитися?
Роман. А навіщо я сюди прийшов? Меж чужими треба було довіку
зоставатися. Захотілося дихнути повітрям рідних нив, глянути на рідну
оселю, спочити під рідною стріхою!..
Зінька. Бодай же тебе, братику, побила лиха година та нещаслива!
Роман. Бодай!.. Коли я так тяжко винен, коли моїй провині нема
покути, бодай грім убив мене, в землю ввігнав!..
Зінька. Не накликай-не вб’є і не вгоне!.. Тобі жити та бога хвалити,
а мені животіти!.. Гріх? Сором?
Роман. Коли б я кохав тебе, тоді не побоявся б і гріха! Ти знаєш, що
я здавна, скоро прийшов сюди, покохав другу, і про це я тобі не раз
казав… Ось де той гріх і сором!.. Бог мене судив би, а була б ти не
Самро-севою, а моєю! Не це зупиня мене, ти сама бачиш! Зінька. Що ж вона
- краща за мене? Роман. Про те серцеві відати, а більш нікому! Ми з
тобою обоє винні, бо ми люде; а судитиме нас бог! Скажи, що ти не
грішна?
Зінька (покачала головою). Бог з тобою! Коли не до мислі тобі, що
ж?.. Не виную тебе, ні!.. Сама винна!.. Сама винна!.. (Чуло).
Не жаль мені на гадоньку та воріноньку, Як жаль мені та на свою
голівоньку!..
О, коли б у цю хвилю хто розчавив оцю скажену голівоньку!..
Роман. Сестро, голубко, заспокойся!
Зінька. Мовчи! Не балакай зо мною улесливо, ті речі печуть мене,
ятрять!.. Я сама, сама розмаю своє лихо!.. А не зможу-загину! Все
минеться, все зашере-тується, як річка від морозу…

ЯВА 3 Ті ж і Ганна.
Ганна (з дитиною на руці ввіходить з середущих дверей). Христос
воскрес! З празником та з проводами!..
Роман. Воістину! Либонь, подруга Зіньчина?
Ганна. Була колись нею…
Зінька. І завжди…
Роман. Просимо сідати. Спасибі, що завітали… Я не буду заважати
вашій розмові…
Ганна. Наша розмова – як полова: не чіпай -лежить, дмухни – летить!..
Роман пішов.
Забігла до тебе не на довгий час, доки там чоловік на-поє худобу…
Ідемо оце у ярмарок, думка, щоб на ніч і додому, бо двоє вилупків
зосталося, а оцього (усміхаючись, показує на дитину) взяли з собою.
Хотіли завтра їхати, так завтра ж понеділок, важкий день.
Зінька. Еге ж…
Ганна (дивиться на неї). Плакала, чи що? Ніби дуже стурбована!..
Може, я, як той татарин, не в час?
Зінька. Як?.. Не вигадуй, я рада… Може, поснідаєш? ;Ії
Ганна. Спасибі! Дома поснідали. (Сіла). Ведемо оце дещо з худібки у
ярмарок; думка кой-що продати або заміняти. Ідемо повз ваш хутір…
Зінька. Бодай він згорів. Щоб пожежею поняло, щоб вихром змело!..
Ганна. Дійшло до серця? Я й кажу своєму похнюпі: чи не забігти мені
до Зіньки та одвідати? Колись, кажу, товаришували, як ще я служила у
наймах у її опікуна; і на вечорниці вкупі ходили…
Зінька. Недовго ходили!
Ганна. Чи тобі було хоч шістнадцять год, як заміж ішла?
Зінька. Не знаю!..
Ганна. Мабуть, не було. Я вже була дівкою дохо-жалою, а ти зовсім
була дитиною… Рано зав’язали світ. Достеменно, як у тій пісні каже:
Гиля, гиля, сірі гуси, Та на тихий Дунай, Зав’язала головоньку, Тепер
сиди та думай!..
Сім год прожити у пеклі-не поле перейти. За такий час гиржа залізо
з’їсть!..
Зінька. Кажуть, як сім год людина не говіє, то стане чортякою; а я
сім год меж чортами живу!
Ганна. Але ж і змарніла ти!
Зінька. Чи в’яне квітка під росою на сонці? Чи змарніла б, коли б не
горе?
Ганна. Сушить воно, в’ялить!..
З другої хати чутно спів і скрипку.
Весело у вас! Гостей налізло, мов до причастя: повозок та хургонів
повне подвір’я… Мабуть, все значні люде?
Зінька. Є усякі… Цур їм!
Ганна. Як же твої празники минули?
Зінька. Слізьми розговілася, слізьми й заговіюся.
Ганна. Знаю, знаю по собі!
Зінька. Не знаєш, Галю, не знаєші Не те, що ти думаєш, зовсім не
те!.. Що чоловік поневіряється, що свекруха гризе, хіба то велике горе?
Таке горе, як лиху славу, рукавцем розмаю!.. .
Ганна. Та… Накликай талану, а безталання й само тебе здиба! Що ж
трапилося, розкажи.
Зінька. Невже ж ти, Галю, не береш навздогад? Нарізнь пішли наші
думки… Не виную його, а все ж боляче!
Ганна. Про кого ж це ти?
Зінька. Зараз ти його бачила.
Ганна. Зіню!.. (Дивиться їй у вічі). Невже ти покохала Романа?
Зінька. Ц-с! Не нагадуй, боляче!..
Ганна. Так… Так я й вповала! Та й як же ж інакше? Жила ти тут, мов
у домовині, сім год пресвітлої години не бачила; а з’явився Роман і, мов
зірочка, освітив темну яму… Скільки не плющ очей, а все кортітиме тебе
споглянути на зірочку ясну!.. І він тебе коха?
Зінька. Коли б же то, чи призналася б? Він жалував мене!.. Жалував, а
я, дурна, нерозсудлива, марила… Тепер він задумав женитися!
Ганна. На кому?
Зінька. У вашій слободі вона…
Ганна. Чи не на чабанівні? Стривай-бо! Чула я, чула, що Роман
унадився в нашу слободу. То це він он куди? Що ж, поможи йому, боже!
Сім’я путяща, та ще й куми мої!
Зінька. Скажи по правді: краща вона від мене?
Ганна. Хведоска? Це таке діло: кому хто припаде до серця!.. Нехай
жениться, довго хіба до гріха?
Зінька. До якого гріха? Стривай! Чи я стерялася, чи всі люде навкруги
мене ошаліли? Гріх? Скажи ще: сором?
Ганна. А то ж як?
Зінька. По своїй волі пішла я за Самрося? Хіба по добрій охоті
зв’язала з ним свою руку? Везли мене до шлюбу, мов на заріз: сторгували
й продали, ніби поле чи деревину!.. Дитиною я була, сама ж кажеш. Чий же
це гріх? Вік мій молодий занехаяли, знівечили життя!.. Чий же це сором?
Чи пишалася я хоч го-дочок своєю красою? Чи глянула я на світочок? Чий
це гріх? Мій! Всі безгрішні, одна я нескаянна грішниця?.. Божою волею чи
людською силою світ мені зав’язано? Взяли дитя недоросле, дівча
нерозумне і стратили!.. Чий же це сором? Мій, мій!.. Я почула в собі
серце… Посадови курча в тісну клітку, воно зросте і або загине, або ж
розлама кліткуі Не присягалася я під вінцем, мовчала!.. До вінця і від
вінця везли мене одеревенілу!..
Ганна (не зна, що й казати). Як вже там не скоїлося, а закону не
переламлеш…
Зінька. Закону? Якого закону?… Це, Галю, не закон!.. Не вмію
розказати тобі, а як сама з собою балакаю, тоді розумію себе і бачу, що
все в мені говоре, що нема ніякого закону в моїм шлюбі з Самросем,
нема!.. В’яжуть злодія, він зна, за віщо його в’яжуть! Забивають в
заліза душогуба, він зна, за віщо. Вола б’ють, і віл навіть зна, за віщо
його б’ють!.. Мене ж б’ють, за коси волочать, налигачем крутять, і я не
знаю, за віщо. Це закон?
Ганна. Так вже коїться у світі… Один бог відає!..
Зінька. Не відає, ні!..
Ганна. Не кажи так, Зіню, гріх! . Зінька. Знов гріх?
Ганна. Розпустила ти своє серце, навіть і про бога забула!
Зінька. Ні, Галю, бог про нас забув!
Ганна. Зіню, тебе страшно й слухати! Хто з жінок не бідкається? Хіба
й я не пила гіркої? Випила, випила до денця!.. Терпіла, а як вже
доходило до нестерпучого – впаду навколішки перед образами,
голосю-го-лосю, аж усе в мені голосе! Виголосюся, що вже й гла-су не
стане, тільки рипить у грудях, мені й полегша.
Зінька. Нема чим голосити! Запеклося, зашкарубло!..
Ганна. Ось послухай мене, Зіню, голубко! Я б радила тобі ось як. Ми
збираємося з свекрухою перед зеленими святами у Київ, на прощу…
Зінька (хутко). Піду і я з вами, піду!
Ганна. Там помолишся та відговієшся!
Збоку чутно голос Самрося: “Гей, де ти, моя-нечужая?”
Вже гука? А ще скажу й так: жируєш ти! Це все з ба-глаїв… Погнула б
спину на спеці та вмилася б кривавим потом – не зажирувала б! Розпустила
ти своє серце! Та нема краще, як задавити його, притоптати… Цур йому!
Зінька. Піду, піду у Київ, на прощу!.. Помолюс то й бог мені
допоможе. Коли б тільки скоріш ітиі
Ганна. Раніш зелених свят невправка!
Самрось кричить: “Гей, жінко, перед мої очі!”
Забарилася я в тебе. Прощай! Оце, чи я не здуріла? І забула, що тепер
“прощай” казати гріх!
Зінька. Годі, годі про гріхи!..
Ганна. Аж до вознесенія тільки й можна казати “Христос воскрес!” та
“воістину”. (Б’є злегенька дитину по руці). А куди ти руку засовуєш,
куди? Ач, все б йому до пазухи.
Зінька (зітхнула). Щаслива ти, Галю, що в тебе дітки є!
Ганна (згорда). Щоб ти знала, що оці вилупки – найкращі порадники;
вони найскорш доводять нас до розуму. Ну, ходімо до татка? Ах ти,
замазура!..
Зінька. Щаслива!.. Може, Галю, хто раніш іде на прощу, розвідай! Я
навідаюся до тебе. Сьогодні, кажеш, вернетесь з ярмарку? Я сьогодні
навідаюся-Пішли.

ЯВА 4
Писар (виходить з бокових дверей з скрипкою в руці), їх тут нема!
Зеніда Андреєвна, куди ж ви сокри-лись од общого вниманія! Ух! Одначе
від такого нахаль-ного частування можна і переселеніє совершить к
пра-отцам: чарка за рюмкою, нема тобі передишки, ані боже мой!
(Підспівує).
Калина-малина,
А розовий цвєт,
Била в меня ціпа-мама,
А теперя нєт.
Ах-ха-ха! Сколько не адресую взгляди до Зеніди Андреєвни – не
клюйоть! Што ти тут сообразиш: не клюйоть!..

ЯВА 5
Настя (виходить з тих же дверей, п’яненька). Знов її шукаєш?
Писар. Ково?
Настя. Знаємо вас!.. Чого ж ти втік від кумпанії?
Писар (підморгує). А тоску, не видя предмета, по-німаєш? Дура разві
которая, ну, та не поймьоть!.. (Обніма її).
Чорноє платьє, Бєлая кайма,
Била в меня ціпа-мама, А тепер нема.
Ну, во-вторих, єтот водочний вопрос так хоч кого озадачить!.. (Знов
співає).
Чорноє платьє,
Бєлой воротник,
Любил меня ціпа-мама,
А тепер одвик!..
Ах, мадама, мадама! Почему ви не вдовушка?
Настя. Годі вже мене дурити.
Писар. Дурю, я дурю? Так дай, моя плутовка, ятаган алібо алівульвер,
і я сисчас разстрельну грудь вєр-ную мою!
Настя. Вірю, душко! Не впадай ти за Зінькою, бо з світа мене
зживеш!.. Так сумувала за тобою, душко мой, так сумувала, що й їжа на
думку не йшла. Спасибі, попадя навчила кислий совус робити, тільки
кисленьким і годуюся.
Писар. Да, кислоє і на похмельє хорошо! Плато-чок, которий ти
презентовала, до серця пригортаю і горючими, і кипучими обливаю!.. Беру
скрипицю в руки, і тольки вона сладкозвучним мелодійом нагадує звуки
твої.
Настя. Оця ж скрипочка і світ мені замакітрила!.. Колись з серця
розіб’ю її!.. Як поведеш, душко мой, смичечком по струнах, то ніби серце
мені надвоє перетнеш!..
Писар. Как ти чувствітельно разсуждаєш!
Я задушу тебя в моїх проклятьях, Я проклену тебе в моїх об’ятьях!..
І вот мой статістіческой план: когда не будеш ти моєю, я кинусь в
волни кипучого моря, як сумашедчой!.. Алібо вчиню преступленіє… І
тогда (співи):
Звонкая походка, Сєрєнькой картуз, Бритая головка, • Бубновенькой
туз!..
(Обніма її і цілує).

ЯВА 6 Ті ж і 3інька.
Настя (побачила Зіньку). Гетьте-бо! І все б їм цілуватися, от ще
поцілуйко! А що, доброго ляпаса піймали по губах? Ото вдруге не лізьте,
бо я того ненавиджу!.. Ще як хто побаче, подумає… Ти тут, Зіню? Де це
ти була, моя дитино?
Зінька. Там, де вже нема, моя матусю!
Настя. Ти ж це як вже мені відповідаєш?
Зінька. Так же, як ви питаєте!
Настя (до писаря). Бачите?.. Я ж кажу, що можуть подумати невіть що!
От перша Зінька…
Писар. Зеніда Андреєвна можуть обсудить по нашим літам… Сравніть і
то довольно за глаза, што ви как мамаша, а я как синок!
Настя (убік). Ой хитрий! (До нього). То я вже вас не буду звати
Мануйлом Соловеїчом, а синочком. (Сміється). Тільки цілуватися
ненавиджу!
Писар. Зеніда Андреєвна, будьте настолько добри, настолько я вас
прошу, об’яснітє: отчего ви не в общей кавалькаде?
Зінька. Обійдетесь і без нас!
Настя, її діло клопотати та порядкувати. Еге, доню, ти клопочи,
порядкуй, душко моя, а я в кунпанії посиджу…
Зінька. Пожиркуєте?
Настя. Як? (Убік). Вона ревнує! Недаром я постерегла. (До писаря).
Ходімо до гурту.
Писар (гра на скрипці і співа).
І гулять будем, І пить будем, А смерть прийдеть – Помирать будем!..
Пішли.
Зінька (сама). Ач, стара, вже й зуби погнили, а їй зальоти на думці:
заманулося на старість у гречку скакати! Всі праведні, всі безгрішні!”..
Ох, коли б швидш у Київ!..

ЯВА 7 Самрось, писар, Настя і Зінька.
Самрось. Щоб моя жінка не потанцювала, як я того захочу! “Нікогда і
вовік…” Буде танцювати й дріботіти!.. Кума-лавошниця нотної виводе.
(Співа).
А на мене мій муж ворчить, Що у мене хвартух стирчить!..
А моя жінка і через ноту виведе!
Писар. Самросей Сафроновичі Позвольте вашу ручку. Ну і уважаю ж я
вас, господи!..
Самрось (кричить). Во хрунт!
Писар (випинається). Рад стараться!
Самрось. Рівняйся, націляйся!.. Мамаша! Оце до-стометний чоловік. Я
вже з ним побратався! Зінько, марш танцювати!
Настя. Чуєш, Зіню, що муж приказує!
Зінька. Не оглухла!
Настя. Потанцюй “ножнички” або “жидівочку”! Як я колись танцювала,
господи, гарно!
Писар (до Самрося). Братєц! У вашої супруги голос херувими і
серафими!.. Зеніда Андреєвна, краще воспойтє што-лібо!
Самрось. Зінько! Поцілуй мого побратима.
Писар. Позвольте, по-родственному!
Зінька (з криком). Не підступай! Коли б ти знав, який ти мерзенний,
гидкий!..
Самрось (кричить). Цілуй!
Зінька (твердо). Ходім! Там при всіх поцілуюі.. Наодинці, у закутку,
не так смачно!.. Правда, матусю?
Пішли.

ЯВА 8
Роман (ввійшовши, довго ходить замислившись). Так, так!.. Я мушу
розказати Хведоні все, все… Нехай вона своєю чистою душею зважить і
зміркує!.. Вона непорочна, як дитя. “Устами дитяти глаголить сам бог!” І
коли вона скаже, що я винен перед Зінькою, тоді… А все ж таки не хочу
ані зерна таїти, розкажу!..

ЯВА 9
Зінька (вибігла з бокових дверей розчіпчана). Тут не перешкодять тобі
вбити мене!..
Самрось (з пляшкою в руці, його держать). По морді дати моєму
побратимові, моєму найлюбезному!..
Роман (схопив його за груди). Скажений, опам’ятайся!
Самрось. Пусти, уб’ю!
Зінька. Пусти його, Романе! Благаю тебе пусти!..

ЯВА 10 Ті ж, писар, старшина, Настя і всі гості.
Писар (до Самрося). Братєц, образумтесь! Я ні-которої обіди!..
Сестриця!..
Зінька. Підійди ближче! Підійди!.. Я тобі баньки видеру і пащеку
роздеру!
Старшина. Такого коліна люде, а нікоторої обра-зованості!
Роман (однявши пляшку у Самрося, пха його). Геть, п’яне барило!
Самрось. Не хочеться тільки заходжуватись…
Роман. Не хвались!
Настя. Ой Зіню, душко моя, як же таки так?
Зінька. Мовчіть, мамо! До серця доходе, все виявлю, все!..
Привселюдно виявлю!..
Настя. Господь з тобою, моя дитино!
Писар. Ну, мир! З чортзна-чого неприятності! Роман Сафронович,
подайте друг другу руки – і аміны
Роман. Ви що тут за мировий?
Писар. Я по-родственному!
Роман. Під три чорти!
Настя. Ну-ну, ти, болване! Це мій госты
Роман. То й цілуйтеся з ним.
Настя (з ляком). Що?
Самрось. Сказав би я тобі слово!..
Роман. Відкашляйся, коли в горлі застрягло!
Самрось. Аз-буки-буряки, печеная редька!.. Тьху на твою вченість!
(Пішов).
Старшина. Ходім, ходім!.. Люде образовані, а таку необразованість
заводите, нікоторої прибавки!.. Краще потанцюємо кандреля,
Писар. Отлічно! Акціос!.. Братєц будуть ваш візовой… Амбажуйте мою
мамашу. Пішли.
Роман. Коли вже я злишуся цього гармидеру?
Зінька. Знов оборонив? А я не дякую, бачиш, яка я незвичайна?
Роман. Покинула б ти Самрося абощо; чи куди-небудь втекла б від
нього!..
Зінька. Втечу від людей, тільки від себе не втечу.
Роман. Яка ти, сестро, безталанна!
Зінька. Мовчи! Боляче!.. Іди геть з очей!.. Роман, похилившись,
пішов.
Ох, і жалю ж мій, жалю, тяжкий не розмаю!.. (Заломила руки). Ох, як
тяжко-важко!..
Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ
Село. Посередині кону хата Степана Реви, котра виходить причілком до
авансцени. Далі город, тік, садок і т. п.

ЯВА 1
Степан (сидить на призьбі). Що то, подумаєш, весна: сонце світе ясно
та ласкаво і наскрізь пронизує тебе теплом; жайворонки щебечуть… Вже,
либонь, скоро й соловейко затьохка?.. В полі хлібець людський зеленіє, а
на панському почав рунитись: інша справа й спроможність, то й хліб
кращий. Як вдивишся, що як та царина зеленіє, то ніби чуєш, що й кістки
в тобі починають лускотіти, неначе почувають, що ось-ось прийде їм
невгавна робота… Весна-красна! (Глянув вгору). Сонечко на полудень
звернуло і, мов те дівча молоде, усміхається; і сам, дивлячись на нього,
несамохіть усміхнешся.

ЯВА 2 Харитон 1 Юхим виходять з своєї хати.
Харитон. Я тобі дам нову кухвайку! Це прямо розбой, калавур!.. Хоч з
села втікай; збирай збіжжя та й їдь на Амур!..
Юхим. Що ж, тепер тільки й погуляти: уосени візьму жеребка, тоді я
царський, а не ваш; тоді мені вашого нічого не треба.
Харитон. Дежя тобі візьму грошей, де?
Юхим. Мало де? Позичте!
Харитон. Напозичався вже по саму зав’язку!
Юхим. Тепера промеж парубків ходять двірські кавалери: лакей, кучер,
повар, машинистий,- співають городських пісень. Може б, і я якої
навчився? Як же ж я, хазяйський син, та піду у свиті, щоб мене підняли
на глум? Дайте вашого дзигзета або руб серебра на ситцеву рубашку!
Харитон. Це ти мені хочеш засліпити очі? Мабуть, кортить тебе у
“заборонку”? Програв на перший день празників два злоти?
Юхим. Програв якраз!.. А ви не грали?
Харитон. Так я ж виграв! Аж тринадцять копійок виграв… Бо я всі
карти наскрізь бачу, знаю, коли можна замирити… Чорт не видав, завели
моду у “заборонку” грати!..
Юхим. Як з таким батьком, то краще на гілляку!
Харитон аж одскочив.
Степан. Що, сусіде, легко слухати від сина таку промову?
Юхим (убік). Ну й чого та бормота раз по раз чіпляється?
Харитон (до Юхима). Та я тебе!.. (Присікується до нього).
Степан. Та візьми його за чуба!
Юхим. Овва!
Харитон (скида жакета і віддає Юхимові). На, подавися ним!
Юхим хутко зодягся й пішов.
Що ти вдієш з ним?
Степан. Чув пісню, що каже:
Ой мамцю моя,
А я доня твоя,
Було б мене вчити-бити,
Як маненька була!

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве