Микола Куліш. “Мина Мазайло”

Комедія

ПЕРША ДІЯ
1
Нарешті Уля прийшла. Рина до неї, од люстра:
- Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не
луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з’явить собі, що в нас у кватирі
робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться!
Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?
Уля тільки на двері – і собі до люстра.
Виглянулась. Примружила очі:
- За три сорок!
Рина до люстра. Зробила трагічні очі:
- І, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя
лампочка перегоріла – так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш,
навіть вірші пише!
Уля повернулася од люстра:
- Що ти кажеш?
Рина до люстра, перехрестилась:
- От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки – наше
малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла
навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не “сапоги”, а
“спаг’і”…
Уля навіть од люстра відійшла:
- Так?
Рина
- А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки – мріє, ти розумієш, мріє до нашого
прізвища Мазайло додати ще Квач.
Уля аж сіла:
- Та що ти кажеш?
- А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи
має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна,
розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ,
щоб тьотя Мотя негайно (гукнула в двері: “Мамо, на хвилинку!..” До Улі)
якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі
робиться!
2
Увійшла мати. Р и н а до неї:
- Ти написала листа?
Мати
- Уже й одіслала.
Рина
- Жаль! Я оце подумала: ніхто й не подума, що од-ного листа мало. Треба
телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло). Треба
негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му!
Мати теж заломила руки. В люстро:
- Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа?
Рина
- Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там тьотя одержить листа, ти знаєш, що у
нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Все! А ти кажеш – навіщо… Зараз
піди й напиши!
Мати пішла.
Уля
- Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
- А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім’я, по батькові, все життя тепер
можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене
любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські
фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…
- Ха-ха! Хіба це поможе?
- Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не
абихто… Улюню! Золотко!
- Ти серйозно?
- Серйозно.
- Не зможу я цього зробити.
- Чого?
- Ну, просто не зможу. Хіба я така?
- Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним
махом закохаєш.
- Це тобі так здається.
- От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі.
- Серйозно?
- Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу.
Уля в люстро:
- Що ти кажеш?
- От на!
Уля роздумливо, мрійно:
- Два вечірні озерця.
Рина підкреслено:
- Не забувай – у степу.
Уля роздумливо, критично:
- Два вечірні озерця… Хоч це й поетично, проте… Знаєш, яку партію знайшла
собі Оля Семихаткова?
- Ну?
- Комуніста. Молодий ще, ще двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний!
Щоліта відпочиватиме в Криму. А там не два озерця – море. Два моря! Чорне й
Каспійське. Крім того, він сам з металістів, мускулату-ра в нього… Оля каже, як
обійме – щось надзвичайне: немов, каже, гарячий удав… А кругом немов
тропічний ліс. Температура – сорок.
Рина
- Отож почни з Мокія, Улько, – практику матимеш, як треба закохувати.
Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала – з
комсомольцями тощо. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?
Уля зацікавлено:
- Серйозно?
- Вже на збори ходить.
3
Увійшла мати.
Рина
- Написала?
Мати
- “Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди.
Подробиці листом. Сестра Лина”. Я вмисне написала двічі “негайно”, щоб
вона, як тільки одержить телеграму, так щоб і їхала…
Рина
- А подробиці листом навіщо?
Мати
- Як навіщо? Щоб з них наперед довідалась, що ж таке у нас робиться…
Рина
- Ну, то вона й ждатиме листа.
М а т и з досади прикусила язика. Тоді:
- То я хотіла, щоб не пропали ті десять копійок, що на листа витратила.
Рина
- Дай я покажу, як писати! (Вголос). “Курськ, Корєнний” – це так, ринок можна
викинути, знають і так. (Подумала). “Мрія воскресла, папа міняє…”
Мати
Не папа, а Мина. Телеграма од мене.
Рина
- Не заважай! Мені ніколи!.. “Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій
збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно”. (До матері).
Розумієш тепер, як треба писати? На, перепиши й одішли! (Мати вийшла, Рина
до Улі). Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю – закохай!
Уля схвильовано:
- Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український.
Ну як до його підступитися? З якого боку?
- З якого?
- Так.
- З українського.
- Не розумію. Як це?
- А так, що тільки з українського.
Уля подумала:
- Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з
українського. Він же з усіх боків український.
Рина подумала. Раптом:
- Ха-ха! Ти дурна!
- Серйозно?
- Серйозно дурна! А я що тобі кажу? Тільки з українського. Це й означає, що в
нього другого боку нема, що він кругом український.
Уля розсердилася:
- Як так, то й розуміти не хочу! Взагалі! Бо все це дурниці взагалі.
Рина побачила – лихо:
- Улю! Золотко! Ти не дурна!
Уля до люстра:
- Не хочу! Не можу! Не знаю, як…
- Я покажу, як. Ось я зараз покличу його і покажу, як почати.
- Ні, ні!
- Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться,
нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він
одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу
стежечку до його сердечка.
- Ні, ні! Я не розумію! не розумію!
Тоді Рина натхненно, з викликом:
- Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як усяка Уля, Уля – кіноманка:
- Ти серйозно?
Рина не така, щоб назад.
Перехрестилась, немов збираючись у воду пірнути:
- От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого
бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни
головою, усміхнися. А далі – сама побачиш… (Постукала в двері до брата).
Моко, вийди на хвилинку! Чуєш, Моко?
Уля ледь чутно, самими рухами:
- Рино, не треба! Золотко, не треба! (Побачила, що та не слуха, підбігла до
люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за
серце).
4
Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно:
- Тьотя не одержить такої телеграми!
Рина
- Цс-с… Чого?
Мати тихше:
- А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
5
Увійшов Мокій, юнак з чорним висипом під носом і по підборіддю, з мрійними,
але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама:
-Ну?
Рина зробила знак матері, щоб та негайно вийшла.
Мати вийшла.
Рина до брата.
- Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга – Уля Розсоха.
Уля самими губами:
- Розсохина.
Рина з натиском:
- Розсоха.
Мокій незграбно подав руку:
- Гм…
Рина
- На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово –
бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?
Мокій хмуро, недовірливо:
- Бразолійний, ти хочеш сказати?
Рина до Улі:
- Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний!
М о к і й уважніше подивився на Улю. Кахикнув.
Тоді глухо:
- Бразолійний – темно-синій (До сестри). Більш
нічого? (Взявся йти).
Рина до Улі:
- Бразолійний – темно-синій, розумієш, Улю?! (До брата). Уля каже, що воно
звучне таке, свіже – бразолійний. Бразолійний.
Мокій до Улі. Стримано:
- Ви де чули чи вичитали це слово?
Уля розгубилась:
- Я?.. Я не зна… Воно мені просто взяло і вподобалось…
Рина перехопила:
- Улі ще одне подобалось слово… (До Улі). Яке ще тобі подобалося слово?
Здається… ну, як? “Бринить” ти казала?
Уля
- “Бринить”.
Рина
- Що таке “бринить”, Моко?
Мокій м’якше:
- А, “бринить”. По-руському – “звучить”. Та тільки одним словом “звучить” його
перекласти не можна. “Бринить” має… (До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти
мене колись за це слово вже питала…
Рина здивовано:
- Я?
Мокій суворіше:
- Авжеж, питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.
Рина
- Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі). Пам’ятаєш, ти вже раз у мене за це
слово питала… (До брата). А я у тебе спитала для Улі, та забула. Пам’ятаєш?
Уля
- Аж двічі! Рина сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді
вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, страшенно вподобалось.
Спи-тала у Рини: що таке… “звучить”?
Рина перебила:
- “Бринить”! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав,
що “бринить” – якесь надзвичайне слово…
Мокій до Улі:
- “Бринить” має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел
бринить. Це означає – він високо, ледве видко – бринить.
Уля примружила очі. Рина до Улі:
- Ти розумієш?
Уля кивнула головою. Мокій мєякше:
- Можна сказати – аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде,
а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить.
Рина до Улі:
- Ти розумієш?
Уля ніжно всміхнулась. Мокій розворушився:
- Або кажуть – думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться,
вона ще неясна – бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве
чутно пісню…
Уля мрійно:
- Бринить.
Мокій з гумором:
- Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
Уля
- А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
Рина
- Серйозно?
Уля
- Серйозно!
Рина
- Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія). Між іншим, Уля
страшенно любить українські кінокартини і написи… каже, що вони якісь… (До
Улі). Які, Улю?
Уля
- Надзвичайні.
Рина до Мокія:
- Ти розумієш?
Мокій
- На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало… Дуже мало!
Рина
- Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла
сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?
Мокій
- Гм… Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори… На жаль,
не можу, бо треба на комсомольські збори… Я пішов би, та мені треба на
збори комсомолу.
Рина
- Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї;
чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою… (До Улі). Я не
знаю, чого тебе це цікавить.
Уля здивовано:
- Мене?
Рина
- Не однаково – чи чистою, чи робленою?..
Мокій
- Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в “Звенигорі” – краса! Стильні,
поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по
других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну,
таку милозвучну мову…
Рина до Улі:
- От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української
мови запитання!
Мокій до Улі:
- Бачите, мені треба на збори комсомолу… А вас справді цікавить все це?
Українська мова і… взагалі?
Уля
- Взагалі страх як цікавить!
Рина
- Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою
мовою написано, чи фальшивою… Я гукаю – Улю! Улю!
Мокій до Улі, приязно:
- Серйозно?
Уля почервоніла:
- Серйозно!
Мокій
- А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або
таблицю – і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як
перекручують українську мову…
Уля
- Серйозно?
Мокій
- Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку –
помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб справити чемність). Вибачте, я зараз… На
хвилинку… Такої афішки ви ще… (Побіг).
Рина до Улі:
- А що?! Ще один захід – і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з
ним треба поводиться? От тільки забула я попередити тебе, що не всяке
українське він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який
подарунок? Купила малоросійську сорочку й штани. Так ти знаєш, сокирою
порубав.
Уля пошепки:
- Що ти кажеш?
- От на… От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш?
Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки. Хвильові всякі,
Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку
книжку – і питай. Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти
вже сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещу!
У л я до люстра. Від люстра під хрест.
Тоді раптом стала:
- А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
Рина
- Попадеш.
Уля
- Ну як? Як? Коли мені здається, що “Стоїть гора високая” краще за Тичину.
Рина на мить замислилась, потьмарилась.
Раптом обличчя її засвітилося:
- Прекрасно! Оце і май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається,
і навпаки, розумієш?
У л я добрала розуму:
- А не помилюся?
Рина
- Ні!
Уля боязко підійшла до Мокієвих дверей.
Постояла. І таки пішла.
Рина до люстра:
- Ху! Слава Богу.
6
Увійшла мати.
Рина
- Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?
Мати
- Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила…
Рина
- Як же ти скоротила?
Мати
- Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: “Курськ,
Коренний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди”.
Все…
Рина
- Ха-ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!
Мати
- Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять?
Рина
- Та кому телеграма? Корєнному ринкові?
Мати
- Тьоті ж: Корєнний, 36, Катастро…
Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:
- Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до
тьоті Моті.
Рина за копію:
- Ослице! Дай я допишу!
Мати вирвала назад:
- Я сама!
Рина
- Дай, кажу!
Мати
- Я сама, кажу!
Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже мати вискочила в коридор. Повернулась
бліда, ще більш схвильована:
- Папа прийшов…
7
Ускочив Мазайло.
Подивився гарячими, натхненними очима:
- Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе…
Мазайлиха і Рина
- Ну?
- Не міняють?
Мазайло
- По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце – орган, що гонить кров, орган
кровогону. Нічого подібного! Серце – це перш за все орган, що передчува і вга
дує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!
Мазайлиха та дочка й собі за серце:
- Поміняли?
- Не міняють?
Мазайло
- Ще як я підходив до загсу – думалось: а що, як там сидить не службовець, а
українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське – і заноровиться.
На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не
тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого
прізвища – до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить
і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як
не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце,
серце вже тоді передчуло. Там сидів… (Випив води). Од усіх вищезгаданих
середній.
Мазайлиха
- Которий же?
- Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, помоєму. Увійшов…
Рина
- Хто?
Мазайло
- Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: “Вам чого?” Я до
нього – і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін
на пожар, бев-бев-бев… і десь, немов як справді пожар, зайнялося.
Палахкотить… Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище?
Він подивився і знов: “Вам чого?” – арихметичним голосом. Як чого? Як чого? –
заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і
воно, як віспа на житті – Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до
школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла
гуляти – Мазайло! За репетитора не брали – Мазайло! На службу не приймали –
Мазайло! Од кохання відмовлялися – Мазайло! А він знову: “Вам чого? –
питаю”.
Мазайлиха
- Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Рина
- І тепер сміються, регочуть – Мокрина Мазайло, не сказав?
Мазайло
- Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так,
що я став перед ним і мовчав. Мені заціпило…
Мазайлиха
- Було б голкою вколотися.
Мазайло
- Хтось одвів мене до дверей. Все – як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов.
Серця вже не чую. І раптом воно тьох! – перед очима якесь писане
оповіщення… Немов не я, немов хтось інший за мене чита – (серце!). Список
осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не
розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла
Миколайовича – читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на
Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся
назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І
чую арихметичний, щодалі симпатичніший: “Можна!” Отак і отак… Ура! –
крикнуло серце.
Рина радісно і разом погрозливо:
- Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).
Мазайло натхненно, але тихіш:
- Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень… (Поцілував жінку). Отак!
(Дочку). Отак (знов жінку) і отак!
Мазайлиха, мало не плачучи з радості:
- Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?
Рина
- Було б попросити і нам Алмазова…
Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
- Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Ж і н к а і дочка руками, мов крилами птиці,
наввипередки:
- Сіренєв! Сіренський!
- Розов! Де Розе!
- Тюльпанов!
- Фон Лілієн!
Мазайло, диригуючи:
- Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По
паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.
Мазайлиха
- З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче…
Мазайло раптом перестає диригувати. Потемнів:
- Він ще не знає?
Мазайлиха
- Ні!
Мазайло з радісним гнівом:
- Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні – то через труп переступлю.
Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайно! (Гукнув).
Мокію! Чуєш? Гей, ти!
Дочка спинила:
- Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
Мазайло
- Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі
допитував… Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право
змінити не то що своє прізвище – по батькові й дідове ім’я й прізвище. Чула?..
Та після цього… Мокію!
Дочка
- Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?
Мазайло
- Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на
лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова… Прізвище
Баронова-Козино.
Мазайлиха
- Яка краса!
Дочка до батька:
- І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції
демонстрації, скандалу?
Мазайло
- Уб’ю!
Мазайлиха
- Минасю, яка грубість!
Мазайло
- Ну, вигоню з дому!
Дочка
- Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти… Та краще до публікації помовчати. З’яви
собі: ти вибираєш прізвище – Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш
лекції “правильних проізношеній” – Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама
скликаємо родичів на сімейну раду – Мокій не зна…
Мазайлиха
- Сестру мою Мотю з Курська.
Дочка
- Можна буде ще дядька Тараса з Києва.
Мазайлиха жахнулася:
- Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався?
Там такий, що в нього кури по-українському говорять.
Дочка
- Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
Мати
- Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє
взагалі?
Дочка
- Крім того, ще один план є на Мокія вплинути… Не віриш? А хочеш, папо, і він
за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок.
Розумієш?
Жінка нервово:
- Мино!
Дочка
- Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!
Жінка погрозливо:
- Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька:
- Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?
Мазайло
- Ну, гаразд. На тиждень… (В люстро). Все одно я скоро скажу… Прощай,
Мазайло! Здрастуй…
8
В цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв:
- …Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей. Мокій вийшов з Улею. Не помітивши навіть батька,
переконував далі,
агітував Улю:
- Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це
ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський,
Юрій Милославський… Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні,
колоритні… Рубенсівські – от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос,
Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що
Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські:
Вассерман – вода-чоловік, Вольф – вовк. А французькі: Лекок – півень.
Уля обернулася до Рини:
- Ми йдемо в кіно!
ДРУГА ДІЯ
1
Два дні згодом Рина допитувала в Улі
(перед люстром):
- Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила?
- Вчора і завчора.
- Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш?
- Навіть із сиропом…
- Печення він тобі купував?
- Аж п’ять, Рино!
- До самого дому провів?
- До воріт. Ще й постояв трохи.
- І ти не знаєш, як він – закохався чи?..
В Уліаж рум’янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:
- Стривай, Ринко!
Рина вичікувальним голосом:
- Ну?
- Стривай, я скажу… Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак… Він
на мене – отак. Сказав, що по-українському “зрачки” “чоловічками” звуться.
- Ну?
- Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він – хоч би тобі що. Тільки
спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова:
“свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає”. От, каже, де
збереглася українська мова.
- Ну?
- Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і
цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я
покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали…
- Ну?
- А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська
мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а
друга – обняти…
- Ну?
- А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха –
знаєте, що таке “розсоха”? Показав на небо – он Чумацький Шлях, каже, в
розсохах є чотири зірки – то криниця, далі три зірки – то дівка пішла з відрами, в
розсохах, каже… А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко…
- Ну? Ну?
Уля зітхнула:
- Попрощався і пішов… Ти не скажеш, Рино, як він – чи хоч трохи закохався,
чи…
Рина
- Та я тебе про це питаю, Улько, тебе… Ой, яка ж ти дурна, розумієш?
Уля
- Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я,
а я – ти, себто, кола б він тебе отак проводжав?
- Що б я сказала?
- Так.
- Коли б я була ти, а ти – я?
- Так.
Рина осіклась, поморщила лоба.
А Уля як Уля – зраділа:
Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рино!
Рина
- Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна.
Уля образилась:
- Як так, то тебе більше не питатиму, і ти мене не питай…
Рина
- Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься.. Бо й я не знаю… Тільки знаєш що?
Мені здається…
Уля
- Ну?
Рина
- Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили зельтерську?
- Так.
- І біля воріт, як розставались?
- Глибоко заглянув…
- Мені здається, що він закохався.
Уля в люстро:
- Що ти кажеш, Рино?
Рина
- От на! Принаймні закохується. Тільки ти, Бога ради, поспіши, Улюню, прискор
цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а
тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо… Ну зроби так, Улю, ну
що тобі стоїть?
Уля
- І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли
навпаки – він на тебе словами отими тощо… аж пахне.
Рина
- Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш?
Базою… Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі
прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так,
Улюню, так?
Уля випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину.
Рина
- Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи,
розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі – якісь манливі,
теплі… Чудесно!
Уля перед люстром:
- Що ти кажеш?
Рина
- Чудесно, кажу, і кличу Мокія…
Уля, звичайно, за серце, до люстра:
- Рино, хвилинку!..
Та Рина вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія: “Моко! Тебе на хвилинку
просить Уля…” Сама вийшла.
2
Увійшов М о к і й. Певно, читав бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:
- Гм… це ви?
Уля
- Я… по книжку… А ви думали хто?
Мокій
- Думав, що це… ви.
В Улі забриніло в грудях:
- Серйозно?.. А я по книжку до вас.
- По яку?
Уля трошки розгубилась:
- По яку? Взагалі по українську книжку.
У Мокія забриніло в грудях:
- Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю.
- Серйозно?
- Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових,
соціально-економічних?
- Котру можна буде.
- Вибирайте.
- Ну, дайте… яку ви хочете.
Мокій зворушено:
- Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
- А це у вас яка?
- Це?.. Це книжка з української етнографії та антро-пології.
Уля вже не знала, що далі казати, та:
- Серйозно?
Мокій
- Подивіться.
Уля подивилась:
- Гарна книжка – в палітурках і, здається, з золотим обрєзом…
Мокій
- А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
- Ану, як?
Мокій піднесено:
- Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
- Надзвичайно!
- А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий –
золоті береги.
Уля щиро:
- Прекрасно!
Мокій зраділо:
- Серйозно?
Уля цілком щиро:
- Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги… А скажіть, як буде по-
вкраїнському “чулки з розовой каемкой”? Отакі, як у мене. Ось…
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено:
- Панчохи з рожевими бережками.
Уля
- Надзвичайно!
Мокій ще більше запалився:
- А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-
руському – на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад,
треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано
знаємо українську мову. Кажемо, наприклад; потяг іде третьою швидкістю, а
треба – поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична,
милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово “говорити” аж цілих
тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити,
повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти,
верзти, плести, герготати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати,
хамаркати, мимрити, цокотіти…
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та Уля почули. Пішла одчинити
Уля.
3
Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні.
Дама до Улі:
- Я Баронова-Козино. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з
правильних проізношеній.
Уля
- Мій папа? У мене нема папи: він помер.
Баронова-Козино
- Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом… Боже мій.
Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.
Уля
- Мій папа вже три роки тому як помер… То, мабуть, був не мій папа.
Баронова-Козино
- Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам’ятала.
(Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, …ськая вулиця, № 27, на воротях
напис: “У дворі злі собаки”, – та собак, казав ваш папа, нема. І справді
нема. Квартира Зама… Майза… Ах, Боже мій, чудне таке прізвище.
Мокій
- Може, Мазайла?
Баронова-Козино
- Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам’ятовувати прізвища, бо не
сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше…
Мокій аж потемнів:
- Мій папа?.. Прізвище?
Баронова-Козино
- А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч
ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий… Скажіть – змінили вам
прізвище? Папа ваш так турбувався… Воно справді якесь чудне. Либонь,
малоросійське?
Мокій глухим, здушеним голосом:
- Однині… (розкашлявся) у мене папи нема!
Баронова-Козино
- Як? Ви сказали…
Мокій з натиском:
- Нема, кажу! Нема!..
Баронова-Козино
- Ах, Боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила… Як же так? (Забурмотіла
розгублено). Холодна Гора, …ськая вулиця, № 27, “У дворі злі собаки”,
квартира…
4
Увійшов Мазайло. Кинувся до Кoзино:
- Жду вас, жду!
Баронова-Козино
- Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали – вас нема, що ви вмерли…
Мазайло показав на двері. Не зводячи очей
з Мокія, вклонився ще раз Бароновій:
- Так, так… Заходьте. Мокію! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову
розмову. Мені потрібна ця кімната…
Баронова-Козино
- І я вже була повірила, що ви вмерли…
Мазайло до Баронової, але вся його увага на Мокієві:
- Дуже приємно… (До Мокія). Розумієш?.. (До Баронової, ще раз вклонившись).
Вибачте. Заходьте…
Баронова-Козино заспокоєно і задоволено:
- Мерсі!
Вийшли. Мокій, ввесь час свердливши батька
очима, зірвався з місця. Заходив:

По чем купить квартиру в новостройке цена из первых рук

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Жовтень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Підписка

  • Цікаве