Марко Кропивницький. “Де зерно, там і полова”

Харитон. Він, сказати, тепера вже не мій, а царський!
Степан. Намацав одне слово: “Він царський!” А ми чиї? Доки дома, він
твій, а піде в службу,- буде царський! Повернеться з служби, знов не чий
же буде, як твій. Треба дітей дома вчити, то вони і в царській службі
шануватимуться!
Харитон. Як його вчити? Таке розпутство завелося!
Степан. Змалку-лозиною та батогом, а тепер вже й дубина не поможе.
Харитон. Ну, така роззява мій Юхим! Як я, дак я всі карти наскрізь
бачу! Інший хвабриться, з манень-ким козирьом жене… А я оце думаю
кинутись до мирового. Помилуйте! Знаєте, купив я своєму Юхимові
хви-нельову кухвайку, сказать, достометну німецьку! Аж любо було глянути
на нього: панич! одним лицем панич! Ну, вже й чортова роззява!.. Пішли
ми у церкву на страсть! Ото ж як вже дочитували дев’яту чи десяту
ванголю… Ба таки десяту, бо я вже дев’ять пуп’янків наліпив на своїй
свічці. Звичайно, почали люди куняти,- сказать, народ потомлений! -
дехто вже хріп, інший носом клював… Зашкварчали чуби і почали
шмаляти-ною тхнути, як і повсякчас воно бува на старость. Титар походжа
по церкві та розбуркує парахвиян. Тільки що пройшов повз нас, ще до
когось промовив стиха:
“Що ви, спати в церкву поприходили, свинота!..” Соломія Гаврикова
стояла позад мого Юхима, задрімала, псявіра, та й притулила свічку до
Юхимової кухвайки: геть спина так і зотліла!.. Хіба на це є закон, щоб
руб сімдесят три копійки як у воду жбурнути?
Степан. На кого ж ти скаржитимешся мировому?
Харитон. На неї! Яке вона має положеніє палити чуже добро? Дай їй
путивочку, вона й хату мені спале!.. Таке розпутство!..
Степан. А хто ж і заводе те розпутство, як не ми самі? Гедзети,
плюндрі, чоботи, бляшками та цвяшками обліплені!.. Ну, чи пристала ж
така одежа до чорної роботи?
Харитон. Коли ж дивишся, як другі, то й собі потрапляєш…
Степан. Не біжи за прудким, коли певен, що не доженеш; скільки ворону
не квітчай у павине пір’я, а нарешті вона таки зостанеться вороною -
чув?
Харитон. У гедзеті якось акуратніш! В городі, на базарі, то вже кожен
тобі каже: “Поштенний!” А як напнеш сірячину-”Ти, мужик! Хамло!
Мазепа!..” Степан. Видко пана по халявах. Ти ж мужик і е? Харитон. Та…
Ну, все ж таки… І скажіть, на ми-лость божу, що воно за знак, що дощу
нема?
Степан. Доведуть людей гедзети та бляшки до злиднів.
Харитон. Тепер би, празниками, саме б йому йти! Щодня хмариться,
супиться, а не йде!.. Ото відьми так починили?
Степан. Чи буде дощ, чи не буде, а ти таки не вважаєш на врожай,
синові купив гармонію?
Харитон. Купив, за два з половиною, з дзвінком!.. Ну й ловко ж він
гра “бариню”! Ви не чули? Звичайно, він вже царський!..
Степан. Розпутство, розпутство!..
Харитон. Та що ви все гарчите? Ну, а скажіть: як воно мусить бути? Ви
ж читаєте того… псалтиря, що там воно показує?
Степан. Там багато не про нас писане.
Харитон. Сказать так: ми бачимо вгорі – небо, а під ногами – землю!
Ну, а що там вище або нижче, чи втнемо ми своєю головою?
Степан. Думаєш, що земля не дає нам пораду? Як щиро помолишся та
припадеш до неї, то й чуєш, що вона таки промовля до тебе… Тільки ми
недоумки – нерозсудливі, незугарні зрозуміти сієї поради.

ЯВА 3
Ті ж і Роман.
Харитон (побачив здалеку Романа). Ото ж і Роман Жлуденко? Він, він!..
Куди це простує? (Гука). Со-хронович, куди бог несе?
Роман (підходить). Христос воскрес! З празникомі
Харитон і Степан. Воістину!
Харитон. Куди це?
Роман. Кожен свого шука. До ваших парубків прийшов, дома занудився.
Харитон. Навряд чи здибаєш їх! Де-небудь по кручах у “заборонку”
грають; бо в селі не можна, урядник велів соцькому забороняти!
Степан. Присядь, парубче, та побалакай з нами. Чи, може, куди
хапаєшся?
Роман (сіда). Прихапок, як і вхапок: лизнув – не вхопив, сьорбнув -
не наївся!.. Де люде, там і розмова; а де розмова, там і розум…
(Помовчав). А ви ж про віщо тут балакали?
Степан. Та… Переливаємо з порожнього в те, що без клепок.
(Сміється). Пустословимо!
Роман. Коли б з кожного слова виростало діло, то не було б слів, а
саме діло.

ЯВА 4
Кирило, Пилип, Свиридіще деякі люди, проходячи вулицею, шапкуються.
Кирило. Кажу вам, що нема, нема! То все брехня! Нема: ні Лондуму, ні
Парижу!.. Тільки є Питербург, бо там цар живе; та Київ, бо там мощі
святих!.. (Побачивши Романа). Вже тут той мудрій, що ще молоко не
обсохло на губах!.. (Пішов).
Роман. Дід Кирило знов розказував якийсь сон? Степан. Такому старому
то й не диво. Пилип (підходить). Про нього, либонь, вже й на тім світі
забуто.
Свирид. Ні, там на нього пайок іде. Пилип. Началники наші
розгулялися: ціла юрба гостей набігла до старшини,- з дзвінками, з
талабон-чиками, з музиками!..
Роман. Це вони тільки що вибралися від нас. Свирид. На те вони й
пани, щоб панувати. Роман. Хто ж їх панами настановив, як не ви? Хіба
старшину на те вибирають, щоб він п’янствував та зневажав мирян?
ЯВА 5 Ті ж і Денис.
Денис (під чаркою). А що, коли б оці слова та
урядникові в вуха?
Степан. Що це ти, неначе злодій, підійшов крадькома! А де ж твоє “з
празником”?
Денис. Хоч і не треба!
Роман. Може, я не правду кажу?
Денис. А хоч і правду? Началство, недзя! Забули, що урядник на сходці
казав: коли що почуєте таке, що не слід,- остерігайтеся! Остерігайтеся,
то й вам краще буде!.. От я й остерігаюся… Ну, що соцькому, він мене
вигнав оце з шинку,- піднесу дулю під самісінький ніс!
Степан. Ішов би ти своєю дорогою.
Денис. Це твоя вулиця, твоя? Вона обчеська, а я обчеський
собствелник-о!-я при своїм законі!..
Пилип. І при своїм розумові?
Денис. Пилипе! Єй, плюну в вічі!.. Ще й сяду отут, посеред вулиці, на
своїм обчеськім положенню… (Сів). О, прикипів!
Свирид. У іншого ніби й голова на плечах, а придивишся гарненько…
Пилип. Побачиш порожнє місце.
Степан. Або ж пляшку замість голови.
Денис. Сам ти пляшка! Моя пляшка, а твоя не варт і цвяшка!.. І ТІ о
ти чабан, то я тобі не вівця!.. (Дражнить). “Бирю, бирю! Цкалей!..” О!
Ти мене розжуй!
Свирид. Та й виплюнь!
Денис. Га? Я кожного з вас на пальцях знаю!
Пилип. Це вже так і на лобі у тебе написано.
Денис. Єй-богу, я всіх вас на пальцях знаю! (До Романа). Ти розумний,
розумний?
Роман. Ні!
Денис. Ні, ти не дурак! Ну, а скажи: чи скоро нам приріжуть землі?
Роман. Ви б урядника спитали.
Денис. Не скаже! Пани підкупили!.. Я знаю, я все знаю! Я кожного з
вас на пальцях знаю!.. Два онорали везуть від царя гроші, та пани
задержують…
Пилип. Ішов би вже своєю дорогою, а то скоро заснеш!
Денис. Га? Дай, кажуть, викуп!.. Пилипе, а йди сюди.
Пилип. Підвести? (Підходить). Ну, вставай! (Підводить його).
Денис (шепоче йому на вухо). Ну, єй, віддам!.. У вівторок піду до
тебе молотити: прямо йди в хату до мене і тягни за чуба!.. Я тобі он як
відслужу!.. Щоб я до завтрього пропав!..
Пилип. Та що вже з тобою вдієш, ходім! (До других). Треба бідолаху
зарятувати…
Денис. Харитоне, гайда, почастую! Ну, соцькому дулю під самісінький
ніс!..
Харитон. Та що спочастую”? Коли б у “заборонку”?..
Денис. А карти є?
Харитон. В кишені!
Денис. Наливай! Чи то пак здавайї
Пішли.
Свирид. Сонечко скоро спочине, пора худобу напувать. (Пішов).
Степан. Це вже й Свирид щось всуне Денисові; вдвох з Пилипом так і
ловлять запіяк. І піде Денис за півціни робити. А ці не дадуть, то у
других дукарів по-зиче ще за більшого процента.
Роман. Так воно діється й по городах, не тільки по селах.
Степан. А який робітник – за двох робе! І вже відробе, ніколи не
схибить.
Роман. От коли б старшини у такі діла впутува-лися, було б, може, й
пуття. Кажете, Денис робе за двох? А на решти годує злидні?
Степан. Та хто їх не годує? Злидня-то наша рідня.
Роман. А від чого? Я так міркую, що робота в селі прихапком: два-три
місяці і вгору ніколи глянути;
а прийде зима – сиди склавши руки. Ось від чого! Коли б, наприклад,
ремества які завести на гуртові гроші. Те, що найбільш потрібно в
господарстві: борона, віз, бочка, колесо, чоботи,- все це щоб дома
робити?..
Степан. Коли б же то? І дешевш воно було б, і міцніш, та й круговий
заробіток. Та хіба нашого брата принадиш до спілки?
Роман. Чому ж ні? Треба тільки до ладу з’ясувати перед громадою,
виголосувати, як на долоні, яка з того усім користь.
Степан. Коли б ця думка та запала одному-дру-гому в голову, вона,
може, і розжеврілася б?..
Роман. Дві голови – два розума, п’ять голів – громада, а
громада-великий чоловік. (Помовчав). А я оце-таки йшов до вас.
Степан. По ділу, чи як?.. Яке ж діло?
Роман. Закохався я…
Степан. Он як! Це ти не за старосту прийшов мене кликати? Шкода, не
піду! Чоловік я непитущий; а на весіллі як староста тверезий, то й
весілля сумне.
Роман. Не вгадали… Я покохав вашу дочку!
Степан. Як?
Роман. Так, батьку! Це вже і в бога записано.
Степан. Як же це, коли? Еге, питаю! Хіба довго?.. Гм! Як бачу, то
воно й завжди так припада, що й сусіди, мовляв, вже знають, а батько та
мати наостанці?.. Ну, а Хведоска ж як?
Роман. Коли б не знав її серця, хіба зважився б до вас обертатись?
Степан (помовчав). Що ж, її воля!.. її воля, її й доля! Ні силувати
її, ні відмовляти-не хочу! Коли це їй від бога, то бог їй і талану
залишив… Хоче йти – поможи їй боже; не хоче – слава богу!
Роман. Дякую за щире слово!.. А… де ж, батьку, Хведоска?
Степан (усміхається). То ти такий козарлюга? Чуже діло, .мовляв,
руками розведу, а до свого то й ума не приберу! Бодай вас з такими
парубками! Не побіжу я за нею, сам її пошукай. (Шуткує). Може, подалась
у байбузи?
Роман (не зна, що сказати). Та я… я, бачте, тільки так спитав…
Степан. Бодай тебе!.. Почервонів, як калина! Який з тебе чоловік
буде?
Роман. Нічого, вилюднію! Це ж ви зовсім мене засоромили…
(Уклонившись, пішов).
Степан (сам). Он які парубки народилися! Пита, де його дівчина! А
колись, бувало, стирлуєш вівці гін за шість від села, станеш на шпилю та
як свиснеш: летить Хотина, аж земля під нею двигтить!.. Отаке!
(Задумався). Талан це Хведосці чи омана? Коли покохала, повинна знати
кого… Ач! Хм! Нема ж і моєї Хотини дома, пішла на гробки, а з гробків
чи не зайшла до кого з кумів? Притичина!

ЯВА 6
Хведоска (йдучи селом). Казала Мотря, що Роман пішов уподовж села,-
куди ж то?
Степан (побачив її). А де ти вештаєшся? Ще тобі не обридли співи та
гульня?
Хведоска (дивується). Отакої! Почніть гримати!
Степан. І мати, і дочка майнули з подвір’я, ні на кого й хати
кинути… Мабуть, і худоба ненапоена?
Хведоска. Ба иі, напоєна! Оце свіжо я напувала.
Степан. Ходиш там… Може, яке баловство? Гляди мені!
Хведоска (убік). Лихо! Невже батько постерегли?
Степан. Що то, легко вас, думаєш, до розуму доводити? Зостанься ж
біля хати, а я… Часом надійде…
Хведоска. Хто?
Степан. Хтокало! Та не стій посеред шляху, мов та проява,
незвичайно!.. А я піду пошукаю матері. Певно, до кумів зайшла. (Пішов).
Хведоска (сама). Так же й є, що постерегли! Нічого не розберу, що
вони мені наговорили?.. Стривай, нагадала! Сьогодні за обідом казали:
“Коневі1- стайня, волові – ясла…” Це ж вони мені наздогад?.. ТІ І о ж
це буде? Ой коли б же хоч мати швидше прийшли, по-радюся з ними… Як
треба, тоді їх якраз і нема! Де ж це вони забарилися?.. (Пішла засмучена
на вгород).

ЯВА 7
Роман. Мотря сказала, що Хведоска побігла додому, як би ж мені її
побачити? Наважався спершу все їй розказати, а зустрівся з батьком її,
не вмовчав і виявив серце!.. Чи я ошалів, чи з пантелику збився?.. Може,
вона в хаті, хоч би у віконце виглянула.

ЯВА 8
Хведоска (йдучи). Ну, вже ці мати, як підуть до кумів! (Побачила
Романа). Це ти?
Роман. Я, моя пташко!
Хведоска. Ой боже ж мій! Чого ж так рано, що й не вечоріє?
Роман. А що ж я подію?
Хведоска. Ой не стій же там! Постережуть сусіди, почнуть плескати!..
Куди ж мені тебе подіти? Хі, клопіт з тобою!.. Іди мерщій хоч під
повітку!
Тікають під повітку.
Ну й хто видав так рано приходити?
Роман. Та вже як чоловік спантеличиться, то помилка за помилку
чіпляються!.. (Бере її за руки). Хве-доню!
Хведоска. Як ти сказав мені біля воріт?
Роман. Пташко моя!
Хведоска. Ач, як гарно!
Роман. Серденько моє, світе мій!.. На душі моїй лежить тяжка провина,
і я мушу її виявити перед тобою…
Хведоска. Яка провина! У чім ти провинив проти мене?
Роман. Мені слід було зразу сказати тобі… Я виховувався перед
тобою… А тепер!..
Хведоска (’3 ляком). Що таке? Не муч мене!..
Роман. Не буду тобі казати, як я тебе кохаю, серце твоє само скаже! Я
не хочу ні пеститися, ні умиз-гатися, щоб таким побитом зменшити свою
провину… Знай, Хведоню!..
Хведоска. Чи не догадуюся я? Ти це про Зіньку кажеш?
Роман. Ти вже довідалася?
Хведоска. Знаю… чула! Що було, то минуло! Коли щиро мене кохаєш -
не залишиш; коли ж твоя розмова зо мною була облеслива й зрадлива – бог
тебе покарає!
Роман. Хведоню! Ти прогнала хмару з душі моєї і освітила її! Ти мене
переродила!.. О, як мені легко тепер, як любо дивитися на божий світ!..
Хведоска (глянула на вгород). Ой лишенько, мати йдуть!.. Як їх не
треба, вони тоді й з’являються! Втікай хутчіш!.. Заховайся!..
Роман (цілує її). Чи є у світі щасливша людина від мене? (Хутко
пішов).
Хведоска (сама). Це ж мати зразу постережуть!.. Хоч би не поцілував,
лице геть зашаріло!.. Як спитають мати, чого я так почервоніла, що я їм
скажу? Хоч би хто линув на мене водою!.. Прикинуся, ніби їх не бачу…
Співатиму!.. (Злягла на тин і ледве співа).
Світи, світи, місяцю, І ти, ясна зоря, Просвіти доріжку, • А де мила
моя.
У полі доріжка,
Там шовкова трава,
Ой там дівка косу
Та й розчісувала.
Там дівчина косу
Та й розчісувала,
Сестрицям-подружкам
Переказувала:
“Сестриці-подружки,
Ви кайтесь по мені,
Не доймайте віри Ви козаченькові…”

ЯВА 9
Хотина (йде з города). Он якої сумної завела! Хведоска. Це так,
мамо… Це тільки пісня така… Я не сумую!
Хотина. Бо й нічого! Ти щаслива, доню! Хведоска. Як? А ви почім
знаєте? Хотина. От так, почім! Хведоска. Еге, хитруйте! Ач які! Хотина.
І чого ж би то я хитрувала з тобою? Хведоска. Бачу я по очах!.. Мамочко,
чи ви тепер добренькі?
Хотина. А чого мені гніватися? Хведоска. Ні, ви засмійтеся!.. Хотина.
Та чого це ти так лабузнишся? ‘ Хведоска. Мамочко! Сядьмо отут, на
призьбі!.. (Садовить її і горнеться). Ой, страшно! Ненечко,
ластівочко!.. Я ж у вас люба дитина, правда?
Хотина (гладить їй голову). Балувана ти. Хведоска. Ні! Єй-богу, ні! І
батько казали, щоб я не балувалася… Чи я ж у вас не покірлива або не
слухняна?
Хотина. Ба ні, покірлива. Хведоска. І слухняна, правда? Хотина
(сміється). Трошки з Гедзем! Хведоска; Тільки трошки ж? Ненечко!.. Ой…
Стривайте, я заплющу очі! (Заплющила очі). Мамочко, ви нічого не
помічаєте?
Хотина (усміхнулася). Ба помічаю! Хведоска. Невже? (Закриває долонями
очі). Хотина. Ще з понеділка помічаю. Хведоска. Та й досі мовчали?
Хотина. Тобі, доню, вісімнадцятий год пішов, маєш свого розуму; я тебе
повчала, як ти нерозумною була… Коли пам’ятаєш материну навуку, ти
тямиш, як слід себе оберігати!
Хведоска. Я все пам’ятаю!
Хотина. Приходив до тебе уночі в комірчину якийсь парубок на другий
день великодня?
Хведоска. Приходив, ненечко, і на третій день, і на четвертий, і
на…
Хотина. Та бачила ж, бачила!.. Либонь, і батько постеріг? Третьої
ночі прокинувся – мабуть, почув, що рипнуло щось дверима, та й каже: <А
глянь, стара, в вікно, либонь, ніч зоряна?..”
Хведоска. Ой! Що ж оце буде?

ЯВА 10 Ті ж, Степан, Чикалка і Пилип.
Степан. А йди, стара, в хату. Ось бач, оці люди здибали мене посеред
шляху та й присікалися! Кажуть:
“У вас є крам, а ми маємо купця…” Либонь же, ми з тобою ніколи не
крамарювали? Чи, може, вони не на ту стежку втрапили, чи в манівцях
заплуталися?.. (Глянув на Хведоску).
Хотина. Милості просимо у господу! (Пішла в хату).
Степан. Засвіти ж там свічку, щоб поночі лоба не розбили,- нехай
роздивляться, де там у нас той крам.
Чикалка (силкується балакати по-московськи). Єхто, дискать, і дочка
ваша?
Степан. Здається, що це вона. Чого ж так засоромилася? Уклонись людям
та звичайненько.
Хведоска уклоняється.
Чикалка. Да-да! Дискать, поклон как честь; а честь – кагди єсть що
єсть.
Степан. Не здивуйте! Вона у нас хатня, промеж людьми негусто бува,
все більш під материним крилом, то навряд чи зугарна до ладу й
відповісти.
Чикалка. І при том, і при єтом, дискать, засоромилася… Да-да!
Дискать, у них, у дівчонок, очі в землю первою правилою. Да-да!
Степан. Ну що ж, коли вже приблудилися, ідіть в хату: світло вже
засвічено.
Чикалка. Да-да! Дискать, посидіть, покушать, умственних словес
послушать!.. Дискать, так воно за-всегди у нас в Расєї!
Степан. То ви аж з Расєї?
Чикалка. Дискать, коли чували, аж з-під самого Чугуєва!
Пилип. Та ну, йдіть вже, пане. хазяїне, в хату, там набалакаємося.
Ідіть попереду, бо ми не знаємо, як ваші двері відчиняються.
Степан. Доброму чоловікові всередину, а лихому: і вікно – двері, і
димар – ворота!..
Пішли.
Чикалка (йдучи). Єхто вєрно! Дискать, как халамидник, так йонен
пролазить…
Хведоска (сама). Як на вугіллі стояла! В голові так все й
заметушилося, у вухах ніби ціпами молотить! Від кого ж ці люди? Невже не
від Романа? 1-і, не доведи господи! Втечу, втечу!.. Хоч би на цей час
трапилася яка подруга-порадниця! (Пішла на вгороо).

ЯВА 11
Зінька (хутко виходить). “Роман вже й старостів шле!” – шепнула
лавошниця. Певно, вже тут? (Заглянула у вікно). Тут лавошник і Пилип. Де
ж Роман? Чого я сюди прийшла? Щось задумала, а ніяк не розміркую…
Вхопило мене раптом, ніби вихор, і закрутило, як пір’їну!.. Кудись несе,
перекида, жбурля!.. Тут зупинило!.. Ніби всі шляхи мої отут зійшлися
докупи!.. А й чи багато ж їх було, тих шляхів?.. Один шляшок, та й той
пилом припав!.. Ох, неначе що кліщами здавлює голову!.. (Схилилася на
причілок).

ЯВА 12
Хотина (вийшла з хати і витира рукавом очі). А де ти, Хведоню? А
ходім лиш в хату! Хведоню, гу!.. Куди ж це вона забігла? От капосне
дівча, як засоромилося, що й з двору майнуло!.. (Шука).

ЯВА 13
Пилип (виходить з хати). Піти привести Романа-швидш діло буде, а то
отой бовтун почав якусь дурницю плескати! (Пішов).
Хведоска (йде з огорода заплакана). Я тут, нене!
Хотина. Чого ж ти ховаєшся? Ми тебе не силуємо, ти у своїй волі.
(Плаче). Там вже як тобі господь ,^ на думку покладе, так і роби, так і
людям відповідай. ; 1 Хведоска. Від кого ж ті люде?
Хотина. Парубка звуть…
Хведоска. Невже не Романом?
Хотина. Ба Романом! Він?
Хведоска (засоромилася). Він…
Пішли в хату.

ЯВА 14
Ганна (виходячи з-за хати). Зінько! Я ж кажу, що вона вже тут! Це так
на хвилину вийшла з хати? Гарна гостя, спасибі! Майнула і не
попрощалася? і 3 і н ь к а. Зараз вернусь…
Ганна. Гей, гей! Нема в тебе, як бачу, ані крихотки розуму! Так гарно
міркувала: “І на прощу піду, і бачити його не хочу, і на весілля не
зостануся!..”
Зінька. Ну… Ходім!
Пішли.

ЯВА 15
Пилип і Роман.
Пилип. Прямо дурницю править! Каже: “Це честь вам велика, що з такого
коліна парубок свата вашу дочку…” А Степан чоловік кремезний,
упертий!.. Щоб, бува, не вийшло чого. І як почав дискати: дискать та й
дискать!.. Навіщо ти його покликав за старосту?
Роман. Та зустрів його, він і нав’язався. Я, каже, знаю усі порядки!
Пилип. Тямить він, чортове дискало! От я!.. Огрій його зразу таким
словом, щоб він очмарів!
Пішли в хату.

ЯВА 16
Зінька і Ганна.
Зінька. Пусти мене, пусти. Галочко!.. Його голосі ‘ Чула, Галю, його
голос?
Ганна (пуски Ті). Дурієш ти, молодице! Зінька. Гляну уостаннє!..
(Прилипла до вікна). Ганна. Не варта ти того, щоб з тобою панькати-ся,
не таке твоє лихо велике, як дурне! Жируєш, жируєш, голубко!
Кортить-таки, щоб все село знало? Щоб потім кожне пальцем показувало на
тебе? Щоб приліпили таке прізвище, котрого й повік не збудешся?
Ховатимеш очі від людей та щоразу оглядатимешся, щоб яка-небудь мерзота,
котра не варта твого нігтя, не осоромила тебе привселюдно!.. Не раз
квилитимеш: “Ой боже, боже, коли той вечір буде, коли вже про мене
наговоряться люде!..” Ходім, навісна! Не хочеш? То цур же тобі, пек!.. У
мене й свого клопоту доволі!.. (Пішла).
Зінька (сама). Ох, Романе! Отруто ж ти моя!.. Не зможу ж, не зможу
відірвати тебе від серця!.. (Голосячи, припада до призьби).

ЯВА 17
Хведоска (вибіга з хати). Де ж таки, щоб я призналася при чужих
людях, що кохаю його? Нехай мати самі кажуть. (Прислухається). Хто це
регоче? (Придивляється). Хто то на призьбі? Це вже котрась з дівчат
думає мене сполохати!.. Котра це? Мотре ти? Та ну-бо, не пустуй! Любко,
обізвись!.. (Бере Зіньку за плечі). От вже ненавиджу!
Зінька (підвела голову). Чого тобі?
Хведоска. Хто це? (Відсахнулася).
Зінька. Гарна! Гарна, як змальована!.. Малюнок красує очі, а серце
в’ялить… Хведоска?

ЯВА 18 Ті ж і Хотина.
Хотина. Хведоню, де ти? Скажи ж вже… А це хто?
Зінька. Не по знаку?
Хотина. О, як не по знаку? (Цілується з Зінь-кою). Милості просимо!
Отже й гаразд!.. Тепер вже як свої… (До Хведоски). А ти хіба не
пізнаєш? ^ Хведоска. Ба пізнала.
Хотина. Похристосуйся ж, дурочко! Ходім в хату. А моя Хведоня,- чи ви
бачили таку соромливу? – не хоче сказати при чужих людях, що коха
Романа.
Зінька. Нелегко вимовити! А ще тяжче, як вимовиш душу, аж дивишся: та
душа курям під сідало! Хотина (не розуміє). А бува, бува!.. Хведоска. Не
слід ділити душу надвоє!..
Зінька зиркнула на неї.
Хотина. Ходімо ж, ходімо в господу! Зінька. Частуйте ж мене, дорогу
гостю, від порога аж до покуття!
Пішли.

ЯВА 19
Настя і писар.
Писар. Душка, ціпа-мама! Не роби Гвалту!.. Настя. Манилочку, пусти
мене! (Виривається і підбігає до вікна). Ач, як рядком посідали!
(Кричить у вікно). Гусь свині не товариш! Гусь свині не товариш!..
Всі хатні виходять.

ЯВА 20
Степан. А хто тут репетує?
Настя (до Романа). Ти як же це, без материного благословення?
Роман. Хіба вам не однаково, кого я посватаю?
Настя. Нема тобі мого благословення, нема!.. Порочим наше званіє на
всю округу? Неяурно я тебе й змалку зненавиділа, суписе!
Роман. Ваше званіє при вас зостається.
Настя. Мов багнюкою мені жбурнув в вічі! Осу-довисько, на дочці
чабана сватається!.. Не дам тобі ані шеляга, ні копієчки!..
Роман. У мене є голова на плечах, і не каліка я!.. Опріч того, знаю
ремества!..
Настя. Сміховисько! Люде добрі, заплюйте мені очі! З давніх-давен
потомствені міщане, он якого коліна! що й купці в нашім роду є!.. І
тепер, у Кийові, брат у других за диякона!.. Сестра у третіх за
чиновником!.. А тут рідний син жениться на дочці чабана, на обідранці,
задрипанці!..
Степан. То ти колись задрипана ходила, як ще взувала одну ногу в
постіл, а другу в лапоть; а тепер як загарбала в свої пазурі чоловікове
добро та Зійь чине придане!..
Настя. Мовчи, я не до тебе балакаю!
Степан. Та що ж оце ти, віхтева затичко, влізла в чуже подвір’я,
здіймаєш веремію та ще й силуєш мовчати? Та я тебе без говту вкоськаю і
цурку на губу накину!..
Писар. Ну-ну, животноє! Не смій порочити!
Роман (бо писаря). А вам зась!
Степан. Помела скільки не пороч, що воно в сажі, а воно знов лізтиме
в каглу, бо на те воно помело!
Настя. Сам ти помело! (До Романа). Щоб і на подвір’ї моїм ти не
з’являвся! Щоб око моє тебе не бачило!
Роман. Знаю, що мені там місця нема!
Степан. Романе, слухай сюди! Коха тебе Хве-доска, нехай іде! А що
мати варняка, то я того і вухом не веду!.. Дочко! Тобі з ним жити, а не
нам! Чи так, стара?
Хотина. Авжеж!
Хведоска. Я сказала своє слово, тату, і сказала його твердо!
Степан. По-моєму: слова на вітер не пускай! Іди, Романе, до нас у
прийми. Наша хатина хоч маленька, та правда в ній щиренька; хоч три
ступні від покуття до порога, зате в ній тихо, як у бога! Буде тісніш,
стане тепліш!.. Ходімо, діти, в хату. Просимо і добрих людей, а лихим
покуть на вигоні!
Настя. Не син ти мені, не син!
Роман. Я теж міркую, що я обмінча!
Степан. Романе, не.годиться так! “Чти отця твого і матір!..” Свахо,
не комизься, іди в хату!
Настя. Яка я тобі сваха? Щоб ти й доки світ сонця не діждав бачити
мене у своїм хліві!.. Ой сором!.. Тепер попадя та дячиха висміють мені
очі!
Писар. Да, скандал!
Степан і другі йдуть у хату, Настя і писар – з двору. . Завіса

ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Середина простої хати. За столом сидить Хведоска, з обох сторін
дружки. На столі гільце. Біля столу стоїть староста (Чикал-к а), біля
порога підстароста (Пилип). Біля печі стоять Степан Рева і Хотина.

ЯВА 1
Дружки (співають).
Казав соловейко – Сяду – не впаду;
Казала Хведоска – Заміж не піду.
Казав соловейко -
Політаю;
Казала Хведоска Погуляю!
(Починають квітчати Хведосці стрічками голову).
Ой дай, мати, масла, Я ж твою корівоньку пасла:
Виганяла в ранню росу, Дай помазати косу.
Ой попе, попе Гордію, Не дзвони рано в неділю;
Дзвони рано в суботу, Задай дружечкам роботу. Ой ви, галочки,
літайте, Ой ви, дружечки, співайте, За косою квіточку носіте, Хведоні
правдоньки не кажіте. Ой ви, дружечки, рядочком Попід зелененьким
садочком, Та вирвем квіточку зелененьку, Заквітчаємо Хведоску
молоденьку. Ой дружечки, помалу йдіть, Нашого винограду не топчіть, Бо
наш виноград скрізь поріс, Куди тебе, Хведоню, бог поніс?
(Скінчили квітчати). Чикалка. Старосто, пане підстаростої 293
Пилип. А ми раді слухати?
Чикалка. Благословіть, дискать, гільце квітчати. Раз, і вдруге, і
втретєі
Пилип. Бог благословить! Всі три рази бог благословить.
Дружки (співають).
В долину, бояри, в долину По червону калину, По хрещатий барвінок, По
зелений васильок!
Голос з-за вікна: “Молодий іде! Молодий іде з боярами!”
Чикалка. Дружки, кінчайте скоріш гільце та, дискать, величайте
молодого. Дружки (співають).
Мати Романа родила, Місяцем обгородила, Зорею підперезала, До тещі
виряджала. Мати сина виряджає, Виряджавши, научає:
“Ой, їдь, сину, та до тещі в гості Та сядь, сину, в тещі на помості.
А як буде, сину, теща частувати, Не пий, сину, першої чарки:
Вилий,сину, Та коню на гриву, Щоб була грива кудрява, Щоб була теща
ласкава”. Ой попід лісом битая доріженька, Ой туди йшов Роман з боярами,
їм калина дорогу заступила.
Вийняв шабельку, став калину рубати, Стала калина до нього
промовляти:
“Не задля тебе ця калина саджена, А задля того Хведоска наряджена”.
Нарядили, як панське дитя, Посадовили, як сиротя.
Пилип. Старосто, пане підстаросто!
Чикалка. А ми раді слухати. • Пилип. Благословіть молодому в хату
вступити, молоду звеселити: отцю, неньці поклонятися, до вінця
споряджатися!
Хотина (тихо до Степана). Пилип доладніш при-мовля.
Степан (тихо). Той всі закони зна. Чикалка. Бог благословить! Пилип.
Раз, і вдруге, і втретє! Чикалка (тричі). Бог благословить!

ЯВА 2 Роман ввіходить з боярами, кланяється батькові й матері. Д р у
ж к м (співають).
Явіру, явірочку, На жовтім пісочку, Там щука-риба грала, Сама собі
дивувала, Що хороше вигравала.
Роман підходить до столу, кланяється Хведосці, котра встає і
кланяється йому тричі.
А ще наша тарілка Не цінована, А ще наша Хведоня Не цілована. Ромав
цілується тричі з Хведоскою і сіда за стіл поруч з нею.
А вже наша тарілка
Обцінована,
А вже наша Хведоска
Обцілована.
Чикалка. Старосто, пане підстаросто!
Пилип. А ми раді слухати.
Чикалка. Благословіть молодим, дискать, до вінця збиратися, отцю,
неньці поклонятися.
Пилип. Бог благословить!
Чикалка. Раз, і вдруге, і втретє!
Пилип. Бог благословить! Тричі бог благословить! (Тихо до Чикалки).
Чого ж ви стоїте? Беріть молодих та й виходьте з-за столу! (Убік). Не
тямить нічого!
Дружки (співають).
Піднімайте, дружки, ноги, Високі пороги,
Бо надворі річки-калюжки, Будуть тобі гіркі дружки.
Пилип. Батьку! Беріть образа. Мати! Беріть хліб-сіль.
Чикалка. А молоді, дискать, вставайте і благо-словеніє родитильов…
Так, дискать, і в нас, в Расєї!..
Да-да!
Степан бере образа, Хотина хліб, Роман і Хведоска підходять до них,
боярин і дружка стелять долі рушник, на котрий молоді, ставши,
вклоняються батькові й матері по тричі в ноги, цілують образ і хліб.
Дружки втирають сльози. Всі виходять з хати, опріч Степана і Хотини.
Степан. Отакої! Чого ти, стара, хлипаєш? Кажи: слава господеві!
Діждалися доччиного весілля, проси бога, щоб допоміг діждати й онуків!..
Сама Хведоска покохала Романа, сама й талан свій пильнуватиме, а не

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве