– Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній!
(Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю).
Так… Бачите тепер, Улю, який я самотній?
Уля
– Серйозно?
– Серйозно, Улю. Рідня – а нема до кого слова промовити, тим паче
українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду
декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї
самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як
верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду
танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як
мізинець у каліки, як…
Уля захвилювалась:
– Серйозно?
Мокій
– Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: “Сиди один в холодній
хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема…” А
як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можно
було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…
Уля вже никла жалощами:
– А як буде у вас подруга, щира й тепла… Навіть гаряча…
Мокій
– Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати…
Уля трепетно:
– Що?
Мокій
– Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну
криницю, на дівку з відрами…
Уля
– Що?
Мокій
– Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
Уля мало не впала, одскочила:
– Он ви що! Не хочу!
Мокій у наступ:
– Улю! Ви ж українка!
– Воронь Боже! Я не українка!
– Українка!
– А нізащо! Ні! Ні!
– У вас прізвище українське – Розсоха!
– Ні!
– Та що там прізвище – у вас очі українські, губи, стан!..
Уля, спинившись:
– Очі?..
Мокій переконливо:
– Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам
зараз доведу… Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що
ви справді українка… (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось:
українці здебільшого високого зросту, стрункі… (Глянув на Улю). А ви хіба не
струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі… (До Улі). Нема гірш,
як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські,
Улю… (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві,
пишноволосі або кучеряві… (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З
книжки). Круглоголові, довгобразі, високо- та широколобі, темноокі, прямоносі,
рот помірний, невеликі вуха… (Подивився на Улю). Як про вас писано…
Уля розтанула:
– Що ви кажете?
А сама непомітно в люстро.
Мокій
– Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс, себто
короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян – 82,3, в українців 83,2, у білорусів –
85,1… (Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83,5, у вас – 83,1 – український
індекс.
Уля серйозно:
– Серйозно?
Мокій
– Науково-серйозно. (3 книжки). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони
ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла – 55,04, у росіян –
55,18, у білорусів…
Уля
– А скільки у мене?
Мокій взявся міряти:
– У вас… Гм… (Доторкнувся до грудей). Вибачте… У вас тут теж український
індекс…
Уля вдячно заглянула в книжку:
– Скажіть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиї і ще одна
є…
Мокій
– Не дочитав ще… Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все
чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?
Уля
– Вірю.
Мокій
– Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
У л я тихо:
– Українізуйте, Моко.
Мокій, узявши Улю за руку:
– Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете… Що там українкою. Ви станете більш
культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до
робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от… (Безпорадно замахав
руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як
майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде
чути!.. Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої…
Уля
– Серйозно?
5
Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках.
Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.
6
Мазайло увів Баронову-Козино.
Зачинив Мокієві двері. Тоді до Баронової:
– Навіть мух я наказав вибити електричною мухобійкою власного винаходу,
щоб навіть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка!
Баронова-Козино захвилювалась:
– Починати? Ах, Боже мій, – починати… Може, ви почнете?
Мазайло теж захвилювався:
– Ні! Ні! Я тепер не можу, ви – моя вчителька. Починайте ви!
Баронова-Козино ще гірш захвилювалась:
– За десять років я так одвикла од цього діла, що… Я вся хвилююсь і не можу
почати. Не можу! Ах, Боже мій, ну, як його почати, як? Мені, старій
гімназіяльній вчительці…
Мазайло захвилювався:
– Починайте так, як ви починали колись, молодою… У хлопчачій чи в дівочій
гімназії працювали?
Баронова-Козино
– В дівочій, відомства імператриці Марії Теодоров-ни. Боже мій! Тоді ми всі
починали молитвою. Пам’ятаєте молитву перед навчанням?
Мазайло
– Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в городському вчилищі молитву
співали… Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після лекції ще дві години в
класі сидів – “без обєда” називалось..
Баронова-Козино
– І в нас у гімназії співали. Прекрасно співали. Пам’ятаю слова…
Мокій, прочинивши двері, заляскав електричною мухобійкою.
Баронова-Козино
– Ах, Боже мій! Невже забула? За десять років. Не може бути… Молитва перед
навчанням… Невже забула?
Мазайло
– Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, Господи!.. Преблагій Господі!..
Баронова-Козино згадала. Очі засяяли,
голос сам заспівав:
– Преблагій Господі, нізпошлі нам благодать…
Мазайло, зрадівши, що згадалось, підхопив
на весь голос:
– …Духа Твоєго Свято-о…
Баронова-Козино крізь сльози,
з просміхом у голосі поправила:
– Святаго…
Мокій, причинивши двері, засвистів. Проте
Баронова і Мазайло доспівали разом:
– …дарствующего і укрепляющего наші душевниє сі-і-ли… даби внімая пре-по-
да-ва-є-мо-му уче-е-нію, возрослі ми тєбє, нашому Создателю, во сла-а-ву,
родітєлям же нашім на утєшеніє, церкві і отєчеству на по-о-льзу.
Баронова-Козино на такий голос, як колись казали в класі після молитви:
– Садітєсь!
Мазайло сів.
Баронова-Козино утерла сльози:
– Як вам здається, чи не заспівають ще цієї молитви по школах?
Мазайло сумно:
– Навряд.
Баронова-Козино, розгорнувши стару читанку:
– А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий голос, як колись учила). Розгорніть, будь
ласка, книжку на сторінці сорок сьомій… (Дала Мазайлові книжку і методично
ждала, поки він шукав сорок сьому сторінку). Знайшли сторінку сорок сьому?
Мазайло глухуватим, як колись у школі, голосом:
– Знайшли.
Баронова-Козино
– Читайте вірш “Сенокос”. Читайте голосно, вираз-но, вимовляючи кожне
слово.
Мазайло, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі перед тим, як
здавати урок, голосно й виразно:
– Пахнєт сєном над лугами…
Баронова-Козино трошки захвилювалась:
– Прононс! Прононс! Не над лу-гами, а над луґамі. Не га, а ґа…
Мазайло
– Над лу-гами…
– Над луґа-ґа!
– Над луга-га!
– Ґа!
– Га!
Баронова-Козино аж вух своїх
торкнулася пальцем:
– Ах, Боже мій! Та в руській мові звука “г” майже немає, а є “ґ”. Звук “г”
трапляється лише в слові “Бог”, та й то вимовляється…
Мазайло раптом у розпач вдався:
– Знаю! Оце саме “ге” і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро,
що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що
чистою руською, а небесною, ангельською мовою.
Баронова-Козино
Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь!
Мазайло
– О, як не хвилюватися, як, коли оце саме “ге” увесь вік мене пекло і кар’єру
поламало… Я вам скажу… Ще молодим… Губернатора дочь оддаля
закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте.
Казали: не дворянин, якийсь там регістратор… Познайомте мене, познайомте!
Покликали мене туди – як на Аполлона, на мене дивилася. Почувши ж з уст
моїх “ге”… “ге” – одвернулась, скривилась.
Баронова-Козино
– Я її розумію.
– А мене?
– І вас тепер розумію.
Мазайло
– О, скільки я вже сам пробував у розмові казати… “кге”.
Баронова-Козино
– “Кге” ?
Мазайло
– Не міг і не можу, навряд щоб і ви навчили мене…
Баронова-Козино захвилювалась:
– Ах, Боже мій. Та це ж єдиний тепер мій заробіток – “ґе”… Самим “ґе” я тепер і
живу. Постарайтесь, голубчику, ну, скажіть ще раз: над луґами. Над лу-ґамі.
Мазайло
– Над лукгами. Над лугами.
– Ґамі.
– Гами.
– Ґа.
– Га.
Баронова-Козино до вух,
Мазайло до серця – та разом:
– Ху-у-у!
Мокій одчинив двері. Тоді голосно до Улі:
– Прочитайте, Улю (розгорнув книжку і показав де), оцю народну пісню.
Читайте голосно, виразно і тільки так, як у книжці написано.
Уля, хвилюючись, напружено:
– Брат і сестра. Під ґарою над криницею…
Мокій
– Не під ґарою, а під горою… Там написано: під горою. Читайте, будь ласка, як
написано.
Уля
– Під ґарою…
– Під горою, го!
– Під ґорою, ґо!
– Го!
– Ґо!
– Де ж там, Улю, “ґо”, коли в книжці “го” стоїть. Взагалі в українській мові рідко
коли звук “ґе” поди-буємо, хіба в таких словах, як (на батьків бік голосно) ґуля,
ґава, ґирлига, а то скрізь кажемо “ге”.
Баронова-Кoзино раптом стрепенулась:
– Стривайте, стривайте! Я знайшла секрета, як вас навчити. Боже мій,
знайшла… Ось як: читайте, і де “ґе” стоїть, там вимовляйте ка, к.
Мазайло несміливо:
– Ка, ки…
Баронова-Козино
– Так! Читайте!
Мазайло
– Пахнет сеном над лу-ками…
Баронова-Козино
– Так! Так!
Мазайло сміливіш:
– Песньой…
– Пєснєй.
– Пєснєй душу веселя, баби з к-раблями рядамі…
Баронова-Козино рівним методичним голосом:
– Не з ґраблямі, а з ґрап-лямі.
Мазайло старанно, аж жили напнулись:
– З краб-лямі…
Баронова-Козино
– Та ні! У вас тепер не “ге”, не “кге”… Треба казати не з граблямі, а з ґраплямі,
с… Окрім цього, в руській мові там, де звук “б” не акцентовано, треба його
вимовляти як “п”: с ґрап-п-плямі…
Мазайло обережно, як по камінцях через воду:
– С крап-лями…
– Мі.
– С к-крап-ля-мі рядамі.
– Так!
Мазайло сміливіш:
– Ходять, сєно шєвєля. Там сухоє убірають мужічкі є-ко круком.
Баронова-Козино
– Не єко, а єво!
Мазайло
– Як? Та тут же стоїть буква “ги”, себто “к”, а не “в”.
Баронова-Козино
– В інтелігентній мові вимовляють “єво”, а не “єго” і не “є-хо”.
Мокій стрепенувся. Аж підскочив. До Улі:
– Стривайте! Я теж знайшов секрет, як вас навчити. Знайшов! Ось як: читаючи,
вимовляйте “г” як “х”. Ну, Улю!
Уля
– Під хорою…
Мокій
– Приблизно так.
Уля сміливіш:
– Під хорою над криницєю…
Мокій
– Улю, як у книжці написано. Над криницею, цею “е”… (Раптом). Скажіть, Улю,
паляниця!
Уля
– Паляниця.
Мокій
– Так! Вірно! Раз паляниця у вас вийшла, це знак того, що скоро навчитеся
мови.
Уля
– Серйозно?
– Серйозно.
Баронова-Козино до знервованого Мазайла:
– А що таке паляниця?
Мокій голосно:
– Український білий хліб.
Баронова-Козино
– А я й досі не знала.
Мокій
– Отож і горе, що їсте, а не знаєте… Читайте, Улю, далі.
Мазайло демонстративно перебив:
– Єво кру-ком на воз віламі кідают, воз растьот, растьот, как дом. В ожиданьї…
Баронова-Козино
– В ажіданьї.
– Ва-жіданьї конь убо-кій точно вкопаний сто… стаїть: уші врозь, дукою нокі і как
будто стоя спіт.
Баронова-Козино
-Так!
Мазайло голосніш:
– Тольки Жучка…
Баронова-Козино
– Толька Жучка…
Мазайло про себе:
– Ага! Це значить жучку звуть Толя, Толька… (Голосно). Толька жучка удалая в
рихлом сєнє, как в валнах…
Баронова-Козино
– Прекрасно!
Мазайло, Баронова разом, натхненно:
– То взлетая, то ниряя, скачет, лая впопихах.
У Баронової-Козино чути “впап’хах”, у Мазайла – “упопихах”.
Баронова-Козино
– Ну от! Прекрасно!
Мазайло зворушено і глибокодумно:
– Господи, то єсть преблагій Господи! У такому, сказать, маленькому віршикові
і така сила правільних проізношеній!
Баронова-Козино
– Запишіть їх – далі ще більше буде!
Мазайло побожно:
– Запишу собі на папері і на серці…
Сів писати, шепочучи, немов молитву:
– Замість г – к, замість к – в, б – п, о – а…
Мокій до Улі:
– Читайте далі.
Уля
– Під хорою над криницею хорювали брат з сестрицею…
Мокій
– Так.
Уля голосніш:
– Хорювали, обнімалися – слізоньками умивалися. Ходім, сестро, хо-горою…
Мокій
– Так.
Уля голосніш і вільніш:
– Скинемось травою. Ходім, сестро, ще й степами – розвіємось цвітами…
Мокій, як диригент, що почув фальшиву ноту,
замахав благальнo руками:
– М’якше! М’якше! Цьвітами…
Уля м’яко:
– Цвітами.
Мокій
– Прекрасно.
Уля зворушено:
– Розсіємось цвітами… Будуть люди квіти рвати та нас будуть споминати…
(Крізь сльози). Оце, скажуть, та травиця, що брат рідний та… (заплакала)
сестриця…
Мокій
– От вам і маєш… Та чого ви, Улю? Чого?
Уля плачучи:
– Дуже жалісно Таке маленьке і яке ж жалісне…
Мокій, сякаючись:
– Ну, заспокойтесь, Улю, заспокойтесь… Скажіть, п’ятниця…
Уля покірливо:
– П’ятниця…
Баронова-Козино до знервованого й
збентеженого вкрай Мазайла:
– Ах, Боже мій! Що це таке?
Мазайло звівся, як дракон:
– Ха-ха-ха! Це по-їхньому зветься українізація!
Грякнувши щосили дверима, зачинив їх,
Уля здригнулася, скочила, зблідла:
– Ой що це таке?
Мокій, схопивши ручку з пером в одну руку:
– Ха-ха! Зачиняють двері. Це ж русифікація!
Другою мало не зірвав – розчинив знов двері. Став. Важко нависла
передгрозова тиша.
Мазайло, ледве стримуючись, до Баронової-Козино:
– З об’єктивних причин доведеться припинити нашу лекцію, одклавши її на
завтра. А зараз попрошу вас лише перевірити чи так я записав (почав і
заплутався, бо вся його увага на Мокієві). Замість к – г, замість г – в, п – б…
Наприклад… Наприклад (У нестямі). Бахнуть сєном єво над лувами?
Баронова-Козино
– Ні! Ні! Не треба! Себто треба не так! Я краще сама запишу вам, сама…
(Почала, теж заплуталась). Замість ґ – г, замість к – х, б – п… Ах, Боже мій, п –
б… наприклад (У нестямі). Ґраблями єво на воз віламі кідайтє!..
Тим часом Мокій до Улі:
– Завтра Улю, відбудеться друга наша лекція. При одчинених дверях. А зараз
запишіть, будь ласка, запишіть. Замість ґ – г, наприклад (наливаючись гнівом),
під горою, над криницею… (У нестямі). У криницю його! У криницю!..
7
Убігли Мати й Рина.
Мазайло до Мокія:
– Це мене?
Мокій до батька:
– Тільки тебе.
– У криницю?
– З новим прізвищем!
– З новим прізвищем?
– З новим прізвищем! У криницю!
Мати до Рини:
– Чуєш?.. (Трагічно). Боже мій, почалась катастрофа! Катастрофа! Що робити?
(Почувши дзвінка в сінях). Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!..
Побігли в розпачі у коридор.
Тим часом Мокій до батька:
– Ти справді серйозно міняєш наше прізвище?
Мазайло
– Я справді серйозно міняю наше прізвище.
Мокій вдруге:
– Ти… наше прізвище міняєш справді, серйозно?
Мазайло
– Я наше прізвище міняю справді, серйозно.
– Наше прізвище?
– Наше прізвище.
– Ти?
– Я.
– Мазайло?
Мазайло
– Я вже не Мазайло.
Мокій
– Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто?
Мазайло
– Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду…
Рина з дверей голосно, радісно:
– Тьотя приїхала! Тьотя Мотя приїхала!
Мати назустріч:
– Слава Богу! Слава Богу! Спасителька наша приїхала…
8
Рина, мабуть, вже поінформувала тьотю про все, бо в дверях тільки
доказувала:
– …А Мока якось довідався, ви розумієте?! І вже почалась катастрофа, ви
розумієте, тьотю? Почалася…
Тьотя
– Я розумію… Я так і знала, але… але дозвольте спитати…
Мазайло поцілував тьоті руки:
– Пахнєт сеном над лу-камі… Ви розумієте? Сьогодні почав. Сьогодні я
сприймав першу лекцію… Як до причастя підходив… І от (на Мокія) він! Він!..
Тьотя поцілувала Мазайла тричі в лоб:
– Я розумію. Розумію. Я тільки так і в’являла собі, але…
Мазайло показав на Баронову-Козино:
– Баронова-Козино. Учителька правільних проізношеній…
Тьотя привіталася:
– Ах, я так і знала, але…
Рина на Улю:
– Моя подруга – Уля Розсохина.
Тьотя
– Ах, розумію, але…
Мазайлиха до Мокія:
– Моко! Іди ж привітайся з тіткою. Ну?
Мокій мовчки привітався.
Мати
– Отакий, як бачиш, Мотенько!
Тьотя
– Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?
Аж скрикнула тьотя, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій, затривожилися.
Мати з переляку
перепитала:
– А що?
Тьотя
– І ви отут сидите і не знаєте?
Мазайло
– Та що таке?
Тьотя
– Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
Майже всі разом:
– Ні…
Тьотя
– Не бачили, не читали? “Харків” – написано. Тільки що під’їхали до вокзалу,
дивлюсь – отакими великими літерами: “Харків”. Дивлюсь – не “Харьков”, а
“Харків”! Нащо, пи-таюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
Мазайло
– А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Тьотя до Мокія:
– Та-ак?.. Навіщо?
Мокій
– Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь –
навіщо?
Мазайло
– Чули? (До Мокія іронічно). То, може, ти й за наше прізвище візьмешся, щоб
виправити?
Мокій
– Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло-Квач – отож треба
додати…
Мазайло за серце як навіжений. Мати зойкнула.
Баронова-Козино пальцями до вух – здригнула.
Тьотя до Мокія:
– Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не “Харьков”, а “Харків”?
Мокій
-Так!
Тьотя
– І ти справді за… (бридливо) за Квача?
Баронова-Козино знову пальцями до вух, знов здригнула. Мокій, побачивши
все це:
– Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!
Баронова-Козино мало не знепритомніла.
Мокій вбіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті:
– Ну, що тепер з ним робити? Що?
– Ах, Боже мій, що?
Мати
– Може, проклясти?
Мазайло
– Убити, кажу?
Рина
– Оженити?
А тьотя ходила Наполеоном і думала.
Мати сіла і заплакала:
– І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого
малоросійського слова уникали…
Рина
– Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
Мати
– Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він…
Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина.
Вернулась бліда, перелякана:
– Дядько Тарас приїхав…
Мати й Мазайло з жахом:
– Що?
– Не пускай його! Скажи – нас нема!.. Нас арештовано!
Дядько Тарас на дверях:
– А де у вас тут витерти ноги?
Всім як заціпило.
Тарас
– Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на
вокзалі “Харків” написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере…
Всяке тобі штокає, какає,- приступу немає. Здрастуйте, чи що!
ТРЕТЯ ДІЯ
1
Третього дня Рина зустріла Улю на порозі:
– Ой, Улю! Ой, тільки, Улю!.. Настає вирішальний момент! Вирішальний, ти
розумієш? Зараз у нас буде дискусія – чи міняти прізвище, чи ні. Тьотя Мотя
викликала Моку на дискусію.
Уля до люстра, як жадобна до води:
– Що ти кажеш?
Рина то до Мокієвих дверей, то до Улі бігаючи:
– На дискусію, ти розумієш? А Мокій – не дурень – напросив ще комсомольців,
ти розумієш? Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах. Добре
хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш?
Од самого ранку гризуться.
Прислухались. Чути було Мокієвий голос: “Вузьколобий націоналізм! Шовінізм
усе це!” Вигукував дядьків:
“Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!”
– Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого
не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину
лише політикою й можна обдурити?
Уля новим якимсь голосом:
– Нічого подібного! Ах, Рино!
Рина, зачувши цей голос:
– Що, Улюню, що?
– Що? Ти знаєш, як по-українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?
– Ну?
– Зорію. Правда прекрасно звучить?
Рина
– Це ж ти до чого?.. Та невже ти… Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, та
сама ним, ідійотко, закохалася?
Уля зашарілася:
– Ні, ні…
– Як ні, коли ти сама кажеш, що вночі не спиш, зорієш уже, чи як там по-
українському?..
– Та ні!
Рина
– Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надій не плекала… Ти мені скажи,
прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на
свій, себто на наш бік?.. Улю? Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нічого не
вийшло… Улюню! Ще раз молю і благаю! Благаю, Улько, розумієш? Уговтай
Моку, ні, – власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться – припусти
його до себе ближче, зовсім близько, припусти до всього, розумієш?
– Серйозно?
– Та бодай і серйозно!.. Тільки щоб не стала жінкою, а так… На межі його паси,
на межі… Затумань йому голову, захмели, щоб як п’яний ходив!.. Щоб ідійотом
ходив!
– А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському “дружиною” зветься?
– Ну?
– І знаєш, “дружина” – це краще, як “жінка” або “супруга”, бо “жінка” – то означає
“рождающая”, “супруга” ж по-вкраїнському – “пара волів”, а “дружина”… Ось
послухай: рекомендую – моя дружина, або: моя ти дружинонько.
Рина вже не знала, що їй казати на таке Улине безглуздя:
– Ну, бачу я…
А У л я вже в захопленні:
– Або по-вкраїнському – одружитися з нею… Це ж не те, що “жениться на ней”,
розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що
жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як “жениться на ней”, –
ти чуєш? На ней, на…
Рина
– Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі – однаково будеш:
не на і не поруч, а під, під, ідійотко! Та це ти вже, я чую, од Моки набралася!
Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую – він тобі такого наказав,
начитав…
Уля хотіла виправитись:
– Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала…
Рина до неї:
– Са-ма?!
Уля од неї в другу кімнату. Побігли.
2
З Мокієвих дверей задом вийшов дядько Тарас:
– Нехай ми шовіністи, нехай… Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не
заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово “універсал” а ви
“маніфеста” заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Га?.. Рідне
слово “пристрій” ви на “апарат” обернули, а забули, як у народній мові про це
говориться? Що без пристрою і блохи не вб’єш, забули, а ви думаєте
апаратом, га? По газетах читаю – слово “просорушка” за “шеретовку” править, і
це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша
радянська нешеретована…
Мокій з дверей:
– Нашеретували, наварили просяно-пшеничної досить, аж солодом узялися.
Засолодились, дядю. Годі! Не заважайте. Тепер треба її із заліза кувати. Із
сталі стругати…
Дядько з дверей:
– З якої? Ви ж свою в “Югосталь” оддали!..
Мокій
– Шовінізм!
Зачинивши двері, прибив дядькові носа. Од такої несподіванки,
од такої образи Дядькo аж ногами затупав:
– Га, питаюсь, га? (Одійшов).
3
Увійшли: тьотя Мотя в новому платті,
Мазайлиха, Рина, Уля.
Дядько Тарас, не помітивши їх:
– Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на
головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще
виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й
гетьмане! (Побачив тьотю Мотю, Мазайлиху й дівчат). Це я у його питаюсь.
(Іронічно). А чому б ще вам, кажу, нашого головного командувателя України та
Криму на головного отамана або й на гетьмана не перевести? По-їхньому,
бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров,
товаришу головний отамане!.. Чули таке?
Тьотя Мотя
– Та як вони сміють до наших козаків як до своїх товаришів звертатись?
Дядько
– А я ж про що кажу?
4
Увійшов Мазайло.
За ним Баронова-Козино.
Тьотя Мотя до Мазайла:
– Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по-русь-кому. Донські,
кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад…
Дядько Тарас витріщивсь:
– Хто?
Тьотя
– Тарас Бульба, Остап і Андрій – і я не знаю, як дозволив наш харківський
Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще й де?.. У городській
опері. Єто… Єто ж просто безобразіє!
Дядько Тарас нарешті очувся, аж захлинувся:
– Тарас Бульба? Бульба Тарас? Остап? Андрій? Га?
Тьотя
– Що?
Дядько Тарас
– Говорили по-московському?
Тьотя холодно:
– Що з вами?
Дядько Тарас
– По-московському, га?
Тьотя
– А ви думали по-вашому, по-хохлацькому?
Дядько Тарас
– Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? виключно по-
вкраїнському…
Тьотя Мотя
– Єтого нє может бить!
– Га?
– Єтого нє может бить!
– Доводи?
– Доводи? Будь ласка, – доводи. Да єтого нє может бить, потому што єтого нє
может бить нікада.
Задзвонив дзвоник. Рина затулила рукою рота тітці,
другою – дядькові:
– Ой… Цс-с-с… Це комсомольці прийшли.
Тьотя з-під Рининої руки до дядька:
– Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..
Дядько
– Він не говорив, але він… боявся говорити. Він – наш. (Пішли).
5
Увійшли комсомольці: один з текою, другий, чубатий і міцний, з футбольним
м’ячем і третій – маленький, куценький, з газетою. Роздивились.
Той, що з газетою
– Та-ак. Обставинки суто міщанські.
Той, що з текою
– Чи варто й ув’язуватися?
Той, що з м’ячем
– Парень просив – треба помогти…
Той, що з текою, подививсь у люстро. Зробив серйозну міну:
– До того ж і темка: зміна прізвища! Та хай собі міняють хоч на Арістотелів, нам
що! Радвлада не забороняє? Навпаки, потурає. Та й причинами не цікавиться
ніколи.
Той, що з м’ячем, постукотів пальцем у лоб того, що з текою:
– Аренський! Навіть Козьма Прутков сказав: ди-вись у коріння речей.
Той, що з газетою, теж постукотів:
– І собі в голову, коли що кажеш. Зміна прізвища у міщанина…
Той, що з м’ячем
– Це ознака здвигу в його ідеології – раз! І дізна-тись про причини…
Той, що з газетою
– Нам буде корисно – два!
6
Увійшов Мокій:
– Невже прийшли? Спасибі!.. А я, бачте, заховавсь отут із своєю укрмовою…
Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту
і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало,
знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову
так-сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш… От… Сідайте! Зараз
почнемо (пішов).
Аренський
– Занадто захоплюється мовою.
– Боліє. Питання – чого?
Той, що з м’ячем
– А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише – візьміться,
хлоп’ята, за українську культуру, не бузіть з мовою, а ти що? Ще й досі
“Комсомольця України” не передплатив. Парню треба помогти! Парня треба
витягти!
7
Увійшли: Мокій, тітка, дядько, Мазайло, жінка, Баронова -Козино, Уля.
– Так-от… Мої товариші комсомольці… Прийшли…
Той, що з м’ячем, підморгнув своїм і, вдаривши м’ячем об підлогу (Баронова
здригнулась), почав:
– На дискусію, чи що…
Виступила вперед тьотя Мотя:
– Просимо, товариші, молодії люди комсомольськії, просимо сідати!.. Ах, я
завжди казала, кажу і казатиму, що якби мені років десять скинути, я б сама
вписалась у комсомол. Ух, і комсомолка б з мене вийшла! Ух! (Повела плечем.
Підскочила).
Той, що з м’ячем, звернувся до товариша з текою:
– Чуєш, Аренський?
Тьотя
– Чудове прізвище!
Баронова-Козино
– Ідеальне!
Мазайло побожна зітхнув, тоді тихо до Рини, до жінки:
– Чула? (Побожно). Аренський!
Той, що з м’ячем, і куценький, зачувши це, порекомендувались, вмисне
акцентуючи свої прізвища:
– Тертика.
Баронова-Козино здригнулась, мов од електричного струму.
Тьотя
– Як?
Тертика, вдаривши м’ячем об підлогу, і куценький виразно:
– Іван Тертика.
Баронова-Козино здригнулась.
– Микита Губа.
Баронова-Козино зблідла.
Дядько Тарас до Тертики:
– Вибачте! Ви часом не з тих Тертик, що Максим Тертика…
Тертика
– Батько мій Максим…
– Був на Запорожжі курінним отаманом…
– І тепер на Запоріжжі, та тільки він робітник-металіст і отаманом не був…
– Та ні… Курінним отаманом Переяславського куреня славного Війська
Запорозького низового на початку XVII століття.
– Не знаю.
Дядько Тарас
– Дуже жалко.
Тьотя зацокотіла каблучкою об графин:
– Не так давно я прочитала, щоб ви знали, товариші, одну дуже цікаву книжку.
Я прочитала всю книжку, і в тій книжці прочитала буквально все, що було
написане і надруковане в тій книжці. Буквально все. А найбільш я прочитала,
щоб ви знали, таке глибокодумне місце: життя – то є все… І оце воно мені
зараз чомусь згадалося: життя – то є все… Так! (Трошки задумалась, покивала
головою, зітхнула). Життя – то є все… Пропоную, товариші, обрати президію.
(Поспішаючись). Гадаю, годі буде одного предсідателя? Заперечень нема?
Нема!. Кого?
Рина, поспішаючись:
– Тьотю Мотю! Тьотю Мотю!
Мазайло, поспішаючись:
– Просимо!
Баронова-Козино до тьоті, поспішаючись:
– Вас просимо!
Тьотя
– І просила ж я, ще вчора просила, щоб мене не вибирали. (Поспішаючись).
Життя – то є все. Заперечень нема? – Нема!.. Прошу до порядку! (Зацокотіла
каблучкою). Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше – мої ви милії люди,
руськії люди, їй-богу! Бо всі ми перш за все руськії люди… Давайте всі гуртом
помиримо рідного сина з рідним батьком. По-милому, по-хорошому, їй-богу!..
Зачувши такі слова, Тертика і Губа скинулись очима, лукаво перемигнулись.
Губа раптом запропонував:
– Тертику!
Баронова-Козино здригнулась:
Тьотя
– Що?
Губа
– Тертику на голову пропонуємо ми.
Баронова-Козино здригнулась:
Тьотя
– Дозвольте. Як це так… Адже ж на голову мене вже обрано… Принаймні
заперечень не було. Ну, милії ви мої люди, невже ви не довіряєте, і кому?..