Микола Куліш. “Мина Мазайло”

Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?..
Губа
- Просимо проголосувати!
Тьотя
- У вас-то, мої милі, пошана до руської людини, нарешті, до Курська єсть?
Губа
- Єсть! Та не всякому, хто з Курська, і честь!
Тертика прибив м’чячем.
Не всякій тьоті Моті…
Тьотя
- Будь ласка! Я зголосую… Хто за Тертику на голову, будь ласка… Один, два,
три, чотири… (Встромила гострі свої очиці в дядька Тараса). Ну?
Дядько Тарас
- Не з тих Тертик… Утримуюсь.
Уля, що весь час дивилась на Мокія,
піднесла й собі за ним руку.
Рина до неї:
- Улько! Ти що?
Уля
- Ой… (тихо). Помилилась.
Тьотя
- Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири…
Дядько
– Хоч і є така приповідка: “Як єсть, то й пані старій честь”, – проте утримуюсь.
Рина до Улі:
- Улько! Та ти що?
Уля піднесла руку.
Тьотя
- П’ять! Більшість!.. Будь ласка… Хотіла по-милому, по-хорошому, а тепер…
(Грізно зацокотіла каблучкою). Будь ласка, дискусія починається!.. Дискусія
починається, і слово маєш ти, Моко!
Мокій
- Я?
- Ти. Будь ласка!..
- Чому я перший, а не ви або папа? Не я ж вас викликав на дискусію, а ви
мене.
- Слово маєш ти!
- Та чому я?
Тьотя
- А тому, милий, що, коли твій рідний папа заснував у власній квартирі своїм
коштом, можна сказати і до газети написати, соцілістичеського лікнепа
правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну мухобійку, то за
таку прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну
просто порядочним человєком, ти хотів його…
Мазайло не витримав:
- Утопити в криниці.
Тьотя
- У сепаратній криниці.
Мазайло
- З новим прізвищем.
Тьотя
- Із загсівським прізвищем.
Дядько про себе: “Попавсь у матню!”
Баронова-Козино
- Із руською хрестоматією Овчинникова.
Мокій спалахнув:
- Ага, так ви он що! Так ви он як! Гаразд!.. Забираю слово!
Мазайло
- Я забираю слово!
Обидва разом, немов шаблями:
- Я!
- Я!
- Ти?
- Ти?
Тьотя поцокотіла каблучкою:
- Я сказала – будь ласка, слово має Мокій.
Мокій
- Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп,
перевести скоріш загальмовану запізнену Холодну Гору на перший ступінь
української грамотності, тоді на другий ступінь грамотності, потому негайно до
інституту культури, щоб ми наздогнали, щоб ми перегнали стару європейську…
Губа підказав:
- Буржуазну…
Мокій
- Буржуазну культуру, щоб ми вийшли скоріш на високості… Щоб ми вийшли на
високості… На високості…
Дядько Тарас підказав:
- Національн…
Губа поправив:
- Інтернаціональ…
Тьотя додала:
- …но-руської.
Тертика міцно м’ячем,
аж Баронова-Козино ойкнула:
- Інтернаціональної!
Мокій
- На високості інтернаціональної культури – перший повстаєш проти цього ти,
папо, засновуючи у нас на Холодній Горі замість українського лікнепу якогось
інститутика старих класних дам, за програмою: на ґарє ґусі гаґочуть, пад ґарой
сабакі ґафкають, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас
мух навіть і зимою…
Мазайло
- Дайте мені слова!.. Слова! Води!.. Води!..
Мазайлиха налила і дала йому води. Поки він пив,
тьотя увірвала Мокієву промову. Задихано:
- Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина?
Мокій
- Я – українець!
Тьотя
- Та українці – то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі
росіяни?
Мокій
- Вони такі росіяни, як росіяни – українці…
Тьотя
- Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?..
Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка…
Мазайло, випивши води:
- Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української
мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української – і це наша
малоросійська трагедія.
Тьотя
- Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?
Мазайло
- Частина – наші малороси, себто руські…
Тьотя
- Ну?
Мазайло
- А частина, з’явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися
1914 року, подумайте тільки!
Тьотя
- Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші
українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька
видумка, так?
Дядько Тарас
- Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом… Та тому вже триста
тридцять два роки, як написано першого слов’яно-руського словника…
(Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито записав собі, бо я все таке
собі записую… (Надів окуляри). Ось… Поросята на базарі по руб. тридцять, а
чоботи в церобкоопі – двадцять сім карб… Ні, ось воно: найперший слов’яно-
український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю –
мовлю, житница – клуня, заутренник – снідання, зижду – будую, злак – паша,
месть – помста… А у вас тоді писаний словник був?.. Був – питаюсь?.. Дайте
мені слова!
Мазайло
- Мені слово!
Мокій
- Мені, я ще не скінчив… Галичина – наша, українська земля, і галичани – наші
брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них…
Тьотя
- Слово даю Мині.
Мокій до батька:
- А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією
російських жандармів і царського міністра Валуєва… Ти – валуєвський
асистент, папо!
Мазайло, взявшись за серце і заплющивши очі,
немов прислухаючись:
- Нікому не вірю і не повірю, нікому в світі! Лише йому одному…
Мазайлиха
- Цс-с-с…
Тьотя з тривогою:
- Кому?
Мазайло
- Серцеві свому! Бо воно ось передчува, що нічого з вашої українізації не
вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою – це вам другий
факт, бо так каже моє серце.
Губа
- Це значить – воно у вас хворе.
Тертика прибив м’ячем:
- Оце факт!
Губа
- А наші всі пролетарські органи, в першу чергу голова наша – партія, навпаки…
Передчувають і реально знають, що вийде.
Тертика м’ячем:
- Капітальний факт!
Тьотя
- Ви серйозно чи по-вкраїнському?
Тертика бах ногою м’яча:
- По-більшовицько-українському!
М’яч ударився об тьотю. Ойкнули всі.
Тертика до тьоті:
- Простіть, мадамко… Я не хотів цього… Це сам м’яч якось вирвався і бузонув
вас…
Тьотя, отямившись, – до люстра, до Тертики:
- Подивіться, я вся стала біла!
Тертика
- Вибачте!.. Ви й до цього була біла.
Тьотя
- Проте я не злякалась, ні! І не злякаюсь! Хоч бомбу шпурляйте – не злякаюсь!
Будь ласка! Будь ласка!
Мазайло
- А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації.
Серцем передчуваю, що українізація – це спосіб робити з мене провінціала,
другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.
Дядько Тарас
- Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом,
щоб і духу не було… Попереджаю!
Мокій
- Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-
українців, хто?
Тьотя
- А хіба селяни – українці?.. Селяни – мужики.
Дядько Тарас аж підскочив:
- Га? Наші селяни не українці?.. Слово мені! Слово або хоч води, бо я не можу
більш терпіти (став пити воду і захлинувся).
Губа до Мазайла:
- Невже ви справді не вірите?
- Не вірю!
- Радянській владі не вірите? Партії?
Мазайло замість відповіді став пити воду.
Дядько Тарас, прокашлявшись після води:
- Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх
все не визнають за українців. Та після цього й ідійот не видержить, не тільки я.
Вимагаю слова! Слова мені!
Тьотя М о т я владно зацокотіла каблучкою:
- Слово маю я! (Теж захвилювалася, випила води). Милії ви мої люди! Яка у
вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську
мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас,
у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають
цією мовою?
Мокій
- Так.
Дядько Тарас
(про себе)
- Балакають так, що вже мене люди перестали розуміти. Мене, українця з діда-
прадіда… (Загарчав). Гм!..
Мокій
- Так! І партійці, і комсомольці.
Тьотя
- Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного!
Нічого подібного! Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською
мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено
жити у Курську. Та не про це, мої милі, я взялася вам сказати. Дуже жалько,
дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі “Дні Турбіних” – я бачила в
Москві. Ах, мої ви милі, “Дні Турбіних”. Це ж така розкіш. Така правда, що якби
ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім
одцуралися цієї назви… Грубі, дикі мужлани! Телефон попсувався, дак вони…
Ха-ха-ха… трубку чоботом почали лагодити, об стіл, об стіл її, – бах, бах.
Ідійоти! І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного! Ви
розумієте? – Жодного! Всі, як один, дикі й жорстокі… Альошу, милого,
благородного Альошу вбили, та як убили!… Якби ви, панове, знали, яка це
драматична сцена, коли Альошина сестра довідується, що брата її вбито! Я
плакала… (Утерла, сльози). І тобі, Моко, після цього не сором називатися
українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в “Днях
Турбіних” Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний
туман, каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться
єдина, неподільна…
Мокій, Губа, Тертика, навіть дядько Тарас:
- Що-о?!
Тьотя хитро:
- СРСР…
Губа до Тертики:
- Баба з кованим носом!
Тьотя
- А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на сцені.
Невже й ваші українці такою говорять? Жах! До речі, невже правда, що
“акушерка” по-українському “пупорізка”? Пупорізка? Ха-ха-ха… Невже
“адвокат” по-вашому – “брехунець”, а на лампу ви кажете – лямпа, а на стул –
стілєць? Хі-хі-хі – стілєць!
Тут як не вихопиться дядько Тарас:
- А по-вашому, по-оно-о-му, вишепоіменованому, не по без-воз-мез-дно у
французів бла-го-прі-об-рє-тє-н-ному, а по істинно по-расєйському як буде
“акушерка”? По-нашому “повитуха”, а по-вашому як?
Тьотя Мотя
- Акушерка.
Дядько Тарас
- Нічого подібного! “Акушерка” – слово французьке, “адвокат” – латинське,
“лямпа” – німецьке. По-нашому білет – “квиток”, а по-вашому як?
Тьотя
- Білет.
Дядько Тарас
- А дзуськи! “Білет” – слово французьке. Думаєте, “комод” – ваше слово,
“гардина”, “кооператив” або “вагон”? “Матерія” – думаєте, ваше слово,
“овальний”, “роза” або “машина”? Навіть “гармоніка” – і то не ваше слово.
Тьотя Мотя
- Шовінізм!
Дядько Тарас
- Нехай шовінізм, проте і це не ваше слово! Половина слів у вас позичена…
Тьотя Мотя
- Коли на те пішло, то по-вашому, по-вищезгаданому, через позаяк
додатково порепаному як буде комод?
Дядько Тарас
- Одіжник!
Мокій
- Нічого подібного! Комод – і по-нашому “комод”.
Тьотя
- А “кооператив”? “Вагон”?
Дядько Тарас
- “Кооператив” ? Кооператив… Кооператив… Гм… Підождіть, я придумаю…
Мокій
- Так і буде – “кооператив”.
Тьотя
- Ага! Так і ви крали?!
Дядько Тарас
- Хоч і крали, та не ховались. Украли у німців “лямпу”, – кажемо: лямпа, а ви її
перекрутили вже на якусь “лам-пу”. (Грубо). Лампа!
Тьотя
- Ми хоч крали, та переробляли. Украли у німців “штуль” – зробили з нього
“стул”. А вам ліньки було й переробити. Украли у німців “лямпу” так усім видко,
що крадена (Грубо). Лямпа!
Дядько Тарас
- Ви і в нас крали.
Тьотя
- Ви у нас!
- Ви!
- Ви!
Губа
- Ви, може, і крали, та ми тепер не крадемо один в одного. Свої слова робимо:
там “октябрь”, у нас “жовтен”, там “Совєти”, у нас “Ради” (До Тертики). Правда,
Ваню?
Тертика м’ячем:
- Факт.
Дядько Тарас до тьоті: “Не давайте слова!”
Губа
- Там Волховстрой, у нас – Дніпрельстан, правда, Ваню?
Тертика м’ячем:
- Капітальний факт.
Дядько до тітки: “Не давайте! Голосуйте!”
Губа
- І дуже раді будемо, коли німці за “стільця” та “лямпу” візьмуть наші слова –
“октябрь”, наприклад, і “жовтень” разом.
Тьотя каблучкою:
- Годі! Годі! Я вам слова не давала Є пропозиція скінчити дискусію.
Заперечень нема? Нема.
Мокій
- Що?
Губа аж підскочив:
- Що-о?
Тертика з м’ячем націливсь:
- Що-о-о?
Тьотя
- Голосую! Хто за таку пропозицію, щоб скінчити дискусію?
Підняли руки Мазайло, Мазайлиха, Рина,
Баронова-Козино. Уля завагалася:
- Один, два, три, чотири… чотири…
Дядько Тарас
- Голосую за пропозицію з додатком, щоб трохи згодом мені одному дали
слово.
Тьотя
- П’ять! Хто проти?.. (Порахувала). Чотири. Дискусію закінчено. Маю
пропозицію: змінити прізвище “Мазайло” на інше, більш людське, а яке – то
придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом. Умови конкурсу: хто
придумає найкраще прізвище, тому премія – три поцілунки. Жінку цілує
уподобаний їй мужчина, мужчину цілує, яка йому вподобається женщина.
Рина, Мазайлиха, Баронова-Козино,
за ними Уля покрили цю пропозицію оплесками.
- Ще які будуть пропозиції?
Мокій
- Маю пропозицію: прізвище “Мазайло” не міняти. Навпаки – додати до нього
десь загублену другу половину – Квач…
Баронова-Козино здригнулась.
Дядько Тарас
- А дайте мені слова!
Тьотя
- Жодного слова! Дискусію закінчено.
Дядько Тарас
- Та я ж голосував з додатком.
Тьотя
- Жодного додатка! Пропозицію…
Тим часом поміж Тертикою й Губою відбулось нашвидку мімічне, на самих
мигах “засідання” комсомольської фракції. Тому на запитання тьоті Губа подав
таку пропозицію:
- Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово
подаємо таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціалізму поміж
вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо,
що й не буде окремих прізвищ.
Дядько Тарас
- А як?..
Губа
- А просто так, що кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість
прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35-51. Це
визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35-
51-м, що нумер його трудової книжки, особистого телефону, аеромотора,
кімнати і навіть зубщітки буде 35-51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа,
принципово за всесвітню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку
майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицію
товариша Мокія – не міняти прізвища “Мазайло”, тим паче що воно просте,
демократично-плебейське і не суперечить принципам ленінської національної
політики. Навпаки, прізвище Мазайло-Квач, по складах видно, трудового
походження. Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або
принаймні робили мазниці й квачі, себто ті речі, що й тепер у народному
господарстві корисніші, ніж, скажімо, губна помада.
Тьотя Мотя
- Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти
руки. Один (на себе), два, три чотири…
Рина до Улі, що не підняла руки:
- Улько-о!
Уля
- У мене рука болить… Веред…
- Який веред? Де?
- Отут, на правій руці… Отут, під пахвою.
- Ліву підніми!
- Лівою не можу.
Тьотя і Рина засичали на неї:
- Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая,
скажіть…
Уля
- Я за… була, що треба сказати… Крім того, не можу і, крім того, мені треба
негайно вийти… (І рвучко, не спиняючись, вибігла).
Тьотя Мотя
- Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть
руку! Один, два, три, чотири…
Дядько Тарас
- А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п’ять…
Тьотя Мотя побачила, що лихо, – вийде чотири
на п’ять:
- Будь ласка, маєте слово.
Дядько Тарас, не поспішаючи, вийняв записну книжку і, заглядаючи в неї,
почав:
- Року 1654 прибули на Україну посли од трьох держав, що хотіли взяти до
себе Україну, – од Москви, од турків, од Польщі. Богдан скликав раду (зазирнув
у книжку). В Чигирині, щоб вона вибрала, під чию руку піде Україна. Посли
прибули на Україну з багатими гостинцями: гостинці польські були загорнуті в
килим, турецькі – в дорогий шовк, а гостинці московські…
Раптом т ь о т я
- Вибачайте!
Одкликала дядька Тараса, по секрету йому:
- Ти мені тут не крути. Краще прочитай ось оце… (Розгорнула свою записну
книжку). Року 1918-го носив у Києві жовто-блакитного… Зрозумів? (Одійшла).
Дядько Тарас голосує за мою…
Дядько Тарас раптом одкликав тьотю Мотю,
по секрету їй:
- А ти роззуй очі та прочитай ось це. (Показав у свою книжку). Року 1919-го
носила біло-синьо-червоного…
Тьотя
- А я скажу – під біло-синім носила червоного. Червоний зостався… (Одійшла).
Дядько Тарас до Губи. Очманіло:
- Скажіть, ви не з тих Губ, що Пархим Губа бив ляхів року 1648-го?..
Губа
- Мій батько Пархим бив шляхту року 1920-го.
Дядько Тарас
- Ху-х… (До всіх). Так ото я й кажу. Було колись на Вкраїні. (Зітхнув).
Тьотя Мотя
- Дядько Тарас пристає на мою пропо…
Дядько Тарас
- Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й
прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище…
Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро. Мислі, як хмари,
як туман, окрили посивілу голову. Окрили, заскакали. Заскакав якийсь дід-
запорожець. Забриніла мелодія: “Ой, сів пугач на могилі та й крикнув він “пугу”.
Дід-запорожець
- Пугу! Чи не видно, бува, наших з Великого Лугу?
У Мазайла волосся дибки стало:
- Хто ви?
Дід заскакав, шаблею іржавою забряжчав:
- Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати… (Десь
взялася у діда мазниця. Махнув квачем). Запорожець славний був і колеса
мазав. Отож і Мазайло-Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля –
мазав, як ішли козаки на чотири шляхи – мазав. Мазав, щоб не пропадала тая
козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище
міняєш?!
Музика перейшла на скрип. Заскакав другий дід,
чумак, теж з мазницею, з квачем:
- Як пугу, то й пугу. Чи не видно й чумаків край зеленого лугу? (До Мазайла). Я
- твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда
Мазайло-Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь –
мазав, як рипіли на північ – мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача:
- Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, ма-зав чужії вози, бо свого вже
не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?
Десь удалині з’явилась невідома постать з телефоном, на аеромоторі, під №
31-51.
Заскакали, заговорили в гучномовець:
- Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Об-міняйте свої прізвища на
принципові числа у всесвітній номерній системі. Ало! Але! Алю! Улю!
Дядько Тарас сказав Мазайлові:
- Уля втекла, і я, мабуть, буду п’ять. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч
корінь “маз” залиш! Га?
Мазайлові здалося, що замість дядька Тараса він бачить ще четвертого діда з
квачем. Отож, коли Тарас торкнувся Мазайла, тому здалося, що цей дід
задавить його. Скочив і не своїм голосом:
- Ой-о! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене. Боже
мій. Боже мій…
Тьотя Мотя
- Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безпо-добне прізвище. Хто голосує
за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п’ять, шість… Хто проти? Один, два,
три…
Рина, Баронова-Козино заплескали.
Оповіщаю конкурс.
Загомоніли, заходили: Мазайлиха, Рина, Баронова, дядько
Тарас. Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували Мазайлиха
- Мазов.
Дядько Тарас
- Ну й прізвище – Мазов-Лазов-Лоза-Залоза… А по-моєму, кращого не буде, як
Зайломаз. Зайломаз!
Рина
- Зайломаз? Ха-ха-ха… Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково!
Краще Мазеленський.
Дядько Тарас
- Де ж там однаково: то ж Мазайло, а то – Зайломаз.
Мазайлиха
- Де Мазе.
Тьотя Мотя
- Де Мазе – це на французький штаб, а ми люди, слава Богу, руські.
Баронова-Козино
- Рамзес! Класичне прізвище!
Тьотя
- Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсов! Милі мої люди!
Рамзєсов, га?
Дядько Тарас
- А де корінь “маз”? Геть Рамзесова! Кореня нема!
Мазайлиха і Баронова-Козино
- Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов!
Дядько Тарас
- Краще Мазайловський! (Нишком: “Похоже на гетьман Виговський”).
Тьотя на Тараса:
- Польське прізвище, і хто ж пропонує?
Дядько Тарас
- Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: “Гетьман Самойлович”).
Тьотя Мотя
- Щоб було похоже на “Мойсей Мазайлович”, що вже торгує у нас в Курську й
нашу московську вимову псує, – нізащо!
Дядько Тарас
- Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: “Гетьман Дорошенко”).
Тьотя Мотя
- Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.
Рина
- Мазанський… Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазєнін! Мазєнін!..
Тьотя
- Прекрасно! Геніально! Мазєнін… Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?
Мазайло зворушено, аж задихнувся:
- Дєті мої!
Баронова поправила:
- Дєці мої…
Мазайло
- Дєці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки
одне носити, і мені здається – Мазєнін найкраще.
Тьотя і вся її партія крикнули – ура!
Завіса
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
1
Четвертого дня прибігла У л я. Зворушена. Весела:
- Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?
Рина
- Ну, Улюню, золотко? Ну?
Уля
- Учора ввечері пішли ми в сквер… Ні, постривай, не так… Пам’ятаєш, я тобі
розповіла… (Спинилась). Мока вдома?
Рина кивнула головою:
- До бібліотеки збирався йти…
Уля радісно:
- Невже! (Пальчиком). От!.. (Хвилюючись, але тихше). Пам’ятаєш? Я тобі
розповіла… як я вперше вела його черезсквер і він сказав уривок із вірша. Я
покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв…
Рина
- Пам’ятаю! Ну?
Уля
- Ото і запали мені в душу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього
вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць
шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала, а що, як я знайду? І от уяви собі.
Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж
на сторінці 647-й. Дивлюсь, під ними примітка: Чуб., римське п’ять, 46. Кого
тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного
іновця – квартири нема, так він по бібліотеках гріється, – дізналася,
Чубинського, том п’ятий, сторінка сорок шоста. У публічній насилу знайшли.
Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино… і от учора ввечері у
сквері я стала перед Мокою та:

Чогось мені чудно,
чогось мені дивно,
десь мого милого
третій день не видно.
- Ти розумієш?
Не видно, не видно
та й не видати, –
тільки зосталися
на жовтім пісочку
два слідочки знати.
Що один слідочок
коня вороного,
а другий слідочок
миленького мого.
- Розумієш?
Піду я в лісочок,
вирву я листочок,
я покрию свого милого слідочок,
щоб вітер не звіяв,
пташки не склювали,
щоб мого милого
інші не сприяли.
Публічна бібліотека, кажу, Моко, номер книжки 18749, том п’ятий. Боже, Рино,
якби ти побачила… Затремтів увесь, запалав…
Рина радісно: “Затремтів!”.
Стиснув мені руки, в очі дивився: “Улю, – каже, – Улю…”
Рина: “Улю, – каже, – Улю!”
Давайте разом…
Рина аж пригорнула Улю: “Давайте разом?” читати.
Рина одскочила злісно:
- Ха-ха-ха.
Уля
- Давайте разом жити…
Рина перестала:
- Ну?..
Уля
- Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно… Не можна… Не проживу…
Рина
- Так і сказав?
Уля
- Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли!
У Рини виблиснув новий план.
- Так! Прекрасно… (До Улі). Сьогодні, Улько, ти їдеш до своєї тітки… Розумієш?
Уля здивовано:
- До якої тітки? Чого?.. У мене жодної тітки нема.
Рина
- Сьогодні, зараз ти кажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки в Одесу, розумієш? І
тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш,
зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?
Уля
- Рино!
Рина
- Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але
Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе… Ти розумієш – Мокій випаде з
нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не
побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
Уля
- Я не зможу, Ринусю! Він же українець…
Рина
- Улько! Ти мусиш!..
Уля
- Не можу! Я… я сама вже українка…
У Рини трохи не вискочили очі.
2
Як не вскочать тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом:
- Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Рина
- Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки
покійна твоя баба по-малоросійському говорила.
Уля
- Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі
українські, ноги українські, все, все.
Тьотя Мотя й Мазайлиха
- Ноги?
- Но-ги?
Рина
- До чого ж тут ноги, ідійотко?
Уля
- А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого
довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, – в антропології сказано, от…
(Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і тьотя бликнули на свої).
Рина
- Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив… Та він же
божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії,
а ти й вуха розвісила, ідійотко!
Тьотя
- Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті.
Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче…
Мазайлиха
- Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб
робити на вас україні-за-а-цію…
Тьотя Мотя
- Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной.
(Одійшла).
Рина
- Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у
тітки в Одесі… Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима!
Тільки так! Або – або… Все!
Тьотя
- Або – або!
Мазайлиха
- Або – або!
Пішли. Тьотя, побачивши, що Уля увійшла до Мокія в кімнату, вернулась.
Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома
вимірювати свої ноги (чверткою на пальцях).
Рина вигулькнула з дверей.
- Тьотю!
Тьотя зашарілася:
- Я зараз. Це у мене підв’зка спала…
Пішла до Рини. Причинила двері.
3
Увійшли Мокій і Уля. Мокій узяв Улю за руку:
- Дуже радий, Улю, що навідали мене у моїй Холодногорській пущі. От! Дуже! А
я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав… І
знаєте… Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на
прекрасний примітив. Ось:

Ти, місяцю, який же ти ясний,
як засвітиш – на весь світ прекрасний.
Ой, спусти вниз роги,
засвіти по діброві, –
покажи всі в степу до милої дороги.
Правда, чудесно звучить, Улю?
Уля
- Я їду жити до тітки… В Одесу, Моко.
Мокій приголомшений:
- Як це… до тітки в Одесу?!
Уля
- Так… в Одесу, до тітки… жити…
Мокій глухо:
- Серйозно?
Уля
- Серйозно… Заставляють…
Мокій
- Хто?
Уля
- Різні тьо… обставини, нєпрєодолімиє прєпятствія…
Мокій
- По-українському – непоборні перешкоди кажуть.
Уля з натиском:
- Так… з одного боку, непоборні, з другого – нєпрєодолімиє перешкоди.
Мокій
- Як же це так!.. Раптом до тітки жити, та ще й в Одесу… (По паузі). Сиди один
в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема.
З-за дверей почулось понукальне шипіння: ну-с-с… нуш-ш…
Уля щиро з болем:
- Моко!.. А ви б могли зробити… щось, щоб я зосталася?
Мокій
- Щось? Що саме, Улю?… Що?..
Уля
- Що?.. Прощайте!..
З-за дверей проповзло шипіння.
Мокій глухо:
- Улю!.. Можна вас хоч тепер… поцілувати?
Уля
- Аж тепер!.. Ах ви ж… (Крізь сльози). Як по-українському – разіня,
нєдогадлівий…
Мокій
- Ну, недомека…
Уля
- Поцілуйте ж, недомеко милий…
Мокій незграбно, але палко й міцно поцілував Улю.
Тоді зворушено:
- Скажіть, Улю… Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все
зроблю! Все!
Уля
- Що?.. (Нависла мертва тиша. Улі прорізалась коло губ перша зморшка
гострої печалі). Ні! Прощайте!..
Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння.
Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.
4
Ускочили прожогом тьотя, Рина і Мазайлиха.
Тьотя до Рини:
- Біжи, Ринко!.. Скажи йому хоч ти, що треба йому зробити…
Рина була кинулась, але вернулась:
- Скажіть краще ви, тьотю…
І тьотя кинулась була, але теж стала,
махнула рукою:
- Маланхольная ідійотка! А який момент був, Рино! Який момент! Такого
моменту вже не буде.
Мазайлиха заплакала.
5
Ускочив напіводягнений Мазайло з газетою в руках:
- Серце!.. Води!.. Є публікація!.. Ось!..
Всі разом
- Де?
- Невже, папо?
- Господи!
Мазайло
- Ось!.. (Істерично). Обережно, не порвіть! Ось… Ось… Харківський окрзагс на
підставі арт. 142-144 Кодексу… Не можу, ви розумієте… В очах райдуги,
метелики, луки… Пахнєт сеном над лукамі!..
Тьотя взяла у Мазайла газету:
- Дайте я прочитаю…
Мазайло
- Обережніше, не помніть! Не помніть!
Тьотя урочисто:
- Харківський окрзагс на підставі арт. 142-144 Кодексу законів про родинну
опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище
Мазайло на Мазєнін. (До Рини). А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде
опубліковане! Не казала!.. Пєсней душу вєсєля…
Рина
- Тьотю, яка ж радість! Баби з к-рап-лями рядами…
Мазайлиха
- Ходят, сєно шевєля… (Засміялась, заплакала).
6
Увійшов дядько Тарас:
- Цікаве що в газеті, чи як? (На нього ніхто не звернув уваги).
Мазайло до тьоті:
- І з’явіть ви собі, як я зразу одшукав… Не читаючи газети, одшукав. Якось
зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть – серце орган, що
гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце – це орган, що перш за
все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох – є публікація!

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве