Іван Нечуй-Левицький. “Пропащі”

– Ні, не казали нічого,- обізвалась Лукина так тихо, неначе листок
десь зашелестів на тихому вітрі.
– А пан Зануда був у вас? – спитав Клим.
– Казали мати, що був, але мене тоді дома не було,- промовила Лукина.
– Шкода, шкода! – сказав Клим, прицмакуючи.- А ми тих парубків
заберемо та й замкнемо в холодну як провинників, щоб не бились за
тебе… Гм… не казала… Шкода, шкода!-говорив Клим, прицмакуючи й
хитаючи на обидва боки головою.
– Де в тебе, Лукино, взялись такі рум’яні щоки, коли ти вигодувалась
на хлібі та на цибулі? Де в тебе набрався той рум’янець червоний, як
‘калина в лузі? – сказав Клим і простяг обидві долоні, неначе хотів
вхопить Лукину за щоки.
Лукина одхилила лице, почервоніла й усе обривала листя та кидала
додолу.
– А хіба ж я знаю? Так мені бог дав! – сказала Лукина.
Клим говорив, махав руками, крутив головою, розхвалював Лукину, а
Лукина слухала все, ніби крізь сон.
“Ой боже мій! Не дурно мати казали, що вони мають на приміті для мене
когось кращого од Уласа”,- думала Лукина.
Вона пригадала теперечки, що колись приходив до матері Зануда,
догадалась, чого то він тоді приходив, і зрозуміла все… “Це ж, певно,
той кращий, за котрого натякала мати. Це він… Це він… Це той
богатир-удівець, що має вже четверо дітей”,- думала Лукина, не слухаючи
далі, що говорив Клим. А той балакав, підморгував, сміявся. Лукина
дивилась на його пильно. Червоний про-. ^ мінь сонця впав на Климове
лице. Сиві волосини залисніли по чорному волоссі, неначе срібні нитки;
виски позападали, негарні зуби блищали й виступали уперед, неначе в
вовка. І зразу перед її очима чогось ніби виник з темряви теплий вечір в
березі. З-за густих верб по воді вилинув човник, а на човнику сидів
Улас, чорнявий та •”арний, як чорнобривець, з темним рум’янцем на щоках,
а густими та рівними бровами…
Лукина вже далі й не чула, що говорив Клим. Лис-чомки нехворощі
сипались на стежку, а Лукина тільки й бачила ніби намальованого Уласа в
човні проти зеленої стіни з очерету…
Клим попрощався з Лукиною й пішов додому. Луки-на аж тоді ніби
прокинулась. Вона примітила, що держала в руках тільки деркачик
нехворощі, й засміялась.
“Говорив зо мною парубок – я щипала зелене листя калини; говорив
удівець – у мене в руках зостався общипаний деркачик нехворощі”,-
подумала Лукина, простуючи додому й сумуючи.
– Де це ти ходиш, де волочишся? – закричала мати на Лукину.- Це
напасть, а не дівка! Самі овеченята прибігли додому, а ти, мабуть, оце
знов стояла з тим лобурем.
– Мамо, чого приходив до нас Зануда?-спитала. Лукина в матері,
розтоплюючи в печі.
– Де ти бродиш? Чого ти волочишся з тим Ула-сом? – знов гримала мати.
– Мамо, чого-бо до нас Зануда приходив? – своє питала Лукина.
– Оце, чого та чого! По ділу! Тебе хотять сватать багатирі, а не такі
жебраки, як ми самі. Обходь лишень ти Уласа десятою вулицею й не говори
до його!
В Лукини неначе вмерло серце. Вона почувала, що її жде велике горе,
що воно вже встає, піднімається, ніби велика чорна хмара в ясний
весняний погожий день на синьому небі виступає з-за діброви та все
потроху наближається…
– Може, мамо, ті багатирі тільки жартують або сміються з нас,- тихо
обізвалась Лукина, і в неї голос затрусивсь, неначе одкручена й опавша
струна.
Лукина мала надію, що мати не буде більш говорити про тих багатирів.
“А може, то матері так здалося, що •мене хотять сватать ті багатирі;
може. Зануда так собі наговорив, може, він сам і вигадав про це
сватання, а мо- ‘ же, може… може, воно перетреться, перемнеться та й
так минеться”,- снувалась думка в Лукини.
Мовчки повечеряла мати з дочкою; мовчки полягали вони спати. Лукина
довго не спала, довго думала, а далі задрімала, і їй приснилось, ніби
вона білить полотно на березі, розстеляє його коло червоної калини. Десь
узявся білий голуб в синьому небі, тричі перекрутився та й сів на
калині. Коли це над вербами шугнув шуліка, впав на голуба, вхопив його в
пазурі; біле пір’я посипалось по червоних ягодах і впало на її плечі, на
траву, на полотно.
Лукина затрусилась і прокинулась. Уже благословилось на світ. Небо
червоніло й жовтіло, ніби облите золотом, обсипане жаром. Лукина
схопилась з лавки дуже тривожна.
“Буде мені лихо, буде мені клопіт! Який недобрий сон”,- подумала
Лукина.
Минув тиждень, минув другий. Весна цвіла та пишалась. Лукина ходила
на вулицю й до півночі співала та розмовляла з Уласом. Соловейки
щебетали, аж сади розлягались. Лукина почала забувать про свою тривогу.
І мати нічого про багатирів не нагадувала їй. Життя в хатині, хоч убоге,
тихе, плило спокійно, як вода в Расаві поміж очеретами.
Але Лукинине лихо не забуло за неї. Раз після зелених свят Клим
Хаврусь стрів на вулиці стару Марусю, зняв шапку й поздоровкався дуже
привітно.
– Добридень, Марусю!-промовив гордий багатир і вклонився трохи нижче
й промовляв привітніше, ніж звичайно.
Маруся зараз це постерегла і привітно осміхнулась, одказуючи:
“Доброго здоров’ячка, Климе!”
– Як живете з Лукиною? Як вас бог милує? – сказав Клим і став проти
Марусі.
– Спасибі! Живемо та бідуємо. Один день півлиха, другий день – ціле
лихо, а про третій день уже й казать нема чого.
– Погано, стара, недобре! – сказав Клим, кивнувши головою на одне
плече, ще й у бік узявся.
– Що ж маємо робить! Така вже наша доля. От і цього року посіяла жита
на городі, а воно ріденько зійшло і вийшло обрідне,- сказала Маруся.
– Шкода, шкода. А може, стара, ми поріднимось, то й лучченько будемо
жити. Я удівець, та ще й нестарий, а в тебе гарна дочка. Га? Що скажете
на це з дочкою? – гордовито сказав Клим.
– А що скажемо? Я ладна з дорогою душею,-одпо-віла Маруся, і в неї
очі стали веселі-веселі, ніби Клим дарував їй лани, й воли, й корови.
– А дочці не казала? Не питала?
– Не казала, бо Зануда на язик лепетливий, а ми люде убогі: боїмось
поговору. Поголоска зараз пішла б поміж людьми.
– Погано, що не казала. Спитай в дочки, що дочка скаже, щоб і на мене
поговору не було… Як Лукина скаже, то й пришлемо старостів після
Петра, бо настають жнива, а в мене хазяйки нема в хаті. Наймичка в мене
- не господиня; в мене четверо дітей, як сама знаєш. А може, підождать
до осени? Розпитай там гаразд Лукину, бо ти ж мати. Дочка мусить
послухати матері.
– Та вона мене любить і слухає. Вона в мене й тихенька й покірненька,
але часом, як чого їй замандюрить-ся та стане гопки, то хоч і не
підступай до неї,- одказа-ла Маруся.- До неї часом ніби приступає.
– Ото погано, як приступає. Ти, Марусю, вговори й так, щоб мені, бач,
іне дурно старостів слати. Я де якийсь там задрипаний
парубок-шелихвіст,- гордо сказав Клим, задерши голову, аж шапка йому
з’їхала на потилицю.
– Добре, добре, Климе! Я вже наможусь та приступлю до неї. Та і в неї
ж у голові неабияка тяма. Хіба ж вона не знає, як трудно убогому жити на
світі?
– Що правда, то правда. А в мене своє поле, свої воли й корови. Хата
моя на помості, їмо щонеділі курятину та поросятину. На поживок в мене
буде добро. В мене вона не буде голодна,- хвалився Клим, узявшись руками
в обидва боки.- А як мене оберуть за волосного, то й твойому синові
викрутимо та вимовимо частку поля.
– Спасибі і простибі тобі за твою добрість!-промовила бідна Маруся ще
й поклонилась Климові.
– Як вговориш Лукину, то куплю тобі жовті сап’янці й вестиму тебе під
руки через усе село з музиками. Будеш в мене танцювать в зятевих чоботях
не на рядні, а на килимі. Прощай, Марусю, та поговори з Лукиною, та ще й
добре поговори, бо коло твого городу аж тини тріщать од парубків,-
сказав наостанці Клим і розпрощався з Марусею.
Маруся не пішла, а підтюпцем побігла додому. В неї неначе приросли
крила до рук і несли її вулицею. Убогій Марусі здавалось, що вже настав
кінець її бідування. Вона увійшла в хату, Лукини там не було. Маруся
побігла на город; Лукина порплялась на грядках з полоттям.
– Лукино! – крикнула Маруся.- А ходи, серце, сюди! Я щось маю тобі
казати.
Лукина прикмітила, що мати кличе її таким солодким та ласкавим
голосом, неначе вона хоче дать їй гостинця, як малій дитині.
Лукина прийшла й сіла на призьбі на причілку. Мати сіла коло неї
попліч, присунулась дуже близенько.
– Оце я, дочко, стрілась з Климом Хаврусем. Він скинув передо мною
шапку, та й уклонився мені ввічливо, трохи не до пояса, та й став зо
мною й почав балакать любенько,- мати замовкла, а, помовчавши, трохи
згодом сказала: -Ото, побалакавши трохи зо мною, він і питається в мене,
коли до тебе, Лукино, старостів слати: чи зараз після Петра перед
жнивами…
В Лукини закидалось, затріпалось серце в грудях, як пташка в клітці.
Вона прикмітила, що верховіття верб ніби затрусилось в очах… десь ‘на
хвилину зникло, ‘ніби сховалось в сизий туман, і знов виникло, ніби з
імли, й блиснуло зеленим листом проти сонця. Вона довгенько мовчала, а
потім сказала:
– Нехай, мамо, Хаврусь не шле до мене старостів ні після Петра, ні
після жнив…
І при тих словах її щоки ніби зайнялись вогнем. В очах виступили
сльози. Вона одразу почула, що якесь горе вже йде до неї, вже ніби
заглядає у двір через вір’я.
– А то чом так? – аж крикнула мати.
– А тим, що я за Хавруся не піду заміж! – сказала Лукина твердим
голосом.
Мати знала той твердий голос своєї дочки і трохи стривожилась: то був
знак, що Лукина зроду не послухає матері й постановить таки на своєму.
– Та чом же не підеш? Хаврусь, правда, удівець, але чоловік заможний:
має багато поля, держить дві корови, три парі волів. Він сам мені казав,
що їсть трохи не щодня курятину та поросятину.
– Про його поживок мені байдуже. Про мене, нехай їсть щодня й
гусятину, а я за його заміж не піду,- промовила Лукина твердим,
спокійним голосом, ледве вдержуючи сльози в очах.
Стара не сподівалася цього од дочки. Вона думала, що дочка зараз
згодиться з великою охотою вийти заміж за заможного вдівця, що не буде
ніякої одмовки й притичини. Вона задумалась. Убогій Марусі здалося, що
од неї однімають подаровані лани, воли та корови, що вона неначе була на
якийсь час забагатіла, а це знов несподівано зубожіла.
– Може, до тебе хто інший думає старостів слати? – спитала Маруся.-
Чи не Улас Прохоренко думає тебе сватать? Ти про Уласа й не думай. Улас
такий злиденний, як і ми: не має поля, заробляє хліб. Та в його ж у
дворі нема чим і кішки годувать!
– Та що з того, що він убогий? Я, хвалить бога, здорова, буду
працювать та й на хліб зароблять,- якось несамохіть прохопилась Лукина й
цими словами, сказаними спохвату та зопалу, виявила, що вона ладна вийти
заміж за Уласа хоч і до Петра, не тільки після Петра та Полупетра.
– Чи він же казав тобі, що буде тебе сватати? – спиталась мати.
– Ні, не казав,- обізвалась Лукина.
– Ой боже мій милостивий та милосердний! – крикнула стара. Вона
схопилася з призьби, плеснула в долоні й стала просто проти Лукини.-
Коли Улас тобі нічого за сватання не казав, то й не скаже. Ти не перша,
котру він дурить зі своїм пришелепуватим приятелем Радивилов-ським.
– Хто ж його зна!-неначе крізь сон обізвалась Лукина, спустивши очі
додолу.- Хаврусь, мамо, не шанував і не жалував першої жінки, не буде й
мене шанувать та жалувати…
– Чоловік звичайно першу жінку б’є, а другу вже жалує; це кожний тобі
скаже. А ти на Уласа надії не покладай. Улас злидень та ледащо: його
мати трохи пришелепувата, дурнувата, плаксива та лінива; і мати й син -
обоє ледачі, а син ще й нестатковита людина. Як помер старий Прохор, то
все його добро пішло марно через її безтямку голову: пішли марно воли,
десь ділись корови; вовки овечата поїли, продравши хворостини в хліві,
бо стара Прохориха нетяма, нічого гаразд не роз-/ міркує своїм овечим
розумом, тільки кляне свою долю, плаче та нічого не робить; ні до якої
праці вона не здат- ^ на, та все спить, аж лице опухло. Будеш мати таку
свекруху, що й сама гаразд не тямить, коли й верх в каглі заткнуть. До
неї коли взимку не прийдеш, то все в хаті циганське тепло; бо вона
поштурхає коцюбою в печі та й затикає каглу заткалом з головешками в
попелі. А прийдеш будлі-коли влітку після дощу, в неї в сінях по коліна,
а в хаті по кісточки води; швидко буде і в печі вода, бо хата не вшита
добре. Плаче, та нічого не робить, та все домує, не йде на роботу. Ти за
неї все діло муситимеш робить. А ти ще молода, нерозсудлива. І де той
Улас у гаспида взявся на наше безталання?..
Стара Маруся аж заплакала і втерла сльози рукавом. Лукина вже не
чула, що мати говорила. В неї саме тоді серце розгорілось до Уласа,
розгорілось од кохання, як розгорювалось весняне сонце на небі, як
теплішала земля, заквітчана зеленим листом та квітками. Лукина сиділа,
похиливши голову: вона ніби бачила перед собою Уласа, чула його приємний
голос, чула його дух на своїй щоці; їй здавалось, що його незабаром
однімуть у неї на віки вічні.
– То що ж оце я мушу сказати Климові?-спитала мати в Лукини.
– Скажіть, що я за його не піду заміж,- обізвалась Лукина.
Маруся тільки важко зітхнула.
Вже сонце повернуло на вечірній пруг, а мати й дочка сиділи на
призьбі, неначе прибиті горлиці. Мати втерла очі рукавом, схопилась,
забігла в хату, накинула хапком свитку й не пішла, а сливе побігла до
старої Прохорихи. Вона хотіла й випитать, і вислідкувати; їй таки
заманулось спересердя вилаяти Прохоренка й Про-хориху.
Прохоришина хата була недалечке, стояла в зеленому городі над річкою.
Чорна покрівля на хаті поросла зеленим мохом; віконця скривились, неначе
сироти. Коло хати стояв одним один обідраний хлівець з загатою од
вулиці. Старі високі груші вкривали гіллям убогу перехняб-лену хатину.
Стара Прохориха зосталась удовою ще за панщини. її чоловік був
заможний, добрий хазяїн, але дуже насмішкуватий та в’їдливий, любив
прикладати смішні прізвища сусідам, дражнився з усіма й зачіпав своїм
гострим ущипливим язиком. Він так роздратував сусід, так остогид усім,
що вони, добре випивши раз у шинку, змовились і засіли в садку вночі, як
Прохор вертався з корчми, підстерегли його, напались і так побили, що
одбили йому хрипи; кров полилась носом і ротом. Прохор от того часу
кашляв, хирів та й умер перед самою волею. Його єдинако-ві хлопцеві
Уласові дали трохи поля, але Олена Прохориха не змогла оплачувать його.
Громада одібрала од неї поле, й Улас зостався з самим огородом.
Маруся перескочила через маленький перелаз, одчинила сінешні двері і
трохи не впала в яму. З ями посипались на Марусині ноги земля та пісок,
а потім вигулькнула Прохоришина голова, зав’язана темною хустиною,
виглянули сірі каламутні очі і змарніле, нужденне, ніби запухле лице.
Маруся вгляділа Прохориху в ямі й поздоровкалась.
– Оце трохи не шубовснула в яму! – крикнула Маруся.-Що це ти, Олено,
робиш? Копаєш під собою яму, чи що?
– Та це погріб копаю,- обізвалася з ями Олена, ледве одсапуючи.
– Та, здається, ти на мияувшому тижні вже копала погріб за хатою? -
сказала Маруся.
– Та еге ж! Та копала ж, але роздумалась, що буде далеко ходить до
погреба, то я й засипала, та була почала копати перед хатою, та…
– Та знов засипала, щоб далеко не ходити?-спитала насмішкувато
Маруся.
– Та еге ж! Та знов засипала, бо Улас сердився, що по дощеві
прийдеться тьопатись до погреба; та я оце поміркувала удвох з Уласом та
й копаю в сінях,- обізвалася з ями Олена.
– А чом же Улас не копає сам?
– Бо не хоче,- обізвалась Олена.
– Уласові не погріб у думці,- сказала Маруся, нахилаючись над ямою.
– Хто його зна, що в його в думках! – сказала Олена десь ніби з
криниці.
– Вилазь, Олено, з погреба, бо маю до тебе діло.
– Та говори звідтіль, бо не хочу вилазить,-обізвалась Олена.
– Та вилазь-бо! Нема мені часу,- сказала сердито Маруся.
– Не вилізу, бо важко вилазить,- сказала Олена,- а потім знов треба
влазити. Я не кішка, щоб дертись по десять раз на день по драбині.
Маруся розсердилась і спалахнула.
– Оце дідько його й видав! Син з розуму зводить мою Лукину, а матері
не витягнеш з погреба!..
– Хіба ж він зводить з розуму твою Лукину? – спитала Олена.
– Атож! Через твого Уласа до моєї Лукини неначе приступило. Не слухає
мене, та й годі! Трапляється нам добрий чоловік, а вона певно ж через
твого Уласа й слухати нічого не хоче, неначе блекоти наїлась!
– Хіба ж я в тому винна? – обізвалась Олена якось ніби по-дитячій.
– Може й винна! Хто вас знає, чи ви хочете брати мою дочку за
невістку, чи ні, а я своєї Лукини за Уласа не оддам, бо він не дуже
беркий до роботи. Тільки за дівчатами ганяє та з парубками казиться по
вулицях.
– Я не набиваюсь Уласом; хоч не знаю, що думає за це діло він. Та й
Улас мій, хвалить бога, не старець. Хоч не має поля, але має хату,
город, має клуню й комору.
– А де ж та клуня та комора? Адже ж у тебе на подвір’ї тільки драний
хлівець,- сказала Маруся.
– Єй клуня, й комора, що зосталось од покійного Прохора. Я її для
Уласа на горище сховала,- сказала Прохориха.
– На горище сховала клуню та комору? Оце так навдивовижу диво!-
сказала Маруся й глянула на горище: з горища виглядали в сіни дві сохи,
висунувши кінці – розсішки.
– От бачу дві сохи,- сказала Маруся,- а де ж лати, та крокви, та
стовпи, та ворота?
– Та попалила взимку потроху, бо опалу не було,- сказала Олена.
– От туди к нечистому! А ти, Олено, скажи синові, щоб він не чеплявся
надаремно до моєї дівки, бо з того нічого не вийде. Ми маємо не такого
на прикметі, як твій Улас.
– Оце лишенько! Не дурно мені цієї ночі снився такий страшний сон,-
сказала Олена.
– Бо спиш і вдень і вночі, то тобі й верзеться не знати що,- почала
вже докорять Маруся.
– Потривай, Марусю, я вилізу та розкажу тобі за той сон: може, ти
знаєш, проти чого воно мені таке страшне снилось.- Олена вже хотіла
лізти по драбині.
– І вже! годі! ради цього дива не варт і по драбині дряпаться.
Прощай, Олено! А про сон розкажи своєму Уласові!
Маруся хрьопнула дверима спересердя й побігла до сина Захарка на
економію. Захарко надвечір прийшов додому, і вони вдвох причепились до
Лукини. Лукина мовчала^ не обзивалась і тільки плакала. Мати й собі
заплакала. Захарко сердився, вмовляв сестру, але ні до чого не
договорившись, пішов з хати, промовивши:
– Коли ти, Лукино, не хочеш йти заміж за Хавруся, то ми тебе й
присилуємо.
Стара мати зварила вечерю, поставила на стіл; Луки-на й ложки не
взяла в руки. Вона пішла на город, сіла на призьбі під причілком і ніби
вся отерпла.
Сонце сідало за горами, за високими тополями, що стояли на горі.
Вечір був пишний та веселий і неначе сміявся над Лукининим горем. Верби
стояли, ніби облиті червонястим вогнем. Небо ніби палало, і по йому,
неначе птиці з рожевими крилами, літали хмарки.
Лукина дивилась на рожеве небо й не примічала його. Вже надворі
почало сутеніти. Од річки, од очерету потягло холодом. Лукина ніби
прокинулась од сну й почула, що в вербах співають соловейки. Вона
згадала про милого.
“Соловейки мої! не щебечіть в лузі, не завдавайте мойому серденьку
жалю та туги, бо я ж смутна, бо я безталанна…”
Лукина схопилась за груди руками й заплакала. Коли це в вербах хтось
свиснув раз, свиснув вдруге… Свист заглушив голос соловейків, гострою
стрілою пролетів через густі верби. Лукина {здригнулась й одразу
перестала плакати, як перестають часом хлипать маленькі діти. Холод
пройняв її тіло. Вона знялася з місця й побігла борозною через город, а
далі звернула на сукупні городи й трохи збочила з стежки. Важкі коноплі
били її по руках. Тра’ва плуталась під ногами й обсипала гарячі ноги
холодною росою.
Лукина вбігла між верби. На самому ‘березі, коло човна, вона вгляділа
жовтий бриль на Уласові, впала йому на плечі й заридала.
– Рятуй мене, Уласе, мій місяцю повний, мій лебедику, бо я пропаду…
Здається, вмру не сьогодні-завтра. Мати та брат хотять силою мене оддати
за старого вдівця.
– Не плач, Лукино, не плач, серце! Твоя мати була в нас і все
розказала моїй матері,- промовив Улас, обнімаючи Лукину.- Я Хаврусеві
скручу в’язи, а тебе таки візьму. Восени я зашлю до тебе старостів,-
сказав Улас.
Лукина неначе вдруге на світ народилась, з її серця одразу спала
туга, неначе кам’яна гора, В грудях у неї стало легко-легко. Вона
повеселішала.
– Уласе, сизий голубе, як мені стало на серці легко! 70
Здається, полетіла б з тобою за синє море! Не кидай мене, люби мене,
бо як мене покинеш, я сама собі смерть заподію,- тихо-тихо прошепотіла
Лукина, неначе калина зашелестіла листом.
– Не покину тебе ніколи й другої не свататиму; ти в мене одна, як
вечірня ясна зоря, в мойому серці світиш,- одказа’в Улас.
– Забожись, заприсягнись перед небом,-сказала Лукина.
Улас забожився й перехрестився на схід сонця.
Лукина втерла краплі сліз на щоках і полинула попід вербами. В неї
ніби виросли ластовині крила й несли її по зеленій траві.
Вона прибігла в хату, впала на постіль і незчулась, як одразу заснула
міцним сном напрацьованої, але спокійної й серцем щасливої людини.
Другого дня вранці Клим Хаврусь встав і пішов оглядать свою оселю,
свою загороду, клуню, все своє добро. Дивиться він: на воротях стовпи’
обмазані дьогтем, а на • дошках воріт щось написано здоровими
слов’янськими словами. Він покликав свого старшого хлопця, котрий ходив
до школи і вмів читати.
– А ходи сюди, Петрусю, та прочитай, що це написано на воротях! ^
Петрусь прочитав голосно: “Стара собако, смердячий одуде, мурмило.
Тюхтію Івановичу, солом’яне опудало! Не ходи на нашу вулицю, не дури
дівчат, бо буде тобі смерть!”
– Овва, враг його матері!- цмакнув Хаврусь.
– Це, тату, надісь, хтось хоче вбити нашого старого Сірка,- додумавсь
Петрусь.
– Еге ж, сину,- сказав Хаврусь.- Побіжи та запри лишень його в хлів,
щоб не бігав за ворота, як попоночіє надворі, бо це, певно, хтось
заповзявсь дать йому отруту.
Петрусь впіймав Сірка, повів його за вуха у хлів і зачинив, а Хаврусь
полою постирав крейду з воріт.
Од того дня Хаврусь не лягав спати ні під хатою, ні у клуні, а спав у
хаті, ще й спускав двох собак з ланцюгів. Він усе кмітив у вікно і раз
прикмітив, що хтось вночі блукав попід городом та за клунею, а собаки
брехали, аж вили, неначе за поли когось водили. Ввечері смерком Хаврусь
боявся навіть виходить за двір без сокири: він добре знав Уласові
норови, догадувавсь, що ті слова на воротях написали Улас та Іван
Радивиловський.
Другого дня Лукина прокинулась раненько-раненько, тільки що почало на
світ божий благословиться. Радість іще лунала в її серці, неначе темна
нічка та міцний сон не заспали її щастя. Мати ще спала.
Лукина схопилась з постелі й побігла в берег умиватись. їй заманулось
подивиться на те місце в береговині під калиною, де Улас божився та
присягався її любити на віки вічні. Вмившись у березі, вона ніби
набралась нової сили. Втираючи рум’яні щоки рукавом, вона йшла поміж
вербами, поміж соняшниками. Назустріч їй блиснуло з-за лісу сонце. Ще
ніколи світ не здавався для неї таким гарним та пишним: сонце стало ніби
яснішим, небо блакитнішим; ще ніколи, здавалось їй, пташки не співали в
лузі так голосно, так весело.
“Світе мій ясний, який ти мені гарний та милий! Яка я весела, яка я
щаслива!”-подумала Лукина і, неначе пташка, незчулась, як заспівала
пісню:
Ти в мене одна, Як ясна зоря Вечірняя, світиш…
Мати прокинулась і зраділа, почувши доччину пісню. Ти здалося, що
дочка передумала за ніч і таки вволить її волю, і знов почала
вговорювать свою дочку, запалюючи в печі. Луки’на слухала й тільки
веселенько осміхалась.
– Мамо моя! Я б вас і послухала, та серце моє й мене чомусь не
слухає. Скажіть Хаврусеві, що я за його не піду заміж, та й годі.
Стара мати заплакала й почала просити дочку:
– Дочко моя! ти ж хіба не знаєш, як я цілий вік свій бідувала та
поневірялась з вами, скільки я напрацювалась! У мене од роботи болять
усі кістки, неначе ломакою побиті. Ми цілий вік їмо сливе самий хліб та
пісний борщ. Я вже одвикла і од м’яса й навіть не можу його їсти, бо
чогось гидую. Хоч би на старість я одпочила, притулившись до тебе в
багатого Хавруся…
Маруся плакала, а Лукині стало шкода матері: вона й собі заплакала,
але то були не гіркі сльози безталання, коли людина плаче й надії не
має. Ті сльози швидко висохли, як роса на сонці. І од того часу мати то
просила й плакала, то лаяла й гризла Лукину щодня, щовечора…
Вона сказала Климові Хаврусеві, щоб підождав до осені.

III

Настало літо, прийшли жнива. Улас став у пана жати за сніп. Стара
Маруся послала Лукину жати хліб за сніп на панському лану, а сама хапала
те жито, що посіяла в городі.
Лукина знала, що буде щодня бачитись з Уласом на полі. Вона
заквітчалась оргинією та настурцями, убралась в нову спідницю й побігла
з серпом на поле. Улас зайняв постать поруч з Лукиною, балакав з нею
цілий день і неначе не міг наговориться й надивитись на неї. Всі женці
верталися в село гуртом. Улас вертався вдвох з Лукиною й доводив її
щодня до самої хати. Ті жнива здавались Лукині ніби святками або
гулянкою.
Через тиждень Лукина прикмітила, що Улас чогось зайняв займань
далеченько од неї. Вона цілий день бачила його жовтий бриль, слідкувала
за ним очима: Улас вже зайняв постать поруч з якоюсь дівчиною. Настав
вечір. Лукина все сподівалась, що Улас прийде до неї й піде разом з нею
в село, але Улас десь щез, неначе сховався в гущавині високих житів.
Лукина почала тривожитись і наглядати за Уласом.
“Чом це Улас вже не стає зо мною на постаті жати? Чого це він неначе
одмикує та тікає од мене? Може, я сказала йому щось неприємне, противне?
Може, я вразила його якимсь докірливим словом”,- думала Лукина, хапаючи
серпом густу пшеницю, й передумала все, що говорила з ним у ті дні: вона
не забула ні одного словечка з розмови.
І свої думки, і його солодкі слова склались в її серці, як сплетені
квітки в віночку. Вона розвивала той пахучий вінок у своїй пам’яті
квітка за квіткою. “В понеділок він говорив, як ми будемо вкупі жити, як
будемо хазяйнувать. Позавчора я розказувала йому, як я злякалась тоді,
як він приплив човном в бережині до нашого городу… Він сміявся,
сміявся з Івана. Потім ми мовчали… Він тільки дивився на мої очі… Я
говорила йому за свою ма-””Р, як вона та брат силували мене йти заміж
за Клима…” Лукияа все передумала й тільки важко зітхнула, її душа була
ясна, як вода в Расаві в тиху годину.
Одного дня вона цілий день назирала за Уласом. Ввечері вона не пішла
вкупі з женцями в село й сіла за копою. Улас зостався удвох з якоюсь
дівчиною й пішов з нею поруч суголовком. Лукина побігла слідком за ними
поміж високими житами. Улас ішов, балакаючи з дівчиною. За житами нанизу
почався луг. Улас пішов стежкою поміж старими дубами та вільшиною.
Стежка вилась далі все наниз до течії. З-за дубів піднімався дим синім
пасмом. Дівчина спинилась. Улас і собі став, побалакав ще з дівчиною, а
далі обняв її, поцілував і вернувся назад. Дівчина пішла стежкою далі.
Лукина стояла під грушею й не могла рушить з місця, її ноги ніби
приросли до землі. Улас наблизився і вглядів Лукину.
– Чого це ти, Лукино, вертаєшся додому манівцем?- спитався Улас,
спинившись коло Лукини.
– А тим вертаюсь манівцем, щоб побачиться з то- ‘ бою, бо ми вже
давно бачились,- обізвалась Лукина.
– От і добре! Ходім же лугом додому однією стежечкою,- сказав Улас,
осміхаючись.
– Смійся, смійся з сироти, бодай з тебе ворог насміявся!.. Йди сам
додому цею стежкою, а я піду іншою, бо вже наші стежки, надісь,
розійшлись навіки, як туман по лісі. Я все бачила,- сказала Лукина з
гнівом.
– То що ж, що бачила? Любив я досі білявих, а тепер чорнява чогось
нависла на очі,- промовив Улас і нахабно подивився Лукині просто в очі.
– А ти ж божився, а ти ж присягався мене любити й більш нікого! Од
тих сліз, що я вилила за тобою в березі під калиною, і трава посохла б,-
сказала жалібно Лукина.
– Оце ж пак! Як посохла, то й знов виросте,-сказав Улас і почав
робить цигарку, насипаючи тютюну, а потім додав:- А коли не хочеш іти зо
мною, то бувай здорова, чорноока, але не чорнобрива!
– Не дурно ж дівчата казали, що у твого серця сім п’ятниць на
тиждень!- гукнула Лукина навздогін Ула-сові.
Улас, не обертаючись, пішов стежкою. В Лукини запаморочилась голова:
вона все стояла на одному місці й забула, куди йти стежкою до села.
– Боже мій! Пропаща я, пропаща навіки!-крикнула Лукина, піднявши руки
до неба, й самі ноги несли її вузькою стежечкою.
Стежечка повилася між лозами та вербами, далі пішла попід коноплями
та під вільхами й довела до криниці. Проти криниці на горбі стояла біла
здорова хата у старому садку. То починався присілок. Лукина не сіла, а
впала на цямрини криниці й схилила голову. Сльози закрапали з її очей і
котились по щоках.

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве