У в май 1880 року; були перші дні мая, але над Кишиневом вже повівало
літнім теплом. Кишиневський міський садок, сливе суспіль увесь
засаджений акаціями, тільки що розвився й стояв у всій майській красі.
Садок світився зверху донизу. Через дрібчастий молодий лист акацій
сонячне проміння сипалось, як через намітку, й пронизувало кожну гілку,
кожний листок. Садок блищав і лиснів, обсипаний ранньою росою, освічений
сонцем, неначе сміявся й радів, що настала весна.
Ранком одного дня, на Пушкінській алеї з старих акацій, на лавці
сиділи дві панни, приятельки й товаришки по гімназії: Саня Навроцька та
Надежда Мурашкова. Йдучи на службу через садок, вони раз у раз сходились
зарані в садку й гуляли по алеях. Надежда Мурашкова служила в банку, а
Саня Навроцька давала лекції в жен-ській єврейській школі – не для
заробітку, а ради принципу космополітизму, щоб допомогти найбільше
пригнобленій нації, найбільше пригніченій женщині. Обидві панни були в
однакових темно-сірих сукнях, в однакових білих викладчастих комірцях і
легких літніх солом’яних капелюшах. Вони убрались в той простий убір,
неначе змовились: то був убір їх панянського кружка. В їх на руках не
було рукавичок.
Саня Навроцька була русява, височенька на зріст, тонка станом, з
ясно-синіми веселими очима. Русяві короткі коси вились кучерями й
розсипались, неначе ясне проміння, кругом її свіжого лиця, кругом білої
шиї. Ідеальність та веселість світилися в її лиці, в очах, як радісно
світить рання зоря на майському чистому небі між рожевими легкими
хмарками. Саня була жвава, проворна, ворушлива, гостра в словах, любила
говорити плавко, швидко, полемізувала часом різко й загонисте. Розумна
розмова показувала, що вона багато читала, багато знала й усім
цікавилась. Нервова зроду, Саня обзивалась на всі сучасні питання життя
й науки. Жіноче питання вона найбільше приймала до серця й говорила за
право жіноче з сльозами в очах. Саня була дочка одного “совітника”
канцелярії в Кишиневі. По батькові й по матері вона була кишиневська
українка. Мурашкова була з мішаної сім’ї, її батько був одеський
українець, а мати грекиня, родом з Смирни. Мурашкова була красуня щирого
класичного типу. Матове біле лице було ніби виточене з слонової кості;
пишні великі темні очі були блискучі, неначе лили з себе світ. Густі,
чорні брови були наче намальовані пензлем на чистому чолі. Червоні уста,
виразні, з звивками, з ямочками посередині, як у грецьких статуй,
показували велику завзятість. Мурашкова мала вдачу нерівну: часом була
тиха, мовчазна, а часом нервова, говорюча. Як усі ті, що мають класичне
лице, вона була ніби спокійна, тиха, навіть холодна й байдужна на взір,
але в її душі, в її серці притаїлись і теплі іскри, ладні спахнути
полум’ям…
Саня й Надя Мурашкова були великі приятельки й, як кажуть, помазані
одним миром; вони читали ті самі наукові книжки, встоювали за право
женщин, мали сливе однакові пересвідчення. В принципах вони були
космополітки, як люде без національності. На цю стежку потягла їх
мішанина в національностях в місті, незнання народу, великоруська школа
з некраєвою, великоруською мовою й теоретичність їх пересвідченнів, ще
неприложених до будлі-якого доброго, путнього діла на практиці.
Надворі було тихо. В садку пахло свіжою молодою травою. Вузька алея,
обставлена старими акаціями, була схожа на тунель, пробитий в зеленій
гущавині дерева й залитий фантастичним зеленкуватим світом. Проміння
пронизувало те зеленувате сяйво й сипалось на землю золотими зернами.
Роса крапала з листя й блищала на льоту іскрами брильянтів. ‘
– Господи, як не хочеться мені йти в той банк,- сказала Мурашкова,-
така нудна й некорисна там робота. Лічи та вилічуй проценти…
– А ти б хотіла отут сидіти під “кущами дерев”, згорнувши руки, та
літати мріями в емпіреях! – сказала Саня.- Живоття нам дано для праці.
– Знаю, добре знаю! – сказала Мурашкова.- Я грекиня по матері, людина
практична; дома роблю, як наймичка. Але я, бачиш, встоюю за працю, з
котрої була б якась користь людям. А то… тільки заробляю на хліб.
Маємо дім, маємо клапоть поля й маленький виноградник, а на
прохарчування все-таки це все не постачає; та, сказати правду, я проти
самого принципу банків: ми служимо багатим, ситим людям, а не
людськості. Ви педагоги – ви якесь годяще діло робите. Але, сказати
правду, як то ти, Саню, видержуєш в тій єврейській школі з твоїм
здоров’ям? Там же, мабуть, таке повітря, що й дихати важко,- сказала
Мурашкова.
– Мушу видержувати,- сказала Саня,- часом в класах така смердота, що
в мене аж голова морочиться. Але що ж маю робити? Скінчила я вісім
класів в гімназії. Сиджу в батька без роботи. А я хочу якогось діла, і
діла доброго. Я сама просвітилась наукою й повинна нести просвіту в
маси, й передніше за все піднімати нашу сестру, розвивати женщину. Між
усіма женщинами єврейська женщина найбільше подавлена. Я маю на думці
єврейську женщину, цю невільницю Мойсеевого закону. Ти знаєш, що поки
єврейська дівчина не вийде заміж, поти вона не має права навіть ходити в
синагогу… Здається, на неї не вважають як на людину… А вона ж така
людина, як і ми… Де вже тут шукати поетичної обстави, парфюмів, смирни
та фіміаму. Пішли ж деякі з наших в народ, а там не до смирни та
парфюмів…
– Чи не час нам на службу? – спитала Мурашкова й глянула на годинник.
– Ні, ще не час. Чого це ти така спішна сьогодні? – обізвалась Саня.-
Подишмо ще чистим повітрям. Я люблю цей закуток садка; старі, голі
стовбури акацій неначе намальовані на зеленому фоні густих кущів. Он дві
довгі гілки звісились униз, наче зелені крила з дрібчастими перами. А
хрущі? як ліниво та дляво, неначе спросоння, перелітають з гілки на
гілку. Он пташка кинулась на хруща, вхопила й понесла собі на снідання.
– Споконвічна борня за живоття, за їжу,- обізвалась Мурашкова.
Саня замовкла й задумалась. Вчора ввечері в їх був молодий вчитель
Комашко й зацікавив її розмовою. Вона чогось пригадала його розмову,
кинула очима по довгій алеї й неначе сподівалась його стрінути.
“Може, він вийде в садок погуляти; може, я побачусь з ним, поговорю,
докінчимо почате вчора змагання, що так зацікавило мене”,- думала Саня.
І в неї очі потягло в глибокий, далекий кінець алеї, залитої тихим
зеленим світом. В кінці алеї замріла висока рівна постать молодого
панича.
“Він, неначе він… але ні. Він нижчий на зріст, хоч і такий рівний
станом та чорнявий,- подумала Саня.- Ні, не він. Тип східний; надісь,
якийсь грек або армянин”.
По алеї гуляв не Комашко, а грек Аристид Селаброс. Він углядів, що на
лавці сиділи молоді панни, й повернув на Пушкінську алею, щоб на їх
подивитись. Тихою ходою наближався він до паннів, високий, рівний
станом, довгобразий, з гарним класичним лицем та з короткою кучерявою
борідкою. Здавалось, ніби статуя давнього бога Еллади несподівано ожила,
знялась з підставки й пішла тихо по алеї. Довговасте матове, трохи
смугляве лице, великі блискучі чорні очі, довгі кучеряві вії, густі
рівні брови, тонкий ніс, чорні, наче воронове крило, кучері-усе в йому
нагадувало про далекі гарячі східні краї, тропічне сонце, гаряче небо:
там родяться й формуються такі палкі очі, повні вогню. То був тип
мужньої східної краси, гарний і дужий, граціозний і величний, наче
молодий бенгальський лев. Повні звивчасті виразні уста в Селаброса
червоніли здалеку серед зеленого листу, неначе польова маківка червоніє
в зеленій пшениці. Селаброс порівнявся з паннами й помаленьку обвів їх
гострим пронизуючим поглядом; здавалось, він вибирав, котра з їх краща й
варта уваги.
– Ну, та й пишна ж постать!-обізвалась тихенько Саня.- А як гордовито
поглядає на нас! Неначе згори вниз дивиться на насі
– І справді пишна: очі гострі; гляне – неначе ножем різне,-
обізвалась Мурашкова.
– Не люблю я таких грізних гострих очей: такі очі мені не уподобні,-
сказала Саня.
– Знаю за це. Тобі подобаються очі голубині, смирні, а мені
подобаються от такі гострі й навіть жорстокі очі: в їх є якась сила,
мужність; в їх світиться завзяття, воля, запал серця,- сказала
Мурашкова.
– Любиш вулкани! Гляди лишень, Надю, щоб не опектись од тих
вулканів,- сказала Саня,- а ваші східні Грецькі та армянські вулкани
таки справді небезпечні; вже надто багато в їх огню. Я боюся тих
страшних, грізних очей; гляне на тебе чоловік і, здається, каже:
стережися, бо з’їм тебе без солі й без хліба.
– Ну, в нас на Бессарабії вулканів нема,- сказала Мурашкова,- це я
сказала так собі навмання.
– А вид, наче в статуї Гермеса! Цур йому! ще присниться, – жартувала
весела Саня,- не дурно я сьогодні прокинулась наче несамовита в п’ять
годин й вже не могла потім заснуть: мабуть, душа чула, що сьогодні до
нас наближиться вулкан, хоч і без полум’я.
– Я люблю класичну паничівську красу. Страх не люблю тих кривих лиць!
Це, може, тим, що в мене плине половина грецької крові,- сказала
Мурашкова.
– А мені не до вподоби ваша класична краса: в неї вже дуже все
пригладжено та прилизано. Через дуже регулярні, але холодні пружки лиця
ані кришки не просвічується людська душа. Тимчасом як маленька хиба
ліній в лиці, звивок в бровах, в устах виявляє часом душу чоловіка, його
серце, його вдачу,- сказала Саня.- І вже чого не люблю й не зношу, то
тих повних, червоних, гладких паничівських морд. Од їх так і тхне
матеріальністю, землею, а не духом, навіть, вибачай, різницями та сирим
м’ясом.
– Чи не підводиш ти часом свого Комашка під цей френологічний
принцип? В його лице не класичне, хоч і не погане!-сказала Мурашкова. .
. ;
– Не думай, що мені подобається Комашко! Він людина розумна, розвита,
і в його очах світиться думка. Я люблю розумні очі, не ваші волоські та
грецькі, трохи волячі очі,- сказала Саня. Тим часом Селаброс вернувся
назад в алею й знов пройшов тихою ходою проз паннів, бистро кинув на їх
своїми орлиними очима. Але його очі одразу стали тихі, навіть якісь
солоденькі, ласкаві; він обвів ними Мурашкову, неначе погладив
м’якеньким оксамитом.
– Тікаймо! Цей грек робить нам очки,- сказала Саня й схопилась з
лави.
Панни встали, пішли на велику алею й стали гуляти. Саня спочатку йшла
помаленьку, але як розбалакалась, то все йшла швидше, а далі трохи вже
не бігла.
– Чого ти, Саню, так біжиш? Я аж втомилась, ледве поспішаючи за
тобою,- сказала Надя.
– Хіба ж я біжу? Я йду,- обізвалась Саня.
– Ти не ходиш, а, здається, пурхаєш. Колись пурхнеш з садка та й
полетиш на небо за ідеалами,- сказала Мурашкова.
– Як часом полечу в небо, то ти, Надю, лети за мною навздогінці,
вхопи мене та й потягни додолу,- сказала Саня й зареготалась на ввесь
садок.
– Одначе час нам йти на службу,- сказала Надя.
– Ой час, час! Прощай, зелений садочку! прощай, свіже повітря. Піду
нюхати цибулю в жидівській школі ради принципів; але для принципу й його
поспіху в житті усе можна витерпіти,- сказала Саня й бігцем побігла в
одчинену браму садка.
Мурашкова пішла в банк. Селаброс пішов слідком та назирці за нею. Він
примітив, що панна увійшла в банк.
“Служить в банку,- сказав сам до себе Селаброс.- Але ж і краса! І як
оце я її й досі не вглядів? А вже я тебе, красуне, висліджу й
познайомлюсь з тобою, бо полюбив тебе. Які оченята! Які уста! Ще й май
надворі! Ой красуня ж! Лице неначе виточене, очі ніби вправлені в
срібло. Краща, ніж мадам Кречулеско; багато краща, ніж панна Савицька.
Треба цих кидать. Цур їм! Остогидли! Час починати новий роман, роман
майський. Новий, цікавий роман!”-Цю останню фразу Селаброс не подумав, а
сказав голосно, трохи не крикнув. Якась панія йшла проз його, почула ті
слова й подумала: “Який же це вийшов новий такий цікавий роман, що цей
грек аж кричить за його на вулиці? Аж треба спитати в читальні
Гришенка”.
Вже не один роман був в житті гарного Селаброса. До його краси, до
його повних червоних уст липнули молоді й панни, й панії, як метелики
падають на світло, й не одна з їх посмалила свої легенькі крильця…
Селаброс насилу висидів в скарбовому банку, де він служив. Чорні
брови, чорні очі в Мурашкової не виходили в його з думки й манили й
дражнили його. Він ледве діждався кінця, вхопив бриль і побіг на ту
вулицю, де стояв той приватний банк, в якому служила Мурашкова.
Притаївшись за одним портиком, він не зводив очей з дверей в банку.
Незабаром двері одчинились. Селаброс углядів, як з дверей виглянуло лице
Мурашкової з чистим, наче намальованим профілем. Мурашкова пішла садком.
Селаброс пішов слідком за нею. Кудою йшла вона, тудою йшов і він: вона
одчинила хвіртку й увійшла в свій двір. Селаброс спинився перед хвірткою
й прочитав на табличці: “Дом жени надворного совітника Зої Полікарповни
Мурашко”.
“Що це за проява!-подумав Селаброс.-В неї вид грецький, а прізвище
українське”.
З хвіртки вискочила горнична, сільська українська дівчина, тільки що
привезена з села.
– Хто живе в цьому домі? – спитав у неї Селаброс.
– Наша панія,-сказала весела дівчина по-українській.
– Та вже ж твоя панія, коли ти в неї служиш. Але ж хто вона така? Чи
руська, чи грекиня?
– А бог її знає, хто вона така; знаю тільки, що вона удова, говорить
якось чудно, не по-нашому,- сказала горнична.
– А як же вона говорить? – заговорив до неї Селаброс чистою
українською мовою.-Вже ж таки ти тямиш: чи по-руській, чи
по-молдавській, чи по-армянській.
– А хто його втямить! Як зійдуться гості, то швар-гочуть, мов ті
жиди. Здається, панія з греків, бо до неї приходять в гості здебільшого
греки,- сказала горнична.
“З греків? гм… Сміливо піду сьогодні до неї на чай. Я грек. Мене
стара радо привітає як земляка. Греки міцно держаться купи й в Одесі, й
в Кишинові. Тутечки я буду як свій, серед своєї сім’ї”,- думав Селаброс
і повернув додому.

II

Того ж таки дня в домі матері Наді Мурашкової, старої грекині Зої
Полікарпівни, зібрався по обіді кружок молодих паннів, Саниних та
Надиних товаришок. Невеличкий дім старої удови Зої стояв серед двора, по
східному звичаю. В просторній, але низькій горниці стояли коло двох стін
широкі турецькі софи, обкладені коло стін круглими подовжастими
подушками, неначе товстими качалками. Попід софами були розстелені
молдавські килими з ясними, червоними та зеленими смужками. Такі самі
килими були простелені через усю кімнату трьома рядками. Один куток до
самої стелі був заставлений образами в позолочених рамах, а під образами
стояв судничок, на котрому так само стояло три образи. По обидва боки
образів, од стелі, спускались до самого долу білі прозорі мушлинові
завіси. Серед кімнати стояв круглий стіл, а в одному кутку за ширмою
стояла постіль молодої Наді Мурашкової. Вікна були, по старосвітському
звичаю, забиті рідкою залізною решіткою од злодіїв.
Молоді панни обсіли софи в вольних позах. Як кому було уподобно. Саня
сиділа на софі, підобгавши під себе ноги. Махнівська прилягла, обпершись
ліктем об круглі подушки на одній софі, а Надя Мурашкова на другій.
Вечірнє майське сонце заглянуло в вікна й залило усю кімнату ясним
світом. Куток з образами в широких позолочених рамах аж світився й кидав
жовтогарячий одлиск на стелю. Червоні здорові рожі на ширмах наче
жевріли.
Кімната блищала усякими кольорами, різкими, пістрявими, неначе
турецька матерія або перський килим. Сонце розсипало золоті проміння по
софах, по килимах: ясні кольори в обставі кімнати стали ще ясніші й
різкіші. І та обстава, блискуча й різка, чудово приставала до темних
південних блискучих очей, до чорних брів в молодих паннів. Одна білява
Саня між паннами була неначе біла лелія між червоними трояндами. Молоді
товаришки Мурашкової сходились частенько в домі старої Зої, щоб читать в
гурті нові наукові книжки. Тут вони на волі перечитували усякі нові
книжки, й наукові, й контрабандні, обмірковували перечитане, змагались
за принципи, складали й вироблювали собі вольні пересвідчення, за очима
своїх консервативних батьків, за очима ще консервативніщих і суворих
матерів. Вольна розмова, вольні думки, жарти на волі, а то й веселі
співи часто лилися тут, як вольний весняний шумливий потік ллється в
зелених берегах. Усі молоді панни були або українки, або були з мішаних
по національності сімей. Між ними не було ні одної молдаванки.
Молдаванки одійшли в свій аристократично-національний гурт: гурток Сані
та Мурашкової був не національний, а космополітичний.
– Чи ви знаєте, яку неприємну звістку я вам скажу:
батько мій не згоджується пускати мене в університет,- сказала Саня.
– Не може бути!-промовила Надежда Мурашкова.- Чудно мені. Твій батько
людина розсудлива, просвічена, любить тебе.
– От через те він і не хоче пускати мене, що мене любить,- сказала
Саня,- але я таки поставлю на своєму. Я бажаю вищої просвіти й її таки
добуду! Ми можемо добути своїх прав, прав женщини, тільки через вищу
просвіту.
– Просись у батька й їдь з нами в університет,- обізвались дві сестри
Махнівські,- ми без тебе не по. їдемо.
– Поїду, хоч мушу посваритись з батьком. Що я раз задумала, те
повинно статись,- сказала Саня й вдарила легенько рукою по столі.- Я
присвятила себе педагогії, й педагогії, передніше за все, для женщин,
щоб вивчати й довести до вищого розвитку наших принижених сестер.
– Тільки з вищою просвітою ми станемо вольні, матимемо право жити
самостійно, знайти будлі-яку службу і… потім виходити заміж по любові
або й зовсім не виходити, як кому буде уподобніше. А то знаєте, як буває
на світі: панни часом йдуть заміж не по любові… – обізвалась Надя
Мурашкова.
– Куди там по любові! – сказала Саня.- Хто виходить заміж по серцю?
Йдуть заміж так, як паничі займають урядові місця. Яка ж там любов!
Вийди отак заміж та й раюй: літай в ефірі небесному, позирай на якусь
чорну бороду та нюхай небесний фіміам цигарного диму. Ото рай! ото
щастя!
– Або милуй та цілуй якусь гладку товсту морду, що й глянути гидко,-
сказала Мурашкова.- Це теж світлий рай!
– Жарти жартами, а вчора мачуха дуже мене розсердила. Вирекла таку
гадку: коли панна йде в університет, то це все одно, що вона йде в
солдати. Аж до .сліз мене. довела.
– Твоя мачуха й деякі панії дивляться на жіночу вищу просвіту як на
якісь нові модні сукні та капелюші незвичайного фасону,- сказала
Мурашкова.
– Ти, Надю, бачила, який капелюш виписала собі з Парижа мадам…
Саня оглянулась і спинилась. В кімнату ввійшла наймичка.
– Мадам “Люлю”… – сказала Саня наздогад.
– Бачила, бачила,- сказала Мурашкова.- В неї грошей сила, то й дуріє.
– А мадам “Сусу” оце пустилась в лібералізм: попиває не винце, а таки
горілочку… з молодими гусарами… Це вона так чудно розуміє
лібералізм,- сказала Саня.
– А мадам “Муму”!-сказала Мурашкова, вкорочуючи прізвища й поглядаючи
на двері, куди вийшла наймичка,- виписала оце недавно для гостинної ту
ме-біль, що була в Парижі на виставі; за одну камоду втелющила тисячу
карбованців! А полюбовників у неї! По два разом крутяться коло неї, бо,
мабуть, одного мало. Дуріє з нудьги та од розкоші. Ні, якби в їх було
менше грошей, то й не дуріли б. Економічне, соціальне питання – це для
мене перше од усього. Я практична людина передніше за все.
– А оце недавно мосьє “Куку” казав знайомим: “В мене вже заведено
програти щороку в карти двадцять тисяч карбованців! Такий в мене
звичай”. Нівроку! Двадцять тисяч карбованців! Це не жарти. А скільки
можна за ті гроші позаводити шкіл? Навісніють од розкоші,- сказала Саня.
– Якби їх усіх поставити до роботи, щоб самі собі заробляли на хліб,
то й не дуріли б,- сказала Мурашкова.- Оце позавчора молодий гусарик
“Зузу” катав на коні й хотів перескочить через екіпаж, в котрому їхали
його знайомі панни. Це теж розумні жарти.
– Мосьє “Гого”! Теж гарний!-сказала Махнівська. Оце недавно позивався
з мужиками й одтяг у їх поле, що вони орали ще, мабуть, споконвіку…
але… не мали документів чи їх десь втеряли. Хоч і в самого мосьє
“Гога” теж не було документів на ту землю.
– Знаєте, яке питання кинув мені вчора Комашко, та ще з
докором?-сказала Саня.-Він докоряв мені, що я космополітка, не знаю й не
люблю народу, що я не національна людина, що я не дуже-то демократка.
Він вважає космополітизм на Україні і в усій Слов’янщині без
національного грунту за непотрібне, не сьогочасне й навіть шкідливе
діло. Я задумалась над цим новим для мене питанням.
– Гм… гм… Я не знаю народу… Я зросла в місті.. Гм… трудно…
це для мене нова ідея…
– А мені не трудно, бо я зросла в Херсонщині в містечку, бо я знаю,
що я українка. Хіба ж ви велико-росіянки? – говорила Махнівська до
паннів.
– І то правда… по національності – ми ні се ні те. Але ж я ніяк не
погоджусь в цьому принципі з Комаш-ковим,- говорила Саня.- І то правда,
скільки тих принципів на світі? скільки ідей? Голова ходором ходить, як
почнеш міркувати та метикувати…
– То не метикуй. Адже ж мадам “Муму” та “Сусу” не дошукуються та й
сплять спокійненько,- сказала Мурашкова.
– Гм… Цебто-живи, аби тільки животіти… живи життям курячим.
Спасибі за раду,- сказала Саня.- Ко-машкова думка збиває мене просто з
пантелику. Я знаю, що націоналізм прусський – діло консервативне й
негу”. манне, бо робить діло непотрібне для культури, пригнічує інші
народи. А Комашко каже, що український націоналізм – то зовсім інше й
нове діло, бо він злучується з гуманними, просвітніми принципами, з
прогресом, встоює за маси, за народ. Український націоналізм, навіть
історичний, козацький, а найбільше в своїй давнішній формі був теж –
свобода й прогрес. Передаю його розмову до слова. Мій папа згоджується з
Комашком і думає так само, як і Комашко. Тим часом ці усі принципи для
мене мало зрозумілі. Ніяк не перетравлю їх в думках.
– А я їх дочиста розумію,- сказала Махнівська.
– Гм… гм… трудну роботу завдав для моєї голови Комашко,- сказала
Саня.
– Цебто як прикласти ці принципи до діла, то треба або йти в народ,
або силкуватись, щоб націоналізуватись й з народом зливатись? –
обізвалась Мурашкова.
– Воно б то так… Логіка приводе до такого кінця, але… але…
гм… – сказала Саня й знов задумалась. Пішло змагання, трохи не сварка
за принципи.
Одні панни встоювали за те, щоб добувати передніше за все вищої
просвіти; Надя стояла на тому, що економічне питання найпотрібніше;
другі говорили проти деспотизму. Піднявся галас, гаряче змагання.
Майське сонце неначе вливало завзяття в душі, тривожило думи, давало
свіжість думкам. А молодість, а розбуджені думки не давали спокою,
непереможно намагались на складання пересвідченнів і розумних поглядів
на все, на все, що панни бачили в житті навкруги, чого вони сподівались
в житті.
Несподівано двері в кімнату одчинились. Увійшла На-деждина мати,
стара Зоя Полікарпівна Мурашкова, чорнява та смуглява на виду. Вона була
напнута чорною вовняною хусткою, убрана в чорну сукню й держала чотки в
руках. Здавалось, ніби черниця увійшла в кімнату.
– Що це в вас за галасі Добривечір вам!-сказала вона до паннів.
– Доброго здоров’я, Зоє Полікарпівної-гукнули усі хіанни.
Стара Зоя вміла говорить по-грецькій і говорила добренько
по-молдавській. По-великоруській вона ніяк не могла вивчитись добре
говорити, мішала великоруські слова з українськими, ще й до того
шепеляла в вимові, як Шепеляють усі греки, що не зросли в Росії, їй
великоруську мову було навіть трудно розуміти.
– Де це ви були, Зоє Полікарпівно – спитала в неї Саня.
– Була в церкві на вечерні та молилась за вас богу, бо знаю, що ви
богу не молитесь. Молилась за тебе, Са-ню, щоб тобі бог послав гарного
жениха, якогось царевича або князя,- сказала Зоя.
– Ого! дуже високо для нас! Я заміж не піду. Я буду жити для науки,
для просвіти,- сказала Саня.
– Ой ти, ти, моя біла рожа смирнська. Ще спить твоє серце. Прийде
час, то й покинеш свою науку. Якби мені сказала та біла лелія, що росте
в садку: “Не любитиму”,- я б пойняла їй віри. А ти жива квітка: в тебе є
серце, ще й до того твої щоки, як білі лелії; в тебе уста, як повна
троянда, в тебе очі сині, як небо. Не йму віри тобі.
Зоя обняла Саню й поцілувала її в чоло; вона любила Саню більше за
всіх паннів.
– Яка я біла лелія та рожа? От ваша Надя – так правда, що троянда,-
сказала Саня,- вона красуня, а я…
– Надя чорна троянда, а ти біла,- сказала Зоя.
– Хіба ж де ростуть чорні рожі? Може, в Смирні? – сказала Саня.
– Може, червона? – поправила Надя й засміялась. Надя сказала матері
по-грецькій про її помилку. Стара весела Зоя й собі зареготалась.
– А я ж по-вашому яка рожа? – спитала в Зої Мах-нівська.
– Ти… ти… жов… жов… зелена рожа,- обізвалась Зоя й сама
догадалась, що не потрапила на колір: ті кольори по-великоруському вона
все перемішувала з українськими та молдавськими.
Піднявся регіт. Дочка знов сказала матері по-грецькій про її помилку.
Стара Зоя тільки рукою махнула.
– Надю! чи готовий самовар? Напою я свій живий квітник чаєм,- сказала
Зоя Полікарпівна: в мене і в садку квітник, і в хаті квітник. Дивіться,
панни, як зацвіли в моєму садку квітки!
Зоя просунула руку через залізні ґратки й одчинила вікно. Квітник
цвів усякими квітками й був і справді схожий на Зоїну кімнату. Попід
стінами кругом садочка неначе вилася гірлянда з бузкового цвіту. Над
доріжками цвіли густі рядки синіх та жовтих півників, неначе зелене
бадилля обсіли роєм квітчасті метелики. На грядках червоніли повні
півонії. Огнем горіли букети жовтогарячих лелій. Розцвітались делікатні
троянди центифолії. В вікно повіяло ароматом рож, вперемішку з гіркими
пахощами волоського горіха та бузку.
– Моя мама трохи не цілується з квітками,- обізва-, лась насмішкувато
Надя.
– Як у Смирні, як у Смирні мій квітник,- сказала Зоя.
– О, в вас поетична вдача,- сказала Саня до Зої.
– Люблю квітки, люблю вас, молодих, люблю й пісні Після чаю
заспіваєте мені. Я й сама колись співала: як я співала! та минуло моє,-
сказала Зоя й вдихнула.- Оце, як довго не несуть самовара, а я пити
хочу,- сказала Зоя згодом. ‘
Одчинились двері з пекарні. Надя Мурашкова внесла самовар, поставила
коло порога, а сама метнулась до ка-моди шукати скатерки. Вона вийняла
попелясту скатерть і хотіла застелити стіл.
– Надю, застели-бо стіл білою скатертею! Я люблю білий колір,-сказала
Саня,-в йому є щось ідеальне, ідеально чисте.
– Вже й в тебе смакі Чорний колір кращий. Я люблю чорний цвіт,-
сказала Надя.
– Вулкани, вулкани, прикриті чорним попелом та лавою,- сказала
насмішкувато Саня.- А під тим чорним попелом огонь! Скільки вогню.
“Чорний цвіт, мрачний цвіт ти мне мил навсегда”,- заспівала Саня.
Надя Мурашкова насупила трошечки брови. Саня виявляла її потайну
вдачу, не для всіх паннів відому.
Стара Зоя знайшла білу чисту скатерку й застелила стіл. Од скатерки
полився білий світ і залив і без того світлу од сонця кімнату.
Надя поставила на столі самовар і посадила поруч з собою Саню.
Декотрі панни посідали коло стола, декотрі сиділи на софах. Надя
наливала чай і подавала паннам.
– А чи переговорили вже своє? Я більше люблю, як ви жартуєте,
бігаєте, співаєте. Ану, Саню, заспівай мені тієї гарної пісні, що в той
раз співала,- сказала Зоя.- Як-бо вона починається: “Ой не світи,
кониченьку, не-світи нікому”.
Усі зареготались. Зоя догадалась, що помилилась.
– Ні, не так: якось іначе…-сказала Зоя.
Всі аж лягли од сміху. Одна Надя ані осміхнулась. Лице в неї було
поважне. Вона рідко коли сміялась. Надя сказала матері по-грецькій за її
помилку. Весела Зоя й собі зареготалась. Саня почала пісню. Стара Зоя
забулась, що недавно прийшла з церкви, і, намотавши чотки на руку,
підтягала Сані: “Ой не світи, місяченьку, не світи нікому; тільки світи
миленькому, як іде додому”. До їх пристали деякі свіжі голоси паннів.
Одна Надя не співала: вона не мала голосу.
І свіжий, як здоров’я, майський вітрець, що повівав в вікна, і
аромати бузку та рож, і майське сонце, і весняне тепло, й пісня – все
ворушило, веселило молоді душі, розворушувало серце навіть в веселої
старої Зої Полі-карпівни, розвеселило її й нагадало за давні літа молоді
на берегах синього південного моря.
Задзеленькав дзвоник. Двері в гостинній рипнули, Усі замовкли.
– Хтось прийшов. Це, мабуть, ваші грекоси вже збираються до вас,-
сказала до матері Надя.
Увійшла горнична й сказала Зої, що прийшов якийсь панич.
– Який же це панич?-спитала Надя в горничної.
– Не знаю. Такий гарний, що й сказати не можна,- сказала горнична.
Надя стривожилась і опустила очі. В гостинну увійшов Аристид
Селаброс.
– А! не в добрий час прийшов гість! – сказала Зоя Полікарпівна.-Так
мені весело з вами; я саме розспівалась, а тут на тобі гостя!