Іван Нечуй-Левицький. “Пропащі”

Вечір наступав. Верхи вільх та верб у лузі горіли червоним світом, а
кущі верболозу та ліщини вкрила вже густа тінь. Лукина ніби скам’яніла й
отерпла, сидячи на цямрині. Вона ніби крізь сон чула, як десь у лузі
жалібно туркотала горлиця, як кругом білої хати літали й щебетали
ластівки, а несподіване горе здавило молоду дівчину в грудях, впилося
гадиною в самісіньке серце…
Коли це з хати вийшла дівчина з відрами на плечах і попрямувала
вогкою стежечкою до криниці. На дівчині червоніла спідниця з лапатими
чорними квітками. Лукина по одежі одразу впізнала ту дівчину, з котрою
йшов з поля Улас, і, впізнавши, опам’яталась.
Дівчина прийшла до криниці, сказала “добривечір” і почала набирати
воду. Лукина глянула зблизька на її лице і трохи не крикнула. Дівка була
чорнява, але немолода, погана, кирпата. Під щелепами на шиї позападали
глибокі ямки; було знати, що в неї були задавнені здорові жовна. На
широкому жовтому лобі чорніли товсті чорні брови.
“Так от для кого покинув мене Улас! Я думала, що він покохав якусь
красуню чорнобриву й покинув мене для пишних брів!” – заворушилась думка
в Лукини. Вона несподівано спиталася в дівчини:
– Чи у твого батька є поле?
– Є, ще й доволі. Мій батько заможний,- обізвалась дівчина. Вона
насилу підняла на плечі важкі відра, аж трохи застогнала.
Лукина все зрозуміла: для неї наче сонцем освітилась темна Уласова
душа, його змінлива вдача, що була спахнула коханням та швидко й
прохолола.
“Через поле, через землю покинув мене Улас. У моєї матері нема
поля… Кохання моє було задля його тільки іграшкою. Та хіба ж не через
поле моя мати хоче мене оддати за нелюба, за отого Хавруся
старого?”-промайнула в Лукини думка. Лукина встала з цямрини, зітхнула
важко й побрела стежкою до села. Вона перейшла поле, дійшла до села і
спинилась на горі. Сонце стояло низько над самісінькою долиною й
обливало червоним світом очерети, що цвіли, повикидавши свої пухкі
кучеряві волотки, легенькі, як пух. Здавалось, що по долині пливла
широка річка з легкого червонуватого пуху. Розкидані подекуди в очеретах
кучеряві вільхи та верболоз неначе пливли в пуху, потопали до самого
верху; декотрі ніби виринали, показуючи проти сонця свої круглі, як
м’ячі, верховіття. Расава лисніла проти сонця, розлившись в очеретах,
ніби срібними стрічками. Подекуди лисніли плеса, неначе скляні
порозкидані тахлі. Лукина вгляділа свій огород та верби, де Улас божився
перед нею й заприсягався любити, і несподівано заридала голосно, як
ридають тільки малі діти.
Горе так здавило її коло серця, що вона вхопилася за груди обома
руками.
– Тепер же я пропаща, пропаща навіки!- крикнула вона голосно.-Що мені
тепер робити, що почать? В кого поради питать? Ой боже мій, боже мій!
Нащо мені на цім світі жити, коли і в милого нема правди! Нема правди і
в моєї рідної матері! І вона хоче мене занапастить, навіки втопить,-
голосила Лукина, стоячи на горі.
Внизу перед нею блищав і грав на сонці ставок. В неї майнула думка
піти до ставка і втопиться; їй чогось страшно було вертатись додому, до
матері. Вона вже передпочувала, що її жде велике горе там, за кучерявими
вербами, де синій димок гнався в небо рівною, тоненькою смужкою.
Сонце закотилося за ліс. Ставок зачервонів проти заходу, неначе
политий кров’ю. Лукина збігла з гори до ставка і стала під вербою над
кручею; сльози лились з очей річкою. Якась сила неначе направляла її
кинутись униз і скочить з кручі. Коли це несподівано хтось затуркотів у
неї над самісіньким вухом: турр! турр!
Лукина злякалась, аж затрусилась, і озирнулась. Позад неї стояв Іван
Радивиловський і реготався. Він уже це все знав, бо тільки що стрівся з
Уласом.
– А що, перелякалась? А знаєш, чого це я прийшов на ці бурти? Га? Не
любиш мене, а я візьму з горя та й утоплюся в оцім багнищі,- сказав Іван
і так химерно одійшов, а потім розігнався, щоб плигнути з буртів, що
Лукина знехотя вдержала сльози й несамохіть подивилась на його.
– Улас вже знайшов собі якусь петербурзьку корову, якусь Мелегерію
Султанівну. Ти мене не хочеш любити. Давай разом плигнемо в це болото до
жаб на вечерю! Що ж нам більше робить?-сказав Іван і знов розігнався й
так химерно скочив, але не з кручі, а під вербу, що Лукину взяла злість,
і вона крикнула:
– Одчепись ти од моєї душі! Мені й так важко на серці!
– Ой, і мені важко! Люблять мене дівчата так, що я сливе щовечора
приходжу до ставка топитись, та й досі ніяк не втоплюсь: тільки
скупаюсь, полякаю жаб та й додому вернусь. Пхни мене, серце Лукино, з
кручі, то, може, я якось і втоплюсь, а доброхіть – ніяк не спроможусь.
Іван забіг поперед Лукини й химерно підставив плечі до неї; вона його
спересердя і справді штовхнула і пхнула в спину.
– Ходім лучче, Лукино, та повечеряємо, та ляжемо спати, бо люди
затого й ніч розберуть. Дивись, уже зовсім смеркло. Бач, не схотіла мене
любить, а тепер горе тобі.
Лукина пішла через греблю з Іваном, наче покірлива овечка. Вже пізно
вона допленталась додому. Мати вже повечеряла й сиділа на призьбі,
куняючи.
– Чого це ти, дочко, так забарилась та загаялась в полі?- аж крикнула
вона.
Лукина заголосила. Мати стурбувалась.
– Хто тебе зобидив? Що з тобою? Чого це ти плачеш?- питала вона в
Лукини.
– Ой мамо моя! Пропаща я навіки!-крикнула Луки’на й замовкла, тільки
хлипала од великої скорботи.
– Тепер, мамо, беріть мене та про мене хоч і втопіть. Нехай Хаврусь
хоч і зараз шле до мене старостів, бо Улас має вже другу милу; вже він
мене не свататиме,- призналась, плачучи, Лукина.
– А хіба ж я тобі не казала? Хіба ж ти не знала, хто такий Улас; не
пересвідчилась, що він людина не-статковита? В його правди нема ні на
макове зернятко! Нічого тобі не поможеться… йди, дочко, за Хавруся, та
й годі.
– Мені тепер байдуже, чи буде Хаврусь, чи хто інший, чи й сама
смерть. Все мені стало осоружне. Світ мені став немилий.
Другого дня Маруся побігла до Хавруся й дала звістку, щоб присилав
старостів до Лукини. Стара Маруся ще до першої пречистої вимазала хату
зсередини, побілила около і щовечора застеляла стіл білою скатеркою;
вона щовечора сподівалася старостів.
Минула пречиста. Ще й робота на полі не скінчилась, а Хаврусь
запросив пана Зануду до себе за старосту. Зануда зайшов до Хавруся,
добре випив, узяв хліб під пахву і смерком пішов з Хаврусем до старої
Марусі. Пан Зануда гордо уьійшов в убогу хатину. За ним вступив Хаврусь.
Вони привітались з старою Качурихою та з Лукиною. Стара мати зраділа,
неначе на Великдень лагодилась їсти паску. Лукина стояла коло порога й
ні на кого не дивилась. Пан Зануда пригладив волосся на висках,
намастивши його маслом, позакручував на лоб, і воно чорніло, неначе
качурині кучері, позатикані за вуха.
Зануда взяв у руки хліб і поклав на столі. Маруся попросила гостей
сісти. Зануда сів на покуті. Хаврусь сів поруч з ним. Лукина стояла коло
печі, коло самісінького порога, згорнувши руки на грудях.
– Лукино, не колупай печі, бо до тебе прийшли такі старости, що
знають інші звичаї, а не простацькі! Сідай з нами та поважно
поговоримо,- сказав Зануда з покутя.- Трохи злякалась дівчина,- додав
він згодом,- та це не диво: лякаються цього діла й наші шляхтянки. Як я
сватав свою жінку, то мій покійний панотець, штабс-капітан, послав за
мною за старосту свого товариша, одставного штабс-капітана Марчука. А в
його золоті еполети на плечах були здорові, такі завбільшки, як миски.
Моя жінка як угляділа старосту та мене та шусть у кімнату! Насилу я
виманив її звідтіль!
– Ой господи!- сказала стара Маруся й навіщось зітхнула важко, буцім
за тими еполетами. Пан Зануда знов поправив кучері на висках, закрутивши
їх пальцями, і, причепурившись, почав бадьоритись, випроставши свою суху
спину.
– А в мого панотця, штабс-капітана, еполети на плечах були
отакелецькії Такі завбільшки, як соняшники. А на грудях мегдалі од плеча
до плеча; було як іде, то вони аж теліпаються…
Хаврусь моргнув на пана Зануду й якось підморгнув зморшками на щоках:
говори, мов, про діло, а не про якісь соняшники.
– А було як увійде мій панотець у церкву, то всі люде так і шелеснуть
врозтіч: одні на один бік, другі на другий. А він, мов той генерал, іде
просто до царських врат та у вівтар, та й стане трохи не рядочком з
батюшкою коло престолу,- отам саме, де й я стою з паном Те-сельським…
– Гм, кахи, кахи! Гм!-зачмихав Хаврусь, глянув на Зануду й уже без
сорому моргнув на його бровами та зморшками на лобі. Він боявся, що йому
самому доведеться свататься, бути за жениха й за старосту.
– А мій небіжчик дід, бригадир його царського ве-личества…
– Пане Занудо, говоріть-бо про діло!- не втерпів Хаврусь.- Це все
добра річ, але на потім… нехай на другий час.
– Та це, бачиш, куме, так до слова прийшлось… що як мій дід,
бригадир його царського величества Павла І, було убереться у всі регалі
та мегдалі, та було як іде через містечко, то всі жиди за ним юрбою так
і посип-ляться, як з мішка просо, та тільки гир-гир-гир. Ґерґотять та
пальцями на регалі показують. А він було йде, випнувши вперед груди,
гордо, гордо та пишно, мов генерал…
– Кахи, кахи!-закашляв знов Хаврусь.-Пане Занудо, та це ж…- почав
він.
Пан Зануда опам’ятався й почав говорить про сватання.
– А як же буде, Марусе, зі сватанням? Чи заміняєте нам святий хліб,
чи ні? Чи оддасте Лукину за Клима? Га? Чи, може, ще й ні? – сказав
насмішкувато Зануда й глянув на Клима.
– І господи милостивий! І я оддам Лукину, і Лукина піде за Клима,-
сказала Маруся, і в неї чорні очки так заблищали, неначе вона сама
думала йти заміж за Хав-РУСЯ.
Хаврусь пересів з лавки на піл і сів коло Лукини. Лукина врівні з ним
здавалась його дочкою.
– Піп ж, Лукино, чи підеш за мене?-спитав Клим і моргнув на неї
бровами по-молодецькій.
– Піду,- тихо обізвалась Лукина й навіть не глянула на Клима. Горе
так здавило її коло серця, що вона нічого не думала і неначе й нічого не
бачила. Для неї тепер став світ немилий, немила своя хата, немила рідна
мати, що силувала любити немилого.
– Коли так, то нам вінець, ділу кінець, а богу слава,- приказав
Зануда з покутя.- Тепер можна й рушники забрать та й могорич запити, а
через тиждень і до вінця. Чи правду я кажу?- спитав Зануда у старої.
– Де вже пак неправда? Чи то можна, щоб пан Зануда казали неправду?-
веселенько промовила Маруся.
Маруся одчинила маленьку скриню і знайшла рушники. Вона достала з
мисника полумисок, застелила його вишиваною білою хусточкою, поклала на
полумисок рушники й подала Лукині.
Лукина глянула на рушники, на розкішні вишиті квітки й почувала, що
її стисло коло серця так, що й дух зайняло. Вона взяла в руки рушники, а
сльози закрапали з карих очей і впали на чудовий червоний повишиваний
хміль та зірочки.
“Кому ж оце довелося вас давати, рушнички мої?.. Чи про такі очі я
гадала, як вас під калиною вишивала?”-подумала Луки’на, кланяючись
старості та подаючи йому рушник.
І Лукина згадала про Уласові очі… Він став перед нею, ніби уявки,
як живий. Лукина почутила, що в її серці неначе спахнула іскра, спахнула
на хвилину і знов погасла, як гасне зірка, падаючи з неба. Вона почула,
що й досі і ненавидить і все-таки кохає Уласа…
– Тепереньки можна й по чарці,- сказав пан Зануда.
Випили старі по чарці, покликали Лукину до стола, і Зануда подав їй
чарку в руки. Лукина взяла чарку. Рука затрусилась. Горілка хлюпнула на
діл.
– Ой, Лукино! Дивись-бо! Ще виллєш своє щастя на діл! Лучче випий
чарку до дна, щоб на сльози не зоставалось!-сказав Зануда.
Лукина вперш підвела очі і глянула на Хавруся. “Я вже й так випила
своє щастя разом з сльозами”,- подумала Лукина і, ледве вмочивши губи,
хотіла поставить чарку на стіл. Рука її трусилась. Вона знестямки
впустила чарку. Чарка дзенькнула об діл і розбилась.
– Ой боже мій! Ой лишенько! Недобрий знак!- крикнула Маруся. Хаврусь
став якийсь збентежений, стурбувавсь і задумався. Мати заплакала, а
Лукина стояла коло стола бліда як смерть. Усі замовкли.
Хаврусь та Зануда посиділи ще трохи й попрощались з Марусею та
Лукиною. Маруся вхопила маленьку лампочку, вийшла в сіни, щоб посвітить.
Коли це сінешні двері одчинились. У сіни вступив Іван Радивиловський, а
за ним старий заштатний дяк Степан Яроцький. Яроцький держав під пахвою
хліб.
Івая дізнавсь, що Улас уже не буде сватать Лукини, і надумався піти
до неї зі старостою.
Він добре знав, що усі дівчата на селі горнуться до його, і думав, що
й Лукина доконечно піде за його заміж. В його була думка взяти за
Лукиною шматок огороду та поставить там хатину, щоб мати собі сяке-таке
пристановище на старість, та й жить, як бог дасть, з гарною молоденькою
жінкою.
– Опізнились, пане Радивиловський!-гукнув пан Зануда.- Прийшли саме
на шапкобрання… хіба для того, щоб достати гарбуза. А бачте, не
попросили в старости пана Занудова, а тепер будете каятись, бо де
ступить пан Занудов, то під його ногами золота трава росте.
Радивиловський тільки очі витріщив: Зануда був перев’язаний навхрест
рушниками через плечі.
– Овва! погано, погано! Гарбуз не дуже смачна страва, про це нема
чого й говорити,- обізвався дяк.
– Хоч погана страва, та доведеться вам її покуштувать,- гордо
промовив Зануда.
– Що доведеться їсти, то нігде правди діти,- сказав і Хаврусь.
– Куди ж пак, які пани!- крикнув Радивиловський.- Ще ж Лукина не
вінчана.
– Хоч не вінчана, та не буде вашою, бо тут я командир, а де командує
пан Занудов, там справа йде, як горить. Забули підмазать осі, пане
Ради’виловський, то тепер буде тпру!
– Куди ж пак! Ми таких панів підмазуємо квачем з мазниці,- крикнув
Радивиловський.
– Мажте кого іншого, тільки не мене; говоріть та не проговорюйтесь!
Не забувайте, що в мого діда, бригадира його величества Павла І, були на
плечах еполети такі аавбільшки, як соняшники, коли ще, може, ваш дідусь
‘тягав хвалу божу за хвіст. А мій батько, штабс-капітан… нехай йому
земля пером…
– Ваш батько, штабс-капітан, ходив у Степанцях у мужицькій свиті та
крав по городах капусту й моркву, а його син, пан Зануда, і тепер ходить
з полатаними ліктями,- обізвався Радивиловський.- Не забувайте, що мій
дід був тридцять років благочинним, мав камилавку та золотий хрест на
грудях, а пан Занудов тепер одставної мазниці квач! От що!
– Ось як прожене тебе батюшка, то й ти підеш на роботу в сахарню та й
будеш служить під рукою в пана Занудова,- гордо сказав Зануда.
– Куди ж пак, яка писанка! Знаємо ми задрипаних панків! Неначе він
справдешній директор в сахарні… Запише порожні мішки та лантухи та ще
й чваниться…
– Та годі вже вам, годі!- почав мирить “панів” Хав-русь.- Що з воза
впало, то пропало! Ходім лучче до мене та на радощах вип’ємо могорича. А
вже ж і могорич встругну!
– Оце так і справді добра річ! Це річ смачніша од гарбуза,- сказав
дяк.- Іване, коли просять, то й ходім, та хоч вип’ємо всмак: ми люде
помирливі. Ходім!
Хаврусь таки вговорив Івана, Зануду та дяка й потяг їх до себе в
гості. Радивиловський недовго сперечався й опинавсь і помирився таки тут
у сінях з паном Занудою. Хаврусь потяг їх усіх до себе. Бідні
степанецькі панки були раді напитись за мужицькі гроші й охочо пішли до
Хавруся.
Того-таки тижня заручився Улас Прохоренко. Він узяв за старосту свого
приятеля Івана та ще одного сусіда й пішов сватати Гапку, дочку
козака-лісовика Дуда-ренка. Гапка була калікувата, негарна, старша од
Уласа, але вона була дочка-єдиниця в свого батька, її батько мав у
присілку своє поле, свій город, добру хату, був чоловік заможний. У
присілку ніхто не сватав Гапки, навіть її мати не раяла їй самій
виходити заміж, бо знала, що вона слабовита. Улас намилувався Лукиною,
натішився й покинув її, як зірвану квітку. Лукина перечула через людей,
що Улас уже заручився, і втратила останню надію на своє щастя.
Настав день весілля. Лукина з дружками пішла по селі просить на
весілля. Дружки співали, а Лукина ледве вдержувала сльози. Сіла вона на
посад, навіть і пісень ніби не чула. Для неї здавалось, що не вона йде
заміж, що не для неї співають дружки, грають музики, не для неї
зібралась молода челядь танцювати. Весілля гуло, а Лу-кині все те неначе
привиджувалось у сні, неначе їй снився якийсь довгий, важкий,
неперестаючий сон. Тільки як почали дружки розплітать їй косу, як
заспівали жалібних пісень на розпрощання з чорною косою, як накрили
голову очіпком, Лукина ніби опам’яталась, ніби прокинулась. Од серця в
неї трохи одлягло, і вона заплакала й заголосила, прощаючися з матір’ю.
“Мамо моя, голубко моя! тільки я зазнала щастя, як жила у вас”,-сказала
Лукина, втираючи сльози вишиваним рушником.
– Не плач, дочко, твоє щастя тільки тепер почнеться,- одказала мати,
хрестячи Лукину.
Одвезли Лукину в багату Хаврусеву хату. Палали кулі соломи коло
Хаврусевих воріт попід вербами. Лукині здалося, що для неї тепер уже на
віки вічні зав’язано світ… Минуло дівування, минуло кохання, серце
вмерло навіки. Перед Лукиною одчинились чужі ворота, чужі двері. Вона
переступила через чужі пороги. Кругом неї чужі-чужісі’нькі та неприємні
для неї, немилі люде…
Прощайте навіки і рідні пороги і чорні парубоцькі брови!..

IV

Раз по обіді перед Семеном стара Маруся зайшла на одвідини до дочки.
Лукииа сиділа на призьбі проти сонця й шила сорочки Хаврусевим дітям. На
Лукині була тонка біла сорочка, голова зав’язана новою картатою хусткою.
Нова спідниця червоними квіточками аж горіла проти сонця. Мати сіла коло
дочки, взяла голку й почала й собі порплятись голкою. По дворі зеленів
густий шпориш. В току жовтіли здорові стіжки хліба. З загороди виглядали
рогаті голови сивих здорових волів. Дві корови паслись на леваді в
береговині. За хатою зеленів старий садок. На дереві червоніли пізні
яблука-циганки.
Лукина послала старшого хлопця в садок по яблука. Хлопчик назбирав
піврешета яблук, приніс і подав бабусі. Маруся взяла яблуко й так
химерно гризла його трьома цілими зубами в роті, що дитина аж уголос
зареготалась.
– Господи, який великий засіб, які достатки в Кли-маї Скільки хліба,
скільки садовини! Тобі, дочко, тільки жити та бога хвалити.
– Нема мені за що бога хвалить… Є що їсти й пити, є в чому ходить,
але тута й їжа мені не йде на думку: хліб Климів мені несмачний, ніби з
полином пополовині печений,- обізвалась Лукина.
– Не гніви, дочко, надаремно бога! Дай господи, щоб і усім людям було
таке щастя, як тобі. Не одна молодиця та дівка на селі тобі завидує:
Клим надбав усякого надбання. Буде на споживок і тобі, й дітям. Твоє
життя буде тихе та безжурне.
– Нема чому завидувати. Чомусь, мамо, я й досі ніяк не звикну до цієї
хати та оселі. Так неначе я тутечки в найми найнялася або зайшла на
часок води напитись. Все мені бажається йти ніби додому, до вас. Не
звикну я ніколи жити в цій оселі… журба мене бере.
Лукина похилила голову й перестала шити. Сльози покотились по її
щоках і впали на полотно.
– Бог з тобою, дочко, чого це ти плачеш? Може,, тебе Клим зобижає або
не любить? – спитала мати.
– Він мене любить… Ет!.. Якби він мене ‘не любив, здається, мені
було б легше жити,- сказала Лукина, втираючи сльози рукавом.
– Бог зна, що ти вигадуєш! Чого тобі журитись? Жінки плачуть, як їх
чоловіки не люблять, а ти плачеш, що тебе чоловік любить,- умовляла
мати.- Схаменись, моя дитино, опам’ятайся, що це ти верзеш?
– Коли ж я його, мамо, не люблю й ніколи не любитиму. Не люблю його
хати, не люблю його дітей. Навіть що він мені купить на місті, все мені
негарне, противне, гидке,- сказала Лукина.
– Ти ще, дочко, дуже молода. Поживеш, оговтаєшся в господі, то й до
чоловіка звикнеш. Тільки до горя та до смутку чоловік ніколи’ не
звикне,- сказала Маруся, помаленьку гризучи червоні яблука.
“Я б, здається, й до горя звикла; звикла б до сліз, звикла б до
черствого хліба, коли б те горе я терпіла з милим”,- подумала Лукина,
втираючи сльози.
Собаки загавкали й кинулись за ворота. До воріт наближалась купка
чоловіків. Чоловіки йшли за Климом Хаврусем, що держав перед,
розмовляючи з писарем.
Того саме дня Клима обібрали в волості за голову. Він поставив перед
обранням виборцям-громадянам не одно відро горілки, щоб підмогоричить
їх. Підмогоричив-шись добре, тепер Клим, веселий та безжурний, вертався
додому. Його проводило кілька душ виборців, десяцький та писар. Клим
розпрощався за ворітьми з людьми, а писаря та десяцького запросив до
себе на вечерю.
Клим не поліз у свій двір через перелаз, бо це вже не подобало
голові. Він одчинив ворота, аж ворітниці захилитались, і повагом увійшов
у двір. За ним слідком увійшли й писар та десяцький.
Гордо підняв Клим вгору голову. Сама Климова смушева шапка неначе
знала, на чиїй голові вона тепер сидить, бо настобурчилась і з’їхала аж
на потилицю.
– Ну, Лукино, поздоровляй мене, бо я тепер голова в селі,- гукнув
Клим ще од воріт.
Лукина сиділа й не поворухнулась, навіть голови не підвела. Стара
мати аж підскочила з призьби.
– Вари, жінко, вареники на вечерю та подай нам пляшку запіканки, оту,
що стоїть у хижці!-гукнув новий голова.
Лукина внесла в хату пляшку й поставила на стіл полумисок солоних
огірків. Мати заходилась з наймичкою готувати вареники. Лукина поралась,
неначе нежива. Сама мати мусила і в печі розтопить, і поставила наймичку
тісто місити. Лукина дивилась на все байдужне, неначе вона ненароком
зайшла в чужу хату і дивилась на чужий клопіт, їй було байдуже, що Клима
настановили за волосного.
Незабаром у хату вступив ще один поздоровляник, пан Зануда. Він
почоломкався з Климом, високо піднявши долоню й плеснувши нею з розгоном
по Климовій долоні. Зануда чув носом добрий могорич та смачну вечерю. •
Зараз за Занудою в хату неначе з неба впав Іван Радивиловський.
– Оце я недавнечко вийшов надвір, задер свою кирпу вгору до неба та й
нюхаю, чи не печуть млинців на небі. Коли чую – млинці печуть на землі,
в нашому селі, у Климовій хаті. А я шусть туди! Чую носом, де в хаті
Добра випивачка!-крикнув Іван, поздоровив Клима і плеснув його з
розгоном по долоні.
– Коли зайшли, то й спасибі, що не цураєтесь моєї хліба-солі. Сідайте
ж за стіл та й зап’ємо могорич,- сказав Клим.
Не встигли гості сісти за стіл, як у хату всунувся ЕТарий дяк Степан,
а за ним молодий дяк: і вони неначе носом чули, в якій хаті п’ють
могорич. Обидва вони довго поздоровляли Клима та приказували. Хаврусь
посадив за стіл і їх.
Пан Зануда сів на покуті і все пригладжував на лоб свої виски, неначе
той кіт, що вмивається лапами. Іван примостився з боку стола на
стільчику. Дяки з писарем посідали за столом.
– От і маємо нового голову, та ще неабиякого! – обізвався Зануда.-
Новий голова буде добре держати село в руках – не так, як передніший
голова держав.
– Та вже ж,- сказав писар,- тепер розвелося на селі того злодійства
стільки, що вже й не знаємо, що робить, що діяти.
– Ого! візьмемо в руки! Що візьмемо, то візьмемо й не попустимо
віжок! – гукнув Клим чваньковито.- Парубки дуже вже розібрались, нема їм
упину. Ось ми . приборкаємо їх та й тих провинників, що чесним людям
пишуть ворота, не забудемо. Мені щоб вулиці на селі не було… Тих, що
мажуть дьогтем ворота, в холодну та нагайкою їх!
Клим лукаво глянув на Лукину. Лукина скоса підвела очі на Клима. їх
очі вперше стрілися од того часу, як Клим вступив до хати з гістьми.
– Я їх от-так, от-так! Зітру та зімну, як у макітрі мак, коли вони не
шануються й других не шанують,- сказав Клим і показав руками, як мнуть
мак у макітрі.
Він скоса знов зирнув на Лукину. Лукина насупилась і дивилась на діл.
– Так їх, так їх, Климе! та ще й макогоном зверху,- сказав Іван і
показав руками, як бити макогоном зверху, передражнюючи ворушливого та
жвавого Клима.
Випили по чарці. Дійшла чарка й до Івана. Іван ухопив чарку, сховав
її всю в рот до самого денця, хильнув назад головою й так швидко
висмикнув чарку зі стуля-них губ, що порожня чарка бахнула на всю хату.
Всі засміялись. Лукина ані осміхнулась. Іван стукнув чаркою об стіл,
гекнув, закректав якось химерно, потім схопився з стільця, вхопив зі
сита сирого вареника, вкинув у рот і почав так його уплітати, плямкаючи
зумисне, що всі реготались, аж за боки брались. Навіть Лукина підвела
голову і трохи осміхнулась.
– А що, не залипла пелька? – спитав Зануда.
– О, моя пелька не залипне! Я люблю й варене, й сире, не цураюсь і
печеного. Чи не можна, пане голово, ще по одній, бо вареник до щелепів
прилип!..
Клим налив іще чарку. Іван знов ніби висмоктав горілку до краплі,
бахнув нею в губах, знов ухопив сирого вареника з сита. Баба Маруся
кинулась до сита рятувать вареники.
– Оце диво! поїсть сирі вареники. Не буде чого і в окріп
кидать,-сказала Маруся вхопивши сито в руки й захистивши своїми грудьми.
– Ще, мамо, наліпите: якось-то увинетесь удвох з Лукиною.
– От хазяйка, то й не сердиться,-сказав Іван, глянувши на Лукину, і
не вдержавсь: моргнув однією бровою на неї.
Клим насупив брови і скоса глянув на Лукину. Зануді не сподобались
Іванові жарти. Він і собі насупився, а потім не втерпів і сказав:
– Овва! Погано, пане Радивиловський! Дворянинові зовсім-та’ки не
личить сирі вареники хапать та їсти. Не годиться, їй-богу, не годиться;
це котяча поведенція. Аж мені як дворянинові сором, що…
– Я тепер вже не дворянин, а міщанин, хоч мій дід носив на грудях
золотого хреста. Мені можна й сирі вареники хапать та їсти і горілку
пити, а от вам, дворянам, то вже й не личило б так допадаться до того
гіркого зела та кружляти по чарці.
Зануда ніби й вухом не вів, що говорив Іван, і, обернувшись, почав
стиха розмовлять з старим дяком і вже більше не стидав Івана.
Іван бахкав чарку за чаркою. Стара Маруся таки догадалась і винесла
сито з варениками в сіни, причинивши передніше сінешні двері, щоб там не
похапав їх ласий до цього Сірко.
– Ховайте, ховайте, мамо, вареники, та далеченько од такого
горшкодера, як я; або краще дайте їх мені до схованки. А я все-таки
незабаром до вас старостів пришлю. Не хотіли за мене оддати дочки, то
тепер буду вас самих сватать. А ласкавий пан Зануда, коли змилосердиться
над нами, то буде на нашому весіллі за музику:
буде нам пригравать, а ми будемо тропака вибивати та козачка
танцювать. Пан Занудов заграє отак-о!
Іван ухопив рубель та качалку і почав пригравать. °ін виробляв
пальцями на качалці, ніби на скрипчаних струнах, дрібушки, смикав
рублем, ніби лучком по справдешній скрипці; крутив головою, вертів очима
ще й ногами пританцьовував та все дивився на Зануду.
Зануда втямив той жарт та смішки, розсердився, одвернув голову й
чогось дивився на образи. Він грав на скрипці, але так погано, що в селі
сміялися з Занудової скрипки таки йому в вічі.
– Ті-лі-лі-лі, тром-бом-бом!-награвав Іван, стоячи проти самого
Зануди й вищиривши свої дрібні білі зуби.
– Пхе, пхе! Зовсім недоладня річ оця комедія та ще в хаті поважного
голови,- сказав Зануда й зовсім надувся, як індик.
– От я й заграв вам,, але цим не здобрію: ви мене за теє почастуєте в
подяку,- сказав Іван до хазяїна.
Хазяїн був веселий і вже напідпитку. Він реготався, дивлячись на
Іванові штуки, та все наливав чарки гостям. Дяки хилили горілку на всі
застави. Вони сливе щодня були п’яні, але ніколи не пили за свої гроші:
якось умудрялись підвести будлі-якого мужика та підбити так, що він їм
ставив у шинку могорича за свої гроші.
– Годі вже, Іване, жартувать,-сказав голова,-давайте ще про діло
говорити. Приміром сказати, старий голова розпустив село, а найбільше
сприяв парубоцтву та дівоцтву. Парубки цілу ніч ганяють по селі, наче
хорти, скрізь швендяють по досвітках, засідають на засідки та чигають на
дівчат. В мене село щоб анітелень! Як настане вечір, щоб мені на селі й
собаки не гавкали, щоб усі зараз лягали спати та гасили скрізь світло! А
то дівки вищать, верещать аж до світу на вулиці, а парубки напасть
роблять чесним людям.
– В холодну їх та до роботи,- обізвався писар.
– Авжеж, а холодну на ніч заправторимо тих провинників, а вдень нехай
шляхи скопують,- сказав Клим.
– От старий голова зняв плату з удовиних городів. Нехай і удови
платять. Нехай платить і стара Прохори-ха зі своїм дурним Уласом.
– Авжеж, нехай платить! Чого там.дивиться в зуби Уласові? Взяв багату
жінку, то нехай і платить,-сказав Клим.
Він, певно, забувся на той час, що й його теща Маруся нічого не
платила за город.
Тим часом молодиці наварили вареників, поставили на стіл, подали
полумисок сметани. Клим почастував стару Марусю, покликав до столу й
Лукину.
Маруся випила чарку й подякувала. Лукина взяла чарку в пучки,
поздоровкалась і поставила чарку на стіл, навіть не доторкнувшись губами
до горілки. Клим насупився. Він примітив, що всі в хаті були раді й

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве