веселі, одним одна Лукина ходила як нежива, неначе в хаті й гостей не
було.
“Не любить мене Лукина, навіть не рада, що мене обібрали за голову.
Гм, гм! Ходить, ніби три дні не їла. Надулась, напиндючилась, ‘ніби
сердиться,- думав Клим, скоса поглядаючи на Лукину.- Вона ще дуже
молода: накуплю я для неї дорогих уборів. Молодиці це люблять. Як
углядить червону запаску та добре червоне намисто, то й пригорнеться до
мене, й полюбить. А коли вона натуриста, і як це не поможе, то ми й
гнуздечку знайдемо… 0-го-го! На норови знайдуться теж норови”.
Довго пили й їли гості. Іван хапав вареники ложкою, задирав голову,
роззявляв рота й кидав вареники в рот. Пана Зануду та дяка завидки
брали: вони поглядали на Івана та й собі хапались, думаючи:
“Одже вилущить псяюха всі вареники, і нам мало що зостанеться”.
Іван прополіскував горло горілкою і знов, як та качка, жбурляв
вареники в пельку та глитав похапцем. Зануда їв вареники помаленьку,
але, побоявшись, що Іван вихапає все чисто, почав і собі кидати в рот по
цілому вареникові. Зачвакали вареники і в Занудиному роті.
– Та й квакають же вареники, неначе качки кахкають у вашому горлі,
пане Занудов! Не хапайтесь-бо! “Ком-ком, було б двом, а ви й самі
поїли!”-як приказують у приказці. Богу-прийому, вже й вареників обмаль у
мисці,- сказав Іван.
Зануда і словом не обізвався, тільки мовчки пиндючивсь.
Вже в обляги п’яненькі гостоньки розійшлись. Дяки ледве потрапили у
двері. Іван вийшов з хати й зараз розперезав пояса. Пан Зануда ціпком
лапав стежку, щоб не натрапить на тин. Стара Маруся й собі попленталась
Додому, повечерявши всмак у багатого зятя. Одна Луки-на Ще довго не
спала, сиділа на призьбі та все важкі ду-“и думала. Ніщо не веселило її
в тій багатій хаті. На “рці лежав смуток, як осінній туман на вогкій
землі…
“Боже мій милостивий! Усі раді, всі веселі. І мати розвеселилась, і
Клим сміється, й гості чогось раді, а я б радніша веселитись, та не
можу. Всі щасливі, всі сміються, тільки мені сльози підступають в
вічі”.- І Луки-ні чогось схотілось покинуть Климову хату, побігти за
матір’ю слідком, жити в материній хаті в убожестві, кудись утекти, піти
хоч би в світи, аби тільки не бачить Клима, десь сховаться од його.
“Одній мені іненаче судила доля сльози, та смуток, та журбу”,- думала
Лукина, сидячи на призьбі.
Одначе не одній Лукині судився смуток. В той вечір Улас Прохоренко
довго сидів на призьбі. Йому не хотілося йти в хату, де спала його
слабовита негарна Гапка. Сон неначе утік од його. Тесть поставив йому
клуню, дав за Гапкою пару волів і корову. Улас знайшов супряжичів,
спрягався з ними й орав клапоть поля наспіл в сусіда. Багатий тесть
обіцяв після смерті старої Прохорихи дати йому поле і прийнять до себе в
прийми. Але це все не заспокоїло його молодої душі. Його тягло на
вулицю, де співали дівчата. Він думав і про Настю, думав і про Лукину.
Серце намагалось з коханням.
“Що було, те минуло і вже ніколи не вернеться”,- подумав Улас,
махнувши рукою. Одначе він не пішов спати в хату, ліг на призьбі і
слухав, як ‘на вулиці десь далеченько виспівували дівчата та хлопці.
Через тиждень після того, в неділю, в Каневі був ярмарок. Клим
Хаврусь поїхав на ярмарок, поклавши в гаманець чимало грошей. Надвечір
він вернувся додому, вже трохи випивши. Лукина сиділа кінець стола. Діти
грались в хаті з кошенятами.
– Добривечір, Лукино! одчиняй лишень скриню та .на, ховай гостинці.
Ось дивись, чого я тобі накупив! – гукнув Клим, переступаючи поріг.
Клим вийняв з-за пазухи шматок червоної вовняної матерії з чорними
квіточками на керсетку й подав Лукині. Лукина взяла в руки матерію,
подивилась і, навіть не розгорнувши, поклала на стіл.
– А це тобі червоні чоботи сап’янці!-гукнув Клим, розв’язав хустку,
взяв чоботи в руку й підняв їх трохи не під стелю.- Дивись, аж горять,
як жар!
Лукина підвела смутні очі і глянула на чоботи. Очевидячки, їй було
байдуже про чоботи.
Очі в неї не повеселішали. Клим поставив чоботи на лаву.
– Це ще не все! Потривай! – гукнув Клим. Він закотив полу, поліз у
кишеню й витяг щось зав’язане в хусточці, а Лукина навіть не дивилась на
Клима.
Клим розв’язав хусточку, витяг за поворозки червоне добре товсте
намисто і брязнув сьома разками трохи не перед самими очима в Лукини.
Намисто було товсте й засяло, як пучо’к червоних квіток.
Лукина глянула на намисто й несамохіть уп’ялася в його очима. На
щоках у неї спахнув рум’янець. : – На, серце, носи на здоров’я, та люби
мене, та шануй, як я тебе шаную, та не сумуй.
Клим подав Лукині намисто. Лукина не знала, чи брати намисто, чи ні.
Вже сама рука якось була простяг-лась до червоних разків, вже
заворушились пальці… Одначе Лукина тільки дивилась і не брала намиста.
Клим держав намисто й дивився Лукині в вічі. Його піднята рука
затрусилась.
– На, серце, намисто та носи на здоров’я,-сказав Клим.
– Не треба мені твого намиста,- тихо обізвалась Лукина, і її рум’янці
несподівано сховались, неначе листочки рожі опали на землю.
– Чом же не треба? Візьми та надінь, а я подивлюсь на тебе, чи тобі
прияличає,- сказав Клим м’яким, підлесливим голосом, і на його щоках
побігли здовж і впоперек зморшки.
– Не буду я носити твого намиста,- знов обізвалась Лукина, неначе
десь за стіною.
– Та надінь-бо!
Лукина мовчала, підперши голову долонею.
Проворний Клим розв’язав поворозки, накинув Лукині намисто на шию й
зав’язав. Його пальці лоскотали Лукину по шиї. Вона почувала, що гидота
пройняла все її тіло. Клим зробив це так швидко, що Лукина й не
стямилась. Він одійшов і глянув здалеки на Лукину. Лукина почервоніла й
сиділа, гарна та свіжа, як повна рожа.
Клим зареготався, обняв Лукину й гаряче цмокнув її У Щоку.
Лукина одіпхнула його знестямки якось обіруч долонями. Од гидоти вона
іздригнулась, неначе по їй полізли жаби та гадюки.
– Геть, гидкий! одчепись од мене! І не чепляй мені твого намиста, і
не цілуй мене, бо я гидлива. Не буду я носити і твоїх червоних чобіт…
.
– А то чом? Може, надумалась у черниці у Ржищів-ський
монастир?-сказав Клим.
– Хоч би і в монастир. Там мені буде легше,’- сказала Лукина і
важко-важко зітхнула.
Лукині хотілось утекти од Кли’ма кудись далеко-далеко, чи в монастир,
чи в степи, піти світ за очі, аби тільки не дивитись на його. Його
гостинці тільки дратували Лу-кину.
– Давай же вечерять, бо я їсти хочу!- крикнув Клим уже сердито.
Лукина поставила на стіл вечерю. Вечеря була не-, смачна.
– Йди ж сідай зо мною вечерять!- крикнув Клим, уже зобиджений.
Лукина сиділа на лаві й навіть не глянула на Клима.
– Чого ти скривилась, як середа на п’ятницю? Куди ж пак, яка пава! Я
тебе брав у чорній запасці, а тепер • ходиш, як панія, в вовняних
спідницях та хустках. Чуєш? Лукина дивилась на піч і знов не глянула на
Клима.
– Чи тобі позакладало, чи що? Як розприндичилась! Я їй накупив таких
гостинців, яких і на попадях і не гурт-то, а вона кирпу гне. Йди сідай
вечеряти!-крикнув Клим вже .несамовито й підвівся з місця. Він держав у
руці ложку й хотів пожбурить нею на Лукину.
Лукина схопилася з місця, вийшла надвір і сіла на призьбі. Клим
повечеряв з дітьми. Діти полягали спати покотом на полу. Надворі вже
поночіло. Клим довгенько сидів на лаві й задумався. Йому вперше прийшла
в голову думка, що він не буде щасливий з Лукиною, що Лукина його не
любить, навіть ненавидить.
“От тобі й накупив гостинців! Тепер хоч сам носи червоні чоботи та
намисто!”
Вже в хаті стало поночі. Лукина все сиділа надворі й дивилась на той
куток, де річка закручувалась, де в бережині мріла проти одлиску на
заході оселя її матері, де мріли високі верби та тополі, що танули в
червонуватій імлі. Небо жевріло на заході, як весною. Густі зорі
висипались на темно-си’ньому небі.
“Була одна весна красна на моєму віку, та вже другої такої не буде…
Весно моя пишна, яка ти красна була для мене, молодої! Ти швидко минула,
неначе квітка одц’ві-ла!”-думала Лукина, дивлячись на тополю та на
високі верби, що манячили в материному городі.
“Он та тополя в березі, а під тополею калина, де я кохалась, де він
присягавсь повік мене любити. Присягавсь і взяв другу. А я його й тепер
люблю… люблю… Боже мій! Невже я його й досі люблю? Я його була
зненавиділа, була ладна задушить своїми руками, як гадину…”
Любов спахнула в Лукининому серці, неначе іскра, що жевріла й тліла в
попелі.
Лукина підвелася з призьби і вхопилась руками за серце. Вона згадала
ту ніч, як вона стояла з Уласом під калиною.
“Люблю його й тепер і за його оддала б усе на світі! І тоді була така
тиха ніч, і тоді так ясно сяли зорі, як і тепер. Ноче моя тиха! зорі мої
ясні! чого ж моя доля безщасна? Тоді зорі не давали мені спати цілу ніч.
Чом та ніч не тяглася довіку? Нащо тоді зійшло сонце? А тепер мені
навіки світ зав’язаний. Уже стежка до мого щастя навіки, навіки терном
заросла…”
Клим довго сидів у хаті та ждав Лукини. Лукина не йшла. Клим вийшов
надвір.
– Лукино, йди спати! Чого ти тут сидиш надворі? Може, сподіваєшся
якого ледаря до – себе?-крикнув Клим з порога.
– Не сподіваюсь я нікого, хіба своєї смерті,-обізвалась Лукина.
– Може, ти оце ждеш свого Уласа? Не жди, бо він там упадає коло своєї
гнилої Гапки. Йди спати та припадай лишень до мене…
– До тебе, гнилого? Не піду. Не печи мені очей Уласом. Я його
ненавиджу.
– Йди, бо битиму!-крикнув Клим несамовито.
– А зась тобі, поганий! Мене й мати ніколи не били.
– Мати не била, та, може, бив твій коханець, розбишака Улас!
– Я Уласа ненавиджу. Через його сталося все моє Лихо! – йди в хату,
кажу тобі!-крикнув Клим, як божевільний.
Клим прискочив до Лукини і пхнув її. Лукина крикнула й кинулась бігти
за ворота. Клим погнався за нею, але не догнав. Лукина бігла, як
неприкаяна.
– Вороже! Через тебе я терплю й терпітиму муку цілий вік. Ти, Уласе,
збавив моє щастя!-говорила голосно Лукина й побігла до Уласової хати.
Вона ніби збожеволіла, зовсім стратила розум. Вона чула, що позад неї .
гнався Клим. От-от уже мріє материна хата, а там далі чорніє Уласова
хата, чорніє край дороги загорода, хлівець. Лукина вбігла в хату до
матері, вхопила на полиці сірнички і, не сказавши матері “добривечір”,
вибігла з хати. Мати постерегла якусь напасть і кинулась за нею слідком
навздогінці. Лукина прибігла до Уласового двору, висмикнула з хлівця з
загати жменю потерті та мерви, тернула сірничок і запалила солому.
Потерть спалахнула, як сухі пачоси, й освітила усю оселю Прохоренкову.
Тільки що вона кинула вогонь в загату, з-за тину вискочив Улас і кинувся
гасить вогонь, накривши його свитою та наробивши галасу. Загавкали
собаки. Улас підняв ґвалт. Збіглися люде з кутка. Прибіг і Клим,
прибігла й стара Маруся. Улас впіймав Лукину й міцно держав за руки.
Люде кинулись гасить вогонь, сипали на загату землю. Уласова жінка й
стара Прохориха вибігли з хати й наробили галасу. Один сусіда вилив
відро води і в одну мить залив вогонь.
– Що тут діється? Хто підпалив загату? – крикнув Клим.- Це, мабуть,
ті шибеники-парубки? Ось я їх! У холодну на ніч!
– Це твоя жінка хотіла мене спалить; дійсно вона, бо я її впіймав на
гарячому вчинку,- обізвався Улас.
Клим стовпом став з дива. Маруся заголосила. Лукина стояла бліда як
смерть і навіть не пручалась з цупких та міцних, як обценьки, Уласових
рук.
– Ой боже мій! боже мій! Це, мабуть, саме до неї приступило, бо до
неї було часом приступає. Що ти, дочко, оце наробила?- голосила стара
Маруся.
– Хотіла спалити Уласа, щоб він живцем згорів з отими жовнами,-
сказала міцним голосом запекла Лукина.
– Навіжена, безглузда, непоміркована, схаменись!- говорив Клим,
приступаючи до Лукини.
– Хотіла спалить мого запеклого ворога; бо й я запекла; а потім
спалила б колись і тебе, щоб мені не поневірятись та не нудиться в твоїй
хаті,-сказала Лукин до Клима, посатанівши.
Люде тільки хрестились, дивлячись на Лукину.
– Вона стратила розум, збожеволіла,- загомоніли молодиці.-Ой боже наш
милостивий, що це сталося з молодицею!
– В’яжіть їй руки, посадить в холодну!-кричали чоловіки.
– Бери, голово, та сам посади свою жінку в холодну!-насмішкувато
обізвався Улас.
Лукині хотіли зв’язати руки. Вона пручалась і не давалась.
– Не ‘в’яжіть мене. Я й сама піду в тюрму. Мені тепер і смерті не
страшно. Світ мені немилий. Чом ви, мамо, не повели мене до річки та не
втопили перед вінчанням?- сказала Лукина до матері.- Уся направа на лихо
пішла од вас, мамо!
Лукину одвели до волості й заперли в холодну. Другого дня її одвезли
в Канів і вкинули в тюрму.
Три місяці просиділа Лукина в тюрмі. Клим часто їздив у Канів,
довідувався до неї. Приїхав суд. На суді Лукина по щирій правді оповіла
за все діло, як воно було: як Улас покинув її, як мати та брат
присилували її вийти заміж за старого багатиря через поле та через його
заможність.
Лукину визволили з тюрми й випустили на волю: суд постановив, що
Лукина невинна.
Вже сніг укрив землю, як Лукина вернулась до Клима, страшна з виду,
змізерніла, бліда та худа як смерть. Клим взяв до себе в хату стару
Марусю. Маруся доглядала дітей і порядкувала в хаті; Лукина нічого не
робила, ні в що не микалась. Вона ходила, як нежива. В неї ніби замерло
серце, замерла душа…
Стара Маруся Качуриха оженила свого Захарка, а сама перейшла
назавсіди жить до Лукини. Сам Клим просив її жити в його, давать порядок
у хазяйстві та доглядать Лукини.
Настала пилипівка. Один день з дощем, другий з мокрим снігом. Густі
тумани вкрили мокру, чорну землю, як важкі думи безталанну голову. Рядки
гір чорніли в тумані, наче чорні обсмалені в диму хати після пожежі.
Настали сумні, довгі вечори. Стара Маруся сідала прясти, Лукина брала
веретено в руки, а мичка не прялась,повісті “пропащі”, бо нитка не
вилася… Чорні думки оповивали молоду Лукину: одна думка сумна, а друга
сумніша. Лукина вдалася в журбу,впала в тугу.
“Як сон, минула весна красна мого віку, й літа мені не було. Неначе
вже старість мене поняла, як холодний туман землю. Нащо мені багатство,
коли мене ніщо не тішить, коли мою душу давить ніби важкий камінь?” –
думала Лукина, то виводячи нитку, то поклавши руку з починком на коліно.
Лукина передумала увесь свій недовгий вік, усі свої радощі, своє
залицяння й кохання, свої гулянки на вулиці, ті зоряні ночі з співами
соловейків,- і усе те не гріло її серця, не тішило… Перед її очима все
ніби розстелялась якась чорна ніч без просвітку, довгий шлях в степу;
кругом тиша, мряка… імла… а там далеко в чорному небі палає пожежа,
дим летить під хмари… їй вчувається дзвін, що дзвонить на ґвалт…
Люди бігають, облиті кров’яним світом, як несамовиті… А от перед її
очима одчинились двері тюрми; вона увійшла в тюрму, й чорна ніч обхопила
її кругом, полягла на душу… Скрізь чорно, та темно, та важко, як у
могилі…
Діти поснули. Заснув і Клим. У хаті стало тихо й мертво, а Лукина все
сиділа, поклавши руки на коліна.
– Лукино, чом ти пак не прядеш? Що ти есе думаєш?- питала мати дочки.
– Ет, мамо! Нащо мені це все здалося? – тихо обізвалась Лукина.
– Ти б лучче молилась богу та не думала,- говорила мати.
– Мамо моя! коли б ви знали, як важко на серці, який сум налягає на
мою душу… Ат! Лукина тільки махнула рукою.
– Молись, дочко, богу! Може, господь змилується над тобою й пошле
тобі щастя-долю. Ти ще молода: все забудеш,- говорила мати. а
– Вже я, мамо, й молилась, та не спадає важкий ка-| мінь з моєї душі.
Пропаща я навіки! . |
– Молись вже, дочко, богу. Час лягати спать,- го- ворила мати,- може,
заспиш своє горе.
– Не засплю й не зап’ю свого горя,-^- одказала Лукина.
Мати встала взяла од Лукини гребінь та веретено. Лукина, неначе мала
дитина, вставши з днища, стала перед образами й молилася вкупі з
матір’ю, погасивши світло. Лукина засипала важким сном, а перед її очима
все чорніла страшна ніч, червоніло полум’я, бігали люди, освічені
червоним світом. І все те щезало, зникало, неначе тонуло в темряві, то
знов виникало з пам’яті.
Після різдва Клим примітив, що Лукина ніби пожвавішала: і ходить
якось жвавіше, й говорить ніби веселіше, часом побіжить до сусід,
побалакає з матір’ю залюбки.
“Може, вона таки оббудеться в моїй хаті”,- подумав Клим.
Але він почав примічать, що з пляшок хтось потроху випиває горілку.
Перше він думав, що стара теща крадькома хилить собі по чарці. Але раз
він несподівано вскочив у хижку. Лукина держала в руках бутля й дудлила
горілку нахильці просто з бутля. Клим узяв до себе ключі од хижки.
Од того часу Лукина почала бігать до корчми та напропале пити за
чоловікове добро. Що божого дня Лукина сиділа в корчмі, десь бродила по
людях і тільки надвечір верталась п’яненька та веселенька додому.
Клим змовчував і терпів. Але за ту одну зиму він посивів, як старий
дід. Лукина в корчмі раз якось стик-нулася з Уласом. Улас тікав од своєї
жінки й так само шукав полегкості в корчмі. Він почав знов приставати до
Лукини. Лукина довго не говорила до його, не дивилась і од його
одмикувала, поки була твереза, але, випивши півкварти, починала з ним
балакати.
– Вороже мій! Чом ти не став зо мною до вінця? Навіщо ти мене так
скривдив, занапастив мій вік? Через тебе я тепер пропаща,- говорила
Лукина до Уласа, випиваючи з ним по чарці.
– Не докоряй мені гіркими словами. Моє серце швидко кохає, швидко й
холоне. Я й сам тепер пропащий,- говорив Улас.- Я брав не жінку, а її
поле, бо ми з матір’ю люди бідні. А тепер моя жінка стала калікою: в неї
звело одну руку так, що вона не підніме вгору, щоб зав’язати голову
хусткою. І брав її – не любив, і вмре – не тужитиму.
Настала весна. Земля вкрилась травою та квітами. Зацвіли садки,
заспівали в вербах соловейки. Лукина поповнішала, погладшала, стала
червона на виду; але це вже була не червона калина в лузі, не червона
рожа в садочку…
Лукина почала знов чепуритись та прибиратись. Вбу-лася в червоні
чоботи, наділа червоне намисто, пошила нову горсетку з червоної матерії.
Як та пава, виходила з двору, але завсіди однією тільки стежкою йшла: та
стежка вела до корчми, де пив-гуляв Улас, а з ним пила-гуляла та лиху
долю пропивала Лукина.
Іван Радивиловський довго шукав собі дівчини з грунтом та хатою, але
дівчата не хотіли йти за його заміж.
Одного дня він стрів на вулиці юрбу молодиць. Моло-, диці йшли на
буряки з сапами. Іван своїм звичаєм ніколи не минав молодиць та дівчат,
щоб не зачепити їх та не пожартувать.
Він углядів між молодицями найпоганшу, огрядну, таранкувату та
мизату, але в неї були червоні щоки та чорні • очі. Іван зачепив її.
– Добридень тобі, моя писанко, моє серденько кохане! Чи ти оце мене
не впізнала? -приставав Іван до неї.
Молодиця жила на далекому кутку. Іван уперше її бачив у вічі.
Молодиця не знала й Івана. Вона витріщила на його очі,
– Не впізнала, бо й зроду тебе не знала,- обізвалась молодиця.
– А хіба ж ти, серце, забулась, як ми кохались, як ти ходила до мене
в садок? Бач яка? Вже й не дивишся на мене,- плів Іван, заглядаючи
молодиці в очі.
Молодиця звалась Хіврею. Вона була вдова, московка, вже немолода,
навіть трохи старша од Івана, але вона’ дуже любила хлопців, їй дуже
хотілось вийти заміж, але її чомусь ніхто не сватав, бо вона була трохи
задрипана, нечепурна, хоч з лиця була й непогана зовсім.
– Потривай же! не куплю я тобі більше гостинця, коли ти на мене й не
дивишся,- сказав Іван.- А я тебе й досі люблю. Ой серце моє, моя
лебідочко, моя райськая птахо, моя Мелетрисо Кирбитівно, Мелегеріє
Султанівно… Хоч ти трохи й задрипана, але я тебе кохаю.
Іван гупнув себе кулаками у груди й випнув своє лице перед самим
носом Хіврі. Хівря пойняла віри, що Іван її й справді любить. Вона
задивилась на його проворні темні очі й од того часу причепилась до
його, як реп’ях. Щовечора Іван напував коні коло ставка, щовечора ждала
його коло ставка Хівря в червоному намисті.
Іван довідавсь, що Хівря має свою хату і свій город, й восени заслав
до неї старостів. Оженився Іван з Хіврею й перейшов жити до неї в хату.
Він став у сахарні на роботу й пішов до Зануди в канцелярію записуватись
на службу.
– А що, пане Радивиловський, чи не вгадав же я, що колись буду над
вами директором в сахарні?-сміявся з його Зануда.
– Тільки не помиліться часом та не запишіть мене між сажнями деревні
або між барилами з сахаром,- сказав всмішки Іван Радивиловський… “