Яскраве сонце сліпило йому очі, коли він прямував галявиною до Геґрідової хижі. Скрізь на траві лежали учні — засмагали, розмовляли, читали “Недільний віщун”, ласували цукерками й озиралися на нього. Хтось озивався, а хтось просто махав руками, намагаючись продемонструвати, як і “Віщун”, що тепер він для них герой. Гаррі не звертав на них уваги. Не знав, що саме їм відомо про позавчорашні події, але й досі ухилявся від розпитувань.
Постукав у двері Геґрідової хатини, і спершу вирішив, що того немає вдома, але тут з-за рогу вистрибнув Іклань і мало не збив його з ніг своїм радісним вітанням. Виявилося, що Геґрід збирав на городі за хатою квасолю.
— Всьо файно, Гаррі! — засяяв він усмішкою, коли Гаррі підійшов до тину. — Заходь, заходь, вип’ємо по горнєтку кульбаб’ячого сочку…
— Як ся маєш? — запитав Геґрід, коли вони посідали за його дерев’яним столом, тримаючи по склянці крижаного соку. — 3 тобою… е-е… всьо файно?
Гаррі бачив зі стурбованого виразу Геґрідового обличчя, що той мав на увазі аж ніяк не здоров’я.
— Усе нормально, — відповів Гаррі, не бажаючи говорити про те, на що натякав Геґрід. — То де ти був?
— Ховався в горах, — відповів Геґрід. — У печері, так як колись то робив Сірі…
Геґрід зупинився на півслові, прокашлявся, зиркнув на Гаррі й відсьорбнув добрячий ковток соку.
— Але ниньки я осьо знову вдома, — зітхнув він.
— Вигляд у тебе вже кращий, — почав Гаррі, сповнений рішучості навіть не згадувати Сіріуса.
— Шо? — перепитав Геґрід, а тоді помацав своє обличчя велетенською рукою. — Еге ж. Ґропик тепер поводиться на багато ліпше, набагато. Скажу по правді, він си страшенно втішив, коли я повернувся. Файний хлопака, направду..
Я си гадаю, шо варто би було підшукати йому якусь кобітку… жіночку…
Гаррі мав би тієї ж миті відмовити Геґріда від цієї ідеї. Сама думка про появу в лісі ще й велетки, цілком можливо, навіть дикішої й свавільнішої за Ґропа, могла налякати кого завгодно, але Гаррі не мав сили сперечатися на цю тему. Йому знову захотілося побути на самоті, тож він вирішив якнайскоріше відкланятися і почав поспіхом пити кульбаб’ячий сік.
— Гаррі, всі теперка знают, що ти казав правду, — несподівано додав упівголоса Геґрід. Уважно приглядався до Гаррі. — Так воно краще, га?
Гаррі стенув плечима.
— Чуєш… — перехилився Геґрід до нього над столом, — я знав Сіріуса довше за тебе… він загинув у бою… він так завше хотів відійти…
— Нікуди він не хотів відходити! — сердито відрізав Гаррі. Геґрід схилив свою велику кудлату голову.
— Нє, факт, що нє, — тихенько погодився він. — Та все одно, Гаррі… він був не з тих, що сидять си в хаті тоді, як інші б’ються. Він би собі не пробачив, якби не вирушив на поміч…
Гаррі схопився на ноги.
— Мушу відвідати в лікарні Рона й Герміону, — скоромовкою проказав він.
— А-а-а… — засмутився Геґрід. — Тоді… всьо файно, Гаррі… бережи себе, і заскакуй, як будеш мати хви…
— Так… добре…
Гаррі кинувся до дверей. Знову вийшов на сонце, перш ніж Геґрід устиг з ним попрощатися. І знову з галявини його кликали учні. Заплющив на кілька секунд очі, бажаючи, щоб вони всі зникли, щоб розплющити очі й побачити, що він тут сам…
Кілька днів тому, ще до того як закінчилися іспити і він побачив видіння, нав’язане йому Волдемортом, Гаррі віддав би що завгодно, аби чаклунська громада дізналася, що він каже правду, повірила в повернення Волдеморта й переконалася, що Гаррі не брехун і не божевільний. Але тепер… Він пройшовся понад озером, сів на березі, сховавшись за кущами від настирливих поглядів, і замислився, дивлячись на сонячні іскри на воді…
Хотілося побути на самоті, бо після тієї розмови з Дамблдором він узагалі почувався відокремленим від усіх. Між ним і рештою світу постав невидимий бар’єр. Гаррі був — причому завжди — мічений. Просто ніколи як слід не розумів, що це означає…
І все ж таки, сидячи на березі озера, відчуваючи жахливий тягар журби і біль свіжої, незагоєної рани після втрати Сіріуса, Гаррі не сказав би, що він охоплений великим страхом. Світило сонце, навколо сміялися учні, і він, хоч і був далекий від них усіх, так, ніби належав до іншої раси, ніяк не міг повірити, що попереду в житті його очікує скоєння вбивства або ж загибель…
Довго сидів і дивився на воду, намагаючись не думати про хрещеного батька й не згадувати, що саме навпроти, на протилежному березі, Сіріус колись знепритомнів, відбиваючись від сотні дементорів…
Сонце вже сіло, і Гаррі відчув, що змерз. Підвівся і, витираючи рукавом обличчя, пішов до замку.
Рон з Герміоною цілком одужали і вийшли зі шкільної лікарні за три дні до кінця чверті. Герміоні весь час хотілося заговорити про Сіріуса, та Рон цитькав на неї щоразу, як вона згадувала це ім’я. Гаррі ще й досі не був певний, чи хоче заводити розмову про хрещеного батька. Його думки мінялися разом з настроєм. Достеменно знав лиш одне: хоч який він був тут нещасний, але через кілька днів, коли повернеться в будинок номер чотири на Прівіт-драйв, страшенно сумуватиме за Гоґвортсом. Хоч Гаррі тепер і розумів, чому саме має туди щоліта повертатися, краще йому від цього не ставало. Правду кажучи, повернення додому ще ніколи його так не жахало.
Професорка Амбридж покинула Гоґвортс за день до закінчення чверті. Обідньої пори крадькома вислизнула зі шкільної лікарні, сподіваючись, мабуть, зникнути непомітно, але, на її превеликий жаль, дорогою натрапила на Півза. Той скористався останньою нагодою виконати Фредову вказівку і радісно переслідував її територією школи, луплячи по черзі то ціпком, то шкарпеткою, повною крейди. Учні повибігали у вестибюль, щоб подивитись, як вона дає драпака, а вихователі гуртожитків лише вдавали, що їх угамовують. Професорка Макґонеґел почала було кволо протестувати, а тоді знову впала на стілець за вчительським столом і, майже не криючись, висловила жаль, що не може й сама бігти й улюлюкати в спину Амбридж, бо позичила Півзові свого ціпка.
Настав останній шкільний вечір. Більшість учнів уже спакувалися й поспішали на прощальний бенкет з нагоди завершення навчального року, а ось Гаррі ще й не починав складати речі.
— Спакуєшся завтра! — підганяв Рон, чекаючи біля дверей спальні. — Ходімо, я вмираю з голоду.
— Мені тут недовго… а ти собі біжи…
Та коли за Роном зачинилися двері, Гаррі все ще не поспішав пакуватися. Йому анітрохи не хотілося йти на прощальний бенкет. Він боявся, що Дамблдор згадає його в своїй промові. Зрозуміло, він говоритиме про Волдемортове повернення. Зрештою, торік він теж казав про це учням…
Гаррі вийняв з самісінького дна валізи кілька зібганих мантій, щоб покласти туди вже складені, аж тут помітив у куточку абияк загорнутий пакунок. Не міг пригадати, звідки він там узявся. Нахилився, витяг його з-під кросівок і придивився уважніше.
За якусь секунду збагнув, що то таке. Це ж йому дав Сіріус перед виходом з будинку номер дванадцять на площі Ґримо. “Скористайся цим, якщо я буду потрібен, добре?” Гаррі сів на ліжко й розгорнув пакунок. З нього випало маленьке квадратне дзеркальце. Було воно старезне й брудне. Гаррі підніс його до обличчя й побачив там своє віддзеркалення. Перевернув його і прочитав нашкрябану ззаду інструкцію Сіріуса:
“Це дзеркальце складається з двох частин, і друга його половинка в мене. Якщо захочеш зі мною поговорити, назви дзеркальцеві моє ім’я. Ти з’явишся в моєму дзеркальці, а я говоритиму в твоєму. Ми з Джеймсом частенько ним користувалися, коли відбували покарання у різних учителів”.
Серце Гаррі закалатало. Пригадав, як чотири роки тому побачив своїх покійних батьків у дзеркалі Яцрес. Він знову зможе розмовляти з Сіріусом, зараз, негайно… він це знав…
Озирнувся, щоб пересвідчитись, що тут нікого немає. Спальня була порожня. Знову подивився в дзеркальце, тоді тремтячими руками підніс його до обличчя і виразно й голосно промовив: — Сіріус.
Поверхня дзеркальця запітніла від його дихання. Підніс дзеркальце ще ближче, мало не вибухаючи від хвилювання, але очі, що дивилися на нього звідтіля, були, безсумнівно, його власними. Ретельно протер дзеркальце й знову дуже виразно промовив кожнісінький склад:
— Сіріус Блек!
Нічого не сталося. Розчароване обличчя, що дивилося з дзеркальця, зрозуміло, належало йому самому…
“Коли Сіріус провалився в арку, то не мав при собі дзеркальця, — пролунав тихенький голосок у Гаррі в голові. — Ось чому воно не діє…”
Гаррі на якусь мить завмер, а тоді так сильно шпурнув дзеркальце назад у валізу, що воно розбилося. Цілу осяйну хвилину він був переконаний, що побачить Сіріуса, що знову з ним порозмовляє…
У грудях аж запекло від розчарування. Устав і почав жужмом кидати речі у валізу просто на розбите дзеркальце… І тут йому сяйнула думка… цікавіша, ніж дзеркальце… серйозніша й важливіша… як це вона не з’явилася раніше… чому він не спитав?
Гаррі вилетів зі спальні й стрімголов помчав униз ґвинтовими сходами, натикаючись на стіни й майже цього не помічаючи. Кулею пролетів через порожню вітальню, вискочив з отвору за портретом і помчав коридором, не звертаючи уваги на Гладку Пані, що гукала йому вслід: “Бенкет ось-ось почнеться, ще трохи — і ти запізнишся”! Але Гаррі й не збирався йти на бенкет… Чого воно так буває, що коли не треба, тут аж кишить привидами, а от зараз…
Він збігав сходами, метався коридорами, але не зустрічав ні душі — ні живої, ні мертвої. Усі були, зрозуміло, у Великій залі. Гаррі різко зупинився біля класу замовлянь, переводячи подих і засмучено думаючи, що мусить зачекати, аж доки закінчиться бенкет…
Та коли він уже зовсім втратив надію, раптом побачив — наприкінці коридору линула чиясь прозора постать. — Гей… гей, Нік! НІК!
Привид вистромився зі стіни, показавши вбрану в екстравагантний капелюх з пір’їнами небезпечно хитку голову сера Ніколаса де Мимзі-Порпінґтона.
— Добрий вечір, — привітався привид, повністю виринаючи з кам’яної стіни й усміхаючись до Гаррі. — Виявляється, що не тільки я відсутній на бенкеті? Хоч, зрозуміло, — зітхнув він, — трохи в іншому сенсі…
— Нік, можна тебе щось попросити?
На обличчі Майже-Безголового Ніка з’явився дуже своєрідний вираз — устромивши пальця за свій стоячий комір, він обвів ним довкола шиї, ніби поправляючи, а насправді міркуючи над відповіддю. Перестав поправляти лише тоді, коли його частково відрізана голова мало не відвалилася.
— Е-е… що, Гаррі, саме зараз? — розгубився Нік. — А не можна почекати, доки закінчиться бенкет?
— Ні… прошу тебе… Нік, — благав Гаррі, — мені дуже потрібно з тобою поговорити. Можемо зайти сюди?
Гаррі відчинив двері в найближчий клас, і Майже-Безголовий Пік зітхнув.
— Ну що ж, — змирився він, — не вдаватиму, що я цього не чекав.
Гаррі потримав для нього двері, але привид проплив крізь стіну.
— Чого ти чекав? — запитав Гаррі, зачиняючи двері.
— Що ти мене шукатимеш, — відповів Нік, підпливаючи до вікна й визираючи на сутінкове подвір’я. — Таке буває, іноді… коли хтось зазнає… втрати.
— Твоя правда, — Гаррі не бажав говорити на цю тему. — Я тебе шукав.
Нік нічого на це не відповів.
— Просто… — зніяковів Гаррі, сам того не сподіваючись, — просто… ти помер. Але й далі залишаєшся тут.
Нік зітхнув і не відводив очей від вікна.
— Це ж правда? — наполягав Гаррі. — Ти помер, але я з тобою розмовляю… ти можеш ходити по Гоґвортсу…
— Так, — спокійно погодився Майже-Безголовнй Нік, — я ходжу й розмовляю, справді.
— Отже, ти повернувся, правда? — не вгавав Гаррі. — Люди можуть повертатися, так? Привидами. Вони ж не зникають остаточно. Га? — нетерпляче додав він, бо Нік і далі мовчав.
Майже-Безголовий Нік повагався, а тоді сказав: — Не всі можуть повертатися привидами.
— Тобто? — негайно запитав Гаррі.
— Тільки… тільки чарівники.
— Он як, — Гаррі трохи не засміявся з полегшення. —
Тоді все гаразд, бо людина, про яку я питаю, чарівник. То він може повернутися, так?
Нік відвернувся від вікна й скорботно поглянув на Гаррі.
— Він не повернеться.
— Хто?
— Сіріус Блек, — відповів Нік.
— Але ж ти повернувся! — розсердився Гаррі. — Ти зумів… помер… але не зник…
— Чарівники можуть залишати на землі свій відбиток, примарно тинятися там, де бували за життя, — сказав нещасний Нік. — Але цей шлях обирають лише одиниці.
— Але чому? — здивувався Гаррі. — Нічого… Це не має значення… Сіріусу начхати, що це не таке вже й поширене явище. Він повернеться, я знаю!
Він так завзято в це повірив, що навіть зиркнув на двері, на якусь частку секунди впевнений, що ось-ось побачить перламутрово-білого, прозорого й усміхненого Сіріуса, що наближається до Гаррі.
— Він не повернеться, — повторив Нік. — Він піде… далі.
— Як це “піде далі”? — швидко перепитав Гаррі. — Куди далі? Слухай… а що взагалі стається, коли помираєш? Куди потрапляєш? Чому не всі повертаються? Чому тут так мало привидів? Чому?..
— Я не можу відповісти, — сказав Нік.
— Але ж ти й сам мертвий? — почав дратуватися Гаррі. — Кому ж відповісти, як не тобі?
— Я злякався смерті, — ледь чутно пояснив Нік. — Вирішив залишитися. Іноді думаю, що не треба було… бо це ж і не тут, і не там… тобто я й не тут, і не там, правду кажучи… — Він сумно всміхнувся. — Гаррі, мені не розкрилися таємниці смерті, бо замість неї я обрав нікчемну імітацію життя. Гадаю, що вчені чаклуни досліджують це питання у відділі таємниць…
— Не згадуй мені про той відділ! — розсердився Гаррі.
— Мені прикро, що я нічим не можу допомогти, — ввічливо сказав Нік. — Але вибач… там же бенкет, сам розумієш…
І він вилетів з класу, а самотній Гаррі втупився у стіну, в якій розчинився Нік.
Гаррі здавалося, що він іще раз втратив хрещеного батька, коли зникла надія хоч би колись його побачити чи поговорити з ним. Неприкаяно поплентався безлюдним замком, не знаючи, чи доведеться йому ще колись у житті відчувати радість.
Завернув у коридор, що вів до Гладкої Пані й побачив, що попереду хтось чіпляє на дошку оголошень якусь записку. Уважніше придивився й упізнав Луну. Не було де заховатися, та й вона, мабуть, почула його кроки. Врешті-решт, Гаррі зараз просто не мав сили когось уникати.
— Привіт, — якось непевно сказала Луна й позадкувала від дошки оголошень.
— А чого це ти не на бенкеті? — спитав Гаррі.
— Бо я розгубила майже всі свої речі, — безтурботно пояснила Луна. — їх у мене беруть і ховають, знаєш. Але сьогодні вже останній вечір, і я мушу все позбирати, тому й розвішую оголошення.
Вона вказала на дошку, до якої і справді приколола перелік втрачених нею книжок і одягу з благанням повернути.
Гаррі раптом охопило дивне відчуття, зовсім не схоже на злість чи горе, що переповнювали його після загибелі Сіріуса. Він не зразу збагнув, що йому стало жаль Луну.
— А навіщо комусь ховати твої речі? — спохмурнів він.
— Мабуть тому, — стенула вона плечима, — що всі мене вважають дивакуватою, знаєш. Дехто взагалі обзиває Лунатичкою Лавґуд.
Гаррі глянув на неї і його жаль до Луни посилився.
— Це не причина, щоб ховати твої речі, — рішуче заявив він. — Допомогти тобі шукати?
— Та ні, — всміхнулася Луна. — Усе знайдеться, завжди врешті-решт знаходиться. Просто я хотіла спакуватися зараз. Та нехай… А ти чому не на бенкеті?
Гаррі стенув плечима. — Та щось не маю настрою.
— Бачу, що не маєш, — погодилася Луна, дивлячись на нього своїми дивно імлистими опуклими очима. — Той чоловік, якого вбили смертежери — він був твій хрещений батько, правда? Мені казала Джіні.
Гаррі легенько кивнув, але чомусь відчув, що його зовсім не роздратувало, коли Луна заговорила про Сіріуса. Пригадав, що вона теж бачить тестралів.
— А ти… — почав він, — бачила, як хтось помирав?
— Так, — просто сказала Луна, — моя мама померла. Вона була дивовижна чарівниця, але дуже любила експериментувати, і якось одне її закляття подіяло не так, як очікувалося. Мені було дев’ять років.
— Я тобі співчуваю, — пробелькотів Гаррі.
— То було жахливо, — ніби між іншим сказала Луна. — Мені й досі буває дуже сумно. Але ж у мене є тато. Та й узагалі, це ж не означає, що я вже ніколи мами не побачу, правда?
— Е-е… справді? — непевно перепитав Гаррі. Луна здивовано похитала головою.
— Ой, та ну тебе. Ти ж сам чув їх за завісою. Чи ні?
— Ти маєш на увазі…
— У тій залі з аркою. Просто вони ховалися від нас, та й усе. Ти ж їх чув.
Вони дивилися одне на одного. Луна ледь помітно всміхалася. Гаррі не знав, що й казати чи що думати. Луна вірила в такі химерні речі… але ж він був переконаний, що також чув голоси за завісою.
— А може, все ж допомогти тобі шукати речі? — запитав він.
— Та ні, — відмовилася Луна. — Піду я, мабуть, на бенкет, з’їм якийсь пудинг, а тим часом усе й з’явиться… завжди врешті-решт з’являється… Ну, гарних тобі канікул, Гаррі.
— Ага… тобі теж.
Гаррі дивився, як вона йде, і відчував, що жахливий тягар у грудях трохи полегшав.

*

На другий день усі розїжджалися. Поїздка на “Гогвортському експресі” була насичена подіями. По-перше. Мелфой, Креб і Ґойл, які цілісінький тиждень тільки й чекали нагоди напасти, коли поблизу не буде вчителів, спробували влаштувати на Гаррі засідку, коли він вертався з туалету. Можливо, напад їм би вдався, якби вони, на свою біду, не засіли якраз навпроти купе з членами ДА. Ті крізь скляні двері побачили, що діється, і всі як один кинулися Гаррі на допомогу. Коли Ерні Макмілан, Анна Ебот, Сьюзен Боунз, Джастін Фінч-Флечлі, Ентоні Ґольдштейн і Террі Бут випробували на Мелфоєві, Кребові й Ґойлові безліч різних заклять та замовлянь, яких навчав їх Гаррі, ті почали нагадувати трьох велетенських слизняків, чомусь одягнених у гоґвортську шкільну форму. Гаррі, Ерні й Джастін запхнули їх на багажну полицю й полишили там киснути.
— Дуже хотілось би побачити обличчя Мелфоєвої матері, коли він злазитиме з поїзда, — з помітним задоволенням сказав Ерні, дивлячись, як зверху звивається Мелфой. Ерні не забув приниження, що його зазнав від Мелфоя, коли той, будучи короткий час членом інквізиторського загону, зухвало зняв очки з Гафелпафу.
— А от Ґойлова мати, мабуть, зрадіє, — додав Рон, який прийшов перевірити, що там була за метушня. — Він тепер значно гарніший… до речі, Гаррі, там уже під’їхав візочок з харчами, якщо ти чогось хочеш…
Гаррі подякував усім і повернувся з Роном у своє купе, де купив цілу купу тістечок та гарбузових пиріжків. Герміона знову читала “Щоденного віщуна”. Джіні розгадувала вікторину в “Базікалі”, а Невіл погладжував свою мімбулус мімблетонію, що за рік добряче виросла й тепер від доторків дивно гула.
Гаррі й Рон більшу частину поїздки грали в зачаровані шахи, а Герміона читала їм уголос окремі місця з “Віщуна”. Там тепер було повнісінько статей про те, як відганяти дементорів, про міністерські намагання напасти на сліди смертежерів, а також істеричні листи читачів, які повідомляли, що зранку повз їхню хату прогулювався Лорд Волдеморт…
— Ще нічого й не почалося, — Герміона похмуро склала газету. — Але вже скоро…
— Гаррі, — тихенько сказав Рон, киваючи на скляні двері купе.
Гаррі озирнувся. Коридором проходила Чо в супроводі Марієтти Еджком, яка натягла на голову лижну шапку-маску. Він на мить зустрівся поглядом з Чо. Вона зашарілася й пішла далі. Гаррі зиркнув на шахову дошку саме вчасно, бо Ронів офіцер уже зганяв з поля його пішака.
— До речі… е-е… а що в тебе з нею? — неголосно спитав Рон.
— Нічого, — чесно зізнався Гаррі.
— Я… чув, що вона зараз з кимось зустрічається, — нерішуче сказав Рон.
Гаррі здивовано виявив, що ця інформація анітрохи його не засмутила. Бажання справити на Чо враження залишилося в минулому, яке вже не мало до нього ніякого стосунку. Після Сіріусової смерті в те минуле відійшло багато таких бажань… тиждень, що минув відтоді, тривав, здавалося, довго-довго, поєднавши два різні світи — один з Сіріусом, а другий без нього.
— Добре, що ти з нею зав’язав, старий, — переконано заявив Рон. — Тобто вона гарненька… але тобі краще знайти не таку смурну.
— З іншим, можливо, вона й веселіша, — знизав плечима Гаррі.
— А з ким вона зараз, до речі? — спитав Рон у Герміони, але відповіла йому Джіні.
— З Майклом Корнером, — повідомила вона.
— З Майклом?.. — піднявся з сидіння Рон, щоб на неї глянути. — Але ж то ти з ним зустрічалася!
— Більше не зустрічаюся, — твердо заявила Джіні. — Йому не сподобалося, що Ґрифіндор побив у квідич Рейвенклов, він почав страшенно дутися, тож я послала його під три чорти, і він побіг втішати Чо. — Джіні неуважно почухала кінчиком пера ніс, перевернула “Базікало” догори дриґом і почала позначати галочками правильні відповіді.
Рон дуже зрадів.
— Я завжди вважав, що він трохи причмелений, — сказав він, підштовхуючи свою королеву до тремтячої Гарріної тури. — Добре, що ти його спекалася. Тільки наступного разу… вибирай когось… кращого.
Кажучи це, він хитро зиркнув на Гаррі.
— Я вибрала Діна Томаса. Гадаєш, він кращий? — невпевнено сказала Джіні.
— ЩО? — загорлав Рон і перекинув шахівницю. Криволапик кинувся ловити фігури, а Гедвіґа з Левконією сердито заухкали й защебетали нагорі.
Поїзд поволі наближався до Кінґс-Кросу, а Гаррі ще ніколи не відчував такого небажання з нього виходити. На мить навіть уявив, що сталося б, якби він просто відмовився покидати вагон і вперто просидів би тут до самого першого вересня, до часу повернення у Гоґвортс. Та коли поїзд запахкав і зупинився, Гаррі усе ж зняв з полиці Гедвіжину клітку і наготувався, як завжди, волокти свою валізу до виходу.
А коли контролер дав Гаррі, Рону й Герміоні сигнал, що вже безпечно переходити крізь магічну перегородку між дев’ятою й десятою платформами, Гаррі виявив, що з протилежного боку на нього очікує несподіванка — там його радісно вітав гурт людей, яких він аж ніяк не сподівався побачити.
Там був Дикозор Муді, у своєму капелюсі-котелку, натягнутому на магічне око, ще зловісніший, ніж був би без нього. Його жилаві руки стискали довжелезну ковіньку, а тіло було загорнуте в просторий дорожній плащ. Відразу за ним стояла Тонкс, її яскраво-рожеве волосся виблискувало під сонцем, проміння якого ледве пробивалося крізь закіптюжений вокзальний дах. Вдягнена вона була в латані-перелатані джинси і яскраву фіолетову футболку з написом “Фатальні сестри”. Біля Тонкс стояв Люпин — бліде обличчя, сивіюче волосся й пошарпаний плащ, що прикривав не менш пошарпані штани та джемпер. Попереду стояли містер і місіс Візлі. одягнуті у свій найкращий маґлівський одяг, а також Фред і Джордж у новісіньких куртках з якогось яскраво-зеленого лускатого матеріалу.
— Рон, Джіні! — вигукнула місіс Візлі, підбігаючи до своїх дітей і міцно їх обіймаючи. — Ох, а ти, любий Гаррі… як ся маєш?
— Добре, — збрехав Гаррі, падаючи в її міцні обійми. Бачив у неї за спиною Рона, що здивовано витріщився на новенький одяг близнюків.
— З чого це вони? — показав він на куртки.
— З найкращої драконячої шкури, братику, — відповів Фред, легенько застібаючи блискавку. — Бізнес процвітає, то чом би не зробити собі даруночок?
— Здоров, Гаррі, — привітався Люпин, коли місіс Візлі відпустила Гаррі й кинулася обіймати Герміону.
— Вітаю, — озвався Гаррі. — Я й не сподівався… чого це ви всі тут зібралися?
— Ми вирішили, — ледь-ледь усміхнувся Люпин, — що варто провести коротеньку розмову з твоїми тіткою й дядьком, перш ніж вони заберуть тебе додому.
— Не думаю, що це добра думка, — відразу засумнівався Гаррі.
— Та ні, думаю, що це правильно, — крекнув Муці, що, накульгуючи, підійшов до них. — Мабуть, це вони, Поттере?
Він показав кудись собі за плече. Його магічне око вочевидь бачило крізь котелок усе, що діялося за спиною. Гаррі трохи відхилився, щоб побачити, на кого показує Дикозор, і справді, там стояли троє Дурслів, помітно приголомшені зустріччю, влаштованою Гаррі на вокзалі.
— О, Гаррі! — гукнув містер Візлі, відвертаючись від Герміониних батьків, яких щойно радісно вітав і які тепер по черзі обіймали свою доньку. — То що, вперед?
— Мабуть, так, Артуре, — погодився Муді.
Разом з містером Візлі вони попрямували до Дурслів, які мовби приклеїлися до платформи. Герміона м’яко вивільнилася з материних обіймів і долучилася до всіх.
— Добрий день, — люб’язно привітався містер Візлі з дядьком Верноном, зупиняючись перед ним. — Може, ви мене пам’ятаєте, мене звати Артур Візлі.
Два роки тому містер Візлі власноручно розгромив мало не всю Дурслівську вітальню, тож Гаррі дуже здивувався б, якби дядько Вернон його забув. І справді, дядько Вернон став червоний аж брунатний і люто вилуплювався на містера Візлі. проте нічого не казав, великою мірою, мабуть, тому, що їх, Дурслів, було вдвоє менше. Тітка Петунія була водночас перелякана і присоромлена. Весь час озиралася, ніби боялася, що хтось зі знайомих побачить її в такій компанії. А Дадлі щосили намагався здаватися маленьким і непомітним, хоч це йому аж ніяк не вдавалося.
— Ми подумали, що нам варто перемовитися кількома словами про Гаррі, — і далі всміхаючись, повідомив містер Візлі.
— Так, — прогарчав Муді. — Про те, як з ним поводитися, коли він перебуває у вас.
Вуса дядька Вернона настовбурчилися від обурення. Очевидно, капелюх-котелок справив хибне враження, начебто його власник близький йому за духом, тож дядько Вернон звернувся саме до Муді.
— Не знав, що вас стосується те, що діється у мене вдома…
— Ти ще багато чого не знаєш, Дурслі, — прогарчав Муді.
— Але річ не в цьому, — втрутилася Тонкс, чиє рожеве волосся так обурило тітку Петунію, що вона аж очі заплющила, аби його тільки не бачити. — А в тому, що тільки-но ми довідаємося, що ви погано ставитеся до Гаррі…
— А ми про це довідаємося, не сумнівайтесь, — люб’язно додав Люпин.
— Так, — підтвердив містер Візлі, — навіть якщо ви не дозволите Гаррі користуватися фейлетоном…
— Телефоном, — прошепотіла Герміона.
— Отож, якщо ми тільки почуємо, що ви бодай трішечки скривдили Поттера, то будете мати справу з нами, — пообіцяв Муді.
Дядько Вернон почав погрозливо роздуватися. Його обурення переважило навіть страх перед цією зграєю диваків.
— Ви що, мені погрожуєте, пане? — так голосно гарикнув він, що перехожі аж озирнулися.
— Саме так, — підтвердив Дикозор, радіючи, що дядько Вернон так швидко це второпав.
— І що… я схожий на чоловіка, якого можна залякати? — знову гарикнув дядько Вернон.
— Ну… — Муді відсунув на потилицю котелок, виставивши зловісне й вертке магічне око. Дядько Вернон з переляку відстрибнув і боляче вдарився об візок для валіз. — Так, Дурслі, мушу визнати, що таки схожий.
Муді відвернувся від дядька Вернона і глянув на Гаррі.
— Ну, Поттере… дай знати, якщо ми будемо потрібні. Коли від тебе не буде жодної вістки три дні поспіль, ми когось пришлемо…
Тітка Петунія жалісно заскімлила. Вона, вочевидь, уявила, що скажуть сусіди, побачивши, як хтось із цих людей прямує до них садовою стежкою.
— Тримайся, Поттере, — Муді на мить стис жилавою рукою Гарріне плече.
— Бережи себе, Гаррі, — додав неголосно Люпин. — Будь з нами в контакті.
— Гаррі, щойно випаде нагода, ми тебе заберемо, — прошепотіла місіс Візлі, знову його обіймаючи.
— Скоро побачимося, старий, — Рон міцно потис Гарріну руку.
Дуже скоро, Гаррі, — переконливо додала Герміона. — Обіцяємо тобі.
Гаррі кивнув. Він не міг знайти слів, які передали б усі його почуття, всю його вдячність за підтримку. Натомість усміхнувся, помахав їм на прощання рукою, обернувся і першим вийшов з вокзалу на сонячну вулицю, а дядько Вернон, тітка Петунія й Дадлі подріботіли за ним.