Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і таємна кімната”

Джоан К. Ролінґ
Гаррі Поттер і таємна кімната

Гаррі Поттер – 2

AVB
«Гаррі Поттер і таємна кімната»: А БА БА ГА ЛА МА ГА; Київ; 2004
ISBN 966 7047 34 2

Це друга книжка про пригоди Гаррі Поттера. Він знову вступає у відчайдушну сутичку зі злом. Проте цього разу ворог такий сильний, що надії на перемогу майже немає…

Джоан К. Ролінґ
Гаррі Поттер і таємна кімната

Шонові П.Ф. Гаррісу,
водієві відчайдуху і надійному другові

— РОЗДІЛ ПЕРШИЙ —
Найгірший день народження

Уже не вперше в будинку номер 4 на вуличці Прівіт драйв сніданок розпочинався зі сварки. Містера Вернона Дурслі з самісінького ранку розбудило гучне ухкання, яке долинало з кімнати його племінника Гаррі.
— Уже втретє на цьому тижні! — горлав він за столом. — Як не можеш заткнути пельку тій сові, то хай вона забирається геть!
— Їй нудно, — вкотре намагався пояснити Гаррі. — Вона звикла літати. Якби ж я міг випускати її вночі…
— Я що — схожий на ідіота? — гаркнув дядько Вернон, з пишних вусів якого звисав шматок яєшні. — Я знаю, що станеться, коли її випустити.
Він похмуро перезирнувся з Петунією, своєю дружиною.
Гаррі хотів щось заперечити, але його слова заглушила гучна відрижка Дадлі, Дурслівського сина.
— Ще шинки!
— Візьми зі сковороди, золотко, — сказала тітка Петунія, розчулено глянувши на свого розгодованого сина. — Треба, щоб ти наїдався, поки вдома… Щось я не довіряю тим шкільним харчам.
— Дурниці, Петуніє, я ніколи не голодував, коли вчився у Смелтінґсі, — заперечив дядько Вернон. — Дадлі там нічого не бракує, правда, синку?
Дадлі, який був такий тілистий, що його сідниці звисали з кухонного стільця, вишкірився й повернувся до Гаррі:
— Подай сковороду.
— Ти забув чарівне слово, — роздратовано обізвався Гаррі.
Ці кілька простеньких слів подіяли на решту родини просто приголомшливо: Дадлі аж похлинувся й гепнувся зі стільця з таким гуркотом, що здригнулася вся кухня; місіс Дурслі зойкнула, затуливши руками рота; містер Дурслі зірвався на ноги, а вени на його скронях запульсували.
— Я мав на увазі “будь ласка”! — швиденько пояснив Гаррі. — Я не хотів…
— ЩО Я ТОБІ КАЗАВ, — заверещав дядько, бризкаючи слиною, — ПРО ВЖИВАННЯ СЛІВ НА ЛІТЕРУ “Ч” У НАШОМУ ДОМІ?
— Але ж я…
— ЯК ТИ СМІЄШ ПОГРОЖУВАТИ ДАДЛІ! — ревів дядько Вернон, гупаючи кулаком по столу.
— Я тільки…
— Я ПОПЕРЕДЖАВ ТЕБЕ! Я НЕ ТЕРПІТИМУ ПІД ЦИМ ДАХОМ ЖОДНИХ НАТЯКІВ НА ТВОЮ НЕНОРМАЛЬНІСТЬ!
Гаррі перевів погляд з багряного дядькового обличчя на зблідлу тітку, яка намагалася підвести з підлоги Дадлі.
— Добре, — мовив Гаррі, — добре…
Дядько Вернон знову сів, сопучи, немов захеканий носоріг, і пильно стежив за Гаррі кутиками своїх вузеньких колючих оченят.
Відколи Гаррі прибув додому на літні канікули, дядько Вернон ставився до нього, немов до бомби, що ось ось вибухне, бо Гаррі й не був нормальним хлопцем. Справді, ще ненормальнішого хлопця годі було й уявити.
Гаррі Поттер був чарівник — чарівник, який щойно закінчив перший клас Гоґвортської школи чарів і чаклунства. І якщо Дурслів аж ніяк не тішило його повернення до них на канікули, то уявіть собі, що почував сам Гаррі.
Він так сумував за Гоґвортсом, що цей сум можна було порівняти хіба з постійним болем у шлунку. Він сумував за замком з його таємними переходами і привидами, за уроками (окрім лекцій Снейпа, майстра чарівного зілля), за совиною поштою, за бенкетами у Великій залі, за своїм ліжком на чотирьох стовпчиках у спальні в одній із веж, за відвідинами лісника Геґріда, що жив у хатинці на узліссі Забороненого лісу. А особливо він сумував за квідичем — улюбленою спортивною грою чарівників (шість високих стовпів воріт, чотири летючі м’ячі й чотирнадцять гравців на мітлах).
Привізши Гаррі додому, дядько Вернон замкнув у комірчині під сходами усі його книжки заклинань, чарівну паличку, мантії, казан і супермітлу “Німбус —2000″. Хіба Дурслів обходило, що Гаррі не виконає домашніх завдань і що, не тренувавшись усе літо, він може втратити місце в команді? Дурслі були тими, кого чарівники називають маґлами (в чиїх жилах немає жодної краплинки чаклунської крові), і для них найбільшою ганьбою було мати в родині чарівника. Дядько Вернон навіть почепив замок на клітку Гарріної сови Гедвіґи, щоб вона не могла передати листа кому небудь з чаклунського світу.
Гаррі ну ніяк не був схожий ні на кого з Дурслів. Дядько Вернон був такий огрядний, що, здається, навіть шиї не мав, зате його обличчя прикрашали пишні чорні вуса. Тітка Петунія була кощава й мала кобиляче обличчя; Дадлі був білявий, рожевощокий і тілистий. А от Гаррі був маленький і худорлявий, з блискучими зеленими очима і чорним чубом, що завжди стирчав навсібіч. Він носив круглі окуляри, а на чолі мав тонесенький шрам, схожий на блискавку.
Саме завдяки цьому шрамові Гаррі так вирізнявся з поміж усіх, навіть поміж чарівників. Цей шрам був єдиним свідченням його загадкового минулого і єдиним натяком на те, чому одинадцять років тому його залишили на порозі будинку Дурслів.
Коли Гаррі виповнився усього один рік, він якимось дивом вижив, коли його закляв наймогутніший у світі чорний чаклун — лорд Волдеморт. Це ім’я ще й досі майже ніхто з чарівників і чарівниць не наважувався вимовляти вголос. Лорд Волдеморт убив Гарріних батьків, а от на Гкррі злі чари не подіяли — він відбувся лише шрамом на чолі. Зразу після цього Волдеморт утратив свою могутність, а чому — ніхто й досі не знав.
Гаррі виховувала сестра його покійної матері. Десять років він прожив у родині Дурслів, не розуміючи, чому з ним інколи діється щось дивне. Він вірив їхнім вигадкам, нібито шрам — то наслідок автокатастрофи, у якій загинули його батьки. А рівно рік тому Гаррі отримав листа з Гоґвортсу і дізнався всю правду. Він почав навчатися в школі чарівників, де всі захоплено переповідали про нього і його шрам…
Але шкільний рік закінчився, і на літо Гаррі повернувся в родину Дурслів, які ставилися до нього, мов до цуцика, що викачався у чомусь смердючому. Дурслі навіть не згадали, що сьогодні племінникові виповнюється дванадцять років. Звісно, він на це й не сподівався: вони ніколи й нічого не дарували йому, навіть звичайнісінького торта — але щоб цілком забути…
Раптом дядько Вернон урочисто прокашлявся і мовив:
— Усі ми знаємо, що нині дуже важливий день. Гаррі глянув на нього, не вірячи своїм вухам. — Сьогодні я, мабуть, підпишу найбільшу за свою кар’єру угоду, — оголосив дядько Вернон.
Гаррі знову почав жувати грінку. Звичайно, сумно подумав він, дядько Вернон має на увазі ту ідіотську вечерю. Уже майже два тижні він тільки про неї й торочить.
На вечерю мав прийти якийсь багатий будівельник з дружиною, і дядько Вернон сподівався отримати від нього величезне замовлення (фірма дядька Вернона виготовляла свердла).
— Думаю, треба ще раз повторити наш план, — мовив дядько Вернон. — О восьмій вечора ми всі маємо бути на своїх місцях. Петуніє, ти будеш…
— У вітальні, — миттю обізвалася тітка Петунія, — чекатиму, щоб люб’язно запросити їх до хати.
— Добре. А ти, Дадлі?
— Я буду чекати, щоб відчинити двері, — самовдоволено вишкірився Дадлі. — “Можна взяти ваші плащі, містере й місіс Мейсон?”
— Вони полюблять його! — у захваті вигукнула тітка Петунія.
— Молодець, Дадлі! — похвалив сина дядько Вернон і повернувся до Гаррі: — А ти?
— Я тихенько сидітиму у себе в кімнаті і вдаватиму, ніби мене немає, — монотонно пробубонів Гаррі.
— Саме так! — лихим оком зиркнув на Гкррі Дядько Вернон. — Я проведу їх у вітальню, відрекомендую тебе, Петуніє, і почастую всіх напоями. О восьмій п’ятнадцять…
— Я оголошу, що вечеря готова, — закінчила фразу тітка Петунія.
— А ти, Дадлі, скажеш…
— “Можна провести вас до їдальні, місіс Мейсон?” — сказав Дадлі, пропонуючи уявній жінці свою товсту руку.
— Мій досконалий джентльменчик! — мало не заплакала тітка Петунія.
— А ти? — грізно глянув на Гаррі дядько Вернон.
— Тихенько сидітиму у себе в кімнаті і вдаватиму, ніби мене немає, — пробурмотів Гаррі.
— Саме так. Що ж, за вечерею було б варто зробити їм кілька гарних компліментів. Маєш якісь ідеї, Петуніє?
— Містере Мейсоне, Вернон казав, що ви чудово граєте в гольф… Скажіть мені, місіс Мейсон, де ви купили таку гарну сукню?..
— Прекрасно… А ти, Дадлі?
— Я скажу таке: “Ми в школі писали твір на тему “Мій герой”, і я, містере Мейсоне, написав про вас”.
Цього було вже занадто і для тітки Петунії, і для Гаррі. Тітка Петунія розридалася, пригорнувши до себе Дадлі, а Гаррі нахилився аж під стіл, щоб ніхто не помітив його сміху.
— А ти, хлопче?
Гаррі випростався, ледве стримуючи регіт.
— Тихенько сидітиму у себе в кімнаті і вдаватиму, ніби мене немає, — відповів він.
— Отож бо й воно! — суворо підтвердив дядько Вернон. — Мейсони нічого про тебе не знають, і так має бути й надалі… Після вечері, Петуніє, ти запросиш місіс Мейсон у вітальню на каву, а я почну говорити про свердла. Якщо все піде добре, ми підпишемо угоду ще перед десятою, перед теленовинами. Завтра о цій годині уже будемо вибирати собі віллу на Майорці.
Гаррі це все не дуже тішило. Він не думав, що на Майорці Дурслі ставитимуться до нього краще, ніж на Прівіт драйв.
— Гаразд… я їду в місто по смокінги для себе й Дадлі. А ти, — гаркнув він на Гаррі, — не плутайся в тітки під ногами, коли вона прибиратиме.
Гаррі вийшов з будинку чорним ходом. Був чудовий сонячний день. Він перетнув галявинку, впав на садову лавку і тихенько заспівав сам собі: “Многая літа літа… многая літа…”
Ні вітальних карток, ні дарунків… і ще цілий вечір треба вдавати, що тебе не існує… Гаррі сумно розглядав живопліт. Ще ніколи він не почувався таким самотнім. Навіть найкращі друзі — Рон Візлі та Герміона Ґрейнджер, здається, забули про нього. Ніхто з них за ціле літо нічого йому не написав, хоча Рон і обіцяв запросити Гаррі в гості.
Безліч разів Гаррі збирався відкрити закляттями клітку з Гедвіґою, щоб відправити її з листом до Рона й Герміони, але так і не ризикнув. Неповнолітнім чарівникам забороняли вдаватися до магії за межами школи. Гаррі не розповів про це Дурслям, бо знав: тільки страх, що він перетворить їх на жуків гнойовиків, не давав їм замкнути в комірчині разом з чарівною паличкою й мітлою і його самого. Перші кілька тижнів Гаррі розважався тим, Що бурмотів собі під ніс усілякі нісенітниці, після чого Дадлі прожогом вилітав з кімнати.
Проте звісток від Рона й Герміони й далі не було, тож Гаррі почувався таким відірваним від магічного світу, що навіть дражнити Дадлі йому вже стало нецікаво.
І ось тепер Рон і Герміона навіть забули про його день народження.
За вістку з Гоґвортсу він, здається, тепер віддав би що завгодно! І то від будь якого чаклуна або чарівниці! Він, мабуть, зрадів би, побачивши навіть Драко Мелфоя, свого запеклого ворога, аби тільки впевнитися, що школа йому не наснилася…
Хоч і в Гоґвортсі не все було прекрасним. Наприкінці навчального року Гаррі зіткнувся віч у віч не з ким іншим, як із самим лордом Волдемортом. І нехай Волдеморт був тепер лише жалюгідною тінню себе колишнього, він і далі наганяв страх, був підступний і прагнув відновити колишню могутність.
Гаррі вдруге пощастило врятуватися від Волде морта, але це сталося чудом, і навіть тепер, коли минуло вже кілька тижнів, Гаррі прокидався серед ночі, обливаючись холодним потом, і думав, де тепер лорд Волдеморт, пригадував його ошаліле обличчя, нестямно вирячені очі…
Зненацька Гаррі завмер, випроставшись на садовій лавці. Він дивився на живопліт, аж тут живопліт і сам подивився на нього. Поміж листям світилося двоє величезних зелених очей.
Гаррі скочив на ноги, і саме тоді з другого боку галявини долинув глузливий голос.
— А я знаю, який сьогодні день, — наспівував Дадлі, перевальцем тюпаючи до нього.
Величезні очі кліпнули і щезли.
— Що? — запитав Гаррі, незмигно дивлячись туди, де щойно були очі.
— Я знаю, який це день, — повторив Дадлі і підійшов ще ближче.
— Чудово! — покепкував Гаррі. — Нарешті ти вивчив назви усіх днів тижня.
— Сьогодні твій день народження, — єхидно мовив Дадлі. — Чому тебе ніхто не привітав? Ти що, навіть друзів не маєш серед тих почвар?
— Не думаю, що твоя мама дуже зрадіє, коли довідається, що ти згадуєш мою школу, — незворушно мовив Гаррі.
Дадлі підтягнув штани, що сповзали з його колихливого пуза.
— Чого ти дивишся на живопліт? — підозріло запитав він.
— Та ось вибираю найкраще заклинання, щоб його підпалити, — відповів Гаррі.
Дадлі миттю відсахнувся, а на його масному обличчі проступив страх.
— Ти не м можеш… Тато казав, що тобі не можна займатися м магією… казав, що викине тебе з дому… А тобі нема де дітися… Ти навіть не маєш друзів, які б тебе…
— Тинди ринди! Фокус покус… чари бари… — страшним голосом вимовив Гаррі.
— МА А А А А АМ! — вереснув Дадлі й кинувся до хати, плутаючись у власних ногах. — МА А МО! Дивися, що він робить!!!
Гаррі дорого заплатив за цю свою розвагу. Хоч ні Дадлі, ні живопліт абсолютно не постраждали, і тітка Петунія знала, що ті слова нічого не означають, Гаррі однаково ледве ухилився, коли вона мало не торохнула його по голові сковородою. Тоді вона вигадала для нього купу роботи і пригрозила не давати їсти, поки він усе не закінчить.
Дадлі собі байдикував — тинявся, ласував морозивом, а Гаррі тим часом протирав вікна, мив машину, косив газон, давав лад клумбам, підрізував і поливав троянди та фарбував садову лавку. Сонце немилосердно палило, обпікаючи йому шию. Гар рі розумів, що не варто було клювати на Дадлів гачок, але ж Дадлі сказав саме те, про що думав і Гаррі: може, він і справді не має друзів у Гоґвортсі…
“Хай би подивилися тепер на знаменитого Гаррі Поттера”, — думав він спересердя, розкидаючи на клумби гній. Він уже ледь розгинав спину, а з чола йому стікав рясний піт.
О пів на восьму вечора змучений Гаррі нарешті почув, як його кличе тітка Петунія.
— Ходи їсти! І ступай по газетах!
Гаррі втішено побіг до прохолодної, тьмяно освітленої кухні. На холодильнику стояв приготований на вечір пудинг: величезна запіканка зі збитих вершків і зацукрованих фіалок. А в духовці апетитно шкварчав кавалок свинячої ноги.
— Швиденько їж! Скоро прийдуть Мейсони! — тітка Петунія показала на два кусні хліба і грудку сиру, що лежали на столі. На тітці вже була вечірня сукня жовто рожевого кольору.
Гаррі помив руки і миттю проковтнув свою жалюгідну вечерю. Не встиг дожувати, як тітка Петунія забрала його тарілку:
— Нагору! Мерщій!
Проходячи повз вітальню, Гаррі побачив дядька Вернона і Дадлі в метеликах і смокінгах. Тільки но він ступив на верхній сходовий майданчик, як пролунав дзвінок, а біля підніжжя сходів з’явилося розлючене обличчя дядька Вернона:
— Пам’ятай, хлопче: жодного звуку!
Гаррі навшпиньки пройшов до спальні, прослизнув усередину, зачинив за собою двері і обернувся до ліжка, щоб упасти на нього.
Але там уже хтось сидів.

— РОЗДІЛ ДРУГИЙ —
Попередження Добі

Гаррі ледь не скрикнув із несподіванки, але вчасно стримався. Маленька істота на ліжку мала великі кажанячі вуха і вирячені зелені очі завбільшки з тенісний м’яч. “Ага, то ось хто сьогодні вранці стежив за мною із живоплоту”, — здогадався він.
Поки вони розглядали одне одного, з коридору долинув голос Дадлі:
— Можна взяти ваші плащі, містере й місіс Мейсон?
Істота зіскочила з ліжка і вклонилася так низько, що кінчик її довгого тоненького носа торкнувся килима. Одягнена вона була у якусь стару наволочку з прорізами для рук і ніг.
— Е е… привіт, — боязко мовив Гаррі.
— Гаррі Поттер! — вискнула істота пронизливим голосочком (унизу його, мабуть, теж почули). — Добі так давно хотів зустрітися з вами… Це така честь…
— Д дякую, — промимрив Гаррі.
Скрадаючись уздовж стіни, він опустився на стілець біля великої клітки, у якій спала Гедвіґа. Він хотів запитати: “Що ти таке?”, але подумав, що це звучатиме не вельми делікатно, і тому спитав:
— Хто ти такий?
— Добі, паничу. Просто Добі. Ельф домовик, — обізвалася істота.
— Ох!.. Справді? — здивувався Гаррі. — Е е… я б не хотів бути нечемним, але… зараз не найкращий час для того, щоб у моїй спальні був ельф домовик.
З вітальні долинув гострий, нещирий сміх тітки Петунії. Ельф похнюпився.
— Не те, що я тобі не радий, — швиденько додав Гаррі, — але… е е… чому ти опинився саме тут?
— На те є причина, паничу, — поважно відповів Добі. — Добі прибув, щоб сказати вам, паничу… ні, це непросто… Добі думає, з чого починати…
— Прошу сідати, — ввічливо показав на ліжко Гаррі. На його жах, ельф раптом розридався — і то дуже голосно.
— “П прошу сідати”!.. — лементував він. — Ніколи… ще ніколи…
Гаррі здалося, ніби голоси внизу затихли.
— Я перепрошую, — прошепотів він. — Я не хотів тебе образити.
— Образити Добі! — мало не задихнувся ельф. — Жоден чарівник ще ніколи не розмовляв з Добі як з рівним.
“Тсс!” — запанікував Гаррі і підштовхнув Добі назад на ліжко, де той почав гикати, нагадуючи якусь велику і потворну ляльку. Нарешті він опанував себе і вп’явся в Гаррі своїми зеленими очима, які сльозилися від захвату.
— Ти, мабуть, просто не зустрічав нормальних чарівників, — підбадьорливо сказав йому Гаррі.
Добі захитав головою. Потім, без попередження, підстрибнув і почав люто битися головою в шибку, приказуючи: “Поганий Добі! Поганий Добі!”
— Перестань! Що ти виробляєш? — зашипів Гаррі, скочив на ноги і знову посадовив Добі на ліжко. Гедвіґа прокинулась, голосно ухнула і шалено забилася крильми об клітку.
— Паничу, Добі мусив себе покарати, — пояснив ельф, очі якого дивилися вже трохи скоса. — Паничу, Добі мало не сказав чогось поганого про свою родину.
— Твою родину?
— Родину чарівників, яким прислуговує Добі… Паничу, Добі — ельф домовик, і він зобов’язаний вічно служити одному домові й одній родині.
— А вони знають, що ти тут? — поцікавився Гаррі. Добі здригнувся.
— Ой, ні, паничу, ні… Добі мусить якнайтяжче покарати себе за це. Добі мусить прищемити собі вуха дверцятами духовки. Якщо вони колись про це довідаються, паничу…
— А хіба вони не помітять, коли ти прищемиш вуха дверцятами?
— Сумніваюся, паничу. Добі завжди себе за щось карає. Так велять господарі. Нагадують, що зайве покарання Добі ніколи не зашкодить.
— А чом ти не покинеш їх? Чом не втечеш?
— Паничу, ельфа домовика треба відпустити. А та родина ніколи не відпустить Добі на волю… Добі служитиме їм аж до самої смерті…
Гаррі приголомшено подивився на ельфа:
— А я ще думав, який я нещасний, що мушу прожити тут ще один місяць, — сказав він. — Після цього Дурслі видаються мало не святими. А чи не може тобі хтось допомогти? Може, я?..
Майже відразу Гаррі пошкодував про сказане. Добі знову розридався від вдячності.
— Будь ласка, — нажахано зашепотів Гаррі, — будь ласка, заспокойся. Якщо Дурслі щось почують, якщо дізнаються, що ти тут…
— Гаррі Поттер питає, чи він може допомогти Добі!.. Паничу, Добі чув про вашу велич, але про вашу доброту він ніколи не знав…
Гаррі, відчувши, що його обличчя аж палає, заперечив:
— Хоч би що ти чув про мою велич, то все дурниці. Я навіть не найкращий першокласник у Гоґвортсі, а от Герміона…
Але раптом Гаррі затнувся, бо згадка про Герміону засмутила його.
— Гаррі Поттер сором’язливий і скромний, — шанобливо вимовив Добі, а його круглі очі аж сяяли. — Гаррі Поттер навіть не згадує про свою перемогу над Тим Кого Не Можна Називати.
— Над Волдемортом? — перепитав Гаррі. Добі сплеснув долонями, підняв руки над своїми кажанячими вухами і простогнав:
— Ой, не називайте цього імені, паничу! Не називайте цього імені!
— Перепрошую, — швиденько вибачився Гаррі. — Я знаю багатьох людей, які не люблять його називати: мій приятель Рон…
Гаррі знову затнувся. Згадка про Рона теж завдала йому болю.
Добі нахилився до Гаррі, і його очі були великі, мов фари.
— Добі чув, — прохрипів він, — що Гаррі Поттер удруге зіткнувся з Лордом Темряви всього кілька тижнів тому… Чув, що Гаррі Поттер врятувався знову.
Гаррі кивнув, а очі Добі зненацька заблищали від сліз.
— Ох, паничу! — роззявив він рота, витираючи обличчя кутиком своєї брудної наволочки. — Гаррі Поттер хоробрий і відважний! Він стільки разів безстрашно перемагав! Але Добі прийшов захистити Гаррі Поттера, попередити його про небезпеку, навіть, якщо за це Добі й доведеться прищемити собі вуха дверцятами духовки… Гаррі Поттер не повинен повертатися до Гоґвортсу!
Запала тиша, яку уривав тільки стукіт ножів і виделок унизу та далекий гул голосу дядька Вер нона.
— Щ що? — затнувся Гаррі. — Але ж я мушу повертатися — першого вересня починаються уроки. Я тільки цього й чекаю. Ти не знаєш, як мені тут важко. Я тут чужий. Я належу до твого світу — до Гоґвортсу.
— Ні, ні, ні! — запищав Добі, так енергійно захитавши головою, що аж вуха заляскали. — Гаррі Поттер має лишатися в безпечному місці. Він надто видатний, надто добрий, щоб усі ми його втратили. У Гоґвортсі Гаррі Поттерові загрожує смертельна небезпека.
— Чому? — здивувався Гаррі.
— Бо є змова, Гаррі Поттере. У Гоґвортській школі чарів і чаклунства цього року стануться найжахливіші речі, — прошепотів Добі, і раптом затремтів з голови до п’ят. — Паничу, Добі давно про неї знає. Гаррі Поттер не повинен ризикувати собою. Він надто важливий для всіх, паничу!
— Які найжахливіші речі? — відразу запитав Гаррі. — Хто їх задумав?
Добі кумедно похлинувся, а тоді шалено забився головою об стіну.
— Годі! — вигукнув Гаррі, схопивши ельфа за руку. — Ти не можеш сказати, я розумію. Але чому попереджаєш мене? — Раптом у нього в голові промайнула не надто приємна думка. — Стривай, а це не пов’язане як небудь з Вол… перепрошую, з Відомо Ким? Просто кивни і все, — додав він поспіхом, бо голова Добі знову небезпечно наблизилася до стіни.
Добі заперечно похитав головою:
— Ні, це не Той Кого Не Можна Називати, паничу. Добі вирячив очі й немов намагався натякнути на щось, та Гаррі ніяк не міг здогадатися.
— Може, у нього є брат, га?
Добі захитав головою, а його очі стали ще більші.
— Ну, тоді я не знаю, хто ще спроможний загрожувати мені у Гоґвортсі, — сказав Гаррі. — Адже там є Дамблдор, — ти ж знаєш, хто такий Дамблдор?
Добі шанобливо схилив голову.
— Албус Дамблдор — найкращий директор за всю історію Гоґвортсу. Добі це знає, паничу. Добі чув, що Дамблдор своєю силою не поступався Тому Кого Не Можна Називати в пору його розквіту. Але, паничу, — Добі перейшов на змовницький шепіт, — є сили, що їх Дамблдор не… сили, що їх жоден порядний чарівник…
І, перше, ніж Гаррі встиг його зупинити, Добі зіскочив з ліжка, схопив настільну лампу і почав лупцювати себе по голові, пронизливо скрикуючи.
Внизу зненацька запала тиша. Через дві секунди Гаррі, серце якого несамовито гупало, почув, як дядько Вернон вийшов у коридор і гукнув:
— Мабуть, Дадлі знову не вимкнув телевізора. От шибеник малий!
— Мерщій!.. У шафу! — зашипів Гаррі, схопив Добі, запхнув його туди, зачинив дверцята і кинувся на ліжко саме тієї миті, коли повернулася дверна клямка.
— Що… ти… в біса… тут виробляєш? — прохрипів, зціпивши зуби, дядько Вернон, дивлячись упритул на Гаррі. — Ти щойно перепаскудив мені анекдот про те, як японці грають у гольф. Ще один звук, і ти, хлопче, пошкодуєш, що народився!
Він рішуче попрямував із кімнати.
Гаррі, тремтячи зі страху, випустив Добі з шафи.
— Бачиш, як тут мені? — сказав Гаррі. — Бачиш, чому мені треба вертатися до Гоґвортсу? Це єдине місце, де я маю… ну… думаю, що маю, друзів…
— Друзів, які навіть не пишуть Гаррі Поттеру? — лукаво запитав Добі.
— Я думаю, вони просто… Стривай! — раптом спохмурнів Гаррі. — Звідки ти знаєш, що мої друзі мені не пишуть?
Добі зачовгав ногами.
— Гаррі Поттер не повинен сердитися на Добі… Добі робив це з найкращих міркувань…
— Ти перехоплював мої листи?
— Добі має їх із собою, — відповів ельф. Спритно відступивши чимдалі від Гаррі, він витяг з під своєї наволочки велику паку конвертів. Гаррі міг розрізнити рівненький почерк Герміони, невиразне Ронове письмо і навіть закарлючки, які нашкрябав, мабуть, Геґрід, гоґвортський лісник.
Добі тривожно кліпав очима.
— Гаррі Поттер не повинен сердитися… Паничу, Добі сподівався… що Гаррі Поттер подумає, ніби друзі забули про нього… і не захоче вертатися до школи…
Гаррі його не слухав. Він хотів забрати листи, але Добі відскочив від нього.
— Паничу, Гаррі Поттер отримає їх, якщо пообіцяє Добі не повертатися до Гоґвортсу. Ой, паничу, ви не повинні наражатися на ту небезпеку! Скажіть, що не повернетеся, паничу!
— Ні, — розсердився Гаррі. — Віддай мені листи моїх друзів!
— Тоді Гаррі Поттер не лишає мені іншого виходу, — засмучено вимовив ельф.
Гаррі не встиг навіть ворухнутися, а Добі вже кинувся до дверей у спальню, відчинив їх — і помчав сходами донизу.
Гаррі, якому закрутило в животі й пересохло в роті, кинувся за ним, намагаючись бігти якомога тихіше. Він перестрибнув останні шість сходинок, по котячому приземлився на килим у коридорі і роззирнувся, шукаючи Добі. З їдальні долинав голос дядька Вернона: “…розкажіть Петунії той смішний анекдот про американських слюсарів, містере Мейсоне, їй так кортить почути…”
Гаррі побіг коридором до кухні й відчув, як йому опустилося серце.
Пудинг, цей витвір тітки Петунії, шедевр із вершків і зацукрованих фіалок, висів у повітрі під стелею. Добі сидів у куточку на серванті.
— Ні! — прохрипів Гаррі. — Благаю, вони приб’ють мене…
— Гаррі Поттер повинен пообіцяти, що не повернеться до школи.
— Добі, будь ласка!
— Обіцяйте, паничу!
— Не можу!
Добі з розпачем подивився на Гаррі:
— Тоді, паничу, Добі мусить це зробити, для власного ж добра Гаррі Поттера.
Пудинг гепнувся на підлогу зі страшенним гуркотом. Тареля, на якій він стояв, розбилася на друзки, а крем і вершки заляпали вікна і стіни. Щось ляснуло, мов батіг, і Добі раптом щез.
З їдальні долинули крики, дядько Вернон увірвався до кухні і побачив там заціпенілого від жаху Гаррі, обляпаного з голови до ніг пудингом тітки Петунії.
Спочатку здавалося, ніби дядько Вернон зможе якось усе владнати (“Це наш племінник… дуже неврівноважений… боїться чужих людей, тож ми лишили його нагорі”). Він затягнув назад до їдальні шокованих Мейсонів, пообіцяв Гаррі, що здере з нього три шкури, коли підуть гості, і жбурнув йому швабру. Тітка Петунія знайшла в холодильнику якесь морозиво, а Гаррі, якого ще й досі тіпало, почав старанно шурувати кухню.
Можливо, дядько Вернон і зумів би домовитися про угоду — якби не сова. Тітка Петунія якраз частувала гостей післяобідніми м’ятними цукерками, коли у вікно їдальні залетіла величезна сова сипуха, скинула на голову місіс Мейсон листа і знову вилетіла. Місіс Мейсон заверещала, як свиня, і вибігла з будинку, вигукуючи щось про божевільних. Містер Мейсон затримався тільки на те, щоб повідомити: його дружина смертельно боїться птахів будь яких форм і розмірів, а він узагалі таких дивних жартів не сприймає.
Гаррі стояв у кухні, стискаючи в руках швабру, немов хотів захиститися нею від дядька Вернона, що насувався на нього, демонічно виблискуючи маленькими очицями.
— Читай! — лиховісно просичав він, розмахуючи листом, що його доставила сова. — Ану читай!
Гаррі узяв листа. Там не було вітань із днем народження.

“Дорогий містере Поттере!
Ми отримали інформацію, що сьогодні о дев’ятій годині дванадцять хвилин вечора у місці Вашого проживання було застосоване заклинання “Політ”.
Як Вам відомо, неповнолітнім чарівникам не дозволено вдаватися до чарів за межами школи, тож будь які випадки повторного чародійства з вашого боку можуть призвести до Вашого відрахування зі згаданої вище школи (Постанова 1875 р. про доцільне обмеження чаклунства серед неповнолітніх, параграф В).
Крім того, ми просили б Вас пам’ятати, що будь які чаклунські дії у випадку, коли є ризик, що їх помітять представники нечаклунської спільноти (маґли), — це серйозне правопорушення згідно з 13 ою статтею Статуту про секретність Міжнародної конфедерації чаклунів.
Бажаємо щасливих канікулів!
Щиро Ваша
Мафальда Гопкірк,
Відділ боротьби з надуживанням чарів,
Міністерство магії ”

Гаррі відвів очі від листа і проковтнув слину.
— А ти не казав нам, що не маєш права насилати чари поза школою! — прошипів дядько Вернон, в очах якого стрибали божевільні вогники. — Ти забув про це! Мабуть, тобі з голови вилетіло!
Він нахилився над Гаррі, немов величезний бульдог із вишкіреними зубами:
— Ну що ж, маю, хлопче, для тебе новину. Я замкну тебе, і ти ніколи не повернешся до тої школи! Ніколи, а якщо спробуєш звільнитися з допомогою магії — тебе виженуть!
Регочучи, наче маньяк, він поволік Гаррі сходами нагору.
Дядько Вернон дотримав свого слова.
Наступного ранку він заплатив майстрові, який поставив на Гарріне вікно ґрати. Потім власноруч прорізав у дверях до його кімнати маленький, як для кота, отвір і повісив на нього дверцятка, через які тричі на день йому пропихали трохи їжі. Уранці і ввечері Гаррі випускали в туалет. А решту часу він цілодобово був замкнений у своїй кімнаті.

*

Минуло три дні. Дурслі й не збиралися послаблювати режим. Гаррі лежав на ліжку, дивився на сонце, що сідало за ґратами, і сумно міркував про свою подальшу долю.
Що доброго в тому, щоб визволитися звідси з допомогою чарів, якщо за це його виженуть з Гоґвортсу? Але життя на Прівіт драйв ще ніколи не було таким безпросвітним. Тепер, коли Дурслі знали, що не прокинуться раптом уранці якимись кажанами, Гаррі позбувся своєї єдиної зброї. Можливо, Добі врятував Гаррі від страшної небезпеки у Гоґвортсі, але, якщо так і далі піде, то тут на нього, мабуть, чекає голодна смерть.
Скрипнули кошачі дверцятка, і рука тітки Петунії запхнула в кімнату миску консервованого супу. Гаррі, чиї кишки грали голодного марша, зіскочив з ліжка і схопив миску. Суп був холодний, але Гаррі відразу проковтнув мало не півмиски. Тоді підійшов до клітки з Гедвіґою і перехилив миску, висипавши розмоклі овочі, що були там на дні, в її порожню годівницю. Сова настовбурчила пір’я і зиркнула на те все з величезною огидою.
— Нема чого крутити дзьобом, це все, що ми маємо, — понуро сказав Гаррі.
Поклавши спорожнілу миску на підлогу біля отвору, він знову ліг на ліжко, відчуваючи ще дужчий голод, аніж перед тим супом.

конференц оборудование . Яндекс Деньги и QIWI на сайте пополнение в казино http://casino-zeon.ru/. . Консольные стеллажи стеллажи steel-world.ru.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Жовтень 2014
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Підписка

  • Цікаве