Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і таємна кімната”

Він підніс угору свою чарівну паличку, спробував виконати нею складні фігури, але випустив її з рук. Снейп глузливо посміхнувся, а Локарт швиденько підібрав її зі словами:
— Ох, моя паличка надто збуджена!
Снейп підійшов до Мелфоя, зігнувся і прошепотів йому щось на вухо. Мелфой також посміхнувся.
Гаррі нервово глянув на Локарта і попросив:
— Пане професоре, чи не могли б ви ще раз показати оте блокування?
— Злякався? — прошипів Мелфой так, щоб Локарт його не почув.
— Не діждешся! — ледь чутно відповів Гаррі. Локарт весело поплескав Гаррі по плечу:
— Просто роби, як я, Гаррі!
— Що, випустити паличку з рук? Та Локарт його не слухав.
— Три!.. Два!.. Один!.. Старт! — вигукнув він. Мелфой стрімко підняв свою паличку й заволав:
— Серпенсортія!
Кінець його палички вибухнув. Гаррі приголомшено стежив, як з неї вилетіла довжелезна чорна змія, що важко гупнулася на підлогу поміж ними й підвела голову, приготувавшись до нападу. Почулися зойки, і юрба швидко розступилася.
— Поттере, не рухайся! — ліниво вимовив Снейп, вочевидь насолоджуючись виглядом Гаррі, що стояв нерухомо, віч на віч із лютою змією. — Я її заберу.
— Дозвольте мені! — крикнув Локарт. Він скерував свою паличку на змію — пролунав гучний постріл, але змія, замість зникнути, злетіла на три метри в повітря, а тоді знову бебехнулася на підлогу. Розлючено шиплячи, вона підповзла до Джастіна Фінч Флечлі і знову підвела голову, виставивши отруйні зуби й готуючись до нападу.
Гаррі й сам не був певен, що спонукало його діяти саме так. Він навіть не знав, чи взагалі щось вирішував. Пам’ятав тільки, що ноги самі понесли його вперед, наче він був на роликах, і що він — хоч яким це видавалося безглуздям — крикнув змії:
— Облиш його!..
І тієї ж миті якимось незбагненним дивом змія впала на підлогу, покірно завмерла, наче товстий чорний садовий шланг, і прикипіла очима до Гаррі. Він раптом відчув, що позбувся страху, і був певен, що змія вже ні на кого не нападе, хоча не зміг би пояснити, звідки він це знає.
Гаррі усміхнувся і глянув на Джастіна, сподіваючись побачити його заспокоєного, здивованого чи навіть вдячного — але аж ніяк не сердитого й наляканого.
— Що ти виробляєш?! — зарепетував Джастін і, перше ніж Гаррі встиг вимовити бодай слово, повернувся й вискочив із зали.
Снейп вийшов наперед, махнув своєю паличкою — і змія зникла, розчинившись у невеличкому клубі чорного диму. Снейп також дивився на Гаррі якось несподівано: довгим проникливим поглядом, який ніби щось вираховував, і Гаррі це не подобалось. Окрім того, звідусіль до нього невиразно долинало несхвальне бурмотіння. А тоді враз відчув, що хтось тягне його ззаду за мантію.
— Пішли! — почув він над вухом Ронів голос. — Давай, ходімо!
Рон вивів його із зали, поруч з ними дріботіла Герміона. Коли вони підійшли до дверей, усі розступились, наче боялися підхопити якусь заразу. Гаррі не розумів, що відбувається, і ані Рон, ані Герміона нічого йому не пояснювали, аж поки завели до ґрифіндорської вітальні. Тоді Рон штовхнув його в крісло і промовив:
— Ти — парселмовець. Чому ти нам цього не казав?
— Хто я? — здивувався Гаррі.
— Парселмовець! — повторив Рон. — Ти можеш розмовляти зміїною мовою!
— Я знаю, — погодився Гаррі. — Тобто щойно це сталося вдруге в моєму житті. Якось у зоопарку я випадково нацькував на свого двоюрідного брата Дадлі боа констриктора, — тут довго розповідати, — але той боа констриктор зізнався мені, що ніколи не бачив Бразилії, і я звільнив його, хоч і не мав такого наміру. Це було ще перед тим, як я довідався, що я чарівник.
— Боа констриктор розповів тобі, що ніколи не бачив Бразилії? — ледь чутно перепитав Рон.
— Ну то й що? — здивувався Гаррі. — Та тут повно людей, мабуть, знають зміїну мову.
— Та ні, не знають, — заперечив Рон. — Це досить незвичайне обдарування. Гаррі, це погано.
— Що тут поганого? — обурився Гаррі, який уже починав сердитись. — Що з вами всіма? Послухай, якби я не звелів тій змії не чіпати Джастіна…
— То ось що ти їй сказав!..
— Про що це ти? Ви ж там були і… чули мене.
— Я чув, що ти розмовляв парселмовою, — сказав Рон, — тобто зміїною мовою. Ти міг говорити що завгодно. Не дивно, що Джастін налякався, бо здавалося, ніби ти підбурюєш ту змію. Знаєш, мені аж мурашки поповзли по тілу.
Гаррі витріщився на нього.
— Я розмовляв іншою мовою? Але ж… я не усвідомлював цього! Як міг я говорити якоюсь мовою, не знаючи її?
Рон знизав плечима. І він, і Герміона мали такий вигляд, ніби хтось помер. Гаррі не розумів, що тут такого жахливого.
— Та ви хоч скажете мені, що поганого в тому, що я не дав величезній гидкій змії відкусити Джастінові голову? — запитав він. — Яка різниця, як я це зробив, якщо Джастінові не треба вступати до товариства мисливців без голови?
— Є різниця, — заговорила нарешті Герміона приглушеним голосом, — бо вмінням розмовляти зі зміями уславився Салазар Слизерин. Ось чому змія — символ слизеринського гуртожитку.
Гаррі роззявив рота.
— Саме так, — підтвердив Рон. — І тепер уся школа думатиме, що ти, мабуть, його прапрапраправнук.
— Але ж це не так! — заперечив Гаррі, відчувши якийсь незбагненний страх.
— Це буде важко довести, — сказала Герміона. — Він жив майже тисячу років тому. Всяке може бути.

*

Тієї ночі Гаррі довго не міг заснути. Крізь щілину в завісі довкола свого ліжка він бачив вікно вежі, за яким починав падати сніг, і думав.
Чи міг він бути нащадком Салазара Слизерина? Зрештою, він нічого не знав про родину свого батька. Дурслі завжди забороняли йому розпитувати про його родичів чарівників.
Гаррі тихенько спробував сказати щось на пар селмові. Нічого не виходило. Мабуть, для цього необхідно зіткнутися зі змією.
“Але ж я в Ґрифіндорі! — подумав Гаррі. — Сортувальний капелюх не скерував би мене сюди, якби я мав Слизеринову кров…”
— Ага, — пролунав у нього в голові гидкий то енький голосочок, — але ж Сортувальний капелюх хотів віддати тебе у Слизерин, хіба ти не пам’ятаєш?
Гаррі перевернувся в ліжку. Завтра він побачить Джастіна на гербалогії і пояснить, що він змію відганяв, а не нацьковував, хоч це й так мало б бути зрозумілим (сердито подумав він, вдаривши кулаком подушку) кожному дурневі.

*

Але до ранку невеличкий снігопад, який почався вночі, перетворився на таку хуртовину, що останній у семестрі урок гербалогії скасували: професорка Спраут мала підібрати мандрагорам шкарпетки й шарфики, а таку складну процедуру не можна було довірити нікому, надто тепер, коли треба було якнайшвидше їх виростити, щоб оживити Коліна Кріві й Місіс Норіс.
Зажурений Гаррі сидів біля каміна ґрифіндорської вітальні, а Рон з Герміоною скористалися вільним від уроку часом, щоб зіграти партію в чарівні шахи.
— Та ради бога, Гаррі! — сердито озвалася Гер міона, бо один з Ронових слонів збив вершника з її коня й потягнув його з дошки. — Піди і знайди свого Джастіна, якщо ти так цим переймаєшся!
Тож Гаррі встав і вийшов через отвір у портреті, гадаючи, де міг би бути Джастін.
Через лапатий сірий сніг, що кружляв за вікнами замку, було темніше, ніж звичайно. Здригаючись, Гаррі проминав класи, де йшли уроки, і заглядав, що там діється. Професорка Макґонеґел давала прочуханки комусь, хто, судячи зі звуку, перетворив свого приятеля на борсука. Ледве стримуючись, щоб туди не заглянути, Гаррі пішов далі, думаючи, що Джастін міг використати вільний від уроку час для того, щоб трохи попрацювати, і тому вирішив спочатку перевірити бібліотеку.
І справді, в бібліотеці була ціла група гафелпафців, які також були вільні від гербалогії, але аж ніяк не видавалося, що вони працюють. Крізь довгі ряди високих книжкових стелажів Гаррі міг бачити, що вони стулили докупи голови, захопившись якоюсь розмовою. Він не бачив, чи є серед них Джастін. Рушив туди, але тут до нього долинули уривки їхньої розмови. Зачаївшись у секції книг про невидимість, він зупинився, щоб послухати.
— Хай там як, — промовляв якийсь гладкий хлопець, — а я сказав Джастінові сховатися в нашій спальні. Тобто, якщо Поттер вибрав його наступною жертвою, то краще, нехай він якийсь час ніде не з’являється. Звичайно, Джастін сподівався, що таке може статися, і то ще відтоді, як бовкнув Поттерові, що він маґлівського роду. Фактично Джастін сам йому признався, що мав іти до Ітонського коледжу. Це, мабуть, не найкраща тема для розмов із спадкоємцем Слизерина, га?
— То ти справді думаєш, що це Поттер, Ерні? — схвильовано перепитала дівчина з білявими кісочками.
— Анно, — поважно відповів гладкий хлопець, — він — парселмовець. Усі знають, що це ознака чорного чаклуна. Чи ти коли небудь чула про нормального чарівника, який розмовляв би зі зміями? А от Слизерина називали зміємовцем.
Усі загомоніли, а Ерні тим часом вів далі:
— Пам’ятаєте, що було написано на стіні? “Стережіться, вороги Спадкоємця”. Поттер мав якусь сутичку з Філчем, і відразу після того стався напад на Філчеву кицьку. Той першокласник Кріві роздратував Поттера під час матчу з квідичу, він. сфотографував його в брудній калюжі, і відразу після цього стався напад на Кріві.
— Але ж він завжди був такий милий, — засумнівалася Анна, — та ще й примусив зникнути Відомо Кого. Ну, як він може бути таким поганим, га?
Ерні загадково стишив голос, гафелпафці підсунулися ближче, і Гаррі теж підступив на крок, щоб почути слова Ерні.
— Ніхто не знає, як він вижив після нападу Відомо Кого. Тобто, коли те сталося, він був ще немовлям. Його мало розірвати на дрібні кавалки. Тільки дуже могутній чорний чаклун міг би вижити після такого прокльону. — Ерні ще стишив голос, перейшовши майже на шепіт, і додав: — Ось, мабуть, чому Відомо Хто так хотів його вбити. Боявся конкуренції з боку ще одного Лорда Темряви. Цікаво, які ще свої здатності приховує Поттер?
Гаррі не міг цього витримати. Голосно кахикнувши, він вийшов з за полиць. І якби не був таким сердитим, картина, яку він побачив, здалася б йому кумедною: кожен без винятку гафелпафець завмер, неначе спаралізований, побачивши його постать, а обличчя Ерні стало білим, як молоко.
— Привіт, — сказав Гаррі. — Я шукаю Джастіна Фінч Флечлі.
Найгірші побоювання гафелпафців явно підтверджувались. Усі вони перелякано глянули на Ерні.
— Що ти від нього хочеш? — тремтячим голосом запитав Ерні.
— Я хочу розповісти йому, що насправді сталося з тією змією в клубі дуелянтів, — відповів Гаррі.
Еоні закусив свої поблідлі губи, а тоді, глибоко вдихнувши, сказав:
— Ми всі були там. Ми бачили, що сталося.
— Тоді ви помітили, що після моїх слів змія відступила? — запитав Гаррі.
— Я тільки бачив, — уперто повторив Ерні, хоч і далі тремтів, — що ти розмовляв парселмовою і нацьковував змію на Джастіна.
— Я не нацьковував її! — вигукнув Гаррі, а його
голос гнівно задрижав. — Вона його навіть не торкнулася!
— Але лишалося небагато, — заперечив Ерні. — І якщо ти щось задумав, — додав він поспіхом, — мушу тобі сказати, що в моїй родині — ти можеш перевірити — дев’ять поколінь чарівниць і чаклунів, моя кров чиста, тому…
— Начхати мені на твою кров! — розлючено вигукнув Гаррі. — Чого б це я мав нападати на тих, хто маґлівського роду?
— Але ж ти ненавидиш тих маґлів, з якими живеш, — швидко вставив Ерні.
— Будь хто, поживши в Дурслів, зненавидів би їх, — відповів Гаррі. — Хотів би я побачити тебе на своєму місці!
Він стрімко розвернувся й вилетів з бібліотеки, заслуживши несхвальний погляд мадам Пінс, яка витирала позолочену обкладинку великої книги заклинань.
Гаррі був такий розлючений, що йшов коридором наосліп, навіть не помічаючи, куди прямує. В результаті він зіткнувся з чимось великим і твердим, від чого аж відскочив на підлогу.
— О, привіт, Геґріде! — сказав Гаррі, підвівши голову.
Геґрідове обличчя майже цілком ховалося за вовняною вушанкою, покритою снігом, але це не міг бути хтось інший: адже його постать у шубі з кротячого хутра займала собою увесь коридор. Однією величезною рукою він тримав мертвого півня.
— Всьо файно, Гаррі? — поцікавився Геґрід, відсунувши з очей вушанку. — Чого ти не на уроці?
— Скасували, — відповів Гаррі, підводячись. — А ти що тут робиш?
Геґрід показав на півня.
— Цього семестру вбили вже другого, — пояснив він. — Або лисиці, або страхопуд кровопивця. Мушу дістати дозвіл від директора, аби захистити курник чарами.
Геґрід уважніше придивився до Гаррі з під своїх кошлатих засніжених брів:
— Ти певен, що всьо файно? Ти наче якийсь знервований?
Гаррі не мав сили переповідати все, що про нього казали Ерні й решта гафелпафців.
— Та, дурниці, — відповів він. — Мушу йти, Геґріде, зараз урок трансфігурації, і мені треба взяти підручники.
Гаррі рушив далі, не перестаючи думати про те, що казав про нього Ерні.
“Джастін сподівався, що таке може статися, ще відтоді, як бовкнув Поттерові, що він маґлів ського роду”.
Гаррі піднявся сходами і звернув у інший коридор, який був дуже темним; смолоскипи погасли від сильного крижаного протягу, що утворився завдяки незакріпленій шибці. Десь посередині коридору Гаррі раптом полетів сторч головою, зачепившись за щось на підлозі.
Озирнувся, щоб глянути, що то, і відчув, як усе в ньому похололо.
На підлозі лежав Джастін Фінч Флечлі, нерухомий і холодний, на обличчі в нього застиг вираз жаху, а невидющі очі втупилися в стелю. І це ще не все. Біля нього простерлася інша постать, і то була найхимерніша картина, яку коли небудь бачив Гаррі.
Це був Майже Безголовий Нік, але вже не перлисто білий і прозорий, а чорний і задимлений; він завис нерухомо на відстані п’ятнадцяти сантиметрів від підлоги. Його голова напівзвисала з шиї, а на обличчі застиг вираз такого самого жаху, що й у Джастіна.
Гаррі звівся на ноги, дихаючи швидко й уривчасто, а його серце било по ребрах, немов у бубон. Він нестямно роззирнувся в порожньому коридорі й побачив низку павуків, які щодуху відповзали від цих двох тіл. Єдиними звуками були приглушені голоси вчителів, що долинали з довколишніх класів.
Гаррі міг би втекти, й ніхто б не довідався, що він тут був. Але він не міг просто лишити їх тут, треба когось розшукати. А чи повірить йому хто небудь, що він до цього непричетний?
Поки Гаррі стояв, пронизаний страхом, праворуч від нього відчинилися із грюкотом двері, і з них вилетів Півз Полтерґейст.
— О, наш уті путі Поттер! — вишкірився Півз, пролетівши так близько від Гаррі, що аж зачепив йому окуляри. — А що Поттер задумав? Чого це Поттер зачаївся…
Півз зупинився в повітрі, не докінчивши сальта.
Застиг догори ногами, бо раптом угледів Джастіна і Майже Безголового Ніка. Перекрутився, набрав у легені повітря і, перше ніж Гаррі встиг йог0 зупинити, заверещав:
— НАПАД! НАПАД! ЩЕ ОДИН НАПАД! УСІ В НЕБЕЗПЕЦІ — І ПРИВИДИ, І СМЕРГНІ! РЯТУЙСЯ ХТО МОЖЕ! НАПА А А АД!
Грюк! Грюк! Грюк! — одні за одними в коридорі відчинялися двері, і звідти вискакували учні.
Кілька довгих хвилин панувало таке безладдя, що Джастіна мало не затоптали, а учні зупинялися просто посеред Майже Безголового Ніка. Гаррі при тисли до стіни, а вчителі кричали, вимагаючи тиші. Професорка Макґонеґел прибігла у супроводі учнів свого класу, один з яких ще й досі мав смугасте чорно біле волосся. Вона голосно стрілила своєю чарівною паличкою, після чого запанувала тиша, і наказала всім вертатися в класи. Ще не встигли всі розійтися, як прибіг засапаний Ерні з Гафелпафу.
— Пійманий на гарячому! — заверещав поблідлий Ерні, театрально тицяючи пальцем на Гаррі.
— Облиш, Макмілане! — гостро урвала його професорка Макґонеґел.
Півз погойдувався вгорі й лиховісно шкірився, дивлячись на цю сцену. Півзові завжди подобався безлад. Коли вчителі схилилися над Джастіном і Майже Безголовим Ніком, Півз раптом заспівав:
— Ой, Поттере компоттере, ну що ти витворяєш? Для власної для втіхоньки нам учнів убиваєш!
— Досить уже, Півзе! — гаркнула професорка Макґонеґел, і Півз позадкував, показуючи Гаррі язика.
Професор Флитвік і професор Сіністра, учитель астрономії, віднесли Джастіна до шкільної лікарні але ніхто, здається, не знав, що робити з Майже Безголовим Ніком. Зрештою професорка Макґонеґел вичаклувала просто з повітря велике віяло, дала його Ерні і звеліла, розмахуючи ним, переправити Майже Безголового Ніка вгору сходами. Ерні так і зробив, підганяючи Ніка віялом, наче то був безшумний чорний корабель на повітряній подушці. Після цього у коридорі залишився тільки Гаррі з професоркою Макґонеґел.
— Сюди, Поттере, — показала вона.
— Пані професорко, — відразу сказав Гаррі, — присягаюся, я не…
— Це не мені вирішувати, Поттере! — урвала його професорка Макґонеґел.
Вони мовчки завернули за ріг, і професорка зупинилася біля великого й бридкого кам’яного гаргуйля.
— Лимонний шербет! — проказала вона. Це, очевидно, був пароль, бо гаргуйль раптом ожив і відскочив убік, а стіна за ним розділилася на дві половини. Навіть украй збентежений за свою майбутню долю Гаррі не міг не відчути захвату. За стіною були гвинтові сходи, які поволі рухалися вгору, наче ескалатор. Коли Гаррі разом з професоркою Макґонеґел став на сходи, він почув, як позаду з гуркотом знову зійшлася стіна. Вони колами підносилися вгору, щораз вище й вище, поки нарешті Гаррі, якому вже паморочилось у голові, побачив перед собою лискучі дубові двері з мідним кільцем у формі грифона.
Він знав, куди його привели. Саме тут мав жити Дамблдор.

— РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ —
Багатозільна настійка

Професорка Макґонеґел постукала. Двері безшумно відчинилися, й вони увійшли. Професорка Макґонеґел веліла Гаррі зачекати й лишила його самого.
Гаррі став розглядатися. З усіх учительських кабінетів — а він цього року побував у багатьох із них — кабінет Дамблдора був найцікавіший. Якби Гаррі так страшно не боявся, що його ось ось виключать, то був би дуже радий нагоді оглянути його.
Це була велика й гарна округла кімната, у якій постійно лунали доволі кумедні звуки. Якісь незвичні срібні прилади стояли на довгоногих столиках — вони сюркотіли і випускали клубочки диму. На стінах висіли портрети колишніх директорів і директорок, які тихенько дрімали у своїх рамах. Ще там був величезний письмовий стіл на пазуристих ніжках, а ззаду на поличці лежав убогий і обшарпаний Сортувальний капелюх.
Гаррі завагався. Він обережно кинув оком на сплячих чаклунів і чарівниць на стінах. Мабуть, нікому з них не зашкодить, якщо він візьме і знову одягне цього капелюха? Просто так, для перевірки… для певності, що капелюх справді віддав його у правильний гуртожиток.
Він тихенько обійшов довкола столу, зняв капелюха з полички й повільно надів його на голову. Капелюх був завеликий і наліз йому на самі очі, як і минулого разу. Гаррі дивився на чорну підкладку капелюха й чекав. Аж ось у його вусі пролунав тихенький голосочок:
— Щось тебе мучить, Гаррі Поттере?
— Е е, так, — пробурмотів Гаррі. — Е е… пере прошую, що турбую, я хотів запитати…
— Тебе цікавить, чи я правильно вибрав гуртожиток для тебе, — здогадався кмітливий капелюх. — Так, з тобою було досить важко. Але я й далі вважаю, — серце Гаррі підскочило, — що ти багато чого досяг би в Слизерині.
У Гаррі всередині наче все обірвалося. Він ухопився за вершок капелюха і стягнув його. Капелюх, брудний і вицвілий, повис у нього в руці. Гаррі поклав його назад на поличку, відчуваючи, що його нудить.
— Ти помиляєшся, — голосно сказав він мовчазному капелюхові. Той не ворухнувся. Гаррі позадкував, не відриваючи від нього погляду. Раптом його змусив обернутися дивний здавлений звук за спиною.
Виявляється, він був не сам. На позолоченому сідалі біля дверей сидів старезний птах, який нагадував напівобскубаного індика. Гаррі подивився на нього, а птах похмуро зиркнув у відповідь і знову видушив із себе той самий звук. Гаррі здалося, що птах має дуже хворобливий вигляд. Його очі потьмяніли, а з хвоста, просто в Гаррі на очах, випало кілька пір’їн.
І тільки но Гаррі подумав, що йому бракує лише смерті цього Дамблдорового птаха, і то саме тепер, коли він опинився з ним наодинці, як птах зненацька спалахнув вогнем.
Гаррі перелякано зойкнув і відступив до столу. Він гарячково почав шукати бодай склянку з водою, але не знайшов нічого. Птах тим часом перетворився на вогняну кулю, голосно скрикнув, і наступної миті від нього не лишилося нічого, окрім жменьки попелу, що курився на підлозі.
Відчинилися двері до кабінету, і зайшов Дамбл дор з дуже похмурим виглядом.
— Пане професоре, — мало не задихнувся Гаррі, — ваш птах! Я нічого не міг зробити, він просто згорів!
На Гаррін подив, Дамблдор усміхнувся. — Давно пора, — сказав він. — Він уже кілька днів насилу дихав, і я казав йому, що час починати. Його розвеселило приголомшене обличчя Гаррі.
— Фоукс — це фенікс, Гаррі. Фенікси спалахують, коли їм пора вмирати, а потім відроджуються з попелу. Он подивися.
Гаррі глянув і побачив, як крихітне й зморщене новонароджене пташеня вистромило з попелу голівку. Воно було не менш бридке, ніж старий птах.
— Шкода, що ти побачив його в день спалення, — пожалкував Дамблдор, сідаючи за свій письмовий стіл. — Переважно він дуже гарний і має розкішне червоно золоте пір’я. Дивовижні істоти, ті фенікси. Можуть тягати неймовірно важкі вантажі, їхні сльози мають лікувальні властивості, а ще вони надзвичайно вірні птахи.
Приголомшений тим, як згорів фенікс, Гаррі навіть забув, чого він тут опинився, але миттю все пригадав, коли Дамблдор умостився за своїм столом у кріслі з високою спинкою і вп’явся в Гаррі пронизливим ясно блакитним поглядом.
Але, перше ніж Дамблдор устиг вимовити бодай слово, двері його кабінету зі страшенним грюкотом відчинилися, і туди увірвався Геґрід із божевільним виразом очей, з вушанкою, що ледь трималася його кошлатого чорного волосся, і з мертвим півнем, що й далі погойдувався в його руці.
— То був не Гаррі, пане професоре Дамблдоре! — відразу заявив Геґрід. — Я си розмовляв з ним за кілька секунд до того, як знайшли того хлопаку, він би не мав часу, пане…
Дамблдор намагався щось сказати, але Геґрід не зупинявся, збуджено розмахуючи півнем, від чого скрізь розліталося пір’я.
— То не міг бути він! Якщо треба, я готовий присягнути в Міністерстві магії!
— Геґріде, я…
— Ви не на того си подумали, пане, я знаю, що Гаррі ніколи…
— Геґріде! — голосно перебив його Дамблдор. — Я не думаю, що Гаррі нападав на тих людей.
— Ух! — зітхнув Геґрід, і півень знову повис нерухомо. — Файно. То я зачекаю там, пане директоре. І присоромлено пошкандибав геть.
— То ви не думаєте, що це був я, пане професоре? — перепитав з надією Гаррі, поки Дамблдор змітав зі столу півняче пір’я.
— Ні, Гаррі, не думаю, — відповів Дамблдор, хоча його обличчя знову спохмурніло. — Але я однаково хочу поговорити з тобою.
Гаррі нервово чекав, поки Дамблдор дивився на нього, склавши докупи кінчики своїх довгих пальців.
— Хочу запитати, Гаррі, чи не бажав би ти розповісти мені що небудь? — сказав він лагідно. — Що завгодно.
Гаррі не знав, що й казати. Подумав про Мелфоя, Що верещав: “Бруднокровці, тепер ваша черга!”, про багатозільну настійку, що булькотіла десь у туалеті Плаксивої Мірти. Потім подумав про безтілесний голос, який він чув уже двічі, і пригадав Ронові слова: “Чути голоси, які ніхто інший не чує, — то погана ознака, навіть у світі чаклунів”. Подумав і про те, які дурниці поширюють про нього, і про свій жах, що він може бути якось пов’язаний із Салазаром Слизерином…
— Ні, — відповів Гаррі, — нічого, пане професоре.

*

Подвійний напад на Джастіна і Майже Безголового Ніка перетворив загальну нервозність, яка панувала доти, на справжню паніку. Цікаво, що всіх найбільше стурбувала доля Майже Безголового Ніка. Як можна було вплинути на привида, запитували всі одне одного; яка жахлива сила могла заподіяти шкоду тому, хто й так уже мертвий? Учні панічно замовляли квитки на “Гоґвортський експрес”, який мав відвезти їх на Різдво додому.
— Я бачу, ми тут залишимося самі, — сказав Рон Гаррі й Герміоні. — Ми, Мелфой, Креб і Ґойл. Але ж і веселі будуть у нас свята!
Креб і Ґойл, які завжди мавпували Мелфоя, також лишалися в школі на канікули. Але Гаррі був задоволений, що більшість учнів поїде. Він уже втомився, коли в коридорах усі його обминали, ніби він от от мав вишкірити ікла або бризнути отрутою; втомився від нескінченного бурмотіння, тицяння пальцями й сичання, коли він проходив де небудь.
Фредові й Джорджу все це здавалося дуже кумедним. Вони аж зі шкури пнулися, щоб мати змогу пройти коридорами поперед Гаррі, вигукуючи: “Дорогу спадкоємцеві Слизерина! Наближається найлихіший чаклун!”
Персі рішуче засудив таку поведінку.
— Тут немає з чого сміятися, — холодно заявив він.
— Ой, Персі, забирайся з дороги! — відповів на те Фред. — Гаррі поспішає!
— Атож, біжить доТаємної кімнати на чашечку чаю зі своїм ікластим слугою, — додав, пирхаючи, Джордж.
Джіні також не бачила в цьому нічого кумедного.
— Ой, ні! — стогнала вона щоразу, коли Фред голосно запитував Гаррі, на кого той тепер планує напасти, або коли Джордж, зустрівши Гаррі, вдавано захищався від нього зубчиком часнику.
Гаррі не заперечував; він навіть почувався краще, бо принаймні Фред і Джордж також вважали безглуздою думку про те, що він спадкоємець Слизерина. Проте видавалося, ніби їхнє блазнювання дратує Драко Мелфоя, що ставав дедалі невдоволеніший.
— Це тому, що його аж розпирає сказати, що то насправді він, — переконував Рон. — Ти знаєш, як він не любить, коли хтось випереджає його в чомусь, а тут тобі приписують всі заслуги за його брудні справи.
— Уже не довго, — задоволено повідомила Герміона. — Багатозільна настійка майже готова. Невдовзі ми витягнемо з нього всю правду.

*

Нарешті закінчився семестр, і в замку запанувала тиша, глибока, наче сніг на довколишніх полях. Гаррі вважав її радше приємною, аніж понурою, і радів з того, що він, Герміона і брати Візлі були повними господарями ґрифіндорської вежі. Це означало, що вони могли не криючись грати у вибухові карти, нікого не турбуючи, і потай братися до Дуелей. Замість провідувати Білла в Єгипті разом із містером і місіс Візлі, Фред, Джордж і Джіні вирішили зостатися в школі. Персі, не схвалюючи їхньої легковажної поведінки, рідко з’являвся у ґрифіндорській вітальні. їм він пихато пояснив, що мусить лишитися тут на Різдво тільки тому, що цієї тривожної пори він, як староста, зобов’язаний підтримати вчителів.
Настав різдвяний ранок, холодний і засніжений. Рона й Гаррі, які тепер тільки удвох займали цілу спальню, ранесенько розбудила Герміона — вже одягнена і з дарунками в руках.
— Вставайте! — вигукнула вона, відслоняючи штори.
— Герміоно! Тобі не можна сюди заходити! — запротестував Рон, затуляючись рукою від світла.
— Вітаю тебе з Різдвом! — сказала Герміона, кидаючи йому дарунок. — Я вже майже годину на ногах, додала до настійки ще трохи мереживокрилих мушок. Вона вже готова.
Гаррі сів на ліжку, забувши про сон.
— Ти певна?
— Абсолютно! — сказала Герміона, відганяючи пацючка Скеберса, щоб присісти на краєчку ліжка. — Якщо ви не передумали, то краще це зробити сьогодні ввечері.
Тієї миті в кімнату залетіла Гедвіґа з малесеньким пакуночком у дзьобі.
— Привіт! — радісно озвався Гаррі, коли вона сіла до нього на ліжко. — Ти вже не гніваєшся на мене?
Сова добродушно щипнула його за вухо, і це було для нього значно кращим дарунком, аніж той, який вона принесла від родини Дурслів. Вони прислали Гаррі зубочистку й записку, в якій просили з’ясувати, чи не можна йому лишитися в Гоґворт сі ще й на літні канікули.
Решта різдвяних дарунків були значно приємнішими. Геґрід прислав йому велику коробку цукерків з меляси, які Гаррі вирішив спочатку розігріти біля вогню, щоб вони трохи розм’якли; Рон подарував йому книжку “Літаючи з “Гарматами”, де були цікаві факти з життя його улюбленої команди, а Герміона купила йому розкішне орлине перо. Відкривши останній пакунок, Гаррі побачив новий джемпер ручної в’язки від місіс Візлі та сливовий пиріг. Дивлячись на її вітальну картку, Гаррі знову відчув себе винним, згадавши машину містера Візлі, якої ніхто не бачив, відколи вона врізалась у Войовничу Вербу. А ще він подумав про цілу купу тих правопорушень, які вони з Роном надумали здійснити.

*

Всі учні, навіть ті, кого жахала думка, що невдовзі їм доведеться пити багатозільну настійку, не могли не тішитися різдвяною вечерею в Гоґвортсі.
Велика зала виглядала розкішно. Окрім покритих памороззю різдвяних ялинок і густих гірлянд гостролисту й омели, що навскоси звисали зі стелі, згори сипався зачарований сніг, теплий і сухий. Дамблдор з усіма разом проспівав кілька своїх улюблених колядок, а Геґрід після кожного випитого келиха дедалі голосніше підтягував йому гугнявим голосом.
Персі, не помітивши, що Фред зачарував його значок старости (там тепер красувалося “Бовдур”), питав усіх, чого вони так регочуть. Гаррі навіть не зважав, що Драко Мелфой за слизеринським столом голосно і єхидно глузує з його нового джемпера.
Якщо все буде гаразд, Мелфой дістане своє вже за кілька годин.
Гаррі з Роном ще не доїли своєї третьої порції різдвяного пудинга, як Герміона вже випхала їх із зали, щоб остаточно все розпланувати.
— Нам ще треба дістати частинки тих людей, на яких ми перетворимося, — промовила вона буденним тоном, ніби йшлося про купівлю в супермаркеті прального порошку. — І очевидно, що найкраще взяти щось від Креба з Ґойлом; вони найближчі друзі Мелфоя, тож він їм усе розповість. А ще нам треба мати впевненість, що справжні Креб і Ґойл не припруться саме тоді, коли ми будемо його розпитувати.
— Я вже все це продумала, — спокійно повела вона далі, не звертаючи уваги на ошелешені обличчя Гаррі й Рона. Герміона показала їм два пухкі шоколадні тістечка. — Я поклала туди трохи снодійного. Вам тільки треба зробити так, щоб Креб і Ґойл знайшли їх. А ви знаєте, які то ненажери. Як побачать — зразу зжеруть. А коли вони поснуть, вирвіть у них по кілька волосин, а їх самих затягніть у комірчину з мітлами.
Гаррі й Рон скептично перезирнулися.
— Герміоно, я не думаю…
— З цього може нічого не вийти…
Але Герміонині очі рішуче поблискували, і це чомусь відразу нагадало їм професорку Макґонеґел.
— Без Кребового й Ґойлового волосся настійна буде ні до чого не придатна, — твердо повторила вона. — Ви справді хочете розпитати Мелфоя чи ні?
— Ну, добре, добре, — погодився Гаррі. — А ти як? Чиє волосся вискубаєш?
— А я вже маю! — бадьоро відповіла Герміона.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве