Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і таємна кімната”

Вона витягла з кишені маленьку пляшечку з волосинкою всередині. — Пам’ятаєте, як зі мною в клубі дуелянтів змагалася Мілісент Булстроуд? Вона лишила це на моїй мантії, коли намагалася мене задушити! До того ж вона поїхала на Різдво додому, тож мені треба тільки сказати слизеринцям, що я надумала повернутися.
Коли Герміона квапливо побігла ще раз перевірити багатозільну настійку, Рон повернувся до Гаррі з приреченим виглядом:
— Ти чув коли небудь про план дій, де кожна дрібничка загрожує повним провалом?

*

Однак, на превелике здивування друзів, перший етап операції пройшов дуже гладко, як і обіцяла Герміона. Після різдвяного чаю з десертом вони причаїлися в порожньому вестибюлі й чекали поки Креб і Ґойл, що вже лиш удвох сиділи за слизеринським столом, дожують четверту порцію бісквітів. Гаррі поклав шоколадні тістечка на самому краю перил. Помітивши, що Креб і Ґойл виходять з великої зали, Гаррі з Роном швиденько сховалися за лицарськими обладунками біля вхідних дверей.
— Скільки можна жерти? — здивовано прошепотів Рон, коли Креб радісно показав Ґойлові на тістечка. Дурнувато усміхаючись, вони схопили тістечка, позапихали їх до своїх пащек і з переможним виглядом почали жувати. А тоді з точнісінько таким самим виразом повалилися навзнак на підлогу.
Найважче було запхати їх до комірчини. Коли їх нарешті надійно прилаштували між відрами та швабрами, Гаррі висмикнув кілька волосин з Ґойла, а Рон — із Креба. Довелося зняти з них ще й черевики, бо їхні власні були явно замалі для ніг Кребового й Ґойлового розміру.
Тоді, й далі приголомшені тим, що вони щойно вчинили, побігли до туалету Плаксивої Мірти.
Вони майже нічого не бачили крізь густий чорний дим, який курився з кабінки, де Герміона розмішувала розчин у казані. Затуливши обличчя мантіями, Гаррі й Рон легенько постукали в двері.
— Герміоно?
Почулося клацання замка, і звідти визирнула сяюча і збуджена Герміона. Позад неї побулькувала густа, немов меляса, настійка. На унітазній накривці уже стояли три склянки.
— Ну, що, дістали? — тихенько запитала Герміона.
Гаррі показав їй Ґойлове волосся.
— Добре. А я поцупила з пральні ці запасні мантії, — показала Герміона на невеличкий клунок. — Коли станете Кребом і Ґойлом, вам знадобиться одяг більшого розміру.
Хлопці зазирнули до казана. Зблизька настійка нагадувала густу чорну грязюку, яка мляво побулькувала.
— Я певна, що все зробила правильно, — сказала Герміона, нервово перечитуючи заляпану сторінку “Найпотужніших настійок”. — Усе так, як у книжці. Коли вип’ємо, будемо мати рівно годину, перше ніж знову станемо собою.
— І що тепер? — прошепотів Рон.
— Розіллємо в три склянки й додамо волосини. Герміона налила у кожну склянку по великій порції настійки, а потім тремтячою рукою витрусила волосину зі своєї пляшечки у першу склянку
Настійка гучно зашипіла, немов киплячий чайник і почала шалено клекотіти. За секунду вона забарвилася у хворобливо жовтий колір.
— Бе е… натуральна Мілісент Булстроуд, — скривився Рон, гидливо поглядаючи на склянку. — Мабуть, і на смак паскудне.
— А тепер додайте своє, — звеліла Герміона.
Гаррі з Роном кинули в склянки по волосині Ґойла і Креба. Обидві склянки зашипіли й завирували — Ґойлова стала кольору хакі зі шмарками, а Кребова — брудно брунатною.
— Зачекайте, — сказав Гаррі, коли Рон з Герміо ною вже потяглися до склянок. — Краще не пиймо їх тут усі разом, бо коли станемо Кребом і Ґойлом, ми тут не помістимось. Та й Мілісент Булстроуд — не крихітний ельф.
— Добра думка, — погодився Рон, відмикаючи двері. — Займемо окремі кабінки.
Обережно, щоб не пролити жодної краплі своєї багатозільної настійки, Гаррі зайшов до середньої кабінки.
— Готові? — запитав він.
— Готові, — обізвалися голоси Рона й Герміони.
— Один! Два! Три!..
Затиснувши носа, Гаррі двома великими ковтками випив настійку до дна. Вона смакувала, як переварена капуста.
Йому відразу закрутило в животі, ніби він проковтнув живу змію. Гаррі зігнувся і подумав, що зараз його знудить, проте раптом щось обпекло йому шлунок, і це відчуття миттю розійшлося по всьому тілу аж до кінчиків пальців. Потім він тяжко задихав і впав навкарачки, бо з жахом відчув, що починає мовби танути. Шкіра на його тілі стала пухиритися, наче гарячий віск, і просто на очах його руки збільшилися, пальці потовстішали, нігті поширшали, а суглоби пальців випнулися і затвердли. Його плечі болісно поширшали, а поколювання на лобі свідчило, що чоло заросло йому волоссям аж до брів; його мантія тріснула під натиском грудей, які стали, мов діжка, що розриває свої обручі; ноги, стиснуті меншими на чотири розміри черевиками, страшенно боліли…
Усе припинилося так само зненацька, як і почалося. Гаррі лежав долілиць на холодній кам’яній підлозі, слухаючи, як в останній кабінці понуро схлипує Мірта. Він насилу стягнув свої черевики й підвівся. То ось як воно — бути Ґойлом.
Великою тремтячою рукою він скинув свою стару мантію, що висіла тепер за тридцять сантиметрів над підлогою, одягнув ту, що принесла Герміона, й зав’язав шнурівки величезних, як човен, Ґойлових черевиків. Хотів було відкинути з очей волосся, але намацав на чолі тільки коротку жорстку щетину.
Тут він усвідомив, що йому заважають окуляри, бо Ґойл, звичайно, їх не носив.
Він зняв їх і крикнув:
— Як ви там, о’кей? — Його голос був низьким і хрипким, як у Ґойл а.
— Так, — прогарчав праворуч грубий Кребів голос.
Гаррі прочинив двері й підійшов до надтріснутого дзеркала. На нього своїми тупими, глибоко посадженими очицями дивився Ґойл. Гаррі почухав вухо. Ґойл зробив те саме.
Відчинилися Ронові двері. Вони глянули одне на одного. Якщо не зважати на блідий і спантеличений вигляд, то Рона неможливо було відрізнити від Креба, починаючи від зачіски “під макітру” до довжелезних, як у горили, лап.
— Неймовірно! — вимовив Рон, підходячи до дзеркала і штурхаючи пальцем приплюснутий Кребів ніс. — Неймовірно!
— Мабуть, треба вже йти, — сказав Гаррі, послаблюючи ремінець годинника, що боляче вп’явся в товстий Ґойлів зап’ясток. — Нам ще треба знайти слизеринську вітальню, сподіваюся, хтось покаже нам дорогу.
Рон, дивлячись на Гаррі, промовив:
— Ти не повіриш, як дивно бачити Ґойла, який думає. — Він постукав до Герміони. — Давай, нам пора!
Йому відповів пронизливий голос:
— Я… я взагалі, мабуть, не піду. Ідіть без мене.
— Герміоно, ми розуміємо, що Мілісент Булст роуд бридка, але ж ніхто не знатиме, що це саме ти.
— Ні, справді. Я таки не піду. А ви біжіть, не гайте часу.
Гаррі ошелешено глянув на Рона.
— О, тепер ти — викапаний Ґойл! — сказав Рон. — Він такий щоразу, коли вчителі про щось його запитують.
— Герміоно, з тобою все гаразд? — запитав Гаррі.
— Так, усе добре. Ви йдіть.
Гаррі глянув на годинника. Вже проминуло п’ять з їхніх неоціненних шістдесяти хвилин.
— Зустрінемося знову тут, добре? — сказав він. Вони обережно відчинили двері туалету, пересвідчилися, що нікого немає, і вийшли.
— Не розмахуй так руками, — пробурмотів Гаррі Ронові.
— Що?
— У Креба вони просто звисають.
— Отак?
— Ага, це краще.
Мармуровими сходами вони зійшли донизу. Тепер їм було потрібно знайти якогось слизеринця що провів би їх до слизеринської вітальні, але довкола не було нікого.
— Що робити? — буркнув Гаррі.
— Слизеринці завжди приходять на сніданок десь звідти, — показав Рон на вхід до підвалів. Не встиг він це сказати, як там з’явилася дівчина з довгим кучерявим волоссям.
— Вибач, — підбіг до неї Рон, — я зовсім забув, де наша вітальня.
— Перепрошую, — холодно озвалася дівчина. — Наша вітальня?.. Я з Рейвенклову!
Підозріло поглядаючи, вона відійшла.
Гаррі й Рон збігли кам’яними сходами донизу, де залягала пітьма. їхні кроки, коли величезні Кре бові та Ґойлові ноги торкалися підлоги, відлунювали надто гучно. Виглядало, що все буде не так легко, як вони сподівалися.
Закручені, мов лабіринти, переходи були порожні. Вони дедалі нижче опускалися під школу, раз по раз поглядаючи на годинники, щоб знати, скільки часу їм лишилося. Коли минуло чверть години, і вони вже почали зневірятися, попереду залунали чиїсь кроки.
— Ага! — вигукнув схвильовано Рон. — Нарешті хоч один слизеринець!
З бічної кімнати вийшла якась постать. Однак коли вони підбігли, їхні серця завмерли. Це був не слизеринець, а Персі.
— Що ти тут робиш? — здивувався Рон.
Персі був вражений таким зухвальством.
— Не твоє діло, — холодно відповів він. — Це Креб чи хто?
— Е е… ну, так, — підтвердив Рон.
— Ну, то йди у свою спальню, — суворо звелів йому Персі. — Зараз тут небезпечно блукати темними коридорами.
— А ти? — показав на нього Рон.
— Я староста, — випнув Персі груди. — На мене ніхто не нападе.
Раптом за спинами Гаррі й Рона пролунав чийсь голос. До них наближався Драко Мелфой, і вперше в житті Гаррі зрадів, побачивши його.
— Ось ви де! — ліниво протягнув Мелфой. — Що, досі нажертись не могли? Карочє, я вас шукав, хочу показати щось дуже смішне.
Мелфой вороже зиркнув на Персі.
— А ти що тут робиш, Візлі? — вишкірився він. Персі розлютився:
— Маєш виявляти трохи більше поваги до старости! — обурився він. — Мені не подобається твій тон!
Мелфой криво посміхнувся і дав знак Гаррі й Ро нові, щоб ті йшли за ним. Гаррі вже хотів було вибачитися перед Персі, але вчасно схаменувся. Разом з Роном він поспішив за Мелфоєм.
— Ох уже той Пітер Візлі!.. — прошипів Мелфой, коли вони повернули в наступний перехід.
— Персі, — машинально виправив його Рон.
— Яка різниця? — скривився Мелфой. — Я бачу. він постійно тут тиняється останнім часом. Думає, що зможе зловити спадкоємця Слизерина!
Він коротко й презирливо реготнув. Гаррі й Рон схвильовано перезирнулися.
Мелфой зупинився біля голої й вологої кам’яної стіни.
— Який там новий пароль? — спитав він Гаррі.
— Е е… — протягнув Гаррі.
— Ага, “чистокровка”! — пригадав Мелфой, не слухаючи Гаррі, і кам’яні двері, заховані в стіні, ковзнули вбік. Мелфой зайшов, а Гаррі з Роном рушили слідом за ним.
Слизеринська вітальня була довгою, низькою підземною кімнатою з шорсткими кам’яними стінами і стелею, з якої звисали на ланцюгах круглі зеленкуваті лампи. Попереду, в майстерно вирізьбленому каміні, потріскував вогонь, а довкола каміна вимальовувалися силуети кількох слизеринців у різьблених кріслах.
— Зачекайте тут, — звелів Мелфой Гаррі й Ронові, підштовхнувши їх до пари порожніх стільців поодаль від вогню. — Зараз принесу… мені це щойно прислав мій старий…
Гадаючи, що ж їм покаже Мелфой, Гаррі й Рон присіли, вдаючи, ніби почуваються затишно.
Мелфой вернувся за хвилину з газетною вирізкою в руках. Тицьнув її Ронові під ніс.
— Тут є з чого поржати! — сказав він.
Гаррі побачив, як приголомшено вирячилися Ронові очі. Рон швидко прочитав вирізку, силувано гигикнув і подав її Гаррі.
То була вирізка зі “Щоденного віщуна”, і йшлося в ній про таке:

РОЗСЛІДУВАННЯ В МІНІСТЕРСТВІ МАГІЇ
Артура Візлі, начальника відділу нелегального використання маґлівських речей, сьогодні оштрафовано на п’ятдесят ґалеонів за те, що він зачарував маґлівську машину.
Містер Луціус Мелфой, член Ради опікунів Гоґвортської школи чарів і чаклунства (саме на її території й розбилася зачарована машина на початку цього навчального року), висунув сьогодні вимогу про відставку містера Візлі.
— Візлі зашкодив репутації міністерства, — сказав містер Мелфой нашому кореспондентові. — Він явно не спроможний укладати наші закони, а його сміховинний Акт про захист маґлів слід негайно скасувати.
Ми ніде не змогли розшукати містера Візлі, натомість його дружина звеліла журналістам забиратися геть і пригрозила спустити на них родинного упиря.

— Ну, — нетерпляче сказав Мелфой, коли Гаррі віддав йому вирізку. — Скажи, правда, смішно?
Гаррі видушив із себе посмішку.
— Артур Візлі так любить маґлів, що йому краще зламати свою чарівну паличку й приєднатися до них, — зневажливо пирскнув Мелфой. — Дивлячись на тих Візлі, важко повірити, що вони чистокровці.
Ронове — чи точніше Кребове — обличчя розлючено перекосилося.
— Креб, що сталося? — здивувався Мелфой.
— Шлунок болить, — прохрипів Рон.
— Ну, то піди в лікарню і дай копняка від мене тим бруднокровцям, — пирхнув Мелфой. — Але мені, знаєш, дивно: у “Щоденному віщуні” досі нічого не пишуть про ці напади, — задумався він. — Мабуть, Дамблдор хоче все приховати. Його ж виженуть, якщо це невдовзі не припиниться. Мій старий завжди казав, що Дамблдорові тут не місце. Він любить усіх тих маґлівських виродків. Нормальний директор ніколи не пустив би сюди таких, як той Кріві.
Мелфой зробив вигляд, ніби він фотографує, — уїдливо, але досить точно перекривляючи Коліна — “Поттере, можна я тебе сфотографую, Поттере? Можна взяти твій автограф? Можна лизнути твій черевик, будь ласка, Поттере?” А тоді здивовано глянув на друзів:
— Та що це з вами сьогодні?
З великим запізненням Гаррі й Рон таки видушили з себе якийсь сміх, і Мелфой, здається, задовольнився й ним; можливо, до Креба з Ґойлом завжди все доходило заповільно.
— Святий Поттер, друг бруднокровців, — протягнув Мелфой. — Та хто він такий?! У ньому нема й краплі чаклунської гідності! Справжній чаклун не злигався б з тією Ґрейнджер Брудкров. А люди ще думають, ніби він — Слизеринів спадкоємець!
Гаррі й Рон чекали, затамувавши віддих: ще мить, і Мелфой видасть свою таємницю. Але тут…
— Якби ж я знав, хто то насправді, — роздратовано буркнув Мелфой. — Я б йому допоміг.
Ронова щелепа відвисла, і Кребове лице виглядало тепер ще тупішим, ніж звичайно. На щастя, Мелфой цього не помітив, і Гаррі, швидко зметикувавши, сказав:
— Але ж ти, мабуть, здогадуєшся, хто за цим стоїть?
— Та ж ні, скільки тобі про це торочити? — відрубав Мелфой. — І мій старий нічого не розказує мені про те, коли Таємна кімната була відчинена востаннє. Звичайно, це було п’ятдесят років тому. ще перед ним, але він про це знає все і каже, що справу зам’яли, і що буде підозріло, якщо я, тіпа, забагато знатиму. Знаю тільки одне: останнього разу, як була відчинена Таємна кімната, здох якийсь бруднокровець. Тому я певен, що рано чи пізно одного з них прикінчать і тепер. Сподіваюся, це буде зубрилка Ґрейнджер”, — додав він з насолодою. Рон стиснув величезні кребівські кулаки. Відчуваючи, що вони можуть себе викрити, якщо Рон лусне Мелфоя, Гаррі кинув йому застережливий погляд і запитав:
— А чи піймали того, хто востаннє відчиняв Таємну кімнату?
— Ну,так… Кажуть, їх звідси вигнали, — відповів Мелфой. — Мабуть, вони й досі в Азкабані.
— В Азкабані? — спантеличено перепитав Гаррі.
— Ну, так, у в’язниці для чаклунів, — недовірливо глянув на нього Мелфой. — Чесно, Ґойл, до тебе сьогодні доходить, як до жирафи.
Мелфой незадоволено засовався на стільці, а тоді сказав:
— Старий мені каже нікуди не лізти. Нехай спадкоємець робить свою справу. Каже, що школу треба почистити від тих бруднокровців, але щоб я У те не встрявав. Звичайно, він і так має зараз купу проблем: минулого тижня Міністерство магії робило обшук у нашому маєтку.
Гаррі спробував надати тупому Ґойловому обличчю стурбованого вигляду.
— Так… — скривився Мелфой. — На щастя, багато там не знайшли. Карочє, в батька є деякі дуже цінні Речі з темних мистецтв. Але класно, що ми маємо власну таємну кімнату під підлогою у вітальні… — Ого! — вихопилось у Рона.
Мелфой глянув на нього. Гаррі теж.
Рон зашарівся. Почервоніло навіть його волосся.
А ще його ніс почав видовжуватися — година вже майже минула. Рон перетворювався на самого себе, і судячи з переляку, з яким він подивився на Гаррі з його приятелем відбувалося те саме. Вони зірвалися на ноги.
— Мій шлунок! — прохрипів Рон, і вони не роздумуючи кинулися бігти зі слизеринської вітальні, штурхнули кам’яну стіну й помчали коридором, безнадійно сподіваючись, що Мелфой нічого не помітив. Гаррі відчував, що поменшав на зріст: величезні Ґойлові черевики почали спадати йому з ніг, а мантію довелося підібгати. Вони помчали сходами до темного вестибюлю, де з комірчини, в якій були зачинені Креб і Ґойл, долинало приглушене гупання.
Кинувши черевики біля дверей комірчини, вони в самих шкарпетках помчали мармуровими сходами до туалету Плаксивої Мірти.
— Ну, час не зовсім змарнований! — захекано сказав Рон, зачиняючи за собою двері туалету. — Хоч ми й не з’ясували, хто здійснює ті напади, але принаймні завтра я напишу татові листа, щоб він добре перевірив, що ховають Мелфої під підлогою у вітальні.
Гаррі глянув на своє обличчя в тріснутому дзеркалі. Воно знову стало нормальним. Він одяг окуляри, а Рон тим часом загупав у двері Герміониної кабінки:
— Герміоно, виходь, у нас є багато новин…
— Ідіть, ідіть! — пискнула Герміона. Гаррі й Рон перезирнулися.
— У чому річ? — здивувався Рон. — Ти ж маєш бути знову нормальною, ось ми…
Але раптом з дверей кабінки випливла постать Плаксивої Мірти. Гаррі ще ніколи не бачив її такою щасливою.
— У у у ух, що ви зараз побачите! — тішилася вона. — Це повний кошмар!
Вони почули, як клацнув замок, і звідти вийшла заплакана Герміона, затуливши мантією голову.
— Що сталося? — невпевнено спитав Рон. — у тебе й далі ніс Мілісент чи що?
Герміона опустила мантію, і Рон мало не впав на унітаз. Її обличчя було вкрите чорною шерстю. Очі пожовкли, а крізь волосся випиналися довгі загострені вуха.
— То була к котяча волосина! — завила вона. — М мабуть, М мілісент мала кота! А ця н настійка не призначена для тваринних трансформацій!
— Ого о! — вимовив Рон.
— Тебе будуть жахливо дражнити! — радісно повідомила Мірта.
— Не журися, Герміоно! — швидко вставив Гаррі. — Ми зараз відведемо тебе до шкільної лікарні. Мадам Помфрі ніколи не питає зайвого.
Герміону довелося дуже довго вмовляти, щоб вона вийшла з туалету.
Плаксива Мірта весело реготала їм услід.
— Почекай, вони ще побачать твого хвоста!

— РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ —
Найпотаємніший щоденник

Герміона пролежала в лікарні кілька тижнів. Її зникнення породило море чуток серед учнів, які повернулися з різдвяних канікул. Усі, звичайно, думали, що на неї вчинено напад і намагалися бодай заглянути до палати. Щоб уберегти дівчину від ганьби (якби хтось випадково побачив її заросле шерстю обличчя), мадам Помфрі затулила Герміонине ліжко завісами.
Гаррі й Рон щовечора відвідували Герміону. Почався новий семестр, і вони щодня приносили їй домашні завдання.
— Якби в мене виросли котячі вуса, я б трохи відпочив від роботи, — зітхнув Рон, звалюючи стос книжок на столик біля ліжка Герміони.
— Не кажи дурниць, Роне. Мені не можна відставати від вас, — жваво заперечила Герміона.
Її настрій значно покращав: з обличчя їй уже зникло волосся, а очі знову ставали карими.
— Є новини? — додала вона пошепки, щоб не почула мадам Помфрі.
— Ніяких, — понуро обізвався Гаррі.
— Я був упевнений, що то Мелфой! — уже, мабуть, усоте повторив Рон.
— Що це? — спитав Гаррі, угледівши золотисту картку, що стирчала з під Герміониної подушки.
— Звичайні побажання, — відповіла вона, поспіхом намагаючись заховати картку, але Рон виявився спритніший. Він вихопив її, розгорнув і прочитав уголос:

“Міс Ґрейнджер, із побажаннями найшвидшого одужання,
від її занепокоєного вчителя професора Ґільдероя Локарта,
кавалера ордену Мерліна третього ступеня, почесного члена
Ліги захисту від темних сил і п’ятиразового володаря призу
“Відьомського тижневика” за найчарівнішу усмішку”.

Рон недовірливо глянув на Герміону.
— І ти спиш з оцим під подушкою?
Від відповіді Герміону врятувала мадам Помфрі, яка принесла вечірню дозу ліків.
— Чи ти бачив слизькішого типа, ніж той Локарт? — обурювався Рон дорогою до ґрифіндорської вежі.
Снейп задав їм стільки уроків — не переробити й до шостого класу. Рон побивався, що не встиг запитати Герміону, скільки їжачих голочок додають до Дибкиволосого зілля, як раптом з верхнього поверху до них долинув сердитий крик.
— Це Філч! — пробурмотів Гаррі, і вони побігли сходами нагору. Причаївшись, стали прислухатися.
— Може, знову на когось напали? — стривожено запитав Рон.
Вони витягли шиї в той бік, звідки долинав доволі істеричний голос Філча.
— …а мені ще більше клопоту! Я цілу ніч мушу прибирати! Ніби в мене роботи іншої нема! Ні, це вже остання крапля, я йду до Дамблдора!..
Його кроки стихли, і десь удалині грюкнули двері.
Хлопці зазирнули за ріг. Філч, очевидно, щойно покинув свій спостережний пост — місце, де став ся напад на Місіс Норіс. Вони відразу збагнули, чому так обурювався Філч. Півкоридора було затоплено водою, що й далі дзюркотіла з під дверей балету Плаксивої Мірти. Крик Філча змінився
Міртиними завиваннями. Її плач відлунював від туалетних стін.
— Що з нею? — здивувався Рон.
— Пішли поглянемо, — сказав Гаррі. Підібгавши мантії, вони почалапали через велику калюжу аж до дверей із написом “Туалет не працює”, і, як звичайно, не зважаючи на нього, увійшли. Плаксива Мірта ридала голосніше й ревніше (якщо таке взагалі було можливим), ніж будь коли. Було темно, бо вода, якою просякла не тільки підлога, а й стіни, загасила свічки.
— Що сталося, Мірто? — поцікавився Гаррі.
— Хто це? — жалібно схлипнула Мірта. — Прийшли знову чимось у мене кинути?
Гаррі підійшов до її кабінки й запитав:
— Чого б я мав у тебе чимось кидатися?
— Не питай мене! — визирнула Мірта, хлюпнувши новою хвилею води. — Я тут сиджу, нікому не заважаю, а хтось думає, що це так кумедно — жбурляти в мене книжкою!..
— Але ж тобі від цього не гірше! — розважливо мовив Гаррі. — Книжка просто пролітає крізь тебе, і все.
Цього не варто було казати. Мірта ображено заверещала:
— Ну то прошу — жбурляйте всі книжками в Мірту! Вона однак нічого не відчуває! Десять очок тому, хто влучить їй книжкою в шлунок! П’ятдесят тому, хто попаде в голову! Ах, як смішно! Яка весела гра!.. Але мені чомусь зовсім не весело!
— То хто ж у тебе її кинув? — запитав Гаррі.
— Я не знаю… Я сиділа собі в каналізаційній трубі і думала про смерть, а вона впала мені просто на голову, — обурено глянула на них Мірта. Вона ось тут, геть намокла.
Гаррі й Рон зазирнули під унітаз, куди показувала Мірта. Там лежала тоненька книжечка. Вона мала пошарпану чорну обкладинку й була мокра, як і все в цьому туалеті. Гаррі хотів був її підняти, але Рон схопив його за руку.
— Ти чого? — здивувався Гаррі.
— Чи ти здурів? — озвався Рон. — Це небезпечно.
— Небезпечно? — засміявся Гаррі. — Перестань, яка тут небезпека!
— Ти навіть не уявляєш, — недовірливо глянув на книжечку Рон. — Серед книжок, які конфіскувало міністерство — це тато мені розповідав, — була одна, яка всім випалювала очі. А кожен, хто прочитав “Сонети чаклуна”, до самої смерті розмовляв віршиками лічилками. А ще одна стара відьма з Бата мала таку книжку, що як її відкриєш, то будеш читати безперестанку! Просто ходиш собі, втикнешся в неї носом і читаєш, а все інше мусиш робити однією рукою. А…
— Та досить, я зрозумів, — скривився Гаррі. Книжка лежала на підлозі, мокра й непримітна.
— Але ж ми нічого не довідаємось, поки не глянемо на неї, — додав Гаррі, обійшов Рона й підняв книжку з підлоги.
Гаррі відразу побачив, що це щоденник, якому, судячи з року на обкладинці, було вже півстоліття. З цікавістю його розгорнув. На першій сторінці він зміг розібрати тільки ім’я — Т. Я. РЕДЛ, — виведене розмитим чорнилом.
— Стривай! — Рон обережно наблизився і зазирнув Гаррі через плече. — Я знаю це ім’я… П’ятдесят років тому Т.Я.Редл був нагороджений за особливі заслуги перед школою.
— Звідки ти знаєш? — здивувався Гаррі.
— А звідти, що Філч примусив мене разів з п’ятдесят полірувати ту нагороду! — обурено відповів Рон. — Я тоді обвекав її своїми слимаками. І ти б запам’ятав, якби цілу годину витирав слиз із чийогось імені.
Гаррі погортав вологі сторінки. Вони були абсолютно чисті. Там не було жодних записів, навіть таких, як “День народження тітки Мейбл” або “Зубний лікар — 15.30″.
— Він тут нічого не писав, — розчаровано сказав Гаррі.
— Цікаво, навіщо його викинули в унітаз? — замислився Рон.
Гаррі глянув на зворотний бік чорної обкладинки й побачив там прізвище власника газетного кіоску на Воксгол роуд у Лондоні.
— Мабуть, він був маґлівського роду, — припустив Гаррі, — якщо купував щоденника на Воксгол роуд.
— Що ж, користі з нього небагато, — обізвався Рон, а тоді стишив голос: — П’ятдесят очок, якщо влучиш Мірті в носа.
Але Гаррі запхав щоденника до кишені.

*

Герміона покинула шкільну лікарню на початку лютого — без вусів, без шерсті і без хвоста. Першого ж вечора, коли вона повернулася до ґрифіндорської вежі, Гаррі показав їй щоденник Т. Я. Ред ла й розповів, як вони його знайшли.
— Ого, то він, мабуть, має приховані сили! — зацікавилася Герміона, пильно розглядаючи щоденник.
— Навіть коли й так, то приховує їх дуже надійно, — сказав Рон. — Може, соромиться. Не знаю, Гаррі, чого ти його не викинеш?
— Я хотів би знати, чому хтось намагався його викинути, — відповів Гаррі. — А ще — за які особливі заслуги перед Гоґвортсом нагородили Редла.
— Усяке могло бути, — припустив Рон. — Може, він отримав тридцять С.О.В. або врятував якогось учителя від гігантського спрута. А може, прикандичив Мірту, а це, погодься, величезна послуга для всіх…
Із зосередженого погляду Герміони, Гаррі зрозумів, що вона думає про те саме, що й він.
— Що з вами? — здивувався Рон.
— Слухай но, Таємна кімната була відкрита п’ятдесят років тому, правда? — запитав Гаррі. — Так казав Мелфой.
— Ну, так… — поволі вимовив Рон.
— А цьому щоденнику якраз п’ятдесят років! — схвильовано додала Герміона.
— Ну?
— Ой, Роне, прокидайся! — вигукнула Герміона. — Ми знаємо, що того, хто минулого разу відкрив Таємну кімнату, вигнали звідси п’ятдесят років тому. Знаємо, що Т. Я. Редл п’ятдесят років тому отримав нагороду за особливі заслуги перед школою. А що, як Редла нагородили за те, що він зловив спадкоємця Слизерина? Його щоденник міг би розповісти нам, мабуть, усе: де Таємна кімната, як її відчинити, що за істота там живе? А той, хто влаштовує напади тепер, звичайно, не хотів би, щоб він потрапив комусь на очі, правда?
— Класна теорія, Герміоно! — сказав Рон. — Але має одне “але”: у щоденнику нічого не написано.
Проте Герміона вже витягала з торбинки чарівну паличку.
— Може, це невидиме чорнило? — прошепотіла вона.
Тричі вдарила щоденник паличкою і вимовила:
— Апареціум!
Нічого не сталося. Герміона знову рішуче запхала руку в торбинку і видобула звідти щось подібне до яскраво червоної гумки.
— Це виявляч, я купила його на алеї Діаґон, — пояснила вона.
Герміона старанно потерла напис “1 січня”. Щоденник не піддавався.
— Кажу ж вам, тут нічого шукати! — повторив Рон. — Редлові просто подарували цей щоденник на Різдво, а йому було ліньки щось записувати.

*

Гаррі нікому, навіть самому собі, не зміг би пояснити, чому він відразу не викинув Редлового щоденника. Власне, навіть знаючи, що всі сторінки чисті, він однаково гортав їх, немов то була історія, яку він хотів дочитати. І хоча Гаррі був переконаний, що ніколи раніше не чув імені Т. Я. Редл, йому чомусь здавалося, мовби воно для нього щось означало, мовби Редл — напівзабутий приятель його дитинства. Але це абсурд. До Гоґвортсу він ніколи не мав друзів, адже всі боялися Дадлі.
Отож Гаррі твердо вирішив довідатися про Редла більше. Наступного дня під час перерви він попрямував до кімнати трофеїв, щоб оглянути Редлову нагороду. З ним пішли й захоплена Герміона, і знуджений Рон: кімнатою трофеїв він був пересичений на все життя…
Блискучий золотий щит з Редловим ім’ям стояв у шафі в кутку. На ньому не було жодних пояснень, за що його дали (“Чудово, бо інакше цей щит був би ще більший — я б і досі його чистив”, — зауважив Рон). А втім, вони знайшли Редлове ім’я на старій медалі “За магічні заслуги” і в списку колишніх шкільних старост.
— Щось він дуже нагадує мені Персі, — скривився Рон. — Староста гуртожитку, староста школи, — мабуть, був найкращим учнем у кожному класі.
— Ти так кажеш, ніби це погано, — образилася Герміона.

*

Над Гоґвортсом знову викотилося сонце. У настроях учнів почала проблискувати надія. Після Джастіна й Майже Безголового Ніка нових нападів не було. Мадам Помфрі радісно повідомляла, що мандрагори стали дратівливими й мовчазними, а це означало, що їхнє дитинство швидко минало.
— От зникнуть їхні прищі, і їх можна буде знову саджати в горщики, — розраджувала вона Філча. — А після того ми їх зріжемо й відваримо. Скоро Місіс Норіс буде знову з вами.
Можливо, спадкоємець Слизерина просто злякався, подумав Гаррі. Відчиняти Таємну кімнату стає дедалі ризикованіше — за цим пильнує уся школа. Може, та потвора знову залягла в сплячку на наступні п’ятдесят років…
Проте Ерні Макмілан з Гафелпафу не поділяв такого оптимістичного погляду. Ерні й далі був переконаний, що в усьому винен Гаррі, адже, на думку Ерні, він сам “виказав себе з головою” у клубі дуелянтів. А тут іще й Півз підливав масла у вогонь: він несподівано вигулькував у людних коридорах і горлав: “Ох, Поттере компоттере, ну що ти виробляєш!..” — та ще й пританцьовував.
Ґільдерой Локарт, здавалося, вважав, ніби це він зупинив напади. Гаррі підслухав його вихваляння перед професоркою Макґонеґел, поки ґрифіндорці сходилися на урок трансфігурації.
— Мінерво, я не думаю, що виникнуть якісь нові проблеми, — авторитетно заявляв він, постукуючи пальцем по кінчику носа й підморгуючи. — Гадаю, цього разу Кімнату зачинено назавжди. Злочинець, мабуть, зрозумів, що рано чи пізно йому не втекти від мене. Вирішив, що краще вчасно зупинитися, поки я не знищив його остаточно. Зараз треба тільки піднести учням настрій. Забути все, що сталося минулого семестру! Не розкриватиму всіх карт, але, гадаю, я знаю, що робити.
Він знову постукав пальцем по носі і відійшов.
Локартова ідея підняти настрій втілилася чотирнадцятого лютого за сніданком. Вчорашнє тренування з квідичу затяглося допізна, тож Гаррі прибіг у Велику залу з невеличким запізненням. На якусь мить йому здалося, ніби він помилився дверима.
Усі стіни були прикрашені великими, блідо рожевими квітами, а зі світло синьої стелі сипалося конфеті у формі сердечок.
Гаррі підійшов до ґрифіндорського столу, де сидів роздратований Рон і усміхнена Герміона.
— Що тут діється? — запитав він, сідаючи за стіл і струшуючи конфеті зі свого бекона.
Рон мовчки показав на учительський стіл. Від страшенної огиди він не міг говорити.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Жовтень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Підписка

  • Цікаве