Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і таємна кімната”

Локарт у блідо рожевій (під колір квітів) мантії махав рукою і вимагав тиші. Учителі обабіч нього сиділи з кам’яними обличчями. Гаррі бачив, як смикаються щелепи професорки Макґонеґел. Снейп мав такий вигляд, ніби щойно випив велику склянку косторосту.
— Вітаю вас із днем Валентина! — вигукнув Локарт. — Хочу подякувати тим сорока шести учням, які прислали мені вітальні картки! Отже, я набрався духу організувати для вас цю маленьку несподіванку, — але це ще не все!
Локарт плеснув у долоні, і до Зали увійшло з десяток похмурих карликів. І то не просто карликів. У кожного були золотисті крильця, а в руках — арфи.
— Вітайте моїх милих купідонів! — засяяв Локарт. — Сьогодні вони будуть ходити по школі і розноситимуть валентинчики! Але це ще не кінець нашого свята! Я певен, мої колеги допоможуть підтримати цей святковий настрій! Давайте попросимо професора Снейпа, щоб він показав нам, як варити любовне зілля! А професор Флитвік — цей старий хитрий пес — краще за будь якого чаклуна може розповісти про способи причаровування!
Професор Флитвік затулив руками обличчя. Снейп усім виглядом показував, що він змусить випити отруту кожного, хто звернеться по любовне зілля.
— Герміоно, благаю, скажи — тебе ж не було серед тих сорока шести учнів! — допитувався Рон по дорозі на перший урок. Та Герміона раптом почала шукати в торбинці розклад уроків і нічого не відповіла.
Цілісінький день карлики розносили по школі валентинчики, дратуючи вчителів. Пополудні, коли ґрифіндорці піднімалися на урок заклинань, один із карликів, найпонуріший, почав наздоганяти Гаррі.
— Гей, Гаї Поттей! — вигукнув карлик, розпихаючи учнів.
Гаррі обсипало жаром. Не вистачало, щоб йому вручили валентинчика на очах у всіх першокласників, серед яких була й Джіні Візлі. Він кинувся тікати, але карлик метнувся крізь натовп, луплячи по ногах усіх перехожих, і миттю наздогнав Гаррі,
— Я маю особисто пеєдати Гаї Поттею музицне вітання, — повідомив карлик і загрозливо бренькнув у струни своєї арфи.
— Не тут! — засичав Гаррі, вириваючись.
— Не юхайся! — прохрипів карлик і вхопився за портфель Гаррі.
— Відпусти! — пручався Гаррі.
Портфель гучно луснув і розірвався навпіл. Книжки, чарівна паличка, пергамент і перо випали на підлогу. Чорнильниця розбилася і заляпала все довкола. Гаррі кинувся збирати речі, щоб чкурнути ще до того, як карлик почне свій спів.
У коридорі зчинилася тиснява.
— Що тут діється? — пролунав холодний протяжний голос Драко Мелфоя.
Гаррі гарячково запихав усе до свого подертого портфеля. Тільки б Мелфой не почув його музичного вітання!
— Що за гармидер? — почувся ще один знайомий голос, цього разу Персі Візлі.
Гаррі запанікував і кинувся бігти, але карлик обхопив його за коліна й повалив на підлогу.
— Отоз бо, — сказав він, усівшись на Гарріні ноги, — ось твій пісенний ваєнтинцик:

В нього оці зеєні, мов ж жабка,
А войосся цол л нюсце, мов ш шапка!
Ох, якби — (тйим би би!) — мені сейце віддав
той Гейой, котйий Темного Йойда здойав!

Гаррі радо проміняв би усе своє золото з Ґрінґотсу, аби лиш розтанути зараз у повітрі.
Він підвівся, і, розминаючи затерплі під вагою карлика ноги, героїчно старався усміхатися разом з усіма. Персі Візлі тим часом розганяв натовп. Дехто з учнів аж плакав зі сміху.
— Розходитеся, розходитеся! Дзвінок був ще п’ять хвилин тому! Мерщій розходитеся по класах! — повторював Персі, розпихаючи учнів. — Тебе це також стосується, Мелфою.
Озирнувшись, Гаррі побачив, що Мелфой нахилився і щось підібрав. Гигикнувши, він показав свою знахідку Кребові й Ґойлу. То був щоденник Редла.
— Віддай, — спокійно сказав Гаррі.
— Цікаво, що ж тут Поттер нашкрябав? — мовив Мелфой. Він явно не помітив напису на обкладинці і вирішив, що то щоденник самого Гаррі. Запала тиша. Джіні перелякано поглядала то на щоденника, то на Гаррі.
— Мелфою, віддай! — суворо звелів Персі.
— Спочатку погортаємо, — глузливо сказав Мелфой, розмахуючи щоденником перед носом Гаррі.
— Як староста гуртожитку… — заговорив був Персі, але Гаррі урвався терпець. Він витяг чарівну паличку й гукнув:
— Експеліармус! — і подібно до того, як Снейп роззброїв Локарта, щоденник вилетів Мелфоєві з рук. Рон, радісно усміхаючись, його зловив.
— Гаррі! — голосно вигукнув Персі. — Жодної магії в коридорах! Знай, я буду змушений про це доповісти!
Але Гаррі не зважав. Він переміг Мелфоя, а це важило більше, ніж утрата Ґрифіндором п’яти очок. Мелфой був розлючений.
Коли Джіні проходила повз нього, він в’їдливо гукнув їй услід:
— Не думаю, що Поттер закайфував від твого валентинчика!
Затуливши лице руками, Джіні заскочила в клас. Розгніваний Рон теж ухопився за свою паличку але Гаррі вчасно його зупинив. Ще не вистачало, щоб Рон цілий урок замовлянь блював слимаками.
Тільки перед класом професора Флитвіка Гаррі помітив одну дивну особливість щоденника. Усі інші його підручники були заляпані червоним чорнилом, а от щоденник Редла виявився абсолютно чистим. Гаррі хотів показати це Ронові, але Рон знову мав проблеми зі своєю паличкою: з її кінця вилізали великі пурпурові бульки, тож тепер його більше нічого не цікавило.

*

Того вечора Гаррі пішов до спальні раніше за всіх: почасти тому, що не мав бажання у сотий раз вислуховувати “музицного ваєнтинцика” у виконанні Фреда і Джорджа, а почасти тому, що хотів ще раз переглянути Редлів щоденник.
Гаррі сів на ліжко й почав гортати сторінки. На жодній з них не було й сліду червоного чорнила. Далі дістав із шафки біля ліжка новий каламар, вмокнув перо і ляпнув чорнилом на першу сторінку. Чорнило якусь секунду виблискувало на папері, а тоді зникло, немов його хтось усмоктав у сторінку. Гаррі схвильовано знову занурив перо в каламар і написав: “Мене звати Гаррі Поттер”.
Слова на мить засвітилися і знову безслідно зникли. І тут нарешті щось сталося. На сторінці з’явилися слова, виведеш тим самим чорнилом:
“Привіт, Гаррі Поттере! Мене звати Том Редл. Як ти знайшов мій щоденник?”
Ці слова також випарувалися, але Гаррі відразу нашкрябав відповідь:
“Хтось намагався викинути його в унітаз”.
Він нетерпляче чекав Редлової відповіді.
“На щастя, я робив свої записи не чорнилом, а трохи надійнішим засобом. Я знав, що знайдуться такі, хто не захоче, щоб цей щоденник прочитали”.
“Що ти маєш на увазі?” — накарлякав Гаррі, лишаючи від хвилювання чорнильні плями на сторінці.
“Те, що в цьому щоденнику містяться спогади про жахливі речі. Речі, що їх намагалися приховати. Спогади про те, що сталося в Гоґвортській школі чарів і чаклунства”.
“Це саме там, де я знаходжуся, — швидко написав Гаррі. — У Гоґвортсі знову творяться жахливі речі. Чи ти знаєш що небудь про Таємну кімнату?”
Гарріне серце мало не вискакувало. Редлова відповідь не забарилася, а його почерк став неохайнішим, ніби він поспішав викласти все, що знає:
“Звичайно, мені відомо про Таємну кімнату. Коли я вчився, нам казали, що це леґенда, що такої кімнати не існує. Але то була брехня. Як я вчився в п’ятому класі, кімнату відчинили — потвора напала на кількох учнів і вбила одну дівчину. Я піймав того, хто відчинив кімнату, і його вигнали. Але директор школи, професор Діпіт, дуже соромився, що таке могло статися в Гоґвортсі, і заборонив мені казати правду. Вони вигадали історію, ніби дівчина загинула від нещасного випадку. А мене нагородили гарним, блискучим призом з викарбуваним моїм ім’ям і попередили, щоб я тримав язик за зубами. Але я знав, що все може повторитися. Потвора залишалася живою, а той, хто міг її випустити, і далі був на свободі”.
Гаррі так поспішав писати, що мало не перекинув каламар:
“Це знову повторюється. Було вже три напади. Невідомо, хто за цим стоїть… А хто це зробив минулого разу?”
“Якщо хочеш, я можу тобі показати, — з’явилася Редлова відповідь. — Не мусиш, вірити мені на слово. Я можу впустити тебе у свої спогади про ту ніч, коли я його піймав”.
Гаррі завагався, і його перо застигло над щоденником. Що мав на увазі Редл? Як можна потрапити в чиїсь спогади? Гаррі стривожено глянув на двері спальні. Було вже досить темно. Він знову глянув на щоденник, і побачив там нові слова:
“Давай, покажу”.
Гаррі на мить замислився, а тоді написав:
“О’кей”.
Сторінки щоденника почали гортатися, мовби на них подув сильний вітер, і зупинилися посередині червня. Роззявивши рота, Гаррі побачив, що квадратик із написом “13 червня” перетворився на крихітний телеекран. Тремтячими руками він підніс книжку і припав оком до того екранчика. Раптом його нахилило вперед, екранчик розширився, і Гаррі відчув, як його тіло відірвалося від ліжка, і він сторч головою влетів крізь отвір у сторінці у вир тіней і кольорів.
Відчув, як його ноги торкнулися твердої підлоги, а розпливчасті форми довкола нього раптом набули виразності.
Гаррі відразу здогадався, куди потрапив. Та округла кімната з заспаними портретами була Дамблдоровим кабінетом, але за столом сидів не Дамблдор. Біля свічки читав листа зморшкуватий, кволий і лисий, якщо не рахувати кількох пасем сивого волосся, чарівник. Гаррі ніколи раніше його не бачив.
— Перепрошую, — невпевнено мовив він, — я не хотів вас турбувати…
Але чарівник навіть не глянув на нього. Трохи спохмурнівши, він продовжував читати. Гаррі підійшов ближче і пробурмотів:
— Е е… я, мабуть, піду, можна?
Чарівник і далі не звертав на нього уваги. Здавалося, він навіть його не чує. Гаррі вирішив, що чарівник, можливо, глухий, тому підвищив голос:
— Вибачте, що потурбував, я вже йду, — мало не крикнув він.
Чарівник, зітхнувши, склав листа, підвівся, пройшов повз Гаррі і засунув штори.
Небо за вікном було яскраво червоним: сонце, мабуть, уже заходило. Чарівник вернувся до столу, сів, покрутив великими пальцями один довкола одного і втупився поглядом у двері.
Гаррі оглянув кабінет. Ніде не було ані фенікса Фоукса, ні сюркотливих срібних пристроїв. То був Гоґвортс, яким знав його Редл, а отже, директором був цей невідомий чарівник, а не Дамблдор, а сам Гаррі лишався цілком невидимим для людей, що жили п’ятдесят років тому.
Хтось постукав у двері кабінету.
— Заходьте, — ледь чутно мовив старий чарівник.
Зайшов хлопець років шістнадцяти, знявши гостроверхого капелюха. На грудях у нього поблискував сріблистий значок старости. Він був значно вищим від Гаррі, але також мав чорне, як смола, волосся.
— А а, Редл! — сказав директор.
— Ви хотіли мене бачити, професоре Діліте? — занепокоєно запитав Редл.
— Сідай, — звелів Діпіт. — Я щойно читав твого листа.
— О! — вимовив Редл.
Він сів і міцно стиснув руки.
— Мій любий хлопче, — лагідно мовив Діпіт, — я, мабуть, не зможу дозволити тобі лишитися на літо в школі. Ти ж хочеш, звичайно, поїхати на канікули додому?
— Ні, — відразу заперечив Редл, — я краще побуду в Гоґвортсі, аніж повернуся до цього… до цього…
— Під час канікул ти, здається, живеш у маґлівському притулку для сиріт? — поцікавився Діпіт.
— Так, пане професоре, — відповів, почервонівши, Редл.
— Ти маґлівського роду?
— Я покруч, пане професоре, — пояснив Редл. — Тато — маґл, а мати — чаклунка.
— І вони обоє?..
— Моя мама померла, коли я народився, пане професоре. У притулку мені сказали, що вона тільки встигла дати мені подвійне ім’я: Том — на честь батька, Ярволод — на честь дідуся.
Діпіт співчутливо поклацав язиком.
— Річ у тім, хлопче, — зітхнув він, — що для тебе можна було б зробити виняток, але за теперішніх обставин…
— Пане професоре, ви маєте на увазі всі оці напади? — запитав Редл, а серце Гаррі тьохнуло.
Він підсунувся ближче, щоб нічого не пропустити.
— Саме так, — погодився директор. — Мій любий хлопче, ти повинен розуміти, як безвідповідально з мого боку дати тобі дозвіл залишитися в замку після закінчення семестру, а надто якщо врахувати нещодавню трагедію… смерть тієї бідолашної дівчинки… У притулку тобі буде значно безпечніше. До речі, в Міністерстві магії навіть ідуть розмови про закриття школи. Ми так і не можемо визначити… е е… джерело цих неприємностей… Редлові очі округлилися:
— Пане професоре, а якби… ту особу впіймали? Якби усе це припинилося?..
— Що ти маєш на увазі? — аж підвівся у кріслі Діпіт, а голос його зірвався. — Редл є, чи тобі щось відомо про ті напади?
— Ні, пане професоре, — швидко відповів Редл. Але Гаррі був певен, що ця відповідь не зовсім щира, бо й він уже якось казав таке саме “ні” професорові Дамблдору.
— Можеш іти, Томе… — Трохи розчарований Діпіт знову вмостився у кріслі.
Редл зісковзнув з крісла і вийшов. Гаррі пішов за ним. Вони спустилися рухомими гвинтовими сходами і опинилися біля кам’яного гаргуйля в темному коридорі. Редл зупинився. Гаррі теж. Гаррі бачив, як Редл щось зосереджено обмірковує. Він кусав губи і морщив чоло.
Тоді, ніби раптом щось вирішивши, кинувся геть. Гаррі безшумно рушив за ним. Вони нікого не зустріли, і тільки у вестибюлі високий чоловік з довгим каштановим волоссям і такою ж бородою покликав Редл а з мармурових сходів.
— Чого ти тут ходиш так пізно, Томе?
Гаррі придивився до чарівника. Це був не хто інший, як молодший на п’ятдесят років Дамблдор.
— Я був у директора, — пояснив Редл.
— Ну, а тепер іди спати, — сказав Дамблдор, пронизавши Редла дуже знайомим Гаррі поглядом. — Зараз краще не тинятися коридорами. Відтоді, як…
Не доказавши, він тяжко зітхнув, побажав Ред лові “на добраніч” і пішов далі. Редл зачекав, поки Дамблдор зникне, а тоді швидко збіг кам’яними сходами, що вели до підвалу. Гаррі кинувся за ним.
Він був розчарований тим, що Редл завів його не в якийсь прихований перехід або таємний тунель, а саме у той підвал, де відбувалися Снейпові уроки зілля й настійок. Смолоскипи не горіли, тож коли Редл майже причинив за собою двері, Гаррі бачив тільки, як той стоїть, мов укопаний, біля дверей і пильнує за коридором.
Гаррі здалося, ніби вони простояли там не менше години. Редл і далі стовбичив біля дверей, підглядаючи у шпарку. І от тоді, коли Гаррі вже ні на що не сподівався і почав навіть думати про повернення в теперішній час, за дверима почулися чиїсь кроки.
Хтось скрадався в переході. Гаррі чув, як той хтось проминув їхній підвал. Редл безшумно, мов тінь, вислизнув з дверей і рушив услід, а Гаррі скрадався за ним навшпиньки, забувши, що його й так не чути.
Хвилин із п’ять вони прямували слідом за тими кроками, аж поки Редл раптом зупинився, прислухаючись до нових звуків. Гаррі почув, як зі скрипом відчинилися двері, а тоді хтось хрипко зашепотів:
— Давай! Мушу тебе випустити!.. Йди сюди… У ящик!..
Голос був досить знайомий.
Зненацька Редл одним стрибком зник за рогом. Гаррі рушив за ним. Він побачив темний силует здоровенного хлопця, який присів біля відчинених дверей, тримаючи в руках великий ящик.
— Привіт, Рубеусе! — голосно сказав Редл.
Хлопець з грюкотом зачинив двері й підвівся.
— Що ти си тут робиш, Томе? Редл підступив ближче.
— Ну, все, Рубеусе! — мовив він. — Я все про тебе розповім. Якщо напади не припиняться, можуть закрити школу.
— Що ти си верзеш?
— Я не думаю, Рубеусе, що ти хотів когось убити. Але з монстра милу хатню тваринку не зробиш. Ти, мабуть, просто випустив його побігати і…
— Він нікого не вбивав! — вигукнув великий хлопець, позадкувавши до зачинених дверей. За його спиною Гаррі міг чути якесь дивне шарудіння і клацання.
— Годі, Рубеусе, — ще на крок підступив Редл. — Завтра тут будуть батьки померлої дівчинки. Мінімум, що може зробити для них Гоґвортс, — це знищити монстра, який убив їхню доньку.
— То не він! — крикнув хопець, і голос його відбився луною в темному переході. — Він такого б не зробив! Ніколи!..
— Відійди, — звелів Редл, витягаючи чарівну паличку.
Ного закляття залило коридор яскравим сяйвом. Двері за спиною великого хлопця відчинилися з такою силою, що його самого жбурнуло на протилежну стіну. А з дверей вилізло щось таке, від чого Гаррі пронизливо закричав, хоча того крику Ніхто, крім нього, й не почув.
На них мовби накочувалося велике приземкувате волохате тіло з безліччю чорних лап, блиском численних очей і парою гострих, мов бритва, клешень.
Редл знову підняв свою паличку, але було надто пізно.
Збивши його з ніг, чудовисько стрімко промчало коридором і зникло з очей. Редл зіп’явся на ноги і, дивлячись йому вслід, підняв чарівну паличку. Але великий хлопець стрибнув на нього, вирвав паличку, пожбурив її і дико закричав:
— Ні і і і і і і і і і!!!
Усе довкола закружляло, і настала темрява.
Гаррі відчув, як він кудись провалюється, далі відчув удар, а тоді побачив, що лежить на своєму ліжку в ґрифіндорській спальні.
Редлів щоденник лежав у нього на животі.
Гаррі ще не встиг перевести дух, як відчинилися двері спальні і зайшов Рон.
— Ось ти де! — зрадів він.
Гаррі сів. Він тремтів і вкрився потом.
— Що сталося? — стурбовано глянув на нього Рон.
— То був Геґрід, Роне! П’ятдесят років тому Геґрід відчинив Таємну кімнату.

— РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ —
Корнеліус Фадж

Гаррі, Рон і Герміона давно знали, що Геґрід має нездорову пристрасть до великих і потворних створінь. Ще коли вони вчилися в першому класі, він спробував виростити у своїй дерев’яній хатинці дракона, а його здоровенного триголового пса Флафі вони не забудуть довіку.
Отож Гаррі не сумнівався: якщо Геґрід ще хлопцем довідався, що десь у замку чаїться якась потвора, то він готовий був на все, аби лиш поглянути на неї. А тоді йому, мабуть, стало шкода, що потвору зачинили так надовго, і він вирішив випустити її, щоб вона розім’яла свої незчисленні лапи. Гаррі навіть уявляв, як тринадцятирічний Геґрід намагається надягти їй нашийник. Але Гаррі так само не сумнівався, що Геґрід ніколи не міг би когось убити.
Гаррі уже й жалкував, що проник у таємницю Редлового щоденника. Рон з Герміоною знову і знову змушували його все переповідати. Гарі вже нудило від своєї розповіді та її безкінечних обговорень.
— Редл міг і помилитися, — мовила Герміона. — Може, на людей нападала якась інша потвора.
— Скільки, ти думаєш, тут могло бути потвор? — понуро запитав Рон.
— Ми знаємо, що Геґріда виключили зі школи, — засмучено мовив Гаррі. — І після цього напади припинилися. Інакше Редл не отримав би своєї нагороди.
Рон підійшов до справи з іншого боку:
— Редл точнісінько, як Персі. Ну, хто його просив доносити на Геґріда?
— Роне, але ж потвора когось убила, — нагадала Герміона.
— А якби закрили Гоґвортс, Редл мусив би повертатися у маґлівський притулок для сиріт, — додав Гаррі. — І я розумію, чого він хотів лишитися тут.
Рон закусив губу, а тоді невпевнено запитав:
— Ти зустрів Геґріда на алеї Ноктерн, правда?
— Він там купував отрутку проти слимаків, — поспішно відповів Гаррі.
Вони замовкли.
Після довгої паузи Герміона запитала, мабуть, про найтяжче:
— Як по вашому, нам треба піти й поговорити з самим Геґрідом?
— От же й мила буде зустріч! — скривився Рон. — Привіт, Геґріде! Скажи нам, чи не випускав ти недавно в замку щось волохате і скажене?
Зрештою вони вирішили нічого не казати Геґрідові, поки не станеться нового нападу. І що довше не появлявся той загадковий безтілесний голос, то дужче вони сподівалися, що їм ніколи не доведеться розпитувати Геґріда, чому його вигнали зі школи.
Відколи були спаралізовані Джастін і Майже Безголовий Нік, минуло з чотири місяці, тож тепер мало не всі вважали, що злочинець дав їм спокій. Півзові нарешті набридла пісенька “Ох, Поттере компоттере”, а Ерні Макмілан на одній з гербалогій дуже чемно попросив Гаррі передати йому відерце зі стрибучими грибами поганками.
У березні кілька мандрагор влаштували у третій оранжереї галасливу вечірку. Це дуже втішило професорку Спраут.
— Тільки но вони почнуть лазити в горщики один до одного, це буде сигнал, що вони вже цілком дозріли, — пояснила вона Гаррі. — Тоді ми зможемо оживити отих бідолах у шкільній лікарні.

*

Під час Великодніх канікул другокласники отримали новий клопіт. Настала пора вибирати предмети для третього року навчання. Герміона поставилася до цього вкрай серйозно.
— Це може вплинути на наше майбутнє, — сказала вона Гаррі й Ронові, які переглядали списки нових предметів, позначаючи їх галочками.
— Я хотів би позбутися зілля й настійок, — сказав Гаррі.
— Не можна, — похмуро озвався Рон. — Усі старі предмети лишаються. Інакше я б із задоволенням викреслив захист від темних мистецтв!
— Але ж це дуже важливий предмет! — обурилася Герміона.
— Тільки не та бридня, якої навчає Локарт! — скривився Рон. — Я не навчився в нього нічого. Ну, хіба тільки те, що не можна давати волю ельфам.
Усі родичі Невіла Лонґботома — чарівники й чарівниці — засипали його листами з абсолютно різними порадами про корисні предмети. Невіл цілком заплутався, перечитуючи список з висолопленим язиком, і допитувався, який предмет складніший — ворожіння на числах чи вивчення стародавніх рун. Дін Томас, що виріс, як і Гаррі, серед маґлів, добирав предмети, наосліп тицяючи У список своєю чарівною паличкою. Герміона не слухала жодних порад, а просто записалася на всі нові предмети.
Гаррі уявив, що сказали б дядько Вернон і тітка Петунія, якби він спробував обговорити з ними свою майбутню чаклунську кар’єру. Хоч не можна сказати, що йому бракувало порадників: Персі Візлі був радий поділитися своїм досвідом.
— Гаррі, все залежить від того, чого ти хочеш досягти, — пояснював він. — Завжди варто вчасно подумати про майбутнє, тому я раджу тобі вивчати віщування. Дехто каже, ніби несерйозним вибором є маґлологія, але особисто я вважаю, що чарівники повинні добре знати немагічну громаду, а надто, коли збираються з ними співпрацювати, — візьми мого батька — він постійно мусить мати справу з маґлами. А мій брат Чарлі завжди любив працювати на свіжому повітрі, тому й вирішив вивчати догляд магічних істот. Відчуй, до чого тебе найдужче тягне.
Але Гаррі відчував, що його тягнуло тільки до одного — до квідичу. Зрештою, він вибрав ті самі предмети, що й Рон: коли в нього щось не вийде, поруч завжди буде приятель, який йому допоможе.

*

У наступному матчі з квідичу Ґрифіндор зустрічався з Гафелпафом. Вуд наполягав на щоденних тренуваннях після вечері, тож Гаррі майже не лишалося часу на щось інше, окрім квідичу й домашніх завдань. Чи то через дедалі плідніші тренування, чи через відсутність постійних дощів, але йдучи до спальні напередодні суботнього матчу, Гаррі відчував, що шанси Ґрифіндору здобути кубок з квідичу ще ніколи не були кращими.
Але його бадьорий настрій тривав не довго. Нагорі на сходах, які вели до спальні, він зіткнувся з розгубленим і вкрай приголомшеним Невілом Лонґботомом.
— Гаррі, я не знаю, хто це зробив! Я зайшов і бачу…
Боязко поглядаючи на Гаррі, Невіл штовхнув двері до спальні.
Усі речі з Гарріної валізи були розкидані по кімнаті. На підлозі валялася розірвана мантія. З ліжка зірвали білизну, а з тумбочки хтось витяг шухляду і все, що в ній було, висипав на матрац.
Ошелешений Гаррі підійшов до ліжка, наступаючи на вирвані сторінки “Трапези з тролями”.
Коли вони з Невілом почали знову застеляти ліжко, до спальні увійшли Рон, Дін і Шеймус.
— Що тут таке, Гаррі? — голосно запитав Дін.
— Не уявляю, — відповів Гаррі. Рон тим часом оглядав мантію. Усі кишені були вивернуті.
— Хтось тут щось шукав, — сказав Рон. — Нічого не пропало?
Гаррі почав збирати свої речі, кидаючи їх у валізу. Лише коли жбурнув туди останню з Локартових книжок, він зрозумів, чого бракувало.
— Пропав щоденник Редла, — сказав він упівголоса до Рона.
— Що?
Гаррі кивнув головою на двері до спальні, і Рон вийшов з кімнати слідом за ним. Вони побігли до напівспорожнілої ґрифіндорської вітальні й сіли біля Герміони, яка самотньо читала книгу “Як розуміти стародавні руни”.
Герміона була вражена новиною.
— Але ж… украсти міг тільки ґрифіндорець! Більше ніхто не знає нашого пароля! — Саме так, — погодився Гаррі.
Наступного ранку, коли вони прокинулись, їх привітало яскраве сонячне світло й легенький свіжий вітерець.
— Ідеальні умови для квідичу! — завзято вигукнув Вуд за ґрифіндорським столом, накладаючи яєшню на тарілки своїх гравців. — Гаррі, на, бери, тобі треба добре підкріпитися.
Гаррі розглядав ґрифіндорський стіл, навколо якого тіснилися учні, й думав, чи не сидить десь поміж ними новий власник Редлового щоденника. Герміона наполягала, щоб він повідомив про крадіжку, але Гаррі ця думка не подобалась. Довелося б розповісти комусь із учителів про щоденник — а хто тепер пам’ятає, за що Геґріда вигнали зі школи п’ятдесят років тому?
Гаррі не хотів ворушити ті давні події. Коли він вийшов з Великої зали разом з Роном і Герміоною, щоб узяти квідичну форму, до всіх його тривог додалася ще одна, і то дуже серйозна. Тільки но він поставив ногу на мармурову сходинку, як почув знову:
— Цього разу я вб’ю!.. Розірву!.. Пошматую!.. Гаррі зойкнув, а Рон з Герміоною злякано відсахнулися від нього.
— Голос! — сказав, озираючись, Гаррі. — Я щойно чув його знову! А ви?..
Вирячивши очі, Рон похитав головою. А от Герміона ляснула себе долонею по чолі.
— Гаррі, я, здається, зрозуміла! Я мушу піти в бібліотеку!
І вона побігла сходами нагору.
— Що вона зрозуміла? — розгублено мовив Гаррі. Він і далі озирався, аби з’ясувати, звідки лунав той голос.
— Хе, чого не розумію я, — похитав головою Рон.
— Але чому вона побігла до бібліотеки?
— Бо це Герміонин стиль, — знизав плечима Рон. — Коли сумніваєшся — біжи в бібліотеку.
Розгублений Гаррі стояв і прислухався, чи не почується знову той голос, проте з Великої зали за його спиною вже виходили, поспішаючи на стадіон, учні, які голосно перемовлялися.
— Мабуть, рухайся, — порадив Рон. — Уже майже одинадцята, скоро початок.
Гаррі побіг до ґрифіндорської вежі, схопив “Німбус 2000″ і приєднався до великої юрби, що сунула на матч. Проте думками він і далі був у замку, де чувся той безтілесний голос. Надягаючи в роздягальні яскраво червону форму, заспокоював себе тим, що всі зараз прийшли сюди, щоб дивитися гру.
Команди вийшли на поле під бурхливі оплески. Олівер Вуд облетів стовпи, щоб розігрітися, а мадам Гуч витягла м’ячі. Гафелпафці, у яскраво жовтій формі, збилися докупи, щоб востаннє обговорити тактику гри.
Гаррі вже сідав на мітлу, як раптом на поле вибігла професорка Макґонеґел з величезним пурпуровим мегафоном у руках.
Гарріне серце каменем зірвалося додолу.
— Матч відміняється! — гукнула професорка Макґонеґел у мегафон, і переповнені трибуни зірвалися обуреними вигуками і гулом. Розгублений Олівер Вуд приземлився й побіг до професорки Макґонеґел, забувши навіть злізти з мітли.
— Але ж, пані професорко! — вигукнув він. — Ми мусимо грати! Кубок!.. Ґрифіндор!..
Професорка Макґонеґел не звертала на нього уваги, вона й далі кричала в мегафон:
— Всім учням негайно повернутися до своїх гуртожитків! Там ви отримаєте подальшу інформацію! Будь ласка, якомога швидше!
Вона опустила мегафон і підкликала до себе Гаррі.
— Поттере, тобі краще піти зі мною.
Не розуміючи, в чому його підозрюють тепер, Гаррі побачив, як з розбурханого натовпу вискочив Рон. Він підбіг до них, коли вони вже прямували до замку. На Гаррін подив, професорка не заперечувала.
— Так, Візлі, ти також, мабуть, ходи з нами.
Деякі учні нарікали на те, що відмінили гру, а інші були явно стурбовані. Гаррі й Рон слідом за професоркою Макґонеґел повернулися до школи і піднялися мармуровими сходами нагору. Але цього разу їх не повели до жодного кабінету.
— Ця звістка, мабуть, вас приголомшить, — сказала професорка Макґонеґел на диво лагідним голосом, коли вони підійшли до шкільної лікарні. — Стався новий напад… новий подвійний напад.
Гаррі увесь похолов. Професорка Макґонеґел штовхнула двері, і вони з Роном увійшли.
Мадам Помфрі схилилася над дівчиною з п’ятого класу з довгим кучерявим волоссям. Гаррі її впізнав: це була та дівчина з Рейвенклову, в якої вони хотіли дізнатися, де слизеринська вітальня. А на сусідньому ліжку лежала…
— Герміона!.. — простогнав Рон.
Герміона лежала цілком нерухомо з розплющеними й застиглими очима.
— Їх знайшли біля бібліотеки, — сказала професорка Макґонеґел. — Ви часом нічого не знаєте про ось це? Воно лежало біля них на підлозі…
Вона показала їм невеличке кругле дзеркальце.
Гаррі й Рон заперечно похитали головами, не спускаючи очей з Герміойи.
— Я відведу вас до ґрифіндорської вежі, — засмучено сказала професорка Макґонеґел. — Треба зробити оголошення.

*

— Всі учні повинні повертатися до своїх гуртожитків не пізніше шостої години вечора. Після цього ніхто не має права залишати свої спальні. На уроки ви будете ходити в супроводі вчителів. У туалет і ванну — тільки з дозволу вчителів. Усі тренування і матчі з квідичу відміняються. Активна діяльність у вечірній час заборонена.
Ґрифіндорці, що заполонили вітальню, мовчки слухали професорку Макґонеґел. Вона згорнула пергамент, з якого читала оголошення, і схвильовано вимовила:
— Мабуть, не варто додавати, що я давно вже не була така стривожена. Школу, цілком імовірно, закриють, поки не будуть піймані злочинці. Прошу всіх, хто має хоч якісь здогади, повідомити мені.
Професорка досить незграбно вилізла через отвір у портреті, а ґрифіндорці відразу загомоніли.
— Послухайте, ми вже втратили двох ґрифіндорців, не рахуючи ґрифіндорського привида, одного рейвенкловця і одного гафелпафця, — промовив, загинаючи пальці, приятель близнюків Лі Джордан. — Невже ніхто з учителів не помітив, Що нічого не сталося тільки зі слизеринцями? Невже не очевидно, що все це йде зі Слизерину, — Слизеринів спадкоємець, слизеринська потвора… Чому просто не взяти й не викинути звідси усіх слизеринців? — обурювався він під схвальні кивання і поодинокі оплески.
Персі Візлі сидів на кріслі відразу за Лі, але цього разу не поспішав викладати свої думки. Він був блідий і приголомшений.
— Персі шокований, — тихенько шепнув Гаррі Джордж. — Та рейвенкловська дівчина — Пенелопа Клірвотер, теж староста. Він, мабуть, не допускав, що потвора відважиться напасти на старосту.
Але Гаррі слухав його неуважно. Перед його очима й далі була Герміона, яка лежала на лікарняному ліжку, немов статуя. І якщо злочинців не зловлять якнайшвидше, то він приречений цілісіньке життя прожити з Дурслями. Том Редл доніс на Геґріда, бо, якби школу закрили, він мав би повертатися у маґлівський сиротинець. Гаррі тепер добре розумів, що відчував тоді Редл…
— Що нам робити? — прошепотів Рон йому на вухо. — Думаєш, вони підозрюють Геґріда?

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве