Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і таємна кімната”

— Треба піти й поговорити з ним, — вирішив Гаррі. — Я не вірю, що це знову він, але, якщо він колись уже випускав потвору, то знає, як дістатися до Таємної кімнати, а це вже непогано.
— Але Макґонеґел казала, що після уроків ми повинні сидіти у вежі…
— Я думаю, — ледь чутно вимовив Гаррі, — що прийшла пора знову витягти старий батьків плащ.

*

Гаррі успадкував від свого батька тільки одну річ — довгий і сріблястий плащ невидимку. Це була єдина можливість непомітно вислизнути зі школи, щоб відвідати Геґріда. Вони, як завжди. полягали на свої ліжка, зачекали, поки Невіл, Дін і Щеймус наговоряться про Таємну кімнату й нарешті заснуть, а тоді встали, знову одяглися й накинули плащ.
Подорож темним і порожнім замком — не найприємніша річ. Проте Гаррі, який не раз блукав уночі по замку, ще ніколи не бачив його таким багатолюдним після заходу сонця. Учителі, старости й привиди парами ходили по коридорах, вистежуючи щось незвичайне. Плащ невидимка не приховував шумів, тому, коли Рон спіткнувся усього за кілька метрів від Снейпа, який вийшов на чергування, виникла напружена ситуація. На щастя, Снейп чхнув саме тієї миті, коли Рон вилаявся. Друзі полегшено зітхнули, коли нарешті дійшли до дубових вхідних дверей і обережно їх відчинили.
Ніч була зоряна і ясна. Вони побігли в напрямку освітленого вікна Геґрідової халупи, і скинули плаща тільки тоді, коли підійшли до дверей.
Постукали, і тієї ж миті Геґрід рвучко розчахнув двері. Вони побачили скерований на них арбалет, а за Геґрідовою спиною голосно гавкав вовкодав Іклань.
— Овва! — здивувався він, опускаючи арбалет і дивлячись на них. — Що ви си тут робите?
— А це для чого? — запитав Гаррі, показуючи на арбалет, коли вони увійшли до хатини.
— Та то ніц… ніц… — буркнув Геґрід. — Я чекав. .. але йой, то пусте!.. Сідайте, я заварю чай.
Він, здається, не розумів, що робить. Розхлюпав воду, мало не загасивши вогонь; тоді розбив чайничок для заварки, нервово смикнувши своєю велетенською рукою.
— Геґріде, все нормально? — занепокоївся Гаррі. — Ти чув про Герміону?
— Ох, чув, чув!.. — відповів Геґрід надламаним голосом.
Він і далі нервово поглядав на вікна. Налив їм великі кухлики окропу (але забув налити заварки) і взявся якраз викладати на тарілку шматок фруктового пирога, як раптом хтось загрюкав у двері.
Пиріг випав у Геґріда з рук. Гаррі й Рон злякано перезирнулися, а тоді швиденько накинули плащ невидимку і заховалися в кутку. Геґрід пересвідчився, що їх не видно, схопив арбалет і знову рвучко відчинив двері.
— Добрий вечір, Геґріде!
То був Дамблдор. Він увійшов з надзвичайно серйозним виглядом. Слідом за ним з’явився досить чудернацький чоловік.
Незнайомець був низенький та огрядний, з розкошланим волоссям і стурбованим обличчям. Його одяг був напрочуд строкатий: смугастий костюм, яскраво червона краватка, довга чорна мантія й гостроносі пурпурові черевики. Під рукою він тримав зелений капелюх котелок.
— Це татів шеф! — ледь чутно видихнув Рон. — Корнеліус Фадж, міністр магії!
Гаррі боляче стусонув Рона ліктем, щоб той замовк.
Геґрід поблід і вкрився потом. Він важко впав у крісло і поглядав то на Дамблдора, то на Корнеліуса Фаджа.
— Погані справи, Геґріде, — заговорив Фадж, ковтаючи слова. — Дуже погані… Тому я тут. Чотири напади на учнів маґлівського роду. Це вже занадто. Міністерство повинне діяти.
— Та я… я ж ніколи!.. — благально глянув на Дамблдора Геґрід. — Ви знаєте, я ніколи, професоре Дамблдоре, прошу пана!..
— Корнеліусе, я хочу наголосити: Геґрід має мою цілковиту довіру, — спохмурнівши, звернувся до Фаджа Дамблдор.
— Слухай, Албусе, — зніяковів Фадж. — Геґрід має погану репутацію. Міністерство мусить щось побити, члени Ради опікунів уже зверталися до нас.
— А я ще раз тобі кажу, Корнеліусе: арешт Геґріда не допоможе анітрохи, — наполягав Дамблдор. Його сині очі палали вогнем, якого Гаррі досі ще не бачив.
— А ти стань на моє місце! — доводив Фадж, крутячи в руках капелюха. — На мене тиснуть з усіх боків. Треба, щоб усі побачили, що я вживаю заходів. Якщо виявиться, що то не Геґрід, він зразу повернеться і буде все гаразд. Але я мушу його забрати. Мушу. Це мій обов’язок.
— Забрати мене? — тремтячим голосом перепитав Геґрід. — Куди забрати?
— Лише ненадовго, — пояснив Фадж, уникаючи Геґрідових очей. — Це не покарання, Геґріде, а радше запобіжний захід. Якщо піймають когось іншого, тебе випустять і вибачаться перед тобою.
— Це не в Азкабан? — хрипко запитав Геґрід. Але перше ніж Фадж устиг відповісти, хтось знову загрюкав у двері. Відчинив їх Дамблдор. Тепер уже Гаррі дістав ліктем під ребра, надто голосно зойкнувши.
До Геґрідової хатини увірвався містер Луціус Мелфой, закутаний у довгу чорну дорожню мантію, з холодною вдоволеною посмішкою на вустах.
Іклань загарчав.
— Фадже, ти вже тут! — схвально вимовив він. — Добре, добре…
— Чого ти сюди приперся? — розлютився Геґрід. — Забирайся з моєї хати!
— Чоловіче дорогий, повір, я не маю жодної втіхи від перебування у твоїй… е е… і ти називаєш це хатою? — вишкірився Луціус Мелфой, оглядаючи маленьку Геґрідову хижу. — Я просто прийшов до школи, й мені сказали, що директор тут.
— А чого ти хотів від мене, Луціусе? — поцікавився Дамблдор. Він намагався говорити ввічливо, але його блакитні очі й далі палахкотіли вогнем.
— Жахлива річ, Дамблдоре, — ліниво відповів містер Мелфой, витягуючи довгий сувій пергаменту, — але члени Ради опікунів гадають, що тобі час відпочити. Ось наказ про тимчасову відставку — ти знайдеш там усі дванадцять підписів. Нам здається, що ти втрачаєш авторитет. Скільки тут уже було нападів?.. І ще два сьогодні, чи не правда? Якщо піде так і далі, то невдовзі у Гоґвортсі не залишиться жодного учня маґлівського роду! Це буде жахлива втрата для школи! Ми всі це знаємо.
— Ох!.. Не спіши! Слухай, Луціусе… — стурбовано заговорив Фадж. — Звільнити Дамблдора… Ні, ні!.. За нинішніх обставин цього не можна робити аж ніяк.
— Фадже, призначення або звільнення директорів належить до компетенції Ради опікунів, — спокійно урвав його містер Мелфой. — А оскільки Дамблдор не спромігся припинити ці напади…
— Стривай, Луціусе! Якщо Дамблдор не спромігся їх зупинити, — заперечив Фадж, верхня губа якого вкрилася потом, — то хто ж тоді зможе?
— Це ще побачимо! — відповів Мелфой з огидною посмішкою. — Та оскільки ми всі дванадцятеро проголосували…
Геґрід зірвався на ноги й черкнув стелю своєю чорною кудлатою головою.
— Мелфою, — гаркнув він, — а скільком із них ти погрожував або шантажував їх, доки вони си підписали, га?
— Знаєш, голубе, оця твоя навіжена вдача таки заведе тебе колись у халепу, — сказав містер Мелфой. — Я порадив би тобі, Геґріде, не кричати отак на варту в Азкабані. Їм це не дуже сподобається.
— Можеш забирати Дамблдора! — горлав Геґрід, аж вовкодав Іклань зіщулився й заскавулів у своєму кошику. — Забери його — і учні маґлівського роду не будут мати ані одного шансу!.. Будут нові трафунки!
— Заспокойся, Геґріде! — гостро зупинив його Дамблдор і глянув на Луціуса Мелфоя: — Луціусе, якщо Рада опікунів прагне моєї відставки, я, звичайно, піду.
— Але ж… — затнувся Фадж.
— Ні!!! — заревів Геґрід.
Дамблдор не відводив своїх ясно синіх очей від холодних сірих зіниць Луціуса Мелфоя.
— Однак, — дуже повільно й чітко — щоб ніхто не пропустив ані слова — вимовив Дамблдор, — ти побачиш, що насправді я покину цю школу тільки тоді, коли тут не лишиться жодної відданої мені людини. Ти також побачиш, що в Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її попросить.
На якусь мить — Гаррі був майже впевнений — Дамблдорові очі глянули в той кут, де зачаїлися вони з Роном.
— Чудові побажання! — сказав, уклонившись, Мелфой. — Нам усім, Албусе, не вистачатиме твоєї… е е… вельми специфічної манери роботи. Лишається тільки сподіватися, що твій наступник зуміє запобігти будь яким… е е… трафункам.
Він підійшов до дверей, відчинив їх і, вклонившись, випустив Дамблдора. Фадж, який і далі вертів у руках котелок, намірився пропустити вперед Геґріда, але той, не зрушивши з місця, набрав у груди повітря й повільно проказав:
— Якби хтось захтів щось знайти, нехай си піде слідом за павуками. Вони заведуть його куди слід. Це всьо, що я мав сказати!
Фадж здивовано глянув на нього.
— Всьо файно, я вже йду, — сказав Геґрід, накидаючи свою шубу з кротячого хутра. І вже виходячи з дверей слідом за Фаджем, знову зупинився і голосно додав: — А ще хтось мав би годувати Ікланя, поки мене тут не буде.
Двері з грюкотом зачинилися, і Рон скинув плаща невидимку.
— Ми вскочили в халепу! — прохрипів він. — Немає Дамблдора. Сьогодні можуть закрити школу. Без нього напади будуть щодня.
Іклань завив і почав дряпати зачинені двері.

— РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ —
Ароґоґ

На полях довкола замку вже відчувався подих літа; небо й озеро стали барвінково блакитними, а в оранжереях зацвіли великі, мов капуста, квіти. Але без Геґріда, якого разом з Ікланем раніше завжди можна було побачити з замкових вікон, цей краєвид не тішив Гаррі. Не краще, до речі, було і в самому замку, де все пішло шкереберть.
Гаррі й Рон хотіли відвідати Герміону, але до шкільної лікарні тепер не пускали відвідувачів.
— Ми не можемо ризикувати, — суворо попередила їх мадам Помфрі через шпаринку в лікарняних дверях. — Дуже перепрошую, але є небезпека, що напасник може прийти сюди, щоб остаточно покінчити з ними.
Коли не стало Дамблдора, скрізь поширився небувалий страх. Навіть сонце, нагріваючи замкові мури, мовби боялося зазирнути у віконні шиби. У школі важко було побачити безтурботне обличчя, а будь який сміх лунав у коридорах різко й неприродньо і відразу завмирав.
Гаррі постійно згадував прощальні Дамблдорові слова: “Насправді я покину цю школу тільки тоді, коли тут не лишиться жодної відданої мені людини… в Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її попросить”. Але яка користь з тих слів? Кого просити про допомогу, якщо всі довкола не менше за них перелякані й приголомшені?
Набагато зрозуміліша була Геґрідова підказка про Павуків, але біда в тім, що в замку, здається, не лишилося жодного павука — тож за ким іти слідом?
Гаррі шукав їх скрізь, на відміну від Рона, який робив це неохоче. Звичайно, їхні пошуки ускладнювалися забороною ходити без супроводу: вони мусили пересуватися по замку разом з іншими ґрифіндорцями. Їхні однокласники були раді, що їх водили з класу в клас, але Гаррі це дуже дратувало.
Проте одному учневі явно подобалася така атмосфера страху та підозр. Драко Мелфой ходив по школі з таким виглядом, ніби його щойно призначили старостою школи. Гаррі не міг збагнути, чого він так радіє.
Але десь через два тижні після відходу Дамблдора і Геґріда на уроці зілля й настійок йому випало сидіти позаду Мелфоя, і він підслухав його розмову з Кребом і Ґойлом.
— Я, карочє, завжди знав, що саме мій старий викине Дамблдора, — нахвалявся той, навіть не стишуючи голосу. — Він переконаний, що Дамблдор — найгірший директор з усіх, які керували школою. Може, хоч тепер дістанемо кльового директора. Такого, що не стане зачиняти Таємну кімнату. Макґонеґел довго не протягне, вона тут так, тимчасово…
Снейп пройшов повз Гаррі, не звертаючи уваги на порожнє місце Герміони та її казанок.
— Пане професоре, — звернувся до нього Мелфой. — А чому б вам не зголоситися на посаду директора?
— Не поспішай, Мелфою, — мовив Снейп, хоч і не міг приховати ледь помітної посмішки. — Рада опікунів тільки тимчасово усунула Дамблдора. ДУ” маю, невдовзі він знову до нас повернеться.
— Ага, якраз! — вишкірився Мелфой. — Я думаю, мій батько голосуватиме за вашу кандидатуру. Я пане професоре, скажу йому, що ви тут найкращий учитель.
Снейп самовдоволено посміхнувся, походжаючи підвалом. На щастя, він не помітив, як Шеймус Фініґан зобразив, ніби блює в казанок.
— Я дивуюся, чому бруднокровці досі не пакують своїх валіз, — і далі патякав Мелфой. — Ставлю п’ять ґалеонів, що наступна жертва помре. Шкода, що то буде не Ґрейнджер!
Саме тієї миті, на щастя, задзвонив дзвоник, бо Рон уже скочив із стільця. Проте серед метушні, коли всі почали збирати портфелі, ніхто, окрім Гаррі й Діна, які вчепилися йому за руки, не зауважив Ронових намагань дістатися Мелфоя.
— Пустіть мене! — хрипів Рон, — Мені наплювати, мені не потрібна паличка, я вб’ю його голими руками!..
— Ворушіться, я відведу вас на гербалогію! — гаркнув Снейп. Учні стали ланцюжком, який завершували Гаррі, Дін і Рон, що й далі намагався вирватись. Його відпустили аж тоді, коли Снейп вивів дітей із замку, й вони повз овочеві грядки попрямували до оранжерей.
На уроці гербалогії було незвично тихо — у їхньому класі бракувало вже двох учнів — Джастіна й Герміони.
Професорка Спраут звеліла їм підрізати абіссінські зів’ялі фіґи. Гаррі поніс оберемок засохлих пагонів на компостну купу і наштовхнувся там на Ерні Макмілана. Ерні тяжко зітхнув і сказав дуже офіційним тоном:
— Гаррі, хочу вибачитися за те, що я тебе підозрював. Я знаю, що ти ніколи б не напав на Герміону Ґрейнджер. Прошу вибачення за все, що я тоді наговорив. Тепер ми всі в однаковому становищі, а тому…
Він подав свою пухкеньку руку, і Гаррі її потиснув.
Ерні та його приятелька Анна підрізали ті самі фіґи, що й Гаррі з Роном.
— Той тип Драко Мелфой, — сказав Ерні, обламуючи засохлі гілки, — ви бачили, як він з цього всього радіє? Знаєте, я навіть думаю, що він і є спадкоємцем Слизерина.
— І хто б таке подумав! — уїдливо мовив Рон, що не міг пробачити Ерні так легко, як Гаррі.
— Гаррі, а як по твоєму — це Мелфой? — запитав Ерні.
— Ні! — Гаррі заперечив так рішуче, що Ерні й Анна глянули на нього з неабияким здивуванням.
Наступної миті Гаррі помітив щось таке, що аж ударив Рона по руці своїми ножицями.
— Ой! Ти що!..
Гаррі показував на землю. Там, на відстані півметра від них, швидко бігли великі павуки.
— О… ти ба!.. — марно силкувався зобразити радість Рон. — Але ж ми не можемо зараз кинутися слідом за ними.
Ерні й Анна зацікавлено прислухалися. Гаррі дивився, як тікають павуки.
— Таке враження, що вони біжать до Забороненого лісу.
Рон засмутився ще більше.
Коли задзвенів дзвоник, професорка Спраут відвела учнів на урок захисту від темних мистецтв. Гаррі й Рон трохи від них відстали, щоб спокійно перекинутися словом.
— Нам знову потрібен плащ невивидимка, сказав Гаррі. — Можна взяти з собою Ікланя. Він звик ходити з Геґрідом до лісу, — може, стане нам у пригоді.
— Гаразд, — озвався Рон, нервово крутячи свою чарівну паличку. — Е е… чи… А чи нема в тому лісі вовкулак? — додав він, коли вони сіли на свої звичні місця в самому кінці Локартового класу.
— Там є багато цікавого. Наприклад, кентаври, єдинороги… — уникаючи відповіді на запитання, сказав Гаррі.
Рон ще ніколи не був у Забороненому лісі. Гаррі уже раз туди ходив, і сподівався, що йому більше ніколи не доведеться бувати там знову.
Раптом до класу влетів Локарт, і здивовані погляди учнів прикипіли до нього. Усі вчителі були тепер похмуріші, ніж звичайно, але Локарт і далі випромінював життєрадісність.
— У чому річ? — бадьоро вигукнув він. — Чому такі понурі обличчя?
Учні роздратовано перезирнулись, але ніхто не зронив і слова.
— Невже ви не зрозуміли? — почав терпляче, ніби до них туго доходило, розтовкмачувати їм Локарт. — Небезпека минула! Злочинця вже забрали!
— Хто це сказав? — засумнівався Дін Томас.
— Юначе, міністр магії не арештував би Геґріда, якби не був на сто відсотків переконаний у його провині, — сказав Локарт таким тоном, ніби пояснював, що два плюс два — чотири.
— Ще й як арештував би! — заперечив Рон голосніше за Діна.
— Насмілюся думати, що про Геґрідів арешт я знаю трі і шечки більше за тебе, містере Візлі, — самовдоволено вимовив Локарт.
Рон почав був сперечатися, що він так не вважає, але замовк на півслові, коли Гаррі щосили штурхонув його під партою.
— Нас там не було, ти що, забув? — зашипів він.
Але неприємна Локартова веселість, його натяки на те, що він ніколи не довіряв Гегрідові, упевненість, що все найгірше вже позаду, так роздратували Гаррі, що він був ладен жбурнути “Упертих упирів” прямісінько в тупу Локартову фізіономію. Але замість цього він нашкрябав Ронові записку: “Зробимо це сьогодні”.
Рон прочитав, ковтнув повітря і скоса глянув на порожнє місце, де зазвичай сиділа Герміона. Це, мабуть, додало йому духу, і він кивнув на знак згоди.

*

У ґрифіндорській вітальні тепер завжди було повно учнів, що не мали права нікуди виходити після шостої вечора. Їм було про що поговорити, тож вітальня порожніла тільки опівночі, або й пізніше.
Відразу після вечері Гаррі витяг зі своєї валізи плаща невидимку й просидів на ньому цілісінький вечір, чекаючи, коли нарешті всі підуть спати.
Фред і Джордж запропонували Гаррі й Ронові зіграти кілька партій у вибухові карти. Джіні була глядачем, вона принишкло сиділа в улюбленому кріслі Герміони. Гаррі й Рон навмисне програвали, щоб швидше закінчити партії, проте, коли Фред, Джордж і Джіні нарешті пішли, було вже далеко за північ.
Гаррі й Рон зачекали, поки зачиняться двері обох спалень, а тоді схопили плаща, накинули його на себе і полізли в отвір за портретом.
Почалася ще одна нелегка мандрівка замком, бо треба було ухилятися від численних учителів. Нарешті дійшли до вестибюлю, уважно, щоб не зарипіти, прочинили дубові вхідні двері і вийшли в місячну ніч.
— Знаєш, — раптом сказав Рон, коли вони йшли темним полем, — може статися, що ми заберемося в ліс і нікого там не знайдемо. Ті павуки могли бігти зовсім не туди. Звичайно, здавалося, ніби вони рухаються у цьому напрямку, але…
Ронів голос був сповнений надії.
Вони підійшли до Геґрідової хатинки, що мала сумний і понурий вигляд, бо жодне її віконце не світилося. Коли Гаррі відчинив двері, Іклань, побачивши їх, ошалів з радості.
Непокоячись, що він своїм гучним гавкотом побудить увесь замок, вони поспіхом нагодували його цукерками з меляси, що лежали в бляшанці на каміні. Цукерки відразу склеїли його щелепи.
Гаррі лишив плаща невидимку на Геґрідовому столі. У чорному мороці лісу він був не потрібний.
— Ікланю, гуляти! — Гаррі поплескав собаку по лапі, і той услід за ними радісно вискочив з хати, побіг на узлісся і задер лапу біля високого явора.
Гаррі витяг чарівну паличку, промовив: “Лумос!”, і на її кінчику засвітилося слабеньке світло, достатнє, щоб побачити, чи є на стежці павуки.
— Класна ідея! — похвалив його Рон. — Я б засвітив і свою, але знаєш… Вона ще вибухне абощо…
Гаррі поплескав Рона по плечі і показав на траву. Два самотні павуки тікали від світла палички в затінок дерев.
— О’кей, — зітхнув Рон, приготувавшись до найгіршого. — Я готовий. Ходімо.
І вони в супроводі Ікланя, який бігав довкола, обнюхуючи коріння й листя, заглибилися в ліс. При світлі чарівної палички вони простували за довгою вервечкою павуків, що бігли уздовж стежини. Так вони йшли хвилин із двадцять, не розмовляючи й уважно прислухаючись до всіх інших окрім тріску гілочок і шелесту листя, звуків. Згодом, коли ліс став такий густий, що вже не було видно зірок над головою, а чарівна паличка жевріла самотнім промінчиком у суцільному морі темряви, вони побачили, що їхні павуки провідники звертають зі стежки кудись убік.
Гаррі зупинився, щоб розгледіти, куди вони прямують, але, крім невеличкої освітленої смужки, не було видно нічого. Він ще ніколи не заходив так далеко в цей ліс і добре пам’ятав, що минулого разу Геґрід радив йому не сходити зі стежки. Але ж Гегрід зараз далеко, можливо, в тюремній камері Азкабану, і він чітко їм сказав: треба йти слідом за павуками.
Щось вологе торкнулося Гарріної руки — він відсахнувся, наступивши Ронові на ногу, — але то просто Іклань ткнувся в нього носом.
— Ну що, підемо? — запитав Гаррі. У світлі чарівної палички він ледве розрізняв Ронові очі.
— Та вже ж не будемо вертатися, — відповів Рон.
І вони подалися углиб лісу за рухливими тінями павуків. Тепер вони посувалися повільніше — перечіпаючись об коріння й пеньки, майже непомітні в суцільній пітьмі. Гаррі відчував на руці гаряче дихання Ікланя. Доводилося не раз зупинятися, щоб Гаррі, припавши до землі, міг знайти павуків.
Вони йшли, мабуть, із півгодини, чіпляючись мантіями за кущі і нижні гілляки дерев. Трохи згодом помітили, що спускаються якимось схилом, хоч ліс і далі був такий самий густий.
Раптом Іклань голосно й лунко гавкнув. Гаррі й Рон з несподіванки аж підскочили.
— Що таке? — вигукнув Рон, вдивляючись у темряву і боляче стискаючи Гаррі за лікоть.
— Там щось рухається, — видихнув Гаррі. — Слухай… Щось досить велике.
Обидва прислухалися. Десь праворуч від них щось велике ламало гілки, мовби продираючись крізь дерева.
— Ой ні!.. — забідкався Рон. — Ой ні, ой ні, ой…
— Помовч! — просичав Гаррі. — Воно почує…
— Почує мене? — неприродно тоненьким голосом запитав Рон. — Та воно вже почуло Ікланя!
Темрява аж тиснула їм на очі; вони з жахом стояли й чекали. Почувся дивний гуркіт, і знову все стихло.
— Що воно робить? — здивувався Гаррі.
— Мабуть, готується стрибнути, — відповів Рон. Вони чекали, тремтіли і не рухалися з місця.
— Може, воно втекло? — прошепотів Гаррі.
— Н не знаю…
І тут праворуч від них зненацька спалахнуло світло — таке яскраве в пітьмі, що вони затулили руками очі. Іклань заскавулів і кинувся тікати, але застряг поміж колючок і заскімлив ще голосніше.
— Гаррі! — з полегшенням вигукнув Рон. — Гаррі, це ж наша машина!
— Що?
— Ходи швидше!
Гаррі наосліп рушив за Роном у напрямку світла. Спотикаючись на кожному кроці, вони за якусь Мить вийшли на галявину.
Порожня машина містера Візлі стояла серед густих дерев, що накривали її лапатим гіллям, мов Дахом, і світила передніми фарами. Коли ошелешений Рон наблизився до неї, вона поволі рушила йому назустріч, неначе великий бірюзовий пес який зустрічає свого господаря.
— Вона увесь час була тут! — вражено вигукнув Рон, обходячи машину довкола. — Глянь на неї! Трохи здичавіла в цьому лісі…
Крила машини були подряпані й брудні. Вона, очевидно, вже звикла самостійно пересуватися лісом. Іклань, здається, був не в захваті від неї. Пес тремтів і не відходив від Гаррі. Перевівши подих, Гаррі сховав чарівну паличку в кишеню мантії.
— А ми боялися, що вона на нас нападе! — усміхнувся Рон. Він притулився до машини і поплескав її долонею. — А я думав — де ж це вона пропала?
Гаррі, примружуючись, шукав на землі павуків, але від світла фар вони всі повтікали.
— Ми загубили слід, — сказав він. — Пішли, треба його відшукати.
Але Рон не відповідав. Він навіть не ворушився. Його очі прикипіли до чогось, що височіло відразу за Гарріною спиною на висоті трьох метрів від землі. Ронове обличчя заціпеніло від жаху.
Гаррі не встиг навіть озирнутися. Почулося гучне клацання, і він відчув, як щось довге й волохате обхопило його за пояс і підняло над землею догори ногами. Перелякано випручуючись, він почув, як знову щось клацає, і побачив, що Ронові ноги також відриваються від землі. Тоді заскавулів Іклань, і наступної миті його теж піднесло вгору поміж темними деревами.
Висячи вниз головою, Гаррі побачив, що істота, яка його спіймала, пересувалася на шістьох довжелезних, волохатих ногах, а ще дві передні біля лискучих чорних клешнів міцно його стискали.
Він чув, як позаду рухається таке ж чудовисько, яке тримало Рона. Вони рухалися в саме серце лісу. Гаррі чув, як Іклань, голосно скімлячи, намагався визволитися від третьої потвори, а от сам Гаррі не зміг би кричати, навіть якби захотів — голос його залишився десь на галявині біля машини. Гаррі не уявляв, скільки часу він пробув у лапах того чудовиська. Темрява раптом розсіялась, і він побачив, що засипана листям земля аж кишить павуками. Вигинаючи шию, з’ясував, що вони опинилися на краю великої улоговини, де вже не було дерев. Зорі яскраво освітлювали найжахливішу картину, яку він будь коли бачив.
Павуки! Але не ті маленькі павучки, що сновигали поміж листям унизу, а павуки завбільшки з коня — восьмиокі, восьминогі, чорні, волохаті, величезні! Те гігантовисько, що тримало у своїх лапах Гаррі, зійшло крутим схилом до примарного куполу, зітканого з павутини в самому центрі улоговини. Решта павуків обступили його зусібіч, збуджено клацаючи клешнями при вигляді здобичі.
Павук відпустив Гаррі, і він упав навкарачки на землю. Рон та Іклань гепнулися неподалік від нього. Іклань уже не скавулів, а лише мовчки щулився на землі. Рон, здається, почувався так само, як і Гаррі — роззявив рота від німого крику і вирячив очі.
Раптом Гаррі усвідомив: павук, який його приніс, Щось каже. Розібрати слова було важко, бо, вимовляючи їх, він водночас клацав клешнями. — Араґоґ! — кликав когось павук. — Араґоґ!.. З під сірого павутинного куполу дуже повільно виліз павук завбільшки, як невеличкий слон. На його чорному тілі і лапах де не де видніла сивина, а кожне око на бридкій голові з клешнями світилося більмом. Він був сліпий.
— Що тут таке? — запитав він, швидко клацаючи клешнями.
— Люди, — клацнув у відповідь павук, який приніс Гаррі.
— Це Геґрід? — поцікавився Араґоґ, підсуваючись ближче і блимаючи своїми вісьмома більмами.
— Незнайомці, — клацнув павук, який приніс Рона.
— Убийте їх! — роздратовано клацнув Араґоґ. — Я спав…
— Ми друзі Геґріда, — крикнув Гаррі. Його серце, здавалося, гупало не в грудях, а десь у горлі.
Звідусіль залунало павучаче клацання. Араґоґ замислився.
— Геґрід ще ніколи не присилав у нашу улоговину людей, — повільно вимовив він.
— Геґрід потрапив у біду! — сказав Гаррі, уривчасто дихаючи. — Тому ми й прийшли.
— У біду? — перепитав старий павук, і Гаррі здалося, ніби його клешні заклацали якось стурбовано. — Але чому він прислав вас?
Гаррі хотів було підвестися, але передумав — злякався, що не втримається на ногах. Він і далі сидів на землі, намагаючись говорити якомога спокійніше.
— Там у школі думають, що Геґрід нацькував… е е… когось на учнів. Його забрали до Азкабану.
Араґоґ люто заклацав клешнями, і той звук, повторений павучим збіговиськом, луною розійшовся в улоговині. Це звучало, як оплески, хоча, зазвичай, після оплесків Гаррі ніколи не ціпенів від жаху.
— Але ж то було так давно! — роздратувався Араґоґ. — Багато років тому… Я все добре пам’ятаю. Саме тому його й вигнали зі школи. Вони вирішили, що я — той монстр, який сидів у Таємній кімнаті. Думали, що Геґрід відчинив її, щоб випустити мене на волю.
— А ви… ви не з Таємної кімнати?.. — запитав Гаррі, і на його чолі проступив холодний піт.
— Я? — сердито клацнув Араґоґ. — Я народився не тут, не в замку. Я родом з далекого краю. Один подорожній віддав мене Геґрідові, коли я ще був у яйці. Геґрід тоді був малим хлопцем, але він доглядав мене, ховав у замковій коморі і годував недоїдками зі свого столу. Геґрід — мій добрий друг і добра людина. Коли мене знайшли і звинуватили у смерті дівчинки, він мене захистив… Відтоді я живу тут, у лісі, а Геґрід часом мене перевідує. Він навіть знайшов мені дружину — Мосаґ. Бачиш, яка тепер велика у нас родина? То все завдяки Геґрідовій доброті.
Гаррі зібрав рештки своєї відваги.
— То ви ніколи… ніколи ні на кого не нападали?
— Ніколи! — крякнув старий павук. — Я міг би дати волю своїм інстинктам, але з поваги до Геґріда ніколи не заподіяв шкоди жодній людині. Тіло вбитої дівчинки знайшли в туалеті, а я в тому замку не бачив нічого, окрім своєї комори. Ми любимо темряву і спокій.
— Але… Може ви знаєте, що вбило ту дівчину? — запитав Гаррі. — Бо воно повернулося і знову нападає на людей.
Гарріні слова потонули в гучному клацанні й шарудінні багатьох ніг, що люто зачовгали; довкола Заворушилися великі чорні тіні.
— Її вбило те, що живе в замку, — сказав Араґоґ. — Це стародавнє створіння, якого ми, павуки, боїмося понад усе. І досі пам’ятаю, як я благав Гегріда відпустити мене, коли відчув, що воно блукає по школі.
— А що воно таке? — нетерпляче запитав Гаррі І знову гучне клацання й шарудіння; павуки, здається, підступали все ближче.
— Ми про нього не говоримо! — розлютився Араґоґ. — Ми не вимовляємо його імені! Я навіть Гегрідові не сказав назви цього жахливого звіра, хоч він і не раз мене просив.
Павуче коло стискалося, і Гаррі вирішив не наполягати. Араґоґ, здавалося, втомився говорити. Він позадкував під свій павутинний купол, але решта павуків і далі сповільна наближалися до Гаррі й Рона.
— Ми, мабуть, підемо! — у відчаї гукнув Араґоґові Гаррі, почувши, як за його спиною шарудить листя.
— Підете? — ліниво перепитав Араґоґ. — Не думаю…
— Але ж… але…
— Мої сини й доньки не шкодять Геґрідові, бо такий мій наказ. Але я не можу заборонити їм скуштувати свіжої людятини, якщо вона сама так люб’язно до нас завітала. Прощавай, Геґрідів друже!
Гаррі озирнувся. Десь за півметра над ним нависала ціла армія павуків — вони клацали клешнями й виблискували сотнями очей на своїх бридких чорних головах.
Гаррі намацав свою чарівну паличку, але що вона допоможе? — їх надто багато. Він спробував підвестися, готовий стояти на смерть, як раптом пролунав голосний, протяжний сигнал — і улоговину залило яскраве світло.
Зі схилу гуркотіла машина містера Візлі — фари виблискували, сигнал пронизливо гудів! Павуки розліталися навсібіч; деякі попадали на спини і безпорадно розмахували в повітрі своїми незліченними ногами. Машина зі скреготом зупинилася перед хлопцями і хвацько відчинила їм дверцята.
— Візьми Ікланя! — крикнув Гаррі, стрибаючи на переднє сидіння.
Рон обхопив вовкодава за живіт і, не зважаючи на скавчання, запхнув його на заднє сидіння. Дверцята з грюкотом зачинилися. Рон навіть не встиг натиснути на газ, як машина рушила сама: двигун заревів, і вони рвонули вперед, розганяючи павуків. Піднялися схилом догори, виїхали з улоговини й помчали через ліс. Гілля шмагало по вікнах, а машина щоразу знаходила найширші прогалини, їдучи шляхом, який, мабуть, уже добре вивчила.
Гаррі поглянув на Рона: його рот і досі був роззявлений, але очі вже не були такі вирячені.
— Ти там живий?
Але Рон тільки дивився просто перед собою і мовчав; він не міг говорити.
Машина продиралася крізь кущі, а на задньому сидінні не переставав скавчати Іклань. Гаррі побачив, як відлетіло бокове дзеркальце, коли вони мало не в’їхали у величезного дуба. Після десяти хвилин гуркоту і немилосердних підкидань ліс нарешті порідшав, і знову з’явилося небо.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве