Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і таємна кімната”

Машина зупинилася так несподівано, що хлопці Мало не вилетіли через переднє скло. Вони опинилися на узліссі. Іклань стрибав на вікно і рвався на волю. Коли Гаррі відчинив дверцята, він, підгорнувши хвоста, гайнув до Геґрідової хатини. Гаррі також вибрався з машини, а хвилиною пізніше виліз і Рон, який нарешті знову відчув свої затерплі кінцівки. Шия йому не згиналася, а очі були нерухомі. Гаррі вдячно поплескав машину, — вона заднім ходом рушила до лісу і зникла в темряві.
Гаррі зайшов до хатини, щоб забрати плаща невидимку. Іклань уже сидів під рядном у своєму кошику і тремтів. Вийшовши, Гаррі побачив, що Рон на гарбузовій грядці несамовито блює.
— Ідіть за павуками!.. — ледь чутно прохрипів він, витираючи рукавом рота. — Я Геґрідові цього ніколи не пробачу… Це ще диво, що ми живі!
— Він, мабуть, був упевнений, що Араґоґ не скривдить його друзів, — захищав Геґріда Гаррі.
— Він точно якийсь прибацаний! — гупнув Рон кулаком по стіні хатини. — Вічно думає, що монстри не такі страшні, як з вигляду!.. І ось куди це його привело! В Азкабанську тюрму! — Рон тепер увесь тремтів. — Навіщо було нас туди посилати? Що ми таке з’ясували?
— Що Геґрід ніколи не відчиняв Таємної кімнати. Що він невинний! — відповів Гаррі, накинувши на Рона плащ і легенько підштовхуючи його з місця.
Рон голосно пирхнув. Він вважав, що виростити Араґоґа в коморі замку не така вже й невинна затія.
Коли вони підійшли до замку, Гаррі обсмикнув плаща — щоб гарно прикрити й ноги — а тоді легенько штовхнув рипучі двері. Обережно перетнули вестибюль і піднялися мармуровими сходами нагору, намагаючись навіть не дихати в коридорах, де блукали пильні вартові.
Нарешті вони опинилися в безпеці, у рідній вітальні, де замість вогню у каміні тепер жеврів попіл. Скинули плаща і піднялися гвинтовими сходами у спальню.
Рон упав на ліжко, навіть не роздягаючись. А от Гаррі не спалося. Він сидів на краєчку ліжка, ретельно обмірковуючи все, що казав Араґоґ.
Та істота, що ховалася десь у замку, думав він, була для монстрів таким собі Волдемортом — павуки навіть боялися вимовляти її ім’я. Але вони з Роном так і не довідалися, що то за істота і як вона паралізовувала свої жертви. Навіть Геґрід не знав, хто був у Таємній кімнаті.
Гаррі підібгав ноги і прихилився на подушки, дивлячись на місяць, що світив на нього крізь темне вікно вежі.
Він не знав, що робити. Скрізь безвихідь. Редл піймав не того, кого треба, спадкоємець Слизерина вислизнув геть. Невідомо, хто відчинив Таємну кімнату цього разу — той самий злочинець чи хтось інший? І запитати нема в кого. Гаррі приліг, і далі думаючи про Араґоґові слова.
Він уже почав дрімати, коли зненацька його осяяла думка, яка могла стати їхньою останньою надією. Гаррі випростався і сів на ліжку.
— Роне! — прошипів він у темряві. — Роне! Прокинувшись, Рон заскімлив, наче Іклань, ошелешено роззирнувся і побачив Гаррі.
— Роне, ота дівчинка, яка померла! Араґоґ казав, що її знайшли в туалеті, — говорив Гаррі, перешіптуючи Невілове хропіння. — А що, як вона так і не вийшла з туалету? Що, як вона й досі там?..
Рон протер очі, мружачись від місячного світла. І раптом збагнув.
— Та невже… Невже це Плаксива Мірта?

— РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ —
Таємна кімната

— Ми стільки разів товклися в тому туалеті, а вона ж була через три кабінки від нас! — бідкався Рон наступного ранку за сніданком. — Ми ж могли її спитати, а тепер…
Знайти павуків було нелегко. А ось утекти на тривалий час від учителів і пробратися в дівочий туалет — та ще й у той, що був поряд із місцем першого нападу — майже неможливо.
Але на першому уроці сталося таке, що вони — вперше за кілька тижнів — навіть забули про Таємну кімнату. На початку трансфігурації професорка Макґонеґел оголосила, що іспити розпочнуться першого червня, тобто рівно за тиждень.
— Іспити? — заволав Шеймус Фініґан. — Невже у нас таки будуть іспити?
За Гарріною спиною щось грюкнуло — у Невіла Лонґботома вислизнула з рук чарівна паличка і знищила одну з ніжок його парти. Професорка Макґонеґел відновила ніжку помахом своєї палички і похмуро глянула на Шеймуса.
— Ми не закрили нашої школи тільки для того, щоб дати освіту таким, як ти, — суворо пояснила вона. — Тому іспити відбудуться як звичайно, і сподіваюся, що ви ретельно повторюєте матеріал.
Ретельно повторюєте!.. Гаррі не допускав навіть думки про цьогорічні іспити — у замку ж таке діється!.. Кімнату заповнив невдоволений гамір. а професорка Макґонеґел спохмурніла ще більше.
— Згідно з настановами професора Дамблдора, школа повинна працювати якомога нормальніші — сказала вона. — А для цього, як ви розумієте, необхідно перевірити, чого ви навчилися за цей рік.
Гаррі глянув на пару білих кроликів, яких він мав перетворити на капці. Що він вивчив за цей рік? Він не міг згадати нічого такого, що згодилося б йому на іспитах.
Рон мав такий вигляд, ніби йому щойно повідомили, що він житиме в Забороненому лісі.
— Ти можеш собі уявити, як я здам екзамен із оцим? — запитав він Гаррі, тримаючи в руках свою чарівну паличку, що раптом почала гучно свистіти.

*

За три дні до першого іспиту професорка Макґонеґел зробила за сніданком ще одне оголошення.
— Маю гарні новини, — почала вона, і в притихлій Великій залі зчинився галас.
— Повертається Дамблдор! — радісно заволали кілька учнів.
— Зловили спадкоємця Слизерина! — пискнула дівчинка за рейвенкловським столом.
— Відновлюються матчі з квідичу! — збуджено заревів Вуд.
Коли гамір ущух, Макґонеґел повела далі:
— Професорка Спраут мені повідомила, що нарешті можна зрізати мандрагору. Сьогодні ми зможемо оживити наших паралізованих бідолах. Вам, мабуть, не треба пояснювати, що дехто з них, можливо, розповість, хто або що на них напало. Я сподіваюся, що цей жахливий рік закінчиться тим, що ми піймаємо злочинців.
Зала радісно загомоніла. Гаррі кинув погляд на слизеринський стіл і зовсім не здивувався, що Драко Мелфой не поділяв загальної радості. А от Рон уперше за останні дні видавався щасливим.
— Тепер уже байдуже, що ми так і не розпитали Мірти! — сказав він Гаррі. — Герміона, мабуть, усе нам розповість! Попереджаю: вона ошаліє, коли довідається, що через три дні екзамени. Вона ж нічого не повторила! Мабуть, їй було б краще не прокидатися до закінчення екзаменів.
До них підійшла Джіні й сіла поруч із Роном. Вона мала напружений і схвильований вигляд, а її руки постійно теребили одна одну.
— Що сталося? — запитав Рон, накладаючи собі каші.
Джіні не відповіла, а тільки перелякано поглядала на ґрифіндорський стіл. Вираз її обличчя когось дуже нагадував Гаррі, але він не міг пригадати, кого.
— Кажи вже! — мовив Рон, дивлячись на сестру. Гаррі раптом збагнув, на кого скидалася Джіні.
Вона хиталася в кріслі вперед і назад точнісінько як Добі, коли той вагався — розповідати чи не розповідати щось заборонене.
— Я маю вам щось сказати, — пробелькотіла Джіні, старанно уникаючи Гарріного погляду.
— Що саме? — запитав Гаррі. Джіні, здавалося, не могла підшукати слушних слів.
— Що? — нетерпеливився Рон.
Джіні відкрила рот, але не видобула жодного звуку.
Гаррі нахилився вперед і тихенько, щоб чули тільки Джіні й Рон, сказав:
— Це щось пов’язане з Таємною кімнатою? Ти щось бачила? Хтось дивно поводився?..
Джіні набрала в легені повітря, але саме тієї миті з’явився Персі Візлі, втомлений і блідий.
— Джіні, якщо ти вже поїла, я сяду на твій стілець. Умираю з голоду. Я щойно з чергування.
Джіні підскочила, немов стілець ударив її струмом, перелякано глянула на Персі й вибігла.
Персі сів на її місце і взяв з середини столу кухоль.
— Персі! — сердито вигукнув Рон. — Вона от от мала розповісти нам щось важливе!
Персі, що якраз почав пити чай, похлинувся.
— Що саме? — запитав він, відкашлюючись.
— Я її запитав, чи не бачила вона чогось дивного, й вона почала говорити…
— А а! Це… це не має нічого спільного з Таємною кімнатою, — відразу урвав його Персі.
— Звідки ти знаєш? — запитав Рон, вигнувши брови.
— Ну, е е… якщо вам цікаво, Джіні… е е… одного разу застукала мене, коли я був… ну, гаразд, це пусте!.. Річ у тім, що вона побачила, як я щось робив, і я… гм… попросив, щоб вона нікому цього не розповідала. Мушу сказати, я сподівався, що вона дотримає слова. Це справді дурниця, я б краще…
Гаррі ще ніколи не бачив Персі таким розгубленим.
— А що ж ти таке робив, Персі? — хихикнув Рон. — Розкажи нам, ми сміятися не будемо.
Але Персі навіть не усміхнувся у відповідь.
— Передай мені он ті булочки, Гаррі. Я вмираю з голоду.

*

Гаррі знав, що завтра таємниця, мабуть, буде розкрита, і то без їхньої допомоги. Але все ж хотів поговорити з Міртою. На його щастя, така нагода і справді трапилася того самого ранку, коли Ґільдерой Локарт вів їх на урок історії магії.
Локарт, який так часто запевняв їх, ніби небезпека минула (хоч потім одразу виявлялося, що він помилявся), був тепер щиро переконаний, що нарешті відпала потреба й супроводити учнів коридорами. Ще б пак: його волосся було не таке лискуче, як завжди; чергуючи на п’ятому поверсі, він, напевне, не спав цілу ніч.
— Запам’ятайте мої слова, — сказав він, завертаючи за ріг разом з учнями, — перше, що нам скажуть ті спаралізовані бідолахи: “Це зробив Геґрід”. Чесно кажучи, мене вражає те, що професорка Макґонеґел і досі не відмінила всі ці заходи безпеки.
— Цілком з вами згоден, пане професоре, — сказав Гаррі, а в Рона з подиву аж випали книжки.
— Дякую, Гаррі, — люб’язно сказав йому Локарт, поки вони пропускали довгу вервечку гафелпафців. — Я маю на увазі, що ми, вчителі, маємо купу роботи і без цих прогулянок з учнями на уроки та нічних чергувань!
— Це правда, — погодився Рон, збагнувши, куди хилить Гаррі. — Чому б вам не покинути нас тут, пане професоре, — лишився тільки один коридор.
— Знаєш, Візлі, мабуть, я так і зроблю, — зрадів Локарт. — Мені й справді треба ще підготуватися до наступного уроку.
І Локарт пішов.
— Підготуватися до уроку! — глузливо посміхнувся Рон. — Мабуть, побіг підкручувати волосся!
Вони пропустили решту ґрифіндорців, а тоді завернули в бічний перехід і побігли до туалету Плаксивої Мірти. Але саме тоді, коли вони вже вітали один одного з блискучим задумом…
— Поттере! Візлі! Що ви тут робите? — пролунав голос професорки Макґонеґел, а її вуста були стиснуті в найтоншу на світі лінію.
— Ми… ми… — почав затинатися Рон, — ми збиралися… піти й побачити…
— Герміону! — допоміг приятелеві Гаррі.
Рон з професоркою Макґонеґел одночасно глянули на нього.
— Пані професорко, ми вже хтозна скільки її не бачили, — поспіхом заговорив Гаррі, наступивши Ронові на ногу. — Ми хотіли заскочити до шкільної лікарні, сказати… що мандрагора майже готова і… е е… що Герміоні не треба журитися.
Професорка Макґонеґел не спускала з нього очей, і на якусь мить Гаррі подумав, що вона зараз вибухне криком.
Але коли вона заговорила, її голос був на диво схвильований.
— Звичайно, — погодилася вона, і здивований Гаррі побачив, як у її очах намистинках зблиснула сльоза. — Так так, я розумію, що найтяжче пережити усе це друзям… які… Так, Поттере, звичайно, вам можна відвідати міс Ґрейнджер. Я повідомлю професорові Бінсу, куди ви пішли. Скажіть мадам Помфрі, що я дала дозвіл.
Й досі не вірячи, що їм пощастило уникнути покарання, Гаррі й Рон звернули за ріг і виразно почули, як висякалася професорка Макґонеґел.
— Це була, — палко вимовив Рон, — твоя найкраща вигадка!
Вони тепер не мали іншого вибору, як піти до Шкільної лікарні й сказати мадам Помфрі, що професорка Макґонеґел дозволила їм відвідати Герміону.
Мадам Помфрі, хоч і неохоче, таки впустила їх.
— Який сенс казати щось паралізованій людині! — пробурмотіла вона.
Присівши на стільці біля Герміони, хлопці зразу переконалися в її правоті. Було очевидно: Герміона навіть не здогадувалася, що до неї хтось прийшов. З таким самим успіхом можна було б утішати її тумбочку.
— Цікаво, чи бачила вона нападника? — запитав Рон, сумно поглядаючи на застигле обличчя Герміони. — Бо якщо він підкрадався до них непомітно, то ще невідомо…
Проте Гаррі не дивився на Герміонине обличчя. Його більше зацікавила її права рука, що лежала зверху на ковдрі. Він підсунувся ближче і помітив аркушик паперу, затиснутий у кулаці.
Пересвідчившись, що поблизу немає мадам Помфрі, Гаррі вказав на нього Ронові.
— Спробуй но витягнути, — прошепотів Рон, пересуваючи стілець, щоб затулити Гаррі від мадам Помфрі.
Це було нелегко. Герміонині пальці так міцно стискали аркушик, що Гаррі боявся його порвати. Поки Рон стежив за мадам Помфрі, він кілька хвилин смикав папірець, поки той нарешті таки піддався.
Це була сторінка, вирвана з дуже старої бібліотечної книжки. Гаррі нетерпляче розгладив її, а Рон підсунувся ближче, щоб теж прочитати.
“З багатьох грізних звірів і потвор, що мешкають у наших краях, найдивнішим і найжахливішим є Василіск, відомий ще під назвою Зміїний король. Цей змій, який може досягати гігантських розмірів і прожити не одну сотню років, вилуплюється з курячого яйця, висидженого жабою. Щоб убити когось, він удається до дивовижних засобів, бо, крім страхітливих отруйних зубів, Василіск має вбивчий погляд, і всі, на кого він погляне, відразу помирають.
Павуки тікають від Василіска, бо то їхній смертельний ворог, а Василіск боїться тільки співу півня, що згубний для нього…”
Знизу рукою Герміони — Гаррі зразу упізнав її почерк — було дописано лиш одне слово: “Труби”. Раптом у його голові проясніло.
— Рон, — видихнув Гаррі, — це воно! Ось де відповідь! Потвора в Таємній кімнаті — це Василіск, гігантський змій! Ось чому я скрізь чув той голос, якого ніхто інший не чув. Це тому, що я розумію парселмову!
Гаррі глянув на інші ліжка.
— Василіск убиває людей поглядом. Але ніхто не помер — бо ніхто не дивився йому просто в очі. Колін побачив його через вічко фотоапарата. Василіск спалив плівку, але Коліна тільки спаралізувало. Джастін… Джастін, мабуть, побачив Василіска крізь Майже Безголового Ніка! А Нікові дістався основний удар, але він не міг померти знову… А біля Герміони й тієї рейвенкловської старости знайшли дзеркальце. Герміона якраз довідалася, що та потвора — Василіск. Я певен — вона попередила першого, кого зустріла, що треба, завертаючи за ріг, дивитися спершу в дзеркальце! Та дівчина витягла своє дзеркальце і…
Рон аж рота роззявив.
— А Місіс Норіс? — нетерпляче прошепотів він.
Гаррі замислився, уявляючи собі сцену під час Гелловіну.
— Вода… — поволі вимовив він. — Повінь з туалету Плаксивої Мірти. Сто відсотків, що Місіс Норіс бачила тільки відображення.
Гаррі ще раз глянув на аркуш. Що довше вчитувався, то зрозумілішими ставали всі попередні події.
— “Спів півня згубний для нього”! — прочитав він уголос. — Хтось убив Геґрідових півнів! Спадкоємець Слизерина не хотів, щоб вони були коло замку, коли відчинять Таємну кімнату! Павуки тікають від нього!.. Все збігається!
— Але як той Василіск пересувався тут? — запитав Рон. — Здоровенна зміюка. Хтось би побачив.
Але Гаррі показав на слово, яке нашкрябала Герміона внизу сторінки.
— Труби, — сказав він. — Труби. Роне, він лазив по трубах водогону! Я чув той голос у стінах…
Раптом Рон схопив Гаррі за руку.
— Вхід до Таємної кімнати! — прохрипів він. — А що, як це туалет? Що, як він у…
— …туалеті Плаксивої Мірти? — докінчив за нього Гаррі.
Вони схвильовано присіли, не знаючи, вірити в це чи ні.
— Це означає, — здогадався Гаррі, — що я — не єдиний парселмовець у школі. Спадкоємець Слизерина теж знає зміїну мову. Отак він і контролює Василіска.
— Що робити? — запитав Рон, чиї очі аж палали. — Іти просто до Макґонеґел?
— Ходімо до вчительської! — скочив на ноги Гаррі. — Вона там буде хвилин за десять, скоро перерва.
Хлопці побігли сходами вниз. Аби ніхто не бачив, як вони тиняються коридором, заскочили просто в порожню учительську. Це була простора оббита панелями кімната, заставлена кріслами з темного дерева. Гаррі й Рон походжали по ній, надто збуджені, щоб сісти.
Але дзвоник на перерву так і не продзвенів.
Натомість, відлунюючи в коридорах, пролунав магічно підсилений голос професорки Макґонеґел:
“Всім учням негайно повернутися до спалень! Усім учителям зібратися в учительській. Прошу, негайно!”
Гаррі глянув на Рона.
— Невже новий напад? Саме тепер?
— А нам що робити? — приголомшено запитав Рон. — Вертатися до спальні?
— Ні! — відповів, озираючись, Гаррі. Ліворуч від нього була якась незрозуміла шафа, де висіли вчительські мантії. — Давай но сюди! Послухаємо, що трапилось. А тоді розкажемо, що ми знайшли.
Вони сховалися в шафі, прислухаючись до тупоту сотень учнівських ніг над їхніми головами. Невдовзі двері учительської з грюкотом відчинилися, і з поміж складок запліснявілих мантій вони побачили вчителів, які заповнювали кімнату. Дехто з них був приголомшений, а дехто й геть переляканий. Потім з’явилася професорка Макґонеґел.
— Це сталося, — повідомила вона мовчазних учителів. — Потвора викрала ученицю. Затягла просто в Таємну кімнату.
Професор Флитвік вискнув. Професорка Спраут затулила долонями рота. Снейп міцно стиснув спинку крісла й запитав:
— Звідки ви знаєте?
— Спадкоємець Слизерина, — відповіла.зблідла професорка Макґонеґел, — зробив ще один напис. Унизу під попереднім. “Її скелет лишиться в Таємній кімнаті назавжди”.
Професор Флитвік залився сльозами.
— Хто це? — запитала мадам Гуч, упавши на крісло. — Хто саме з учнів?
— Джіні Візлі.
Гаррі відчув, як Рон мовчки сповз біля нього на долівку шафи.
— Завтра будемо відправляти всіх учнів додому, — розпорядилася професорка Макґонеґел. — Це кінець Гоґвортсу. Дамблдор завжди казав…
Знову відчинилися двері учительської. На якусь дивну мить Гаррі подумав, що то має бути Дамблдор. Але прийшов усміхнений Локарт.
— Перепрошую! Трохи задрімав. Я щось пропустив?
Він, здається, не помічав, що решта вчителів дивляться на нього з ледве тамованою ненавистю.
Снейп ступив крок уперед.
— Ось хто нам треба! — сказав він. — Так, тільки він. Локарте, потвора зловила дівчинку. Затягла її в Таємну кімнату. Нарешті настав твій час.
Локарт побілів.
— Справді, Ґільдерою, — додала професорка Спраут. — Чи ж не казав ти вчора, що знаєш, де вхід до Таємної кімнати?
— Я… ну, я… — забелькотів Локарт.
— Атож, хіба ти не казав мені, що знаєш, хто там усередині? — втрутився професор Флитвік.
— Н н невже?.. Я не пригадую…
— Я добре пам’ятаю, як ти нарікав, що потвори не потрапила в твої руки раніше, ніж заарештували Геґріда, — сказав Снейп. — Хіба ти не казав, що ми геть усе спартачили, і що треба було дати тобі повну свободу дій з самого початку?
Локарт глянув на скам’янілі обличчя своїх колег.
— Я… я справді ніколи… Ви мене не так зрозуміли!
— Ґільдерою, то ми тобі й доручаємо це завдання! — сказала професорка Макґонеґел. — Ти матимеш сьогодні чудову нагоду показати себе. Ми подбаємо, щоб тобі ніхто не заважав. Займешся потворою власноручно. Повна свобода дій!
Локарт розгублено озирнувся, але ніхто не прийшов йому на допомогу. Від його принадності не лишилося й сліду. Вуста йому тремтіли, а без своєї звичної білозубої усмішки він видавався перестрашеним і недолугим.
— Д дуже добре, — промимрив він. — Я… б буду в своєму ка кабінеті, щоб… щоб підготуватися.
І вийшов з кімнати.
— Чудово! — сказала професорка Макґонеґел. її ніздрі гнівно роздималися. — Тепер він принаймні не заважатиме. Вихователі гуртожитків мають піти й повідомити учням про те, що сталося. Скажіть, що “Гоґвортський експрес” завтра вранці відвезе їх додому. Всіх решту прошу подбати, щоб жоден учень не виходив зі своїх спалень.
Учителі підвелися і вийшли одне за одним.

*

Це був, мабуть, найгірший день у житті Гаррі.
Він, Рон, Фред і Джордж сиділи в куточку ґрифіндорської вітальні і не мали сил навіть розмовляти.
Персі там не було. Він пішов відправити сову містерові і місіс Візлі, а тоді зачинився у своїй спальні.
Жоден день ще не тягнувся довше за цей, і жодного разу ґрифіндорська вежа не була така багатолюдна і тиха водночас. Коли сонце вже сідало, Фред і Джордж не витримали і пішли до спальні.
— Вона щось знала, Гаррі! — вперше заговорив Рон, відколи вони сховалися до шафи в учительській кімнаті. — Ось чому забрали саме її. То не була якась дурничка щодо Персі. Вона щось дізналася про Таємну кімнату. Саме тому її… — витирав очі Рон. — Адже вона була чистокровна. Тут тільки одна причина…
Криваво червоне сонце сідало за обрій. Гаррі ще ніколи не було так погано. Коли б він міг щось зробити. Бодай що небудь!
— Гаррі… — сказав Рон, — думаєш, є хоч якийсь шанс, що вона не… ну, розумієш…
Гаррі не знав, що й казати. Надії на те, що Джіні жива, майже не було.
— Знаєш, що? — знову озвався Рон. — Давай підемо до Локарта. Розкажемо йому про всі наші здогади — про Василіска, про місце Таємної кімнати. Він спробує туди проникнути.
Гаррі погодився. Він хотів щось робити, хоч і не знав як. Усі ґрифіндорці були такі засмучені і так жаліли братів Візлі, що ніхто й не намагався зупинити Рона з Гаррі, коли вони встали, перетнули кімнату й вийшли через отвір у портреті.
Поки вони йшли до Локартового кабінету, сутінки дедалі густішали. В кабінеті щось діялося. Вони чули шкрябання, глухі удари і метушливі кроки.
Гаррі постукав — і раптом усе завмерло. Двері ледь ледь прочинилися, й вони побачили крізь тонесеньку шпарку одне Локартове око.
— Ох, містере Поттере, містере Візлі! — сказав він, ще на якийсь сантиметр відчиняючи двері. — Я зараз дуже заклопотаний. Хіба що ви швиденько…
— Пане професоре, ми маємо для вас деяку інформацію, — сказав Гаррі. — Вона може вам знадобитися…
— Ее… ну… не дуже й… — та частина Локартового обличчя, яку вони бачили, мала дуже стривожений вигляд. — Тобто… ну, гаразд…
Локарт відчинив двері, і вони увійшли.
Кабінет світив голими стінами. На підлозі лежали дві великі відчинені валізи. В одну з них були поспіхом запхані мантії — яскраво зелена, бузкова і темно синя, а в другій лежала купа недбало скиданих книжок. Фотографії, що прикрашали стіни, тепер були складені в коробках на столі.
— Ви кудись їдете? — здивувався Гаррі.
— Е е… ну, так, — пробелькотів Локарт, здираючи з дверей і згортаючи в рулон плакат, на якому він був зображений на повен зріст. — Терміновий виклик, невідкладний… Мушу їхати…
— А як же моя сестра? — обурився Рон.
— Ну, це… Дуже прикро, — сказав Локарт, уникаючи їхніх очей. Він висунув шухляду, щоб перекласти з неї все в торбу. — Ніхто так не шкодує, як я…
— Ви ж викладаєте захист від темних мистецтв! — вигукнув Гаррі. — Як ви можете їхати! Тут діються такі темні речі!..
— Ну, мушу сказати… Коли я приймав цю посаду, — бурмотів Локарт, складаючи зверху на мантії шкарпетки, — в контракті навіть згадки не було… Я не сподівався!..
— Тобто ви тікаєте? — усе ще не міг повірити Гаррі. — Після усіх ваших подвигів, описаних у книжках?
— Книжкам не завжди можна вірити, — тихенько мовив Локарт.
— Але ж ви самі їх написали! — крикнув Гаррі.
— Мій любий хлопче, — випростався і спохмурнів Локарт. — Не забувай про здоровий глузд. Я б не продав і половини своїх книжок, якби люди не думали, що те все зробив саме я. Ніхто не читатиме про якогось там старого бридкого чаклуна з Вірменії, навіть якби він і справді врятував село від перевертнів. Уявіть собі, який жахливий вигляд він мав би на обкладинці. Жодного стилю в одязі. А та відьма, що вигнала бабу ягу з Бендона, мала заячу губу. Ну що тут ще говорити?..
— То ви просто приписали собі те, що робили зовсім інші люди? — недовірливо запитав Гаррі.
— Гаррі, Гаррі, — нетерпляче похитав головою Локарт, — це аж ніяк не так просто. Над цим треба було попрацювати. Знайти усіх тих людей. Докладно розпитати їх, як вони все те зробили. Тоді наслати на них чари забуття, щоб вони те все забули. Чим чим, але своїми чарами забуття я справді можу пишатися! Отож то, Гаррі, на це пішло багато праці. Розумієш, це не просто підписування книжок і рекламні фотознімки! Якщо прагнеш слави, треба бути готовим до тривалої й тяжкої праці.
Він зачинив і позамикав валізи.
— Ну ось, — сказав він. — Думаю, це все… Угу… Лишилося тільки одне.
Локарт видобув свою чарівну паличку й повернувся до Рона й Гаррі:
— Мені страшенно шкода, хлоп’ята, але тепер я мушу наслати на вас чари забуття. Не хочу, щоб ви розбовкали мої таємниці. Тоді я не продам жодної своєї книжки…
Гаррі вчасно вихопив з кишені чарівну паличку. Не встиг Локарт підняти свою, як Гаррі закричав:
— Експеліармус!
Локарт, перечепившись об валізу, відлетів назад. Його чарівна паличка високо знялася в повітря; Рон зловив її і жбурнув у відчинене вікно.
— Ви самі винні, що професор Снейп навчив нас цього трюку! — розлючено мовив Гаррі, відпихаючи ногою Локартову валізу.
Локарт витріщився на нього, втративши рештки самовпевненості. Гаррі й далі націлявся в нього чарівною паличкою.
— Що ти від мене хочеш? — кволо запитав його Локарт. — Я не знаю, де Таємна кімната. Я нічим не можу допомогти.
— Вам пощастило, — порадував його Гаррі, рухом палички піднявши Локарта на ноги. — Бо ми, здається, знаємо, де вона. І знаємо, хто в ній. Ходімо.
Вони вивели Локарта з кабінету, а тоді спустилися найближчими сходами і пішли вздовж темного коридору, де на стіні — аж до дверей туалету Плаксивої Мірти — сяяли написи.
Локарта пустили наперед. Гаррі втішено дивився, як той тремтить.
Мірта сиділа в останній кабінці на бачку.
— О, це ти! — сказала вона, побачивши Гаррі. — Чого ти хочеш тепер?
— Запитати, як ти померла, — відповів Гаррі. Мірта відразу разюче змінилася. Здавалося, її ще ніколи не запитували про такі приємні речі.
— О о ох, це було жахливо! — радісно протягла вона. — Це сталося саме тут. Я померла в оцій кабінці. Я дуже добре пам’ятаю це. Я сховалася, бо Олива Горнбі глузувала з моїх окулярів. Двері були зачинені, я плакала, а тоді почула, що зайшли якісь люди. Вони дуже кумедно розмовляли. Якоюсь незрозумілою мовою. Але найдужче мене обурило, що говорив хлопець. Тому я відчинила двері, хотіла сказати, щоб він забирався до свого туалету, а тоді… — Мірта поважно випнула груди, а її обличчя засяяло, — я померла.
— Але як? — запитав Гаррі.
— Не знаю, — тихенько відповіла Мірта. — Я тільки пам’ятаю двоє величезних жовтих очей. Усе моє тіло мовби застигло, а тоді я кудись попливла… — Вона замріяно глянула на Гаррі. — Потім я знову повернулася сюди… Знаєш, я вирішила позбиткуватися над Оливою Горнбі. О, вона таки пошкодувала, що насміхалася з моїх окулярів!..
— А де ти побачила ті очі? — поцікавився Гаррі.
— Десь там, — непевно показала Мірта на раковину навпроти своєї кабінки.
Гаррі й Рон підійшли туди. Локарт лишився ззаду, а його обличчя застигло в цілковитому жаху.
На перший погляд це була звичайна раковина. Вони уважно оглянули її з усіх боків, навіть труби під нею. Аж раптом Гаррі побачив — на одному з мідних кранів була зображена маленька змійка.
— Цей кран ніколи не працював, — весело сказала Мірта, коли Гаррі спробував його відкрутити.
— Гаррі, — порадив Рон, — скажи що небудь. Парселмовою.
— Але ж я… — Гаррі замислився. Досі йому вдавалося говорити зміїною мовою тільки тоді, коли він опинявся перед справжньою змією. Він пильно глянув на зображення змії, намагаючись уявити, що вона справжня.
— Відчинися! — звелів він. Допитливо глянув на Рона.
— Це наша мова, — зітхнув, похитавши головою, Рон.
Гаррі знову подивився на змійку, силкуючись повірити, що вона жива. Поворушив головою, і в мерехтливому сяйві свічки йому здалося, ніби й вона ворухнулася.
— Відчинися! — повторив він.
Але цього разу замість слів з нього вирвалося дивне сичання, кран засяяв сліпучо білим світлом і почав відкручуватися. Наступної миті зарухалася раковина. Зненацька вона просто зникла, і на її місці відкрилася велика труба, досить широка, щоб туди могла пролізти людина.
Гаррі почув, як охнув Рон, і повернувся до нього. Він уже вирішив, що робити.
— Я лізу туди, — сказав Гаррі.
Він не міг не полізти, надто тепер, коли знайдено вхід до Таємної кімнати і доки існує хоч найменший, найнеймовірніший шанс, що Джіні жива.
— Я з тобою, — додав Рон. Запала тиша.
— Ну, я вам, мабуть, уже й не потрібен, — спробував усміхнутися Локарт, хоч то була тільки тінь його колишньої усмішки. — Тоді я…
Він уже взявся за дверну клямку, як Рон і Гаррі одночасно навели на нього чарівні палички.
— Підете першим! — крикнув Рон.
Блідий Локарт, який уже не мав своєї палички, поплентався до отвору.
— Хлоп’ята… — ледь чутно промимрив він, — хлоп’ята, яка вам з цього користь?
Гаррі штрикнув його в спину чарівною паличкою.
Локарт запхав ноги в трубу.
— Я справді не думаю, що… — почав він, але Рон штовхнув його, і Локарт зник з їхніх очей. Гаррі також не став зволікати. Обережно заліз у трубу а тоді відпустив руки.
Він полинув додолу якимось нескінченним, слизьким і темним жолобом. Бачив інші труби, що розходилися навсібіч, але жодна з них не була такою великою, як ця, що, звиваючись, круто опускалася донизу. Гаррі знав, що падає на таку глибину, якої не сягали навіть шкільні підвали. Він чув, як слідом за ним летить Рон, легенько гупаючись об стінки труби на поворотах.
І ось, коли Гаррі вже почав непокоїтися, що станеться, як він торкнеться землі, труба вигнулася горизонтально, і він вилетів з неї, гепнувшись на вологу долівку темного кам’яного тунелю, такого великого, що в ньому можна було вільно стояти. Вимащений слизом і блідий, наче мрець, неподалік підводився на ноги Локарт. Гаррі вчасно відступив убік — з труби зі свистом вилетів Рон.
— Ми спустилися, мабуть, на кілька кілометрів під школою, — припустив Гаррі, і голос його луною відбився в чорному тунелі.
— Може, навіть аж під озеро, — додав Рон, придивляючись до темних, слизьких стін.
Усі троє почали вдивлятися в темряву.
— Лумос! — шепнув Гаррі, і його чарівна паличка засвітилася. — Пішли, — покликав він Рона й Локарта, після чого вони гучно почалапали по мокрій підлозі.
В тунелі було так темно, що вони майже нічого не бачили перед собою. У світлі чарівної палички їхні тіні на стінах видавалися страховиськами.
— Пам’ятайте, — неголосно сказав Гаррі, — тільки почуєте якийсь шурхіт — відразу заплющуйте очі!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве