Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і таємна кімната”

Коли припустити, що він через місяць не помре, то що буде, коли він не з’явиться у Гоґвортсі? Чи пришлють когось дізнатися, чом він не приїхав? Чи зможуть вони примусити Дурслів відпустити його? У кімнаті сутеніло. Змучений Гаррі, в чиєму животі бурчало, а в голові крутилися ті самі питання без відповіді, поринув у неспокійний сон.
Йому наснилося, ніби його виставили напоказ у зоопарку, причепивши до клітки табличку “Неповнолітній чарівник”.
Люди з за ґрат витріщалися на нього, а він лежав, голодний і знесилений, на солом’яній підстилці. Побачивши у натовпі обличчя Добі, він покликав його на допомогу, але Добі крикнув: Гаррі Поттер тут у безпеці, паничу!” — і щез. Тоді з’явилися Дурслі, а Дадлі почав торохкотіти по ґратах.
— Перестань, — пробурмотів Гаррі, бо це торохкотіння болем озивалося йому в голові. — Дай мені спокій… Я дуже хочу спати!.. Гаррі розплющив очі.
Крізь ґрати на вікні лилося місячне сяйво. І хтось таки справді витріщився на нього з за ґрат: хтось рудий, довгоносий, з веснянками на обличчі. Там, за вікном, був Рон Візлі.

— РОЗДІЛ ТРЕТІЙ —
“Барліг”

— Рон! — прошепотів Гаррі. Він підкрався до вікна і прочинив його, щоб можна було говорити крізь ґрати. — Роне, як ти… Що це ти?..
Гаррі аж рота роззявив, бо раптом усвідомив, що Рон визирав з вікна старенького бірюзового автомобіля, який зупинився в повітрі.
З передніх сидінь до Гаррі усміхалися Ронові старші брати близнята Фред і Джордж.
— Усе нормально, Гаррі?
— Що сталося? — запитав Рон. — Чом ти не відповідав на мої листи? Я вже разів з десять запрошував тебе в гості! А тоді тато сказав, що ти застосував чари у присутності маґлів і отримав офіційне попередження.
— Це не я. Але як він довідався?
— Він працює в міністерстві, — пояснив Рон. — Але ж ти знаєш, що нам не можна насилати чари поза школою.
— Від кого я це чую? — іронічно запитав Гаррі, поглядаючи на машину в повітрі.
— Ну, це не рахується, — відповів Рон. — Ми її просто позичили, це татова машина, ми її не чарували. Але як можна вдаватися до чарів перед маґлами, з якими ти живеш?
— Кажу тобі: це не я, але тут довго пояснювати. Слухай, ти не міг би розповісти у Гоґвортсі, що Дурслі мене замкнули і не випускають? А я ж тепер не можу звільнитися з допомогою чарів, бо в міністерстві подумають, що я за три дні аж двічі незаконно чарував, і тоді…
— Та не торохти, — перебив його Рон, — ми ж прибули, щоб забрати тебе до себе.
— Але ж вам теж не можна застосовувати чарів…
— А нам і не треба, — Рон показав головою на передні сидіння й усміхнувся. — Не забувай, хто тут зі мною.
— Прив’яжи її до ґратів, — звелів Фред, кинувши Гаррі кінець мотузки.
— Якщо Дурслі прокинуться, мені кінець, — прошепотів Гаррі, прив’язуючи мотузку,
— Не журися, — заспокоїв його Фред, — і відійди. З цими словами Фред натиснув на газ.
Гаррі відступив до клітки. Гедвіґа, здавалося, розуміла серйозність ситуації, бо зберігала тишу і спокій. Машина ревіла дедалі гучніше, і раптом, коли Фред скерував її просто вгору, ґрати з хрускотом вирвалися з вікна. Гаррі підбіг і побачив, як вони теліпаються десь там унизу над землею. Важко дихаючи, Рон потягнув їх до машини.
Гаррі стривожено прислухався, але із дурслівської спальні не долинало жодного звуку.
Коли ґрати опинилися на задньому сидінні біля Рона, Фред здав назад, під’їхавши якомога ближче до Гарріного вікна.
— Сідай, — сказав Рон.
— Але всі мої гоґвортські речі, чарівна паличка, мітла…
— Де вони?
— Замкнені в комірчині під сходами, а я не можу вийти з кімнати.
— Жодних проблем, — відізвався з переднього сидіння Джордж. — Відійди від вікна.
Фред і Джордж обережно залізли до Гарріної кімнати.
Джордж витяг з кишені звичайну шпильку для волосся й почав колупатися нею в замку.
— Багато чарівників вважають, що це даремна трата часу, — сказав Фред. — Але ми думаємо, що деякі маґлівські трюки варто знати, хоч вони трохи й заповільні.
Щось тихенько клацнуло, і двері відчинилися.
— Ну, ми візьмемо твою валізу, а ти бери все, що тобі треба, і передавай Ронові, — прошепотів Джордж.
— Не ставайте на найнижчу сходинку, вона рипить, — шепнув Гаррі, і близнята розчинилися в темряві коридору.
Гаррі понишпорив у кімнаті, збираючи свої речі й передаючи їх Ронові через вікно. Тоді допоміг Фредові й Джорджу піднімати сходами валізу. Було чути, як закашлявся дядько Вернон.
Захекашись, вони дотягли валізу до дверей, а тоді підсунули її до Гарріного вікна. Фред заліз у машину й почав разом з Роном тягти валізу на себе, а Гаррі з Джорджем штовхали її з кімнати. Валіза поволі, сантиметр за сантиметром, пролазила крізь вікно. Знову кашлянув дядько Вернон.
— Ще трохи, — сопів задихано Фред. — Штовхніть сильніше.
Гаррі й Джордж натиснули плечима, і валіза нарешті впала на заднє сидіння.
— О’кей, змиваємося, — прошепотів Джордж. Та тільки но Гаррі виліз на підвіконня, як за спиною в нього пролунало гучне ухкання, а вслід за ним загримів голос дядька Вернона:
— КЛЯТА СОВА!
— Я забув Гедвіґу! — похопився Гаррі й кинувся назад у кімнату. В коридорі спалахнуло світло. Він ухопив клітку з Гедвіґою, скочив до вікна й передав її Ронові. Уже вилазив на комод, коли дядько Вернон гупнув щосили в незамкнені двері, й вони з грюкотом відчинилися.
На якусь мить дядько Вернон завмер на порозі, а тоді заревів, як розлючений бугай, кинувся на Гаррі і вчепився в його ногу.
Рон, Фред і Джордж ухопили Гаррі за руки й щосили потягли до себе.
— Петуніє! — загорлав дядько Вернон. — Він утікає! ВІН УТІКАЄ!
Брати Візлі смикнули з останніх сил — Гарріна нога вислизнула з рук дядька Вернона, і він влетів у машину.
— Фред, газуй! — закричав Рон, і машина стрімко злетіла кудись до місяця.
Гаррі не міг у це повірити — він вільний! Він опустив вікно машини. Нічне повітря розкуйовдило йому волосся, а внизу швидко зменшувалися дахи Прівіт драйв. Дядько Вернон, тітка Петунія й Дадлі німо визирали з Гарріного вікна.
— До наступного літа! — заволав Гаррі.
Візлі аж заревіли від реготу, а Гаррі вмостився на сидінні, усміхаючись від вуха до вуха.
— Випусти Гедвіґу, — сказав він Ронові, — нехай летить за нами. Вона вже хтозна скільки часу не мала нагоди розім’яти собі крила.
Джордж передав Ронові шпильку, і за мить Гедвіґа радісно випурхнула з вікна машини й безшумно полетіла поряд з ними, немов привид.
— Ну, розповідай, Гаррі, — нетерпляче попросив Рон. — Що з тобою трапилося?
Гаррі розповів їм усе про відвідини Добі, про його попередження і про катастрофу з фіалковим пудингом. Коли він закінчив, запала довга тривожна тиша.
— Дуже підозріло, — сказав зрештою Фред.
— Тут явно щось не те, — погодився Джордж. — То він навіть не сказав тобі, хто за тим стоїть?
— Думаю, він не міг сказати, — відповів Гаррі. — Кажу ж вам: тільки но він збирався щось бовкнути, як починав битися головою об стіну.
Гаррі помітив, як Фред і Джордж перезирнулися.
— Ви що, думаєте, він мені брехав? — запитав Гаррі.
— Ну, — відповів Джордж, — взагалі то ельфи домовики й самі знають могутні чари, але зазвичай не сміють вдаватися до них без дозволу господаря. Гадаю, цього Добі підіслали, щоб не пустити тебе до Гоґвортсу. Такі дивні жарти. Хтось у школі має на тебе зуб?
— Так, — в один голос відповіли Гаррі й Рон.
— Драко Мелфой, — пояснив Гаррі. — Він мене ненавидить.
— Драко Мелфой? — перепитав, обертаючись, Джордж. — То часом не син Луціуса Мелфоя?
— Мабуть, це не таке вже й поширене прізвище, правда? — відповів Гаррі. — А що?
— Я чув, як тато розповідав про нього, — пояснив Джордж. — Він був великим прихильником Відомо Кого.
— А коли Відомо Хто щез, — додав Фред, повернувши голову до Гаррі, — Луціус Мелфой виправдовувався, що ні до чого непричетний. Лайно собаче!.. Тато каже, що він був серед найближчих спільників Відомо Кого.
До Гаррі й раніше долинали такі чутки про родину Мелфоїв, тож тепер він анітрохи не здивувався. Порівняно з Мелфоєм Дадлі Дурслі видавався добрим, уважним і дбайливим хлопчиком.
— Я не знаю, чи Мелфої мають ельфа домовика, — засумнівався Гаррі.
— Ну, хоч невідомо, чий то ельф, але він, безперечно, належить давній чаклунській родині, і то досить заможній, — сказав Фред.
— Еге ж, мама завжди мріяла про ельфа домовика, що прасував би білизну, — додав Джордж. — Але натомість ми маємо тільки старого паршивого упиря на горищі та купу гномів у саду. Ельфи домовики водяться у давніх великих маєтках, замках і подібних до них місцях, а в нашій розвалюсі їх годі й шукати.
Гаррі мовчав. Судячи з того, що Драко Мелфой завжди мав усе найкраще, його родина купалася в чаклунському золоті. Він легко міг уявити Мелфоя. який самовдоволено походжає по своєму великому замку. Ну, а вислати родинного слугу, щоб той не пустив Гаррі до Гоґвортсу, це якраз у стилі Мелфоя.
Невже Гаррі був такий дурний, що повірив тому Добі?
— Хай там як, але я радий, що ми тебе забрали, — сказав Рон. — Знаєш, як я переживав, коли ти не відповів на жодного листа. Спочатку я думав, що то винна Ерола…
— Хто це?
— Наша сова. Дуже стара. Їй уже частенько бракує сил доставити пошту. Тоді я хотів позичити Гермесу…
— Кого?
— Теж сову. Мама з татом купили її для Персі, коли його призначили старостою, — сказав з переднього сидіння Фред.
— Але Персі не позичив її мені, — пояснив Рон. — Сказав, що вона йому потрібна.
— Персі цього літа взагалі дуже дивно поводиться, — спохмурнів Джордж. — Він справді відіслав цілу купу листів і годинами сидить замкнений у своїй кімнаті. Не розумію, скільки можна натирати той значок старости?.. Фред, ти занадто відхилився на захід, — додав він, показуючи на компас на панелі приладів.
Фред повернув кермо.
— А чи знає ваш тато, що ви взяли його машину? — поцікавився Гаррі, здогадуючись, якою буде відповідь.
— Ну у… ні, — відповів Рон, — він сьогодні на роботі. Сподіваюся, ми встигнемо поставити її в гараж так, щоб мама не помітила.
— А що, до речі, робить ваш тато в Міністерстві магії?
— Працює в найнуднішому відділі, — відповів Рон. — Відділі нелегального використання маґлівських речей.
— Що?
— Розумієш, вони мусять знечаровувати всякі речі, виготовлені маґлами, бо раптом вони знову опиняться в маґлівській крамниці або хаті. От, наприклад, торік померла одна стара чарівниця, а її чайний сервіз продали антикварові. Якась маґелка купила його, принесла додому й вирішила почастувати друзів чаєм. То був кошмар — тато кілька тижнів мусив працювати понаднормово.
— А що сталося?
— Чайничок мовби сказився: плювався гарячим чаєм, а щипці для цукру затиснули ніс одному панові, і він опинився в лікарні. Тато мало не збожеволів: у відділі, крім нього, був тільки підстаркуватий маг на ім’я Перкінс, і їм обом довелося насилати всілякі там чари забуття й таке інше, щоб тільки замести сліди.
— Але ж твій тато… Ця машина… Фред засміявся:
— Ой, тато захоплюється всім, що пов’язане з маґлами! У нашому сараї повно всіляких маґлівських штучок. Він їх розбирає, зачаровує і знову збирає. Якби він робив обшук у своєму будинку, то мав би заарештувати сам себе. Мама просто дуріє від цього.
— А ось і головна дорога, — повідомив Джордж. зазираючи в лобове скло. — Будемо хвилин за десять. Досить вчасно, бо вже світає.
На обрії зі сходу проступило бліде рожеве сяйво. Фред почав знижуватись, і Гаррі побачив темні клаптики нив і гайків.
— Уже підлітаємо до села, — сказав Джордж. — Отері Сент Кечпол.
Летюча машина опускалася дедалі нижче. Поміж деревами вже виднів краєчок червоного сонця.
— Посадка! — вигукнув Фред, і машина з глухим ударом торкнулася землі. Приземлилися на маленькому подвір’ї біля напіврозваленого гаража, і Гаррі вперше побачив Ронів дім.
Здавалося, ніби то колись був великий кам’яний хлів, до якого то тут, то там прибудували додаткові кімнати, аж поки він став кількаповерховим будинком. Проте будинок був такий перехняблений, що все це могло триматися купи хіба лише завдяки чарам (мабуть, подумав Гаррі, воно так і є). З червоного даху стирчали чотири чи п’ять димарів.
Біля воріт з землі випинався стовп із кривобокою табличкою з написом “Барліг”. Коло вхідних дверей лежала купа високих чоботів і вкритий іржею казан. Декілька тлустих рудих курок дзьобали щось на подвір’ї.
— Нічого особливого, — сказав Рон.
— Тут класно, — радісно вигукнув Гаррі, згадуючи Прівіт драйв.
Усі вийшли з машини.
— А тепер піднімаймося тихенько нагору, — розпорядився Фред, — і чекаймо, поки мама покличе нас снідати. Тоді Рон хай біжить униз зі словами: “Мамо, дивися, хто завітав до нас уночі!”, і вона так зрадіє, коли побачить Гаррі, що ніхто й не здогадається, що ми брали машину.
— Гаразд, — погодився Рон. — Пішли, Гаррі, я сплю в…
Рон раптом позеленів, прикипівши очима до будинку. Всі обернулися туди ж.
Подвір’ям, розганяючи курей, до них прямувала місіс Візлі. То була низенька, огрядна, мила жіночка, але тієї миті вона скидалася більше на шаб лезубого тигра.
— Ой! — зойкнув Фред.
— О Господи! — додав Джордж.
Місіс Візлі зупинилася перед ними, вперлася руками в боки і стала переводити погляд з одного винуватого обличчя на інше. На ній був квітчастий фартух, з кишені якого стирчала чарівна паличка.
— Ну? — насупилася вона.
— Доброго ранку, мамо! — привітав її Джордж бадьорим, як йому здалося, і, звісно, впевненим голосом.
— Чи ви хоч розумієте, як я хвилювалася? — грізно прошепотіла місіс Візлі.
— Вибач, мамо, але розумієш, ми мали…
Хоча всі троє синів місіс Візлі були вищі за неї, вони аж зіщулилися, коли мама стала кричати.
— Порожні ліжка! Жодної записки! Машини нема! Ви ж могли розбитися! Я мало не здуріла від хвилювань, а вам було байдуже! Я ще ніколи за все моє життя… Зачекайте, нехай вернеться тато! Ми ніколи не мали такого клопоту ні з Біллом, ні з Чарлі, ні з Персі!
— Старостою Персі, — пробурмотів Фред.
— ВИ Б КРАЩЕ ПОВОДИЛИСЯ ТАК, ЯК ВІН! — заволала місіс Візлі, тицяючи Фредові в груди пальцем. — Ви могли загинути, вас могли побачити, через вас тато міг би втратити роботу!
Здавалося, цей крик ніколи не скінчиться. Місіс Візлі почала вже хрипнути й аж тоді повернулася до Гаррі, що відступив трохи назад.
— Дуже рада тебе бачити, любий Гаррі, — привітала вона його. — Заходь, уже пора снідати.
Місіс Візлі розвернулася й пішла до будинку, а Гаррі, збентежено глянувши на Рона, що підбадьорливо кивнув, рушив за нею.
Кухня була невеличка і тісненька. Посередині стояв подряпаний дерев’яний стіл зі стільцями. Гаррі присів на краєчок стільця і роззирнувся довкола. Він ще ніколи не був у хаті чарівників.
Годинник на стіні навпроти мав тільки одну стрілку, і там не було жодних цифр. Довкола ободу були такі написи: “Час заварювати чай”, “Час годувати курей” і “Ви запізнилися”. На поличці над каміном стояли в три ряди книжки з такими назвами, як “Зачаровані запіканки”, “Як виворожити власні вареники” і “Бенкет за хвилину — звичайна магія!” А якщо Гаррі міг вірити власним вухам, то по старенькому радіоприймачеві, що висів над раковиною, щойно оголосили про початок програми “Година чаклунки” з популярною співучою відьмою Целестиною Ворбек.
Місіс Візлі бряжчала посудом, трохи безладно готуючи сніданок, і час від часу осудливо позирала на синів, кидаючи на сковороду сосиски. Іноді вона бурмотіла собі під ніс, скажімо: “Не розумію, що ви собі думали!”, або: “Я б у таке ніколи не повірила!”
— Я не звинувачую тебе, любий, — заспокоїла вона Гаррі, накладаючи йому на тарілку вісім чи дев’ять сосисок. — Ми з Артуром також переживали за тебе. Оце вчора вночі казали, що самі тебе заберемо, якщо до п’ятниці ти нічого не відпишеш Ронові. Але ж це треба додуматися, — вона поклала йому на тарілку три смажені яйця, — перелетіти півкраїни нелегальною машиною — та вас будь хто міг побачити!
Вона недбало махнула чарівною паличкою в бік раковини, де лежав брудний посуд, і він почав сам себе мити, тихенько подзенькуючи.
— Нині ж було хмарно, мамо! — сказав Фред.
— Не розмовляй, коли їси! — обірвала його місіс Візлі.
— Його морили голодом, мамо! — озвався Джордж.
— І ти теж! — гримнула місіс Візлі, але цього разу вона мала вже трохи лагідніший вираз, бо відкраяла Гаррі скибку хліба й намащувала її маслом.
Тієї миті в кухні з’явилася маленька руда постать у довгій нічній сорочечці; почувся тихенький зойк і постать мерщій вибігла.
— Це Джіні, — упівголоса повідомив Рон. — Моя сестра. Ціле літо тільки про тебе й торочить.
— Побачиш, вона ще захоче взяти в тебе автограф! — хихикнув Фред, але, перехопивши мамин погляд, знову принишк над тарілкою. Ніхто не вимовив ні слова, аж поки спорожніли всі чотири тарілки, на що пішло навдивовижу мало часу.
— Але ж я втомився! — позіхнув Фред, відклавши нарешті ніж і виделку. — Мабуть, піду до ліжка і…
— Ні, не підеш! — обірвала його місіс Візлі. — Сам винен, що не спав цілу ніч. Зробиш дегномізацію саду, ті гноми вже геть розперезалися.
— Ну, мамо…
— І ви теж! — люто глянула місіс Візлі на Рона з Фредом. — А ти йди поспи, любий, — звернулася вона до Гаррі. — Ти не просив їх літати тією клятою машиною.
Але Гаррі, якому зовсім не хотілося спати, швиденько сказав:
— Я допоможу Ронові, я ще ніколи не бачив, як дегномізують сад.
— Це дуже мило з твого боку, дорогенький, але там немає нічого цікавого, — заперечила місіс Візлі. — Ану, гляньмо, що на цю тему каже Локарт.
Вона витягла з купи книжок на каміні товстенний том.
Джордж застогнав:
— Мамо, ми знаємо, як виганяти гномів із саду! Гаррі глянув на обкладинку тієї книжки. Химерними золотими літерами там було виведено: “Як боротися з домашніми шкідниками. Посібник Ґільдероя Локарта”. Ще там була велика фотографія вельми вродливого чарівника з хвилястим світлим волоссям і ясно блакитними очима. Як завжди в магічному світі, фотографія рухалася: чарівник, який, очевидно, й був Ґільдероєм Локартом, зухвало підморгував їм усім. Місіс Візлі засяяла у відповідь.
— Ой, він таке чудо! — всміхнулася вона. — Знає про шкідників геть усе! Не книжка, а скарб!
— Мама у захваті від нього, — прошепотів Фред так, щоб усі почули.
— Не роби з себе посміховиська, Фреде! — обурилася місіс Візлі, почервонівши. — Гаразд, якщо вважаєш себе мудрішим за Локарта, можеш братися за роботу, але начувайся, якщо потім я прийду перевірю і знайду в саду хоч одного гнома!
Позіхаючи й буркочучи, брати Візлі попленталися надвір, а Гаррі — слідом за ними. Сад був великий і саме такий, яким і має бути сад, подумав Гаррі. Дурслям він не сподобався б: там було повно бур’янів, а траву годилося б скосити, але попід мурами тулилися покривлені дерева, на кожній клумбі буяли небачені рослини, а у великому зеленому ставку кумкали жаби.
— Знаєш, маґли також мають у садках гномів, — сказав Ронові Гаррі, коли вони переходили галявину.
— Так, я бачив ті фігурки, які вони називають гномами, — відізвався Рон з над куща півонії. — Якісь малі товсті діди морози з вудочками.
Почувся шум боротьби, кущ півонії затремтів, і звідти виринув Рон.
— Ось тобі гном, — сказав він похмуро.
— Заберрирруки! Заберрирруки! — верещав гном.
Він аж ніяк не нагадував Діда Мороза. Був малий і мовби зшитий зі шкіри, з великою Гулястою, лисою головою, точнісінько як картопля. Рон тримав його, витягнувши руку вбік, бо гномик брикався своїми мозолястими ноженятами. Рон схопив його за ноги й перевернув головою вниз.
— Треба робити ось так, — пояснив він. Тоді підняв гнома над головою (“Заберрирруки!”) і почав розкручувати його колами, немов аркан. Побачивши, як здивувався Гаррі, Рон додав:
— Це їм не шкодить: просто закрутиться голова, і вони не знайдуть дороги до своїх гном’ячих нірок.
Рон відпустив гномові ноги — той злетів метрів на шість над землею й гепнувся десь у полі за живоплотом.
— Слабенько! — скривився Фред. — Закладаємось, я закину свого аж за той пеньок.
Гаррі швидко навчився не надто шкодувати гномів. Він хотів просто опустити першого, якого піймав, по той бік живоплоту, але гном відчув його нерішучість і вп’явся йому в палець гострими, як бритва, зубами. Гаррі добряче намучився, доки струсив його з руки.
— Ого, Гаррі! Метрів з шістнадцять!..
Скоро ціле небо вкрилося летючими гномами.
— Знаєш, їм усім клепки бракує, — сказав Джордж. схопивши відразу п’ятьох чи шістьох гномів. — Тільки зачують про дегномізацію — відразу збігаються подивитись. А могли б уже й скумекати, що саме тоді їм не варто й вистромляти носа.
Невдовзі усі гноми, що опинилися в полі, почали безладно тікати, згорбивши свої вузенькі плечі.
— Вони ще повернуться, — сказав Рон, спостерігаючи, як гноми зникають у живоплоті на тому краю поля. — їм тут подобається… Тато надто лагідний з ними, думає, що вони кумедні.
Аж тут грюкнули вхідні двері.
— Він повернувся! — вигукнув Джордж. — Тато вже вдома!
Усі побігли через сад до хати.
Містер Візлі сидів на кухні у кріслі, скинувши окуляри й заплющивши очі. Він був худорлявий і вже лисів, але його ріденьке волосся було таке ж руде, як і в дітей. Поношена довга зелена мантія була припорошена пилом.
— Що за нічка, — пробурмотів він, навпомацки шукаючи чайничок.
Усі тим часом посідали довкола нього.
— Дев’ять обшуків. Дев’ять! А старий Манданґус Флечер намагався наслати на мене проклін, коли я повернувся до нього спиною.
Містер Візлі добряче відсьорбнув чаю і зітхнув.
— Що небудь знайшов, тату? — нетерпляче запитав Фред.
— Тільки пару дверних ключів, що зменшуються, і кусючого чайника, — позіхнув містер Візлі. — Були, щоправда, досить неприємні речі, але нашого відділу це не стосується. Мортлейка допитали з приводу кількох дуже дивних тхорів, але це, на щастя, справа Комітету з експериментальних заклять.
— Кому б це заманулося робити дверні ключі, що зменшуються? — здивувався Джордж.
— Просто щоб познущатися над маґлами, — зітхнув містер Візлі. — Продають їм ключ, який стає таким крихітним, що його в потрібний момент годі знайти. Звичайно, потім дуже важко натрапити на винуватця, бо маґл ніколи не зізнається, що його ключ постійно зменшується, а тільки наполягатиме, що просто загубив його. Та Бог з ними, вони просто зі шкури пнуться, щоб не помічати магії, навіть якщо це робиться у них під носом. Та чого тільки не зачаровують наші люди, ви навіть не повірите!
— НАПРИКЛАД, МАШИНИ? — зайшла до кухні місіс Візлі, тримаючи в руках, неначе меча, довжелезну коцюбу.
Містер Візлі рвучко розплющив очі й винувато глянув на дружину.
— М машини, Молі, дорогенька?
— Так, Артуре, машини, — повторила місіс Візлі, виблискуючи очима. — Уяви собі чарівника, котрий купує стару іржаву машину, каже своїй дружині, що хотів би просто її розібрати, аби побачити, як вона працює, а насправді зачаровує її, щоб та машина літала.
Містер Візлі закліпав очима.
— Ну, дорогенька, я гадаю, ти з’ясувала б, що він робив те все, не порушуючи закону. Хоч, е е… можливо, було б і краще, якби е е… він сказав дружині правду. В законі, якщо подивитися, є невеличка лазівка. Якщо він не мав наміру літати на цій машині, то те, що вона може літати, ще не…
— Артуре Візлі, ти сам подбав про цю лазівку, коли складав той закон! — закричала місіс Візлі. — Щоб ти й далі міг длубатися в тому маґлівському смітті, яким забитий твій сарай! І знай: Гаррі прибув сьогодні вранці в машині, якою ти не мав наміру літати!
— Гаррі? — здивувався містер Візлі. — Який Гаррі? Він озирнувся, побачив Гаррі й аж підскочив.
— Господи, невже це Гаррі Поттер? Дуже радий тебе бачити! Рон так багато розповідав нам про…
— Твої синочки цієї ночі літали тією машиною до Гарріної хати й назад! — крикнула місіс Візлі. — Що ти на це скажеш, га?
— Це правда? — захоплено перепитав містер Візлі. — І все було гаразд? Т т тобто, я хотів сказати, — затнувся він, бо з очей місіс Візлі посипалися іскри, — що… що це дуже погано, хлопці, справді дуже погано.
— Хай вони самі тут розберуться, — пробурмотів Рон, бо місіс Візлі роздулася, мов жаба ропуха. — Ходімо, Гаррі, я покажу тобі свою кімнату.
Хлопці вислизнули з кухні і майнули вузеньким коридором до перекошених східців, що зигзагом здіймалися вгору. На третьому сходовому майданчику були прочинені двері. Гаррі помітив пару ясно карих очей, що дивилися на нього, аж доки двері, грюкнувши, зачинилися.
— Джіні, — повідомив Рон. — Ти навіть не знаєш, як незвично їй бути такою сором’язливою. Переважно вона не замовкає.
Вони піднялися ще на два поверхи й нарешті дійшли до дверей, на яких лущилася фарба й висіла маленька табличка з написом “Кімната Рональда”.
Гаррі увійшов, мало не торкаючись головою похилої стелі, й закліпав очима. Він немовби потрапив у піч: майже все в Роновій кімнаті було крикливого помаранчевого кольору — покривало на ліжку, стіни з потертими шпалерами і навіть стеля. Тут Гаррі зауважив, що мало не кожен вільний сантиметр стіни завішаний плакатами з зображеннями сімох одних і тих самих чарівниць та чаклунів, одягнених у яскраві помаранчеві мантії. Усі вони тримали мітли й енергійно вимахували руками.
— Твоя команда з квідичу? — поцікавився Гаррі.
— “Гармати з Чадлі”, — відповів Рон, показуючи на помаранчеве покривало, прикрашене двома велетенськими чорними літерами “Г” і “Ч” та гарматним ядром у польоті. — Дев’яте місце в лізі.
Ронові шкільні підручники з чарів недбало валялися в кутку поруч із купою коміксів, здається, лиш однієї серії — “Пригоди Мартіна Міґса, навіженого маґла”. Ронова чарівна паличка лежала зверху на акваріумі, повному жаб’ячої ікри, який стояв на підвіконні біля жирного сірого пацюка Скеберса, що дрімав собі на сонечку.
Гаррі переступив через розкидану на підлозі пачку самотасувальних карт і визирнув з маленького віконечка. На полі вдалині він помітив цілу зграю гномів, які один за одним підкрадалися до живоплоту Візлів і знову лізли до саду. Тоді повернувся до Рона, який напружено чекав, що він скаже про кімнату.
— Тут трохи тісненько, — почав виправдову ватися Рон. — Не так, як там, у Дурслів. А наді мною на горищі живе упир. Він постійно калатає по батареях і стогне…
Але Гаррі радісно усміхнувся:
— Це найкращий дім, у якому я коли небудь був!
Ронові вуха почервоніли.

— РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ —
Книгарня “Флоріші Блотс”

Життя в “Барлозі” було зовсім інакше, ніж на Прівіт драйв. Дурслі любили охайність і порядок, натомість у Візлів завжди можна було натрапити на щось дивне й несподіване. Гаррі був приголомшений, коли вперше глянув у дзеркало над кухонним каміном. Дзеркало гаркнуло: “Заправ сорочку, нечепура!” Коли в будинку ставало занадто тихо, упир на горищі починав завивати й бамкати трубами, а на невеличкі вибухи, що долинали з кімнат Фреда та Джорджа, ніхто навіть уваги не звертав.
Але найнесподіванішим для Гаррі в Роновому будинку було не балакуче дзеркало чи невгамовний упир, а те, що його тут усі любили.
Місіс Візлі дбала про його шкарпетки й щоразу примушувала його з’їдати по чотири порції кожної страви. Містерові Візлі подобалося садовити Гаррі за столом біля себе і засипати його запитаннями про життя серед маґлів. Його цікавило все — від кранів до поштових скриньок.
— Дивовижної — вигукував він, коли Гаррі розповідав йому, як користуватися телефоном. — Просто неймовірно, скільки всього понавигадували маґли, щоб якось обходитися без чарів!
Одного сонячного ранку, вже десь із тиждень проживши в “Барлозі”, Гаррі отримав перші вістки з Гоґвортсу. Коли вони з Роном прийшли снідати, за столом на кухні сиділи містер і місіс Візлі, а також Джіні. Побачивши Гаррі, Джіні ненароком перекинула кашу, і її мисочка з брязкотом упала на підлогу. У Джіні завжди щось переверталося, коли до кімнати заходив Гаррі. Вона полізла під стіл по мисочку, а коли з’явилася знову, її обличчя пашіло, як призахідне сонце. Вдаючи, що він нічого не помітив, Гаррі сів за стіл і взяв грінку, яку простягла йому місіс Візлі.
— Листи зі школи, — повідомив містер Візлі, передаючи Гаррі й Ронові однакові конверти з жовтуватого пергаменту, підписані зеленим чорнилом. — Дамблдорові, Гаррі, вже відомо, що ти тут, від нього нічого не приховаєш. До речі, для вас також є, — додав він, побачивши Фреда і Джорджа, які прийшли ще в піжамах.
Якийсь час, поки всі читали листи, було тихо. Гаррі написали, щоб він, як і завжди, першого вересня на вокзалі Кінґс Крос сів у “Гоґвортський експрес”. У листі був також список нових книжок, потрібних йому цього навчального року.
Учні другого класу повинні були мати такі підручники:

“Стандартна книга заклинань” (2 ий курс) Міранди Ґошоук.
“Балачки з Бабою Ягою” Ґільдероя Локарта.
“Вакації з вампірами” Ґільдероя Локарта.
“Перерви з перевертнями” Ґільдероя Локарта.
“Сніданок зі сніговою людиною” Ґільдероя Локарта.
“Трапези з тролями” Ґільдероя Локарта.
“Уперті упирі” Ґільдероя Локарта.
“Феєрії з фуріями” Ґільдероя Локарта.

Фред, переглянувши свій список, зазирнув до списку Гаррі.
— Тобі теж потрібні всі книжки Локарта! — здивувався він. — Новий професор із захисту від темних мистецтв, мабуть, великий його шанувальник — чи, радше, таки шанувальниця.
Тут Фред перехопив мамин погляд і відразу зосередився на варенні.
— Це стільки грошей піде, — сказав Джордж, зиркнувши на батьків. — Локартові книжки такі дорогі…
— Нічого, купимо, — заспокоїла його місіс Візлі, хоч і виглядала стурбовано. — Думаю, що для Джіні ми майже все знайдемо в комісійній крамниці.
— О, то цього року і ти йдеш до Гоґвортсу? — запитав Гаррі.
Джіні кивнула, зашарівшись аж до кінчиків своїх рудих кіс, і встромила лікоть у масло. На щастя, ніхто, окрім Гаррі, цього не помітив, бо саме тієї миті з’явився Персі, Ронів старший брат. Він уже вдягнувся у плетений гольф, а на його грудях красувався значок гоґвортського старости.
— Усім доброго ранку! — бадьоро привітався Персі. — Гарний день!
Він сів на єдиний вільний стілець, але майже відразу підскочив, діставши з під себе вилинялий сірий віничок з пір’їн для змітання пилюки, — принаймні, так здавалося Гаррі, аж поки він побачив, що той віничок дихає.
— Ерола! — вигукнув Рон, забираючи від Персі охлялу сову й витягаючи листа у неї з під крила. — Нарешті!.. Тут відповідь від Герміони. Я їй писав, Що ми збираємося рятувати тебе від Дурслів.
Рон відніс Еролу на сідало біля дверей і намагався її там примостити. Проте Ерола відразу впала Додолу, і тоді Рон поклав її на раковину, бурмочучи: Безнадійна…” Далі розгорнув Герміониного листа і прочитав його вголос:

“Дорогий Роне і Гаррі, якщо ти вже там!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве