Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і таємна кімната”

— Нічого не кажи Молі, — прошепотів він Гаррі, відкриваючи багажник. Чарами він розширив його так, що великі валізи легко вмістилися.
Коли всі нарешті посідали в машину, місіс Візлі глянула на заднє сидіння, де вже вигідно вмостилися Гаррі, Рон, Фред, Джордж та Персі, і здивовано мовила:
— Маґли знають таки трохи більше, ніж нам здається, правда? — Вона разом із Джіні вмостилася на передньому сидінні, яке було таке видовжене, що аж нагадувало лавку в якомусь парку. — Ззовні аж ніяк не виглядало, що тут стільки місця, га?
Містер Візлі завів мотор, і вони почали виїжджати з подвір’я. Не встиг Гаррі кинути прощальний погляд на будинок, як вони вже й повернулися: Джордж забув коробку з піротехнікою від Флібустьєра. Ще за п’ять хвилин вони різко загальмували в подвір’ї, бо Фред мусив бігти по свою мітлу. Уже майже виїхали на шосе, і тут Джіні згадала, що забула вдома щоденник. Коли вона знову сіла в машину, вони вже запізнювалися і починали нервувати.
Містер Візлі зиркнув на годинника, а тоді — на свою дружину.
— Молі, кохана…
— Ні, Артуре.
— Ніхто ж не побачить. Ця маленька кнопочка запустить підсилювач невидимості, я сам його встановив. Він допоможе нам піднятися в повітря, а тоді нас прикриють хмари. Хвилин за десять будемо на місці, і ніхто нічого не…
— Я сказала ні, Артуре. Не серед білого дня.
Вони прибули на Кінґс Крос за чверть одинадцята. Містер Візлі метнувся через дорогу по візочки для валіз, і всі побігли на вокзал.
Торік Гаррі таки встиг на “Гоґвортський експрес”. Найтяжче було потрапити на платформу номер дев’ять і три чверті, яка була невидима для маґлівських очей. Для цього кожен мав проскочити крізь масивну перегородку, що розділяла дев’яту й десяту платформи. Боляче не було, але треба було стежити, щоб ніхто з маґлів не помітив, куди ви щезаєте.
— Спочатку Персі, — сказала місіс Візлі, нервово поглядаючи на годинник над головою. Для непомітного проходу крізь перегородку залишалося п’ять хвилин.
Персі миттю помчав уперед і щез. За ним побіг містер Візлі, а тоді Фред і Джордж.
— Я беру Джіні, а ви біжіть слідом за нами! — звеліла місіс Візлі Ронові й Гаррі. Вона схопила Джіні за руку й кинулася до перегородки. За мить їх уже не було.
— Побігли разом, лишилася одна хвилина! — сказав Рон.
Гаррі пересвідчився, що клітка з Гедвіґою надійно закріплена на валізі, й покотив свого візочка до перегородки. Почувався цілком упевнено, бо це було значно приємніше, ніж мандрувати з порошком флу. Вони вхопилися за ручки візочків і, набираючи швидкість, рушили просто на перегородку. Коли залишилося пару метрів, побігли і…
ТОРРОХ!..
Обидва візочки врізалися в перегородку й відскочили. Ронова валіза гупнулася додолу, Гаррі заточився і впав, а клітка з Гедвіґою покотилася лискучим тротуаром. Бідолашна сова обурено верещала. Люди вирячилися на хлопців, а вокзальний охоронець закричав:
— Що ви в біса тут витворяєте?
— Не втримали візочків, — простогнав, підводячись, Гаррі і вхопився за ребра. Рон побіг по Гедвіґу, яка так розкричалася, що в юрбі вже заговорили про надто жорстоке ставлення до тварин.
— Чому ми не можемо пройти? — просичав Гаррі. — Хіба я знаю…
Рон ошелешено роззирнувся. З десяток роззяв іще й досі їх розглядали.
— Ми зараз запізнимося на поїзд, — зашепотів Рон. — Не розумію, чому прохід закрився.
Гаррі глянув на величезний годинник, і йому стало недобре. Десять секунд… дев’ять…
Він обережно підкотив візочка до перегородки й натиснув на неї щосили. Металевий бар’єр і не думав піддаватися.
Три секунди… дві… одна…
— Усе, — ошелешено промимрив Рон. — Поїзд тю тю… А що, як мама з татом не зможуть вернутися до нас? У тебе є якісь маґлівські гроші?
Гаррі іронічно посміхнувся:
— Дурслі вже років із шість не давали мені кишенькових грошей.
Рон притулився вухом до холодного металу.
— Нічого не чути, — сказав він розгублено. — Що робити? Я не знаю, коли мама з татом зможуть до нас повернутися.
Роззирнулися довкола. Вони й далі привертали увагу, здебільшого тому, що Гедвіґа ще й досі не вгамувалася.
— Краще зачекаємо біля машини, — запропонував Гаррі. — Ми привертаємо забагато ува…
— Гаррі! — вигукнув Рон, виблискуючи очима. — Машина!
— Що з нею?
— Можна полетіти в Гоґвортс на машині!
— Але ж я думав…
— Ми застрягли, так? Проте до школи добратися якось мусимо, правда? А навіть неповнолітнім чарівникам дозволено чарувати у критичних ситуаціях — стаття надцята якихось там обмежень трам та ра рам!
Замість паніки Гаррі раптом відчув збудження.
— А ти вмієш на ній літати?
— Раз плюнути! — сказав Рон, розвертаючи візок до виходу. — Давай, якщо поспішити, ми ще наздоженемо “Гоґвортський експрес!”
І вони рушили крізь юрбу цікавих маґлів, вийшли з вокзалу й попрямували до бічної дороги, де був припаркований старий “Форд Англія”.
Кількома ударами чарівної палички Рон відчинив схожий на печеру багажник. Хлопці запхали туди валізи, поставили Гедвіґу на заднє сидіння, а самі вмостилися спереду.
— Глянь, чи ніхто не дивиться, — сказав Рон, заводячи машину ще одним ударом палички.
Гаррі вистромив голову з вікна: по головному шосе мчали машини, але на їхній вуличці було порожньо.
— Все клас! — сказав він, і Рон натиснув маленьку срібну кнопку на панелі приладів.
Машина кудись щезла — і вони разом з нею. Гаррі відчував, як під ним вібрує сидіння, чув ревіння двигуна, мацав руками коліна й відчував на носі окуляри. Він мовби перетворився на пару зіниць, які пливли в кількох метрах над якоюсь брудною вуличкою з припаркованими машинами.
— Поїхали! — пролунав праворуч від нього Ро нів голос.
Земля й брудні будинки провалилися додолу, зникаючи з очей; машина стрімко підіймалася, і за кілька секунд увесь Лондон, задимлений і осяяний вогнями, лежав уже під ними. Тоді щось ляснуло — і машина з Гаррі й Роном знову стала видима.
— Отакої! — стурбувався Рон, тиснучи на кнопку підсилювача невидимості. — Він зіпсований.
Хлопці удвох почали гатити по кнопці. Машина щезла, але згодом виникла знову.
— Тримайся! — крикнув Рон і щосили натиснув на газ; вони кулею влетіли в низькі пухнасті хмари, і все стало тьмяним та імлистим.
— І що тепер? — поцікавився Гаррі, боязко поглядаючи на хмари, що сірою масою звідусіль тисли на них.
— Треба побачити поїзд, щоб знати, куди летіти, — озвався Рон.
— Тоді пірнай під хмари, тільки швидко. Хлопці опустилися нижче від хмар і завертілися на сидіннях, придивляючись до землі.
— Я його бачу! — крикнув Гаррі. — Просто попереду! Он там!
“Гоґвортський експрес” плинув під ними яскраво червоною змійкою.
— Курс на північ, — повідомив Рон, глянувши на компас на панелі приладів. — Чудово. Треба тільки щопівгодини звіряти напрям. Тримайся! — і вони рвонули крізь хмари. За хвилину опинилися вже під яскравим сонечком. То був зовсім інший світ. Колеса машини ковзали поверхнею моря з пухнастих хмаринок. Ясну і безмежну блакить неба затопило сліпучо біле сонячне проміння.
— Тепер уже можна нічим не перейматися, хіба що літаками, — сказав Рон.
Хлопці перезирнулися й почали реготати; довго не могли зупинитися. Вони, здавалося, поринули в дивовижний сон. Тільки так, подумав Гаррі, й варто подорожувати — повз усілякі вири й башточки з білосніжних хмарин, у машині, залитій яскравим сонячним сяйвом, з великою коробкою ірисок у багажничку для документів. А попереду м’яке й тріумфальне приземлення на широкій галявині перед Гоґвортським замком і заздрісні обличчя Фреда з Джорджем.
Вони й далі летіли на північ, час від часу звіряючись із напрямком руху потяга. Щоразу, виринаючи з хмар, бачили інші краєвиди. Лондон невдовзі лишився позаду, і замість нього спочатку стелилися охайні зелені поля, а потім дикі багрянуваті нагір’я, села з малесенькими іграшковими церковцями і чималі містечка, де барвистими мурашками повзали машини.
Минуло кілька одноманітних годин, і їхня подорож стала трохи нуднуватою. Після ірисок їх почала мучити спрага, але ніякого пиття вони не мали. Хлопці постягали джемпери, проте футболка Гаррі прилипала до спинки сидіння, а окуляри весь час сповзали на кінчик зіпрілого носа. Гаррі вже не помічав фантастичних обрисів хмар і думав тільки про поїзд, який мчав унизу, і в якому просто з візочка, що його пхала перед собою пишна чарівниця, можна було купити холодний, як лід, гарбузовий сік. І чому вони не змогли потрапити на платформу номер дев’ять і три чверті?
— Здається, ми вже близько, — ще через кілька годин прохрипів Рон. Сонце почало хилитися додолу, забарвлюючи хмари темним багрянцем. — Ану глянь, ти бачиш поїзд?
Поїзд і досі мчав унизу, звиваючись між горами із засніженими вершечками. Під шатром із хмар було значно темніше.
Рон знову натиснув на газ і скерував машину догори, але мотор чомусь зачмихав.
Гаррі й Рон стурбовано перезирнулися.
— Трохи втомилася, мабуть, — припустив Рон. — Вона ще ніколи не залітала так далеко.
І хлопці вдали, що не чують дедалі голоснішого чмихання, а небо тим часом швидко темніло.
У пітьмі засвітилися зірки. Гаррі знову натяг джемпера, намагаючись не помічати, що двірники на вітровому склі, наче протестуючи, легенько затряслися.
— Уже недалеко, — звернувся Рон не так до Гаррі, як до машини, — вже недалеко. — І він стурбовано постукав по панелі приладів.
Пірнувши під хмари, вони мусили пильно вдивлятися, шукаючи в темряві знайомий орієнтир.
— Он там! — заволав Гаррі, від чого Рон і Гед віґа аж підскочили. — Просто попереду!
Вирізняючись на тлі темного обрію, високо на скелі понад озером здіймалися численні вежі й башточки Гоґвортського замку.
Але машина здригнулася й почала втрачати швидкість.
— Давай, — улещував її Рон, легенько потрусивши кермом, — уже майже доїхали, давай!
Двигун застогнав. З під капота виривалися тоненькі струминки пари. Гаррі щосили вхопився за сидіння, і вони полетіли в напрямку озера.
Машиною трусонуло. Визирнувши з вікна, Гаррі побачив десь за кілометр під собою гладеньку, мов скло, чорну поверхню води. Ронові суглоби пальців аж поблідли — він насилу утримував кермо. Машина знову затремтіла.
— Давай! — благав Рон.
Вони летіли над озером, замок був попереду, і Рон натиснув на педаль.
Щось голосно клацнуло, тоді зашипіло, і мотор замовк остаточно.
— От чорт! — пролунав у тиші Ронів голос. Машина клюнула носом. Вони падали, набираючи швидкість, просто на високий замковий мур.
— Ні і і і і і! — заверещав Рон, різко викручуючи кермо, і машина, мало не черкнувши темного муру, описала велику дугу й полетіла, і далі втрачаючи висоту, над темними оранжереями, тоді над овочевими грядками й — нарешті — над геть уже чорною галявиною.
Рон цілком відпустив кермо і витяг із задньої кишені чарівну паличку.
— СТОП! СТОП! — горлав він, калатаючи по панелі для приладів і вітровому склу, але машина каменем падала на землю, яка швидко здіймалася їм назустріч.
— ДЕРЕВО! — заволав Гаррі, хапаючись за кермо, але було вже пізно.
ХРРУСЬ!!! Машина, оглушливо скреготнувши металом, зіткнулася з грубезним стовбуром і важко гепнулася на землю. З під зіжмаканого капота струменіла пара; Гедвіґа нажахано кричала, а в Гаррі. що лупнувся головою у вітрове скло, вискочила ґуля завбільшки як м’ячик для гольфу. Праворуч від нього стогнав у відчаї Рон.
— Ти цілий? — занепокоївся Гаррі.
— Моя паличка! — тремтячим голосом вимовив Рон. — Поглянь.
Паличка переламалася майже навпіл; її кінчик розколовся і звисав, погойдуючись у повітрі.
Гаррі відкрив був рота, щоб запевнити Рона, що в школі її відреставрують, але не встиг нічого сказати. Саме тієї миті з його боку щось лупнуло машину з такою силою, мовби її брав на роги розлючений бик. Гаррі впав на Рона, і тут другий, ще важчий удар прибив дах машини.
— Що трапилося?
Рон аж задихнувся, дивлячись у вітрове скло. Гаррі озирнувся — у скло гупнула товста, наче пітон, гілка. Дерево, з яким вони зіткнулися, на них нападало. Його стовбур зігнувся мало не вдвоє, а вузлуваті гілляки лупцювали машину, куди попало.
— Ой! — зіщулився Рон, коли якась покручена гілка прогнула двері з його боку. Вітрове скло аж двигтіло від граду ударів кулакоподібних гілок, а товста, мов колода, гілляка люто гатила в дах, що вже почав просідати.
— Тікаймо! — крикнув Рон, налягаючи на двері всім тілом, але наступної миті полетів просто на Гаррі після тяжкого удару ще однієї гілляки.
— Ми пропали! — простогнав він, дивлячись, як прогинається дах. Зненацька машина завібрувала — знову завівся двигун.
— Задній хід! — крикнув Рон, і машина рвонула назад. Дерево й далі намагалося їх атакувати. Хлопці чули, як воно затріщало, мало не вирвавши себе з корінням, щоб дістати до них, але вони були вже в безпеці.
— Ще б трохи, — відсапувався Рон, — і все. Класна машина!
Вона, однак, уже випускала дух. Двічі різко клацнувши, відчинилися двері, і Гаррі відчув, як перекидається його сидіння. Наступної миті він уже лежав на вологій землі. Гучні й важкі удари означали, що машина викидає з багажника їхні валізи. Клітка з Гедвіґою злетіла в повітря й відчинилася навстіж — сова визволилася з неї, голосно й сердито заухкала й полетіла до замку, навіть не озираючись. А тоді зім’ята, подряпана й огорнена димом машина загуркотіла кудись у темряву, сердито блимаючи задніми вогнями.
— Назад! — закричав Рон, розмахуючи поламаною паличкою. — Тато мене вб’є!
Але машина щезла в пітьмі, востаннє пирхнувши вихлопною трубою.
— Ти бачиш, як нам щастить? — мало не плакав Рон, нахиляючись і підбираючи пацюка Скеберса. — 3 усіх дерев, з якими можна зіткнутися, ми врізалися в те, яке й нам добряче врізало.
Він глянув через плече на старезне дерево, що й досі загрозливо розмахувало гіллям.
— Давай, — знесилено сказав Гаррі, — ходімо вже краще до школи.
Їхнє прибуття виявилося зовсім не таким тріумфальним, як гадалося. Замерзлі, виснажені й побиті, вони вхопили свої валізи й поволокли їх трав’янистим схилом угору до величезних дубових вхідних дверей.
— Бенкет, мабуть, уже розпочався, — зітхнув Рон. Він лишив свою валізу біля підніжжя сходів і обережно наблизився до яскраво освітленого вікна. — Гей, Гаррі, ходи глянь — іде Сортування!
Гаррі підбіг до вікна, й вони разом зазирнули до Великої зали.
Незліченні свічки, від яких аж іскрилися золоті тарелі й келихи, плавали в повітрі над чотирма довгими столами, за якими сиділи учні. Зверху сяяла зірками зачарована стеля, що завжди віддзеркалювала справжнє небо.
Серед моря гостроверхих чорних гоґвортських капелюхів Гаррі побачив переляканих першокласників, які довгим ланцюжком заповнювали залу. Там була й Джіні, яку відразу можна було помітити за яскравим візлівським волоссям.
Тим часом професорка Макґонеґел, чарівниця в окулярах і зі стягненим у тугий вузол волоссям, поставила перед новачками на ослінчик знаменитий гоґвортський Сортувальний капелюх.
Щороку цей старезний капелюх — полатаний, обшарпаний і брудний, розподіляв нових учнів по чотирьох гоґвортських гуртожитках (Ґрифіндор, Гафелпаф, Рейвенклов і Слизерин). Гаррі добре пам’ятав, як рівно рік тому він натягнув цього капелюха й чекав, ні живий ні мертвий, поки той щось довго бурмотів йому на вухо. Декілька жахливих секунд він зі страхом очікував, що капелюх призначить його у Слизерин — гуртожиток, з якого вийшло найбільше чорних чаклунів і відьом, але зрештою опинився таки у Ґрифіндорі, разом із Герміоною, Роном та іншими братами Візлі. Минулого року Гаррі й Рон допомогли Ґрифіндору виграти чемпіонат гуртожитків — уперше за останні сім років вони випередили Слизерин…
До ослінчика з капелюхом покликали дуже маленького хлопчика з волоссям мишачого кольору. Гаррі глянув повз нього туди, де за вчительським столом стежив за церемонією Сортування директор школи професор Дамблдор. Його довжелезна сива борода й окуляри, що скидалися на два півмісяці, яскраво виблискували у сяєві свічок.
Неподалік від нього Гаррі побачив Ґільдероя Локарта, вбраного в зеленувато блакитну мантію. А в кінці столу сидів, раз по раз прикладаючись до келиха, великий і кошлатий Геґрід.
— Стривай! — пробурмотів Ронові Гаррі. — За вчительським столом одне місце порожнє. Де Снейп?
З усіх учителів Гаррі найдужче не любив професора Северуса Снейпа. А Снейп з усіх учнів найдужче не любив Гаррі. Нещадний і в’їдливий Снейп, який не подобався нікому, окрім учнів свого гуртожитку (Слизерину), викладав предмет “зілля і настійки”.
— Може, він захворів! — з надією вигукнув Рон.
— Або звільнився, — припустив Гаррі, — бо знову не став викладачем захисту від темних мистецтв!
— Або його вигнали! — захоплено вигукнув Рон. — Його ж усі ненавидять!
— Або… — пролунав за їхніми спинами неймовірно холодний голос, — він чекає, щоб довідатись, чому це ви не прибули на шкільному поїзді!
Гаррі рвучко озирнувся. Позад них у чорній мантії, яку розвівав прохолодний вітерець, стояв Северус Снейп. Це був худорлявий блідий чоловік із гачкуватим носом і масним чорним волоссям, яке сягало йому плечей, а його посмішка свідчила, що Гаррі з Роном вскочили у велику халепу.
— Ідіть за мною, — звелів Снейп.
Не наважуючись навіть глянути один на одного, Гаррі й Рон слідом за Снейпом піднялися сходами до просторого лункого вестибюлю, освітленого вогнем смолоскипів. З Великої зали долинали духмяні пахощі страв, але Снейп повів їх чимдалі від тепла і світла вузькими кам’яними сходами, що вели в підвали.
— Сюди! — сказав він, відчинивши якісь двері серед холодного коридору й показуючи пальцем.
Тремтячи, вони увійшли до Снейпового кабінету. Вздовж тьмяних стін тяглися ряди поличок з великими банками, в яких плавали різні огидні речі. Камін був темний і порожній.
Снейп зачинив за собою двері й повернувся до них.
— Ну, — ледь чутно вимовив він, — то поїзд уже не підходить знаменитому Гаррі Поттерові і його незмінному спільнику Візлі? Хотіли прибути ефектно, га, хлопці?
— Ні, пане професоре, це перегородка на Кінґс Крос, вона…
— Мовчіть! — холодно урвав їх Снейп. — Що ви зробили з машиною?
Рон аж задихнувся. Вже не вперше Гаррі здалося, що Снейп уміє читати думки. Але за мить йому все стало ясно, бо Снейп розгорнув свіжий номер “Вечірнього віщуна”.
— Вас побачили, — просичав він, показавши на заголовок: “ЛЕТЮЧИЙ “ФОРД АНГЛІЯ” СПАНТЕЛИЧИВ МАҐЛІВ”. Потім став читати вголос: “Два лондонські маґли переконані, що бачили, як над вежею поштамту пролітала стара машина… Опівдні в Норфолку місіс Геті Бейліс, вивішуючи білизну… Містер Енґус Фліт із Пібелза повідомив поліцію…” Загалом шість або сім маґлів. Це, здається, твій батько працює у відділі нелегального використання маґлівських речей? — глянув Снейп на Рона і ще гидкіше вишкірився. — Отак то… Рідний синочок!
Гаррі мав таке відчуття, ніби його щойно бухнула в живіт одна з найтовстіших гілляк божевільного дерева. Якщо хтось довідається, що містер Візлі зачарував машину… Він про це й не подумав.
— Проходячи парком, я помітив, що завдано значної шкоди дуже цінній Войовничій Вербі, — вів далі Снейп.
— Ще більшої шкоди вона завдала нам! — не втерпів Рон.
— Помовч! — гаркнув Снейп. — На превеликий жаль, ви не з мого гуртожитку, і я не маю права сам вирішити, щоб вас вигнали. Але я зараз піду й покличу тих, хто, на щастя, має таке право. Чекайте тут.
Гаррі й Рон, бліді, як крейда, перезирнулися. Гаррі вже навіть перехотілося їсти. Він почувався абсолютно розбитим, і намагався не дивитися на велику й слизьку гидоту, що плавала у банці з зеленою рідиною на поличці за Снейповим столом. Якщо Снейп пішов за професоркою Макґонеґел, вихователькою ґрифіндорського гуртожитку, їм від цього аж ніяк не легше. Можливо, вона і справедливіша від Снейпа, але ж надто сувора.
Снейп повернувся хвилин за десять, і з ним, звичайно, була професорка Макґонеґел. Гаррі вже мав кілька нагод бачити, як вона сердиться, але, мабуть, забув, якими вузькими стають її зціплені вуста, або ще ніколи не бачив її аж такою розлюченою.
Зайшовши, професорка Макґонеґел відразу підняла свою чарівну паличку. Гаррі з Роном здригнулися, але вона скерувала її на порожній камін, де раптом спалахнуло полум’я.
— Сідайте, — звеліла професорка, і хлопці вмостилися в кріслах біля вогню. — Пояснюйте! — лиховісно зблиснула вона окулярами.
Рон почав розповідь від вокзальної перегородки, яка відмовилася їх пропускати.
— Отож ми не мали вибору, пані професорко, ми не могли потрапити на поїзд.
— Чому ви не послали нам листа совою? Здається, в тебе є сова? — холодно звернулася до Гаррі професорка Макґонеґел.
Гаррі витріщився на неї. Тепер, після її слів, така дія видавалася очевидною.
— Я… я не подумав.
— Воно й видно, — сказала професорка.
У двері кабінету хтось постукав, і Снейп, відверто радіючи, відчинив їх. Там стояв директор школи професор Дамблдор.
Гаррі заціпенів. Дамблдор мав незвично суворий вигляд. Опустивши свого гачкуватого носа, він глянув на них, і Гаррі раптом захотів, щоб його з Роном і далі лупцювала Войовнича Верба.
Запала тиша.
Тоді Дамблдор сказав:
— Прошу пояснити, чому ви це зробили.
Було б краще, якби він на них кричав. Гаррі було нестерпно чути його розчарований голос. Він чомусь не міг дивитися Дамблдорові в очі, а мовби звертався до його колін. Розповів директорові все, окрім того, що зачарована машина належала містеру Візлі, і тому видавалося, ніби вони з Роном просто випадково знайшли на стоянці біля вокзалу летючу машину. Гаррі розумів, що від Дамблдора годі щось приховати, але Дамблдор нічого не спитав про машину. Коли Гаррі закінчив, він просто й далі дивився на них крізь окуляри.
— Нам треба йти по свої речі? — безнадійно видихнув Рон.
— Візлі, що ти верзеш? — гримнула на нього професорка Макґонеґел.
— Але ж ви нас виганяєте, правда? — запитав Рон. Гаррі зиркнув на Дамблдора.
— Не сьогодні, містере Візлі, — відповів Дамблдор. — Але я хотів би, щоб ви зрозуміли усю серйозність вашого вчинку. Я сьогодні ж напишу вашим родичам. І мушу попередити: коли знову станеться щось подібне, я не матиму іншого вибору, як виключити вас.
Снейп був такий приголомшений, ніби раптом відмінили Різдво. Він кахикнув і сказав:
— Професоре Дамблдоре, ці хлопці зневажили указ про обмеження чаклунства серед неповнолітніх, завдали великої шкоди старому й цінному дереву… Такі вчинки, безперечно…
— Северусе, це вже професорка Макґонеґел вирішить, якої кари заслуговують ці хлопці, — спокійно обірвав його Дамблдор. — Вони з її гуртожитку, й вона за них відповідає. — Директор повернувся до професорки: — Мушу, Мінерво, вертатися на бенкет, треба зробити ще кілька оголошень. Ходімо, Северусе, там є дуже апетитний пиріг із заварним кремом, хотілося б його скуштувати.
Снейп зиркнув на Гаррі й Рона лихими очима, але був змушений вийти з кабінету. Вони залишилися наодинці з професоркою Макґонеґел, яка й досі дивилася на них люто, мов шуліка.
— Візлі, тобі треба до шкільної лікарні, у тебе на чолі кров.
— Та то дрібничка, — сказав Рон, поспіхом зітерши рукавом крапельки крові з ранки над оком. — Пані професорко, чи можна подивитися, куди розподілять мою сестру?
— Церемонія Сортування вже закінчилася, — повідомила професорка Макґонеґел. — Твоя сестра також у Ґрифіндорі.
— О, це добре! — зрадів Рон.
— І коли вже мова про Ґрифіндор… — знову посуворішала Макґонеґел, але тут не витримав Гаррі:
— Пані професорко, коли ми сідали в ту машину, навчальний рік ще не почався, тому… в Ґрифіндору ще не можна забирати очки, правда? — випалив він, занепокоєно поглядаючи на неї.
Професорка Макґонеґел гостро зиркнула на Гаррі, але він був певен, що вона ледве ховала посмішку. Принаймні її вуста вже не були такі зціплені.
— Я не зніму з Ґрифіндору жодного очка, — промовила вона, і Гаррі значно полегшало на серці, — але вас обох буде покарано.
Це було краще, ніж сподівався Гаррі. А те, що Дамблдор напише родині Дурслів, — узагалі дрібниця. Гаррі чудово знав, що Дурслі будуть хіба тільки розчаровані тим, що Войовнича Верба не затовкла його на смерть.
Професорка Макґонеґел знову підняла чарівну паличку і скерувала її на письмовий стіл Снейпа. Щось ляснуло, і там з’явилася велика тарілка з бутербродами, два срібні келихи і глечик з холодним гарбузовим соком.
— Повечеряйте тут і відразу до спальні, — звеліла вона. — Я теж мушу вертатися на бенкет.
Коли за нею зачинилися двері, Рон тихенько и протяжно свиснув.
— А я вже думав, нам гаплик, — сказав він, хапаючи бутерброда.
— І я теж, — підтакнув Гаррі, беручи з нього приклад.
— Але ж як нам не пощастило, га? — бурмотів Рон, напхавши повен рот курятиною та шинкою. — Фред із Джорджем літали тією машиною разів п’ять або й шість, і жоден маґл їх не побачив. — Рон проковтнув те, що мав у роті, а тоді знову відкусив величезний шматок. — Чом ми не пройшли крізь ту перегородку?
Гаррі знизав плечима.
— Але тепер доведеться зважувати кожен свій крок, — проказав він, задоволено цмулячи гарбузовий сік. — Шкода, що ми не потрапили на бенкет.
— Вона не хотіла, щоб ми там світилися, — глибокодумно мовив Рон. — Бо інакше кожному закортить прибувати летючою машиною.
Досхочу наївшись бутербродів (тарілка сама себе наповнювала), хлопці встали, вийшли з кабінету і попрямували знайомою дорогою до ґрифіндорської вежі. У замку було тихо, бенкет, мабуть, уже закінчився. Вони проминули буркотливі портрети та скрипучі обладунки, а тоді піднялися вузенькими кам’яними сходами аж до переходу, де за олійною картиною із зображенням Гладкої Пані в рожевій шовковій сукні ховався потаємний вхід до ґрифіндорської вежі.
— Пароль? — запитала пані, коли вони підійшли.
— Е е… — збентежився Гаррі.
Вони не знали нового пароля, бо ще не бачили ґрифіндорського старости. Але допомога прийшла майже відразу.
Позаду почулися швидкі кроки і, озирнувшись, хлопці побачили, що до них біжить Герміона.
— Ось де ви! А де вас носило? Тут уже таке пліткують — хтось сказав, що вас вигнали, бо ви розбили летючу машину.
— Що ж, як бачиш, нас не вигнали, — заспокоїв її Гаррі.
— То невже ви справді прилетіли? — вражено запитала Герміона, видаючись не менш суворою, аніж професорка Макґонеґел.
— Досить уже цих лекцій! — роздратовано скривився Рон, — краще скажи новий пароль.
— “Райський птах”, — не менш роздратовано відповіла Герміона. — Але річ не в тому…
Та вона не встигла договорити, бо портрет Гладкої Пані відхилився, і почулися шалені оплески. Здається, ніхто в ґрифіндорському гуртожитку й не думав лягати спати. Уся заокруглена вітальня була забита учнями, які повилазили навіть на кривобокі столи й м’які крісла, чекаючи на них. В отворі за портретом з’явилося море рук, які затягли Гаррі й Рона досередини, забувши про Герміону, яка мусила лізти туди сама.
— Блискуче! — вигукнув Лі Джордан. — Вищий клас! Оце так прибуття! Влетіти машиною просто у Войовничу Вербу! Та про це будуть згадувати не один рік!..
— Браво! — похвалив Гаррі якийсь п’ятикласник, що ніколи досі з ним не спілкувався. Хтось підбадьорливо плескав його по плечах, неначе він щойно переміг у змаганнях із марафону. Фред із Джорджем ледве пробилися крізь натовп, щоб одночасно вигукнути: “Чому ви нас не покликали, га?” Рон почервонів і розгублено усміхався. Гаррі тим часом помітив одну особу, яка, здається, зовсім не раділа.
Понад головами першокласників височіла постать Персі. Він явно намагався підійти ближче, аби мати змогу сказати їм пару теплих слів.
Гаррі штурхнув Рона під ребра й показав на Персі. Рон миттю усе збагнув.
— О, нам треба вже йти нагору, ми трохи втомилися, — сказав він, і хлопці почали пробиватися до дверей на протилежному боці кімнати, за якими починалися гвинтові сходи до спалень.
— Надобраніч! — попрощався Гаррі з Герміоною, яка була сердита не менше за Персі.
Отримавши дорогою ще кілька схвальних попліскувань по плечах, друзі нарешті перейшли вітальню і опинилися у затишку сходів. Побігли нагору, до самого верху, і зрештою побачили перед собою двері до своєї торішньої спальні, де тепер висів напис: “Другокласники”. Вони зайшли до знайомої округлої кімнати з високими, вузькими вікнами, де було п’ять ліжок зі стовпчиком на кожному розі, завішаних червоним оксамитом. Хтось уже приніс їхні валізи, і вони стояли біля ліжок.
Рон зиркнув на Гаррі з винуватою посмішкою.
— Я розумію, нам нема з чого радіти, та все ж…
Двері до спальні раптом відчинилися, і на поророзі з’явилася решта другокласників ґрифіндорців: Шеймус Фініґан, Дін Томас і Невіл Лонґботом.
— Неймовірно! — аж сяяв Шеймус.
— Круто! — додав Дін.
— Фантастика! — захоплено вигукнув Невіл. Ну, і що мав робити Гаррі?
Він, звичайно, теж усміхнувся.

— РОЗДІЛ ШОСТИЙ —
Ґільдерой Локарт

Однак наступного дня Гаррі було не до сміху. Після сніданку у Великій залі раз по раз траплялися якісь прикрощі. Чотири довгі столи були заставлені горщиками з кашею, тарелями з копченою рибою, цілими горами грінок і мисками з яйцями та беконом, а зверху нависала зачарована стеля (сьогодні непривітна й оповита сірими хмарами). Гаррі й Рон умостилися за ґрифіндорським столом поруч із Герміоною, яка читала “Вакації з вампірами”, сперши книжку на глечик з молоком. Герміона привіталася “досить стримано, тож Гаррі зрозумів, що вона й досі не схвалює їхньої витівки з машиною. А от Невіл Лонґботом на їхню появу аж засяяв. Невіл був круглолицим хлопцем, з яким постійно ставалися якісь нещастя і який мав найгіршу пам’ять з усіх, кого знав Гаррі.
— Зараз буде пошта: бабуся, мабуть, пришле мені все, що я забув.
Гаррі тільки но взявся до каші, як угорі щось зашуміло і з’явилося близько сотні сов, які закружляли залою, жбурляючи в гамірливу юрбу листи й пакунки. Грубий важкий пакунок влучив Неві лові в голову, а ще за мить щось велике й сіре шубовснуло в Герміонин глечик, забризкавши їх усіх молоком і пір’ям.
— Ерола! — скривився Рон, витягаючи за лапи брудну сову. Ерола, знепритомнівши, гепнулася на стіл догори лапами. У дзьобі вона тримала мокрий червоний конверт.
— Ой, ні! — мало не задихнувся Рон.
— Усе гаразд, вона ще жива, — сказала Герміона, легенько тицяючи Еролу пальцем.
— Справа не в ній, а ось у цьому.
Рон показував на червоний конверт. Гаррі не побачив там нічого незвичайного, але Рон з Невілом дивилися на нього так, наче він мав вибухнути.
— У чому річ? — здивувався Гаррі.
— Вона… прислала мені ревуна, — ледь чутно вимовив Рон.
— Краще відкрий його, Роне, — боязко прошепотів Невіл. — Бо буде ще гірше. Моя бабуся колись прислала мені таке саме, а я на нього — нуль уваги, і… — Невіл проковтнув слину, — це був жах!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве