Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і таємна кімната”

Гаррі глянув на їхні приголомшені обличчя, а тоді на червоний конверт.
— А що таке ревун? — поцікавився він.
Але Рон не спускав очей з листа, куточки якого закурилися.
— Відкрий його, — наполягав Невіл. — Кілька хвилин — і все скінчиться.
Рон тремтячою рукою вивільнив конверт з Еролиного дзьоба й роздер його. Невіл заткнув пальцями вуха. Ще мить — і Гаррі зрозумів чому… Спершу йому навіть здалося, ніби конверт і справді вибухнув, бо величезну залу сповнило оглушливе ревіння, від якого зі стелі аж злітала пилюка.
— ВИКРАСТИ МАШИНУ! Я Б НЕ ЗДИВУВАЛАСЯ, ЯКБИ ТЕБЕ ВИГНАЛИ! СТРИВАЙ, Я ЩЕ ДОБЕРУСЯ ДО ТЕБЕ! ТИ НАВІТЬ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЩО ПЕРЕЖИЛИ МИ З БАТЬКОМ, КОЛИ ПОБАЧИЛИ, ЩО ВОНА ЗНИКЛА!
Від підсиленого в сотні разів крику місіс Візлі забряжчали тарілки й ложки, а оглушливі звуки луною відбивалися від кам’яних стін. В усій залі учні вертіли навсібіч головами, щоб побачити, хто отримав ревуна, а Рон зіщулився на своєму стільці так, що виднілося тільки його червоне чоло.
— …ВЧОРА ЛИСТА ВІД ДАМБЛДОРА, Я ДУМАЛА, ТВІЙ БАТЬКО ПОМРЕ З СОРОМУ! МИ НЕ ДЛЯ ЦЬОГО ТЕБЕ ВИХОВУВАЛИ! ВИ З ГАРРІ МОГЛИ ЗАГИНУТИ!
Гаррі знав, що рано чи пізно прозвучить і його ім’я. Він щосили намагався вдавати, ніби не чує голосу, від якого мало не репали барабанні перетинки.
— ЯКА ГАНЬБА! ТВОГО БАТЬКА ЧЕКАЄ СЛУЖБОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ! ЦЕ ТІЛЬКИ ТВОЯ ПРОВИНА. І ЯКЩО ТИ ЩЕ КОЛИ НЕБУДЬ УТНЕШ ЩОСЬ ТАКЕ, МИ НЕГАЙНО ЗАБЕРЕМО ТЕБЕ ДОДОМУ!
Запала лунка тиша. Червоний конверт випав Ронові з рук, спалахнув вогнем і обернувся на попіл. Гаррі й Рон заціпеніли, немов їх щойно накрило хвилею. Хтось засміявся, і помаленьку всі знову загомоніли.
Герміона закрила книжку “Вакації з вампірами” і глянула на Ронову потилицю.
— Ну, Роне, не знаю, на що ти сподівався, але…
— Тільки не кажи, що я заслужив це, — урвав її Рон.
Гаррі відсунув свою кашу. Його гризло сумління. Містера Візлі будуть допитувати на роботі. Після всього, що містер і місіс Візлі зробили для нього цього літа…
Та часу перейматися цим не було: професорка Макґонеґел обходила ґрифіндорський стіл, роздаючи всім розклад уроків. Гаррі узяв свій розклад і побачив, що сьогодні першим уроком буде гербалогія разом із гафелпафцями.
Гаррі, Рон і Герміона вийшли із замку, проминули овочеві грядки й попрямували до оранжерей, де росли магічні рослини. Ревун зробив принаймні одну добру справу: Герміона вважала, що хлопців покарано достатньо, тож знову була з ними привітна.
Коло оранжерей вони побачили решту однокласників, які чекали на професорку Спраут. Тільки но Гаррі, Рон і Герміона приєдналися до них, як професорка з’явилася на галявині в супроводі Ґільдероя Локарта. Руки професорки Спраут були забинтовані, і Гаррі знову відчув докори сумління, побачивши вдалині Войовничу Вербу з перев’язаними гілками.
Професорка Спраут була маленькою присадкуватою чарівницею в полатаному капелюшку, з під якого постійно розвівалося волосся; її одяг був завжди вимащений землею, а стан її нігтів одразу примусив би зомліти тітку Петунію. Натомість Ґільде рой Локарт був у бездоганній бірюзовій мантії, а його золотаве волосся виблискувало з під оздобленого золотом бірюзового капелюха, що елегантно височів на голові.
— О, вітаю вас! — вигукнув осяйний Локарт, звертаючись до учнів. — Я щойно показав професорці Спраут, як треба лікувати Войовничу Вербу! Тільки не подумайте, що я краще за неї знаю гербалогію! Просто під час моїх мандрів мені вже траплялися такі екзотичні рослини…
— Діти, сьогодні третя оранжерея! — оголосила професорка Спраут, явно незадоволена і не така бадьора, як завжди.
Учні зацікавлено загомоніли. Досі вони працювали тільки в першій оранжереї, а в оранжереї номер три були значно незвичніші й небезпечніші рослини. Професорка Спраут витягла з за пояса великого ключа й відчинила двері. На Гаррі війнуло духом землі та добрив, змішаним із густими пахощами якихось величезних, завбільшки з парасольку, квітів, що звисали зі стелі. Він уже зібрався заходити туди слідом за Роном і Герміоною, як його зупинила Локартова рука.
— Гаррі! Я б хотів тебе на одне слово. Професорко Спраут, ви не заперечуєте, якщо він запізниться на кілька хвилин?
Судячи з того, як спохмурніла професорка Спраут, вона таки заперечувала, але Локарт додав:
— Ну, от і гаразд, — і просто перед її носом зачинив двері до оранжереї.
— Гаррі, — заговорив Локарт, похитуючи головою, а його великі білі зуби виблискували під сонцем. — Гаррі, Гаррі, Гаррі!
Гаррі мовчав, цілковито збентежившись.
— Коли я почув… Звичайно, це моя провина. Я мало не копнув сам себе.
Гаррі не розумів, про що йдеться. Хотів запитати, але Локарт уже говорив далі:
— Не знаю, чи був я колись ще дужче вражений! Полетіти в Гоґвортс машиною! Ну, звісно, я відразу збагнув, чому ти це зробив. Шикарна реклама, Гаррі! Гаррі, Гаррі!
Неймовірно, як він умів виставляти напоказ кожен зі своїх бездоганних зубів навіть тоді, коли мовчав.
— Я дав тобі відчути смак реклами, правда? — поцікавився Локарт. — Заразив тебе цією ідеєю.
Ти потрапив зі мною на першу сторінку газети й не міг дочекатися наступної нагоди.
— Ой! Ні, пане професоре, розумієте…
— Гаррі, Гаррі, Гаррі! — схопив його Локарт за плече. — Я розумію. Природна річ — прагнути більшого, коли скуштував уперше, і я сам винен, що почастував тебе цим трунком, який ударив тобі в голову, але зрозумій, юначе: не можна літати машинами тільки задля того, щоб привернути до себе увагу. Вгамуйся трохи, гаразд? Матимеш для цього купу часу, коли подорослішаєш. Так так, я знаю, що ти думаєш! “Добре йому казати, бо він і так всесвітньо відомий чарівник!” Але, коли я мав дванадцять, я теж був ніким, як і ти тепер. Фактично, я взагалі був пустим місцем! Бо про тебе хоч трохи чули, правда? Вся ця пригода з Тим Кого Не Можна Називати! — Локарт глянув на шрам блискавку на Гарріному чолі. — Знаю, знаю, що це далеко не те, що п’ять разів поспіль вигравати, як я, приз “Відьомського тижневика” за найчарівнішу усмішку, але це вже початок, Гаррі, це початок!
Дружньо підморгнувши, Локарт подався геть. Кілька секунд Гаррі стояв заціпеніло, а тоді, пригадавши, що має бути в оранжереї, відчинив двері й тихенько зайшов.
Професорка Спраут стояла за розкладним стелажем у центрі оранжереї. На стелажі лежало з двадцять пар різнокольорових навушників.
Коли Гаррі став між Роном і Герміоною, професорка сказала:
— Ну, а сьогодні будемо пересаджувати мандрагору. Хто мені розповієть про властивості мандрагори?
Нікого не здивувало, що Герміона першою підняла руку.
— Мандрагора — потужний тонізуючий засіб, — заторохкотіла Герміона з таким виглядом, ніби вивчила на зубок цілий підручник. — її вживають для відновлення природного стану тих людей, які були закляті чи трансфігуровані.
— Чудово. Десять очок Ґрифіндору, — похвалила професорка Спраут. — Мандрагора — неодмінний складник більшості протиотрут. Але вона й небезпечна. Хто пояснить чому?
Герміона знову рвучко підняла руку, мало не збивши Гаррі окуляри.
— Крик мандрагори загрожує смертю тому, хто його почує, — швидко проторохкотіла вона.
— Саме так. Ще десять очок, — сказала професорка Спраут. — Так от, ми маємо тут ще зовсім молоденьку мандрагору.
Кажучи це, вона показала на довгу низку підносів із заглибинами, і всі підсунулися, щоб краще побачити. Там рядочками росли десь близько сотні маленьких врунистих рослин багряно зеленого кольору.
Гаррі, котрий не мав найменшого поняття, що мала на увазі Герміона під “криком” мандрагори, не бачив у них нічого особливого.
— Прошу всіх узяти навушники, — звеліла професорка Спраут.
Зчинилася невеличка бійка, бо ніхто не хотів, щоб йому дісталися ті навушники, які були рожеві й пухнасті.
— Коли я скажу їх одягнути, кожен має пересвідчитися, що його вуха цілковито закриті, — наказала професорка Спраут. — Я дам вам знак, коли буде безпечно їх зняти. Що ж, надягайте навушники!
Гаррі швиденько надягнув. Не стало чути жодного звуку. Професорка Спраут закрила свої вуха рожево пухнастими навушниками, підкотила рукави мантії, міцно вхопила одну рослинку і щосили її смикнула.
Гаррі здивовано вигукнув, хоча його ніхто й не почув.
Замість коріння з під землі вигулькнуло крихітне, брудне і вкрай бридке немовля. Листя росло в нього просто з голови. Воно мало блідо зелену поцятковану шкіру і виразно лементувало як навіжене.
Професорка Спраут видобула з під столу великий квітковий горщик і посадила мандрагору в темний вологий компост. З горщика виднівся тільки пучечок листя.
Професорка Спраут витерла руки, дала всім знак і зняла навушники.
— Оскільки наші паростки мандрагори зовсім маленькі, то їхні крики ще не смертельні, — спокійно мовила вона, ніби й не робила нічого незвичайного, а просто поливала бегонію. — Проте їхні верески таки можуть відключити вас на кілька годин, а я не думаю, що вам хотілося б саме так відзначити перший день у школі.
Отож прошу пересвідчитися, що навушники щільно прилягають до вух. Я дам вам знати, коли урок закінчиться.
По четверо на кожну тацю… Горщиків вистачить для всіх… Компост ось тут у мішках… І будьте обережні з Отруйними Щупальцями, бо в них прорізаються зубки.
З цими словами вона ляснула рукою по колючій темно червоній рослині, яка втягла назад свої довгі щупальця, що крадькома підповзали до плечей професорки.
До Гаррі, Рона й Герміони приєднався кучерявий гафелпафець, якого Гаррі знав на обличчя, але ще ніколи з ним не розмовляв.
— Джастін Фінч Флечлі, — бадьоро відрекомендувався той, потиснувши Гаррі руку. — Вас, звичайно, я знаю. Ти відомий усім Гаррі Поттер, ти Герміона Ґрейнджер, завжди найкраща учениця, — Герміона засяяла, коли він і їй потиснув руку, — а ти Рон Візлі. То це була твоя летюча машина?
Рон навіть не усміхнувся. Він ще й досі не міг забути ревуна.
— Цей Локарт класний, правда? — захоплено сказав Джастін, наповнюючи горщик компостом із драконячих какульок. — Страшенно відважний. Ви читали його книжки? Я помер би зі страху, якби на мене в телефонній будці напав перевертень, а він був незворушний і — раз! Просто фантастика!.. Знаєте, мене вже були записали до Ітон ського коледжу, але я дуже радий, що опинився саме тут. Звичайно, мама спочатку була трохи розчарована, але коли я змусив її перечитати Локартові книжки, думаю, вона почала розуміти, як корисно буде мати в родині чарівника з фаховою освітою.
Далі вони вже не мали нагоди багато розмовляти. Одягли навушники й зосередилися на мандрагорах. Дивлячись на професорку Спраут, можна було подумати, що це справа легка, але то тільки так здавалося. Мандрагори не хотіли вилазити з землі, але й назад залізати не хотіли. Вони звивалися, брикалися, розмахували гостренькими кулачками і скреготіли зубками; Гаррі витратив майже десять хвилин на те, щоб запхати в горщик один надто товстий екземпляр.
Наприкінці уроку Гаррі, як і всі решта, упрів, замастився землею, а все тіло йому боліло. Вони пошкандибали до замку, де швидко помилися, а тоді ґрифіндорці побігли на урок трансфігурації.
Професорка Макґонеґел завжди ставила перед своїми учнями складні завдання, але сьогодні вона перевершила саму себе. Все, що Гаррі вивчив торік, за літо вивітрилося йому з голови. Він мав перетворити жука на ґудзик, але спромігся тільки добряче поганяти його по парті, бо жук метався навсібіч, тікаючи від чарівної палички.
Ронові повелося ще гірше. Він зліпив докупи свою паличку позиченим чароскочем, але паличка, вочевидь, зазнала непоправних пошкоджень. Вона потріскувала та іскрилася в найнедоречніші моменти. Щоразу, коли Рон намагався трансфігурувати свого жука, вона огортала його густим сірим димом, що смердів тухлими яйцями. У тому диму Рон випадково роздушив жука ліктем і мусив просити нового. Не можна сказати, що це дуже втішило професорку Макґонеґел.
Гаррі зрадів, коли пролунав дзвінок на обідню перерву. Його мізки були неначе викручена губка. Усі повибігали з класу, окрім нього і Рона, який розлючено калатав по парті своєю чарівною паличкою.
— Дурна, маразматична штучка!
— Напиши додому, щоб тобі прислали іншу, — запропонував Гаррі, коли паличка вистрелила цілим залпом іскор, немов під час феєрверку.
— Ага! Щоб отримати ще одного ревуна!.. — похнюпився Рон, запихаючи шиплячу паличку в торбу. — Ти сам винен, що зламав свою чарівну паличку!
Вони пішли на обід, і Ронів настрій не покращав, коли Герміона показала їм цілу жменю ґудзиків, які вона виготовила на уроці трансфігурації.
— Що там у нас після обіду? — поцікавився Гаррі, поспіхом міняючи тему.
— Захист від темних мистецтв, — миттєво відізвалася Герміона.
— Цікаво, — схопив Рон її розклад, — чи ти вже позначила сердечками Локартові уроки?
Почервонівши зі злості, Герміона вирвала розклад у нього з рук.
Пообідавши, вони вийшли на похмуре подвір’я. Герміона сіла на кам’яні сходи і знову поринула у читання “Вакацій з вампірами”. Гаррі й Рон стояли й розмовляли про квідич, і тут Гаррі відчув, що хтось пильно на нього дивиться. Глянувши вгору, побачив дуже маленького хлопчика з волоссям мишачого кольору, який учора одягав Сортувального капелюха, а тепер приголомшено вирячився на Гаррі. В руках він тримав звичайний маґлівський фотоапарат, а коли Гаррі на нього подивився, враз почервонів.
— Як справи, Гаррі? Я… я — Колін Кріві, — затамувавши подих, відрекомендувався він і обережно ступив уперед. — Я теж у Ґрифіндорі. Як ти гадаєш… ти не образишся, якщо я… зроблю фото? — запитав він з надією, підносячи апарат.
— Фото? — тупо повторив Гаррі.
— Щоб я мав доказ про зустріч з тобою, — нетерпляче пояснив Колін Кріві, підступаючи ще на крок. — Я все про тебе знаю. Мені всі розповідали. Про те, як ти вижив, коли Відомо Хто намагався тебе вбити, і як він щез і таке інше, і про те, що в тебе на чолі й досі є шрам блискавка, — він пожадливо розглядав волосся Гаррі, — а хлопець із моєї спальні сказав, що варто тільки проявити плівку в належному розчині, і тоді фотки рухатимуться.
Тремтячи від збудження, Колін набрав повні легені повітря і повів далі:
— Тут класно, правда? Я навіть не знав, що всі ті дивні речі, які я виробляв, називаються магією, поки не отримав листа з Гоґвортсу. Мій тато розвозить молоко, він теж не міг повірити. Тому я й роблю цілу купу знімків, щоб надіслати йому додому. Було б чудово, якби я мав твоє фото, — благально глянув він на Гаррі, — може, твій товариш міг би зняти нас удвох? А ти б тоді його підписав?
— Підписав би фото? Ти роздаєш фотки з автографами, Поттере?
Гучною луною на подвір’ї обізвався в’їдливий голос Драко Мелфоя. Він стояв за Коліновою спиною, а по обидва боки від нього були, як завжди, його здоровенні приятелі головорізи Креб і Ґойл.
— Карочє, усі в чергу! — загиготів на весь двір Мелфой. — Гаррі Поттер роздає фотки з автографами!
— Це неправда! — сердито заперечив Гаррі, стиснувши кулаки. — Заткнися, Мелфою!
— Ти просто заздриш, — утрутився Колін, усе тіло якого було десь таке завтовшки, як шия у Креба.
— Заздрю? — перепитав Мелфой, якому вже не треба було кричати, бо до них прислухалася добра половина шкільного подвір’я. — Чого б це? Навіщо мені здався той паскудний шрам на лобі? Дуже дякую! Не думаю, що з подряпаною башкую стають якимись особливими.
Креб і Ґойл дурнувато гигикали.
— Щоб ти об’ївся слимаками, Мелфою! — сердито обізвався Рон. Креб перестав сміятися й почав загрозливо потирати свої тверді, мов залізо, кулаки.
— Фільтруй базар, Візлі! — вишкірився Мелфой. — Тобі не варто встрявати в халепу, бо тоді твоя матуся буде змушена забрати тебе зі школи. — Він заволав писклявим і пронизливим голосом: “Якщо ти ще коли небудь утнеш щось таке!..”
Купка слизеринців п’ятикласників, які були неподалік, голосно розреготалися.
— Візлі теж хотів би мати фото з твоїм автографом, Поттере! — глузливо вишкірився Мелфой. — Воно буде дорожчим за весь їхній будинок!
Рон вихопив свою заліплену чароскочем паличку, але Герміона з ляскотом закрила свої “Вакації з вампірами” й прошепотіла:
— Обережно!
— Що тут діється, що діється? — Ґільдерой Локарт стрімко наближався до них у бірюзовій мантії, що розвівалася під вітром. — Хто тут роздає фото з автографами?
Гаррі хотів було пояснити, але не встиг, бо Локарт обняв його за плечі й весело вигукнув:
— Тут і питати не треба! Ми знову зустрілися, Гаррі!
Не в змозі випручитися від Локарта і палаючи з сорому, Гаррі бачив, як усміхнений Мелфой розчинився в юрбі.
— Знімайте, містер Кріві! — заохотив Коліна Локарт, сяючи усмішкою. — Подвійний портрет — що може бути краще? І ми обидва підпишемо його!
Колін намацав фотоапарат, зробив знімок, і одразу ж пролунав дзвоник, сповіщаючи про кінець обідньої перерви.
— Ану на уроки! Мерщій! — звернувся Локарт до юрби учнів, прямуючи разом із Гаррі до замку. Гаррі шкодував, що не знає доброго заклинання, аби щезнути, бо й досі не міг відкараскатися від Локарта.
— Вислухай мою пораду, Гаррі, — по батьківському мовив Локарт, коли вони зайшли до будівлі бічними дверима. — Я виручив тебе в цій ситуації — Кріві сфотографував і мене, тож твої шкільні приятелі не подумають, що ти надто задираєш носа.
Не зважаючи на Гарріні протести, Локарт поволік його вздовж коридору, переповненого зацікавленими учнями, а тоді сходами нагору.
— Хочу тобі сказати, що не надто розумно роздавати фото з автографами вже на самому початку кар’єри, бо, якщо чесно, Гаррі, це видається зарозумілістю. Колись, може, настане час, що й ти, подібно до мене, завжди носитимеш із собою цілу пачку таких знімків, але, — пирхнув він, — не думаю, що ти вже доріс до цього.
Вони підійшли до Локартового класу, і Локарт, нарешті, відпустив Гаррі.
Гаррі поправив мантію і пішов до парти аж у кінці кімнати. Він поклав перед собою усі сім Локартових підручників, щоб тільки не бачити самого автора.
Голосно перемовляючись, зайшли інші учні, і Рон з Герміоною вмостилися поруч із Гаррі.
— Ти був червоний, наче рак, — сказав Рон. — Дивися, щоб Кріві часом не зустрів Джіні, бо удвох вони заснують фан клуб Гаррі Поттера.
— Заткнися! — огризнувся Гаррі. Не вистачає, щоб Локарт почув ще й фразу “фан клуб Гаррі Поттера”.
Коли всі повсідалися, Локарт гучно прокашлявся, і в класі запала тиша. Він нахилився, взяв у Невіла Лонґботома примірник “Трапези з тролями” й підніс його вгору, демонструючи власний портрет, який підморгував з обкладинки.
— Це я, — показав він на портрет, підморгуючи теж, — Ґільдерой Локарт, кавалер ордена Мерліна третього ступеня, почесний член Ліги захисту від темних сил і п’ятиразовий володар призу “Відьомського тижневика” за найчарівнішу усмішку! Але мова не про це. Я ж не завдяки усмішці зумів позбутися Баби Яги з Бендона!
Він зробив паузу, чекаючи, що всі засміються; кілька учнів непевно усміхнулися.
— Бачу, ви всі придбали повний комплект моїх книжок — дуже добре. Я так подумав, що для початку проведемо сьогодні невеличкий іспит. Нічого страшного — просто перевіримо, наскільки уважно ви читали їх, чи все зрозуміли.
Роздавши запитання, він повернувся до учнів:
— Маєте тридцять хвилин. Можна починати — вперед!
Гаррі глянув на список:
1. Який улюблений колір Ґільдероя Локарта?
2. Яка заповітна мрія Ґільдероя Локарта?
З. Яким, на вашу думку, є найбільше досягнення Ґільдероя Локарта?
І так далі, в тому ж дусі, понад три сторінки тексту, що закінчувалися таким запитанням:
54. Коли день народження Ґільдероя Локарта і яким був би ідеальний дарунок для нього?
Через півгодини Локарт зібрав усі відповіді і переглянув їх на очах усього класу.
— Отакої! Майже ніхто з вас не пам’ятає, що мій улюблений колір — бузковий. Я про це згадую в “Сніданку зі сніговою людиною”. Декому також не завадить уважніше перечитати “Перерви з перевертнями”, там у дванадцятому розділі чітко сказано, що ідеальним дарунком для мене була б гармонія між чарівниками й усіма простими людьми. Проте я не відмовився б і від пляшки старого віскі “Оґден”!
Локарт знову пустотливо підморгнув учням. Рон дивився на нього з таким виразом, ніби не вірив своїм очам; Шеймус Фініґан і Дін Томас, які сиділи спереду, аж тряслися від ледве стримуваного сміху. А от Герміона захоплено слухала Локарта і мало не підскочила, коли він назвав її ім’я.
— Але міс Герміона Ґрейнджер знала, що моєю заповітною мрією є звільнення світу від зла і завоювання ринку зіллям для догляду волосся моєї власної марки. Молодчина!.. До речі, — він переглянув її аркуші з відповідями, — прекрасна робота!.. Де міс Герміона Ґрейнджер?
Герміона піднесла тремтячу руку.
— Чудово! — засяяв Локарт, — просто чудово! Десять очок Ґрифіндору! Ну, а тепер — до роботи!
Він нагнувся під столом, а тоді поставив на нього велику, накриту рядниною клітку.
— Отож — увага! Мій обов’язок — озброїти вас проти найжахливіших створінь чаклунського світу! У цій кімнаті ви можете зіткнутися зі своїми найгіршими страхами. Але знайте: поки я тут — вам ніщо не загрожує. Я вас тільки попрошу зберігати спокій.
Гаррі визирнув з за книжкової барикади, щоб краще побачити клітку. Локарт узявся рукою за ряднину. Дін і Шеймус перестали сміятися. Невіл зіщулився на своєму сидінні в передньому ряду.
— І ще прошу вас не кричати, — тихо сказав Локарт. — Бо це може спровокувати їх.
Учні затамували подих, а Локарт стягнув ряднину.
— Ось, — вимовив він драматичним голосом. — Щойно піймані корнуольські ельфи.
Шеймус Фініґан не зміг стриматися. Він так явно реготнув, що навіть Локартові той звук не міг видатися нажаханим вигуком.
— Що? — усміхнувся він Шеймусові.
— Ну, але ж вони… не такі вже й небезпечні, правда? — давився сміхом Шеймус.
— Не будь таким певним! — роздратовано погрозив йому пальцем Локарт. — Іноді то такі чортенята, що о го го!
Ельфи були яскраво сині й завбільшки десять — дванадцять сантиметрів, із гострими личками й такими пронизливими голосами, що аж у вухах закладало. Не накриті рядниною, вони почали галасувати, підстрибувати, торохкотіти по ґратах і химерно кривлятися перед учнями.
— Гаразд, — голосно мовив Локарт. — Побачимо, як ви з ними впораєтесь! — І відчинив клітку.
Зчинилося пекло. Ельфи кулями розлетілися навсібіч. Двоє з них схопили Невіла за вуха й підняли його в повітря. Деякі миттю вискочили через вікно, засипавши розбитим склом задні парти. Інші почали нищити все у класі значно ефективніше, ніж то зробив би розлючений носоріг. Вони хапали чорнильниці, поливаючи все чорнилом, Роздирали на клоччя книжки й папери, зривали зі стін картини, перевертали смітнички, жбурляли в розбите вікно портфелі й підручники. За кілька хвилин півкласу ховалося під партами, а Невіл висів на люстрі під стелею.
— Ану заженіть їх назад, заженіть їх, це ж тільки ельфи! — крикнув Локарт.
Він закотив рукави, махнув чарівною паличкою й заволав: “Пескі Піксі Пестерномі!”
Замовляння не мало жодного результату; якийсь ельф вихопив паличку з Локартових рук і теж викинув її у вікно. Локарт аж задихнувся і ледве встиг сховатися під столом, щоб його не розчавив Невіл, який щойно зірвався з люстри.
Задзвонив дзвоник і всі, мов несамовиті, кинулися до виходу. Стало трохи тихіше, а Локарт, підводячись, побачив Гаррі, Рона й Герміону, що були вже майже біля дверей, і сказав:
— Ну що ж, вас я попрошу посадити решту ельфів назад до клітки. — Пройшов повз них і швидко зачинив за собою двері.
— Бачите, який він! — обурився Рон, коли один із неспійманих ельфів боляче вкусив його за вухо.
— Він просто хотів, щоб ми випробували щось на практиці, — пояснила Герміона, вправно знерухомивши паралітичним заклинанням відразу двох ельфів і запихаю чи їх до клітки.
— На практиці? — здивувався Гаррі, намагаючись ухопити ельфа, котрий витанцьовував на безпечній відстані, висолопивши язика. — Герміоно, та він навіть не знав, що робить!
— Дурниці! — заперечила Герміона. — Ти ж читав його книжки — бачив, скільки він зробив дивовижного?
— Каже, що зробив, — скривився Рон.

— РОЗДІЛ СЬОМИЙ —
Бруднокровці і бурмотіння

Кілька наступних днів, угледівши в коридорі Ґільдероя Локарта, Гаррі куди небудь ховався. Важче було уникати Коліна Кріві, що, здається, вивчив напам’ять Гаррін розклад. Ніщо так не тішило Коліна, як можливість запитати шість сім разів на день: “Гаррі, як ти?” — і почути у відповідь: “Привіт, Коліне”, хоч яким роздратованим міг бути голос Гаррі.
Гедвіґа ще й далі сердилася на Гаррі за ту злощасну автомобільну подорож, а Ронова чарівна паличка й досі функціонувала абияк. Вона перевершила саму себе, коли в п’ятницю на уроці замовлянь вихопилася Ронові з рук і луснула старого крихітного професора Флитвіка просто межи очі, залишивши там великий зелений набряк. Отож Гаррі неабияк утішився, коли нарешті настали вихідні. Разом з Роном і Герміоною він планував у суботу вранці відвідати Геґріда. Проте його ще вдосвіта розбудив Олівер Вуд, капітан ґрифіндорської команди з квідичу.
— Щ що сталося? — промимрив напівсонний Гаррі.
— Тренування з квідичу! — вигукнув Вуд. — Вставай!
Гаррі скоса глянув у вікно. Рожево золотаве небо було оповите легким серпанком. Голосно цвірінькали пташки.
— Олівере, — прохрипів Гаррі, — щойно тільки світає.
— Авжеж, — підтвердив Вуд.
Це був високий і кремезний шестикласник, очі якого тепер горіли несамовитим завзяттям.
— Віднині будемо тренуватися по новому. Давай, бери мітлу і йдемо, — рішуче мовив Вуд. — Жодна інша команда досі не почала тренувань, тож цього року ми ще на старті випередимо всіх.
Позіхаючи і здригаючись від холоду, Гаррі вибрався з ліжка й почав шукати форму для квідичу.
— Молодець, — похвалив його Вуд. — За п’ятнадцять хвилин зустрінемося на стадіоні.
Знайшовши яскраво червону форму й накинувши зверху мантію, щоб зігрітися, Гаррі нашкрябав Ронові записку, у якій пояснив, де він буде, а тоді зійшов гвинтовими сходами до вітальні, тримаючи на плечі “Німбус 2000″. Тільки но він підступив до отвору за портретом, як на сходах почувся тупіт і там з’явився Колін Кріві, що мчав, стискаючи щось у руці, а на його шиї теліпався фотоапарат.
— Я чув, як хтось назвав твоє ім’я, Гаррі! Дивися, що я маю! Вже надрукував, зараз покажу!
Гаррі очманіло глянув на чорно білу фотографію, якою розмахував Колін.
На ній Локарт щосили смикав чиюсь руку, в якій Гаррі впізнав свою власну. Він задоволено відзначив, що його двійник на фотографії активно впирався і не бажав з’являтися в полі зору. Зрештою Локарт здався і, важко дихаючи, присів, зіпершись на біле обрамлення фотки.
— Ти мені підпишеш? — нетерпляче запитав Колін.
— Ні, — категорично відрубав Гаррі, озираючись, чи ніхто в кімнаті їх не бачив. — Вибач, Коліне, я поспішаю — тренування з квідичу.
Гаррі поліз у отвір за портретом.
— Ого! Зачекай! Я ще ніколи не бачив, як грають у квідич!
Колін поліз услід.
— Там не буде нічого цікавого, — запротестував Гаррі, але Колін його не слухав, і аж сяяв від збудження.
— Ти наймолодший гравець за останні сто років, правда, Гаррі? Правда? — допитувався Колін, чимчикуючи поруч із ним. — Ти просто геній. Я ще ніколи не літав. Це не важко? А це твоя власна мітла? Вона найкраща з усіх?
Гаррі не знав, як його спекатися. У нього мовби з’явилася страшенно балакуча тінь.
— Я нічого не тямлю у квідичі, — захекано торохтів Колін. — Це правда, що там чотири м’ячі? А два з них гасають довкола і намагаються збити гравців з мітел?
— Так, — важко зітхнув Гаррі і почав пояснювати Колінові складні правила гри у квідич. — Ті м’ячі звуться бладжери. У кожній команді є по два відбивачі, які мають битки, щоб відбивати бладжери у бік суперників. Фред і Джордж Візлі — відбивачі Ґрифіндору.
— А навіщо інші м’ячі? — запитав Колін, спотикаючись, бо дивився на Гаррі, роззявивши рота.
— Ну, квафел — такий великий і червоний — це м’яч, яким забивають голи. По три загоничі в кожній команді кидають квафел один одному й намагаються закинути його в одне з кілець: на кожному кінці поля є три високі стовпи з кільцями вгорі.
— А четвертий м’яч?
— Це золотий снич. Він дуже маленький, дуже швидкий, і його важко зловити. Саме це й має робити ловець, бо гра у квідич закінчується тільки тоді, коли зловлено снич. Ловець, що піймав снича, заробляє для своєї команди сто п’ятдесят очок.
— А ти ґрифіндорський ловець, так? — благоговійно запитав Колін.
— Так, — підтвердив Гаррі.
Тим часом вони вже вийшли з замку і крокували росяною травичкою.
— А ще є воротар. Він захищає стовпи з кільцями. Оце, власне, і все.
Але Колін не переставав засипати Гаррі питаннями, і Гаррі спекався його тільки перед самою роздягальнею. Колін гукнув йому вслід писклявим голосом:
— Я піду займу гарне місце, Гаррі! — і побіг до трибун.
Уся ґрифіндорська команда вже була в роздягальні. Вуд і досі був єдиним, хто по справжньому прокинувся. Фред і Джордж, з припухлими очима та скуйовдженим волоссям, сиділи біля четвертокласниці Алісії Спінет, яка сперлася на стіну і клювала носом. Навпроти позіхали її колеги загонички Кеті Бел і Анжеліна Джонсон.
— А ось і Гаррі. Чого ти так затримався? — жваво поцікавився Вуд. — Що ж, я хотів трохи поговорити з вами, перш аніж ми вийдемо на поле. Цього літа я розробив цілком нову тренувальну програму, завдяки якій, мені здається, ми багато чого досягнемо…
Вуд тримав у руках великий аркуш картону зі схемою поля для квідичу, на якій різнокольоровим чорнилом було накреслено багато ліній, стрілок і хрестиків. Він витяг чарівну паличку, вдарив легенько по картону, і стрілки на схемі заповзали, наче гусінь. Вуд почав пояснювати свої нові тактичні задуми, а Фред Візлі тим часом похилився головою на плече Алісії Спінет і захропів.
Пояснення першої схеми тривало мало не двадцять хвилин, але під нею була друга схема, а під другою третя. Поки Вуд без угаву бубонів, Гаррі сидів мов причмелений.
— Отож, — сказав нарешті Вуд, перериваючи сумні мрії Гаррі про те, що саме він з’їв би цієї миті на сніданок, — чи все вам зрозуміле? Є якісь запитання?
— Маю одне питання, Олівере, — сказав Джордж, раптом прокинувшись. — Чому ти не розповів нам це все вчора, коли ми були притомні?
Вудові це не сподобалось.
— Так от, послухайте, — сказав він, сердито поглядаючи на них, — торік ми повинні були виграти чемпіонат. Ми були явно найкращою командою. Але, на жаль, через незалежні від нас обставини…
Гаррі винувато засовався на стільці. Під час торішньої фінальної гри він лежав непритомний у шкільній лікарні, і тому ґрифіндорській команді бракувало одного гравця, й вона зазнала найприкрішої поразки за останні триста років.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве