Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і таємна кімната”

Минув якийсь час, поки Вуд знову опанував себе. Ця остання поразка ще й досі не давала йому спокою.
— Тому цього року слід тренуватися значно наполегливіше, ніж будь коли. Гаразд, ходім випробовувати наші нові теорії на практиці! — вигукнув Вуд, хапаючи мітлу й виходячи з роздягальні. Команда рушила за ним, ледве пересуваючи ногами й позіхаючи.
Вони так довго сиділи в роздягальні, що сонце підбилося вже височенько, хоча над травою ще стелилися рештки туману. Ступивши на поле, Гаррі побачив на трибунах Рона й Герміону.
— Ви ще не закінчили? — здивовано гукнув Рон.
— Навіть не починали, — озвався Гаррі, заздрісно поглядаючи на грінки з повидлом у їхніх руках. — Вуд розучував з нами нові фінти.
Гаррі виліз на мітлу, відштовхнувся від землі й злетів у повітря. Свіжий ранковий вітерець обвіяв йому обличчя, і це розбурхало його набагато краще, ніж довгі Вудові лекції. Як добре знову повернутися на поле для квідичу. Він майнув довкола стадіону, переганяючи Фреда і Джорджа.
— Що це за дивне клацання? — гукнув йому Фред, коли вони стрімко розверталися.
Гаррі глянув на трибуни. Колін сидів на одному з верхніх рядів, піднявши вгору апарат, і клацав фотку за фоткою. На порожньому стадіоні те клацання видавалося дуже гучним.
— Гаррі, подивися сюди! Гаррі! — пронизливо заволав Колін.
— Хто це? — поцікавився Фред.
— Не знаю, — збрехав Гаррі, кулею помчавши якомога далі від Коліна.
— Що тут діється? — похмуро запитав Вуд, підлітаючи до хлопців. — Чому той першокласник нас знімає? Мені це не подобається. Може, це слизеринський шпигун, який намагається вивідати все про нашу нову тренувальну програму.
— Він із Ґрифіндору, — відразу озвався Гаррі.
— А слизеринцям, Олівере, шпигун не потрібен, — додав Джордж.
— Чому ти так думаєш? — роздратувався Вуд.
— Бо вони вже тут, — показав униз Джордж. Кілька постатей у зеленій формі з мітлами в руках виходили на поле.
— Не може бути! — розлючено засичав Вуд. — Я ж замовив на сьогодні стадіон! Зараз усе з’ясуємо.
Вуд понісся додолу, зі злості приземлившись занадто різко, і тому мало не впав, злізаючи з мітли, Гаррі, Фред і Джордж спустилися слідом за ним.
— Флінте! — гаркнув Вуд капітанові Слизерину. — Зараз наша година тренувань! Ми спеціально домовились! Можете забиратися!
Маркус Флінт був ще кремезніший, ніж Вуд. З підступним, яку троля, виразом обличчя він відповів:
— Вуде, тут вистачить місця для всіх. Підійшли також Анжеліна, Алісія й Кеті. У слизеринській команді дівчат не було, і всі слизеринці стояли пліч о пліч, скоса поглядаючи на ґрифіндорців.
— Але я це поле замовив! — мало не вибухав зі злості Вуд. — Замовив заздалегідь!
— Ага, — сказав Флінт, — а я ось маю спеціальний дозвіл із підписом професора Снейпа. “Я, професор Снейп, дозволяю команді Слизерину провести сьогодні тренування на полі для квідичу у зв’язку з необхідністю випробувати нового ловця”.
— Ви маєте нового ловця? — розгубився Вуд. — А де ж він?
І тут з поза спин шести кремезних постатей вигулькнув сьомий. Він був менший за них, а на його блідому загостреному обличчі сяяла самовдо волена посмішка. То був Драко Мелфой.
— Ти часом не син Луціуса Мелфоя? — запитав Фред, неприязно глянувши на Мелфоя.
— Цікаво, що ти згадав його батька, — сказав Флінт, і всі слизеринці заусміхалися. — Зараз побачите, який щедрий дарунок він зробив команді Слизерину.
Усі семеро виставили вперед свої мітли.
Сім ретельно відшліфованих, новесеньких держаків і сім рядочків тоненьких золотих написів “Німбус 2001″ виблискували перед самісінькими носами ґрифіндорців у промінні ранкового сонця.
— Найновіша модель. Випущена минулого місяця, — — недбало сказав Флінт, змахнувши порошинку з кінчика своєї мітли. — Думаю, вона набагато перевершує попередню двотисячну модель. А з тими старенькими “Клінсвіпами”, — він огидно вишкірився до Фреда й Джорджа, що стискали свої “Клінсвіпи 5″, — не варто й порівнювати.
Ніхто з ґрифіндорської команди навіть не знав, що відповісти.
Мелфой так самовдоволено посміхався від вуха до вуха, що його холодні очі перетворилися у вузенькі щілини.
— Гляньте но, — сказав Флінт, — напад на стадіон.
Через усе поле по траві бігли Рон і Герміона — подивитися, що діється.
— Що сталося? — звернувся Рон до Гаррі. — Чому ви не граєте? І що цей тут робить?
Він глянув на Мелфоя, який натягав на себе слизеринську форму для квідичу.
— Карочє, я новий ловець Слизерину, Візлі, — пихато мовив Мелфой. — Тут усі кайфують від мітел, які мій старий купив нашій команді.
Рон аж роззявив рота, побачивши перед собою сім розкішних мітел.
— Класні, правда? — посміхнувся Мелфой. — То, може, й ґрифіндорці нашкрябають трохи грошенят і куплять нові мітли? Маю ідею: розіграйте в лотерею свої “Клінсвіпи 5″, — може, якийсь музей і купить їх.
Слизеринська команда мало не попадала зі сміху.
— Зате жоден з наших гравців не купував собі місця в команді, — втрутилася в розмову Герміона. — Вони всі потрапили сюди лише завдяки таланту.
Вираз Мелфоєвого обличчя став не таким самовдоволеним.
— А тебе, задрипана бруднокровко, ніхто й не питає! — випалив він.
Гаррі збагнув, що Мелфой сказав щось дуже гидке, бо після його слів зчинився справжній гармидер. Флінт кинувся захищати Мелфоя, бо на того вже наскакували Фред і Джордж. Алісія закричала: “Як ти смієш!”, а Рон з криком: “Ти заплатиш за це, Мелфою!” видобув з мантії свою чарівну паличку і скерував її Мелфоєві в обличчя, яке тієї миті ховалося під руками Флінта.
По стадіону розійшовся луною гучний вибух, і жмуток зеленого сяйва вистрелив з іншого кінця палички Рона, поціливши йому в живіт з такою силою, що Рон аж покотився по землі.
— Роне! Роне! Ти цілий? — закричала Герміона.
Рон розкрив рота, але не зміг нічого сказати. Натомість могутньо відригнув, і з його рота вискочило кілька слимаків, упавши йому на живіт і коліна.
Слизеринська команда мало не вмерла з реготу. Флінт аж зігнувся, хапаючись за свою нову мітлу, щоб не впасти.
Мелфой стояв рачки, гупаючи кулаком по землі. Ґрифіндорці обступили Рона, який усе ще блював великими, лискучими слимаками. Усім було навіть страшно до нього доторкнутися.
— Мабуть, треба відвести його до Геґріда, це найближче, — сказав Гаррі Герміоні, яка відважно кивнула головою, й вони разом підвели Рона тримаючи його попід руки.
— Що сталося, Гаррі? Що сталося? Він захворів? Але його можна вилікувати, правда? — прибіг Колін з трибун і тепер витанцьовував навколо проводжаючи їх із поля.
Рон знову відригнув, вибльовуючи дедалі нових слимаків.
— Ого о о! — заворожено вимовив Колін, підносячи фотоапарат. — Гаррі, ти б не міг потримати його рівніше?
— Коліне, забирайся звідси! — розсердився Гаррі. Разом з Герміоною вони допомогли Ронові вийти зі стадіону й пішли полем до узлісся.
— Роне, вже близько, — заспокоювала його Гер міона, побачивши неподалік хатину лісника. — За хвильку все буде добре, ще трошки…
До Геґрідової халупи лишалося метрів сім, коли раптом відчинилися двері, але там з’явився не Геґрід. Звідти вискочив Ґільдерой Локарт, одягнений сьогодні в рожево бузкову мантію.
— Сюди, мерщій! — просичав Гаррі, ховаючись із Роном за найближчим кущем. Герміона неохоче приєдналася.
— Це дуже просто, якщо знаєш, що робити! — голосно щось розтлумачував Геґрідові Локарт. — Якщо тобі потрібна допомога, ти знаєш, де мене шукати! Я подарую тобі примірник своєї книжки — дивно, що ти й досі її не маєш. Сьогодні ж підпишу й передам. Ну, тримайся! — І він покрокував до замку.
Гаррі дочекався, поки Локарт зникне з очей, тоді витяг Рона з за куща і підвів його до Геґрі дових дверей. Рішуче постукав.
У дверях з’явився сердитий Геґрід, але його обличчя проясніло, коли він побачив, хто до нього завітав.
— А я гадаю — кого се знову принесло?.. Заходіт, заходіт… Я вже подумав, що то си повернув професор Локарт.
Гаррі й Герміона допомогли Ронові переступити поріг і зайти до хатини. Власне, то була тільки невеличка кімната, в одному кутку якої стояло величезне ліжко, а в другому весело потріскував вогонь. Геґріда зовсім не схвилювала Ронова слимакова недуга, про яку розповів Гаррі, саджаючи Рона на стілець.
— Нехай си краще вилазять, аніж навпаки, — бадьоро сказав він, шпурляючи Ронові під ноги велику мідну миску. — Вибльовуй їх, Роне, вибльовуй.
— Не думаю, що тут можна чимось зарадити, треба просто чекати, доки все скінчиться, — стурбовано сказала Герміона, дивлячись, як Рон зігнувся над мискою. — Ти вибрав надто складне закляття, його важко наслати навіть з нормальною паличкою…
Геґрід метушився, заварюючи їм чай. Його пес вовкодав Іклань тулився до Гаррі.
— Що від тебе хотів Локарт, Геґріде? — поцікавився Гаррі, чухаючи Ікланя за вухами.
— Радив мені, як вигнати з криниці водяника, — буркнув Геґрід. Він зігнав з пошкрябаного столу напівобскубаного півника і поставив там чайничок для заварки. — Ніби я й сам того не знаю. І варнякав, як він си позбув Баби Яги… Коли у тому всьому є хоч півслова правди, я си готовий з’їсти свого чайника.
Було дуже незвично чути, що Геґрід критикує гоґвортського вчителя, тож Гаррі здивовано глянув на нього. А от Герміона заперечила гострішим, ніж завжди, голосом:
— Мені здається, ви не зовсім справедливі. Професор Дамблдор явно вважав його найкращим претендентом на цю посаду.
— Він був єдиним претендентом на цю посаду, — сказав Геґрід, частуючи їх цукерками з патоки, а Рон тим часом натужно кахикав над мискою. — Одним однісіньким. Щораз важче знайти якогось учителя для темних мистецтв. Ніхто, видиш, не хоче обіймати ту посаду. Гадают, що вона приносит біду. Ніхто на ній довго си не затримав… Ну, а тепер розказуйте, — Геґрід махнув головою на Рона, — кого він хотів заклясти?
— Мелфой обізвав Герміону. Це було якесь погане слово, бо всі просто подуріли.
— Дуже погане, — хрипко озвався Рон. Блідий і зіпрілий, він з’явився з під столу. — Мелфой обізвав її бруднокровкою…
Рон знову нахилився над мискою, відчувши наплив іще однієї хвилі слимаків. Геґрід обурився.
— Не може бути! — гаркнув він.
— Це правда, — підтвердила Герміона. — Але я не знаю, що це означає. Хоча, звісно, слово брутальне.
— Це, мабуть, найпідліша образа, яку він міг вигадати, — простогнав, підводячись, Рон. — Бруднокровцями називають тих, хто народився серед маґлів, тобто не мав батьків чарівників. Є такі чарівники — наприклад, родина Мелфоїв — хто вважає себе кращими за всіх, бо вони, як то кажуть, чистокровні. — Рон знову відригнув, і йому на долоню впав ще один слимак. Він кинув його в миску і повів далі: — Але всі ці поділи нічогісінько не означають. Ось візьміть Невіла Лонґботома — він чистокровний, але не знає навіть, яким боком ставити казана.
— Вони ще си не вигадали такого закляття, якого не могла б наслати наша Герміона, — гордо сказав Геґрід, змусивши її густо почервоніти.
— Як гидко, коли когось так обзивають! — сказав Рон, витираючи тремтячою рукою зіпріле чоло. — Кров, бачите, нечиста! Проста кров. Це жах! Але ж більшість сучасних чарівників — покручі. Коли б ми не одружувалися з маґлами, то вже давно повимирали б.
Рон ригнув і знову схилився під стіл.
— Видиш, Роне, я тебе не звинувачую, що ти си намагав його заклясти, — голосно сказав Геґрід, бо в миску знову хлюскали слимаки. — Але, може, то й файно, що твоя паличка поцілила в тебе. Уявіт, що б то було, якби до школи приперси Луціус Мелфой, бо ти закляв його сина. А так ти бодай не матимеш клопоту.
Гаррі хотів зауважити, що важко придумати гірший клопіт, ніж блювання слимаками, але не міг нічого сказати, бо його щелепи безнадійно зав’язли в Геґрідових цукерках із меляси.
— Гаррі, — озвався раптом Геґрід, ніби йому сяйнула якась несподівана думка, — маю си до тебе одну справу. Чув, що ти роздаєш свої знимки з автографами. А чого я й досі такої не маю?
Розлючений Гаррі ледве розціпив свої зуби.
— Я не роздавав жодних фоток! — палко заперечив він. — Якщо Локарт і досі плете такі дурниці…
Але тут він побачив, що Геґрід сміється.
— Та я си жартую, — сказав Геґрід, добродушно поплескавши Гаррі по спині, від чого той аж луснувся головою об стіл. — Я знав, що насправді ти цього не робив. І Локартови сказав, що тобі воно ні до чого. Ти й так відоміший за нього.
— Мабуть, йому це не сподобалося, — сказав Гаррі, випростуючись і потираючи підборіддя.
— Мені теж так си здало, — погодився Геґрід, виблискуючи очима. — А тогди я ще додав, що ніколи не читав жодної його книжки, і він вирішив піти… Хочеш цукерочок? — запропонував він Ронові, який знову з’явився над столом.
— Ні, дякую, — ледь чутно відмовився Рон. — Краще не ризикувати.
— Ану гляньте, що я тут си вирощую, — запросив Геґрід, коли Гаррі й Герміона допили чай.
На невеличкій овочевій грядці за Геґрідовою халупою росло з десяток гігантських гарбузів. Кожен був завбільшки з величезну кам’яну брилу.
— Файненькі, га? — радісно мовив Геґрід. — То для бенкету на Гелловін. Мают доспіти на той час.
— Ти даєш їм якісь добрива чи як? — здивувався Гаррі.
Геґрід озирнувся, щоб пересвідчитись, що їх ніхто не чує.
— Знаєш… я їм… трохи це… допоміг…
Гаррі помітив, що Геґрідова рожева парасолька була приперта до стіни.
Гаррі давно вже підозрював, що ця парасолька була не зовсім тим, чим видавалася. По правді, він навіть не сумнівався, що в ній була захована стара шкільна чарівна паличка Геґріда. Геґрід не мав дозволу вдаватися до чарів. Його вигнали з Гоґвортсу, коли він ще вчився у третьому класі, але Гаррі так і не пощастило дізнатися чому, бо при будь якій згадці про ті давні події Геґрід відразу заходився кашлем і ставав мовби глухуватий, аж доки мінялася тема розмови.
— Заклинання розбухання, якщо не помиляюся? — запитала Герміона чи то несхвально, чи то зацікавлено. — Ну, ти добряче попрацював!
— Саме так казала й твоя сестричка, — погодився Геґрід, киваючи на Рона. — Зустрів її щойно вчора. — Геґрід скоса глянув на Гаррі, посмикуючи бороду. — Казала, ніби просто гуляє, але мені здалося інше: вона си сподівала ненароком когось тут зустріти… — він підморгнув Гаррі. — Мені так си здає, що вона б не відмовилась від знимки з…
— Ой, ну досить уже! — обірвав його Гаррі. Рон пирхнув зі сміху, і на землю посипалася нова порція слимаків.
— Обережно! — гаркнув Геґрід, відтягуючи Рона подалі від своїх безцінних гарбузів.
Наближалася обідня пора, і, коли зважити, що від самого ранку Гаррі ще нічого не мав у роті, окрім цукерок із меляси, йому вже не терпілося повернутися до школи на обід. Вони розпрощалися з Геґрідом і рушили назад до замку, причому Рон, попри гикавку, що ніяк не припинялася, видобув із себе тільки двох малесеньких слимачків.
Тільки но вони зайшли до вестибюлю, як залунав чийсь голос:
— Ага, ось ви де, Поттер і Візлі! — До них із суворим виглядом прямувала професорка Макґо неґел. — Сьогодні ввечері ви відбудете своє покарання.
— А що нам треба буде робити, пані професорко? — стривожився Рон, намагаючись стримати гикавку.
— Ти будеш натирати срібло в кімнаті трофеїв разом із містером Філчем, — повідомила професорка Макґонеґел. — І жодної магії, Візлі, — тільки своїми руками.
Рон проковтнув слину. Сторожа Арґуса Філча ненавидів кожен учень.
— А ти, Поттере, допомагатимеш професорові Локарту відповідати на листи його шанувальників, — додала професорка Макґонеґел.
— Ой, ні! А чи не можна й мені попрацювати в кімнаті трофеїв? — з відчаєм запитав Гаррі.
— Звичайно, ні, — відповіла професорка Макґонеґел, здивовано вигнувши брови. — Професор Локарт просив саме тебе. Рівно о восьмій! Обидва!
Гаррі й Рон понуро попленталися до Великої зали, а Герміона йшла слідом за ними, немов докоряючи їм усім своїм виглядом: “Не треба було порушувати шкільних правил”. Навіть пиріг із картоплею та м’ясом уже не смакував Гаррі так, як завжди. Вони з Роном мали відчуття, що їм дісталося найгірше з можливих покарань.
— Цілу ніч пробути з Філчем! — тяжко зітхнув Рон. — Без жодної магії! Та в тій кімнаті близько сотні різних кубків. А я зовсім не вмію нічого чистити по маґлівськи.
— Я б залюбки помінявся з тобою, — глухо обізвався Гаррі. — У Дурслів я тільки те й робив. Але відповідати на листи Локартових шанувальників — справжній кошмар!
Суботній день непомітно добіг кінця, і ось уже до восьмої вечора лишилося усього п’ять хвилин, а Гаррі, ледве пересуваючи ноги, прямував коридором третього поверху до Локартового кабінету. Скрегочучи зубами, постукав у двері.
Вони відразу відчинилися, і з кімнати, аж ся ючи, визирнув Локарт.
— А ось і наш пройдисвіт! — вигукнув він. — Заходь, Гаррі, заходь.
На стінах висіло безліч обрамлених фотографій Локарта, яскраво освітлених численними свічками. Деякі з них він навіть підписав. На столі також лежала величезна купа знімків.
— Можеш адресувати конверти! — сказав Локарт Гаррі таким тоном, ніби ця робота була величезною насолодою. — Цей перший — до Ґледіс Ґаджен, дай їй, Боже, здоров’я, то моя велика шанувальниця.
Поволі спливали хвилини. Гаррі старався пропускати повз вуха Локартове базікання, і лише іноді вставляв: “Гм”, “Так” чи “Ага”. Час від часу до нього долинали такі фрази, як “Слава — це непостійна приятелька, Гаррі”, або: “Популярність треба підтримувати, пам’ятай про це”.
Свічки поступово догоряли, тож мерехтливе світло витанцьовувало на численних рухливих обличчях Локарта, що стежили за ним.
Затерплою рукою Гаррі виводив, мабуть, уже на тисячному конверті адресу Вероніки Смезлі. “І коли це вже скінчиться?” — думав бідолашний Гаррі. І тут він щось почув — щось геть не схоже на шипіння гаснучих свічок і Локартові теревені про шанувальниць.
Це був голос, від якого хололо серце, крижаний голос, сповнений неймовірної ненависті.
— Іди… йди до мене… я тебе розірву… пошматую… уб’ю!
Гаррі аж підскочив, і на конверті з адресою Вероніки Смезлі розповзлася велика чорнильна пляма.
— Що?! — голосно вигукнув він.
— Ну, так! — зрадів Локарт. — Шість місяців поспіль на чолі списку бестселерів! Побила всі рекорди!
— Ні, — нестямно вимовив Гаррі. — Цей голос!
— Перепрошую? — здивувався Локарт. — Який голос?
— Голос, який сказав… Хіба ви його не чули? Локарт спантеличено глянув на Гаррі:
— Гаррі, про що ти? Може, ти вже задрімав? Боже мій, — подивися на годинник! Ми тут просиділи майже чотири години! Ніколи б не повірив: як пролетів час, правда?
Гаррі не відповів. Він напружено прислухався, чи не пролунає знову той голос, але не чулося нічого, окрім Локартового торохкотіння, мовляв, Гаррі нема чого сподіватися, що, відбуваючи якесь наступне покарання, він отримає таку ж насолоду, як тепер. Гаррі приголомшено вийшов.
Було вже так пізно, що ґрифіндорська вітальня майже спорожніла. Гаррі відразу попрямував до спальні. Рон ще не повернувся. Гаррі натягнув піжаму, забрався в ліжко й чекав. Десь за півгодини у напівтемряві з’явився Рон, розтираючи праву руку й пахнучи пастою для натирання.
— Мені позводило всі м’язи, — простогнав він і впав на ліжко. — Філч заспокоївся, аж коли змусив мене чотирнадцять разів відполірувати кубок із квідичу! А тоді з мене знову посипалися слимаки просто на спеціальний приз за заслуги перед школою. Я так довго збирав ту слизоту… А як там у Локарта?
Тихенько, щоб не розбудити Невіла, Діна й Шеймуса, Гаррі розповів Ронові усе, що почув.
— І Локарт казав, що нічого не чує? — перепитав Рон. Навіть у місячному світлі Гаррі міг бачити, як Рон спохмурнів. — Думаєш, він збрехав? Але я не розумію: навіть хтось невидимий мав би якось відчинити двері…
— Знаю, — погодився Гаррі, лежачи на ліжку й розглядаючи завісу над головою. — Я теж нічого не збагну.

— РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ —
Смертенини

Почався жовтень, насичуючи замок і навколишні луки вологістю й прохолодою. Мадам Помфрі, завідувачка шкільної лікарні, насилу давала раду епідемії застуд, яка охопила як учителів, так і учнів, її перцева настійка діяла відразу, але тому, хто її пив, ще кілька годин опісля курилося з вух.
Персі мало не силою змусив зовсім змарнілу Джіні Візлі випити трохи настійки. З під її рудих кіс заструменів дим, і здавалося, ніби в неї на голові палає вогонь.
Величезні, мов кулі, дощові краплини з ранку до ночі розстрілювали замкові вікна; озеро мало не вийшло з берегів, квіткові клумби перетворилися в баюри з багнюкою, а Геґрідові гарбузи стали завбільшки як чималенький курінь. Але попри це все Олівер Вуд і далі завзято провадив регулярні тренування, і саме тому одного дощового суботнього надвечір’я, за кілька днів до Гелловіну, Гаррі повертався до ґрифіндорської вежі змоклий до нитки і забрьоханий грязюкою.
Навіть якщо забути про дощ і вітер, це тренування аж ніяк його не втішило. Фред і Джордж, які шпигували за слизеринською командою, пересвідчилися на власні очі у швидкості нових “Німбусів 2001″. Вони розповідали, що під час тренувань слизеринців можна розрізнити хіба сім зеленкуватих плям, які гасають у повітрі, наче реактивні літаки.
Чалапаючи спорожнілим коридором, Гаррі натрапив на когось, хто був стурбований не менше за нього. Майже Безголовий Нік, привид вежі Ґрифіндор, понуро визирав з вікна, ледь чутно бурмочучи:
— …Не відповідаю їхнім вимогам! Півдюйма, якщо це…
— Привіт, Нік! — сказав йому Гаррі.
— Привіт, привіт! — здригнувся, озираючись, Майже Безголовий Нік. Він мав на своєму довгому кучерявому волоссі хвацького, оздобленого пір’їнами капелюха і був одягнений у каптан із круглим стоячим коміром, який приховував те, що його голова була майже відрізана. Нік був прозорий, наче дим, і Гаррі міг бачити крізь нього темне небо і рясну зливу за вікном.
— Юний Поттере, ти, здається, засмучений, — сказав Нік, складаючи прозорого листа й запихаючи його до внутрішньої кишені.
— Ти теж, — озвався Гаррі.
— Ет! — елегантно махнув рукою Майже Безголовий Нік, — Пусте! Я не дуже й хотів брати в цьому участь, просто подав заяву, але, бачте, “не відповідаю вимогам”!
Попри безжурний тон, на його обличчі проступила гіркота.
— Але ж хіба не очевидно, — прорвало його раптом, і він знову витягнув з кишені листа, — що особа, якій завдали сорок п’ять ударів по шиї тупою сокирою, має повне право вступити у Товариство мисливців без голови?
— Ну… так, — відповів Гаррі, від якого, вочевидь, сподівалися згоди.
— Тобто, ніхто дужче за мене не бажав би, щоб усе сталося швидко і гладко, щоб мою голову відтяли так як слід — я б тоді уникнув би зайвого болю і глузувань. Але ж… — Майже Безголовий Нік рвучко розгорнув листа й почав сердито читати: “Ми приймаємо тільки тих мисливців, чиї голови від’єдналися від тіла. Просимо взяти до уваги, що в іншому разі члени Товариства не зможуть брати участі в таких мисливських іграх, як жонглювання головами на конях або головобол. Ось чому, на превеликий жаль, повідомляємо, що ви не відповідаєте нашим вимогам. З найкращими побажаннями, сер Патрик Делані Подмор”.
Майже Безголовий Нік розгнівано заховав листа.
— Гаррі, мою голову підтримує лише півдюйма шкіри і сухожилків! Більшість людей вважали б, що її відтято як слід, але ж ні, цього не досить для сера Справді Дорізаного Подмора!
Майже Безголовий Нік кілька разів глибоко зітхнув, а тоді запитав значно спокійнішим голосом:
— Ну, а що тебе непокоїть? Може, я допоможу?
— Та ні, — відповів Гаррі. — Хіба що ти знаєш, де можна роздобути сім безкоштовних “Німбусів 2001″ для гри зі Сли…
Решту його слів заглушило пронизливе нявчання десь у нього в ногах. Він глянув униз і зустрівся очима з парою жовтих очиць, які світилися, мов ліхтарі. То була Місіс Норіс, кістлява сіра кицька, яку сторож Арґус Філч використовував як свого помічника у безкінечній війні зі школярами.
— Краще тікай звідси, Гаррі, — швидко порадив Нік. — Філч у кепському настрої. У нього грип, а окрім того, якісь третьокласники випадково розмазали по стелі п’ятого підвалу жаб’ячі мізки; він там цілий ранок чистив, і коли побачить, як ти скрізь розносиш грязюку…
— Справді, — погодився Гаррі, задкуючи під осудливим поглядом Місіс Норіс, але зробив це заповільно. Немовби притягнений сюди загадковою силою, що єднала його з цією бридкою кицькою, Арґус Філч, важко дихаючи й очманіло вишукуючи правопорушників, несподівано вискочив із за гобелену, що висів праворуч від Гаррі. Його голову обвивав картатий вовняний шарф, а ніс був напрочуд буряковий.
— Бруд! — закричав він, аж трусячись, і показав, страшно вирячивши очі, на каламутну калюжу на тому місці, де стояв Гаррі у мокрій квідичній формі. — Скрізь безладдя і нечистоти! Я вже ситий по горло! Ану, Поттере, йди за мною!
Гаррі понуро помахав на прощання рукою Майже Безголовому Нікові й почав спускатися сходами за Філчем, лишаючи нові брудні сліди.
Гаррі ще ніколи не бував у Філчевому кабінеті, і більшість учнів намагалися уникати того місця. Кімната була тьмяна й не мала жодного віконця, її освітлювала одна єдина гасова лампа, що звисала з низької стелі. Скрізь трохи тхнуло смаженою рибою. Попід стінами стояли шафи для документів; судячи з написів, Гаррі зрозумів, що там зберігається інформація про кожного учня, якого коли небудь карав Філч. Фреда і Джорджа Візлі пошанували: вони мали свою персональну шухляду. На стіні за Філчевим столом висіла ціла колекція відполірованих до блиску кайданів і наручників. Усі знали, що Філч завжди благав Дамблдора дозволити йому підвішувати учнів до стелі догори ногами.
Філч витяг із горщика на столі гусяче перо й зачовгав по кімнаті, шукаючи пергамент.
— Лайно! — розлючено бурмотів він. — Гарячі драконячі шмарки, жаб’ячі мізки! З мене вже досить! Я їм покажу! Де ж той бланк?.. Ага!
Сторож видобув із шухляди свого столу грубий сувій пергаменту і розгорнув його перед собою, вмочивши в каламар довге чорне перо.
— Ім’я — Гаррі Поттер. Злочин…
— Там було тільки трохи бруду! — обурився Гаррі.
— Це для тебе, хлопче, трохи бруду а мені те все треба зішкрябувати цілу годину! — зарепетував Філч. На кінчику його носа, що скидався на цибулину, затряслася бридка булька. — Злочин — осквернення замку. Запропонований вирок…
Помацавши носа, з якого вже аж дзюрило, Філч вовком подивився на Гаррі, що, затамувавши подих, чекав на вирок.
Але не встиг Філч опустити перо, як щось з усієї сили гримнуло по стелі кабінету — БАБАХ! — від чого аж задеренчала гасова лампа.
— ПІВЗ! — гаркнув Філч, розлючено віджбурнув ши перо. — Цього разу я дістану тебе, я дістану!
І, навіть не глянувши на Гаррі, Філч прожогом вискочив з кабінету, а за ним побігла Місіс Норіс.
Півз Полтерґейст був шкільним привидом, який, посміхаючись, носився в повітрі, загрожуючи кожному, бо страшенно полюбляв спричиняти колотнечу і неприємності. Гаррі не любив Півза, але не міг не відчути вдячності за його таку вчасну появу. Хоч би що заподіяв Півз (а судячи з гуркоту, цього разу він знищив щось дуже велике), була надія, що Філч на якийсь час забуде про Гаррі.
Гадаючи, що треба, мабуть, зачекати Філча, Гаррі опустився в поточене міллю крісло біля письмового столу. Крім напівзаповненого бланка на Гаррі, там була тільки одна річ: великий, лискучий, пурпуровий конверт, підписаний сріблистими літерами. Зиркнувши на двері, щоб пересвідчитись, чи не вертається Філч, Гаррі узяв конверт і прочитав:

ЧАРИ ДЛЯ ЧАЙНИКІВ
Заочний курс магії
для початківців
Зацікавившись, Гаррі витяг із конверта цілу пачку аркушів пергаменту. На першій сторінці срібними закрученими літерами було написано:
Ви не орієнтуєтесь у світі сучасної магії? Шукаєте виправдань, коли вам не щастить виконати навіть найпростіші замовляння? З вас глузують через невміння маніпулювати чарівною паличкою?
ТУТ Є ВІДПОВІДЬ!
“Чари для чайників” — це цілком новий, надійний, пришвидшений і легкий курс. Сотні чаклунів і чарівниць скористалися методом “Чарів для чайників”!
Мадам З.Нетилз із Топшема пише:
“Я ніколи не могла запам’ятати магічних формул, а з моїх настійок глузувала вся родина! Тепер, після курсу “Чарів для чайників”, я в центрі уваги на всіх вечірках, а друзі благають, щоб я дала їм рецепт моєї мікстури “Бадьорість”!”
Маг Д.Дж.Прод із Дідзбері засвідчує:
“Моя дружина висміювала недолугість моїх заклинань, але після місячного курсу ваших фантастичних “Чарів для чайників” я відразу перетворив її на яка! (тобто на ячку).
Дякую вам, “Чари для чайників!”

Гаррі заінтриговано перегорнув решту аркушів, які були в конверті. Навіщо Філчеві здався той курс “Чарів для чайників”? Невже це означає, що він не справжній чарівник? Гаррі якраз переглядав “Перший урок: як тримати чарівну паличку (деякі корисні поради)”, коли човгання черевиків у коридорі дало йому знати, що повертається Філч. Хутко запхавши пергамент у конверт, Гаррі ледь устиг кинути його на стіл, як відчинилися двері. Філч мав переможний вигляд.
— Ця зникуща шафа була надзвичайно коштовна! — радісно казав він Місіс Норіс. — Цього разу, золотце, він таки не спекається нас!
Його погляд зупинився на Гаррі, а тоді переметнувся до конверта “Чарів для чайників”, що лежав, як трохи запізно усвідомив Гаррі, десь на пів метра від того місця, де був спочатку.
Філчеве бліде обличчя стало червоним, як цегла. Гаррі приготувався до неймовірного спалаху люті. Філч пошкандибав до столу, схопив конверт і жбурнув його в шухляду.
— Ти… прочитав?! — просичав він.
— Ні, — швидко збрехав Гаррі.
— Якби я знав, — судомно скрутив свої вузлуваті руки Філч, — що ти читав мої приватні… Це не те, що мої… а одного приятеля… Хай там як, але…
Гаррі здивовано дивився на Філча: сторож ще ніколи не видавався таким нестямним. Його очі були вирячені, одна обвисла щока смикалася, а картатий шарф на голові робив його ще страшнішим.
— Гаразд… Іди… і нікому ні слова. Не те що… але якщо ти не читав!.. Іди вже, я маю скласти рапорт на Півза… Йди!
Не вірячи своєму щастю, Гаррі вилетів з кабінету і помчав коридором, а тоді сходами нагору. Вирватися з Філчевого кабінету, не отримавши жодного покарання, — це, мабуть, був своєрідний шкільний рекорд.
— Гаррі! Гаррі! Ну що, спрацювало?
З якогось класу випливла постать Майже Без голового Ніка. Позад нього Гаррі побачив уламки великої золотисто чорної шафи, яку, здається, хтось скинув із чималенької висоти.
— Я переконав Півза розтрощити її саме над Філчевим кабінетом, — завзято похвалився Нік. — Подумав, що це відверне його увагу.
— То це був ти? — вдячно запитав Гаррі. — Так, усе спрацювало, мене навіть не покарали. Дякую, Нік!
Вони рушили разом уздовж коридору. Гаррі помітив, що Майже Безголовий Нік і далі тримає в руках відмову сера Патрика.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве