— Якби я тільки міг якось допомогти тобі з тим Товариством мисливців без голови! — зітхнув Гаррі.
Майже Безголовий Нік зненацька зупинився, і Гаррі пройшов просто крізь нього. Краще б він цього не робив: йому здалося, ніби він став під крижаний душ.
— Але ж ти можеш зробити щось для мене! — схвильовано сказав Нік. — Гаррі… може я прошу забагато… але ні… ти не погодишся.
— Що саме? — запитав Гаррі.
— Ну, якраз на цей Гелловін припадає рівно п’ятсот років з дня моєї смерті, — повідомив Майже Безголовий Нік, випростуючись і набираючи по важного вигляду.
— О, — вимовив Гаррі, не знаючи, сумувати чи радіти з цього приводу. — Справді.
— Я хочу відсвяткувати цей день в одному з най просторіших підвалів. З усієї країни прибудуть мої друзі. Якби ти прийшов, це була б така честь для мене. Звісно, я був би радий бачити й містера Візлі та міс Ґрейнджер — але ж ти, мабуть, підеш на шкільний бенкет? — Він занепокоєно глянув на Гаррі.
— Ні, — швидко відповів Гаррі, — я прийду.
— Мій любий хлопче! Гаррі Поттер прийде на мої смертенини! Ох, — Нік завагався, хвилюючись, — чи не міг би ти нагадати серові Патрику, що я тобі здаюся дуже страшним і небезпечним?
— Зви… звичайно, — погодився Гаррі. Майже Безголовий Нік просто засяяв.
— Смертенини? — заінтриговано перепитала Герміона, коли Гаррі нарешті переодягнувся і підійшов до них із Роном у вітальні. — Я певна, що небагато знайдеться живих людей, які бували на таких вечірках, — це буде так цікаво!
— Чого б це комусь хотілося святкувати день своєї смерті? — роздратовано спитав Рон, який саме робив домашнє завдання із зілля та настійок. — Це звучить смертельно нудно.
Дощ і далі періщив у вікна, за якими вже залягала суцільна темрява, але всередині усе видавалося яскравим і привітним. Вогонь, що палахкотів у каміні, освітлював численні м’які крісла, в яких сиділи учні, читаючи, розмовляючи, працюючи над домашніми завданнями, або, як Фред і Джордж Візлі, намагаючись з’ясувати, що станеться, коли нагодувати саламандру піротехнікою від Флібустьєра. Фред “визволив” з класу “Догляд магічних істот” чудову помаранчеву вогнетривку ящірку, яка тепер повільно тліла на столі, що його обступила купка цікавих учнів.
Гаррі почав розповідати Ронові й Герміоні про Філча й “Чари для чайників”. Раптом саламандра зі свистом знялася в повітря і божевільно закрутилася по кімнаті, вивергаючи з себе іскри й гучні вибухи. Дивлячись на Персі, що аж захрип, лаючи Фреда й Джорджа, на яскраве видовище, витворене золотистими зірками, що струменіли з рота саламандри, і на її втечу до каміна, після чого залунали нові вибухи, Гаррі цілком забув про Філча й конверт із “Чарами для чайників”.

*

Настав Гелловін, і Гаррі вже шкодував, що так необачно пообіцяв прийти на смєртенини. Ціла школа радісно готувалася до бенкету. Велика зала була прикрашена, як завжди, живими кажанами. З велетенських Геґрідових гарбузів вирізали ліхтарі, в яких могли спокійнісінько сидіти по троє осіб, а ще ходили чутки, ніби Дамблдор замовив для розваги трупу скелетів танцюристів.
— Обіцянка є обіцянка, — рішуче нагадала Гаррі Герміона. — Ти сам сказав, що підеш на смєртенини.
Тож о сьомій годині Гаррі, Рон і Герміона проминули вхід до багатолюдної Великої зали, що привітно виблискувала золотими тарелями і свічками, і натомість попрямували до підвалів, де колись була в’язниця.
Перехід до місця, де мала відбутися вечірка Майже Безголового Ніка, теж був освітлений свічками, хоча це і не створювало радісного настрою: чорні, високі й тонесенькі воскові свічки горіли яскраво блакитним полум’ям, від якого навіть їхні живі обличчя ставали невиразними й примарними. Що далі вони йшли, то нижче опускалася температура. Здригнувшись, Гаррі щільніше закутався в мантію, і тут йому почувся звук, ніби тисячі кігтів шкрябають величезну класну дошку.
— Це що — така музика? — прошепотів Рон. Вони завернули за ріг і побачили Майже Безголового Ніка, що стояв біля дверей, завішаних чорними оксамитовими портьєрами.
— Мої любі друзі, — скорботно привітався він, — заходьте, заходьте! Як добре, що ви прийшли!
Він скинув свого прикрашеного пір’їнами капелюха й уклонився, запрошуючи їх досередини.
То було неймовірне видовисько. Підвал був заповнений сотнями білих, як перли, й напівпрозорих постатей, які переважно кружляли у вальсі над танцювальним майданчиком під жахливий, деренчливий акомпанемент оркестру, що складався з тридцяти музичних пилок, розташованих на завішаній чорним платформі. Люстра з тисячами чорних свічок випромінювала темно синє сяйво.
Із трьох учнівських ротів струменіла пара: вони ніби опинилися в холодильнику.
— Може, пройдемося? — запропонував Гаррі, щоб розігріти ноги.
— Стеж, щоб не пройти крізь когось, — нервово зауважив Рон, і вони рушили краєм танцювального майданчика. Проминули групу понурих черниць, обдертого чоловіка в кайданах і Гладкого Ченця, гафелпафського привида, що розмовляв із лицарем, у котрого з чола стирчала стріла. Гаррі не здивувався, що всі привиди обминали Кривавого Барона, кощавого й вирячкуватого слизеринського привида, заляпаного сріблистою кров’ю.
— Ой, ні! — зненацька зупинилася Герміона. — Назад, назад, я не хочу говорити з Плаксивою Міртою!
— З ким? — здивувався Гаррі, коли вони швидко відійшли назад.
— Вона мешкає в дівочому туалеті на другому поверсі, — пояснила Герміона.
— Мешкає в туалеті?
— Так. Він не працював цілий рік, бо вона постійно біситься і затоплює його. Я взагалі стараюся туди не ходити, бо це просто жах, коли вона виє до тебе в кабінці!
— Дивіться, їжа! — вигукнув Рон.
На протилежному боці підвалу стояв довгий стіл, накритий знову таки чорним оксамитом. Вони рішуче попрямували туди, але вже наступної миті нажахано завмерли. Запах був просто огидний. На чудових срібних тарелях лежали великі шматки гнилої риби, на тацях височіли купи підгорілих, аж чорних, кексів; були ще червиві баранячі тельбухи, кружало сиру, вкрите зеленою пліснявою, а на почесному місці — величезний сірий торт у формі надгробка, на якому чорною, мов дьоготь, глазур’ю, були виведені слова:
СЕР НІКОЛАС ДЕ МИМЗІ — ПОРПІНҐТОН
ПОМЕР 31 ЖОВТНЯ 1492 РОКУ
Гаррі вражено спостерігав, як один огрядний привид наблизився до столу, пригнувся і пройшов крізь нього, широко розкривши рота, немов ковтаючи смердючого лосрся, що там лежав.
— Ви що, відчуваєте смак, проходячи крізь їжу? — поцікавився Гаррі.
— Майже, — сумно відповів привид, відходячи. — Ходімо звідси, бо мене нудить, — попросив Рон. Не встигли вони повернутися, як з під столу раптом вилетів маленький чоловічок, який завис перед ними в повітрі.
— Привіт, Півзе, — обережно вимовив Гаррі. На відміну від решти привидів, Півз Полтерґейст не був ані блідим, ані прозорим. Він мав яскраво помаранчевого капелюха, метелика, а його лиховісне обличчя шкірилося широкою посмішкою.
— Скуштуєте? — люб’язно запропонував він їм мисочку запліснявілих горішків.
— Ні, дякуємо, — відмовилася Герміона.
— Чув твою розповідь про бідолашну Мірту — сказав Півз, бігаючи очима. — Образила ти сердешну Мірту. — Набравши повні груди повітря, він заверещав: — АГОВ! МІРТО!
— Ой, ні, Півзе, не кажи їй нічого! Це її так засмутить! — гаряче зашепотіла Герміона. — Я не хотіла, я їй не… О, привіт, Мірто!
До них наблизився привид присадкуватої дівчини. Гаррі ще в житті не бачив понурішого обличчя, яке наполовину ховалося за її прямим волоссям і товстими перламутровими окулярами.
— Що? — похмуро перепитала вона.
— Як справи, Мірто? — нещирим радісним голосом запитала Герміона. — Приємно зустріти тебе не в туалеті.
Мірта шморгнула носом.
— Міс Ґрейнджер щойно розповідала про тебе, — підступно зашепотів Півз на вухо Мірті.
— Я просто казала… казала… яка ти нині гарна, — залопотіла Герміона, люто глянувши на Півза.
Мірта підозріло зиркнула на Герміону.
— Ти насміхаєшся з мене, — мовила вона, а з її маленьких прозорих очей стрімко потекли сріблясті сльози.
— Ні, справді, хіба я не казала щойно, яка Мірта гарна? — Герміона боляче штурхонула під ребра Гаррі й Рона.
— Еге ж.
— Казала.
— Не брешіть мені, — аж давилася сльозами Мірта, а Півз задоволено хихотів за її плечима. — Думаєте, я не знаю, що мені кажуть услід? Жирна Мірта! Бридка Мірта! Жалюгідна, плаксива, занудна Мірта!
— А ще прищава, — підказав їй на вухо Півз.
Плаксива Мірта заголосила й вилетіла з підвалу. Півз кинувся слідом, шпурляючи в неї запліснявілі горішки й горлаючи:
— Прищава! Прищава!
— О Боже! — засмутилася Герміона.
До них крізь юрбу наближався Майже Безголо вий Нік.
— Гарно розважаєтеся?
— Еге ж, — збрехали вони.
— Досить багато народу, — гордо заявив Майже Безголовий Нік. — Невтішна Вдова прибула з самого Кенту. Мені вже час виголосити промову, піду, мабуть, попереджу музик.
Але тієї миті музики й самі перестали грати. Вони замовкли разом з усіма, хто був у підвалі, почувши звук мисливського ріжка й схвильовано перезираючись.
— Отакої! — скривився Майже Безголовий Нік. Крізь підвальну стіну забігло з десяток коней привидів, і на кожному з них сидів безголовий вершник. Усі несамовито заплескали в долоні; Гаррі теж кілька разів плеснув, але відразу перестав, побачивши, як засмутився Нік.
Коні учвал помчали до центру танцювального майданчика й зупинилися, ставши дибки; кремезний привид на чолі кавалькади, чия бородата голова під пахвою сурмила в ріжок, спішився й підняв свою голову високо вгору, щоб мати змогу оглянути юрбу (усі засміялися), а тоді, поставивши голову на шию, рушив до Майже Безголового Ніка.
— Ніче! — заревів він. — Як ся маєш? Голова й досі тримається?
Він голосно зареготав, поплескавши Майже Безголового Ніка по плечу.
— Вітаю тебе, Патрику! — стримано озвався Нік.
— Живі люди! — вигукнув сер Патрик, помітивши Гаррі, Рона й Герміону. Він мовби аж підскочив з подиву, від чого його голова знову впала додолу (юрба так і зайшлася реготом).
— Дуже кумедно, — похмуро буркнув Майже Безголовий Нік.
— Не звертайте увагу на Ніка! — заволала з підлоги голова сера Патрика. — Він досі засмучений, що ми не дозволяємо йому вступити до Товариства! Але ж послухайте, — подивіться на нього!
— Я гадаю, — втрутився поспіхом Гаррі, помітивши багатозначний погляд Ніка, — що Нік дуже… страшний і… е е…
— Га га га! — заверещала голова сера Патрика. — Таж він сам, мабуть, і попросив тебе таке сказати!
— Прошу уваги, я хотів би виголосити промову! — голосно сказав Майже Безголовий Нік, прямуючи до помосту, освітленого холодним синім світлом.
— Мої покійні добродії, пані та панове, я з превеликим сумом…
Але далі ніхто нічого не почув. Сер Патрик і решта вершників почали грати в хокей з головою, а натовп став приглядатися до гри. Майже Безголовий Нік марно намагався привернути увагу аудиторії, але зрештою піддався, коли повз нього під голосні підбадьорливі вигуки юрби просвистіла голова сера Патрика.
Гаррі вже дуже замерз, не кажучи про голод.
— Я більше не витримаю, — промимрив Рон, клацаючи зубами, а оркестр тим часом знову заскреготів, і привиди заповнили танцмайданчик.
— Ходімо, — погодився Гаррі.
Вони позадкували до дверей, вклоняючись і посміхаючись усім, хто їх помічав, і за хвилину вже бігли переходом назад, де було повно чорних свічок.
— Може, там ще лишився пудинг, — з надією вимовив Рон, першим наближаючись до сходів у вестибюль.
І тут Гаррі почулося знову:
— …порву, пошматую, уб’ю!
Це був той самий голос, той самий холодний, убивчий голос, який він чув у Локартовому кабінеті.
Гаррі спіткнувся й зупинився. Він ухопився за кам’яну стіну, напружуючи слух, озираючись довкола і вдивляючись у тьмяно освітлений перехід.
— Гаррі, ти що?
— Знову той голос… Замовкніть на хвильку.
— …такий голодний… так довго!
— Слухайте! — наполіг Гаррі, і Рон з Герміоною завмерли, поглядаючи на нього.
— …вбивати… пора вбивати!
Голос почав слабнути. Гаррі був певен, що він віддалявся кудись угору. Охоплений і страхом, і цікавістю, хлопець глянув на темну стелю: як той голос міг рухатися вгору? Може, це якась мара, якій не можуть перешкодити кам’яні стелі?
— Сюди! — гукнув він і почав бігти вгору сходами до вестибюлю. Але тут годі було сподіватися щось почути, бо з Великої зали, де бенкетували з нагоди Гелловіну, долинав гомін голосів. Гаррі помчав мармуровими сходами на другий поверх, а Рон і Герміона тупотіли слідом за ним.
— Гаррі, що ми…
— ТСС!
Гаррі прислухався. З верхнього поверху долинув далекий і дедалі слабший голос:
— Я чую запах крові! Я ЧУЮ ЗАПАХ КРОВІ!
Гаррі аж серце стиснулося.
— Воно зараз когось уб’є! — закричав він і, не зважаючи на ошелешені обличчя Рона й Герміони, помчав угору перестрибуючи по три сходинки і намагаючись почути ще щось, окрім гупання своїх кроків.
Гаррі вилетів на третій поверх, а слідом за ним засапані Рон і Герміона. Вони не зупинялися, аж доки завернули за ріг, де починався останній порожній коридор.
— Гаррі, що все це означає? — запитав Рон, витираючи з чола піт. — Я нічого не чую!
Але Герміона раптом роззявила рота, показуючи углиб коридору.
— Дивіться!
Там щось світилося на стіні. Вони поволі підійшли, мружачись у пітьмі. На стіні поміж двома вікнами були виведені літери заввишки із тридцять сантиметрів, які мерехтіли у світлі смолоскипів.
ТАЄМНУ КІМНАТУ ВІДЧИНЕНО. СТЕРЕЖІТЬСЯ, ВОРОГИ СПАДКОЄМЦЯ!
— Що то там висить знизу? — запитав тремтячим голосом Рон.
Гаррі мало не послизнувся, коли вони підступи ли ближче: на підлозі була велика калюжа води, рон з Герміоною підтримали його, і всі поволі підійшли до напису, не спускаючи очей з якоїсь темної тіні під ним. Раптом вони збагнули, що то, й відскочили назад, розбризкавши воду.
На скобі для смолоскипа була підвішена за хвіст Місіс Норіс, кицька шкільного сторожа. Вона вже задубіла, вирячивши невидющі очі.
На кілька секунд вони заціпеніли. А тоді Рон проказав:
— Пішли звідси.
— Може, треба допомогти, — промимрив Гаррі.
— Повір мені, — сказав Рон, — краще, щоб нас тут не бачили.
Але було вже запізно. Гул, який нагадував гуркіт грому, свідчив, що бенкет щойно закінчився. З обох кінців коридору, в якому вони стояли, донісся тупіт сотень ніг і голосний, веселий гамір нагодованих учнів. Наступної миті увесь коридор заповнила юрба.
Розмови, вигуки, галас зненацька вщухли, коли учні, що були попереду, побачили підвішену кицьку. Гаррі, Рон і Герміона стояли самотньо посеред кори дору, де раптом усе завмерло. Учні пропихалися вперед, щоб глянути на це жахливе видовисько.
А тоді серед тиші пролунав чийсь крик:
— Стережіться, вороги спадкоємця! Бруднокров ці, тепер ваша черга!
То був Драко Мелфой. Його холодні очі ожили, а зазвичай бліде обличчя налилося кров’ю, коли він, посміхаючись, пробрався крізь натовп і став Розглядати підвішену кицьку.

— РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ —
Напис на стіні

— Що тут діється? Що діється?
Почувши, безперечно, Мелфоїв крик, крізь юрбу пропихався Арґус Філч. Коли він побачив Місіс Норіс, то відсахнувся й перелякано схопився за обличчя.
— Моя киця! Моя киця! Що сталося з Місіс Норіс?! — лементував він.
Його вирячені очі натрапили на Гаррі.
— Ти! — вереснув він. — Ти! Ти вбив мою кицю! Тип замордував! Я тебе вб’ю! Я тебе…
— Арґусе!
У супроводі кількох інших учителів з’явився Дамблдор. Він миттю промайнув повз Гаррі, Рона й Герміону і відв’язав Місіс Норіс від скоби.
— Ходи зі мною, Арґусе, — звелів він Філчу. — Ви також, містере Поттере, містере Візлі, міс Ґрейнджер.
Локарт відразу вийшов із натовпу.
— Пане директоре, мій кабінет найближче, тут, нагорі. Прошу, заходьте!
— Дякую, Ґільдерою, — погодився Дамблдор. Мовчазна юрба розступилася, давши їм дорогу.
Локарт, схвильований і гордий, поспішив за Дамблдором; за ним пішли професорка Макґонеґел і Снейп.
Коли всі зайшли до темного Локартового кабінету, на стінах зчинилася метушня. Гаррі побачив, як декілька Локартів з бігудями у волоссі раптом повтікали з фотографій. Справжній Локарт запалив свічки на письмовому столі й відступив назад. Дамблдор поклав Місіс Норіс на гладеньку поверхню й почав її оглядати. Гаррі, Рон і Герміона тривожно перезирнулися і сіли в крісла якомога далі від свічок.
Кінчиком свого довгого, гачкуватого носа Дамблдор мало не торкався хутра Місіс Норіс. Він пильно розглядав її крізь окуляри, що скидалися на два півмісяці, і щось там намацував довгими пальцями. Професорка Макґонеґел також схилилася над столом, примруживши очі. Снейп стовбичив за ними, наполовину в затінку, з дуже дивним виразом: здавалося, він насилу тамує в собі посмішку. А Локарт вештався довкола, снуючи всілякі здогади.
— Її, безперечно, вбив якийсь проклін, можливо, метаморфозне катування. Я вже не раз із цим стикався, шкода, що мене не було поблизу, бо я знаю антипроклін, який урятував би її.
Локартове базікання переривали сухі, болісні схлипування Філча. Не в змозі дивитися на Місіс Норіс, він упав у крісло біля столу й затулив лице руками. Хоч як Гаррі не любив Філча, але тепер навіть трохи його жалів, хоча значно менше, ніж самого себе. Якщо Дамблдор повірить Філчеві, Гаррі, звичайно, виженуть.
Дамблдор почав ледь чутно бурмотіти якісь дивні слова, торкаючись Місіс Норіс своєю чарівною паличкою, але нічого не відбувалося, вона й далі скидалася на опудало.
— …пам’ятаю, щось подібне трапилося в Уаґа дугу, — розповідав Локарт, — ряд нападів, це все я описав у своїй автобіографії. Я спромігся забезпечити жителів міста різними оберегами, і тоді Усе відразу владналося…
Локартові фотографії на стінах ствердно кивали головами. Одна з них забула зняти сітку для волосся.
Нарешті Дамблдор випростався.
— Вона не мертва, Арґусе, — стиха мовив він. Локарт, що саме перераховував убивства, яким він запобіг, зупинився на півслові.
— Не мертва? — задихнувся Філч, дивлячись на Місіс Норіс крізь пальці. — Але чому… чому вона така застигла й задубіла?
— Хтось паралізував її, — пояснив Дамблдор (“Ага! Я так і думав!”, — вигукнув Локарт). — Але як, я не можу сказати.
— А ви його запитайте! — заверещав Філч, повертаючи до Гаррі своє прищаве й заплакане обличчя.
— Жоден другокласник не зміг би цього зробити, — рішуче заперечив Дамблдор. — Тут треба володіти чорною магією найвищого…
— Це він зробив, він! — бризкав слиною Філч, а його брезкле обличчя почервоніло. — Ви бачили, що він написав на стіні! Він знайшов… у моєму кабінеті… він знає, що я… що я, — Філчеве обличчя скривилося. — Він знає, що я сквиб! — нарешті видушив він.
— Я навіть не торкався Місіс Норіс! — голосно вигукнув Гаррі, відчуваючи незручність через те, що всі, навіть Локарти зі стін, втупилися в нього. — І я навіть не знаю, що таке сквиб.
— Дурниці! — гаркнув Філч. — Він бачив мого листа з “Чарами для чайників!”
— Дозвольте мені сказати, пане директоре, — почувся Снейпів голос, і лихі передчуття Гаррі тільки посилилися: він був певен, що жодне Снейпове слово не віщує йому добра.
— Можливо, Поттер та його друзі просто опинилися не в той час і не в тому місці, — почав той, криво посміхаючись, немов і сам сумнівався, — але ми маємо декілька підозрілих моментів. Чому вони взагалі потрапили до цього коридору? Чом не були на бенкеті з нагоди Гелловіну?
Гаррі, Рон і Герміона почали водночас розповідати про смертенини:
— …там були сотні привидів, вони підтвердять, що ми були серед них!
— Але чому ж ви після цього не пішли одразу на бенкет? — поцікавився Снейп, виблискуючи в сяйві свічок своїми чорними очима. — Чому піднялися сюди, до цього коридору?
Рон і Герміона глянули на Гаррі.
— Бо ми… ми… — промимрив Гаррі, чиє серце шалено закалатало: щось підказувало йому, що розповідь про те, як він побіг сюди за безтілесним голосом, якого ніхто більше не чув, звучатиме вкрай невірогідно, і тому промовив: — Бо ми втомилися й хотіли спати.
— Навіть не повечерявши? — здивувався Снейп, а на його кощавому обличчі зблиснула переможна посмішка. — А я й не думав, що привиди на своїх вечірках подають страви, їстівні для живих людей.
— Ми були не голодні! — голосно вигукнув Рон, щоб заглушити бурчання в животі.
Бридка Снейпова посмішка стала ще тріумфальнішою:
— Мені здається, пане директоре, що Поттер не каже нам усієї правди, — припустив він. — Було б непогано позбавити його певних привілеїв, аж Доки він буде готовий розповісти нам усе. Як на мене, його треба вивести зі складу ґрифіндорської команди з квідичу, якщо він такий нечесний.
— Слухай, Северусе, — втрутилася професорка Макґонеґел, — я не розумію, чому він не може грати у квідич? Цю кицьку ніхто не вдарив мітлою по голові. Немає жодних доказів, що Поттер зробив щось погане.
Дамблдор допитливо глянув на Гаррі. Погляд його мерехтливих ясно блакитних очей пронизав Гаррі, наче рентгеном.
— Невинний, поки не доведено провини, Северусе, — рішуче сказав він.
Снейп був розлючений. Філч також.
— Мою кицю паралізовано! — вереснув він, вирячивши очі. — Когось таки треба покарати!
— Ми вилікуємо її, Аргусе, — терпляче пояснив Дамблдор. — Мадам Спраут недавно зуміла дістати кілька мандрагор. Тільки но вони дозріють, буде виготовлено зілля, щоб оживити Місіс Норіс.
— Я його приготую, — втрутився Локарт. — Я вже робив це сотні разів, я навіть уві сні можу виготовити порцію тонік мандрагорівки.
— Перепрошую, — холодно урвав його Снейп, — але, здається, зілля в цій школі готую я.
На мить усі зніяковіли й замовкли.
— Можете йти, — звелів Дамблдор Гаррі, Ронові й Герміоні.
Вони швиденько вийшли, насилу стримуючись, аби не побігти. Піднявшись на поверх вище від Локартового кабінету, зайшли в порожній клас і тихенько зачинили за собою двері.
Гаррі примружився і глянув на своїх спохмурнілих приятелів.
— Думаєте, треба було сказати про той голос, що я чув?
— Ні, — не вагаючись, заперечив Рон. — Чути голоси, які ніхто інший не чує, — це погана ознака, навіть у світі чарівників.
Інтонація, з якою Рон вимовив ці слова, спонукала Гаррі запитати:
— Але ж ти мені віриш, правда?
— Звичайно, — відразу відповів Рон. — Але погодься, що це дивно.
— Знаю, що дивно, — кивнув Гаррі. — Усе це дуже дивно. Що то за напис на стіні? Кімнату відчинено… Що це може означати?
— Знаєш, я дещо пригадую… — поволі вимовив Рон. — Здається, хтось колись мені розповідав про таємну кімнату в Гоґвортсі… Може, то був Білл?
— А що таке в біса сквиб? — поцікавився Гаррі. На його подив, Рон мало не захихотів.
— Ну, насправді це й не смішно, — сказав він, — але оскільки йдеться про Філча… Сквиб — це той, хто народився в родині чарівників, але не має жодних чаклунських здібностей. Це мовби протилежність чарівникам, які народилися серед маґлів, тільки сквиби трапляються досить рідко. Якщо Філч намагається вивчити магію з допомогою курсу “Чарів для чайників”, то він, мабуть, таки сквиб. Це багато чого пояснює. Скажімо, те, чому він так ненавидить учнів. — Рон задоволено усміхнувся. — Це все його бісить.
Десь пробамкав годинник.
— Північ, — сказав Гаррі. — Краще ходімо спати, доки сюди не прийшов Снейп і не звинуватив нас іще в чомусь.
Кілька днів у школі тільки й говорили про напад на Місіс Норіс. Філч нікому не давав про це забути, постійно приходячи на місце нападу, мовби гадав, що злочинець повернеться туди знов. Гаррі бачив, як Філч намагався зішкрябати напис зі стіни універсальним магічним плямочистом “Місіс Шкряберс”, але йому не пощастило: слова на камені виблискували не менш яскраво, ніж доти. Коли Філч не чатував на місці злочину, то вештався коридорами і зненацька нападав на учнів. Він навіть намагався покарати їх за такі речі, як “гучний подих” або “радісний вигляд”.
Джіні Візлі була дуже стривожена долею Місіс Норіс. Рон пояснював це її великою любов’ю до котів.
— Але ж ти навіть не знала Місіс Норіс, — заспокоював він її. — Якщо чесно, нам усім значно краще без неї. — Вуста Джіні затремтіли. — Таке в Гоґвортсі не часто трапляється, — запевняв її Рон. — Того психа, що це зробив, упіймають і миттю викинуть звідси. Я тільки сподіваюся, що він перед тим ще встигне спаралізувати Філча. Я пожартував, — швиденько додав Рон, бо Джіні поблідла.
Цей напад вразив і Герміону. Вона й так багато читала, але тепер, окрім читання, майже нічого не робила. Гаррі з Роном так і не почули від неї, що вона задумала, і все з’ясувалося тільки наступної середи.
Гаррі затримався на уроці зілля й настійок, бо Снейп звелів йому позбирати з парт морських хробаків. Нашвидку пообідавши, він побіг до Рона в бібліотеку й побачив, що йому назустріч іде Джастін Фінч Флечлі, гафелпафський хлопець, з яким він познайомився на гербалогії. Гаррі вже відкрив було рота, щоб привітатися, коли Джастін, помітивши його, круто розвернувся й побіг у протилежному напрямку.
Гаррі знайшов Рона в кінці бібліотеки, де той вимірював довжину своєї домашньої роботи з історії магії. Професор Бінс звелів написати твір завдовжки в один метр на тему “Середньовічна асамблея європейських чарівників”.
— Я не вірю! Мені не вистачає двадцяти сантиметрів, — розсердився Рон, випускаючи з рук пергамент, який одразу скрутився в сувій, — а Гермі она вже написала сто тридцять п’ять сантиметрів, і то дрібнесеньким почерком.
— А де вона? — спитав Гаррі, хапаючи вимірювальну стрічку і розгортаючи свою домашню роботу.
— Десь там, — показав Рон на полиці, — шукає ще якусь книжку. Мені здається, вона збирається перечитати до Різдва всю бібліотеку.
Гаррі розповів Ронові, як від нього втікав Джастін Фінч Флечлі.
— Не знаю, чого ти переймаєшся, думаю, він просто недоумок, — сказав Рон, похапцем пишучи щось величезними літерами. — Ото лиш ходить і патякає про Локартову велич!
З за книжкових полиць вийшла Герміона. Вона була чимсь невдоволена, але нарешті таки обізвалася до них.
— Розібрали всі примірники “Історії Гоґвортсу”, — повідомила вона, сідаючи біля Гаррі й Рона. — Треба чекати принаймні два тижні. Шкода, що я лишила свою книжку вдома — вона вже не вміщалася у валізу разом з усіма Локартовими творами.
— Навіщо вона тобі? — запитав Гаррі.
— Для того, що й іншим, — відповіла Герміона, — Щоб знайти там легенду про Таємну кімнату.
— І про що та легенда? — відразу зацікавився Гаррі.
— Якби ж я знала. Не пам’ятаю, — закусила губу Герміона. — І я більш ніде не можу її знайти.
— Герміоно, дай почитати твій твір, — розпачливо попросив Рон, поглядаючи на годинник.
— Не дам, — раптом посуворішала Герміона. — Ти мав десять днів, щоб усе закінчити.
— Мені лишилося всього п’ять сантиметрів, ну дай! Задзвонив дзвоник. Рон і Герміона першими рушили на урок історії магії, не припиняючи суперечки.
Історія магії була найнуднішим предметом. Професор Бінс, що викладав її, був єдиним учителем привидом, і найцікавішим на його уроках було те, як він заходив до класу крізь дошку. Він був старий і зморщений, а дехто розповідав, що він не помітив, коли помер. Одного дня він просто пішов на уроки, покинувши власне тіло на кріслі перед каміном в учительській; відтоді його звички анітрохи не змінилися.
Сьогодні було нудно, як і завжди. Професор Бінс розклав свої папери й почав читати рівно й монотонно, наче старий пилосос, поки майже всі учні опинилися в стані глибокого заціпеніння, вряди годи отямлюючись, щоб занотувати якесь ім’я чи дату, а тоді знову засинали. Він уже говорив десь із півгодини, коли сталося щось таке, чого не траплялося ніколи.
Герміона підняла руку.
Професор Бінс, який саме бубонів смертельно нудну лекцію про Міжнародну чаклунську конференцію 1289 року, здивовано глянув на неї.
— Міс… е е…
— Ґрейнджер, пане професоре… Чи не могли б ви трохи розповісти нам про Таємну кімнату, — чітко запитала Герміона.
Дін Томас, що з роззявленим ротом сонно визирав у вікно, пробудився зі свого трансу. Лаванда Браун підняла голову з рук, а Невілів лікоть зіскочив із парти.
Професор Бінс закліпав очима.
— Мій предмет — історія магії, — сказав він своїм занудним, хрипким голосом. — Я, міс Ґрейнджер, маю справу з фактами, а не з міфами й легендами. — Він прокашлявся, ніби хтось хрумнув шматочок крейди, і став читати далі: — У вересні того року, підкомітет чарівників Сардинії…
Затнувшись, він зупинився. Герміона знову розмахувала рукою.
— Міс Ґрент?
— Перепрошую, пане професоре, але хіба легенди не засновані на фактах?
Професор Бінс так очманіло дивився на неї, що Гаррі був певен: досі його не перебивав жоден учень, ні живий, ні мертвий.
— Ну, — поволі вимовив професор Бінс, — думаю, можна вважати й так. — Він дивився на Герміону, ніби взагалі вперше побачив учня. — Проте легенда, яку ви згадали, — надто сенсаційна, ба навіть просто сміховинна вигадка.
Але увесь клас уже жадібно ловив кожне слово професора Бінса. Він мимохіть глянув на всі звернені до нього обличчя. Раптовий вияв такої цікавості був для нього цілковитою несподіванкою.
— Ну, гаразд, — повільно протягнув він. — Зараз я пригадаю… Таємна кімната…
Ви всі, звичайно, знаєте, що понад тисячу років тому — точна дата невідома — Гоґвортс заснували чотири найвидатніші чаклуни й чарівниці того часу. Їхні імена збереглися в назвах чотирьох шкільних гуртожитків — Ґодрик Ґрифіндор, Гелґа Гафелпаф, Ровіна Рейвенклов і Салазар Слизерин. Вони разом побудували цей замок, якнайдалі від допитливих маґлівських очей, бо то були часи, коли звичайні люди боялися чарів, а чаклуни й чаклунки зазнавали великих утисків.
Професор Бінс зупинився, обвів кімнату затьмареним поглядом і повів далі:
— Кілька років засновники працювали разом у повній гармонії: вони шукали молодь із чаклунськими здібностями і привозили її у замок для навчання. Але згодом між ними виникли непорозуміння. Почався розкол між Слизерином і рештою. Слизерин вважав, що учнів до Гоґвортсу треба приймати вкрай вибірково. Доводив, що магічні знання не повинні виходити за межі чарівничих родин. Йому не подобалося, коли набирали учнів маґлівського походження, бо їм, на його думку, не можна довіряти. Минуло ще трохи часу, і між Слизерином і Ґрифіндором спалахнула через те палка суперечка, і Слизерин покинув школу.
Професор Бінс знову замовк. Зі стуленими вустами він скидався на зморщену стару черепаху.
— Надійні історичні джерела більше нічого не повідомляють, — сказав він, — але ці вірогідні факти були перекручені завдяки химерній легенді про Таємну кімнату. Легенда сповіщає, ніби Слизерин побудував у замку засекречену кімнату, про яку нічого не знала решта засновників.