Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і таємна кімната”

Слизерин, згідно з легендою, цю Таємну кімнату запечатав — щоб ніхто не зміг її відкрити, аж доки до школи прийде його справжній спадкоємець. Тільки спадкоємець зуміє розпечатати Таємну кімнату, випустити жахіття, яке там є, і з його допомогою очистити школу від усіх, хто не гідний вивчати магію.
Коли професор Бінс скінчив свою розповідь, запала тиша, але аж ніяк не та звичайна сонна тиша, що панувала на його уроках. Відчувався якийсь неспокій, і всі дивилися на нього, сподіваючись, що він знову заговорить. Професор Бінс трохи роздратувався.
— Але усе це, звісно, самі нісенітниці! — додав він. — Школу, природно, не раз обстежували, щоб знайти бодай які небудь свідчення існування тієї кімнати, і це робили найдосвідченіші чаклуни й чарівниці. Кімнати не існує. Це тільки вигадка для залякування легковірних.
Герміона знову підняла руку.
— Пане професоре, а що ви мали на увазі під “жахіттям”, яке є в кімнаті?
— Гадають, ніби то якась потвора, яку може контролювати тільки спадкоємець Слизерина, — відповів професор Бінс сухим пронизливим голосом.
Учні стривожено перезирнулися.
— Кажу ж вам — нічого немає! — наполягав професор Бінс, перекладаючи папери. — Немає ані Таємної кімнати, ані потвори!
— Але ж, пане професоре, — засумнівався Шей мус Фініґан, — якщо ту кімнату може відкрити тільки справжній спадкоємець Слизерина, ніхто інший не зможе її знайти, хіба не так?
— Дурниці, О’Флегерті! — роздратовано заперечив професор Бінс. — Якщо стільки гоґвортських Директорів і директорок нічого не знайшли…
Пане професоре, — пискнула Парваті Патіл, — але ж для того, щоб її відкрити, мабуть, потрібно вдатися до чорної магії.
— Те, що чарівник не вдається до чорної магії, ще не означає, що він не може до неї вдатися, міс Пеніфезер! — відрубав професор Бінс. — Я повторюю: якщо такі, як Дамблдор…
— Але, можливо, треба бути якимось родичем Слизерина, і тому Дамблдор не міг… — заговорив Дін Томас, але професорові Бінсу цього було вже забагато.
— Досить! — гостро урвав він його. — Це просто міф! Кімнати не існує! Немає жодного свідчення, що Слизерин побудував бодай таємну комірчину для мітел! Я вже шкодую, що розповів вам цю безглузду вигадку! А тепер, якщо ваша ласка, берімося знову до історії, до солідних, вірогідних, перевірених фактів!
І вже через п’ять хвилин учнів знову охопила звична апатія.

*

— Я завжди підозрював, що Салазар Слизерин був старим гидким маразматиком, — сказав Рон Гаррі й Герміоні, коли після уроку вони штовхалися в багатолюдних коридорах, щоб швидше занести портфелі й піти вечеряти. — Але я не знав, що це він розпочав те безглуздя з приводу чистої крові. Я б не пішов до їхнього гуртожитку, навіть якби мені платили. Чесно вам кажу: якби Сортувальний капелюх намагався запхати мене у Слизерин, я б відразу сів на поїзд додому.
Герміона енергійно закивала головою, але Гаррі мовчав, бо тієї миті відчув як йому опустилося серце Гаррі ніколи не розповідав Ронові й Герміоні, що Сортувальний капелюх намірявся віддати його с аме в Слизерин. Він надто виразно пам’ятав тихенький голосок, що говорив йому на вухо рік то му, коли він надяг на голову капелюха: “Знаєш, ти можеш бути видатним, це все в твоїй голові, а Слизерин допоможе тобі здобути велич, тут годі сумніватися… ”
Але Гаррі, вже знаючи, що зі Слизерину виходять темні чаклуни, розпачливо подумав: “Тільки не в Слизерин!” І капелюх сказав:
“Що ж, коли ти такий певний, нехай буде Ґрифіндор!”
Друзі пропихалися крізь юрбу, і тут повз них пройшов Колін Кріві.
— Честь, Гаррі!
— Привіт, Коліне! — автоматично відповів Гаррі.
— Гаррі! Гаррі! Один хлопець з мого класу казав, що ти…
Але Колін був такий маленький, що його відразу підхопив потік учнів, несучи до Великої зали; вони ще почули, як він пропищав: “До зустрічі, Гаррі!” — і зник.
— Що міг казати про тебе хлопець з його класу? — зацікавилася Герміона.
— Мабуть, що я — спадкоємець Слизерина, — відповів Гаррі, відчувши, що його серце впало ще нижче, бо раптом згадав, як під час обідньої перерви від нього втікав Джастін Фінч Флечлі.
— Тут повірять у що завгодно, — скривився Рон. Юрба порідшала, й вони спокійно піднялися на наступний поверх.
— Ти справді думаєш, що існує Таємна кімнату? — запитав Рон Герміону.
— Не знаю, — спохмурніла вона. — Дамблдор не зміг вилікувати Місіс Норіс, тому я думаю, що на неї напало щось… ну… нелюдське.
Розмовляючи, вони завернули за ріг і опинилися наприкінці того самого коридору, де стався напад. Зупинилися й озирнулися. Все було так, як і тієї ночі, хіба що на скобі не висіла нерухома кицька, а під стіною з написом “Кімната відчинена” стояв стілець.
— Це тут чатує Філч, — пробурмотів Рон. Вони переглянулися. Коридор був порожній.
— Не зашкодить тут трохи понишпорити, — сказав Гаррі. Він скинув портфель, став навкарач ки і почав повзати, шукаючи бодай якісь сліди.
— Щось підпалене! — сказав він. — Тут… і ось тут.
— Ходи но глянь на це! — покликала Герміо на. — Дивно!
Гаррі підвівся й підійшов до вікна поряд із написом на стіні. Герміона показувала на верхню шибку, де через маленьку тріщину в склі відчайдушно намагалися втекти десь зо два десятки павуків. Довга сріблиста павутинка гойдалася там, наче мотузка, якою вони поспішливо дряпалися, щоб вибратись надвір.
— Ви колись бачили, щоб павуки так поводилися? — здивувалася Герміона.
— Ні, — відповів Гаррі, — а ти, Роне? Роне! Він озирнувся. Рон стояв ззаду, ледве стримуючись, щоб не дременути.
— Що сталося? — запитав Гаррі.
— Я… не… люблю… павуків, — напружено відповів Рон.
— Я цього не знала, — здивовано глянула на Рона Герміона. — Ти стільки разів робив різні настійки з павуками…
— Я нічого не маю проти мертвих павуків, — пояснив Рон, намагаючись не дивитися на вікно, — але я не люблю, коли вони ворушаться.
Герміона захихотіла.
— Це не смішно! — розсердився Рон. — І якщо вже хочете знати, то мені було три роки, коли Фред перетворив мого… мого іграшкового ведмедика на великого брудного павука, бо я зламав його дитячу мітлу. Ви б теж їх зненавиділи, якби тримали в руках ведмедика, а в нього раптом повиростало багато лап і…
Затремтівши, Рон замовк. Герміона й далі ледве стримувала сміх. Відчуваючи, що варто змінити тему, Гаррі сказав:
— Пам’ятаєте ту воду на підлозі? Звідки вона взялася? Хтось уже витер її.
— Вона була тут, — сказав Рон, пройшовши кілька кроків повз Філчеве крісло й показуючи пальцем. — Біля цих дверей.
Він узявся за мідну клямку і раптом відсмикнув руку, як обпечений.
— Що там? — стривожився Гаррі.
— Я не можу туди зайти, — прохрипів Рон, — Це дівочий туалет.
— Ой, Роне, таж там нікого немає! — підійшла до нього Герміона. — Хіба що Плаксива Мірта. Ходімо подивимось.
Не звертаючи уваги на великий напис “Туалет не працює”, вона відчинила двері.
То був найпонуріший, найнеприємніший туалет, До якого коли небудь заходив Гаррі. Під великим потрісканим і вкритим плямами дзеркалом простягся цілий ряд щербатих кам’яних умивальників. Мокра підлога відбивала невиразне світло кількох недогарків, що чаділи у свічниках; дерев’яні дверцята кабінок були облуплені й пошкрябані, а одні з них, наполовину зірвані з завісів, похитувались.
Герміона приклала пальця до вуст і підійшла до останньої кабінки.
— Привіт, Мірто! Як справи? — сказала вона. Гаррі й Рон підійшли теж. Плаксива Мірта плавала в туалетному бачку, видушуючи прищик на підборідді.
— Це дівочий туалет, — підозріло глянула вона на Рона й Гаррі. — Вони не дівчата.
— Ні, — погодилася Герміона. — Я просто хотіла їм показати, як… е е… тут гарно.
Вона невиразно махнула рукою в бік старого брудного дзеркала й мокрої підлоги.
— Запитай, чи вона щось бачила, — ледь чутно попросив Герміону Гаррі.
— Що ти там шепочеш? — глянула на нього Мірта.
— Нічого, — швидко озвався Гаррі. — Ми просто хотіли запитати…
— Я не хочу, щоб за моєю спиною про щось перемовлялися! — проказала Мірта, ковтаючи сльози. — Я все відчуваю, хоч і померла!
— Мірто, тебе ніхто не хоче образити, — пояснила Герміона. — Гаррі тільки…
— Мене ніхто не хоче образити! Отакої! — завила Мірта. — Моє життя у цій школі було таким жалюгідним, а тепер ще й хочуть спаскудити мою смерть!
— Ми хотіли запитати, чи ти останнім часом не помічала чогось дивного, — швидко додала Герміона, — бо під час Гелловіну перед дверима цього туалету хтось напав на кицьку.
— Чи ти бачила тут когось того вечора? — запитав Гаррі.
— Я не звертала уваги! — драматично проказала Мірта. — Півз мене так образив, що я прийшла сюди і намагалася сама себе вбити. Але потім я, звичайно, пригадала, що я… що я…
— Уже мертва, — підказав Рон.
Мірта заридала, знялася в повітря, а тоді перевернулася й пірнула в унітаз сторч головою, забризкавши їх і зникнувши з очей. Судячи з приглушених ридань, вона забилася в якийсь вигин каналізаційної труби.
Гаррі й Рон роззявили роти, але Герміона втомлено знизала плечима й сказала:
— Якщо чесно, сьогодні Мірта була майже веселою. Гаразд, ходімо звідси.
Гаррі ледве встиг зачинити двері, за якими чулися булькітливі Міртині схлипування, як пролунав гучний голос, від якого всі аж підскочили.
— РОНЕ!
На сходах завмер геть приголомшений Персі Візлі, на грудях якого виблискував значок старости.
— Це дівочий туалет! — зойкнув він. — Що ви там…
— Просто дивилися, — знизав плечима Рон. — Чи нема яких слідів, розумієш…
Персі аж роздувся, нагадавши Гаррі місіс Візлі.
— Забирайтеся звідси! Геть! — замахав він руками, відганяючи їх. — Невже вам байдуже, що можуть подумати? А ви знову прийшли сюди, коли всі вечеряють!
— А чого б не прийти? — обурився Рон, зупинившись і люто зиркнувши на Персі. — Слухай, ми ту кицьку й пальцем не чіпали!
— Я так і казав Джіні, — сердито озвався Персі, — але вона й досі думає, що вас виженуть; я ще ніколи не бачив її такою засмученою, вона вся в сльозах! Ти хоч би подумав про неї, усі першокласники тільки про це й говорять.
— Це якраз тобі начхати на Джіні! — розгнівався Рон, вуха якого почервоніли. — Ти тільки боїшся, щоб це не завадило тобі стати старостою школи!
— Знімаю з Ґрифіндору п’ять очок! — відрубав Персі, потираючи пальцями значок старости. — Сподіваюся, це буде наукою для тебе! Більше ніяких детективних розслідувань, бо я напишу мамі!
І він подався геть, а його шия була така ж червона, як Ронові вуха.

*

Того вечора Гаррі, Рон і Герміона посідали у вітальні якомога далі від Персі. Рон і далі мав кепський настрій, раз по раз ляпаючи чорнилом на своє домашнє завдання з заклинань. Коли він неуважно взявся за чарівну паличку, щоб витерти чергову ляпку, вона підпалила йому пергамент. Спалахнувши, наче пергамент, але від злості, Рон із ляскотом закрив свою “Стандартну книгу заклинань, 2 й курс”. На подив Гаррі, Герміона зробила те саме.
— Хто ж то міг бути? — сказала вона тихенько, наче продовжуючи розпочату розмову. — Хто хотів би повиганяти з Гоґвортсу усіх сквибів і учнів маґлівського роду?
— Ану, подумаймо! — вдаючи збентеженість, сказав Рон. — Хто ж це вважає за покидьків усіх учнів маґлівського роду?
Він подивився на Герміону. Герміона невпевнено глянула на нього.
— Якщо ти маєш на увазі Мелфоя…
— А кого ж іще! — вигукнув Рон. — Ти ж чула, як він казав: “Бруднокровці, тепер ваша черга!” Слухай, та варто тільки глянути на його гидку щурячу морду, аби зрозуміти, що то він!
— Мелфой — спадкоємець Слизерина? — скептично мовила Герміона.
— Подивися на його родину, — додав Гаррі, також закриваючи книжку. — Вони всі були в Слизерині, він завжди цим вихваляється. Вони цілком можуть бути нащадками Слизерина. Його ж батько такий лихий!
— Вони могли сторіччями зберігати ключі від Таємної кімнати! — припустив Рон. — Передавати їх від батька до сина.
— Ну… — невпевнено протягла Герміона, — може, й так.
— Але як це довести? — спохмурнів Гаррі.
— Є один спосіб, — поволі вимовила Герміона, зиркнувши на Персі на тому краю кімнати і ще більше стишивши голос. — Це, звичайно, нелегко. І небезпечно, дуже небезпечно. Треба порушити, здається, мало не півсотні шкільних правил.
— Якщо десь за місяць, або й більше, ти надумаєш це пояснити, то скажеш нам, добре? — роздратувався Рон.
— Добре, — холодно озвалася Герміона. — Для Цього нам треба проникнути у слизеринську вітальню і поставити Мелфоєві кілька запитань, але так, щоб він не збагнув, що то ми.
— Але ж це неможливо! — здивувався Гаррі, а Рон усміхнувся.
— Ні, можливо, — заперечила Герміона. — Треба тільки дістати трохи багатозільної настійки.
— Що це? — запитали водночас Гаррі й Рон.
— Кілька тижнів тому про неї на своєму уроці згадував Снейп.
— Ти гадаєш, на уроках зілля й настійок ми не маємо іншої роботи, як слухати Снейпа? — буркнув Рон.
— Ця настійка трансформує одну людину в іншу Подумайте про це! Ми могли б перетворитися на трьох слизеринців. Ніхто б не здогадався, що то ми. Мелфой міг би розповісти нам що завгодно! Може, він і зараз вихваляється десь у слизеринській вітальні, — якби ж ми могли його чути!
— Ця багатозільна штука мене трохи лякає, — насупився Рон. — А що, як ми назавжди лишимося слизеринцями?
— З часом вона втрачає свою силу, — нетерпляче махнула рукою Герміона, — а от дістати рецепт буде дуже важко. Снейп казав, що він є в книжці під назвою “Найпотужніші настійки”, яка зберігається в бібліотеці у відділі службової літератури.
На жаль, існував тільки один спосіб узяти книжку зі службового відділу — мати письмовий дозвіл котрогось учителя.
— Ой, нелегко буде пояснити, навіщо нам ця книжка, — засумнівався Рон. — Усі відразу здогадаються, що ми хочемо зробити якусь заборонену настійку.
— Мені здається, — заперечила Герміона, — що, переконавши когось, ніби нас цікавить тільки теорія, ми мали б шанс.
— Ой, перестань, ніхто з учителів на таке не купиться! — скривився Рон. — Хіба якийсь останній дурень.

— РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ —
Скажений бладжер

Після прикрої пригоди з ельфами професор Локарт уже не приносив живих істот до класу. Натомість читав учням уривки зі своїх книжок, а іноді відтворював найдраматичніші епізоди з них.
Здебільшого він просив Гаррі допомогти йому з тими театралізаціями, тож Гаррі — хоч не хоч — мусив виконувати ролі то простого трансильванського селянина, котрого Локарт вилікував від словоточивого прокльону, то снігової людини з нежитем, то вампіра, який після зустрічі з Локартом не їв нічого, окрім салатів.
На одному з уроків захисту від темних мистецтв Гаррі знову стояв перед усім класом, щоб виконувати роль вовкулаки. Можна було б і відмовитись, але він мав поважну причину не псувати Локартові настрою.
— Ану, Гаррі, голосно завий!.. Чудово! А тоді, ви не повірите, я кинувся на нього, — отак! — збив на землю, — раз! — тримав однією рукою, а другою приставив до горла чарівну паличку! А потім зібрав усю свою силу і виконав надзвичайно складне заклинання “Гоморфус”! Вовкулака жалібно заскавулів, — давай, Гаррі! Пронизливіше!.. О, чудово! — і шерсть раптом зникла, кігті зменшились, і він знову перетворився на людину… Просто, але ефектно! І тепер іще одне село довіку буде прославляти мене як героя, який звільнив бідолашних людей від щомісячних жахливих нападів вовкулаки.
Задзвонив дзвоник, і Локарт підвівся.
— Домашнє завдання: скласти вірш, присвячений моїй перемозі над вовкулакою з Ваґа Ваґа! Автор найкращого твору отримає книжку “Я — магічний” з моїм автографом!
Учні почали розходитися, а Гаррі подався в кінець класу, де на нього чекали Рон і Герміона.
— Готові? — прошепотів Гаррі.
— Тільки нехай усі підуть, — нервово озвалася Герміона. — Гаразд…
Міцно затиснувши в руці аркуш паперу, вона попрямувала до Локартового письмового столу, а Гаррі з Роном — услід за нею.
— Е е… пане професоре Локарте! — затинаючись, почала Герміона. — Я б хотіла… взяти з бібліотеки цю книжку. Для позакласного читання. — Тремтячою рукою вона простягла аркуш паперу. — Але річ у тому, що вона у відділі службової літератури, і треба, щоб хтось з учителів підписав дозвіл. Я певна, що вона допоможе мені краще зрозуміти ваші слова з “Упертих упирів” про отрути сповільненої дії.
— Ах, “Уперті упирі”! — вигукнув Локарт, беручи в Герміони аркуш і задоволено усміхаючись. — Мабуть, то моя найулюбленіша книжка! Вона тобі сподобалась?
— О, так! — у захваті підтвердила Герміона. — А як винахідливо ви впіймали того останнього упиря в капкан із чайного ситечка!
— Ну… гадаю, ніхто не заперечить, якщо я трохи допоможу найкращій учениці року, — приязно сказав Локарт, витягуючи довжелезне павичеве перо. — Гарне, правда? — хибно витлумачив він гримасу на Роновім обличчі. — Звичайно я вживаю його для автографів.
Локарт вивів свій величезний підпис із закру тасами і віддав дозвіл Герміоні.
— Ну, Гаррі, — почав Локарт, а Герміона тим часом неслухняними пальцями склала дозвіл і запхала його в торбинку, — завтра, здається, перший у сезоні матч із квідичу? Ґрифіндор проти Слизерину, так? Я чув, що ти здібний гравець. Я теж був ловцем. Мене запрошували до національної збірної, але я вирішив присвятити своє життя боротьбі з темними силами. Але, якщо захочеш потренуватися зі мною особисто, звертайся без вагань. Я зажди радий поділитися досвідом із гравцем початківцем.
Гаррі щось буркнув і побіг наздоганяти Рона з Герміоною.
— Неймовірно! — здивувався він, розглядаючи з друзями підпис на дозволі. — Він навіть не подивився, що то за книжка.
— Бо він заплішений дурень! — скривився Рон. — Але це нам на руку — маємо те, що треба.
— Ніякий він не дурень! — обурено пискнула Герміона, коли вони вже бігли до бібліотеки.
— Це тому, що назвав тебе найкращою ученицею року?..
Увійшовши до бібліотеки, де панувала приглушена тиша, вони замовкли. Бібліотекарка мадам Пінс була високою, дратівливою жінкою, що скидалася на голодну гієну.
— “Найпотужніші настійки?” — підозріло перепитала вона, намагаючись забрати в Герміони аркуш із дозволом, проте дівчина не випускала його з рук.
— Чи не могла б я лишити його собі? — ледь чутно запитала вона.
— Ой, перестань! — скривився Рон, вихопив у неї дозвіл і простягнув його мадам Пінс. — Ми дістанемо тобі ще один автограф. Локарт підпише будь який папірець, який покладеш перед ним.
Мадам Пінс піднесла аркуш до світла, немовби намірившись викрити фальшивку, але все було правильно. Вона зникла десь між високих стелажів і за кілька хвилин повернулася з великою й мовби запліснявілою книжкою. Герміона обережно поклала її в торбинку, і вони пішли геть. Старалися не бігти і не видаватися надто винними.
Через п’ять хвилин вони знову сховалися у занедбаному туалеті Плаксивої Мірти. Герміона не зважала на Ронові заперечення, пояснивши, що сюди не зайде жодна нормальна людина, тож їм майже ніхто не заважатиме.
Плаксива Мірта голосно рюмсала у своїй кабінці, але вони не звертали уваги на неї, а вона на них.
Герміона обережно розгорнула “Найпотужніші настійки”, й вони схилилися над покритими де не де цвіллю сторінками. З першого погляду стало зрозуміло, чому ця книжка зберігається у відділі службової літератури. Деяке зілля призводило до таких жахливих наслідків, що про них і думати не хотілося, а до того ж там були гидезні ілюстрації, скажімо, чоловік, вивернутий навиворіт, або відьма, з чиєї голови росло багато рук.
— Ось вона, — схвильовано мовила Герміона, знайшовши сторінку під назвою “Багатозільна на стійка”. Сторінка була прикрашена малюнками людей, які вже наполовину перетворилися на інших осіб. Гаррі щиро сподівався, що той лютий біль, який викривив їм обличчя, був тільки витвором уяви художника.
— Це найскладніша настійка, про яку я коли небудь читала, — сказала Герміона, переглядаючи рецепт. — Мереживокрилі мушки, п’явки, м’ята і спориш, — бурмотіла вона, перебігаючи пальцем список компонентів. — Ну, це досить легко, усе це є в шкільній коморі, ми дамо собі раду. О… нічого собі! — молотий ріг дворога, — не знаю, де нам його й дістати? Покришена шкіра африканського змія бумсленґа, — і це буде непросто, — а ще, звичайно, частинка тієї людини, якою треба стати.
— Перепрошую! — гостро озвався Рон. — Що ти маєш на увазі? Я не питиму настою Кребових нігтів!
Герміона ніби його й не чула:
— Цим зараз не треба перейматися, ті частинки додають аж наприкінці.
Ронові мов заціпило й він обернувся до Гаррі, але того тривожило інше.
— Герміоно, ти хоч уявляєш, скільки нам усього треба вкрасти? У шкільній коморі точно немає покришеної шкіри бумсленґа. І що тоді — ламати Снейпів приватний сейф? Не знаю, чи це добра ідея.
Герміона з ляскотом закрила книжку.
— Ну, якщо ви боїтеся, то нехай! — розсердилася вона. Її обличчя розпашілося, а очі блищали яскравіше, ніж завжди. — Ви знаєте, що я не люблю порушувати правил. Але, як на мене, погрози всім, хто маґлівського роду, — то набагато гірше порушення, ніж виготовлення складної настійки. Але якщо вам байдуже — причетний до цього Мелфой чи ні, я одразу ж піду до мадам Пінс і віддам книжку!
— Ніколи не думав, що дочекаюся дня, коли ти будеш переконувати нас порушити правила! — здивувався Рон. — Гаразд, ми це зробимо. Тільки без нігтів, о’кей?
— А як довго треба готувати настійну? — поцінавився Гаррі, коли повеселіла Герміона знову розгорнула книгу.
— Ну, якщо м’яту треба збирати при повному місяці, а мереживні крильця настоювати три тижні, то, гадаю, вона буде готова десь за місяць. Треба тільки дістати всі компоненти.
— Місяць? — засмутився Рон. — Та за цей час Мелфой переб’є половину учнів маґлівського роду! — Але Герміонині очі знову небезпечно звузилися, тож він швиденько додав: — Але це найкращий план, який ми маємо. Отож — повний вперед!
Проте, поки Герміона виглядала, чи їм безпечно вийти з туалету, Рон прошепотів до Гаррі:
— Було б значно менше мороки, якби ти завтра просто збив Мелфоя з мітли.

*

Гаррі прокинувся в суботу ще вдосвіта і якийсь час лежав, думаючи про сьогоднішний матч із квідичу. Він хвилювався, уявляючи, що скаже Вуд, коли Ґрифіндор програє, і переживав, що буде, коли перед ними з’явиться команда на найшвидших у світі спортивних мітлах. Він ще ніколи так сильно не бажав перемоги над Слизерином. Пролежавши так з півгодини й відчуваючи, як тривожно стискається його серце, він піднявся, одягнувся й пішов снідати доволі рано. За довгим порожнім столом він побачив решту гравців ґрифін дорської команди, які з напруженим виглядом збилися докупи.
Наближалася одинадцята, і вся школа рушила на стадіон для квідичу. Був досить паркий день, який обіцяв грозу. Рон з Герміоною підбігли, щоб
побажати Гаррі удачі, перше ніж він зайде до роздягальні. Гравці одягли яскраво червону ґрифін дорську форму, а тоді посідали, щоб вислухати традиційні передматчеві настанови Вуда.
— Слизерин має кращі мітли, ніж ми, — промовив він, — тут годі заперечити. Але ми маємо кращих гравців. Ми тренувалися ретельніше за них, літали і в погоду, і в негоду (“Що правда, то правда, — пробурмотів Джордж Візлі. — Я ще від серпня не був сухим”), тож вони ще проклинатимуть той день, коли дозволили малому слизняку Мелфою купити собі місце в команді.
Схвильовано здіймаючи груди, Вуд повернувся до Гаррі:
— Ти, Гаррі, повинен показати їм, що для ловця багатий батько — то ще не все. Гаррі, ти мусиш або впіймати снича раніше за Мелфоя, або померти. Сьогодні нам конче потрібна перемога! Нічого, окрім перемоги!
— Так що розслабся, Гаррі, — підморгнув йому Фред.
Коли ґрифіндорці виходили на поле, їх привітав гамір трибун; здебільшого лунали підбадьорливі вигуки, адже Рейвенклов і Гафелпаф бажали Сли зеринові поразки. Проте слизеринці зняли теж чималий галас і засвистіли. Мадам Гуч, тренер з кві дичу, попросила Флінта й Вуда потиснути руки, і капітани, обмінявшись загрозливими поглядами. Щосили стиснули один одного.
— Починаємо після свистка, — сказала мадам Гуч. — Три… два… один…
Натовп збуджено загудів, і чотирнадцять гравців злетіли у свинцеве небо. Гаррі здійнявся вище за всіх і примружився, шукаючи снича.
— Що, кайфуєш, башка зі шрамом? — крикнув Мелфой, проносячись під ним, мовби демонструючи швидкість своєї мітли.
Гаррі не мав часу відповісти. Саме тієї миті у нього мало не влучив важкий чорний бладжер; Гаррі ледве ухилився, відчувши, як бладжер черкнув по волоссю.
— Пильнуй, Гаррі! — майнувши поряд, гукнув Джордж із биткою в руці, готовий відбити бладжера назад до слизеринців. Гаррі побачив, як він з усієї сили вгатив по бладжеру, скерувавши його на Адріяна Пасі, але бладжер розвернувся і знову понісся до Гаррі.
Гаррі стрімко пірнув униз, ухиляючись від м’яча, а Джордж потужно відбив його в напрямку Мелфоя. І знову бладжер розвернувся, немов бумеранг, і прицілився в голову Гаррі.
Гаррі розігнався і полинув на протилежний край поля. Він чув, як бладжер зі свистом летить услід. Що діється? Бладжери ніколи не полювали тільки на одного гравця, а прагнули збити якомога більше учасників.
На тому краю поля Фред Візлі приготувався зустріти бладжера. Гаррі пірнув униз, а Фред щосили влупив, і бладжер змінив напрямок польоту.
— Готово! — радісно закричав Фред, але радіти було зарано: бладжер знову помчав до Гаррі, який притягував його, наче магніт, і Гаррі знову мусив щодуху від нього втікати.
Почався дощ. Гаррі відчув, як важкі краплини падають на обличчя і забризкують окуляри. Він навіть не знав, що відбувається на полі, доки не почув, як Лі Джордан, коментатор матчу, оголосив: “Слизерин веде з рахунком 60 : 0″.
Слизеринські супермітли явно робили свою справу, а божевільний бладжер тим часом уперто намагався збити Гаррі просто в повітрі. Фред із Джорджем мусили тепер летіти так близько, що Гаррі нічого не бачив, окрім мигтіння їхніх рук, і не мав жодної нагоди не те що піймати, а навіть побачити снича.
— Щось тралилося з тим бладжером! — прохрипів Фред, щосили замахуючись биткою на м’яч, аби перешкодити новому нападові на Гаррі.
— Треба взяти тайм аут! — гукнув Джордж, намагаючись одночасно дати сигнал Вудові і завадити бладжеру розбити Гаррін ніс.
Вуд, очевидно, зрозумів. Пролунав свисток мадам Гуч. і Гаррі, Фред та Джордж пішли на посадку, й далі уникаючи скаженого бладжера.
— Що діється? — запитав Вуд, коли ґрифіндорська команда зібралася разом, а слизеринці в натовпі глузливо зареготали. — 3 нас просто знущаються! Фреде, Джордже, де ви були, коли той бладжер не дав Анжеліні забити гол?
— Олівере, ми були на шість метрів вище й не давали другому бладжеру вбити Гаррі! — сердито пояснив Джордж. — Хтось зачарував його, він не дає Гаррі спокою і цілу гру ганяється тільки за ним! Ці слизеринці щось йому поробили!
— Але ж бладжери ще з останнього тренування були замкнені в кабінеті мадам Гуч, і тоді вони літали нормально! — стурбовано заперечив Вуд.
Мадам Гуч прямувала до них. Гаррі бачив, як за її плечима команда Слизерину глузувала й показувала на нього пальцями.
— Послухайте, — сказав Гаррі, поки вона не підійшла, — якщо ви обоє постійно будете літати довкола мене, я ніколи не зможу впіймати снича, хіба що він сам залетить мені в рукав. Вертайтеся до команди, а я з тим божевільним бладжером упораюся сам.
— Не будь дурним, — сказав Фред. — Він відірве тобі голову.
Вуд поглядав то на Гаррі, то на братів Візлі.
— Олівере, це божевілля! — сердито озвалася Алісія Спінет. — Не можна лишати Гаррі віч на віч з тією штукою! Треба провести розслідування!
— Якщо ми зараз припинимо гру, нам зарахують поразку! — вигукнув Гаррі. — А ми не повинні програти Слизеринові через якогось скаженого бладжера! Давай, Олівере, скажи їм, що я впораюся сам!
— Ти сам у цьому винен, — сердито звинуватив Вуда Джордж. — “Упіймати снич або померти!” — як можна було молоти такі дурниці!
Підійшла мадам Гуч.
— Готові грати далі? — запитала вона Вуда. Вуд оцінив рішучий вираз обличчя Гаррі.
— Добре, — сказав він. — Фред, Джордж, ви чули, що казав Гаррі? — облиште його, він сам собі дасть раду з бладжером.
Дощ посилювався. Після свистка Гаррі щосили відштовхнувся від землі й відразу почув за спиною знайомий свист бладжера. Гаррі підіймався вище й вище. Він петляв та йшов у піке, літав по спіралі, зигзагами й колами. Голова йому трохи паморочилась, але він ні на мить не заплющував очей. Дощ заливав йому окуляри й затікав у ніздрі, коли він перевертався догори ногами, уникаючи чергової підступної атаки бладжера. Він чув, як регочуть у натовпі, знав, що видається кумедним, але скажений бладжер був тяжкий і не міг так швидко, як він, міняти напрям руху. Гаррі гасав довкола стадіону, немов на американських гірках, приглядаючись крізь сріблясту запону дощу до ґрифіндорських воріт, де Адріян Пасі намагався облетіти Вуда.
Бладжер знову мало не влучив у Гаррі, просвистівши над самісіньким його вухом; Гаррі круто повернув праворуч і помчав у протилежному напрямку.
— Хочеш, Поттере, стати балериною — зареготав Мелфой, коли Гаррі кумедно перекрутився в повітрі, уникаючи бладжера. Гаррі відлетів, а бладжер мчав за ним слідом на відстані не більше метра — і тут, розлючено зиркнувши на Мелфоя, Гаррі побачив золотого снича. Снич висів за кілька сантиметрів над лівим вухом Мелфоя, а той, глузуючи з Гаррі, його не помічав.
Гаррі на мить завис у повітрі, не наважуючись помчати до Мелфоя, щоб той не озирнувся й не побачив снича.
БАХ!!!
Ця мить виявилася задовгою. Бладжер нарешті таки влучив йому в лікоть, і Гаррі відчув, як хруснула рука. Мов у тумані, запаморочений від пекучого болю, він боком сповз зі своєї мокрющої мітли, чіпляючись за неї однією ногою, тоді як права рука безпорадно звисала. Бладжер розвернувся для нової атаки, цього разу цілячись йому в обличчя. Гаррі встиг ухилитися, і лиш одна думка пронизувала його занімілий мозок: дістатися до Мелфоя.
Ледве не зомліваючи від болю, він пірнув крізь запону дощу просто на вишкірене розмите обличчя, що було під ним, і побачив нажахані очі: Мелфой подумав, що Гаррі атакує його.
— Що за… — аж задихнувся він, тікаючи від Гаррі.
Гаррі пустив мітлу, випростав здорову руку і щосили шарпнувся вперед; він відчув, як пальці схопили холодного снича, але тримав тепер мітлу тільки ногами. Глядачі аж зойкнули, коли він став падати на землю, відчайдушно намагаючись не втратити свідомість.
Він гепнувся в калюжу, розляпавши болото на всі боки, а мітла кудись відскочила. Його рука неприродно стирчала. Скривившись від болю, Гаррі почув, мов крізь вату, вигуки й свист. Глянув на снич, затиснутий у другій руці.
— О… — ледь чутно вимовив, — ми виграли. І знепритомнів.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве