Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і келих вогню”

Джоан К. Ролінґ
Гаррі Поттер і келих вогню

Гаррі Поттер – 4

Vit
«Гаррі Поттер і келих вогню»: А БА БА ГА ЛА МА ГА; Київ; 2003
ISBN 966 7047 40 7

Попереду у Гаррі Поттера четвертий рік навчання у Гоґвортській школі чарів і чаклунства, на яку несподівано насувається дивовижна подія — Тричаклунський турнір. І, на жаль, не лише він…

Дж.К.Ролінґ
Гаррі Поттер і келих вогню

Пітерові Ролінґу,
на спомин про містера Рідлі
та Сюзен Сладден,
котра допомогла Гаррі вийти
з комірчини

— РОЗДІЛ ПЕРШИЙ —
Будинок Редлів

Мешканці Малого Генґелтона й досі називали його будинком Редлів, хоча відтоді, як там жили Редли, спливло вже багато років. Будинок височів на пагорбі понад селом; декотрі вікна були забиті дошками, на даху бракувало черепиці, а свавільний плющ густо обплітав його фасад. Колись добротна садиба, найбільша і найвеличніша в усій околиці, стояла тепер занедбана, сумна й покинута.
Усі малогенґелтонці сходилися на думці, що то була “моторошна місцина”. Півстоліття тому тут скоїлося щось настільки загадкове й страшне, що літні селяни й досі заводили мову про це, коли бракувало нових пліток. Історію переповідали стільки разів, щоразу прикрашаючи новими подробицями, що ніхто вже не був певен, де правда, а де — вигадка. Проте кожнісінька версія починалася однаково: п’ятдесят років тому, коли редлівський будинок іще вражав своєю красою, одного погожого літнього ранку покоївка увійшла до вітальні й побачила, що всі троє Редлів мертві.
Вона помчала з пагорба в село і своїм лементом розбудила мало не всіх мешканців:
— Лежать з витріщеними очима! Холодні, як льодяки! Так у своїх вечірніх тувалетах і досі…
Викликали поліцію, і весь Малий Генґелтон завирував неприхованим збудженням та зацікавленням. Ніхто навіть про людське око не вдавав, ніби сумує за Редлами, яких тут недолюблювали. Підстаркуваті містер та місіс Редл були багаті, чванливі й нечемні, а Том, їхній дорослий син, навіть перевершував своїх батьків. Людей цікавило одне: хто вбивця? Адже ж не могли троє цілком здорових людей просто так врізати дуба однієї й тієї ж ночі.
У “Повішенику”, сільському шинку, того вечора аж гуло: все село збіглося обговорити вбивства. І ті, хто не полінувався покинути свої затишні оселі, були цілковито винагороджені: несподівано в шинку з’явилася куховарка Редлів і оголосила принишклій юрбі, що заарештовано Френка Брайса.
— Френка?! — вигукнуло кілька голосів. — Не може бути!
Френк Брайс був садівником Редлів і самотньо мешкав у занедбаній хатині неподалік редлівського будинку. Френк повернувся з війни із задерев’янілою ногою і з великою відразою до натовпів та галасу, й відтоді працював у Редлів.
Усі кинулись пригощати куховарку випивкою, щоб вивідати подробиці.
— Я завжди вважала, що він чудик, — сказала вона нетерплячим односельцям після четвертої склянки хересу. — Таке дикувате! Піднесеш йому чаю, та ще й сто разів припросити мусиш, бо не возьме. Нелюдяний, ох нелюдяний…
— Але ж, — озвалася жінка за шинквасом, — Френк пережив тяжку війну, він хотів спокою. Навіщо йому було…
— А в кого ж іще були ключі од задніх дверей? — гаркнула куховарка. — Скіки пам’ятаю, в садівниковій халупі все висів запасний ключ! Ніхто ж не виламав дверей тії ночі! І вікна цілі! Френкові досить було прокрастися в будинок, поки ми всі давали хропака…
Односельці похмуро перезирнулися.
Я завжди підозрював, що з ним щось не те! — пробурмотів якийсь чоловік біля шинквасу.
— Це війна на нього так вплинула, якщо хочете знати, — втрутився шинкар.
— Чи ж я не казала тобі, Дот, що не хотіла б потрапити Френкові під гарячу руку? Казала, чи ні? — схвильовано вигукнула жінка в кутку.
— Жахнючий тип! — запопадливо підтвердила Дот. — Пам’ятаю, ще як він був малим дитям…
До ранку вже мало хто в Малому Генґелтоні й сумнівався, що Редлів убив Френк Брайс.
А в сусідньому містечку Великий Генґелтон, у темному й брудному поліційному відділку Френк уперто повторював, знову й знову, що він ні в чому не винний, але в день смерті Редлів бачив біля їхнього будинку незнайомого підлітка — чорнявого й блідого. Більше ніхто в селі того підлітка не бачив, тож поліція була впевнена, що Френк його просто вигадав.
І от, коли Френкове становище видавалося вже безнадійним, надійшов лікарський висновок про тіла Редлів, який змінив геть усе.
Поліція ще не бачила дивнішого звіту. Медична комісія, дослідивши тіла, дійшла висновку, що жодного з Редлів ані отруєно, ані заколото, ані застрелено, ані задушено, і взагалі — наскільки вони могли судити — їм не було заподіяно ані найменшої шкоди. По суті, йшлося далі в тому звіті, в якому чулася явна розгубленість, усі Редли мали ідеальне здоров’я, якщо не зважати на те, що були мертвісінькі. Єдине лиш зауважили лікарі, які намагалися знайти хоч якусь зачіпку, — це те, що в кожного з Редлів на обличчі лишився вираз жаху. На це розчарована поліція заявила, що відразу трьох дорослих людей не можна нажахати до смерті.
Оскільки не було жодного доказу, що Редлів хтось убив, поліції довелося Френка випустити. Редлів поховали на цвинтарі Малого Генґелтона, та навіть у могилах Редли ще довго збуджували цікавість селян. На загальний подив, Френк Брайс, огорнений хмарою підозр, повернувся до своєї хатини у редлівській садибі.
— А я гадаю, що це він їх закатрупив, і мені байдуже, що каже поліція, — доводила Дот у “Повішенику”. — І якби він мав хоч крихту порядності, то забрався б звідси, розуміючи, що ми все знаємо.
Та Френк не забрався. Він лишився, щоб доглядати за садом для наступної родини, що оселилася в будинку Редлів, а тоді ще для наступної — жодна родина не затримувалася тут надовго. Можливо, якоюсь мірою й через Френка кожен новий власник нарікав на гнітючі відчуття, що їх викликала в нього ця садиба, яка без постійних мешканців почала занепадати.

* * *

Багатій, що володів редлівським будинком тепер, теж у ньому не жив і ніяк його не використовував. У селі подейкували, що він тримає будинок “через податки”, хоч ніхто й не зміг би пояснити, що це означає. Одначе багатій і далі платив Френкові за роботу. Незабаром старому мало виповнитися сімдесят сім, він був майже глухим, його покалічена нога згиналася ще гірше, та за гарної погоди можна було побачити, як він усе ще порпається на клумбах, плутаючись у бур’янах, що виросли вже вищі за нього.
Та не тільки бур’яни докучали Френкові. Сільські хлопчаки взяли собі за звичку жбурляти камінці у вікна редлівського будинку. Вони гасали на велосипедах по газонах, що їх так ревно доглядав Френк. Кілька разів, щоб показати свою відвагу, хлопці вдиралися в старий будинок. Вони добре знали, настільки Френк був відданий цій садибі, тож їх забавляло, коли він шкутильгав до них, погрозливо розмахуючи костуром і хрипко їх лаючи.
Френк не мав сумніву, що хлопці знущаються з нього тому, що так само, як і їхні батьки й діди, вважають його вбивцею. Отож коли він якось у серпні прокинувся серед ночі й побачив, що в старому будинку діється щось дивне, він вирішив, що то чергова зухвала витівка хлопців, які вирішили йому допекти.
Френка збудив біль у хворій нозі. Так сильно на його довгім віку вона ще не боліла. Він устав і пошкандибав на кухню, щоб налити гарячої води в грілку, яку прикладав до хворого коліна. Стоячи біля умивальниці й наповнюючи чайник, він зиркнув на редлівський будинок і побачив у верхніх вікнах мерехтливе світло. Френк одразу збагнув, що там діється: хлопці знову пробралися в дім і, судячи з мерехтіння, розпалили там вогнище.
Френк не мав телефону, та ще й глибоко зневірився в поліції, відколи його затримали й допитували стосовно смерті Редлів. Він негайно поставив чайника на місце, поспіхом пошкутильгав назад до спальні, і невдовзі повернувся на кухню вже одягнений. Знявши іржавого старого ключа з гачка біля дверей, він схопив свого костура, обіпертого до стіни, і вийшов у ніч.
Передні двері будинку Редлів були цілі. Усі вікна — так само. Френк обійшов будинок, дошкандибав до майже цілком зарослого плющем чорного ходу, витяг старого ключа, встромив його в замок і нечутно відімкнув двері.
Він опинився в кухні, більше схожій на печеру. Френк не заходив сюди багато років. Одначе навіть у пітьмі пригадав, де містяться двері в передпокій, і навпомацки рушив до них. Його нюх відчув запах тліну, а слух загострився, щоб почути згори будь які кроки чи голоси. Він зайшов до передпокою, де завдяки великим вікнам обабіч парадних дверей було трохи світліше, й почав підніматися по сходах, утішаючись, що кам’яні східці вкриті товстим шаром пилюки, яка приглушувала його кроки й постукування костура.
Нагорі Френк повернув праворуч і зразу побачив, куди залізли непрохані гості: двері в самому кінці коридору були ледь прочинені, і крізь щілину пробивалося мерехтливе світло, кидаючи на темну підлогу довгу золотаву стежку. Френк підкрадався ближче й ближче, міцно стискаючи костура. Коли до дверей залишилося з півметра, він зміг розгледіти невеличку частину кімнати.
Тепер він бачив, що вогонь палахкотить у каміні. Це неабияк його здивувало. Старий завмер і напружено прислухався: з кімнати долинав чоловічий голос — тихенький і боязкий.
— Мій пане, у пляшці є ще трохи, якщо ви голодні.
— Пізніше, — озвався другий голос, що також належав чоловікові, проте був на диво пронизливий і холодний, немов раптовий порив крижаного вітру. Було в тім голосі щось таке, від чого ріденьке волосся на Френковій потилиці стало дибки.
— Підсунь мене ближче до вогню, Червохвосте. Френк прихилився до дверей правим вухом, яким чув трохи краще. Дзенькнула пляшка, яку поставили на щось тверде, а тоді глухо зарипіло важке крісло, що його поволокли по підлозі. Френк мигцем побачив спину дрібного чоловіка, що штовхав крісло. Одягнений він був у довгу чорну мантію, а на тімені блищала лисина. Потім він знову зник з поля зору.
— А де Наджіні? — поцікавився холодний голос.
— Я… я н не знаю, мій пане, — нервово відповів перший голос. — Либонь, оглядає будинок…
— Подоїш її перед сном, Червохвосте, — звелів другий голос. — Я вночі захочу їсти. Подорож мене страшенно виснажила.
Наморщивши чоло, Френк прихилив ще ближче до дверей своє праве вухо, намагаючись нічого не пропустити. Якусь хвилю панувала мовчанка, а тоді чоловік, якого називали Червохвіст, заговорив знову.
— Мій пане, дозвольте запитати, як довго ми тут пробудемо?
— Тиждень, — озвався холодний голос. — Або й довше. Це місце доволі зручне, а наш план іще не готовий. Безглуздо починати, поки не завершиться Кубок світу з квідичу.
Френк устромив у вухо свого гачкуватого пальця й покрутив ним. У вусі зібралося забагато сірки, тому, мабуть, йому й причулося чудернацьке слово “квідич”.
— Ку… Кубок світу з квідичу, мій пане? — перепитав Червохвіст. (Френк задлубав пальцем у вусі ще енергійніше). — Д даруйте, але… я не розумію… навіщо нам чекати, доки завершиться Кубок світу?
— Тому, бовдуре, що зараз сюди з’їжджаються чарівники з цілого світу, і кожна нишпорка з Міністерства магії буде, як навіжена, винюхувати наймізерніші ознаки чогось незвичайного, перевіряючи всіх по сто разів. Вони просто одержимі манією приховати все від маґлів. Тому нам слід зачекати.
Нарешті Френк перестав длубатись у вусі. Цього разу він виразно почув слова “Міністерство магії” , “чарівники” та “маґли” . Очевидно, кожне з них мало якесь потаємне значення, а Френк знав лише два типи людей, що спілкуються подібним чином — шпигуни та злочинці. Він міцніше стис костура і прислухався ще уважніше.
— То ваша світлість таки не передумали? — тихенько запитав Червохвіст.
— Звісно ж, не передумав, Червохвосте. — У холодному голосі тепер вчувалися погрозливі нотки.
Після короткої паузи Червохвіст заговорив знову. Слова вилітали з нього так поспішно, мовби він примушував себе викласти все до того, як утратить самовладання.
— Це можна зробити й без Гаррі Поттера, мій пане.
Знову пауза, цього разу трохи довша, а тоді…
— Без Гаррі Поттера? — м’яко видихнув другий голос. — Зрозуміло…
— Мій пане, я це кажу не від турботи за хлопця! — вигукнув Червохвіст писклявим голоском. — Він для мене ніхто, абсолютний нуль! Просто, якби ми використали іншого чарівника чи відьму… будь кого… то все можна було б здійснити значно скоріше! Якби ви дозволили мені вас покинути хоч на короткий час — ви ж знаєте, як чудово я вмію маскуватися — я був би тут уже за якихось два дні з відповідною особою.
— Я можу скористатися іншим чарівником, — м’яко вимовив другий голос, — це правда…
— Мій пане, в цьому справді є сенс, — полегшено зітхнув Червохвіст. — Дістатися до Гаррі Поттера буде вкрай важко, його так добре охороняють…
— То ти зголошуєшся знайти йому заміну? Цікаво… може, тобі набридло мене доглядати, Червохвосте? Чи, може, твоя пропозиція відмовитися від мого плану — ніщо інше, як спроба від мене втекти?
— Мій пане! Я… я й гадки не мав від вас тікати, що ви…
— Не бреши мені! — засичав другий голос. — Я завжди все відчуваю, Червохвосте! Ти шкодуєш, що взагалі до мене повернувся. Я тобі бридкий. Я бачу, як ти здригаєшся, коли дивишся на мене, відчуваю, як тебе пересмикує, коли ти торкаєшся до мене…
— Ні! Моя відданість вашій світлості…
— Твоя відданість — це тільки страх. Тебе б тут не було, якби ти мав куди податися. Але як я виживу без тебе, якщо мене щокілька годин потрібно годувати? Хто доїтиме Наджіні?
— Мій пане, вигляд у вас значно здоровіший…
— Брехун, — видихнув другий голос. — Я не здоровіший, а кілька днів на самоті відберуть у мене й ті рештки здоров’я, які я зберіг усупереч твоєму бездарному доглядові. Замовкни!
Червохвіст, котрий щось нерозбірливо бурмотів, одразу замовк. Кілька секунд Френк не чув нічого, окрім потріскування вогню в каміні. А тоді другий голос заговорив пошепки, майже зашипів.
— Я маю вагомі підстави, щоб використати саме цього хлопця. Я це тобі вже пояснював. Нікого іншого я не шукатиму. Я чекав тринадцять років. Ще кілька місяців нічого не важать. А щодо його охорони… я впевнений, що мій план спрацює. Все, чого я потребую від тебе, Червохвосте — це трохи твоєї відваги. І ти цієї відваги нашкребеш, бо інакше відчуєш усю силу гніву Лорда Волдеморта…
— Мій пане, дозвольте сказати! — верескнув панічно Червохвіст. — Усю нашу подорож я прокручував у голові ваш план… Мій пане, зникнення Берти Джоркінз не може довго лишатися непоміченим, а якщо ми продовжимо, якщо я накладу закляття…
— Якщо? — просичав другий голос. — Якщо? Якщо ти діятимеш за планом, Червохвосте, то в міністерстві ніхто й не довідається, що зник іще хтось. Ти діятимеш тихенько й без метушні. Я волів би зробити все сам, але в моєму нинішньому становищі… Червохвосте, ще одну перешкоду усунуто і шлях до Гаррі Поттера чистий. Я ж не кажу, щоб ти робив усе сам. До того часу мій вірний слуга вже буде з нами…
— Я ваш вірний слуга, — понуро буркнув Червохвіст.
— Червохвосте, мені потрібен помічник з головою, у чиїй вірності я ніколи не сумніватимусь, а ти, на жаль, не відповідаєш цим вимогам.
— Це ж я вас знайшов, — з гострою образою в голосі заперечив Червохвіст. — Знайшов і привів Берту Джоркінз.
— Це правда, — вдоволено погодився другий чоловік. — Проблиск розуму, якого я від тебе, Червохвосте, й не сподівався. Хоча, правду кажучи, ти ж, либонь, не підозрював, яка вона буде корисна, коли її ловив.
— Я… я гадав, що вона буде корисна, мій пане…
— Брехло, — озвався знову другий голос, не приховуючи жорстокого вдоволення. — Одначе я не заперечую, що її інформація була неоціненна. Без неї я не створив би свого плану, і тому, Червохвосте, ти одержиш винагороду. Я тобі дозволю виконати моє найголовніше завдання. Багато моїх послідовників віддали б свою праву руку за можливість виконати його…
— С справді, мій пане? Яке?.. — Червохвіст знову говорив перелякано.
— О Червохвосте, ти ж не хочеш, щоб я зіпсував сюрприз. Твоя черга настане в самому кінці… Але я обіцяю, що тобі випаде честь бути таким же корисним, як і Берта Джоркінз.
— Ви… ви… — голос у Червохвоста раптово охрип, наче йому пересохло в горлі. — Ви… хочете… вбити… й мене?
— Червохвосте, Червохвосте, — холодний голос прозвучав шовковисто, — навіщо мені тебе вбивати? Берту я вбити мусив. Після мого допиту вона вже була ні до чого, абсолютно непотрібна. Якби вона повернулася в міністерство й розповіла, що під час відпустки зустріла тебе, до неї б виникло багато зайвих запитань. Чарівникам, яких вважають мертвими, краще не натикатися в придорожніх готелях на відьом з Міністерства магії…
Червохвіст промимрив щось так тихо, що Френк не розчув, але другого чоловіка це розсмішило — його сміх був холодний і зловісний, як і його голос.
— Ми могли змінити їй пам’ять? Але закляття забуття може зняти будь який могутній чарівник, як я це довів, коли її допитував. Червохвосте, це була б образа її пам’яті — не скористатися інформацією, яку я з неї витяг.
Стоячи в темному коридорі, Френк раптом відчув, що долоня, якою він стискав костур, стала липка від поту. Той чоловік з крижаним голосом убив якусь жінку. Він говорив про це без жодного каяття — із задоволенням. Він був небезпечний — шаленець. І він задумав нові вбивства. Цей хлопець, Гаррі Поттер, чи як його там, був у небезпеці…
Френк знав, що треба робити. Якщо бігти в поліцію, то негайно. Він вислизне з будинку і дійде до телефонної будки в селі… проте другий голос заговорив знову, і Френк закляк на місці, вслухаючись з усієї сили.
— Ще одне закляття… мій вірний слуга у Гоґвортсі… Гаррі Поттер в моїх руках, Червохвосте. Це вирішено. Жодних суперечок. Але тихо… здається, я чую Наджіні…
І голос другого чоловіка змінився. Він почав видавати звуки, яких Френк ніколи досі не чув; чоловік сичав, харчав і пирхав, не переводячи подиху. Френк подумав, що в нього якась падучка.
А тоді Френк у темному коридорі почув за собою шурхіт. Він озирнувся й заціпенів від жаху.
Щось повзло до нього по темній підлозі, і коли воно наблизилося до смужки світла, Френк, тіпаючись від жаху, усвідомив, що то була велетенська змія, щонайменше чотири метри завдовжки. Приголомшений, Френк дивився, як її звивисте тіло прорізає в пилюці широкий хвилястий слід. Вона наближалася. Що йому робити? Відступити можна було лише в кімнату позаду, але там були ті двоє, що замислювали вбивство. Якщо ж залишатися на місці, його прикінчить змія…
Та ще перед тим, як Френк устиг щось вирішити, змія підповзла до нього впритул і — неймовірно, дивовижно — його проминула. Вона повзла вперед, підкоряючись шипінню й сичанню холодного голосу за дверима, і за якусь мить кінчик її прикрашеного ромбовидними візерунками хвоста зник у щілині.
На Френковому лобі виступив піт, а рука на костурі тремтіла. Холодний голос і далі сичав у кімнаті. Раптом Френкові сяйнула дивна, неймовірна думка… Цей чоловік уміє розмовляти зі зміями.
Френк не розумів, що діється. Найбільше в світі він хотів би знов опинитися у своїй постелі з грілкою біля коліна. Та на лихо, ноги його не слухалися. Поки він стояв і тремтів, силкуючись заспокоїтися, крижаний голос зненацька знову заговорив людською мовою.
— Червохвосте, Наджіні принесла цікаву вістку, — мовив він.
— С справді, мій пане? — перепитав Червохвіст.
— Справді, — підтвердив голос. — Наджіні каже, що там за дверима стоїть старий маґл і прислухається до кожного нашого слова.
Френк не мав жодного шансу сховатися. Почулися кроки і двері кімнати рвучко розчинилися.
Перед Френком постав низенький лисуватий чоловік із сивіючим волоссям, гострим носом і водянистими очицями. Його лице виказувало суміш страху й тривоги.
— Запроси ж його сюди, Червохвосте. Де твоя вихованість?
Холодний голос лунав зі старовинного крісла перед каміном, але Френк не бачив, хто там сидить. Натомість бачив змію, що скрутилася на зітлілому килимку, наче жахлива пародія на домашнього пса.
Червохвіст кивком запросив Френка в кімнату.
Приголомшений Френк ще міцніше вп’явся в костур і перешкандибав через поріг.
Кімнату освітлював лише камін. Вогонь відкидав на стіни довгі павучисті тіні. Френк пильно вдивлявся у спинку крісла. Чоловік, який сидів там, здавався ще меншим за свого слугу, бо Френк не бачив навіть його потилиці.
— Ти все чув, маґле? — поцікавився холодний голос.
— Як ви мене назвали? — виклично перепитав Френк, бо тепер, коли він потрапив до кімнати, коли настав час для якоїсь дії, він став відважніший. Так завжди бувало на війні.
— Я назвав тебе маґлом, — незворушно відповів голос. — Це означає, що ти не чаклун.
— Не знаю, що по вашому означає “чаклун”, — вів далі Френк, голос якого вже не тремтів. — Але те, що я почув, має зацікавити поліцію. Ви скоїли вбивство й задумали нове! І я вам ще одне скажу, — додав він у пориві раптового натхнення, — моя дружина знає, що я зараз тут, і якщо я не повернуся…
— Ти не маєш дружини, — зовсім тихо заперечив холодний голос. — Ніхто не знає, що ти тут. Ти нікому не казав, куди йдеш. Не бреши Лордові Волдеморту, маґле, бо він знає… він усе знає…
— О, та невже? — зухвало відказав Френк. — Лордові, кажете? Невисокої ж я думки про ваші манери, мілорде. Чому ж ви не повернетесь і не глянете мені у вічі як людина?
— Бо я не людина, маґле, — холодний голос ледве чувся крізь потріскування вогню в каміні. — Я більше, значно більше, ніж людина. Хоча… чом би й ні? Я гляну тобі у вічі… Червохвосте, розверни моє крісло.
Слуга заскімлив.
— Ти чув мене, Червохвосте.
Поволі, зі скривленим обличчям, так, ніби він радо зробив би що завгодно, замість наближатися до свого господаря й до килимка зі змією на ньому, чоловічок ступив уперед і почав розвертати крісло. Змія звела свою потворну трикутну голову й легенько засичала, коли ніжки крісла зачепили її килимок.
І ось крісло повернулося до Френка і він побачив, хто там сидить. Його костур зі стуком упав на підлогу. З горла вирвався крик. Френк кричав так голосно, що не почув слів, які промовляла істота в кріслі, підіймаючи чарівну паличку. Спалахнуло зелене світло, хльоснув різкий звук і Френк Брайс повалився додолу. Він помер ще до того, як його тіло торкнулося підлоги.
За двісті миль звідти, здригнувшись, прокинувся хлопець, якого звали Гаррі Поттер.

— РОЗДІЛ ДРУГИЙ —
Шрам

Гаррі лежав горілиць, важко дихаючи, немов після швидкого бігу. Він щойно бачив дуже яскравий сон і досі ще затуляв руками обличчя. Давній шрам на чолі, що мав форму блискавки, палав під його пальцями, неначе хтось притис до шкіри розпечене залізо.
Він сів, однією рукою й далі тримаючись за шрам, а другою намацав у пітьмі окуляри, що лежали на столику біля ліжка. Надів їх і зміг краще розгледіти кімнату, освітлену слабким оранжевим світлом, що просочувалося крізь фіранки від вуличного ліхтаря за вікном.
Гаррі ще раз торкнувся пальцями шраму. Він і далі болів. Гаррі ввімкнув настільну лампу, виліз із ліжка, перетнув кімнату, відчинив шафу і глянув у дзеркало на внутрішньому боці дверцят. Побачив там худющого чотирнадцятирічного хлопця з ясно зеленими спантеличеними очима під розкуйовдженим чорним чубом. Пильніше придивився до шраму у своєму віддзеркаленні. Усе було нормально, проте й досі пекло.
Гаррі спробував пригадати, що йому снилося. Сон був такий реальний… там було двоє знайомих йому людей і один незнайомий… він насупився, зосереджуючись і намагаючись усе згадати…
Невиразно пригадав темну кімнату… на килимку біля каміна лежала змія… маленький чоловічок на ім’я Пітер і на прізвисько Червохвіст… а ще холодний, пронизливий голос… голос Лорда Волдеморта. При згадці про нього Гаррі похололо у грудях…
Він міцно заплющив очі й спробував пригадати, як виглядав Волдеморт, але не зміг… Згадав єдине — тієї миті, коли розвернулося Волдемортове крісло, і він, Гаррі, побачив, хто там сидить, він відчув неймовірний жах, який його і розбудив… Чи то був біль у шрамі?
І хто був той старий чоловік? Бо там таки був якийсь старий. Гаррі бачив, як той упав додолу. Усе плуталося в його голові, і він затулив обличчя руками, намагаючись зберегти в уяві видиво тьмяно освітленої кімнати. Та це було все одно, що намагатися втримати в пригорщі воду. Що дужче він старався зберегти деталі, то швидше вони зникали… Волдеморт із Червохвостом казали, що вони когось убили, хоч Гаррі не міг пригадати ім’я жертви… і вони змовлялися вбити ще когось… його…
Гаррі опустив руки, розплющив очі й обвів поглядом кімнату, мовби сподівався побачити в ній щось незвичайне. Так і вийшло — в його кімнаті було безліч незвичайних речей. У величезній фанерній валізі, що стояла відкрита в ногах біля ліжка, виднілися казанець, мітла, чорні мантії й підручники замовлянь. На письмовому столі стояла велика порожня клітка, в якій зазвичай сиділа Гарріна біла полярна сова Гедвіґа, а решту стола було завалено сувоями пергаменту. На підлозі біля ліжка лежала розгорнута книжка, яку він читав учора перед сном. Усі малюнки в цій книзі рухалися. Там шугали на мітлах чоловіки в яскраво оранжевих мантіях, кидаючи один одному червоного м’яча.
Гаррі підійшов до книжки, підняв її й побачив, як один чарівник забив красивий гол, вкинувши м’яча в кільце на висоті п’ятнадцяти метрів. Гаррі закрив книжку. Навіть квідич — на його думку, найкращий вид спорту на світі — не міг зараз відвернути Гаррі від тривожних думок. Він поклав книжку “Літаючи з “Гарматами” на столик біля ліжка, підійшов до вікна, розсунув фіранки й глянув на вулицю внизу.
Прівіт драйв мала саме такий вигляд, який годилося мати в суботу на світанку респектабельній вуличці в передмісті. Усі фіранки на вікнах були заслонені. Гаррі не бачив у пітьмі жодної живої душі, навіть кота.
А все ж… а все ж… Стривожений Гаррі повернувся до ліжка й сів, знову проводячи пальцями по шраму. Не біль його турбував. До болю й травм Гаррі звик. Якось він був утратив усі кістки правої руки і потім цілу ніч терпів біль, доки їх йому відрощували. Невдовзі по тому цю ж саму руку простромив величезний — з півметра — отруйний зуб. А торік Гаррі впав з мітли, що ширяла на висоті п’ятнадцяти метрів. Він уже звик до химерних нещасть і травм; їх не уникнеш, якщо навчаєшся в Гоґвортській школі чарів і чаклунства і маєш хист притягувати до себе, мов магнітом, усілякі халепи.
Ні, насправді Гаррі тривожило те, що минулого разу його шрам болів саме тоді, коли неподалік перебував Волдеморт… Але ж він зараз тут бути не міг… Сама думка, що Волдеморт скрадається по Прівіт драйв, була абсурдною, неймовірною…
Гаррі уважно прислухався до навколишньої тиші. Що він сподівався почути — скрип сходів чи шелест мантії? Він аж підскочив, коли в сусідній кімнаті гучно, мов кабанчик, захропів його двоюрідний брат Дадлі.
Гаррі потряс головою. Він даремно хвилювався; у цьому будинку не було нікого, крім дядька Вернона, тітки Петунії та Дадлі. Усі вони й далі сплять, а сни їхні безтурботні й безболісні.
Гаррі найбільше любив Дурслів тоді, коли ті спали. Прокинувшись, вони ніколи й нічого доброго йому не робили. Дядько Вернон, тітка Петунія й Дадлі були його єдиними живими родичами. Вони були маґлами (тобто не чарівниками) й ненавиділи будь які чари, а це означало, що Гаррі був у їхньому домі небажаним гостем. Усім знайомим довгі періоди Гарріної відсутності, коли він навчався в Гоґвортсі, вони пояснювали тим, що він перебуває в Центрі святого Брута для патологічно злочинних підлітків. Вони чудово знали, що Гаррі, як неповнолітній чарівник, не має права чарувати поза Гоґвортсом, але все одно полюбляли звинувачувати його в усіх негараздах. Гаррі не міг їм довіритися чи розповісти про своє життя в чаклунському світі. Смішно було й думати, щоб підійти до них, коли вони прокинуться, й розповісти про біль у шрамі та про тривоги, пов’язані з Волдемортом.
А саме через Волдеморта Гаррі мусив мешкати в Дурслів. Якби не Волдеморт, Гаррі не мав би того шраму блискавки на чолі. Якби не Волдеморт, Гаррі не залишився б без батьків…
Гаррі виповнився один рік того вечора, коли Волдеморт — наймогутніший чорний чаклун століття, чаклун, що одинадцять років невпинно накопичував силу, — з’явився в їхньому будинку і вбив його батька й матір. Потім Волдеморт спрямував свою чарівну паличку на Гаррі і наслав закляття, яким позбувався багатьох дорослих чаклунів та відьом на своєму шляху, проте сталося неймовірне — воно не подіяло. Замість убити дитя, закляття вдарило по самому Волдемортові. Гаррі вцілів, відбувшись лише шрамом у формі блискавки на чолі, а от Волдеморт залишився ледь живий. Сила його зникла, життя мало не згасло. Волдеморт утік. Жах, у полоні якого так довго жила таємна громада чаклунів, розвіявся, Волдемортові посіпаки розбіглися хто куди, а Гаррі Поттер став знаменитим.
Гаррі був приголомшений, коли в одинадцять років, якраз у день народження, довідався, що він — чарівник. Ще дужче його збентежило те, що в прихованому чаклунському світі всі знали його ім’я. Коли Гаррі прибув до Гоґвортсу, то виявив, що, хоч би куди він пішов, услід йому поверталися голови й лунав шепіт. Та тепер він до цього звик. Наприкінці літа мав би початися його четвертий рік у Гоґвортсі, і він уже рахував дні до тієї миті, коли знову повернеться в замок.
Однак до початку навчального року ще треба було якось пережити два тижні. Він ще раз безнадійно оглянув кімнату і його погляд зупинився на вітальних листівках, надісланих йому наприкінці липня двома найкращими друзями до дня народження. Що б вони сказали, якби він їм написав і розповів про біль у шрамі?
Миттю в його голові пролунав пронизливий і переляканий голос Герміони Ґрейнджер.
— Твій шрам болить? Гаррі, це дуже серйозно… Напиши професорові Дамблдору! А я піду перегляну “Загальні чаклунські захворювання та недуги”… Може, знайду там щось про заклинання шрамів…

для суставов тимозин бета 4 где купить пептид настоящего качества . Немецкие потолки, http://www.potolokld.ru/ натяжные потолки в новокосино.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Жовтень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Підписка

  • Цікаве