Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і келих вогню”

— Дякую, Гедвіґо, — погладив він сову, що сонно ухнула, встромила дзьоба в його склянку з помаранчевим соком, а тоді знову знялася в повітря з помітним бажанням добряче виспатися в соварні.
Цього дня в повітрі витало приємне передчуття. На уроках ніхто не відзначався увагою, бо всіх значно більше цікавило прибуття делегацій з Бобатону та з Дурмстренгу. Навіть урок зілля й настійок здавався не таким уже й нестерпним, адже він тривав на півгодини менше. Коли задзвонив дзвінок, Гаррі, Рон і Герміона помчали до ґрифіндорської вежі, залишили свої портфелі й підручники, одягли плащі й побігли до вестибюлю.
Вихователі гуртожитків вишикували своїх учнів рядочками.
— Візлі, поправ капелюха, — гримнула на Рона професорка Макґонеґел. — Міс Патіл, прошу забрати з волосся оце казна що.
Парваті спохмурніла й витягла з коси великого декоративного метелика.
— Прошу йти за мною, — звеліла професорка Макґонеґел, — спочатку першокласники… і не штовхайтесь…
Вони зійшли сходами і зупинилися перед замком. Вечір був холодний і безхмарний. Сутеніло. Над Забороненим лісом уже сяяв блідий, напівпрозорий місяць. Гаррі стояв між Роном та Герміоною в четвертому ряду й бачив серед першокласників Дена Кріві, що аж тремтів від хвилювання.
— Майже шоста, — повідомив Рон, зиркнувши на годинника, а тоді глянув на дорогу, що вела до вхідних воріт. — Цікаво, як вони прибудуть? Поїздом?
— Навряд, — засумнівалася Герміона.
— Тоді як? На мітлах? — припустив Гаррі, поглянувши на зоряне небо.
— Не думаю… це ж дуже далеко…
— Скористаються летиключами? — намагався вгадати Рон. — Або являтимуться… може, в їхніх краях дозволяють являтися до сімнадцяти років?
— На території Гоґвортсу заборонено являтися, скільки тобі торочити? — нетерпляче відмахнулася Герміона.
Вони схвильовано вглядалися в сутінки, але не помічали й найменшого руху. Довкола було тихо й спокійно. Гаррі почав мерзнути. Скоріше б… може, ті закордонні учні задумали якусь ефектну появу.. йому пригадалося, як містер Візлі глузував у наметовому містечку перед початком Кубка світу з квідичу: “Завжди та сама біда — ніяк не можемо втриматися від показухи, коли збираємося разом…”
І тут ззаду долинув голос Дамблдора, що стояв там разом з іншими вчителями: — Ага! Якщо я не помиляюся, прибуває делегація з Бобатону!
— Де? — закрутили головами учні.
— Отам! — закричав якийсь шестикласник, показуючи на ліс.
Щось велике, значно більше за мітлу… та що там казати, більше за сто мітел… летіло в темно синьому небі, наближаючись до замку і щомиті збільшувалося у розмірах.
— Це дракон! — перелякано заверещала одна першокласниця.
— Не мели дурниць… це летючий будинок! — вигукнув Ден Кріві.
Ден був ближчий до істини… Коли ця чорна дивовижа проминула верхівки дерев Забороненого лісу і світло з вікон замку її осяяло, всі побачили велетенську зеленаво блакитну карету, запряжену дванадцятьма крилатими кіньми. Кожен кінь був рябий, з білою гривою і завбільшки як слон.
Передні три ряди учнів сахнулися назад, коли карета з шаленою швидкістю почала знижуватися… і ось, могутньо гупнувши, від чого Невіл аж підскочив і наступив на ногу якомусь п’ятикласникові слизеринцю, кінські копита, завбільшки як великі тарелі, торкнулися землі. Ще за секунду приземлилася й сама карета, підстрибнувши на своїх здоровецьких колесах, а золоті коні засмикали своїми головищами й заблискали лютими червоними очиськами.
Не встиг Гаррі й глянути на дверцята карети з гербом (дві перехрещені золоті чарівні палички, і з кожної вилітає по три зорі], як вони відчинилися.
З карети зіскочив хлопець у блідо голубій мантії. Він нахилився, понишпорив по підлозі карети, а тоді розклав золоту драбину й шанобливо відскочив убік. Тут Гаррі побачив, як з карети з’явився блискучий чорний черевичок на високому каблуці… черевичок завбільшки, як дитячі санчата… а далі, майже відразу — величезна жінка. Більшої він ще не бачив ніколи в житті. Тепер уже нікого не дивували розміри карети та коней.
Гаррі знав лиш одну особу, що не поступалася зростом цій жінці — Геґріда. Але чомусь — може, тому що до Геґріда він просто звик — ця жінка (вона вже зійшла з драбини й поглядала на приголомшену юрбу) здавалася неприродно великою. Коли вона опинилася в потоці світла, що лилося з вестибюлю, виявилося, що в неї вродливе оливкового кольору обличчя, чорні з поволокою очі та гачкуватий ніс. Її волосся було стягнуте на потилиці в лискучий вузол. З голови до п’ят вона була вбрана в чорний єдваб, а на шиї та на великих пальцях виблискувало безліч розкішних опалів.
Дамблдор заплескав у долоні. Учні підтримали його, витягаючись навшпиньки, щоб краще роздивитися жінку. Її обличчя розпливлося в люб’язній усмішці, й вона підійшла до Дамблдора, простягаючи осяйну руку. Хоч Дамблдор теж був чималого зросту, йому майже не довелося схилятися, щоб цю руку поцілувати.
— Дорога мадам Максім, — усміхнувся він, — вітаю вас у Гоґвортсі.
— Дамбелі дорр, — промовила низьким голосом мадам Максім. — Надьїюся, у вас усе допрре?
— Усе чудово, дякую, — відповів Дамблдор.
— Мої учні, — мадам Максім недбало махнула назад своєю велетенською рукою.
Гаррі, чия увага була прикута до мадам Максім, аж тепер помітив з десяток хлопців та дівчат — судячи з вигляду, старшокласників, — що вийшли з карети й поставали за спиною мадам Максім. Вони тремтіли від холоду, і це не дивувало, адже їхні мантії були з тонкого шовку, а плащів не було ні в кого. Деякі обмотали голови шарфами та хусточками. З того, що міг бачити Гаррі (бо всіх заступала велетенська тінь мадам Максім), було видно, що всі вони поглядають на Гоґвортс насторожено.
— А чи прибуф уже Каркароф? — поцікавилася мадам Максім.
— Чекаємо з хвилини на хвилину, — відповів Дамблдор. — Зачекаємо його тут чи волієте зайти всередину й зігрітися?
— Мабуть, з’їгрітисья, — сказала мадам Максім. — Але к’оні…
— Наш учитель догляду за магічними істотами з радістю про них подбає, — сказав Дамблдор, — тільки но владнає невеличкий клопіт, пов’язаний з деякими… е е… створіннями.
— Зі скрутами, — вишкірився до Гаррі Рон.
— Мої к’оникі звикли до п’ефної… е е… суворр’ості, — сказала мадам Максім, ніби сумніваючись, що якийсь там учитель догляду за магічними істотами впорається з цим завданням. — Вони дьюже сильні…
— Запевняю вас, що Геґрід усе зробить як слід, — усміхнувся Дамблдор.
— Дьюже допрре, — кивнула головою мадам Максім, — але прошю переказати ‘Еґррідофі, що ці к’оні п’ють тіллькі віскі з ячмінного солоду.
— Усе буде зроблено, — також легенько кивнув Дамблдор.
— Ходьїмо, — владно звеліла своїм учням мадам Максім, і гоґвортці розступилися, щоб дати їм дорогу.
— Які ж тоді будуть коні з Дурмстренґу? — звернувся до Гаррі й Рона Шеймус Фініґан, перехиляючись через голови Лаванди й Парваті.
— Якщо виявиться, що вони ще більші, то навіть Геґрід з ними не впорається, — відповів Гаррі. — Якщо лиш на нього не напали власні скрути. Цікаво, що там з ними сталося?
— Може, повтікали, — з надією сказав Рон.
— Ой, не кажи так, — здригнулася Герміона. — Уяви, якщо вони почнуть отут скрізь лазити…
Вони стояли, трусилися від холоду, й очікували прибуття делегації з Дурмстренґу. Якийсь час тишу порушувало тільки голосне форкання й тупіт копит величезних коней мадам Максім. І ось…
— Чуєш? — запитав зненацька Рон.
Гаррі прислухався. З темряви долинав голосний і на диво зловісний шум — ніби руслом ріки рухався, глухо рокочучи й засмоктуючи повітря, велетенський пилосос…
— Озеро! — заволав Лі Джордан, показуючи туди. — Гляньте на озеро!
Усі вони стояли на узвишші, тож добре бачили гладеньку чорну поверхню води… хоч зараз вона аж ніяк не була гладенька. Щось заклекотіло в центрі озера. На поверхні з’явилися великі бульбашки, на замулені береги почали накочуватися хвилі… і раптом посеред озера утворився великий вир, немовби з його дна висмикнули здоровенну затичку…
З цього виру почала поволі видобуватися довга чорна жердина… а тоді Гаррі побачив там снасті…
— Це щогла! — гукнув він Ронові й Герміоні.
Неспішно й велично з води здіймався корабель, що виблискував у місячному сяйві. Він мав дивний, схожий на кістяк, вигляд, ніби воскрес після кораблетрощі. Його ілюмінатори, крізь які мерехтіло тьмяне імлисте світло, нагадували очі привидів. Нарешті корабель виринув з води увесь і, погойдуючись на хвилях, став підпливати до берега. За кілька хвилин шубовснув у воду якір, а тоді почулося, як об берег гупнувся трап.
Почали виходити учні. Було видно їхні силуети, коли вони проходили повз освітлені ілюмінатори. Усі вони, зауважив Гаррі, нагадували за статурами Креба і Ґойла… але коли підійшли ближче, прямуючи через галявину до залитого світлом вестибюлю, він зрозумів, що таке враження створювали їхні плащі з якогось кошлатого й сплутаного хутра. Проте чоловік, який вів їх до замку, мав на собі плаща з іншого хутра — гладенького й сріблястого, немов його волосся.
— Дамблдор! — радісно вигукнув він, піднімаючись по схилу. — Як ся маєш, друже, як справи?
— Чудово, професоре Каркароф, дякую, — відповів Дамблдор.
Каркароф мав солодкий, єлейний голос. Коли він опинився в смузі світла, що лилося з дверей замку, то всі побачили, що професор, як і Дамблдор, був високий і худий, з коротким сивим волоссям, а цапина борідка, що закручувалася знизу, майже не приховувала його не особливо вольового підборіддя. Підійшовши до Дамблдора, він обома руками потис його долоні.
— Любий старий Гоґвортс, — проказав він, з усмішкою дивлячись на замок. Його зуби були пожовклі, а ще Гаррі помітив, що, попри усмішку, очі в нього залишалися холодними й пронизливими. — Як це добре — опинитися тут. Як це гарно… Вікторе, підходь до тепла… ти ж не проти, Дамблдоре? Віктор трохи застудився, має нежить…
Каркароф підкликав до себе одного з учнів. Коли той підійшов, Гаррі помітив характерний гачкуватий ніс і густі чорні брови. Рон міг його не штурхати й не шепотіти на вухо, бо він і так уже впізнав цей профіль.
— Гаррі — це Крум!

— РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ —
Келих Вогню

— Не може бути! — приголомшено сказав Рон, коли гоґвортці рушили сходами за делегацією Дурмстренгу. — Гаррі, це Крум! Віктор Крум!
— Роне, ну то й що? Це ж лише квідичист, — стенула плечима Герміона.
— Лише квідичист? — Рон глянув на неї так, ніби не вірив власним вухам. — Герміоно… та це ж один з найкращих ловців у світі! Я й не знав, що він і досі вчиться у школі!
У вестибюлі, дорогою до Великої зали, Гаррі побачив Лі Джордана, котрий аж підстрибував, щоб краще розгледіти бодай Крумову потилицю. Кілька шестикласниць розпачливо нишпорили по кишенях: “Ой ні, не може бути, навіть пера немає…”, “Може, він підпише мій капелюшок губною помадою?”
— Аякже, — зарозуміло пирхнула Герміона, минаючи тих дівчат.
— Я спробую взяти в нього автограф, — озвався Рон, — Гаррі, маєш перо?
— Ні. Усі мої пера нагорі, в портфелі.
Вони підійшли до ґрифіндорського столу й посідали за ним. Рон вибрав собі місце навпроти дверей, бо там і досі стояв Крум зі своїми товаришами з Дурмстренґу — вони не знали, де їм сідати. Учні з Бобатону зайняли місця за рейвенкловським столом. Вони похмуро розглядали Велику залу. Троє з них так і не зняли з голів шарфики й хустки.
— Тут не холодно, — роздратовано сказала Герміона, дивлячись на них. — Вони б іще плащі нап’яли!
— Сюди! Сідайте тут! — прошепотів Рон. — Сюди! Герміоно, посунься, звільни місце…
— Що?
— Та пізно вже, — розчаровано буркнув Рон.
Віктор Крум і його друзі з Дурмстренґу сіли за слизеринський стіл. Гаррі бачив, що Мелфой, Креб і Ґойл неймовірно зраділи. Мелфой нахилився до Крума і щось йому сказав.
— Правильно, Мелфою, попідлизуйся до нього, — саркастично кинув Рон. — Гарантію даю, що Крум бачить його наскрізь… до нього ж постійно хтось підлабузнюється… А де вони спатимуть, як ви гадаєте? Гаррі, ми можемо запросити його до нашої спальні… я віддам йому своє ліжко, а сам і на розкладачці посплю.
Герміона пирхнула.
— Вони нібито веселіші, ніж ті бобатонці, — сказав Гаррі.
Дурмстренґці поскидали свої важкі хутра й зацікавлено розглядали темну зоряну стелю. Дехто взяв у руки золоті тарілки й келихи і вражено їх вивчав.
Сторож Філч приставляв додаткові стільці до викладацького стола. З нагоди такої оказії він одягнув свій старий запліснявілий фрак. Гаррі з подивом помітив, що Філч поставив аж чотири стільці, по два з кожного боку від Дамблдора.
— Але ж гостей лише двоє, — здивувався Гаррі. — Чого це Філч притяг чотири стільці? Хто ще має прибути?
— Га? — неуважно озвався Рон. Він і досі не міг відірвати очей від Крума.
Коли вже всі учні зайшли в залу й порозсідалися за своїми столами, з’явилися викладачі. Вони попрямували до головного столу й розмістилися там. Останніми підійшли професор Дамблдор, професор Каркароф та мадам Максім. Учні з Бобатону зірвалися на ноги, коли побачили свою директорку. Дехто з гоґвортців розреготався. Бобатонці й вухом не повели і далі собі стояли, аж доки мадам Максім не сіла ліворуч від Дамблдора. А от Дамблдор не поспішав сідати. У Великій залі запанувала тиша.
— Добрий вечір, пані, панове, привиди та наші новоприбулі гості, — привітався Дамблдор, сяючи усмішкою до закордонних учнів. — 3 великою радістю вітаю вас у Гоґвортсі. Сподіваюся й вірю, що ваше перебування тут буде приємним і радісним.
Серед бобатонських дівчат, що й досі щулилися з холоду, хтось зневажливо пирхнув.
— Тебе ніхто не змушує залишатися! — розлючено прошипіла Герміона.
— Після бенкету відбудеться офіційне відкриття турніру, — повідомив Дамблдор. — А тепер прошу вас їсти, пити й почуватися як удома!
Він сів, і Гаррі побачив, що до нього відразу нахилився Каркароф і почав щось говорити.
Тарелі перед ними звично заповнилися їжею. Було помітно, що ельфи домовики на кухні дуже старалися, бо Гаррі ще ніколи не бачив такого розмаїття страв. Деякі з них були чужоземного походження.
— Що це таке? — спитав Рон, показуючи на великий таріль біля м’ясної запіканки, на якому лежало щось схоже на тушковані устриці чи краби.
— Булєбез, — відповіла Герміона.
— Що що? — перепитав Рон.
— Це така французька страва, — пояснила Герміона. — Я її куштувала позаторік на канікулах. Дуже смачна.
— Що ж, повіримо тобі й перевіряти не будемо, — сказав Рон, накладаючи собі запіканки.
Здавалося, що Велика зала переповнена, хоч насправді чужоземців додалося не більше двадцяти. Можливо, таке враження виникало тому, що їхня шкільна форма вирізнялася кольором на тлі чорних гоґвортських мантій. Коли дурмстренґці познімали свої хутра, то виявилося, що вони одягнуті в червоні, наче кров, мантії.
Через двадцять хвилин після початку бенкету крізь двері за викладацьким столом прокрався Геґрід. Він сів на краєчок стільця й помахав Гаррі, Ронові й Герміоні товсто забинтованою рукою.
— Геґріде, як скрути? — гукнув йому Гаррі.
— Ростут, — весело відповів Геґрід.
— Нічого дивного, — сказав упівголоса Рон. — Здається, вони нарешті знайшли собі харч до смаку: Геґрідові пальці.
Тут пролунав чийсь голос: — Пегепгошюю, чі не моглі б ви подати булєбез?
Це була та дівчина з Бобатону, що пирхала під час Дамблдорової промови. Вона нарешті зняла з голови хустку. Її довге біляво сріблясте волосся сягало аж до пояса. Вона мала великі темно сині очі та рівні білосніжні зуби.
Рон почервонів як рак. Витріщився на неї, роззявив рота, але слів із себе видобути не зміг — тільки якесь булькотіння.
— Беріть, — підштовхнув Гаррі таріль до дівчини.
— А ві вжє закінчьили?
— Так, — видушив з себе Рон. — Дуже смачно.
Дівчина взяла таріль і обережно понесла його до рейвенкловського столу. Рон і далі не міг відвести від неї очей, ніби ніколи не бачив дівчат. Гаррі розреготався. Цей сміх примусив Рона отямитися.
— Вона віїла! — хрипко сказав він Гаррі.
— Не вигадуй! — втрутилася Герміона. — Більше ніхто не витріщається на неї мов ідіот!
Та це було не зовсім так. Коли дівчина перетинала залу, їй услід поверталися голови багатьох хлопців, і дехто з них так само, як і Рон, на якийсь час втрачав дар мови.
— А я вам кажу, що це не звичайна дівчина! — тримався свого Рон, схиляючись набік, щоб краще її роздивитися. — У Гоґвортсі таких немає!
— Тут ще й не такі є, — миттю заперечив Гаррі, бо всього за кілька місць від дівчини зі сріблястим волоссям сиділа Чо Чанґ.
— Коли ви нарешті отямитеся, — скривилася Герміона, — то, може, помітите, хто щойно прибув.
Вона показала на викладацький стіл. Там уже були зайняті всі вільні стільці. Біля професора Каркарофа сидів Лудо Беґмен, а поруч з мадам Максім примостився Персів шеф містер Кравч.
— А вони чого тут? — здивувався Гаррі.
— Це ж вони організатори Тричаклунського турніру! — відповіла Герміона. — Мабуть, вирішили побачити його початок.
Коли настала черга десерту, вони помітили декілька незвичних пудингів. Рон пильно оглянув якесь дивне бланманже, а тоді акуратно відсунув його на кілька сантиметрів праворуч від себе, щоб його добре було видно з рейвенкловського столу. Проте дівчина, схожа на віїлу, мабуть, уже наїлася досхочу, бо більше не підійшла.
Коли золоті тарелі спорожніли, Дамблдор підвівся знову. Залу наповнила якась приємна напруга. Гаррі відчував легке хвилювання, очікуючи, що ж буде далі. Неподалік від них Фред і Джордж нахилилися вперед, уп’явшись очима в Дамблдора.
— Час настав, — промовив Дамблдор, усміхаючись до цілого моря звернених на нього облич. — От от почнеться Тричаклунський турнір. Хочу вам дещо пояснити, перш ніж ми внесемо скриньку…
— Яку скриньку? — пробурмотів Гаррі.
Рон знизав плечима.
— …щоб уточнити процедуру, якої ми маємо дотримуватися цього року. Але спочатку дозвольте відрекомендувати тим, хто їх досі не знає: містера Бартеміуса Кравча, начальника відділу міжнародної магічної співпраці, — пролунали ріденькі ввічливі оплески, — та містера Лудо Беґмена, начальника відділу магічної фізкультури і спорту.
Беґменові аплодували значно голосніше, ніж Кравчеві. Можливо, завдяки його славі відбивача, або просто тому, що він був набагато симпатичніший. Беґмен подякував за оплески веселим помахом руки. А от Бартеміус Кравч ніяк не прореагував, навіть не всміхнувся, коли назвали його ім’я. Пригадуючи його в елегантному костюмі на Кубку світу з квідичу, Гаррі подумав, що чаклунська мантія не надто пасує Кравчеві. Його вузенькі вусики та рівнесенький проділ видавалися вельми недоречними поруч з довжелезним сивим волоссям та бородою Дамблдора.
— Містер Беґмен та містер Кравч кілька попередніх місяців працювали не покладаючи рук над підготовкою Тричаклунського турніру, — вів далі Дамблдор, — а тепер вони разом зі мною, професором Каркарофим та мадам Максім увійдуть до складу комісії, що оцінюватиме здобутки чемпіонів.
Почувши слово “чемпіонів”, усі учні затамували подих і почали прислухатися до Дамблдора з подвоєною увагою.
Він це помітив, усміхнувся й звелів:
— Попрошу скриньку, містере Філч.
Філч, який непомітно принишк у куточку зали, підійшов до Дамблдора з великою дерев’яною скринькою, інкрустованою коштовним камінням. Видно було, що вона неймовірна стара. Учні схвильовано загули, а Деніс Кріві аж на стільця виліз, щоб краще бачити. Та він був такий дрібний, що й тепер його голова ледь ледь вивищувалася над іншими.
— Містер Кравч та містер Беґмен уже ознайомилися з завданнями, які цього року будуть поставлені перед чемпіонами, — сказав Дамблдор, — і все належним чином підготували. Упродовж навчального року чемпіонам доведеться виконати три завдання, і для цього потрібні будуть усі їхні здібності… уся чаклунська майстерність… відвага… вміння робити логічні висновки… і, звичайно, здатність долати небезпеку.
На цих останніх словах у залі запанувала цілковита тиша, немовби всі перестали дихати.
— Як вам відомо, в турнірі змагатимуться три чемпіони, — спокійно вів далі Дамблдор, — по одному з кожної школи учасниці. Оцінюватиметься виконання ними кожного турнірного завдання, і чемпіон, який після третього завдання отримає найвищу загальну оцінку, здобуде Тричаклунський кубок. А добиратиме чемпіонів об’єктивний і неупереджений… Келих Вогню.
Дамблдор витяг чарівну паличку й тричі постукав по скриньці. Вона поволі й зі скрипом відкрилася. Дамблдор запхнув туди руку й добув велику, грубо обтесану дерев’яну чашу. Вона була б зовсім непоказна, якби не мерехтливі язики біло синього полум’я, що наповнювало її по вінця.
Дамблдор закрив скриньку і обережно поставив на неї Келих, щоб його було видно всім у залі.
— Кожен, хто бажає зголоситися на чемпіона, повинен розбірливо написати на стрічці пергаменту своє ім’я, прізвище та школу, а тоді кинути цю стрічку в Келих, — пояснив Дамблдор. — На це дається двадцять чотири години. Завтра ввечері, якраз на Гелловін, Келих назве імена тих трьох, котрих він вважатиме найгіднішими представляти свої школи. Келих стоятиме у вестибюлі, доступний для всіх, хто забажає взяти участь у змаганнях.
Щоб утримати від спокуси неповнолітніх учнів, — додав Дамблдор, — я накреслю у вестибюлі навколо Келиха лінію вікової межі. Жоден учень, якому ще не виповнилося сімнадцяти, не зможе переступити цієї лінії.
І нарешті — я хотів би наголосити, щоб ті, хто хоче взяти участь у турнірі, не ставилися до цього легковажно. Чемпіон, обраний Келихом Вогню, повинен або повинна пройти турнір до самого кінця. Поклавши стрічку зі своїм ім’ям та прізвищем у Келих, ви пов’язуєтеся нерозривною магічною угодою. Коли вас обрано чемпіоном, ви вже не маєте права відступати. Тому, перш ніж кидати в Келих свою стрічку пергаменту, ще раз спитайте себе, чи ви всім серцем налаштовані на гру. А тепер — час уже спати. Усім на добраніч.
— Вікова межа! — вигукнув Фред Візлі, блискаючи очима, коли вони йшли до виходу у вестибюль. — Але ж його можна обдурити настійною для старіння, правда? А коли твоє ім’я потрапить у Келих, можна радіти — хіба він знає, сімнадцять тобі чи ні?
— Не думаю, що той, кому менше сімнадцяти, має якісь шанси, — засумнівалася Герміона, — ми ще так мало всього вивчили…
— За всіх не розписуйся, — урвав її Джордж. — Гаррі, ти ж спробуєш, ге?
Гаррі на мить пригадав Дамблдорове застереження, щоб учні, яким нема сімнадцяти років, не зголошувалися до участі, але потім уявив себе з чудовим Тричаклунським кубком у руках… Цікаво, чи дуже розгнівається Дамблдор, якщо хтось молодший за сімнадцять років зуміє перетнути вікову межу..
— Де він зник? — розхвилювався Рон, що не прислухався до розмови, а шукав у натовпі Крума. — Чи Дамблдор казав, де спатимуть учні з Дурмстренгу?
Та відповідь на це запитання прийшла майже миттєво. Вони саме проходили повз слизеринський стіл, де Каркароф підганяв своїх учнів.
— Назад на корабель, — казав він. — Вікторе, як самопочуття? Ти наївся? Може, послати когось на кухню по гаряче вино?
Гаррі бачив, як Крум похитав головою, знову натягуючи на себе хутро.
— Пане професоре, я випів бі віна, — сказав з надією один зі старших дурмстрензьких хлопців.
— Поляков, тобі я, здається, не пропонував, — гаркнув Каркароф без жодної нотки теплого батьківського тону. — Ти, бачу, знову заляпав їжею всю свою мантію. От нестерпний хлопчисько…
Каркароф відвернувся й повів своїх учнів до дверей, підійшовши туди майже одночасно з Гаррі, Роном та Герміоною. Гаррі зупинився, щоб пропустити їх першими.
— Дякую, — кинув Каркароф, байдуже зиркнувши на нього.
І тут Каркароф завмер на місці. Він утупився в Гаррі, ніби не вірив своїм очам. Дурмстрензькі учні теж зупинилися разом зі своїм директором. Очі Каркарофа повільно оглянули Гарріне лице й завмерли на його шрамі. Усі дурмстренґці теж зацікавлено поглядали на Гаррі. Краєм ока він бачив, як обличчя в декого з них засяяло від захвату. Хлопець, уся мантія в якого була заляпана їжею, штурхнув дівчину, що стояла біля нього, і показав, не криючись, на Гарріне чоло.
— Так так, це Гаррі Поттер, — пролунав за їхніми спинами рипучий голос.
Професор Каркароф озирнувся. Там, важко спираючись на ковіньку, стояв Дикозор Муді. Його чаклунське око, не кліпаючи, втупилося в директора Дурмстренґу.
Гаррі бачив, як зблідло обличчя Каркарофа і як на ньому з’явилася суміш страху й люті.
— Ти! — вигукнув він, дивлячись на Муді так, ніби не вірив, що бачить його насправді.
— Я, — похмуро озвався Муді. — А тобі, Каркароф, краще йти далі, якщо не маєш що сказати Поттеру. Ти загородив двері.
І справді, за ними вже згромадилися учні, зазираючи один одному через плече, щоб зрозуміти, що там сталося.
Не кажучи й слова, професор Каркароф повів своїх вихованців далі. Муді дивився йому вслід, не відводячи магічного ока від Каркарофої спини, а на його понівеченому обличчі з’явився вираз крайнього несхвалення.

* * *

Наступного дня була субота, а в суботу багато учнів приходило снідати пізніше. Проте виявилося, що не лише Гаррі, Рон та Герміона прокинулися значно раніше, ніж завжди прокидалися у вихідні. Коли вони зійшли у вестибюль, то побачили там з двадцять учнів, які тинялися туди сюди, жували грінки й оглядали Келих Вогню. Він стояв посеред зали на ослінчику, на якому зазвичай лежав Сортувальний Капелюх. Тоненька золота лінія на підлозі оточувала Келих колом, що мало в діаметрі метрів із шість.
— Чи вже хтось поклав туди свої прізвища? — напружено поцікавився Рон в однієї третьокласниці.
— Усі дурмстренґці, — відповіла вона. — А з Гоґвортсу я ще нікого не бачила.
— Не сумніваюся, що дехто поклав ще вчора, коли ми всі пішли спати, — припустив Гаррі. — Скажімо, я так би й зробив… не захотів би, щоб на мене всі ззиралися. Бо що, якби Келих узяв та й виплюнув мене назад?
Хтось зареготав у Гаррі за спиною. Він озирнувся й побачив Фреда, Джорджа та Лі Джордана, що збігали по сходах. Усі троє мали страшенно схвильований вигляд.
— Готово! — переможно прошепотів Фред Ронові, Гаррі й Герміоні. — Щойно її випили.
— Кого її? — не зрозумів Рон.
— Настійку для старіння, йолопе, — пояснив Фред.
— Кожен по краплині, — радісно потирав руки Джордж. — Нам вистачить подорослішати на один два місяці.
— Ми вирішили, що як хтось із нас виграє, то розділимо тисячу ґалеонів порівну, — всміхнувся Лі від вуха до вуха.
— Я не впевнена, що вам це вдасться, — застерегла їх Герміона. — Дамблдор, мабуть, таке передбачив.
Фред, Джордж та Лі не звернули уваги на її застереження.
— Готові? — перепитав Фред, тремтячи від збудження. — Ну, тоді… я піду першим…
Гаррі з цікавістю дивився, як Фред витяг з кишені стрічку пергаменту з написом “Фред Візлі — Гоґвортс”. Фред підійшов до лінії й зупинився, похитуючись на кінчиках пальців, ніби стрибун у воду, що готується пірнути з десятиметрової вишки. Усі, хто був у вестибюлі, вп’ялися в нього очима, а він глибоко вдихнув і перетнув лінію.
На частку секунди Гаррі здалося, що все пройшло добре — Джордж явно теж так подумав, бо з переможним криком стрибнув услід за Фредом, — але наступної миті щось гучно зашипіло, й обидва близнюки вилетіли за межі золотого кола, ніби пожбурені невидимим штовхачем ядра. Вони пролетіли метрів зо три й боляче гепнулися об холодну кам’яну підлогу. На додачу, ніби для ще більшого приниження, щось вистрілило — і в них обох з’явилися довжелезні білі бороди. Вестибюль аж затрясся з реготу. Навіть Фред із Джорджем не могли стриматися, коли звелися на ноги й глянули на свої бороди.
— Я ж вас попереджав, — пролунав густий веселий голос, і всі побачили професора Дамблдора, що виходив з Великої зали. Він подивився на Фреда й Джорджа, і очі в нього хитро заблискали, — пропоную вам піти до мадам Помфрі. Вона вже лікує міс Фосет з Рейвенклову та містера Самерса з Гафелпафу котрі теж вирішили трохи подорослішати. Хоч мушу визнати, що за красою їхнім бородам далеко до ваших.
Фред і Джордж пішли до шкільної лікарні в супроводі Лі, що аж заходився з реготу, а Гаррі, Рон та Герміона, теж пирхаючи зі сміху, рушили на сніданок.
Цього ранку оздоблення Великої зали змінилося. Був Гелловін, отож під зачарованою стелею пурхала ціла хмара живих кажанчиків, а в кожному закутку шкірилися сотні гарбузів з вирізьбленими очима, носами та ротами. Гаррі підійшов до Діна й Шеймуса, котрі вгадували, хто з сімнадцятирічних або ще старших учнів Гоґвортсу міг подати на конкурс свої прізвища.
— Я чув, що Ворінґтон прокинувся для цього ще вдосвіта, — сказав Дін. — Це той телепень зі Слизерину, що схожий на корову.
Гаррі, котрий якось грав проти Ворінґтона у квідич, несхвально похитав головою. — Не можна, щоб чемпіон був зі Слизерину!
— А всі гафелпафці тільки й торочать, що про Діґорі, — презирливо кинув Шеймус. — Хоч я сумніваюся, що він наважиться ризикувати своєю вродою.
— Послухайте! — озвалася раптом Герміона.
У вестибюлі почулися підбадьорливі вигуки. Усі озирнулися й побачили Анжеліну Джонсон, що заходила в залу, сором’язливо усміхаючись. Анжеліна, висока чорнявка, що була загоничем ґрифіндорської квідичної команди, підійшла до них, сіла й сказала:
— Вдалося! Я щойно записалася!
— Жартуєш! — вражено вигукнув Рон.
— А хіба тобі вже сімнадцять? — поцікавився Гаррі.
— Ясно, що так. Бороди ж у неї немає, правда? — мовив Рон.
— Тиждень тому був мій день народження, — пояснила Анжеліна.
— Я рада, що хоч хтось із Ґрифіндору став кандидатом, — сказала Герміона. — Анжеліно, я щиро сподіваюся, що ти переможеш!
— Дякую, Герміоно, — всміхнулася їй Анжеліна.
— Краще ти, ніж красунчик Діґорі, — додав Шеймус, а кілька гафелпафців, що проходили повз їхній стіл, сердито на нього зиркнули.
— То що робимо сьогодні? — спитав Рон у Гаррі й Герміони, коли вони поснідали й виходили з Великої зали.
— Ми вже давненько не провідували Геґріда, — сказав Гаррі.
— Гаразд, — погодився Рон, — аби він тільки не почав просити, щоб ми пожертвували для скрутів по кілька пальців.
Герміонине обличчя раптом засвітилося радістю.
— До мене щойно дійшло… я ще й досі не пропонувала Геґрідові вступити в ССЕЧА! — пожвавилася вона. — Зачекайте мене, я збігаю нагору по значки!
— Ну, як так можна? — роздратовано буркнув Рон, коли Герміона побігла мармуровими сходами вгору.
— Роне, — раптом сказав Гаррі. — Он твоя симпатія…
У вхідні двері заходили учні з Бобатону, а серед них — дівчина віїла. Всі, хто зібрався довкола Келиха вогню, розступилися, щоб дати їм дорогу, і при цьому уважно їх розглядали.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве