— Ти вважаєш, що колишня травма спонукає тебе довести всім, чого ти вартий? Підтримати честь свого імені? Чи ти не гадаєш, що спокусився на участь у Тричаклунському турнірі, тому що…
— Я не подавав заявки, — почав дратуватися Гаррі.
— Чи ти хоч трохи пригадуєш своїх батьків? — правила своєї Ріта Скітер.
— Ні, — відповів Гаррі.
— Що б вони, на твою думку, відчували, якби довідалися, що ти змагатимешся в Тричаклунському турнірі? Гордість? Тривогу? Гнів?
Гаррі вже був доволі роздратований. Як він може знати, що відчували б його батьки, якби були живі? Він усвідомлював, що Ріта Скітер дуже пильно за ним стежить. Спохмурнівши, Гаррі уник її погляду і глянув на щойно написані пером слова.

Ці приголомшливо зелені очі заповнилися слізьми, коли в розмові ми згадали про батьків, яких він майже не пам’ятає.

— У моїх очах НЕМАЄ сліз! — обурився Гаррі.
Не встигла Ріта Скітер вимовити й півслова, як двері комірчини для мітел рвучко розчинилися. Гаррі озирнувся, засліплений яскравим світлом. Там стояв Албус Дамблдор, дивлячись на них обох, затиснутих у комірчині.
— Дамблдор! — вигукнула Ріта Скітер, вкладаючи у свій вигук усю можливу радість. Гаррі помітив, що її перо й пергамент раптово зникли з коробки з магічним плямочистом, а Рітині пазуристі пальці миттю застібнули пряжку на її сумочці з крокодилячої шкіри. — Як ся маєш? — спитала вона, встаючи й простягаючи Дамблдорові свою велику чоловічу долоню. — Сподіваюся, ти влітку читав мою статтю про з’їзд Міжнародної конфедерації чаклунів?
— Чарівна гидота, — сказав Дамблдор, а його очі замерехтіли. — Особливо мені сподобалось, коли ти обізвала мене старим одороблом.
Це анітрохи не збентежило Ріту Скітер. — Дамблдоре, то я просто наголосила на тому, що деякі твої ідеї старомодні, і багато хто з чарівників…
— Ріто, я з задоволенням вислухав би аргументи, якими ти пояснюєш цю брутальність, — Дамблдор усміхнувся й галантно їй уклонився, — але, на жаль, доведеться відкласти це на потім. Зараз починається церемонія звірки чарівних паличок, а вона не зможе відбутися, якщо один з чемпіонів сидітиме в комірчині для мітел.
Радісінький, що може вирватися від Ріти Скітер, Гаррі щодуху повернувся в кімнату. Інші чемпіони сиділи на стільцях біля дверей, і він швидко вмостився біля Седрика, дивлячись на вкритий оксамитом стіл, за яким розташувалося четверо з п’яти суддів — професор Каркароф, мадам Максім, містер Кравч та Лудо Беґмен. Ріта Скітер знайшла собі місце в куточку. Гаррі побачив, як вона витягла з торбинки пергамент, розклала його на колінах, посмоктала кінчик свого пера й знову прилаштувала його на пергаменті.
— Дозвольте відрекомендувати вам містера Олівандера, — звернувся до чемпіонів Дамблдор, сідаючи за суддівський стіл. — Перед турніром він має перевірити стан ваших чарівних паличок.
Гаррі озирнувся й здивовано побачив старенького чарівника з великими вицвілими очима, що тихенько стояв біля вікна. Гаррі вже зустрічався з містером Олівандером — майстром чарівних паличок, у якого три роки тому на Алеї Діаґон він купив свою.
— Мадемуазель Делякур, чи не могли б ви підійти до мене? — сказав містер Олівандер, вийшовши на середину кімнати.
Флер Делякур підійшла до містера Олівандера і вручила йому свою чарівну паличку.
— Г м м м… — мугикнув він.
Покрутив паличку довгими пальцями, мов диригент оркестру, і з неї вистрілило кілька рожевих та золотистих іскор. Тоді підніс її до самих очей і пильно розглянув.
— Так, — неголосно мовив він, — дев’ять з половиною дюймів… негнучка… з палісандрового дерева… і містить у собі… невже?
— Вольосіну з гольови віїли, — сказала Флер. — Моєї пгабабусьї.
Отже, Флер, хоча й частково, таки має віїльське походження, подумав Гаррі й вирішив сказати про це Ронові… але пригадав, що Рон з ним не розмовляє.
— Так, — сказав містер Олівандер, — так, хоч я, звісно, ніколи не використовував волосся віїл. На мою думку, від цього чарівні палички стають занадто бурхливі.. . але кожному своє, і якщо вона вам підходить…
Містер Олівандер провів пальцями вздовж палички, мабуть, перевіряючи, чи немає подряпин або гульок, пробурмотів: “Орхідеус!” — і з кінчика палички вирвався цілий букет квітів.
— Дуже добре, дуже добре, вона в прекрасному робочому стані, — сказав містер Олівандер, а тоді зібрав квіти й передав їх Флер разом з паличкою. — Тепер містер Діґорі.
Флер, мов хмаринка, попливла до свого місця, усміхаючись Седрикові.
— Ага, це вже моя продукція, — значно веселіше вигукнув містер Олівандер, коли Седрик подав йому свою чарівну паличку. — Так, я її добре пам’ятаю. Містить єдину волосинку з хвоста особливого єдинорога… мав, здається, сімнадцять лап… ледь не проштрикнув мене своїм рогом, коли я смикнув його за хвіст. Дванадцять з чвертю дюймів… ясен… приємно пружна. У доброму стані… ти регулярно її доглядаєш?
— Щойно вчора натирав, — усміхнувся Седрик.
Гаррі глянув на свою паличку. Вся вона була вкрита слідами пальців. Він спробував нишком витерти паличку мантією. З її кінчика шугонуло кілька золотистих іскор. Флер Делякур кинула на нього зверхній погляд, і Гаррі перестав її терти.
Містер Олівандер випустив з кінчика Седрикової палички струмінь сріблястих димових кілець, задоволено мугикнув і сказав:
— Містере Крум, якщо ваша ласка.
Віктор Крум підвівся й сутуло та клишоного почалапав до містера Олівандера. Віддав чарівну паличку й насупився, запхавши руки в кишені.
— Г мм, — озвався містер Олівандер, — якщо не помиляюся, це витвір Ґреґоровича? Відомий майстер чарівних паличок, хоч це й не зовсім у моєму стилі… та нехай…
Він підняв чарівну паличку і почав скрупульозно її вивчати, крутячи навсібіч перед очима.
— Так… граб і серцева струна дракона? — зиркнув він на Крума, і той кивнув головою. — Товстіша, ніж звично… доволі тверда… десять дюймів з чвертю… Авіс!
Грабова паличка вистрілила, мов рушниця, з її кінця випурхнула зграйка дрібних пташечок, вилетіла крізь розчинене вікно й зникла в блідому сонячному світлі.
— Добре, — сказав містер Олівандер, вертаючи Крумові чарівну паличку. — Ну, а тепер… містер Поттер.
Гаррі звівся на ноги й рушив повз Крума до містера Олівандера. Подав йому чарівну паличку.
— Ага а а, ну так, — зблиснули раптом вицвілі очі містера Олівандера. — Так так так. Я добре пам’ятаю.
Гаррі теж пам’ятав. Пам’ятав, ніби це було вчора…
Чотири роки тому, коли йому виповнилося одинадцять, він разом з Геґрідом завітав до крамниці містера Олівандера, щоб купити чарівну паличку. Містер Олівандер усе виміряв, і почав давати йому різні палички. Гаррі перепробував майже всі, що були в крамниці, поки знайшов ту, що пасувала йому найкраще — саме цю, з гостролиста, завдовжки одинадцять дюймів, що мала в собі пір’їну з феніксового хвоста. Містер Олівандер був неабияк здивований, що ця чарівна паличка так добре пасувала Гаррі. — Дивно, — тільки й повторював він, — дивно… — і липі тоді, коли Гаррі запитав, що ж тут такого дивного, містер Олівандер пояснив, що феніксова пір’їна з Гарріної чарівної палички належала тому самому птахові, чия друга пір’їна містилася в паличці Лорда Волдеморта.
Гаррі ні з ким не поділився тією інформацією. Він дуже любив свою чарівну паличку і нічого не міг вдіяти з тим, що вона мала якийсь стосунок до Волдемортової палички — так само, як не міг змінити того, що Петунія була його рідною тіткою. Він лише сподівався, що містер Олівандер не розкаже про це всім присутнім у кімнаті. Бо тоді, передчував він, самописне перо Ріти Скітер просто ошаліє від захоплення.
Містер Олівандер оглядав Гарріну паличку значно довше за інші. Та врешті решт він примусив її вихлюпнути з себе цілісінький фонтан вина і віддав назад Гаррі, підтвердивши, що вона й далі в бездоганному стані.
— Дякую всім, — підвівся з за суддівського столу Дамблдор. — Можете повертатися на уроки… хоч, мабуть, вам краще відразу йти на обід, бо уроки ось ось закінчаться…
Зрадівши, що нарешті хоч щось пішло на краще, Гаррі збирався вже виходити, коли раптом чоловік з чорним фотоапаратом зіскочив з місця й прокашлявся.
— Фото, Дамблдоре, фото! — збуджено вигукнув Беґмен. — Усі судді й чемпіони. Що скажеш, Ріто?
— Е е… так, почнемо з цього, — погодилася Ріта Скітер, знову втупившись у Гаррі. — А тоді, мабуть, зробимо кілька індивідуальних знімків.
Фотографування тривало досить довго. Де б не ставала мадам Максім, вона обов’язково затуляла всіх інших, та ще й сама ніяк не вміщалася в кадрі. Зрештою їй довелося сісти, а всі інші розташувалися довкола неї. Каркароф усе підкручував пальцями цапину борідку. Крум, якому, на Гарріну думку, до фотографування було не звикати, чомусь ховався за спинами інших. Фотограф хотів, щоб на першому плані була Флер, але Ріта Скітер підбігла й витягла наперед Гаррі. Далі вона наполягла, щоб кожного чемпіона зняли окремо. Аж тоді, нарешті, всіх відпустили.
Гаррі пішов на обід. Герміони там не було — він вирішив, що вона ще й досі в лікарні приводить до ладу зуби. Він самотньо пообідав і повернувся до ґрифіндорської вежі, уявляючи, скільки йому ще треба зробити додаткової домашньої роботи з замовляння викликання. Та в спальні він наштовхнувся на Рона.
— Маєш сову, — буркнув йому Рон. Він показав на Гарріну подушку. Там на нього вже чекала шкільна сипуха.
— О… добре, — сказав Гаррі.
— І ще ввечері мусимо відбути кару в Снейповому підвалі, — додав Рон.
Після цього він одразу вийшов з кімнати, не дивлячись на Гаррі. На якусь мить Гаррі захотілося вибігти за ним — щоб поговорити, чи щоб відлупцювати, він точно не знав, — але бажання прочитати Сіріусового листа виявилося сильнішим. Гаррі підійшов до сови сипухи, зняв з її лапи листа й розгорнув.

Гаррі!
Не можу все написати в листі, це дуже ризиковано, якщо сову перехоплять. Нам треба поговорити віч на віч. Чи не зміг би ти залишитися на самоті біля каміна у ґрифіндорській вежі о першій годині ночі 22 листопада?
Я добре знаю, що ти зможеш за себе постояти, а доки поряд з тобою Дамблдор та Муді, навряд, чи хтось зуміє заподіяти тобі шкоду. Проте хтось дуже цього хоче. Вписати тебе в учасники турніру — то був дуже ризикований крок, особливо під самим носом у Дамблдора.
Будь пильний, Гаррі. Пиши й далі про всі незвичні події. Якомога скоріше дай мені знати про 22 листопада.
Сіріус.

— РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ —
Угорська рогохвістка

Наступні два тижні очікувана розмова з Сіріусом була для Гаррі єдиним промінчиком світла на дедалі темнішому обрії. Шок від того, що його обрано шкільним чемпіоном, трохи минув, і тепер його заполонив страх перед майбутнім. Наближався термін першого завдання. Йому ввижалося, що це завдання причаїлося попереду, наче жахлива потвора, від якої ніде не сховаєшся. Він ще ніколи так не переживав. Це було значно гірше за хвилювання перед квідичним матчем, навіть перед тією останньою грою проти Слизерину, коли вирішувалася доля кубка. Гаррі не міг думати ні про що інше, так, ніби все життя тільки й робив, що готувався до першого завдання, на якому його життя й закінчиться…
Він не задумувався, як саме Сіріус зможе поліпшити йому настрій перед виконанням не лише невідомих, але й складних та небезпечних чарів на очах у сотень глядачів, але точно знав одне: самий лише вигляд доброзичливого обличчя дуже йому допоміг би. Гаррі написав у відповідь Сіріусові, що він буде біля каміна у вітальні в запропонований Сіріусом час, а тоді разом з Герміоною довго обговорював, як зробити так, щоб того вечора ніхто там не засидівся. У крайньому випадку вони збиралися жбурнути туди торбинку з какобомбами, та сподівалися, що цього робити не доведеться — адже Філч позривав би їм за це голови.
Тим часом життя в замку стало для Гаррі просто нестерпним, бо Ріта Скітер опублікувала свою статтю про Тричаклунський турнір. Стаття виявилася не так репортажем про турнір, як надміру барвистим описом Гарріного життя. На всю першу сторінку красувалася величезна фотографія Гаррі. Стаття, що продовжувалася на другій, шостій і сьомій сторінках, була цілком присвячена Гаррі, переплутані імена чемпіонів Бобатону та Дурмстренґу згадувалися аж в останньому рядочку, а про Седрика взагалі забули написати.
Стаття з’явилася десять днів тому, але Гаррі й досі відчував пекучий сором щоразу, як про неї згадував. Ріта Скітер уклала йому в вуста такі жахливі слова, яких він не промовляв узагалі ніколи в житті, не те що в тій комірчині для мітел.

“Думаю, я отримав свою силу від батьків. Я знаю, що вони б дуже мною пишалися, якби могли мене побачити… так, інколи ночами я й досі за ними плачу і не соромлюся в цьому зізнатися… я вірю, що під час турніру анітрохи не постраждаю, бо вони незримо стежитимуть за мною…”

Але Ріта Скітер не тільки перетворила його бурмотіння “е е…” на довжелезні надумані речення. Вона ще й узяла про нього інтерв’ю в інших.

Гаррі нарешті знайшов у Гоґвортсі любов. Його близький друг Колін Кріві каже, що найчастіше Гаррі з’являється в компанії неймовірної красуні Герміони Ґрейнджер, дівчини маґлівського роду, що, як і Гаррі, є однією з найкращих учениць школи.

Після появи статті Гаррі, проходячи повз учнів — особливо слизеринців, — постійно мусив вислуховувати цитати та глузливі коментарі.
— О, візьми хусточку, Поттере, бо ще почнеш нюняти під час трансфігурації…
— Поттере, коли це ти став одним з найкращих учнів школи? Чи то якась інша школа, яку заснували ви з Лонґботомом?
— Гей, Гаррі!
— Так, справді! — раптом обернувся Гаррі в коридорі й закричав, бо йому вже урвався терпець. — Я щойно виплакав усі очі за мамою і збираюся поплакати ще…
— Ні… просто… ти загубив перо.
Це була Чо Чанґ. Гаррі відчув, що червоніє.
— Ой… дякую… вибач, — пробурмотів він, забираючи перо.
— Е е… щасти тобі у вівторок, — побажала вона. — Я справді сподіваюся, що в тебе все піде добре.
Після цього Гаррі відчув себе цілковитим ідіотом.
Герміона теж пережила чимало неприємних хвилин, але принаймні ще не почала кидатися на безневинних перехожих. Якщо чесно, то Гаррі був захоплений її поведінкою в цій ситуації.
— Неймовірна красуня? Вона? — почала глузувати Пенсі Паркінсон, коли вперше побачила Герміону після появи Рітиної статті. — Цікаво, з ким вона її порівнювала — з бурундуком?
— Не звертай уваги, — гордо мовила Герміона, проминаючи з високо піднятою головою глузливих слизеринських дівчат, ніби їхнє існувало. — Гаррі, просто не звертай уваги.
Та Гаррі це не вдавалося. Рон з ним так і не заговорив, хоч повідомив про Снейпову кару. Гаррі мав невеличку надію, що вони помиряться за ті дві години, коли їм доведеться у Снейповім підвалі маринувати щурячі мізки, але саме того дня з’явилася Рітина стаття, і це лише додало Ронові певності, що Гаррі насправді насолоджується всією цією увагою.
Герміона була люта на них обох. Вона ходила від одного до другого, намагаючись примусити їх розмовляти між собою, але Гаррі був невблаганний: він заговорить з Роном тільки після того, як Рон визнає, що Гаррі не підкидав свого прізвища в Келих Вогню, і попросить вибачення за те, що обізвав його брехуном.
— Не я це все почав, — уперто повторював Гаррі. — Це він винен.
— Тобі ж без нього погано! — нетерпеливилася Герміона. — І я знаю, що йому без тебе теж погано…
— Мені без нього погано? — перепитав Гаррі. — Ні без кого мені не погано…
Але це була відверта брехня. Гаррі дуже любив бувати з Герміоною, але вона не могла йому замінити Рона. З Герміоною значно менше було веселих жартів, зате більше доводилося стовбичити в бібліотеці. У Гаррі ніяк не виходили ті замовляння викликання, щось йому весь час заважало, а Герміона наполягала, що йому допоможе вивчення теорії. В результаті вони тільки те й робили, що весь вільний час сиділи за книжками.
Віктор Крум теж багато часу проводив у бібліотеці, і Гаррі було цікаво, чим він займається. Просто вчиться, чи вишукує щось таке, що допоможе йому виконати перше завдання? Герміона часто скаржилася на Крума — не тому, що він їй заважав, а тому, що з за книжкових полиць за ним постійно підглядали дівчата. Вони хихотіли й заважали Герміоні.
— Він же навіть не вродливий! — сердито бурмотіла вона, зиркаючи на гострий Крумів профіль. — Він їм подобається лише тому, що знаменитий! Вони б на нього й не глянули, якби він не робив свій фунт Дурського…
— Фінт Вронського, — процідив крізь зуби Гаррі. Його покоробила Герміонина обмовка. Він уявив вираз Ронового обличчя, якби той почув, як Герміона патякає про якісь там фунти Дурського.

* * *

Дивно, але коли ви чогось боїтеся і віддали б усе на світі, щоб сповільнити час, він, навпаки, починає прискорюватися. Дні, що залишалися до першого завдання, минали так стрімко, наче хтось примусив годинникові стрілки рухатися удвічі швидше. Ледве стримувана паніка переслідувала Гаррі хоч би куди він пішов — разом з дошкульними коментарями про статтю в “Щоденному віщуні”.
В останню суботу перед першим завданням усім старшокласникам, починаючи з третього класу, було дозволено відвідати село Гоґсмід. Герміона сказала Гаррі, що йому непогано було б на якийсь час покинути замок. Гаррі не треба було довго переконувати.
— А як Рон? — поцікавився Гаррі. — Може, ти б хотіла піти з ним?
— Ой… ну.. — почервоніла Герміона. — Я думала, що ми з ним зустрінемося в “Трьох мітлах”…
— Ні, — рішуче заперечив Гаррі.
— Ой, Гаррі, це ж так безглуздо…
— Я піду, але не зустрічатимуся з Роном і вдягну плаща невидимку.
— Ну, нехай… — буркнула Герміона, — хоч я так не люблю з тобою говорити, коли ти в тому плащі. Ніколи не знаю — на тебе я дивлюсь, чи ні.
Отож Гаррі вдягнув у спальні плащ невидимку, зійшов сходами вниз і рушив з Герміоною до Гоґсміда.
Під плащем Гаррі почувся значно вільніше. Він бачив, як дорогою до села їх минали інші учні. У багатьох на грудях були значки “Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ”, проте ніхто тепер не кидав у його бік колючих коментарів і не цитував тієї ідіотської статті.
— Тепер усі витріщаються на мене, — сердито буркнула Герміона, коли вони вийшли з цукерні “Медові руці”, ласуючи великими шоколадками з кремом. — Думають, що я розмовляю сама з собою.
— То не воруши так сильно губами.
— Краще зніми плаща. Ніхто тебе тут не зачепить.
— Он як? — зіронізував Гаррі. — А ти озирнися.
З шинку “Три мітли” щойно вийшли Ріта Скітер та її фотограф. Тихенько перемовляючись, вони проминули Герміону, навіть на неї не глянувши. Гаррі притиснувся до стіни “Медових руць”, щоб Ріта не зачепила його своєю сумочкою з крокодилячої шкіри.
Коли газетярі відійшли, Гаррі сказав: — Вона зупинилася в селі. Напевно приїхала зробити репортаж про перше завдання.
Щойно він це сказав, як його знову охопила тривога, але Гаррі промовчав. Вони з Герміоною ще не обговорювали, яким може бути перше завдання. Йому здавалося, що їй і думати про це не хочеться.
— Вона вже пішла, — сказала Герміона, дивлячись прямо крізь Гаррі в кінець Високої вулиці. — Може, сходимо в “Три мітли” на маслопиво? Холоднувато, правда? Ти ж не зобов’язаний розмовляти з Роном! — роздратовано додала вона, правильно зрозумівши його мовчанку.
“Три мітли” були забиті переважно гоґвортськими учнями, які раділи вихідному дневі, але було там також чимало чаклунської публіки, яку Гаррі рідко коли й бачив. Гаррі розумів, що Гоґсмід, як єдине цілковито чаклунське село в Британії, здавалося справжнісіньким раєм для різних фурій та ворожбитів, що не вміли маскуватися як справжні чарівники.
У плащі невидимці було нелегко пробиратися крізь натовп, бо варто було випадково когось штовхнути, як одразу виникали непорозуміння. Гаррі поволі протискався до вільного столика в куточку, а Герміона тим часом пішла по напої. Гаррі помітив у шинку Рона, що сидів з Фредом, Джорджем та Лі Джорданом. Ледве стримавшись від бажання добряче луснути Рона по потилиці, Гаррі нарешті добрався до столика і вмостився за ним.
Незабаром підійшла Герміона й крадькома тицьнула йому під плащ маслопиво.
— Сиджу тут сама, як ідіотка, — буркнула вона. — Добре, хоч узяла з собою роботу.
І вона витягла блокнот, у який записувала нових членів ССЕЧА. Гаррі побачив на чолі коротенького списку своє та Ронове прізвища. Здавалося, що минуло дуже багато часу від того вечора, коли вони з Роном вигадували різні передбачення, а Герміона підійшла й призначила їх секретарем та скарбником.
— Може, я спробую залучити в ССЕЧА когось із місцевих селян, — замислилася Герміона, озираючи шинок.
— Ага, якраз, — скривився Гаррі. Він ковтнув під плащем маслопива. — Герміоно, коли ти вже покинеш цю свою вигадку з ССЕЧА?
— Коли ельфи домовики матимуть пристойну платню та умови для праці! — просичала вона у відповідь. — Знаєш, я починаю думати, що треба вдаватися до серйозніших дій. Цікаво, як потрапити на шкільну кухню?
— Уявлення не маю. Спитай у Фреда й Джорджа, — відказав Гаррі.
Герміона заглибилася у роздуми, а Гаррі потягував маслопиво, розглядаючи публіку в шинку. Усі були бадьорі й безтурботні. За сусіднім столиком обмінювалися картками з шоколадних жабок Ерні Макмілан та Анна Ебот. На грудях у них красувалися значки “Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ”. Біля самісіньких дверей він помітив Чо з її рейвенкловськими подругами. Вона, до речі, не носила значка на підтрику Седрика… Це трохи втішило Гаррі…
Він би чимало віддав, щоб бути одним з тих учнів, що регочуть і розмовляють, не переймаючись нічим, окрім домашніх завдань. Гаррі уявив, як би він тут розважався, коли б його прізвище не вилетіло з Келиха Вогню. Насамперед, не довелося б надягати плащ невидимку. Рон сидів би поруч з ним. Вони втрьох, мабуть, весело б уявляли, яке небезпечне завдання постане у вівторок перед шкільними чемпіонами. О, як би він цього чекав, щоб спостерігати за їхніми діями… щоб підбадьорювати Седрика разом з усіма, сидячи собі безпечно на трибуні…
Цікаво, як почуваються інші чемпіони? Останнім часом щоразу, як він бачив Седрика, той був оточений шанувальниками, здавався нервовим, але настрій мав піднесений. Зрідка Гаррі помічав у коридорі Флер Делякур. Вона, як завжди, була пихата й незворушна. А Крум просто сидів у бібліотеці, зарившись у книжки.
Гаррі подумав про Сіріуса, і йому стало легше. За якихось дванадцять годин він з ним розмовлятиме, адже сьогодні вночі вони мають зустрітися у вітальні біля каміна — якщо лиш не станеться якоїсь халепи, до чого він останнім часом уже й звик…
— Дивися, Геґрід! — зраділа Герміона.
Над юрбою височіла величезна й кошлата Геґрідова потилиця — на щастя, він уже перестав її прилизувати. Гаррі здивувався, що не помітив його відразу, адже Геґрід був такий здоровило. Та коли обережно встав, то побачив, що Геґрід низенько нахилився, розмовляючи з професором Муді. Перед собою Геґрід мав звичного велетенського кухля, а от Муді пив зі своєї особистої баклажки. Мадам Розмерта, вродлива шинкарка, явно не була від цього в захваті. Збираючи зі столів склянки, вона скоса позирала на Муді. Можливо, вона сприймала це як зневагу до її медовухи, але Гаррі все розумів. Муді розповів їм на останньому уроці захисту від темних мистецтв, що воліє завжди сам готувати собі їжу й напої, бо темні чаклуни дуже легко можуть підсипати отрути в будь яку посудину, за якою ніхто не стежить.
Гаррі побачив, що Геґрід і Муді збираються вже йти. Він помахав рукою, але згадав, що Геґрід не може його бачити. А от Муді затримався, втупившись магічним оком у той кут, де стояв Гаррі. Він поплескав Геґріда по спині (бо не діставав до плеча), щось йому пробурмотів, а тоді вони вдвох рушили через весь шинок до столика Гаррі та Герміони.
— Всьо файно, Герміоно? — голосно привітався Геґрід.
— Привіт, — усміхнулася йому Герміона.
Муді пошкутильгав довкола столу й нахилився. Гаррі думав, що він читає блокнот ССЕЧА, але Муді пробурмотів: — Гарний плащик, Поттере.
Гаррі ошелешено втупився в нього. Зблизька особливо впадало у вічі, що Муді бракувало великої частини носа. Муді всміхнувся,
— Що, ваше око… тобто ви можете?..
— Так, я бачу крізь плащі невидимки, — спокійно підтвердив Муді. — І мушу сказати, що це інколи дуже й дуже корисно.
Геґрід теж усміхався до Гаррі. Гаррі знав, що Геґрід не може його бачити, але Муді, очевидно, сказав Геґрідові про нього.
Геґрід теж нахилився, нібито переглянути блокнот ССЕЧА, і тихесенько прошепотів, щоб почути його міг лише Гаррі: — Гаррі, зайди опівночі до моєї хижі. У цему плащі.
Геґрід випростався й голосно сказав: — Був єм радий тебе видіти, Герміоно, — а тоді підморгнув і пішов. Муді пошкутильгав за ним.
— Чого це йому заманулося зустрітися зі мною опівночі? — здивовано спитав Гаррі.
— Опівночі? — стурбувалася Герміона. — Цікаво, що він задумав? Навіть не знаю, Гаррі, чи варто тобі йти… — Вона нервово озирнулася й зашепотіла: — Ти можеш спізнитися до Сіріуса.
І справді, якщо опівночі вибиратися до Геґріда, то до зустрічі з Сіріусом залишалося б обмаль часу. Герміона запропонувала послати до Геґріда Гедвігу з повідомленням, що він не зможе прийти — якщо сова, звісно, погодиться віднести записку. Але Гаррі подумав, що краще буде швиденько збігати до Геґріда. Йому було дуже цікаво, що там могло статися, бо Геґрід ще ніколи не просив Гаррі провідати його так пізно вночі.

* * *

О пів на дванадцяту ночі Гаррі зробив вигляд, що лягає спати, а тоді накинув плаща невидимку і нишком повернувся до вітальні. Там ще було доволі людно. Брати Кріві десь роздобули цілу купу значків “Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ” і намагалися їх зачаклувати, щоб там світилося “Підтримуйте ГАРРІ ПОТТЕРА”. Але поки що їм нічого не вдавалося, бо значки застрягли на написі “ПОТТЕР СМЕРДОТТЕР”. Гаррі прокрався повз них до отвору під портретом і зачекав там якусь хвилину, стежачи за годинником. Далі, як і було заплановано, Герміона відхилила йому Гладку Пані з зовнішнього боку. Він прослизнув повз неї, пошепки подякував і попрямував замком.
Надворі було темно темнісінько. Гаррі пішов через галявину на світло з Геґрідової хатини. Величезна бобатонська карета теж світилася зсередини. Гаррі почув у ній голос мадам Максім, коли стукав у Геґрідові двері.
— То ти, Гаррі? — прошепотів Геґрід, відмикаючи й озираючись довкола.
— Так, — підтвердив Гаррі, заходячи в хатину і скидаючи через голову плаща.
— Маю си тобі шось показати, — мовив Геґрід.
Геґрід був страшенно збуджений. Він мав у петельці квітку, що нагадувала невеличку капустину. Він уже, здається, не користувався шмаровидлом, але явно намагався зачесати волосся — Гаррі бачив, що там скрізь позастрягали поламані зубчики від гребінця.
— Що саме? — обережно поцікавився Гаррі, не знаючи, чи то скрути відклали яйця, чи то Геґрідові вдалося купити ще одного триголового пса в якогось незнайомця в шинку.
— Ходи за мнов, не роби галасу і накрий си тим плащем, — сказав Геґрід. — Ікланя не візьмемо, йому то си не сподобає…
— Геґріде, в мене зовсім обмаль часу… я мушу до першої години повернутися в замок…
Та Геґрід його не слухав. Він уже відчинив двері і вийшов кудись у ніч. Гаррі побіг за ним і виявив, на превеликий подив, що Геґрід веде його до бобатонської карети.
— Геґріде, що?..
— Цсс! — просичав Геґрід і тричі постукав у дверцята з перехрещеними золотими чарівними паличками.
Відчинила мадам Максім. На її масивних плечах була накинута срібляста шаль. Побачивши Геґріда, вона всміхнулася. — О, ‘Еґрріде… вже п’ора?
— Бон абажур, — привітався сяючий Геґрід і подав їй руку, допомагаючи зійти золотими східцями.
Мадам Максім зачинила за собою дверцята, Геґрід запропонував їй узяти його під руку й вони пішли довкола загороди, в якій стояли велетенські крилаті коні мадам Максім. Спантеличений Гаррі намагався від них не відставати. Невже Геґрід хотів показати йому мадам Максім? Та він же її бачив постійно… Її важко було не помітити…
Схоже, для мадам Максім це також була не менша несподіванка, ніж для Гаррі, бо за якийсь час вона грайливо поцікавилася: — К’уди це ти мене в’едеш, ‘Еґрріде?
— Ти си файно втішиш, — хрипко озвався Геґрід. — То варто видіти, повір. Тілько… не кажи нікому, шо я тобі показав. Ти си не маєш того знати.
— Авжеж, не скажу, — погодилася мадам Максім, затріпотівши довгими чорними віями.
Вони йшли далі, а Гаррі все більше дратувався, дрібочучи за ними й постійно поглядаючи на годинник. Через Геґріда, що задумав якусь там дурницю, він може розминутися з Сіріусом. Якщо вони не прийдуть, куди треба, то він просто розвернеться й побіжить до замку, а Геґрід нехай собі насолоджується прогулянкою під місяцем з мадам Максім…
Але тут — коли вони вже так довго йшли узліссям, що замок і озеро зникли з очей — Гаррі щось почув. Попереду кричали якісь чоловіки… тоді пролунало оглушливе, пронизливе ревіння…
Геґрід обвів мадам Максім довкола якихось дерев і зупинився. Гаррі підбіг до них — на якусь мить він подумав, що бачить вогнища й чоловіків, що стрибають довкола них, — і тут йому відвисла щелепа.
Дракони.
Четверо величезних, дорослих, страхітливих драконів ставали дибки на задніх лапах у загороді з грубезних дощок. Вони ревіли й чмихали вогнем, що шугав у темне небо з їхніх роззявлених ікластих пащек, якими на висоті метрів з п’ятнадцять над землею увінчувалися довгі витягнуті шиї. Один, синьо сріблястий з довжелезними загостреними рогами, гарчав і намагався кусьнути чаклунів на землі. Другий мав гладеньку зелену луску, звивався й гупав Щосили своїми лаписьками. Третій був червоний, мав на морді чудернацьку оторочку з малесеньких золотих шпичаків і стріляв у небо грибоподібними вогняними хмарками. Четвертий, найближчий, був велетенський, чорний і дуже схожий на ящірку.
Не менше тридцяти чаклунів, по сім вісім на кожного дракона, намагалися втримати їх на місці, тягнучи за ланцюги, прикріплені до важких шкіряних пасків довкола їхніх ший та лап. Гаррі, мов загіпнотизований, глянув високо вгору й побачив вибалушені очі чорного дракона з вертикальними, мов у кота, зіницями, налитими чи то страхом, чи люттю. Гаррі не міг розрізнити… Дракон жахливо й зловісно рикав.
— Не підходь сюди, Геґріде! — крикнув якийсь чарівник, що стояв біля паркана, ледве втримуючи в руках ланцюг. — Вони можуть стрілити вогнем на шість метрів! А ця рогохвістка стріляє й на десять, я сам бачив!
— Йой, яка вона файна, — ласкаво промовив Геґрід.
— Нічого не виходить! — крикнув інший чарівник. — Паралітичне закляття, на рахунок три!