Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і келих вогню”

Гаррі, Рон, Шеймус, Дін та Невіл переодяглися у свої святкові мантії в спальні. Усі трохи соромилися незвичного вбрання, та далеко не так, як Рон: він оглядав себе у видовженому дзеркалі в кутку з переляканим обличчям. Годі було заперечити факт, що його мантія найбільше в світі скидалася на дівчачу сукню. У розпачі, щоб надати їй хоч трохи чоловічого вигляду, Рон застосував до мереживного коміра й манжетів відривальні чари. Вони подіяли непогано, мережив не стало. Та Рон застосував чари не дуже акуратно і краї мантії мали дуже сумний вигляд.
— Ніяк не збагну, як це вам вдалося запросити двох найкрасивіших дівчат, — пробурмотів Дін, коли вони спускалися сходами.
— Бо ми шалено привабливі, — похмуро відповів Рон, витягуючи нитки, що лізли з манжетів.
Вітальня, заповнена людьми у різнобарвних мантіях замість звичних чорних, здавалася незнайомою. Парваті чекала на Гаррі біля сходів. Вона справді була дуже гарна в мантії яскраво рожевого кольору, з золотою стрічкою, вплетеною в довгу чорну косу та золотими браслетами, що виблискували на зап’ястках. Гаррі аж полегшало, коли він побачив, що Парваті не хихоче.
— Ти… е е е… гарна, — незграбно втулив він.
— Дякую, — відповіла Парваті. — Падма зустріне тебе у Великій залі, — додала вона Ронові.
— Ясно, — сказав Рон, роззираючись. — А де Герміона?
Парваті знизала плечима:
— Ходімо вниз, Гаррі?
— Гаразд, — мовив Гаррі, понад усе бажаючи лишитися у вітальні. Прямуючи до отвору за портретом, він побачив Фреда, який підбадьорливо йому підморгнув.
Вестибюль був забитий учнями. Усі товклися, очікуючи восьмої години, коли відчинять двері до Великої зали. Ті, що мали зустріти своїх партнерів з різних гуртожитків, пробиралися крізь юрбу, намагаючись знайти одне одного. Парваті знайшла свою сестру Падму й підвела її до Гаррі та Рона.
— Привіт, — сказала Падма, така ж гарненька, як і Парваті, вбрана у яскраву бірюзову мантію. Видно було, що партнером вона не вельми задоволена. Її темні очі зміряли Рона знизу догори, зупинившись на пошарпаному комірі та рукавах.
— Привіт, — відповів Рон, не дивлячись на неї, а все видивляючись когось у юрбі. — Ой…
Він пригнувся за спиною в Гаррі, бо саме тієї миті повз них проходила Флер Делякур, просто приголомшлива у своїй сріблясто сірій єдвабній мантії. Її супроводжував капітан Рейвенкловської квідчиної команди Роджер Девіс. Коли пара зникла, Рон випростався й почав розглядатися поверх натовпу.
— Де ж Герміона? — знову спитав він.
Сходами зі своєї підземної вітальні піднімалася групка слизеринців. Мелфой ішов попереду. На ньому була чорна оксамитова мантія з високим коміром, який, на думку Гаррі, робив його схожим на сільського священика. Пенсі Паркінсон, у блідо рожевій мантії з безліччю складок, вчепилася в його руку. Креб і Ґойл були в зелених мантіях і нагадували два оброслі мохом камені. Що особливо потішило Гаррі — ні один, ні другий не знайшли собі партнерки.
Відчинилися дубові парадні двері, і всі повернулися до них, щоб подивитися, як у вестибюль заходять дурмстрензькі учні на чолі з професором Каркарофим. Крум ішов попереду в парі з гарною незнайомою Гаррі дівчиною в синій мантії. Понад їхніми головами Гаррі побачив, що галявина перед замком перетворилася мовби на вертеп, повний чарівних вогників. То були справжнісінькі живі феї, вони сиділи на вичаклуваних трояндових кущах і пурхали над статуєю Святого Миколая та його оленів.
— Чемпіонів прошу сюди! — почувся голос професорки Макґонеґел.
Променисто всміхаючись, Парваті поправила свої браслети. Кинувши Ронові та Падмі: “Ми на хвильку”, вони з Гаррі рушили крізь натовп, котрий гудів і розступався, пропускаючи їх. Професорка Макґонеґел була вбрана у червону картату мантію, а на крисах її капелюшка красувався гиденький вінок з чортополоху. Вона сказала Гаррі та Парваті почекати, поки до Великої зали зайде решта учнів. Чемпіони мали туди увійти, коли інші вже займуть свої місця. Флер Делякур та Роджер Девіс розмістилися найближче до дверей. Девіс був дико ошелешений негаданим щастям мати за партнерку Флер Делякур — і просто не міг відірвати від неї погляду. Седрик та Чо стояли недалечко від Гаррі. Він не дивився на них, щоб уникнути розмови. Натомість глянув на дівчину, що стояла поряд з Крумом. І в нього відвисла щелепа.
То була Герміона.
Але вона анітрохи не скидалася на колишню Герміону. Щось сталося з її волоссям: воно було не пишно кучеряве, як завжди, а навпаки — гладеньке й блискуче, та ще й закручене в елегантний вузол на потилиці. Вона була вбрана в мантію з легкої барвінково синьої тканини. І трималася вона якось геть інакше — може, просто через те, що не мала з собою двадцяти книжок, які вічно тягала на плечах. Вона всміхалася — щоправда, досить знервовано — і від цього було ще помітнішим те, що в неї поменшали зуби. Гаррі не зрозумів, як він не зауважив цього раніше.
— Привіт, Гаррі! — сказала вона. — Привіт, Парваті!
Парваті — явно несхвально — витріщилася на Герміону, не вірячи власним очам. І вона була не єдина: коли відчинилися двері до Великої зали, повз них промаршували дівчата з Крумового бібліотечно застелажного фан клубу, кидаючи на Герміону сповнені ненависті погляди. Пенсі Паркінсон, заходячи з Мелфоєм, широко роззявила рота, дивлячись на неї. А Мелфой навіть не спромігся знайти для Герміони якоїсь образи. Зате Рон проминув Герміону, навіть на неї не глянувши.
Коли всі порозсідалися, професорка Макґонеґел звеліла чемпіонам та їхнім партнерам стати парами і йти за нею. Велика зала загула від оплесків, коли пари попрямували до великого круглого столу на чільному місці зали, туди, де сиділи судді.
Стіни Великої зали були вкриті іскристим срібним інеєм, під чорною, всіяною зірками, стелею висіли сотні гірлянд з омели та плюща. Великі столи зникли, замість них з’явилося до сотні менших, освітлених ліхтариками. За кожним сиділо по десять дванадцять осіб.
Гаррі зосередився, аби не спіткнутися. Парваті була помітно собою вдоволена: вона променисто всміхалася на всі боки і так наполегливо вела Гаррі, що він почувався псом, якого показують на виставці. Йдучи до круглого стола, він помітив Рона та Падму. Рон примруженими очима дивився, як проходить Герміона. У Падми вигляд був похмурий.
Дамблдор весело засміявся, коли чемпіони підійшли до суддівського столу, а от обличчя Каркарофа мало вираз, дивовижно схожий на Ронів, коли той дивився, як ідуть Крум та Герміона. Лудо Беґмен, сьогодні вбраний у фіолетову мантію з великими жовтими зірками, аплодував так само завзято, як і учні. Мадам Максім, котра змінила свою звичну уніформу з чорного єдвабу на бузкову шовкову сукню, аплодувала чемпіонам дуже стримано. Зате містера Кравча, як раптом зрозумів Гаррі, не було. На п’ятому місці за столом сидів Персі Візлі.
Коли чемпіони зі своїми партнерами зупинилися біля суддівського стола, Персі підсунув до Гаррі вільний стілець і підкреслено на нього поглянув. Гаррі зрозумів натяк і сів біля Персі, вбраного у новісіньку мантію кольору морської хвилі. Обличчя його світилося самовдоволенням.
— Мене підвищили, — повідомив Персі таким тоном, наче його вибрали Верховним Правителем Всесвіту, ще до того, як Гаррі встиг що небудь запитати. — Я тепер особистий помічник містера Кравча, і я його представляю.
— Чому він сам не прибув? — поцікавився Гаррі. Йому не дуже хотілося під час вечері слухати лекцію про товщину казанків.
— Страшно сказати, але містер Кравч почувається погано, дуже погано. Йому стало недобре ще на Кубку світу. І це не дивно — він перепрацювався. Він уже не такий молодий, як був — хоч досі такий же видатний, звісно. Його розум так само величний, як і раніше. Але Кубок світу виявився цілковитим фіаско для всього міністерства, до того ж містер Кравч пережив велетенський особистий шок у зв’язку з негідним поводженням тієї ельфині — Блінкі, чи як там її… Природно, що він її відразу ж звільнив, але… як я сказав, йому погано, йому потрібен догляд, і, на мою думку, відколи вона пішла, рівень затишку в його домі різко знизився. І потім ще цей турнір, котрий ми мусили влаштувати, і наслідки Кубка світу, з якими треба було дати раду, і ця огидна Скітер, яка постійно дзижчить довкола… Ох, бідолашний, у нього зараз чесно зароблене, спокійне Різдво вдома. Я просто радий, що йому є на кого покластися, що є кому його замінити.
Гаррі страшенно хотілося спитати, чи перестав містер Кравч називати Персі “Везербі”, однак устояв проти спокуси.
На блискучих золотих тарелях поки що не було страв, але перед кожним лежали маленькі меню. Гаррі невпевнено взяв своє і озирнувся — офіціантів ніде не було. Дамблдор, одначе, уважно проглянув своє меню, а тоді дуже чітко проказав до свого тареля: “Свиняча відбивна!”
І свиняча відбивна з’явилася.
Зрозумівши принцип, усі за столом теж зробили замовлення. Гаррі мигцем глянув на Герміону, щоб побачити, як вона почувається через цей новий метод обслуговування — адже це означало, що ельфам домовикам додалося праці, — та Герміона явно не думала про ССЕЧА. Вона була поглинута бесідою з Віктором Крумом, і, здавалося, навіть не помічала, що їсть.
Гаррі раптом спало на думку, що він ніколи не чув, як Крум говорить. А от зараз він говорив, та ще й дуже енергійно.
— Ми теж мати замок, не так велико, як цей, і не так зручно, я думати, — розповідав він Герміоні. — Ми мати лиш чотири поверх і вогні запалювати лиш для магічно мета. Зате ми мати багато білша територія — але у зима ми мати дуже коротко день, тому радість було мало. Та у літо ми щодень літати, над озеро і над горов…
— Годі, Вікторе, годі! — Каркароф удавано засміявся. — Більше нічого не кажи, бо твоя чарівна подруга дізнається, де нас шукати!
— Ігорку, що це за таємничість… Ще хтось подумає, ніби вам не хочеться мати гостей, — усміхнувся Дамблдор, блискаючи очима.
— Дамблдор, — сказав Каркароф, показуючи свої зковті зуби, — ми всі захищаємо наші приватні володіння, адже так? Кожен з нас — пристрасний охоронець довіреного йому храму науки. Чи ж це неправильно — пишатися лиш нам відомими таємницями школи і захищати їх?
— Ігорку, а я от ніколи й не мріяв знати всі Гоґвортські таємниці, — миролюбно сказав Дамблдор. — Скажімо, сьогодні вранці, йдучи в туалет, я звернув не в той бік, і опинився в чималій і красивій кімнаті, якої до цього ніколи не бачив. Вона містила просто дивовижну колекцію нічних горщиків. Коли я потім туди повернувся, щоб ретельніше все дослідити, то виявилося, що кімната зникла. Але я її шукатиму. Ймовірно, вона доступна тільки о п’ятій тридцять ранку. Або з’являється лише при молодому місяці. Чи тоді, як шукачеві дуже треба в туалет.
Гаррі чмихнув у свою тарілку з гуляшем. Персі насупився, але Гаррі міг би поклястися, що Дамблдор легенько йому підморгнув.
Тим часом Флер Делякур уголос критикувала Гоґвортське оздоблення.
— Це пгосто нікчемно, — казала вона, оглядаючи іскристі стіни Великої зали. — У паласі Бобатон на Гіздво вся Банкетна заля пгикгашена скульптутами з кгиги. Вони, звісно, не тануть… Вони сяють, як велетенські діамантові статуї. А їжя пгосто пгекгасна. І водяні німфи гозважають нас сегенадами, доки ми їмо. І немає жьодного пготивнючого лицагського панцигя, і якби навіть полтегґейст з’явився в Бобатоні, ми пгогнали б його отак. — І вона нестримано ляснула долонею по столі.
Роджер Девіс дивився на неї заціпенілим поглядом і все не втрапляв виделкою в рота. Гаррі подумалося, що Девіс був надто зайнятим витріщанням на Флер, щоб ще й слухати про що вона говорить.
— Щира правда, — випалив Девіс і теж ляснув долонею по столі, наслідуючи Флер. — Саме так. І не інак.
Гаррі оглянув залу. Геґрід сидів за одним з учительських столів. Він знову нап’яв свій жахливий ворсистий бурий костюм і не зводив погляду з суддівського столу. Ось він легенько помахав комусь рукою, і Гаррі, розглянувшись, помітив, що мадам Максім махала йому у відповідь. Її коштовні опали поблискували в сяйві свічок.
Герміона вчила Крума правильно вимовляти її ім’я. Він називав її “Гермовніна”.
— Гер мі о на, — промовляла вона повільно та чітко.
— Гер міо ніна.
— Майже майже, — сказала вона, впіймавши погляд Гаррі й усміхнувшись.
Коли всі страви було з’їдено, Дамблдор підвівся і попросив учнів зробити те ж саме. Тоді помахом чарівної палички повідсовував столи до стін, звільнивши місце посеред зали, а далі вичарував праворуч від себе сцену. На ній з’явилися барабани, гітари, лютня, віолончель та козика.
На сцену під несамовиті оплески вийшли “Фатальні сестри”. Вони були довговолосі й розпатлані, одягнуті в чорні мантії, майстерно подерті та порізані. Вони підняли інструменти, і Гаррі, захопившись, забув, що на нього чекає. Раптом він усвідомив, що ліхтарі на інших столах погасли й інші чемпіони зі своїми партнерами підвелися.
— Вставай! — зашипіла Парваті. — Треба танцювати!
Встаючи, Гаррі перечепився за свою мантію. “Фатальні сестри” почали грати якусь повільну сумну мелодію. Гаррі вийшов на яскраво освітлене місце для танців, старанно уникаючи поглядів. І все ж він таки бачив Шеймуса та Діна, котрі махали йому й гиготіли. Наступної миті Парваті схопила його руки, одну поклала собі на талію, а другу міцно стиснула у своїй.
Усе не так і жахливо, як могло бути, думав Гаррі, повільно обертаючись на місці. Танець вела Парваті. Він намагався дивитися поверх голів, але невдовзі багато глядачів теж повиходило танцювати, тож чемпіони не були більше в центрі уваги. Неподалік танцювали Невіл та Джіні — Гаррі бачив, як часто Джіні морщилася, коли Невіл наступав їй на ногу. Дамблдор вальсував з мадам Максім. Він супроти неї був мов карлик: вершечок його гостроверхого капелюха лоскотав їй підборіддя. Одначе рухалась вона дуже граційно, як на жінку таких розмірів. Дикозор Муді незграбно шкутильгав поряд з професоркою Сіністрою, що нервово виверталася від його дерев’яної ноги.
— Гарні шкарпетки, Поттер, — прогарчав Муді, коли вони опинилися дуже близько. Професорове магічне око дивилося крізь мантію Гаррі.
— А, так, це мені сплів ельф домовик Добі, — засміявся Гаррі.
— Він такий страшний! — зашепотіла Парваті, коли Муді пошкутильгав далі. — Таке око треба заборонити!
Гаррі з полегшенням почув останню тремтливу ноту козики. “Фатальні сестри” перестали грати, оплески знову заповнили залу, й Гаррі відразу ж відступив від Парваті.
— Може, сядемо?
— Але ж… це така гарна пісня! — сказала Парваті, коли “Фатальні сестри” почали нову мелодію, набагато швидшу за попередню.
— А мені не подобається, — збрехав Гаррі і повів її з танцювального майданчика повз Фреда та Анжеліну, котрі танцювали так бурхливо, що всі довкола них розступилися, побоюючись травм. Вони підійшли до столу, за яким сиділи Рон та Падма.
— Як справи? — запитав Гаррі в Рона, сідаючи поруч з ним і відкриваючи пляшку маслопива.
Рон не відповів. Він з люттю дивився на Герміону та Крума, які танцювали неподалік. Падма сиділа, схрестивши руки, закинувши ногу на ногу й погойдуючи нею в такт музиці. Коли не коли вона кидала сердитий погляд на Рона, що цілковито її ігнорував. Парваті сіла з другого боку біля Гаррі, теж схрестила руки, теж заклала ногу на ногу, і менш ніж за хвилину її запросив на танець хлопець з Бобатону.
— Гаррі, ти не заперечуєш? — спитала Парваті.
— Що? — обізвався Гаррі. Він тепер дивився на Чо та Седрика.
— Та нічого, — відрізала Парваті й пішла з бобатонцем. Коли пісня закінчилася, Парваті назад не повернулася.
Підійшла Герміона й сіла на її стілець. Вона була трохи рум’яна від танців.
— Привіт, — сказав Гаррі. Рон промовчав.
— Гаряче, правда? — сказала Герміона, обмахуючись рукою. — Віктор пішов узяти чогось випити.
Рон зміряв її вбивчим поглядом.
— Віктор? — сказав він. — Він ще не попросив тебе казати на нього Вітя?
Герміона глянула на нього здивовано.
— Що з тобою? — запитала вона.
— Якщо ти не знаєш, — відповів Рон в’їдливо, — то я тобі не скажу.
Герміона подивилася на нього, потім на Гаррі.
Гаррі знизав плечима.
— Роне, що?..
— Він з Дурмстренґу! — сварливо сказав Рон. — Він змагається проти Гаррі! Проти Гоґвортсу! Та ти… ти… — Рон намагався знайти слово, достатньо сильне, щоб описати Герміонин злочин, — братаєшся з ворогом, ось що ти робиш!
Герміона з несподіванки роззявила рота.
— Не будь дурнем! — сказала вона за мить. — 3 ворогом! Якщо чесно — то хто з нас найбільше захоплювався, коли він прибув? Хто хотів узяти в нього автограф? Хто у себе в спальні тримає його модель?
Рон вирішив проігнорувати ці слова.
— Мабуть, він тебе запросив, коли ви обоє стирчали в бібліотеці?
— Так, — відповіла Герміона, і рожеві плями на її щоках пояскравішали. — То й що?
— І як це було? Ти заманювала його в сечу?
— Не заманювала! Якщо хочеш знати, він… він сказав, що приходив щодня до бібліотеки, щоб порозмовляти зі мною, але ніяк не міг наважитися!
Герміона промовила це дуже швидко й так зачервонілася, що стала одного кольору з мантією Парваті.
— Ну, ну… це така його баєчка, — Ронові слова прозвучали непереконливо.
— Що ти цим хочеш сказати?
— Це ж очевидно! Він учень Каркарофа, правда? Він знає, з ким ти приятелюєш… він просто намагається наблизитися до Гаррі — роздобути про нього інформацію, щоб зробити якусь шкоду..
Герміона скривилася так, наче Рон дав їй ляпаса. Коли вона заговорила, голос її тремтів:
— До твого відома, він жодного разу нічогісінько не питав у мене про Гаррі…
Рон зі швидкістю світла змінив тактику:
— Тоді він сподівається, що ти йому допоможеш з’ясувати, що означає його яйце! Ви вже, мабуть, про це радилися, сидячи в бібліотеці в теплому куточку…
— Я б нізащо не допомагала йому розібратися з яйцем! — вигукнула Герміона, ображена до глибини душі. — Ніколи! Як ти можеш таке казати… Я хочу, щоб Гаррі виграв турнір. І Гаррі це знає. Правда, Гаррі?
— Ти вибрала дивний спосіб це продемонструвати, — насмішкувато сказав Рон.
— Весь цей турнір для того й вигадано, щоб познайомитися з іноземними чарівниками й потоваришувати з ними! — різко відповіла Герміона.
— Це не так! — закричав Рон. — Головне — перемога!
На них починали звертати увагу.
— Роне, — тихо сказав Гаррі. — Я нічого не маю проти того, що Герміона пішла з Крумом…
Але Рон проігнорував і Гаррі.
— Біжи шукай свого Вітю! Він, мабуть, дивується, де ти поділася, — сказав Рон.
— Не називай його Вітя! — Герміона зірвалася на ноги й пронеслася через танцювальний майданчик, розчинившись у натовпі.
Рон зловтішно дивився їй услід.
— Ти взагалі збираєшся запросити мене танцювати? — спитала його Падма.
— Ні, — сказав Рон, все ще дивлячись услід Герміоні.
— Прекрасно, — різко кинула Падма, встала й відійшла, приєднавшись до Парваті та бобатонського хлопця, що покликав для компанії когось із друзів. Той долучився до них так швидко, що Гаррі здалося, ніби він з’явився за допомогою замовляння викликання.
— Де бути Гер мов ніна? — почувся голос.
Крум підійшов до їхнього столу, тримаючи два маслопива.
— Не знаю, — вперто сказав Рон, дивлячись на нього. — Що, загубив її?
Крум знову спохмурнів.
— Якщо побачити її, то переказати, що я взято напою, — сказав він і, сутулячись, пішов.
— Роне, ти потоваришував з Віктором Крумом? — метушливо підбіг Персі, потираючи руки. Вигляд у нього був трохи бундючний. — Чудово! У цьому ж і суть! Знаєш — міжнародна магічна співпраця!
На велике роздратування Гаррі, Персі швиденько зайняв вільний Падмин стілець. За суддівським столом не було тепер нікого. Професор Дамблдор танцював з професоркою Спраут, Лудо Беґмен — з професоркою Макґонеґел, мадам Максім та Геґрід проклали для себе широкий шлях навколо танцмайданчика, вальсуючи серед учнів, а Каркарофа ніде не було видно. Коли закінчилася чергова пісня, усі знову зааплодували, і Гаррі побачив, як Лудо Беґмен поцілував руку професорці Макґонеґел і пішов крізь натовп. Там його зупинили Фред із Джорджем.
— Що це вони роблять? Як сміють дратувати високопопосадового працівника міністерства? — зашипів Персі, з підозрою спостерігаючи за Фредом і Джорджем. — Ніякої поваги…
Та Лудо Беґмен позбувся близнюків дуже швидко. Помітивши Гаррі, він помахав йому рукою й підійшов до їхнього столу.
— Містере Беґмен, сподіваюся, мої брати не дуже вас потурбували? — відразу ж запитав Персі.
— Що? О ні ні, анітрохи! — сказав Беґмен. — Це вони мені розповіли про фальшиві чарівні палички. Цікавилися, чи можу я їм щось порадити щодо збуту. Я пообіцяв, що допоможу їм зав’язати контакти з крамницею жартів “Зонко”…
Персі від цих слів не зрадів. Гаррі не сумнівався, що він одразу, як потрапить додому, розповість усе місіс Візлі. Очевидно, плани у Фреда й Джорджа останнім часом стали ще грандіозніші, якщо вони сподівалися продавати свої винаходи.
Беґмен відкрив рота з наміром щось у Гаррі запитати, але Персі його перебив:
— Містере Беґмен, як, на вашу думку, проходить турнір? Наш відділ майже задоволений… Порушення з Келихом Вогню… — він поглянув на Гаррі, — то, звісно, була невеличка невдача, але відтоді все, здається, йде гладенько. Чи як ви гадаєте?
— О так, — бадьоро сказав Беґмен, — це все надзвичайно весело. Як там старий Барті? Це просто сором, що він не зміг прибути.
— Я впевнений, що містер Кравч от от буде на ногах, — бундючно сказав Персі, — але тим часом я не маю наміру байдикувати. Авжеж, у наші обов’язки входить не лише відвідувати бали, — він безтурботно реготнув, — я мусив давати раду з усіма проблемами, що повилазили за час його відсутності — ви ж чули, що Алі Башир був спійманий на спробі ввезення контрабандної партії літаючих килимів? Ще ми намагалися переконати трансільванців підписати угоду про міжнародну заборону дуелей. У новому році я маю зустріч з їхнім Головою магічної співпраці…
— Ходімо прогуляємось, — буркнув Рон до Гаррі, — подалі від цього Персі…
Вдавши, ніби йдуть узяти собі ще напоїв, Гаррі з Роном встали з за столу, обійшли танцюристів і вислизнули у вестибюль. Парадні двері були відчинені, і тремтливі чарівні вогні на трояндових кущах мерехтіли й сяяли. Хлопці зійшли сходами і опинилися на звивистій доріжці, оброслій декоративними кущами та обставленій великими кам’яними статуями. Гаррі чув плюскіт води, наче у фонтані. Тут і там на різьблених лавах сиділи люди. Рон з Гаррі нарешті запримітили вільну й попрямували до неї поміж трояндових кущів, але не встигли далеко зайти, як почули неприємний знайомий голос:
— … не розумію, Ігор, навіщо метушитися.
— Северусе, не вдавай, що нічого нема! — голос Каркарофа звучав стурбовано і притишено, наче він боявся, що його підслухають. — Уже кілька місяців це стає дедалі очевидніше. Я серйозно стурбований, я цього не заперечую…
— То зникни, — стримано сказав Снейпів голос. — Зникни, я передам твої вибачення. Сам я, однак, залишаюся в Гоґвортсі.
Снейп з Каркарофим вийшли на світло. Снейп тримав у руці чарівну паличку й стріляв з неї по трояндових кущах — зривав злість. Із багатьох кущів долинали жалібні зойки і вискакували якісь темні фігури.
— Десять очок з Гафелпафу, Фосет! — загарчав Снейп, коли повз нього пробігла дівчина. — І десять очок з Рейвенклову, Стебінс! — крикнув, коли за нею помчав хлопець. — А ви чого тут? — додав він, зауваживши на стежці перед собою Гаррі та Рона. Каркароф також стривожився, помітивши їх. Його рука нервово потяглася до цапиної борідки, і він почав намотувати її на палець.
— Прогулюємось, — коротко відповів Снейпові Рон. — Це ж не протизаконно?
— То прогулюйтеся! — злісно пробурчав Снейп і, проходячи, ледь не збив їх з ніг. Довга чорна мантія розвівалася за ним. Каркароф поспішив за Снейпом. Гаррі з Роном попрямували стежкою далі.
— Чого це Каркароф такий стривожений? — здивувався Рон.
— І відколи це вони зі Снейпом на ти? — поцікавився Гаррі.
Вони дійшли до великого кам’яного північного оленя, над яким здіймалися блискучі струмені високого фонтану. Нечіткі обриси двох велетенських людей виднілися на кам’яній лавці. Вони дивилися на воду в місячному сяйві. І тоді Гаррі почув голос Геґріда.
— Як тілько я вас уздрів, то відразу знав, — сказав він дивно захриплим голосом.
Гаррі та Рон завмерли. Це не схоже було на сцену, за якою їм можна спостерігати… Гаррі озирнувся й побачив Флер Делякур та Роджера Девіса, що стояли неподалік, напівприховані трояндовим кущем. Він поплескав Рона по плечу й кивнув у їхній бік, маючи на думці, що вони зможуть прослизнути тією стежкою непоміченими, бо Флер та Девісові було зовсім не до них. Однак Рон, чиї очі розширилися з жаху, коли він побачив Флер, рішуче затрусив головою й потяг Гаррі глибше — у затінок за оленем.
— Щьо ви знали, ‘Еґріде? — запитала мадам Максім з відчутним муркотінням у низькому голосі.
Гаррі геть не хотів цього чути. Він знав, що Геґріда обурило б, якби він довідався, що його в такій ситуації підслуховують. Якби він міг, то заткнув би вуха пальцями й голосно щось би заспівав, та це було неможливо. Натомість він спробував зацікавитися жучком, що повзав по спині кам’яного оленя, але жучок виявився не таким цікавим, щоб відвернути увагу від того, що казав Геґрід:
— Знав’єм… знав’єм, шо ми схожі… То була ваша мамця чи татуньо?
— Я… Я не р’озумію, про щьо ви, ‘Еґріде…
— Бо в мене мати, — тихо сказав Геґрід. — Вона була єдна з остатніх у Британії. Звісно, я не памнятаю її добре… вона мене лишила. Коли я си мав десь три рочки. То не по материнськи. І не подібно на них. Не відаю, шо з нею си стало… певно, вмерла…
Мадам Максім не відповіла. І Гаррі, злий сам на себе, відірвав погляд від жучка й поглянув через оленячі роги, прислухаючись… Він досі ще не чув, щоб Геґрід розповідав про власне дитинство.
— Вона розбила татуньове серце, коли пішла. Мій татуньо був мацюпусінький. Як я мав років зо шість, я міг си його підоймати й класти на шафу, якщо він мене денервував. Він з того страшно си тішив… — Геґрід замовк. Мадам Максім слухала непорушно, очевидно, дивлячись на срібний фонтан. — Татуньо мене зростив… Але він си вмер, коли я пішов до школи. Я си мусив прокладати свій шлях. А Дамблдор направду мені дуже поміг. Він був зо мною такий добрий…
Геґрід вийняв свою хустинку як скатертинку й голосно висякався:
— Але доста про мене. А ви? З чийого боку вам то дісталоси?
Але мадам Максім раптом звелася на ноги.
— Дуже хольодно, — погода й справді була холодна, та голос мадам Максім був набагато холодніший. — Мені пора йти.
— Га? — безпорадно вимовив Геґрід. — Нє, не йдіт! Я… Я ніколи ще не стрічав такого єншого!
— Якого іншого? — спитала мадам Максім крижаним тоном.
Гаррі хотів би підказати Геґрідові, що краще не відповідати. Він стояв у затінку, скрегочучи зубами, і сподівався, що Геґрід нічого не скаже. Та дарма.
— Єнчого наполовину велетня, звісно! — сказав Геґрід.
— Та як ви смієте! — закричала мадам Максім. Її голос пролунав серед нічної тиші, наче сирена. Гаррі почув, як Флер та Роджер вискочили зі свого трояндового куща. — Ніколі в житті мене ще т’ак нє принижювали! Нап’ольовину велетень? Муа? Я? У мене просто… просто вельикі кістки!
І вона помчала пріч. Величезні барвисті зграї фей здіймалися в повітря, коли вона проходила, люто пробиваючись крізь кущі. Геґрід усе ще сидів на лавці, дивлячись їй услід. Було надто темно, щоб зрозуміти, який у нього вираз обличчя. За хвилину він підвівся й попрямував геть, але не до замку, а в темряву туди, де стояла його халупа.
— Роне, — тихесенько сказав Гаррі. — Пішли…
Але Рон не ворушився.
— Що таке? — спитав Гаррі.
Рон поглянув на Гаррі з дуже серйозним виразом обличчя.
— Ти знав? — прошепотів він. — Про те, що Геґрід — наполовину велетень?
— Ні, — сказав Гаррі, знизуючи плечима. — То й що? З погляду, яким подивився на нього Рон, він одразу зрозумів, що знову виявив незнання світу чарівників. Вихований Дурслями, Гаррі сприймав як відкриття чимало такого, що для чарівників було само собою зрозуміле. Та коли він почав навчатися в школі, ці сюрпризи траплялися дедалі рідше. Хоч зараз до нього дійшло, що більшість чарівників не запитали б отак просто “То й що?”, виявивши, що мати їхнього друга була велеткою.
— Поясню в замку, — тихо сказав Рон. — Пішли…
Флер та Роджер Девіс зникли. Можливо, сховалися в захищеніше від чужих очей місце. Гаррі з Роном повернулися до Великої зали. Парваті й Падма сиділи тепер за віддаленим столиком з цілим гуртом бобатонських хлопців, а Герміона знову танцювала з Крумом. Гаррі й Рон усілися за стіл, далеко відсунутий від танцювального майданчика.
— То що? — штовхнув Гаррі Рона. — Які там проблеми з велетнями?
— Ну, вони… вони… — Рон намагався підібрати слово, — вони не дуже хороші, — сказав він непереконливо.
— Яка різниця? — спитав Гаррі. — Геґрід нормальний!
— Я знаю, але… не дивно, що він це приховує, — похитав Рон головою. — Я завжди думав, що в дитинстві він потрапив під ненажерливі чари чи щось таке. І що не любить про це згадувати…
— Але яка різниця, якщо його мама була велетка? — запитав Гаррі.
— Його знайомих це не турбує, бо вони знають, що він безпечний, — повільно проказав Рон. — Але… Гаррі, вони просто жахливі, ті велетні. Це, як каже Геґрід, їхня природа, вони ніби тролі… вони просто люблять убивати, і всім це відомо. Але в Британії вже жодного не залишилося.
— Що з ними сталося?
— Вони й так вимирали, але багатьох винищили аврори. Можливо, десь за кордоном і є велетні… вони переважно ховаються в горах…
— Не знаю, кого хоче обдурити Максім, — сказав Гаррі, дивлячись на похмуру мадам, що сиділа сама за суддівським столом. — Якщо Геґрід наполовину велетень, то вона, безперечно, теж. Великі кістки… Більші, ніж у неї, кістки має лише динозавр.
До закінчення балу Гаррі й Рон говорили у своєму кутку про велетнів. І в жодного з них не було охоти до танців. Гаррі намагався не дивитися на Чо та Седрика, бо від цього йому страшенно хотілося що небудь копнути.
“Фатальні сестри” закінчили грати опівночі. Їх нагородили останніми бурхливими оплесками. Потім усі почали виходити до вестибюлю. Багато хто висловлював бажання, щоб бал тривав іще, але Гаррі був абсолютно щасливий, що може нарешті лягати спати. Для нього цей вечір був не дуже веселим.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве