Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і келих вогню”

Двері відчинилися. Герміона вимовила: “Саме вчас…!” — і раптом змовкла, бо зіткнулася лице в лице не з Геґрідом, а з Албусом Дамблдором.
— Добрий день, — радісно всміхнувся він до них.
— Ми… е е е… хотіли побачитися з Геґрідом, — розгубилася Герміона.
— Я здогадався, — підморгнув Дамблдор. — Чому ж не заходите?
— А… гаразд, — сказала Герміона.
Вони зайшли в хатину. Іклань відразу кинувся до Гаррі. Пес несамовито гавкав і намагався облизати йому вуха. Гаррі відігнав Ікланя й озирнувся.
Геґрід сидів за столом, на якому стояли два кухлики чаю. Вигляд у нього був поганенький. Обличчя в плямах, очі запухли, а з волоссям коїлося щось неймовірне: через те, що Геґрід його не розчісував, воно стало схоже на перуку зі сплутаних дротів.
— Здоров, Геґріде, — привітався Гаррі.
Геґрід звів очі.
— Здоров був, — сказав він захриплим голосом.
— Думаю, треба ще чаю, — сказав Дамблдор, зачиняючи за учнями двері. Він змахнув чарівною паличкою. В повітрі з’явилася таця з чаєм і тістечками. Дамблдор скерував тацю на стіл і всі посідали. Якусь мить панувала мовчанка, а тоді Дамблдор спитав:
— Геґріде, ти не чув, що саме кричала міс Ґрейнджер?
Герміона трохи почервоніла, але Дамблдор усміхнувся до неї й повів далі:
— Геґріде, судячи з того, як Герміона, Гаррі й Рон ломилися в двері, вони й досі хочуть з тобою знатися.
— Звичайно ж, хочемо! — підтвердив Гаррі, дивлячись на Геґріда. — Не думай про ту корову Скіт… Ой, вибачте, пане професоре, — мерщій додав він, глянувши на Дамблдора.
— Гаррі, хвилину тому я тимчасово оглух і навіть не здогадуюся, що ти там казав, — мовив Дамблдор, вертячи своїми великими пальцями й дивлячись у стелю.
— А, ну добре, — Гаррі засоромився. — Я мав на увазі… Геґріде, як ти міг подумати, ніби нас цікавить, що про тебе понаписувала ота… жінка?
Дві велетенські сльозини викотилися зі схожих на чорних жуків Геґрідових очей і скотилися в його заплутану бороду.
— Ось тобі, Геґріде, й живий доказ того, що я казав, — промовив Дамблдор, усе ще уважно дивлячись у стелю. — Я ж тобі показував незліченні листи від батьків, які пам’ятають тебе ще з власних шкільних років. Вони цілком однозначно пишуть, що якби я тебе вигнав, то вони б це не схвалили…
— Не всі, — хрипко озвався Геґрід, — не всі хочуть, аби я зостав си.
— Геґріде, якщо ти чекаєш всесвітньої популярності, то, боюсь, тобі доведеться просидіти тут ще довгенько, — Дамблдор суворо подивився поверх схожих на два півмісяці окулярів. — Коли я став директором, то не бувало й тижня, щоб я не отримував хоч однієї сови зі скаргами на те, як я керую. І що ж я мав робити? Забарикадуватися в кабінеті і ні з ким не розмовляти?
— Ага… Тілько ви не наполовину велетень! — прохрипів Геґрід.
— Геґріде, а в мене які родичі? — розсердився Гаррі. — Згадай Дурслів!
— Прегарний приклад, — сказав професор Дамблдор. — Мій рідний брат, Аберфорт, був звинувачений у застосуванні недозволених чарів до кози. Про це писали у всіх газетах — і що ти думаєш, він заховався? Аж ніяк! Він, високо тримаючи голову, продовжував робити своє! Звісно, я не впевнений, чи він уміє читати, тож це не обов’язково був вияв хоробрості…
— Геґріде, повертайся і навчай нас, — тихо промовила Герміона, — будь ласка, повертайся, ми за тобою дуже скучаємо.
Геґрід схлипнув. Рясні сльози покотилися по його щоках у скуйовджену бороду. Дамблдор підвівся.
— Геґріде, я відмовляюся прийняти твою заяву про звільнення і чекаю тебе на роботі в понеділок, — сказав він. — Не забувай, о восьмій тридцять — сніданок у Великій залі. Жодних відмовок. На все вам добре.
Дамблдор вийшов з хатини, зупинившись лише для того, щоб почухати за вухами Ікланя. Коли двері за ним зачинилися, Геґрід заридав, затуливши обличчя долонями завбільшки як накривки для казанів. Герміона погладжувала його руку, і коли Геґрід нарешті відвів долоні, очі в нього були червоні. Він сказав:
— Шо то за файна людина Дамблдор! Ой файна!..
— Авжеж, — сказав Рон. — Геґріде, можна взяти тістечко?
— Возьми собі, — сказав Геґрід, витираючи очі. — Правду він каже… Ви всі правду кажете… Я був ідійот… Мойому старенькому татуньови було би встидно за мою поведінку…
Ще більше сліз покотилося в нього з очей, але він з силою їх витер і сказав:
— Я вам ніколи не показував знимку мого татуня? Нє? Тутка во…
Геґрід устав, підійшов до шафи, висунув шухляду й витяг фотографію низенького чарівника з примруженими чорними очима — точнісінько, як у Геґріда. Він сидів, сяючи усмішкою, на Геґрідовому плечі. Геґрід мав добрячих два з половиною метри зросту, судячи з яблуні позад нього, але був ще безбородий, юний, круглощокий, з гладенькою шкірою — на вигляд років одинадцять, не більше.
— Се зазнимкували, як я вступив до Гоґвортсу, — захрипів Геґрід. — Тато був просто вражений… Гадав, що з мене може не вийти чарівник, бо моя мамця… ну, яка різниця. Так, я ніколи не був вдатний до магії… але він хоч не видів, як мене відрахували. Видите, він умер, коли я си був у другій клясі…
Дамблдор єдиний дбав за мене після його смерти. Призначив мене лісником… Він си довіряє людям. Дає їм другий шанс. Се ріжнить єго від других директорів. Він приймає до Гоґвортсу всіх, хто має талант. Він знає, шо з кожної людини може вийти шось файне, навіть коли їхні родини не у великім пошанівку. Є такі, котрі вдають, шо мають великі кістки, замість того, аби встати й сказати — Я той, хто я є, і мені за себе не встидно. “Ніколи си не встидай себе, — казав мій старенький татуньо, — є такі, що си будуть то використовувати проти тебе, але не варто на них зважати”. І добре казав. Я був ідійот. Не варто на неї зважати. Великі кістки… Я їй покажу великі кістки.
Друзі знервовано перезирнулися. Гаррі охочіше прогулявся б з п’ятдесятьма вибухозадими скрутами, аніж зізнався Геґрідові, що підслухав його розмову з мадам Максім. Але Геґрід продовжував говорити, либонь, не помітивши, що сказав щось не те.
— Знаєш що, Гаррі? — сказав він, відводячи погляд від батькової фотографії. Очі його засяяли. — Як ми вперше стрілися, ти мені троха нагадав мене самого. Без мамці й тата, ти си почував так, памнєтаєш, ніби ніколи не пристосуєшся до Гоґвортсу? Не вірив у свої сили… А тепер поглянь на себе, Гаррі! Шкільний чемпіон! — Геґрід якусь мить дивився на Гаррі, а тоді закінчив з дуже серйозним виглядом:
— Знаєш, Гаррі, шо би я хтів? Я би хтів, аби ти переміг. Це б показало їм усім… що ти не мусиш бути чистокровним, аби то зробити. Що ти не маєш си встидати того, ким ти є. Це покаже їм усім, шо Дамблдор робить усьо файно, приймаючи всіх, хто вміє чарувати. Як ти даєш собі раду з тим яйцем, Гаррі?
— Прекрасно, — сказав Гаррі. — Просто чудово.
Нещасне Геґрідове лице розцвіло широкою, розчуленою усмішкою.
— Файний хлопець. Покажи їм, Гаррі, покажи їм усім. Побий їй усіх.
Брехати Геґрідові було геть не те, що брехати всім іншим, думав Гаррі, коли вони втрьох повернулися ввечері до замку. Гаррі ніяк не міг відігнати від себе образ щасливого бороданя Геґріда, котрий уявив, що Гаррі виграє турнір. Нерозгадане яйце тепер гнітило його ще дужче, ніж раніше. Лягаючи спати, він вирішив: пора забути про гордість і перевірити, чого варта Седрикова підказка.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ —
Яйце та око

Оскільки Гаррі не знав, як довго доведеться приймати ванну, щоб розгадати таємницю золотого яйця, то вирішив зробити це вночі, щоб мати часу стільки, скільки буде потрібно. Він збирався, хоч і неохоче, скористатися і з іншої поради Седрика: піти до ванної кімнати старост. Туди дозволялося заходити лише кільком людям, тому навряд чи хтось його там потурбує.
Гаррі ретельно планував свою вилазку, адже колись уночі, коли він прогулювався поза дозволеними межами, його вже був упіймав шкільний сторож Філч. Цього разу він не мав жодного бажання попастися. Звичайно, необхідно взяти плащ невидимку, але про всяк випадок Гаррі вирішив прихопити ще й карту мародера — найпотрібнішу після плаща річ для порушення правил. Карта показувала увесь Гоґвортс, усі найкоротші відстані й таємні ходи, і, що найважливіше, виявляла людей, котрі перебували в замку, зображаючи їх як маленькі цяточки, підписані іменами. Цяточки рухалися коридорами, тому Гаррі знав би заздалегідь, якби хтось наближався до ванної.
Вночі у вівторок Гаррі вислизнув з ліжка, накинув на себе плащ невидимку, прокрався сходами донизу і, так само, як і тієї ночі, коли Геґрід показував йому драконів, зачекав, доки відчиниться отвір за портретом. Якраз тоді Рон, що стояв назовні, промовив пароль: “Бананові оладки”.
— Щасливо, — пробурмотів Рон, пролазячи назад у вітальню, коли Гаррі проскочив повз нього.
Іти в плащі було дуже незручно: під пахвою Гаррі тримав важке золоте яйце, а просто перед очима — розгорнуту Карту мародера. Та все ж залиті місячним сяйвом коридори були порожні й тихі. Гаррі час від часу зупинявся, щоб перевірити карту й переконатися, що ні на кого небажаного не наскочить. Коли дійшов до статуї Бориса Збитого з пантелику — розгубленого чарівника з надітими не на ту руку рукавицями, — то нахилився до дверей праворуч і пробурмотів пароль, що його підказав Седрик — “Соснова свіжість”.
Двері зі скрипом відчинилися. Гаррі прослизнув усередину, зачинив двері і скинув плаща невидимку, роззираючись довкола.
Уже тільки для того, щоб користуватися цією ванною, варто ставати старостою — таке було перше враження Гаррі. У приміщенні, м’яко освітленому прекрасним канделябром зі свічками, усе було зроблене з білого мармуру, зокрема й прямокутна заглибина в підлозі, схожа на порожній басейн. Десь із сотня золотих кранів, прикрашених різнобарвним коштовним камінням, стирчали по краях басейну. Був іще трамплін для стрибків у воду. На вікнах висіли довгі білі лляні завіски. У кутку лежала чимала купа пухнастих білих рушників. На стіні — єдина картина в золотій рамі. На картині була зображена білява русалка, що спала на камені. Її волосся здіймалося над обличчям з кожним видихом.
Гаррі поклав на підлогу плащ, яйце та карту і пройшов уперед, роздивляючись навколо. Його кроки відлунювали в тиші. Ванна була прекрасна, і Гаррі дуже закортіло випробувати крани, однак він ніяк не міг позбутися відчуття, що Седрик його обдурив. Яким дивом усе це могло допомогти розкрити таємницю яйця? Та все ж він поклав один з пухнастих рушників, плащ, карту і яйце на край ванни завбільшки як басейн, тоді опустився на коліна й відкрутив кілька кранів.
Гаррі одразу зрозумів, що з них ринули різні види пінок для ванни, змішані з водою, — таких пінок він ніколи ще не бачив. З одного крана лізли рожеві та блакитні бульбашки, завбільшки як футбольні м’ячі; з іншого — білосніжна піна, така густа, що, як подумав Гаррі, могла б витримати його вагу; ще інший кран пухкав запашними фіолетовими хмарами, які плавали над поверхнею води. Якийсь час Гаррі розважався тим, що відкручував та закручував крани. Найбільше йому сподобався кран, струмінь з якого відбивався від поверхні води великими дугами. Коли ж глибокий басейн наповнився гарячою водою, піною та бульбашками — на що, попри його розміри, пішло дуже мало ласу — Гаррі закрутив усі крани, скинув халат, капці й піжаму і заліз у воду.
У басейні було так глибоко, що Гаррі ледве діставав дна. Перед тим, як повернутися до бортика і, стоячи у воді, подивитися на яйце, він кілька разів проплив туди й назад. Хоч і приємно було плавати в гарячій і пінистій воді між хмарами кольорової пари, однак йому не сяйнуло жодної ідеї.
Гаррі простяг руки, взяв яйце мокрими долонями й відкрив. Несамовите виття й вереск наповнили ванну кімнату, відлунюючи від мармурових стін. Проте ці звуки були й далі незбагненними і здавалися ще гучнішими — через відлуння. Він закрив яйце, переживаючи, щоб воно не привернуло увагу Філча. На мить навіть подумав, що саме таким міг бути Седриків задум — і тут почувся голос. Гаррі від несподіванки підскочив, яйце випало у нього з рук і з голосним цоркотом покотилося по підлозі.
— Я б на твоєму місці спробувала покласти його у воду.
З подиву Гаррі ковтнув добрячу порцію бульбашок. Відпльовуючись, він підвівся й побачив привид напрочуд похмурої дівчинки, що сиділа, схрестивши ноги, на одному з кранів. Це була Плаксива Мірта, чиї схлипування завжди долинали зі зливної труби в туалеті, що на три поверхи нижче.
— Мірто! — обурився Гаррі. — Я ж… неодягнений!
Піна була така густа, що це навряд чи мало значення, однак у Гаррі склалося враження, що Мірта шпигувала за ним з першої секунди, як він сюди зайшов.
— Я заплющила очі, коли ти залазив у воду, — сказала вона, моргаючи очима за масивними лінзами окулярів. — Ти мене не провідував років сто!
— Ну, так… — збентежився Гаррі, трохи підгинаючи коліна, щоб Мірта таки напевне не бачила нічого, крім його голови. — Мені ж не можна заходити у твій туалет. Він же дівчачий.
— Колись це тебе не турбувало, — сказала Мірта сумно. — Колись ти стовбичив там довгенько.
То була правда, але тільки тому, що Гаррі, Рон і Герміона вирішили, ніби несправний Міртин туалет найкраще підходив для таємного виготовлення багатозільної настійки — забороненого зілля, котре на годину перетворило Гаррі й Рона на точні копії Креба з Ґойлом. Завдяки цьому вони змогли проникнути в слизеринську вітальню.
— Мені заборонили туди ходити. — Гаррі сказав майже правду, бо якось, коли він виходив з туалету, його побачив Персі. — І я подумав, що краще не приходити.
— Ага… Ясно… — Мірта похмуро потерла пляму на підборідді. — І все ж… я б занурила яйце у воду. Так робив Седрик Діґорі.
— Ти за ним теж шпигувала? — знову обурився Гаррі. — Ти що, никаєш тут вечорами, підглядаючи, як старости купаються?
— Іноді, — лукаво сказала Мірта. — Але я жодного разу ні з ким не заговорила.
— Це для мене велика честь, — насуплено сказав Гаррі. — Заплющ очі!
Він переконався, що Мірта добре затулила долонями свої окуляри, потім виліз із ванни, обгорнувся рушником і пішов по яйце.
Коли він знову заліз у воду, Мірта подивилася крізь пальці й сказала:
— Відкрий його під водою!
Гаррі занурив яйце під пінисту поверхню води і відкрив… Цього разу ніщо не верещало. З під води долинала булькотлива пісня, слів якої він не міг розібрати.
— Ти повинен ще й голову свою занурити! — Мірті дуже подобалося ним командувати. — Пірнай!
Гаррі набрав у груди повітря й присів. Тепер, опинившись на мармуровому дні наповненої бульбашками ванни, він чув хор надприродних голосів, що співали до нього з відкритого яйця:

Шукай нас там, де нашу пісню чути —
На суші ми німі і вельми скуті.
Шукай і бійся, і шукай скоріше:
Ми в тебе заберемо найцінніше.
І повернути скарб, і віднайти —
На все годину часу маєш ти.
Якщо не встигнеш — годі, все дарма:
Пропало, зникло, вже його нема.

Гаррі виплив нагору, розітнувши поверхню води, й відкинув з очей волосся.
— Ну що, чув? — спитала Мірта.
— Так… “Шукай нас там, де нашу пісню чути…” Не треба мене переконувати, що це… Стривай, треба послухати ще раз, — і він знову пірнув.
Гаррі довелося тричі прослухати пісню під водою, щоб запам’ятати слова. Він ще трохи побольбався у воді, напружено міркуючи, а Мірта сиділа й дивилася на нього.
— Я повинен шукати тих, хто не може говорити чи співати на суходолі, — задумливо сказав він. — Гм… хто ж це може бути?
— Ти такий повільний…
Він ще ніколи не бачив, щоб Плаксива Мірта була така радісна. Хіба що в той день, коли від багатозільної настійки Герміонине лице обросло шерстю і в неї з’явився котячий хвіст.
Гаррі розглядався по ванній кімнаті, думаючи… Якщо голоси можна почути лише під водою, то, цілком можливо, вони належать підводним істотам. Він виклав цю теорію Мірті, а та лише усміхнулася.
— Діґорі думав так само, — сказала вона. — Він лежав тут страшенно довго і говорив сам до себе. Довго предовго. Що аж майже всі бульбашки полускали.
— Підводні… — протягнув Гаррі. — Мірто… Хто живе в озері, крім велетенського кальмара?
— Ну, різні… — сказала вона. — Іноді я там буваю… Часом мушу, бо не маю іншого виходу — якщо хтось змиє воду, коли я не очікую…
Намагаючись не думати про Плаксиву Мірту, котру змиває в озеро по трубі разом із вмістом унітаза, Гаррі промовив:
— І що ж там має людські голоси? Стривай… — Погляд Гаррі упав на зображення сплячої русалки на стіні:
— Мірто, а є там русалки з водяниками?
— О о о о, дуже добре, — відповіла вона, поблискуючи окулярами. — У Діґорі на це пішло набагато більше часу! До того ж, це сталося тільки тоді, коли прокинулася вона, — з виразом величезної антипатії на сумному обличчі Мірта кивнула головою на русалку. — Коли вона почала хихотіти і хизуватися собою, і виставляти свої плавці…
— Я вгадав? — радісно вигукнув Гаррі. — Друге завдання — піти до озера і знайти там русалок з водяниками і… і…
Та раптом він зрозумів, що каже, і відчув, як радість вивітрилася з нього, наче хтось вийняв йому з живота корок. Він не дуже добре вмів плавати, а нагоди повчитися не траплялося. Дадлі, ще як вони обидва були малі, ходив на уроки плавання, але тітка Петунія та дядько Вернон, маючи, очевидно, надію, що Гаррі коли небудь потоне, не потурбувалися відвести туди і його. Поплавати в цій ванні було дуже приємно, але ж озеро набагато більше і набагато глибше… а на дні живуть русалки й водяники…
— Мірто, — задумливо сказав Гаррі. — Як мені там дихати?
Після цих слів очі Мірти знову наповнилися слізьми.
— Як нетактовно! — пробурмотіла вона, намацуючи у своїй мантії хустинку.
— Що нетактовно? — спантеличено запитав Гаррі.
— Говорити при мені про дихання! — пронизливо вигукнула вона, і її голос луною відбився по кімнаті. — Коли я не можу… коли я вже не дихала… сто років… — вона заховала обличчя в хустинку і голосно висякалася.
Гаррі згадав, яка чутлива завжди була Мірта до всього, що стосувалося її смерті. Жоден інший зі знайомих привидів не робив з цього такої трагедії.
— Вибач, — нетерпляче сказав він. — Я не хотів… Я просто забув…
— Авжеж, звісно, немає нічого простішого, ніж забути про смерть Мірти, — сказала вона, ковтаючи сльози й дивлячись на нього запухлими очима. — Ніхто не сумував за мною навіть тоді, як я була ще жива. Моє тіло знайшли аж через багато багато годин — я знаю, бо я там сиділа й чекала на них. Олива Горнбі зайшла в туалет і спитала: “Мірто, ти знову тут сидиш, набурмосившись? Професор Діпіт попросив пошукати тебе…” А потім вона побачила моє тіло… О о о о, вона не забула цього аж до самої своєї смерті — я перевірила… Я її переслідувала всюди й нагадувала. Пам’ятаю, на весіллі її брата…
Та Гаррі не слухав. Він знову думав про пісню русалок та водяників. “Ми в тебе заберемо найцінніше”. Це звучало так, наче вони збиралися щось у нього вкрасти, щось таке, що він захотів би повернути. Що ж вони збиралися забрати?
— …і тоді вона пішла в Міністерство магії, щоб я перестала її переслідувати, тому я мусила повернутися сюди й жити у своєму туалеті.
— Як добре, — неуважно відгукнувся Гаррі. — Тепер я просунувся набагато далі, ніж був… Заплющ очі, я виходжу.
Він підняв яйце з дна ванни, виліз, витерся й знову одягнув піжаму та халат.
— А ти мене провідуватимеш у моєму туалеті? — сумовито запитала Плаксива Мірта, коли Гаррі підняв з підлоги плащ невидимку.
— Ну.. Намагатимусь… — промовив Гаррі, хоч подумав, що зайшов би в Міртин туалет тільки тоді, якщо всі інші позакривають. — Па па, Мірто… Дякую за допомогу.
— Бувай, — похмуро сказала вона і, щойно Гаррі накинув плащ невидимку, пірнула назад у кран.
Знов опинившись у темному коридорі, Гаррі розгорнув Карту мародера, щоб перевірити, чи навколо все спокійно. Так, цятки, що належали Філчеві та Місіс Норіс, були в своєму кабінеті… Більше ніщо ніде не рухалося, окрім Півза, що стрибав у кімнаті трофеїв поверхом нижче… Гаррі ступив перший крок у напрямку до ґрифіндорської вежі, коли раптом щось на карті привернуло його увагу… То було щось дуже дивне.
Виявилось, що рухається не лише Півз. Самотня цятка металася по кімнаті в нижньому кутку ліворуч — у Снейповім кабінеті. Але під нею не писалося “Северус Снейп”… Напис свідчив, що кімнатою ходив Бартеміус Кравч.
Гаррі мовчки дивився на цятку. Містер Кравч такий хворий, що не ходив на роботу і не міг побувати на Різдвяному балу, — то що ж він робить, прослизнувши у Гоґвортс о першій годині ночі? Гаррі уважно стежив, як цятка рухалася туди й сюди, час від часу зупиняючись.
Гаррі завагався, напружено міркуючи… І врешті допитливість взяла гору. Він розвернувся й покрокував у протилежний бік, до найближчих сходів. Він хотів з’ясувати, що затіває Кравч.
Якомога тихіше Гаррі зійшов по сходах, хоч обличчя на деяких портретах усе одно зацікавлено озиралися на скрип дошки в підлозі чи на шелестіння піжами. Він прокрався до середини коридору, відхилив на стіні гобелен, за яким починалися вузькі сходи донизу — таким чином він міг скоротити шлях на два поверхи. Гаррі продовжував дивитися на карту, дивуючись… надто це не схоже на правильного, законослухняного містера Кравча — пізньої ночі никати чужим кабінетом…
І тут, просто посеред сходів, зосередившись лише на дивній поведінці містера Кравча і більше ні про що не думаючи, Гаррі раптом відчув, що його нога провалилася крізь поламану магічну сходинку — ту, що її завжди забував перестрибувати Невіл. Гаррі незграбно засмикався, і золоте яйце, все ще мокре після ванни, вислизнуло у нього з руки. Він нахилився, намагаючись його впіймати, та було пізно: яйце покотилося довжелезними сходами, гупаючи на кожній сходинці голосно, як барабан. Плащ невидимка сповз, але Гаррі його підхопив, а Карта мародера вилетіла з рук і впала на шість сходинок нижче від Гаррі, який, застрягши по коліно в дірці, не міг до неї дотягтися.
Золоте яйце прокотилося крізь гобелен внизу, стукнувшись, розкрилося й почало верещати на цілий коридор. Гаррі витяг чарівну паличку і з усієї сили намагався доторкнутися до Карти мародера, щоб стерти зображення, але не міг дотягтися…
Накинувши плаща, Гаррі випростався, уважно прислухаючись. Його очі примружилися зі страху… і майже відразу…
— ПІВЗ!
Це був ні на що інше не схожий мисливський крик сторожа Філча. Гаррі чув його квапливі кроки, що човгали дедалі ближче. Його задиханий голос аж дзвенів зі злості.
— Що за галас? Ти хочеш розбудити увесь замок? Півзе, я тобі зараз… Півзе, ох, я тобі зараз!.. А це що таке?
Філчеві крики стихли. Почувся брязкіт металу об метал і виття припинилося — отже, Філч яйце підняв і закрив. Гаррі стояв непорушно, прислухаючись. Його нога була міцно затиснена в магічній сходинці. Зараз Філч відхилить гобелен, сподіваючись побачити Півза… і не побачить… Але якщо він підніметься сходами, то знайде Карту мародера і, незважаючи на плащ невидимку, помітить на карті цятку з написом “Гаррі Поттер” — саме там, де той стоїть.
— Яйце? — тихо промовив Філч біля підніжжя сходів. — Моя кицюню! — вочевидь, Місіс Норіс була з ним. — Це ж підказка до Турніру! Це належить шкільному чемпіонові!
Гаррі стало погано. Серце шалено гупало.
— ПІВЗЕ! — весело заревів Філч. — Ти це вкрав!
Він різко відхилив гобелен і Гаррі побачив його жахливе мішкувате лице з виряченими, майже безбарвними очима, що вдивлялися в темряву сходів, де, як він думав, нікого не було.
— Ховаєшся? — м’яко сказав він. — Я вже йду, Півзе! По тебе йду! Ти вкрав підказку до Турніру! Дамблдор тебе за це вижене! Ти — бридкий злодюга!
Філч ступив на сходи. Його кістлява, брудної масті кішка йшла за ним по п’ятах. Банькаті очі Місіс Норіс, такі схожі на очі її хазяїна, дивилися просто на Гаррі. Йому вже колись доводилося переживати, чи плащ невидимка діє на котів… Сповнений найгірших передчуттів, Гаррі дивився, як Філч, вбраний у старий фланелевий халат, підходить дедалі ближче. Гаррі у відчаї спробував витягти ногу, але вона вгрузла ще на кілька сантиметрів глибше. Залишалися лічені секунди. Філч або помітить карту, або наштовхнеться на Гаррі…
— Філч? Що там таке?
Філч зупинився трохи нижче від Гаррі й обернувся. Біля підніжжя сходів стояла особа, котра могла тільки погіршити ситуацію — Снейп. Він мав на собі довгу сіру нічну сорочку і був дуже злий.
— Це Півз, пане професоре, — злісно прошепотів Філч. — Він скинув зі сходів оце яйце.
Снейп швидко піднявся сходами до Філча. Гаррі зціпив зуби, переконаний, що гупання серця от от його видасть…
— Півз? — вкрадливим голосом перепитав Снейп. — Але ж Півз не міг потрапити в мій кабінет…
— Це яйце було у вашому кабінеті, пане професоре?
— Авжеж, ні, — різко сказав Снейп. — Я почув грюкіт і виття…
— Так, пане професоре, то вило яйце…
— Я йшов, щоб з’ясувати…
— Його кинув Півз, пане професоре…
— …і коли я проходив повз свій кабінет, то побачив, що там горять смолоскипи, а дверцята шафки прочинені! Хтось у ній порпався!
— Але ж Півз не міг…
— Я знаю, Філч, що він не міг! — гаркнув Снейп. — Я наклав на свій кабінет закляття, яке не міг зламати жоден чарівник! — Снейп глянув угору, просто крізь Гаррі, а потім подивився на коридор унизу. — Філч, підете зі мною й допоможете знайти непроханого гостя.
— Я… так, пане професоре… але…
Філч із тугою поглянув на сходи, теж крізь Гаррі, і той побачив, як не хочеться сторожеві відмовлятися від шансу загнати Півза в кут. Іди, тихо благав його Гаррі, іди зі Снейпом… Місіс Норіс виглядала з за Філчевих ніг. У Гаррі склалося враження, що вона чує його запах. Навіщо він наливав у ванну так багато запашної піни?
— Пане професоре, — жалібно заскиглив Філч, — цього разу директор повинен мене вислухати. Півз обікрав учня — це мій шанс раз і назавжди викинути його з замку…
— Філч, мені до лампочки, що там учворив якийсь там нещасний полтерґейст. У моєму кабінеті…
Цок. Цок. Цок.
Снейп різко замовк. Вони з Філчем дивилися вниз. Крізь вузький проміжок між їхніми головами Гаррі побачив, що то шкутильгає Дикозор Муді. Муді був у старій дорожній мантії, накинутій поверх нічної сорочки, і, як завжди, спирався на палицю.
— У вас тут що, танці в піжамах? — прогарчав він.
— Ми з професором Снейпом почули якийсь шум, — не змовчав Філч. — Полтерґейст Півз, як завжди, кидався різними предметами… А потім професор Снейп помітив, що хтось вдерся в його кабі…
— Заткнися! — зашипів Снейп на Філча.
Муді ступив крок до сходів. Гаррі побачив, як його магічне око оглянуло Снейпа, а тоді, без жодного сумніву, зупинилося на Гаррі.
Серце в нього закалатало з неймовірною силою. Муді бачив навіть крізь плащ невидимку… Лише він один бачив усю дивину цієї сцени. Снейп у нічній сорочці, Філч, що міцно тримав золоте яйце, і Гаррі, що застряг у сходинці позад них. Кривий рот Муді роззявився з подиву.
Кілька секунд вони з Гаррі дивилися один одному у вічі. Тоді Муді закрив рота й повернув своє блакитне око до Снейпа.
— Снейпе, я правильно почув? — запитав він. — Хтось вдерся у ваш кабінет?
— Немає значення, — холодно відказав Снейп.
— Навпаки, — прогарчав Муді, — це дуже важливо. Кому було потрібно вдиратися у ваш кабінет?
— Комусь із учнів, я вважаю, — сказав Снейп. — Гаррі помітив, як на масній Снейповій скроні затіпалася жилка. — Таке вже бувало. З моєї шафки зникали складники для настійок. Поза сумнівом, учні пробували робити заборонені суміші…
— Думаєте, вони й зараз шукали складників для настійок? — сказав Муді. — Ви ж не ховаєте у себе в кабінеті чогось іншого, га?
Жовтувате Снейпове лице залилося цегляною барвою, а жилка на скроні запульсувала ще дужче.
— Муді, ви ж знаєте, що я нічого не ховаю, — сказав він тихо, з гнівом у голосі, — адже ви самі ретельно обшукували мій кабінет.
Обличчя Муді скривилося в посмішці.
— Це, Снейпе, аврорам дозволено. Дамблдор наказав мені тримати вас на оці…
— Дамблдор мені довіряє, — сказав Снейп крізь зціплені зуби. — Я не повірю, що він вам наказав обшукати мій кабінет!
— Авжеж, Дамблдор вам довіряє, — прогарчав Муді. — Бо він довірливий. Вірить, що люди змінюються на краще. А я кажу, що бувають плями, яких не виведеш. Плями, що не виводяться. Розумієте, містере Снейп, що я маю на увазі?
Снейп раптом повівся якось дуже дивно. Він судомно схопився правою рукою за ліве передпліччя, наче йому там заболіло.
— Ідіть спати, містере Снейп, — засміявся Муді.
— Ви не маєте повноважень мені наказувати! — зашипів Снейп, знімаючи руку з передпліччя, ніби злий сам на себе. — Я маю таке саме право після смерку тинятися цією школою, як і ви!
— Тоді тиняйтеся звідси, — пожартував Муді, але в його голосі вчувалася погроза. — 3 нетерпінням чекаю нашої випадкової зустрічі в темному коридорі… Між іншим, ви щось загубили…
З жахом Гаррі побачив, що Муді вказує на Карту мародера, яка все ще лежала за шість сходинок нижче від нього. Коли Снейп та Філч обернулися, щоб глянути на карту, Гаррі забув про обережність: підняв під плащем руки і щосили ними замахав, щоб привернути увагу Муді, беззвучно вимовляючи: “Це моє! Моє!”
Снейп потягся до карти, а на його обличчі з’явилася тінь здогаду.
— Акціо пергамент!
Карта знялася в повітря, вислизнула з під розчепірених пальців Снейпа й полетіла просто в руки Муді.
— Я помилився, — спокійно сказав він. — Це моє… Мабуть, випало раніше…
Снейп переводив погляд із золотого яйця у Філчевих руках на Карту мародера, що її тримав Муді, і зіставляв ці дві речі докупи, як це міг зробити тільки Снейп…
— Поттер, — тихо сказав він.
— Що? — спокійно запитав Муді, складаючи карту й ховаючи її в кишеню.
— Поттер! — загарчав Снейп, повернув голову й глянув точнісінько на те місце, де стояв Гаррі, мовби раптом зміг його бачити. — Це Поттерове яйце. Цей клаптик пергаменту належить Поттеру. Я вже його бачив, я його впізнаю! Тут є Поттер! У плащі невидимці!
Снейп простяг руки вперед, наче сліпий, і почав підніматися по сходах. Гаррі здалося, що величезні Снейпові ніздрі ще більше розширилися, щоб його внюхати — але не міг зрушити з місця і лише відхилився назад, щоб уникнути пальців Снейпа, але ще мить і…
— Снейпе, там нічого немає! — гаркнув Муді. — Але я з радістю повідомлю директора, як швидко ви перевели розмову на Гаррі Поттера!
— Що ви маєте на увазі? — Снейп обернувся, щоб глянути на Муді. Його руки лишилися так само простягнуті — за кілька сантиметрів від Гарріних грудей.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве