Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і келих вогню”

— Гаразд, — сказав Гаррі, дивлячись на нього. — Грушеве драже. Е е е… Льодяник. Свистобджілка. Жуйка “Друбл”. “Берті Бот”… та ні, він його не любить… чи любить?.. Та відчини ж, невже так важко? — сердито вигукнув він. — Мені конче треба його побачити, це терміново!
Гаргуйль не ворушився. Гаррі його копнув — та це нічого не дало, лише заболів великий палець на нозі.
— Шоколадна жабка! — злісно закричав він, стоячи на одній нозі. — Цукрове перо! Тарганятина!
Гаргуйль ожив і відскочив набік. Гаррі закліпав.
— Тарганятина? — вражено повторив він. — Я ж пожартував…
Він кинувся в отвір у стіні й ступив на першу кам’яну сходинку. Двері позаду зачинилися, а гвинтові сходи почали повільно рухатися догори, наближаючи його до лискучих дубових дверей з мідною клямкою.
З кабінету долинали голоси. Гаррі зійшов зі сходів і зупинився, прислухаючись.
— Дамблдоре, на жаль, я не бачу зв’язку! Жодного! — то був голос Корнеліуса Фаджа, міністра магії. — Лудо каже, що Берта могла просто заблукати. Згоден, ми вже мали б її знайти, але все одно, доказів нечистої гри немає. Ніщо не свідчить, що зникнення Берти Джоркінз пов’язане зі зникненням Барті Кравча!
— Пане міністре, як ви гадаєте, що сталося з Барті Кравчем? — прогарчав Муді.
— Існує дві можливості, Аласторе, — відповів Фадж. — Або Кравч нарешті зсунувся з глузду — що дуже ймовірно, і ви, мабуть, зі мною погодитеся, зважаючи на його біографію… Збожеволів і десь блукає…
— Корнеліусе, якщо сталося саме так, то він блукає на диво швидко, — спокійно мовив Дамблдор.
— Або ще… гм… — знітився Фадж. — Прибережу висновки до того часу, коли побачу місце, де його знайшли. Кажете, це було десь неподалік бобатонської карети? Дамблдоре, ти знаєш, що то за жінка?
— На мій погляд, здібна директорка… і чудова танцюристка, — тихо сказав Дамблдор.
— Дамблдоре, перестань! — роздратувався Фадж. — Тобі не здається, що ти захищаєш її через Геґріда? Не такі вже вони обоє й безпечні… Чи ти вважаєш, що Геґрід безпечний зі своєю пристрастю до монстрів?
— Я підозрюю мадам Максім не більше, ніж Геґріда, — так само спокійно промовив Дамблдор. — Думаю, Корнеліусе, що упереджений саме ти.
— Чи не могли б ми припинити цю дискусію? — гаркнув Муді.
— Так так, ходімо на територію, — нетерпляче закивав Фадж.
— Я не про це, — загримів Муді. — Річ у тому, що з тобою, Дамблдоре, хоче поговорити Поттер. Він чекає за дверима.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ —
Сито спогадів

Двері кабінету відчинилися.
— Здоров, Поттере, — сказав Муді. — Заходь.
Гаррі зайшов. Йому вже доводилося бувати в кабінеті Дамблдора. На стінах цієї гарної округлої кімнати висіли портрети попередніх директорів та директорок Гоґвортсу. Усі вони мирно спали, посопуючи уві сні.
Корнеліус Фадж, у своїй звичній смугастій мантії та з ясно зеленим капелюхом котелком у руці, стояв біля Дамблдорового столу.
— Гаррі! — весело вигукнув Фадж, ступаючи назустріч. — Як ся маєш?
— Чудово, — збрехав Гаррі.
— А ми щойно балакали про той вечір, коли на території школи з’явився містер Кравч, — повідомив Фадж. — Здається, саме ти його знайшов?
— Так, — підтвердив Гаррі. Знаючи, що безглуздо прикидатися, ніби він не підслухав їхньої розмови, додав:
— Однак мадам Максім я там не бачив. А їй заховатися нелегко…
Дамблдор, що стояв позад Фаджа, усміхнувся до Гаррі. Його очі заблищали.
— Ну що ж… — знічено сказав Фадж, — ми саме збиралися пройтися по території, тому вибач… а тобі, либонь, треба повертатися на урок…
— Пане професоре, я хотів би з вами поговорити, — Гаррі глянув на Дамблдора. Той відповів гострим допитливим поглядом.
— Гаррі, зачекай мене тут, — сказав Дамблдор. — Ми ненадовго.
Уся трійця мовчки вийшла з кабінету. Двері зачинилися. Десь за хвилину Гаррі почув, що поцокування дерев’яної ноги Муді долинає з коридору дедалі слабше й невиразніше. Він оглянув кабінет.
— Привіт, Фоуксе, — сказав Гаррі.
Фенікс професора Дамблдора, Фоукс, сидів на позолоченому сідалі біля дверей. Завбільшки як лебідь, у розкішному яскраво червоному та золотому оперенні, він шелестів довгим хвостом і лагідно поглядав на Гаррі.
Гаррі сів на стілець перед Дамблдоровим столом. Декілька хвилин він просто оглядав старих директорів та директорок, що хропли у своїх рамах, думав про щойно почуте та обмацував пальцями шрам. Біль минув.
Тепер, коли він опинився в кабінеті Дамблдора і от от мав розповісти йому про сон, на душі стало набагато спокійніше. Він поглянув на стіну за професоровим столом. Там, на полиці, лежав латаний і обшарпаний Сортувальний Капелюх. Поряд, у скляному футлярі, виблискував прекрасний срібний меч з великими рубінами на руків’ї. Гаррі відразу його впізнав — колись меч належав засновникові гуртожитку, в якому мешкав Гаррі, — Ґодрикові Ґрифіндору. А два роки тому цей меч, видобутий з Сортувального Капелюха, врятував його, коли надії на порятунок майже не було. Раптом Гаррі помітив пляму сріблястого світла, що мерехтіла на скляному футлярі. Він озирнувся і простежив поглядом за сяйливою смужкою, що пробивалася з нещільно прикритих дверцят чорної шафи. Якусь мить Гаррі вагався. Та потім, кинувши погляд на Фоукса, встав, підійшов до шафи й відчинив дверцята.
Там стояла неглибока кам’яна чаша з дивними вирізьбленими на вінцях рунами та символами, яких Гаррі не знав. Сяйво випромінювала речовина в чаші. Нічого схожого Гаррі ще не бачив. Він не міг сказати, що то — рідина чи газ. Поверхня цієї яскравої сріблястої речовини безперервно брижилася, наче вода під вітром, а тоді від неї відокремлювалися хмарки, які легенько крутилися. То було мовби світло, що стало рідиною, або вітер, що став твердим, — Гаррі ніяк не міг визначити.
Він хотів доторкнутися, відчути, яке воно, однак майже чотирирічний досвід життя в магічному світі переконував, що встромляти руку в чашу, наповнену невідомою речовиною — велика дурість. Тому він витяг з мантії чарівну паличку, хвилюючись, ще раз роззирнувся по кабінеті, а тоді тицьнув нею в речовину. Її срібна поверхня завирувала.
Гаррі зігнувся до чаші, засунувши голову в шафу. Речовина стала прозора мов скло. Він зазирнув у неї, сподіваючись побачити кам’яне дно. Натомість крізь дивовижну речовину проступило зображення величезної зали. Здавалося, що Гаррі зазирає в неї крізь кругле вікно у стелі.
Через тьмяне освітлення Гаррі подумав, що зала міститься під землею. У ній не було вікон. На стінах палали смолоскипи — такі самі, як і в Гоґвортсі. Гаррі наблизив обличчя до прозорої речовини так близько, що ледь не торкався її носом. Біля кожної стіни тієї зали він побачив незліченні ряди лав, на яких сиділи чарівники й чарівниці. Лави сходинками піднімалися догори. У самому центрі зали стояло крісло. Воно мало якийсь зловісний, моторошний вигляд — його бильця обвивали ланцюги. Вочевидь, того, хто сидів у ньому, зазвичай приковували.
Де могла бути ця зала? Авжеж, не в Гоґвортсі. Гаррі жодного разу не натрапляв у замку на щось подібне. Ба більше, чарівники й чарівниці, що перебували в дивній залі на дні чаші, були дорослі, а Гаррі знав, що в Гоґвортсі й близько немає стількох учителів. Здавалося, всі вони чогось чекали. Хоч Гаррі бачив лише гострі верхи їхніх капелюхів, проте помітив, що всі дивляться в один бік і ніхто ні з ким не розмовляє.
Через те, що чаша була кругла, а кімната мала квадратну форму, Гаррі не міг зрозуміти, що діялося по кутках. Він зігнувся ще нижче, нахиляючи голову, щоб побачити…
Кінчиком носа Гаррі торкнувся дивної речовини, в яку заглядав.
Дамблдорів кабінет потужно хитнувся — Гаррі кинуло вперед і він полетів сторч головою в чашу…
Але голова його не вдарилася об кам’яне дно. Він провалився в крижану темряву. Здавалося, що його засмоктує темний вир.
І раптом виявилося, що він сидить у залі, на лаві, високо піднятій над іншими. Він глянув угору, на високу кам’яну стелю, сподіваючись побачити кругле вікно, крізь яке щойно дивився, — але вгорі не було нічого, крім суцільного темного каменю.
Важко й швидко дихаючи, Гаррі озирнувся навколо. Ніхто з чарівників і чарівниць — а їх у залі було щонайменше двісті — не звертав на нього уваги. Жоден не помітив, як щойно крізь стелю до них звалився чотирнадцятирічний хлопець. Гаррі обернувся до чарівника, що сидів поруч, і не стримав голосного вигуку здивування, що луною прокотився по залі.
Поруч сидів Албус Дамблдор.
— Пане професоре! — здушено прошепотів Гаррі. — Даруйте… Я не хотів… Я просто зазирнув у чашу у вашій шафі… Я… Де ми?
Та Дамблдор не ворухнувся й нічого не сказав. Він не звертав на Гаррі уваги. Як і всі в цій залі, він зосереджено вдивлявся у найдальший її кут — у двері.
Збентежений, Гаррі витріщився на Дамблдора, окинув поглядом зосереджену мовчазну юрбу, а тоді знову глянув на професора. І раптом зрозумів…
Колись Гаррі вже опинявся в місці, де ніхто його не бачив і не чув. Того разу він потрапив крізь сторінку зачарованого щоденника прямісінько в чужі спогади… І, якщо він не дуже помилявся, тепер сталося щось схоже…
Гаррі підняв праву руку, завмер у нерішучості, а тоді щосили замахав нею просто перед Дамблдоровим обличчям. Дамблдор не кліпнув і не глянув на Гаррі — він узагалі не поворухнувся. І це лише підтверджувало здогад. Дамблдор його не ігнорував би. Гаррі опинився у спогадах і біля нього сидів не теперішній Дамблдор. Але навряд чи це було давно: Дамблдор був сивий і нічим не відрізнявся від теперішнього. Однак де ж це вони? І чого чекають усі ці чарівники?
Гаррі уважніше роззирнувся довкола. Зала, як він і думав, розглядаючи її згори, вочевидь, таки містилася під землею. Це був радше підвал. У ньому панувала гнітюча атмосфера. На стінах не висіло жодної картини чи прикраси. Не було нічого, крім лав, на яких пліч о пліч сиділи чарівники. Усі дивилися на крісло з ланцюгами.
Гаррі ще не встиг зробити про цю залу якихось висновків, коли почулися кроки. Двері в кутку підвалу відчинилися й увійшло троє чоловіків — чи принаймні один, у супроводі двох дементорів.
У Гаррі похололо в грудях. Високі, загорнуті в плащі з каптурами, в яких ховали свої обличчя, дементори повільно йшли до крісла в центрі зали, міцно тримаючи чоловіка за зап’ястя своїми мертвотними, мовби гнилими, руками. Чоловік, здавалося, от от знепритомніє — і Гаррі не зміг би йому за це дорікнути… Він знав, що тут, у спогадах, дементори йогоне зачеплять, проте дуже добре пам’ятав їхню могутність, щоб почуватися спокійно. Глядачі аж сахнулися, коли дементори посадили чоловіка в крісло і вийшли з зали. Двері за ними з грюкотом зачинилися.
Гаррі глянув на чоловіка в кріслі. То був Каркароф.
На відміну від Дамблдора, Каркароф здавався набагато молодшим; він мав чорне волосся й бороду. Плечі вкривала не срібляста хутряна пелерина, а тонка й пошарпана мантія. Він тремтів. Ланцюги на бильцях раптом блиснули золотом і обвили його руки, приковуючи до крісла.
— Ігор Каркароф, — пролунав зліва від Гаррі різкий голос. Гаррі озирнувся й побачив містера Кравча, що звівся на ноги. Волосся в Кравча було темне, обличчя — ще не густо вкрите зморшками. Він мав сильний і здоровий вигляд.
— Вас доставили з Азкабану, щоб ви дали свідчення Міністерству магії. Ви сповістили нам, нібито маєте важливу інформацію.
Міцно прикутий до крісла, Каркароф, наскільки міг, випростався.
— Маю, пане, — підтвердив він. Гаррі впізнав у його переляканому голосі знайому улесливу нотку. — Я прагну бути корисним для міністерства. Хочу допомогти. Я… Я знаю, що міністерство намагається виловити останніх прибічників Темного Лорда. Я з усієї сили бажаю посприяти, чим тільки зможу..
Лавками прокотився гул. Деякі чарівники й чарівниці оглядали Каркарофа з зацікавленням, інші — з відвертою недовірою. І тоді з другого боку від Дамблдора долинуло знайоме гарчання:
— Мерзота.
Гаррі нахилився вперед, щоб побачити, хто сидів біля Дамблдора. То був Дикозор Муді — хоч його вигляд помітно відрізнявся від теперішнього. Обидва його цілком звичайні ока неприязно втупилися у Каркарофа.
— Кравч збирається його випустити, — тихо сказав Муді Дамблдорові. — Вони уклали угоду. Щоб його вистежити й зловити, я витратив довгих шість місяців, а тепер Кравч збирається його випустити заради кількох нових імен. На мою думку, треба просто вислухати інформацію і знову віддати його дементорам.
Дамблдор незгідно шморгнув своїм довгим, гачкуватим носом.
— А, я й забув… ви ж, Албусе, не любите дементорів, — на обличчі Муді з’явилася крива посмішка.
— Не люблю, — спокійно відповів Дамблдор. — Мені здається, що міністерство робить неправильно, маючи справи з такими створіннями.
— Але ж для цієї мерзоти… — неголосно пробурмотів Муді.
— Каркароф, ви кажете, що готові назвати нам імена, — промовив містер Кравч. — Ми слухаємо.
— Ви повинні зрозуміти, — поквапцем заговорив Каркароф, — що Той Кого Не Можна Називати завжди діяв таємно… він волів, щоб ми… тобто його прибічники… Я зараз щиро шкодую, що колись зарахував себе до них…
— Давай далі, — глузливо посміхнувся Муді.
— …ми ніколи не знали імен усіх своїх колег — тільки йому це було відомо…
— Дуже мудро. Щоб такий, як Каркароф, не зміг усіх виказати, — пробубонів Муді.
— Але ж ви кажете, що маєте для нас якісь імена, — промовив містер Кравч.
— Я… Я маю, — затамувавши подих, сказав Каркароф. — І наголошую, що це дуже важливі прибічники. Я на власні очі бачив, як вони виконували його накази. Надаю цю інформацію на знак того, що я цілком і повністю його зрікаюся, і що я переповнений каяттям, таким глибоким, що ледве…
— То які це імена? — перебив його містер Кравч.
Каркароф глибоко вдихнув.
— Це Антонін Дологов, — сказав він. — Я… Я бачив, як він закатував незліченну кількість маґлів та… та супротивників Темного Лорда.
— І сам йому допомагав катувати, — пробурмотів Муді.
— Ми Дологова вже заарештували, — сказав Кравч. — Спіймали його відразу після вас.
— Невже? — очі Каркарофа розширилися. — Я… я дуже радий це чути!
Та було помітно, що це не так. Каркарофа новина вразила. Він назвав ім’я — і це нічого йому не дало.
— Ще якісь? — холодно спитав Кравч.
— Так так… був іще Розьє, — швидко вигукнув Каркароф. — Еван Розьє.
— Розьє мертвий, — сказав Кравч. — Його теж упіймали незабаром після вас. Він вирішив за краще відбиватися, і був убитий у сутичці…
— І забрав з собою частинку мене, — прошепотів Муді. Гаррі придивився й побачив, як він показує на свій ніс, де не вистачало чималого шматка.
— Розьє заслужив смерті, як ніхто! — сказав Каркароф. У його голосі вчувалися панічні нотки. Він почав боятися, що його інформація не знадобиться міністерству. Погляд Каркарофа метнувся до дверей, за якими, поза сумнівом, на нього чекали дементори.
— Ще якісь? — запитав Кравч.
— Так! — закивав Каркароф. — Ще Траверс — він помагав убивати Маккінонів! Мульцибер — він спеціалізувався на заклятті “Імперіус” і змусив силу силенну людей до жахливих вчинків! Ще Руквуд — він був шпигуном і постачав Тому Кого Не Можна Називати корисну інформацію з самого міністерства!
Цього разу Каркароф, здається, влучив у яблучко. Публіка загула, перемовляючись.
— Руквуд? — перепитав містер Кравч, киваючи жінці, що сиділа перед ним. Та відразу ж почала щось писати на аркуші пергаменту. — Авґустус Руквуд з відділу таїнств?
— Саме так, — швидко підтвердив Каркароф. — Думаю, він використовував добре налагоджену мережу чарівників, що збирали інформацію, як усередині міністерства, так і за його межами…
— Але Траверса й Мульцибера ми вже взяли, — сказав містер Кравч. — Каркароф, якщо це все, вас повернуть до Азкабану, поки ми не вирішимо…
— Це ще не все! — у відчаї закричав Каркароф. — Стривайте, я скажу ще!
Навіть у світлі смолоскипів Гаррі бачив, як Каркароф укрився потом. Його бліде лице різко контрастувало з чорним волоссям та бородою.
— Снейп! — заволав він. — Северус Снейп!
— Снейпа наша рада виправдала, — холодно мовив Кравч. — За нього поручився Албус Дамблдор.
— Ні! — з усієї сили закричав Каркароф. Ланцюги не відпускали його з крісла. — Я вас запевняю! Северус Снейп — смертежер!
Дамблдор звівся на ноги:
— Я вже давав свідчення з цього приводу, — спокійно промовив він. — Северус Снейп і справді був смертежером. Та він перейшов на наш бік ще перед падінням лорда Волдеморта. Ризикуючи собою, він шпигував на нашу користь. Тепер з нього такий самий смертежер, як і з мене.
Гаррі глянув на Дикозора Муді, обличчя якого мало вельми скептичний вираз.
— Що ж, Каркароф, — незворушно сказав Кравч. — Ви нам допомогли. Я перегляну вашу справу. А поки що ви повернетеся до Азкабану…
Голос містера Кравча почав стихати. Гаррі озирнувся. Підвал танув, наче дим. Усе зникало, він бачив лише власне тіло, решту поглинала темрява…
І раптом підвал знову повернувся. Гаррі сидів на іншому місці. Так само на найвищій лаві, але тепер ліворуч від містера Кравча. Атмосфера була цілком інакша: спокійна, навіть весела. Чарівниці й чарівники розмовляли між собою, наче прийшли на якесь спортивне змагання. Увагу Гаррі привернула чарівниця, що сиділа біля протилежної стіни, на середній лаві. Вона мала коротке біляве волосся, була вбрана в червону мантію і гризла кінчик ядучо зеленого пера. Безперечно, то була молода Ріта Скітер. Гаррі озирнувся. Дамблдор знову сидів поруч, вбраний у нову мантію. Містер Кравч мав стомлений і хворобливий вигляд. Гаррі зрозумів: це був інший спогад, інший день… інший суд.
Двері відчинилися і до приміщення увійшов схвильований Лудо Беґмен.
Але то був не теперішній огрядний Лудо Беґмен зі зламаним носом, а справжній квідичист, чоловік у розквіті сил: високий, худий і м’язистий. Беґмен сів у крісло, та воно не зв’язало його, як Каркарофа — і від цього, вочевидь, Лудо посміливішав. Він поглянув на публіку, помахав рукою кільком знайомим і навіть спромігся витиснути кволу усмішку.
— Лудо Беґмен, вас прикликано сюди, на засідання Ради магічного права, щоб ви відповіли на обвинувачення, пов’язані з діяльністю смертежерів, — проказав містер Кравч. — Ми вислухали свідчення проти вас і майже готові виголосити наш присуд. Чи ви хочете щось додати до свого зізнання перед тим, як ми виголосимо вирок?
Гаррі не міг повірити власним вухам. Лудо Беґмен — смертежер?
— Тільки те, що… — Беґмен і далі силувався витискати з себе посмішку, — тільки те, що я трохи бовдур…
Кілька чарівників і чарівниць поблажливо всміхнулися. Та містер Кравч не поділяв їхнього ставлення. Він дивився на Лудо Беґмена з виразом крайньої суворості та неприязні.
— Ти ще ніколи не був правдивіший, хлопче, — прошепотів хтось за Дамблдором. Гаррі озирнувся і побачив Муді. — Якби я не знав, що він завжди був тупуватий, то подумав би, що йому бладжером відбило мозок…
— Лудовік Беґмен, ви були спіймані на передаванні інформації прибічникам лорда Волдеморта, — сказав містер Кравч. — Тому я пропоную термін ув’язнення в Азкабані не коротший, ніж…
Але з якоїсь лави почувся сердитий вигук. Кілька чарівників та чарівниць звелися на ноги, хитаючи головами й навіть махаючи містерові Кравчу кулаками.
— Та я ж вам казав, що не здогадувався! — наполегливо перекрикував публіку Беґмен. Його круглі блакитні очі розширилися. — Взагалі не знав! Старий Руквуд був другом мого тата… Та я ніколи й не припускав, що він може бути разом з Відомо Ким! Я думав, що збираю інформацію для наших! І Руквуд весь час казав, що знайде мені роботу в міністерстві… бо квідич для мене закінчився… Я ж не можу, щоб мене все життя били бладжерами!
Публіка загиготіла.
— Питання буде винесено на голосування, — холодно сказав містер Кравч. Він обернувся праворуч. — Нехай присяжні піднімуть руки… хто за ув’язнення?
Праворуч від Гаррі ніхто руки не підняв. Чимало чарівників та чарівниць з інших лавок почали аплодувати. Одна чарівниця з присяжних підвелася.
— Так? — гарикнув Кравч.
— Ми хочемо привітати містера Беґмена з чудовою грою за Англію проти Туреччини минулої суботи, — на одному подисі проказала чарівниця.
Містер Кравч ледь не луснув зі злості. Підвал загримів оплесками. Беґмен устав і радісно вклонився.
— Він вартий зневаги, — буркнув містер Кравч, сідаючи поруч з Дамблдором, поки Беґмен виходив з підвалу. — Руквуд справді знайшов йому роботу… День, коли Лудо Беґмен почне в нас працювати, буде найсумнішим днем міністерства…
І підвал знову розтанув. Коли він з’явився втретє, Гаррі роззирнувся. Вони з Дамблдором сиділи біля містера Кравча, однак атмосфера знову змінилася. Панувала тиша, яку порушувало лише схлипування худенької, кволої на вигляд чарівниці, що сиділа з другого боку від містера Кравча. Тремтячими руками вона притискала до рота хустинку. Гаррі поглянув на Кравча — той був похмурий і сивіший, ніж перед цим. На скроні пульсувала жилка.
— Приведіть їх, — наказав він, і його голос лунко озвався в тиші підвалу.
Двері в кутку знову відчинилися. Цього разу увійшло шестеро дементорів, супроводжуючи групу з чотирьох людей. Глядачі почали обертатися, щоб поглянути на містера Кравча. Декотрі перешіптувалися.
Посеред приміщення стояло вже не одне, а чотири крісла з ланцюгами на бильцях. Дементори посадили туди своїх в’язнів. Першим був кремезний чоловік, який байдужо дивився на Кравча. Другий — худіший і значно нервовіший. Його погляд метався по залі. Третя була жінка з густим лискучим темним волоссям і напівзаплющеними очима. Вона сиділа в кріслі з ланцюгами, наче на троні. Останній — хлопець років вісімнадцяти, переляканий і наче заціпенілий. Він тремтів, скуйовджене волосся солом’яного кольору спадало йому на обличчя, веснянкувата шкіра була молочно біла. Худенька чарівниця поруч із Кравчем почала хитатися вперед назад на своєму місці, намагаючись приглушити ридання хустинкою.
Кравч підвівся. Він глянув на четвірку людей з виразом гострої ненависті.
— Вас викликано сюди, на засідання Ради магічного права, — чітко промовив він, — щоб ми могли вас судити за злочин такий мерзенний…
— Тату, — озвався хлопець із солом’яним волоссям. — Тату… будь ласка…
— …про який навіть у цьому суді нам доводиться чути надзвичайно рідко, — підвищив голос Кравч, намагаючись заглушити синові слова. — Ми вислухали свідчення проти вас. Ви обвинувачуєтесь у тому, що захопили в полон аврора Френка Лонґботома і подіяли на нього закляттям “Круціатус”, вважаючи, що він знає, де знайти вашого вигнаного господаря Того Кого Не Можна Називати…
— Тату, я цього не робив! — крикнув хлопець у ланцюгах. — Не робив, клянуся! Тату, не відсилай мене більше до дементорів!
— Ви обвинувачуєтеся також у тому, — загорлав містер Кравч, — що застосували закляття “Круціатус” до дружини Френка Лонґботома після того, як він сам не дав вам інформації. Ви планували повернути могутність Тому Кого Не Можна Називати, щоб знову жити тим сповненим жорстокості життям, яким жили, доки ваш господар був сильний. Зараз я звертаюся до присяжних…
— Мамо! — закричав хлопець і худенька чарівниця біля Кравча заридала, гойдаючись вперед назад. — Мамо, скажи йому! Мамо, я такого не робив! То не я!
— Я прошу присяжних, — закричав містер Кравч, — підняти руки, якщо вони поділяють мою думку, що ці злочинці заслуговують довічного ув’язнення в Азкабані.
Геть усі чарівники та чарівниці праворуч від Кравча підняли руки. Глядачі заплескали так само, як на суді над Беґменом, їхні обличчя світилися жорстокою радістю. Хлопець почав кричати.
— Не треба! Мамо, не треба! Я нічого не зробив, я нічого не зробив, я не знав! Не відсилайте мене туди! Мамо, не дай йому мене відіслати!
Дементори повернулися в залу. Троє хлопцевих спільників мовчки повставали зі своїх місць. Жінка з важкими повіками глянула на Кравча й сказала:
— Темний Лорд звеличиться знову, Кравче! Кидай нас до Азкабану, ми будемо чекати! Він звеличиться й прийде по нас, і нагородить нас більше, ніж інших! Бо лише ми виявилися вірними! Лише ми старалися його знайти!
Проте хлопець намагався вириватись від дементорів, хоч Гаррі бачив, як їхня холодна, виснажлива сила починає на нього діяти. Натовп уголос глузував над його зусиллями, деякі чарівники схопилися на ноги. Жінку першою вивели з підвалу, а хлопець усе ще пручався.
— Я твій син! — кричав він, дивлячись на Кравча. — Я твій син!
— Ти мені більше не син! — заволав містер Кравч, вирячивши очі. — У мене немає сина!
Худенька чарівниця біля нього вхопила ротом повітря і, непритомна, сповзла донизу. Кравч удав, що не помітив цього.
— Заберіть їх! — бризкаючи слиною, загорлав він дементорам. — Заберіть їх і нехай вони там згниють!
— Тату! Тату, я непричетний! Не треба! Не треба! Тату, благаю!
— Гаррі, думаю, тобі пора повернутися до мого кабінету, — почувся тихий голос.
Гаррі здригнувся і озирнувсь.
Праворуч від нього сидів Албус Дамблдор і дивився, як дементори тягнуть з підвалу Кравчевого сина. Але й ліворуч від нього сидів Албус Дамблдор — цей дивився просто на Гаррі.
— Ходімо, — сказав цей Дамблдор, що сидів ліворуч, і взяв Гаррі за лікоть. Гаррі відчув, що здіймається в повітря. Підвал почав танути. На якусь мить настала цілковита темрява, потім Гаррі зробив повільний кульбіт і приземлився на ноги в залитому яскравим світлом кабінеті Дамблдора. Перед ним у шафі мерехтіла кам’яна чаша. Поряд стояв Албус Дамблдор.
— Пане професоре, — видихнув Гаррі, — я знаю, що не мав права… я не хотів… дверцята шафи були прочинені і я…
— Я все розумію, — кивнув Дамблдор. Він узяв чашу, переніс її на свій відполірований стіл і сів у крісло. Знаком він запросив Гаррі сісти навпроти.
Гаррі так і зробив, не зводячи погляду з дивної посудини. Її вміст знову став таким, як і раніше — сріблясто біла речовина вирувала й брижилася під його поглядом.
— Що це таке? — тремтячим голосом спитав Гаррі.
— Це називається “сито спогадів”, — відповів Дамблдор. — Іноді я виявляю — таке відчуття, мабуть, знайоме й тобі, — що моя голова занадто забита різноманітними думками й спогадами.
— Е е е… — лише й вимовив Гаррі, котрому таке відчуття насправді було незнайоме.
— У таких випадках, — Дамблдор показав на чашу, — я використовую сито спогадів. Треба просто видобути зі свідомості надлишок думок, злити їх у чашу — і можна повертатися до них на дозвіллі. Коли вони в такому вигляді, то набагато легше зрозуміти загальні схеми та зв’язки між подіями.
— Ви маєте на увазі… що ця речовина — ваші думки? — промовив Гаррі, дивлячись на вируючу сріблясту речовину в посудині.
— Безперечно, — підтвердив Дамблдор. — Дозволь, я тобі покажу.
Дамблдор витяг з мантії чарівну паличку й приклав її кінчиком до скроні. Коли відвів паличку — за нею потяглася сива волосина — і раптом Гаррі усвідомив, що насправді то була нитка тієї ж сріблястої речовини, що наповнювала сито спогадів. Дамблдор додав у чашу цю свіжу думку, і вражений Гаррі побачив власне обличчя, що плавало на поверхні.
Дамблдор узявся обома руками за краї чаші й потрусив нею — точнісінько так, як роблять з решетом золотошукачі. Гаррі побачив, як його обличчя перетворюється на обличчя Снейпа, як той відкриває рота і щось промовляє до стелі. Його голос супроводжувався відлунням.
— Воно повертається… У Каркарофа теж… сильніше й чіткіше, ніж завжди…
— Зрозуміти це я міг би й без сторонньої допомоги, — зітхнув Дамблдор. — Але яка різниця.
Він глянув на Гаррі поверх окулярів півмісяців. Той дивився на Снейпове обличчя, що й далі крутилося в чаші.
— Я користувався ситом спогадів якраз перед тим, як прибув містер Фадж. Довелося поспіхом його ховати. Тому я й не зачинив як слід дверцята шафки. Зрозуміло, що це привернуло твою увагу.
— Вибачте, — пробурмотів Гаррі.
Дамблдор похитав головою.
— Цікавість — не гріх, — сказав він. — Але цікавість має супроводжуватися обережністю…
Трохи спохмурнівши, він тицьнув кінчиком чарівної палички в чашу. З неї одразу ж виринула постать пухкенької сердитої дівчини років шістнадцяти, яка стала повільно обертатися, стоячи ногами в ситі спогадів. Вона не помічала ні Гаррі, ні Дамблдора. Коли дівчина заговорила, її голос відлунював так само, як і Снейпів — наче долинав із дна кам’яної чаші:
— Професоре Дамблдор, він наклав на мене закляття — а я ж його лише дражнила. Я тільки сказала, що бачила, як він у той четвер цілувався з Флоренс за оранжереями…
— Але навіщо, Берто? — сумно спитав Дамблдор, дивлячись на дівчину, що продовжувала обертатися. — Скажи, навіщо ти за ним ішла?
— Берта? — прошепотів Гаррі, дивлячись на неї. — Це Берта Джоркінз?
— Так, — підтвердив Дамблдор, знову повертаючи думки в чашу. Берта занурилась, і речовина стала срібляста й непрозора. — Такою я пам’ятаю Берту, коли вона ще навчалася в школі.
Сріблясте світло від сита спогадів освітлювало Дамблдорове обличчя — і Гаррі раптом побачив, який професор старий. Авжеж, він знав, що Дамблдор уже в літах, та досі не сприймав його як людину похилого віку.
— Гаррі, — тихо промовив професор. — До того, як загубитись у моїх думках, ти хотів мені щось сказати.
— Так, — кивнув Гаррі. — Пане професоре, перед тим, як прийти до вас, я був на віщуванні… і заснув…
— Зрозуміло. Продовжуй, — лише й мовив Дамблдор.
— І мені наснився сон, — сказав Гаррі. — Сон про лорда Волдеморта. Він катував Червохвоста… Ви знаєте, хто такий Червохвіст…
— Знаю, — швидко підтвердив Дамблдор. — Продовжуй, будь ласка.
— Сова принесла Волдемортові листа. Він сказав, що Червохвостову помилку виправлено. Сказав, що хтось мертвий. І що тепер Червохвоста не згодують тій змії, яка лежала біля його крісла. Натомість він згодує їй мене. Тоді він виконав над Червохвостом закляття “Круціатус” — і в мене заболів шрам, — розповідав Гаррі. — Він так сильно болів, що я аж прокинувся.
Дамблдор мовчки поглянув на нього.
— Оце й усе, — закінчив Гаррі.
— Розумію, — тихо обізвався Дамблдор. — Ясно. Скажи, а ще колись за цей рік шрам болів? Окрім того випадку влітку?
— Ні… А як ви довідалися, що шрам нагадав про себе влітку? — вражено спитав Гаррі.
— Сіріус листується не лише з тобою, — пояснив Дамблдор. — Я теж підтримую з ним зв’язок, відколи він торік покинув Гоґвортс. Це я йому порадив ту гірську печеру, бо вона — найбезпечніше в околиці місце.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве