Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і келих вогню”

Дамблдор підвівся й почав ходити по кімнаті. Час від часу він прикладав до скроні кінчик чарівної палички і додавав у сито спогадів наступну думку. Думки так швидко вирували, що Гаррі нічогісінько не міг розібрати — поверхня чаші нагадувала розмиту пляму.
— Професоре, — неголосно покликав він за кілька хвилин.
Дамблдор зупинився й глянув на нього.
— Вибач, — сказав він тихо й знову сів за стіл.
— Чи ви… Ви знаєте, чому мій шрам болить?
Дамблдор пильно подивився на Гаррі й відповів:
— У мене є лише теорія, не більше… Я припускаю, що шрам болить у двох випадках: коли поблизу перебуває лорд Волдеморт, і коли на нього находить особливо потужна хвиля ненависті.
— Але… чому?
— Тому, що ви з ним пов’язані невдалим закляттям, — пояснив Дамблдор. — Це не звичайний шрам.
— То ви думаєте… що той сон… це було насправді?
— Можливо, — мовив Дамблдор. — Я сказав би навіть — цілком можливо. Гаррі, ти бачив Волдеморта?
— Ні, — відповів Гаррі. — Лише спинку його крісла. Але ж там немає на що дивитися, правда? Тобто, в нього ж немає тіла… Але… як він тоді тримає чарівну паличку? — поволі проказав Гаррі.
— Справді, як? — пробурмотів Дамблдор. — Як тримає?..
Якийсь час панувала мовчанка. Дамблдор дивився в протилежний куток кімнати, коли не коли прикладаючи до скроні чарівну паличку й додаючи в сито спогадів ще одну думку.
— Професоре, — нарешті озвався Гаррі, — гадаєте, він сильнішає?
— Волдеморт? — перепитав Дамблдор, дивлячись на Гаррі поверх сита спогадів. То був той характерний погляд, яким Дамблдор у певних випадках пронизував Гаррі — здавалося, що навіть магічне око Муді не бачить того, що бачить він. — Кажу іще раз, Гаррі: у мене немає нічого, крім підозр.
Дамблдор знову зітхнув. Він здавався ще старшим і втомленішим, ніж перед цим…
— Роки зростання Волдемортової могутності були позначені багатьма зникненнями, — сказав він. — Берта Джоркінз безслідно зникла в тих місцях, де востаннє перебував Волдеморт. Містер Кравч зник також… і теж там. Було й третє зникнення. Та міністерству воно здається неважливим, оскільки стосується маґла. Його звали Френк Брайс, він жив у селі, де виріс Волдемортів батько, і його востаннє бачили десь у серпні. Розумієш, я, на відміну від більшості моїх друзів з міністерства, читаю маґлівські газети.
Дамблдор не зводив з Гаррі стурбованого погляду.
— Мені здається, що ці зникнення якось між собою пов’язані. Міністерство не погоджується — ти, мабуть, чув, поки чекав біля кабінету.
Гаррі кивнув. Знову запала тиша. Дамблдор продовжував видобувати думки. Гаррі зрозумів, що може вже йти, але цікавість не давала йому встати зі стільця.
— Професоре, — озвався він знову.
— Що, Гаррі? — мовив Дамблдор.
— Чи не можна вас запитати… про той суд, на який я потрапив… у ситі спогадів?
— Можна, — неохоче кивнув Дамблдор. — Я бував на ньому багато разів, та деякі справи пригадуються частіше й чіткіше за інші… особливо зараз…
— Знаєте той процес, на якому ви мене знайшли? Суд над Кравчевим сином? Вони… вони говорили про батьків Невіла?
Дамблдор гостро поглянув на Гаррі.
— Невіл ніколи не розповідав, чому він виховувався в бабусі? — спитав професор.
Гаррі заперечливо похитав головою, дивуючись, як досі, за чотири роки, ні разу про це в Невіла не питав.
— Так, ішлося про батьків Невіла, — підтвердив Дамблдор. — Його батько, Френк, як і професор Муді, був аврором. Їх з дружиною катували, щоб випитати, куди подівся Волдеморт після зникнення. Ти це чув.
— То вони мертві? — тихо спитав Гаррі.
— Ні, — у голосі Дамблдора вчувалася гіркота, — вони збожеволіли. Зараз обоє в лікарні магічних хвороб імені Святого Мунґо. Невіл з бабусею на кожних канікулах їх провідує. Та батьки його не впізнають.
Гаррі сидів, вражений почутим. Він і не здогадувався… Жодного разу за чотири роки не поцікавився…
— Лонґботоми були дуже відомі, — вів далі Дамблдор. — На них напали після падіння Волдеморта — тоді, коли всі думали, що їм нічого не загрожує. Ці напади викликали хвилю неймовірного обурення. Міністерство зазнавало шаленого тиску, всі вимагали впіймати тих, хто це зробив. На жаль, свідчення Лонґботомів, з огляду на їхній стан, були не дуже вірогідні.
— То Кравчів син і справді міг бути непричетним? — задумливо спитав Гаррі.
Дамблдор похитав головою:
— Я не маю про це ані найменшого уявлення.
Гаррі мовчки дивився на вируючу сріблясту речовину в чаші. Йому нестерпно кортіло поставити ще два запитання… та вони стосувалися живих людей…
— А містер Беґмен… — не стримався він.
— Його більше не звинувачували в темних справах, — спокійно відповів Дамблдор.
— Розумію, — квапливо сказав Гаррі, не відводячи погляду від сита спогадів, яке після того, як професор перестав додавати туди свої думки, вирувало набагато повільніше. — А… е е е…
Але сито спогадів запитало замість нього: на його поверхні з’явилося обличчя Снейпа. Дамблдор зиркнув на нього, а тоді перевів погляд на Гаррі.
— Так само, як і професора Снейпа, — мовив він.
Гаррі глянув у ясно блакитні очі Дамблдора, і те, що він дуже хотів знати, зірвалося з язика раніше, ніж він це усвідомив:
— Професоре, чому ви вважаєте, що він справді перестав підтримувати Волдеморта?
Кілька секунд Дамблдор дивився на Гаррі, а тоді сказав:
— Гаррі, це стосується тільки професора Снейпа й мене.
Гаррі зрозумів, що розпитування закінчено, Дамблдор не сердився, але якась нотка в його голосі сповістила Гаррі, що йому час іти. Він підвівся, Дамблдор теж.
— Гаррі, — сказав професор, коли Гаррі підійшов до дверей. — Будь ласка, нікому не кажи про Невілових батьків. Він має право сам про це розповісти — коли буде готовий.
— Так, пане професоре, — кивнув Гаррі й повернувся, щоб вийти.
— І ще…
Гаррі озирнувся.
Дамблдор стояв над ситом спогадів, котре відкидало на його обличчя сріблясті плями світла. Він здавався старим, як ніколи. Коротку мить він мовчки дивився на Гаррі, а тоді сказав:
— Хай тобі пощастить на третьому завданні.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —
Третє завдання

— Дамблдор також вважає, що Відомо Хто стає сильнішим? — прошепотів Рон.
Усім побаченим у ситі спогадів, майже всім, що почув від Дамблдора, і тим, що він йому показав, Гаррі поділився з Роном та Герміоною. І, зрозуміло, з Сіріусом. Лист до нього Гаррі відіслав одразу, як вийшов з Дамблдорового кабінету. Друзі знову засиділись у вітальні до пізньої ночі, обговорюючи всі подробиці, аж поки Гаррі запаморочилося в голові, і він нарешті зрозумів слова Дамблдора про те, що часом, коли голова переповнюється думками, їх хочеться злити.
Рон дивився на вогонь у каміні. Гаррі здалося, наче Рон трохи тремтить, хоч вечір був теплий.
— І він довіряє Снейпові? — спитав Рон. — Невже він довіряє Снейпові, хоч і знає, що той був смертежером?
— Так, — кивнув Гаррі.
Герміона протягом десяти хвилин не зронила ані слова. Вона сперлася чолом на руки і втупилася поглядом у коліна. Гаррі подумав, що їй так само не завадило б скористатися ситом спогадів.
— Ріта Скітер, — пробурмотіла вона врешті решт.
— Ти й досі через неї переживаєш? — аж не повірив Рон.
— Я не переживаю, — промовила до своїх колін Герміона. — Я просто міркую… Пам’ятаєте, що вона мені сказала у “Трьох мітлах”? “Я про Лудо Беґмена знаю таке, що в тебе волосся дибки стало б…” Вона ж саме це мала на увазі, правда? Вона писала про процес над Беґменом і знала, що він передавав інформацію смертежерам. І Вінкі теж, пам’ятаєте… “Містер Беґмен — поганий чарівник”. Містер Кравч, очевидно, розсердився, що Беґмену вдалося уникнути кари, і говорив про це вдома.
— Так, але ж Беґмен передавав інформацію ненавмисне…
Герміона стенула плечима.
— А Фадж вважає, що це мадам Максім напала на Кравча? — спитав Рон, повертаючись до Гаррі.
— Так, — підтвердив Гаррі, — але він каже це лише тому, що Кравч зник неподалік від бобатонської карети.
— А ми про неї й не думали, — повільно промовив Рон. — Запевняю вас, що вона таки справді має в собі кров велетнів і не хоче цього визнавати…
— Звісно, що не хоче, — різко мовила Герміона, підводячи голову. — Ви ж бачите, що сталося з Геґрідом, коли Ріта Скітер вивідала про його маму. Бачите, що Фадж квапиться робити про неї висновки лише тому, що вона частково велетка. Кому потрібні такі упередження? Напевно, і я б сказала, що маю великі кістки, якби знала, що мене чекає за правду.
Герміона поглянула на годинника.
— Ми так і не потренувалися! — вражено вигукнула вона. — Ми збиралися вивчити стримувальне закляття! Завтра обов’язково візьмемося за нього! Гаррі, тобі треба поспати.
Гаррі з Роном повільно піднялися до спальні. Надягаючи піжаму, Гаррі глянув на ліжко Невіла. Вірний даному Дамблдорові слову, він навіть не обмовився про Невілових батьків. Знявши окуляри і вмостившись у ліжку, Гаррі уявив, як то — мати живих батьків, які тебе не впізнають. Йому самому нерідко співчували чужі люди, але зараз, прислухаючись до Невілового посопування, Гаррі подумав, що Невіл набагато більше заслуговує співчуття. Лежачи в темряві, Гаррі раптом відчув наплив злості та ненависті до людей, які катували містера й місіс Лонґботомів… Він згадав глузування юрби, коли дементори тягли з підвалу Кравчевого сина та його компаньйонів… і зрозумів, що відчували чарівники на лавах… А тоді згадав молочно біле обличчя волаючого хлопця і раптом усвідомив, що через рік той помер…
Це все Волдеморт, подумав Гаррі, вдивляючись у темряві на запони над ліжком. Усе зводилося до Волдеморта… Саме він роз’єднав ті родини, він занапастив усі ті життя…

* * *

Незважаючи на те, що Рон з Герміоною мусили готуватися до іспитів, які мали закінчитися в день третього завдання, основні свої сили вони спрямували на те, щоб допомогти Гаррі.
— Не турбуйся, — заспокоїла його Герміона, коли Гаррі сказав, щоб вони готувалися, а він потренується сам. — Зате ми отримаємо найвищі оцінки на іспиті із захисту від темних мистецтв, бо в класі ми не вивчили б таких заклять, як оце з тобою.
— Непогане тренування перед тим, як ми всі станемо аврорами, — захоплено вигукнув Рон, застосувавши стримувальне закляття до оси, яка щойно влетіла в кімнату. Оса зависла в повітрі.
На початку червня в замку знову запанувала схвильована й напружена атмосфера. Усі з нетерпінням чекали третього завдання. Воно мало відбутися за тиждень до закінчення навчального півріччя. Гаррі відпрацьовував закляття за кожної зручної нагоди. Перед цим завданням він почувався набагато впевненіше, аніж перед першими двома. І хоч воно, безперечно, мало бути небезпечним і важким, та Муді казав правду: Гаррі вже доводилося долати зачаровані перешкоди й перемагати монстрів. До того ж, цього разу він мав змогу підготуватися до всього заздалегідь.
Професорці Макґонеґел набридло постійно натикатися на їхню трійцю по всій школі, тому вона дозволила Гаррі в обідню перерву використовувати вільний клас трансфігурації. Незабаром він оволодів стримувальним закляттям, яке сповільнювало й зупиняло нападників; вибуховим закляттям, яке дозволяло змітати зі свого шляху всі тверді тіла, а також закляттям чотирьох напрямків — корисну Герміонину знахідку. Це закляття робило так, що чарівна паличка постійно вказувала на північ, і це мало допомогти Гаррі не заблукати в лабіринті. Щоправда, ніяк не вдавалося оволодіти закляттям щитом. Це закляття повинно було утворювати навколо Гаррі тимчасову невидиму стіну, яка б відбивала несильні чари. Та Герміоні вдалося розбити найкращий його щит вдало застосованим закляттям “желейні ноги”. Перш ніж знайшлася протидія, Гаррі довелося хвилин з десять ходити по класу, погойдуючись.
— Тобі дуже добре все вдається, — підбадьорювала його Герміона, переглядаючи перелік заклять і викреслюючи вже вивчені. — Деякі стануть тобі в пригоді.
— Ось погляньте, — озвався Рон, який визирав у вікно. — Що це Мелфой робить?
Гаррі з Герміоною підійшли до вікна. Мелфой, Креб і Ґойл стояли під деревом. Креб та Ґойл, хитро посміхаючись, стежили, щоб ніхто не підійшов. Мелфой тримав руку біля рота й щось говорив.
— Здається, він говорить по рації, — зацікавлено сказав Гаррі.
— Це не рація, — заперечила Герміона. — Я ж вам казала, що такі штуки у Гоґвортсі не спрацьовують. Гаррі, — кинула вона, повертаючись на середину класу, — спробуймо ще раз закляття щит.

* * *

Сови від Сіріуса прилітали тепер щодня. Як і Герміона, він хотів, щоб Гаррі зосередився на підготовці до третього завдання і ні про що інше не думав. У кожному листі він нагадував: хоч би що діялося за стінами Гоґвортсу, Гаррі це не стосується, адже він однак ні на що не може вплинути.

Якщо Волдеморт і справді сильнішає, — писав він, — то я зобов’язаний тебе від нього захищати. Доки ти під захистом Дамблдора, він до тебе не дістанеться, але ти все одно не ризикуй. Зосередься на тому, щоб успішно пройти лабіринт, і лише після того ми зможемо взятися до інших справ.

Що ближче було до двадцять четвертого червня, то Гаррі більше нервувався. Однак свій теперішній стан він і близько не міг порівняти зі знервованістю перед першим чи другим завданнями. Цього разу він був певен, що зробив усе можливе, щоб підготуватися до випробування. До того ж, це мала бути остання перешкода. Незалежно, добре чи погано він її подолає, усе нарешті закінчиться.

* * *

Сніданок за ґрифіндорським столом у день третього завдання був надзвичайно гамірним. Поштова сова принесла Гаррі листівку від Сіріуса з побажанням успіху. І від цього звичайного клаптика пергаменту з відбитком брудної собачої лапи на звороті Гаррі стало тепліше на душі. Герміоні стара сова сипуха принесла ранковий випуск “Щоденного віщуна”. Та розгорнула газету, глянула на першу сторінку й раптом порснула на неї гарбузовим соком, який саме пила.
— Що таке? — разом вигукнули Гаррі й Рон.
— Нічого, — Герміона спробувала заховати газету, але Рон її висмикнув.
Він прочитав заголовок і сказав:
— Тільки не це. Не сьогодні. От стара корова!
— Знову Ріта Скітер? — спитав Гаррі.
— Та ні, — заперечив Рон і так само, як Герміона, спробував заховати газету.
— Там написано про мене, так? — запитав Гаррі.
— Ні, — непереконливо відказав Рон.
Але Гаррі ще й не починав вимагати газету, як почувся голосний крик Драко Мелфоя:
— Поттер! Як там твоя довбешка? Як самопочуття? Ти точно не накинешся на нас, тіпа, як скажений?
Мелфой теж тримав у руках ранкове число “Щоденного віщуна”. Слизеринці гиготіли й крутилися за столом, щоб побачити реакцію Гаррі.
— Я хочу подивитися, — сказав Гаррі до Рона. — Дай сюди.
Рон неохоче простяг Гаррі газету. Він розгорнув її й побачив свою фотографію під заголовком:

НЕСПОКІЙНИЙ ТА НЕБЕЗПЕЧНИЙ” ГАРРІ ПОТТЕР
Хлопець, котрий переміг Того Кого Не Можна Називати, дуже непевний і, не виключено, навіть небезпечний, повідомляє Ріта Скітер, наш спеціальний кореспондент. Нещодавно з’явилися тривожні свідчення про дивну поведінку Гаррі Поттера. Ці свідчення викликають сумніви щодо його спроможності брати участь у таких відповідальних заходах, як Тричаклунський турнір, ба навіть відвідувати Гоґвортську школу.
Як вдалося виявити “Щоденному віщунові”, Поттер регулярно непритомніє в школі і дуже часто нарікає на біль у шрамі (це слід від закляття, яким Відомо Хто намагався його вбити). Минулого понеділка кореспондентка “Щоденного віщуна” стала свідком того, як Поттер посеред уроку вилетів з класу віщувань, заявляючи, що шрам болить дуже сильно і це заважає йому навчатися.
Провідні спеціалісти з лікарні магічних хвороб імені Святого Мунґо стверджують: цілком можливо, що мозок Поттера під час нападу Відомо Кого було ушкоджено, і хлопцеві слова, нібито шрам і досі болить, є виявом його глибокого внутрішнього збентеження.
“Він може й прикидатися, щоб привернути до себе увагу,” — каже один з лікарів.
“Щоденний віщун” розкопав про Гаррі Поттера хвилюючі факти, що їх директор Гоґвортсу, Албус Дамблдор, старанно приховує від чарівницької громадськості.
“Поттер уміє розмовляти парселмовою, — розповідає Драко Мелфой, учень четвертого класу. — Років зо два тому сталося багато нападів на учнів, і більшість підозрювала, що за цим стоїть Поттер, адже якось у клубі дуелянтів він утратив самовладання і нацькував змію на іншого хлопця. Та це тоді зам’яли. До того ж він товаришує з вовкулаками та велетнями. Ми думаємо, що заради навіть найменшої крихти влади він не зупиниться ні перед чим”.
Парселмова, вміння спілкуватися зі зміями, довго належала до темних мистецтв. І недарма — найвідомішим парселмовцем наших часів є сам Відомо Хто власною персоною. Член Ліги захисту від темних сил, котрий забажав залишитися неназваним, повідомив, що супроти будь якого чарівника, який уміє розмовляти парселмовою, варто “розпочати слідство”. Особисто він підозрював би кожного, хто вміє спілкуватися зі зміями, адже плазуни використовуються в найгірших різновидах чорної магії. Історично їх пов’язують з тими, хто коїть зло. Водночас, “чарівники, які шукають товариства серед таких лихих створінь, як вовкулаки та велетні, очевидно, й самі схильні до жорстокості”.
Албус Дамблдор зобов’язаний вирішити, чи можна такому хлопцеві брати участь у Тричаклунському турнірі. Дехто побоюється, що в своєму прагненні виграти турнір — третє завдання відбудеться сьогодні ввечері — Поттер може вдатися до темних мистецтв.

— Трохи по мені пройшлася, — легковажно сказав Гаррі, згортаючи газету.
За слизеринським столом з нього реготали Мелфой, Креб та Ґойл. Вони крутили біля скронь вказівними пальцями, кривили божевільні гримаси і по зміїному вивалювали язики.
— Як вона дізналася, що на віщуванні в тебе розболівся шрам? — спитав Рон. — Вона не могла там бути, не могла про це почути…
— Вікно було відчинене, — сказав Гаррі. — Я його відчинив, щоб подихати…
— Ви були на вершечку Північної вежі! — вигукнула Герміона. — Твій голос не міг долинути аж донизу!
— Це ж ти в нас розслідуєш магічні методи підслуховування! — відрізав Гаррі. — От і скажи, як їй це вдалося!
— Я намагалася! — мовила Герміона. — Але я… Але…
Дивний сонний вираз з’явився раптом на її обличчі. Вона підняла руку з розчепіреними пальцями і пригладила волосся.
— Що з тобою? — спохмурнів Рон.
— Все нормально, — майже не дихаючи, відповіла Герміона. Вона ще кілька разів провела долонею по волоссі і раптом, приклавши руку до рота, почала говорити в неї, наче в невидиму рацію. Гаррі з Роном перезирнулися.
— А я й не здогадувалася, — проказала Герміона, дивлячись перед собою. — Здається, я знаю… бо тоді ніхто більше не міг побачити… навіть Муді… і вона змогла б вибратися на підвіконня… але ж їй заборонено… їй абсолютно заборонено… Здається, ми її підловили! Я на дві секунди збігаю в бібліотеку — щоб переконатися!
З цими словами Герміона схопила портфель і вилетіла з Великої зали.
— У нас за десять хвилин екзамен з історії магії! — закричав їй услід Рон. Це ж треба, — обернувся він до Гаррі, — так ненавидить ту кляту Скітерку, що через неї готова спізнитися на екзамен. Ти що робитимеш на іспиті в Бінса — знову читатимеш?
Звільнений від підсумкових іспитів як чемпіон Тричаклунського турніру, Гаррі на кожному екзамені сидів у кінці класу й вишукував свіжі закляття для третього завдання.
— Мабуть, що так, — відповів він. Та саме тієї миті побачив, що до них наближається професорка Макґонеґел.
— Поттере, після сніданку чемпіони збираються в кімнаті за залою, — повідомила вона.
— Але ж завдання почнеться аж увечері! — злякавшись, що переплутав час, Гаррі перекинув яєшню.
— Мені це відомо, — сказала вона. — На останнє завдання запрошено родичів чемпіонів. Ця зустріч для вас — нагода з ними привітатися.
Професорка ліпша. Гаррі вражено дивився їй услід.
— Невже вона думає, що до мене приїдуть Дурслі? — ошелешено спитав він Рона.
— Не знаю, — сказав Рон. — Гаррі, я мушу бігти, бо спізнюся на екзамен. Бувай.
Гаррі доїдав сніданок, а Велика зала поступово порожніла. Флер Делякур підвелася з за рейвенкловського столу і разом з Седриком зайшла в бічну кімнату. Крум незграбно подався слідом. А Гаррі навіть з місця не зрушив. Йому зовсім не хотілося туди йти. У нього не було рідних, не було кому приїхати й подивитися, як він ризикує життям. Але щойно він підвівся, міркуючи, що з таким самим успіхом може піти до бібліотеки й пошукати ще якихось заклять, як з дверей кімнати вигулькнула голова Седрика.
— Гаррі, йди сюди, тебе чекають!
Ошелешений до краю, Гаррі встав. Але ж Дурслі не могли тут з’явитися! Він рушив до дверей і відчинив їх.
Седрик зі своїми батьками стояв одразу за дверима. В одному з кутків Крум швидко розповідав щось по болгарськи своїм чорнявим мамі й татові. Гачкуватий ніс він успадкував від батька. З протилежного боку кімнати Флер щебетала щось французькою, звертаючись до мами, яка тримала за руку молодшу дочку, Ґабріель. Дівчинка помахала Гаррі рукою. Гаррі помахав у відповідь. І тоді він побачив місіс Візлі та Білла. Вони стояли перед каміном і сяйливо йому всміхалися.
— Несподіванка! — радісно вигукнула місіс Візлі, коли широко усміхнений Гаррі підійшов до них. — Гаррі, ми надумали приїхати й на тебе подивитися!
Вона нахилилася й поцілувала його в щоку.
— Усе гаразд? — спитав Білл, щиро тиснучи Гаррі руку. — Чарлі теж дуже хотів приїхати, але не зміг вирватися. Він казав, що ти просто блискуче переміг рогохвістку.
Гаррі спостеріг, що Флер Делякур через материне плече розглядає Білла з помітним зацікавленням. Видно було, що ані довге волосся, ані намисто з іклів не викликає в неї обурення.
— Дуже люб’язно з вашого боку, — промовив Гаррі до місіс Візлі. — А я було подумав… що Дурслі…
— Гм… — місіс Візлі стисла губи. Вона завжди стримувалася, щоб не сказати при Гаррі нічого поганого про Дурслів, але, коли їх згадували, очі в неї спалахували.
— Як чудово знову тут опинитися, — промовив Білл, оглядаючи кімнату (Віолетта, подруга Гладкої Пані, підморгнула йому зі своєї рами). — Уже п’ять років тут не був. А та картина з божевільним лицарем є й досі? З сером Кадоґаном…
— О, так, — підтвердив Гаррі. З сером Кадоґаном він стикався торік.
— А Гладка Пані? — поцікавився Білл.
— Вона ще за моїх часів була тут, — сказала місіс Візлі. — Ніколи не забуду, як вона картала мене за те, що я повернулася до спальні о четвертій ранку..
— Що це ти робила поза спальнею о четвертій ранку? — здивувався Білл.
Місіс Візлі всміхнулася. Її очі весело заблищали.
— Ми з твоїм батьком ходили на нічну прогулянку, — пояснила вона. — Його зловив Аполіон Прінґл, тодішній сторож. У батька й досі є сліди.
— Гаррі, проведеш нам екскурсію? — спитав Білл.
— Звичайно, — кивнув Гаррі й вони рушили до дверей, що вели у Велику залу.
Коли проходили повз Амоса Діґорі, той обернувся:
— А ось і ти! — гукнув він, міряючи Гаррі поглядом. — Мабуть, тепер, коли Седрик обігнав тебе за очками, ти вже не такий самовпевнений?
— Що? — здивувався Гаррі.
— Не зважай, — тихо сказав Седрик, насупившись. — Він злиться після того, як прочитав статтю Ріти Скітер — пам’ятаєш, про те, що ти єдиний чемпіон з Гоґвортсу.
— Але ж він її не спростував! — проголосив Амос Діґорі так, щоб Гаррі, який разом з Біллом та місіс Візлі виходив з кімнати, зміг його почути. — Та нічого… Ти йому, Седрику, ще покажеш. Ще раз його поб’єш, правда?
— Амосе, Ріта Скітер аж казиться, якщо комусь не накапостить! — роздратовано кинула місіс Візлі. — Працюючи в міністерстві, ти мав би це знати!
Містер Діґорі зібрався відповісти щось сердите, але дружина взяла його за руку, тож він просто стенув плечима й відвернувся.
Ранок для Гаррі видався дуже приємним. Він прогулювався з місіс Візлі та Біллом залитими сонцем шкільними угіддями, показував їм бобатонську карету й дурмстрензький корабель. Місіс Візлі дуже зацікавила Войовнича Верба, бо її посадили вже після того, як вона закінчила школу. Верба нагадала їй про Геґрідового попередника, лісника, якого звали Оґ.
— Як там Персі? — поцікавився Гаррі, коли вони оглядали оранжереї.
— Не надто добре, — відповів Білл.
— Він дуже смутний, — місіс Візлі стишила голос і роззирнулася. — Міністерство не хоче привертати уваги до зникнення містера Кравча, але Персі постійно тягають на допити щодо вказівок, які містер Кравч йому присилає. Здається, є думка, що ті вказівки пише не він. Персі тепер дуже нелегко. У міністерстві йому не дозволили бути сьогодні п’ятим суддею замість Кравча. Суддею буде Корнеліус Фадж.
Вони повернулися до замку аж під обід.
— Мамо! Білл! — спантеличено вигукнув Рон, підійшовши до ґрифіндорського столу. — Чому це ви тут?
— Приїхали подивитися на останнє завдання Гаррі! — радісно повідомила місіс Візлі. — Мушу зізнатися, що це страшенно приємно — не стирчати коло плити. Як твій іспит?
— А… Нормально, — відповів Рон. — Не міг пригадати імен усіх ґоблінів повстанців, тому декілька вигадав. Але це нічого, — додав він, накладаючи собі на тарілку шматок корнуельського пирога і ніби не помічаючи, як суворо дивиться на нього місіс Візлі, — усіх їх звали якщо не Бодрод Бородатий, то Урґ Невмиваний, і вигадати було нескладно.
Фред, Джордж і Джіні сіли біля них, і Гаррі стало так добре, наче він знову опинився в “Барлозі”. Він навіть забув про хвилювання перед сьогоднішнім завданням, і аж тоді, коли посеред обіду з’явилася Герміона, він згадав, що вона мала якесь припущення про Ріту Скітер.
— Ти нам розповіси?
Герміона застережливо похитала головою і кивнула на місіс Візлі.
— Привіт, Герміоно, — набагато стриманіше, ніж завжди, промовила місіс Візлі.
— Добрий день, — відповіла Герміона. Її усмішка згасла, коли вона побачила холодний вираз обличчя місіс Візлі.
Гаррі глянув на них обох і сказав:
— Місіс Візлі, ви ж не повірили отій скітерській бридні у „Відьомському тижневику”? Адже Герміона не моя дівчина.
— Авжеж не повірила! — сказала місіс Візлі.
Але після цього вона стала до Герміони набагато привітнішою.
Пополудні Гаррі, Білл і місіс Візлі прогулювалися довкола замку, а ввечері повернулися до Великої зали на бенкет. За вчительським столом тепер з’явилися Лудо Беґмен та Корнеліус Фадж. Поруч з ними сиділа поважна й мовчазна мадам Максім. Вона дивилася лише у свою тарілку, і Гаррі здалося, що в неї червоні очі. Геґрід поглядав на неї з протилежного краю стола.
Страв було набагато більше, ніж звичайно. Та на Гаррі починало накочуватися хвилювання і він не міг їсти багато. Щойно колір зачарованої стелі над їхніми головами почав змінюватися з синього на темно фіолетовий, Дамблдор звівся на ноги. Запала тиша.
— Пані та панове, прошу вас за п’ять хвилин з’явитися на полі для квідичу, щоб подивитися третє — й останнє — завдання. А поки що прошу чемпіонів піти з містером Беґменом на стадіон.
Гаррі встав. Усі ґрифіндорці йому аплодували, Візлі й Герміона бажали успіху. Разом із Седриком, Флер та Крумом він вийшов з Великої зали.
— Як самопочуття, Гаррі? — поцікавився Беґмен, коли вони кам’яними сходами виходили надвір. — Упевненості не бракує?
— Усе гаразд, — відповів Гаррі. Це була майже правда. Він нервувався, але безперервно перебирав у пам’яті вивчені закляття. Усвідомлення, що може згадати їх усі без винятку, додавало йому впевненості.
Вони прийшли на поле для квідичу, яке тепер годі було впізнати. Воно було огороджене шестиметровим живоплотом. Перед ними зяяла прогалина — вхід у величезний лабіринт. Коридор, який починався за входом, здавався темним і страшним.
Ще за п’ять хвилин почали заповнюватися трибуни. Звідусіль долинали схвильовані голоси та тупотіння ніг — учні розсідалися по своїх місцях. На темно синьому небі почали з’являтися перші зірки. До чемпіонів підійшли Геґрід, професор Муді, професорка Макґонеґел та професор Флитвік. На їхніх капелюхах світилися великі червоні зорі. Лише Геґрідова зірка висіла в нього на спині, поверх камізельки з кротячого хутра.
— Ми будемо патрулювати з цього боку лабіринту, — сказала професорка Макґонеґел. — Якщо хтось із вас потрапить у біду й захоче, щоб його визволили, нехай вистрілить у повітря червоними іскрами — хтось із нас негайно прийде вам на допомогу. Зрозуміло?
Чемпіони закивали.
— Тоді розходьтеся, — радісно мовив Беґмен чотирьом патрульним.
— Всьо файно! Щасти тобі, Гаррі, — прошепотів Геґрід, і четвірка вчителів розійшлася в різних напрямках, щоб розміститися навколо лабіринту.
Беґмен доторкнувся чарівною паличкою до горла, пробурмотів “Сонорус” і його магічно посилений голос залунав над трибунами.
— Пані та панове, третє, й останнє, завдання Тричаклунського турніру от от розпочнеться! Дозвольте нагадати вам про кількість очок у наших чемпіонів. На першому місці — по вісімдесят п’ять очок кожен — містер Седрик Діґорі та містер Гаррі Поттер, обидва з Гоґвортської школи! — Від вигуків та оплесків зграї наляканих птахів шугнули в темне небо над Забороненим лісом. — На другому місці з вісімдесятьма очками — містер Віктор Крум, Дурмстрензький інститут! — Знову залунали оплески. — І на третьому місці — міс Флер Делякур, Бобатонська академія!
Гаррі роздивився, що місіс Візлі, Білл, Рон та Герміона сидять в центрі трибуни й чемно аплодують Флер. Він помахав їм рукою, і вони відповіли, сяйливо усміхаючись.
— Отже, Гаррі та Седрик… після мого свистка! — оголосив Беґмен. — Три… два… один…
Він коротко свиснув — і Гаррі та Седрик зникли в лабіринті.
Високі стіни живоплоту відкидали на стежку чорні тіні. Чи тому, що вони були високі й товсті, чи тому, що були чарівні, однак галас натовпу відразу стих. Гаррі почувався майже так само, як під водою. Він витяг чарівну паличку, пробурмотів “Лумос” і почув, що Седрик позад нього вчинив так само.
Пройшовши метрів з п’ятдесят, вони опинилися перед розгалуженням і глянули один на одного.
— Бувай, — кинув Гаррі і повернув ліворуч. Седрик звернув праворуч.
Гаррі почув, як Беґмен засвистів удруге. Отже, до лабіринту увійшов Крум. Гаррі пришвидшив крок. Обрана ним стежка була вільна. Він повернув праворуч і побіг, тримаючи чарівну паличку високо над головою, щоб бачити якнайдалі. Та йому й досі нічого не траплялося на очі.
Здалеку втретє почувся Беґменів свисток. Тепер у лабіринті були вже всі чемпіони.
Гаррі пильно вдивлявся в темряву перед собою. З’явилося відчуття, ніби хтось за ним стежить. Що дужче темніло небо над головою, то чорніше робилося в лабіринті. Гаррі добіг до наступного розгалуження.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве