Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і келих вогню”

— А хай йому цей та той!.. — пролунав голос містера Візлі. — Якого біса вони забили камін?
— Вони мають електричний камін, — пояснив Гаррі.
— Справді? — схвильовано вигукнув містер Візлі. — Як ти сказав, еклектичний? Зі штепселем? Я мушу його побачити… дайте но подумати… ой, Роне!
Пролунав Ронів голос:
— Чого це ви тут? Щось не те?..
— Та ні, Роне, — саркастично озвався Фредів голос. — Ми просто вирішили тут посидіти.
— Тут розкішне місце для відпочинку, — додав Джордж напруженим голосом — так, ніби його притисли до стіни.
— Хлопці, хлопці… — завагався містер Візлі. — Я думаю, що нам робити… так… єдиний вихід… Гаррі, відійди.
Гаррі позадкував до дивана.
А от дядько Вернон рушив уперед.
— Зачекайте! — заревів він у камін. — Що ви збираєтесь…
БАБАХ!
Електрокамін полетів через усю кімнату, бо вибухнув той камін, що був забитий дошками. У хмарі падаючих трісок та щебеню з’явилися містер Візлі, Фред, Джордж і Рон. Тітка Петунія верескнула й повалилася спиною на столик для кави. Дядько Вернон підхопив її при самій підлозі й безмовно втупився у Візлів, що всі були яскраво руді, а Фред і Джордж ще й схожі між собою до найдрібнішого ластовиння.
— Оце вже краще, — задихано проказав містер Візлі, обтрушуючи свою довгу зелену мантію і поправляючи окуляри. — А ви, мабуть, Гарріні тітка й дядько!
Високий, худий і лисуватий містер Візлі рушив до дядька Вернона, простягаючи руку, але той позадкував на кілька кроків і поволік за собою тітку Петунію. Дядько Вернон цілковито втратив дар мови. Його новий костюм був присипаний білим порохом, що вкривав також його волосся й вуса, від чого здавалося, що він постарів років на тридцять.
— Е е… так… вибачте за це все, — промовив містер Візлі, опускаючи руку і зиркаючи через плече на знищений камін. — Це моя вина, я просто не подумав, що ми не зможемо сюди вийти. Я під’єднав ваш камін до мережі порошку флу, розумієте… тільки на один день, щоб забрати Гаррі. Маґлівські каміни, взагалі то, не можна під’єднувати до мережі… але я маю доброго знайомого в комісії з питань застосування порошку флу, тож він мені все влаштував… Я все зроблю, як було, не журіться. Запалю вогонь, щоб відіслати хлопців, а тоді відремонтую камін і роз’явлюся…
Гаррі не сумнівався, що Дурслі не зрозуміли жодного слова. Вони й далі очманіло дивилися на містера Візлі. Тітка Петунія, похитуючись, звелася на ноги й сховалася за дядьковою спиною.
— Вітаю, Гаррі! — радісно вигукнув містер Візлі. — Зібрав уже валізу?
— Вона нагорі, — усміхнувся у відповідь Гаррі.
— Ми її візьмемо, — миттю озвався Фред. Він підморгнув Гаррі і вийшов з вітальні разом з Джорджем. Вони знали, де Гарріна кімната, бо колись серед ночі вже його звідти визволяли. Гаррі мав підозру, що Фред і Джордж сподівалися бодай на секунду побачити Дадлі. Вони багато про нього чули від Гаррі.
— Ну, — змахнув руками містер Візлі, шукаючи слів, щоб порушити напружену тишу. — Дуже… дуже гарну маєте хату.
Оскільки завжди бездоганно чиста вітальня була тепер засипана пилом і уламками цегли, то ці слова не надто улестили Дурслів. Обличчя в дядька Вернона знову побагряніло, а тітка Петунія стисла губи. Однак Дурслі були такі перелякані, що й досі не могли вимовити ні слова.
Містер Візлі роззирнувся довкола. Він любив усе, пов’язане з маґлами. Гаррі бачив, що йому аж свербіло підійти й оглянути телевізор та відеомагнітофон.
— Вони працюють на еклектиці? — зі знанням справи поцікавився він. — А, так, я ж бачу штепселі. Я збираю штепселі, — додав він, звертаючись до дядька Вернона. — А ще батарейки. Маю величезну колекцію батарейок. Моя дружина думає, що я божевільний, але то нічого.
Дядько Вернон теж явно вважав містера Візлі божевільним. Він ступив крок праворуч, затуляючи тітку Петунію, ніби боявся, що містер Візлі раптом на них нападе.
Зненацька в кімнаті знову з’явився Дадлі. Гаррі почув на сходах гупання своєї валізи і зрозумів, що Дадлі втік з кухні, злякавшись цього шуму. Дадлі прокрався попід стіною, перелякано зиркаючи на містера Візлі, а тоді спробував заховатися за спинами матері й батька. Проте широкої спини дядька Вернона вистачало тільки на те, щоб затулити кістляву тітку Петунію, а от Дадлі зі своїми габаритами аж ніяк не міг там поміститися.
— Гаррі, то це твій двоюрідний брат? — запитав містер Візлі, знову намагаючись зав’язати розмову.
— Так, — підтвердив Гаррі, — це Дадлі.
Вони з Роном обмінялися поглядами, а тоді хутко відвернулися один від одного. Їм нестерпно кортіло розреготатися на повний голос. Дадлі усе ще тримався за заднє місце, ніби боявся, що воно відпаде. А от містера Візлі дуже стурбувала чудернацька поведінка Дадлі. З тону його голосу Гаррі зрозумів, що містер Візлі вважає Дадлі не менш божевільним, ніж Дурслі вважали самого містера Візлі. От тільки він товстунчика не боявся, а радше йому співчував.
— Гарно проводиш канікули, Дадлі? — спитав він лагідно.
Дадлі заскімлив. Гаррі бачив, як він ще міцніше стис руками свою масивну сідницю.
Фред і Джордж повернулись у вітальню з Гарріною валізою і враз… помітили Дадлі. На їхніх обличчях розпливлися однакові капосні посмішки.
— Ну що ж, — мовив містер Візлі. — Час рушати.
Він підтягнув рукави мантії і витяг чарівну паличку. Гаррі побачив, як Дурслі притислися до стіни.
— Інсендіо! — вигукнув містер Візлі, скерувавши чарівну паличку на пролом у стіні за собою.
В каміні відразу спалахнув вогонь. Він весело потріскував, ніби горів там не одну годину. Містер Візлі витяг з кишені невеличку торбинку, розв’язав, узяв з неї жменьку порошку і жбурнув його в полум’я. Від цього воно стало смарагдово зеленим і розгорілося з новою силою.
— Давай, Фреде, — звелів містер Візлі.
— Іду, — сказав Фред. — Ой, ні… хвилиночку..
З Фредової кишені випала торбинка з цукерками. Великі, товсті іриски в барвистих обгортках розлетілися по всій кімнаті.
Фред почав поспіхом їх збирати, запихаючи в кишеню, а тоді бадьоро помахав рукою Дурслям і ступив прямо в полум’я, вигукнувши “Барліг!” Тітка Петунія здригнулася й зойкнула. Щось свиснуло, і Фред зник.
— Зараз ти, Джордже, — розпорядився містер Візлі, — разом з валізою.
Гаррі допоміг Джорджеві затягти валізу в полум’я й перевернути її на бік, щоб легше було втримати. Джордж вигукнув “Барліг!” і теж зі свистом щез.
— Роне, ти наступний, — сказав містер Візлі.
— Бувайте, — весело попрощався Рон з Дурслями. Він широко всміхнувся Гаррі, ступив у полум’я, крикнув “Барліг!” і зник.
Тепер залишилися тільки Гаррі та містер Візлі.
— Ну… то прощавайте, — сказав Дурслям Гаррі.
Вони нічого не відповіли. Гаррі рушив до вогню і вже переступав через край каміна, коли містер Візлі схопив його за плече.
— Гаррі з вами попрощався, — мовив він. — Чи ви не чули?
— Нічого страшного, — сказав Гаррі до містера Візлі. — Якщо чесно, то мені все одно…
Але містер Візлі не забирав руки з Гарріного плеча.
— Ви ж не побачите свого племінника аж до наступного літа, — обурено звернувся він до дядька Вернона. — Невже ви не хочете попрощатися?
Обличчя дядька Вернона люто скривилося. Думка, що його повчає чоловік, який щойно розвалив півстіни його вітальні, завдавала йому невимовних мук.
Проте містер Візлі тримав у руці чарівну паличку, і крихітні очиці дядька Вернона зиркнули на неї, перш ніж він силувано видушив: “До побачення”.
— Бувайте, — відповів Гаррі, стаючи однією ногою в зелене полум’я, яке приємно дихало теплом.
Та тієї миті за його спиною пролунав жахливий здушений стогін, а потім заверещала тітка Петунія.
Гаррі озирнувся. Дадлі вже не ховався за спинами батьків. Він стояв рачки біля столика для кави, душився й випльовував з себе якусь довгу фіолетову слизьку штуку, що стирчала йому з рота. Ще за секунду ошелешений Гаррі зрозумів, що довга штука — то Дадлів язик, а на підлозі біля нього лежала барвиста обгортка з іриски.
Тітка Петунія кинулася до Дадлі, схопилася за кінець розпухлого язика і спробувала видерти його з рота. Не дивно, що Дадлі заверещав і заплювався ще більше, намагаючись її відштовхнути. Дядько Вернон ревів і розмахував руками, а містер Візлі теж мусив закричати — щоб його почули.
— Не бійтеся, я йому допоможу! — заволав він і кинувся до Дадлі, націливши на нього чарівну паличку. Однак тітка Петунія заверещала ще несамовитіше і впала на Дадлі, затуляючи його від містера Візлі.
— Ні, справді! — вигукнув у відчаї містер Візлі. — Це проста процедура… то була іриска… мій син Фред… він такий жартівник… це просте заклинаннярозбухання… принаймні я так гадаю… прошу вас, я все виправлю…
Та Дурслі не лише не заспокоїлися, а ще дужче запанікували. Тітка Петунія істерично ридала, смикаючи Дадлі за язика, ніби вирішила його вирвати. Дадлі задихався, не витримуючи подвійного тиску матері та власного язика. А дядько Вернон, цілком утративши глузд, ухопив порцелянову фігурку, що стояла на серванті, і щосили жбурнув її в містера Візлі. Той пригнувся, і фігурка розлетілася на друзки у знищеному каміні.
— Та ну що ви! — сердито вигукнув містер Візлі, змахнувши чарівною паличкою. — Я ж хочу допомогти!
Ревучи, мов поранений гіпопотам, дядько Вернон схопив іще якусь фігурку.
— Гаррі, тікай! Тікай! — закричав містер Візлі, цілячись чарівною паличкою в дядька Вернона. — Я тут усе владнаю!
Гаррі не хотів пропускати такого кумедного видовища, але кинута дядьком Верноном фігурка просвистіла поруч з його лівим вухом, тож він вирішив, що краще не заважати містерові Візлі.
Він ступив у вогонь, роззирнувся й вигукнув “Барліг!”. Гаррі ще встиг помітити, як містер Візлі своєю чарівною паличкою вирвав у дядька Вернона з рук третю фігурку, як тітка Петунія верещала, лежачи зверху на Дадлі, язик якого звивався великим слизьким пітоном. Наступної миті Гаррі дуже швидко закрутило, й вітальня Дурслів зникла з очей у вирі смарагдового полум’я.

— РОЗДІЛ П’ЯТИЙ —
“Відьмацькі витівки Візлів”

Гаррі кружляв дедалі швидше, притискаючи лікті до боків. Навколо миготіли розмиті обриси камінів, а тоді його почало нудити й він заплющив очі. Коли ж відчув, що рух сповільнюється, вчасно виставив уперед руки, щоб не гепнутись обличчям на підлогу, вилітаючи з каміна на кухню Візлів.
— То він її зжер? — нетерпляче спитав Фред, допомагаючи Гаррі звестися на ноги.
— Так, — відповів Гаррі. — А що то було?
— Іриска язикодризка, — весело пояснив Фред. — Це ми з Джорджем винайшли й ціле літо шукали, на кому б її випробувати…
Невеличка кухня вибухла реготом. Гаррі озирнувся й побачив, що Рон і Джордж сиділи за чистим дерев’яним столом разом з двома рудими юнаками, котрих Гаррі ніколи раніше не бачив, хоч одразу здогадався, хто це мав бути: Білл і Чарлі, двоє найстарших Ронових братів.
— Здоров був, Гаррі, — сказав один з них, усміхаючись і подаючи велику руку. Гаррі її потис, відчуваючи під пальцями мозолі й пухирі. Схоже, це був Чарлі, що працював у Румунії з драконами. Чарлі був схожий на своїх братів близнюків, але нижчий і кремезніший за Персі й Рона, що були довготелесі й худі. Чарлі мав широке доброзичливе обличчя, обвітрене й так рясно вкрите ластовинням, що здавалося засмаглим. Руки мав м’язисті, а на одній красувався великий лискучий опік.
Усміхнений Білл звівся на ноги й теж потис Гаррі руку. Білл його дуже здивував. Гаррі знав, що той працює в чаклунському банку “Ґрінґотс”, а в Гоґвортсі був старостою школи, тож завжди уявляв Білла схожим на його молодшого брата Персі — шанувальником усіляких правил та любителем усіх повчати. А виявилось, що Білл — як би це краще сказати — класний. Він був високий на зріст і мав довге волосся, зв’язане на потилиці у хвостик. У вусі мав сережку, з якої звисало щось схоже на ікло. Його одяг не здався б недоречним на будь якому рок концерті, хоч Гаррі помітив, що черевики в нього були виготовлені не зі звичайної, а з драконячої шкіри.
Не встиг ніхто промовити й слова, як щось легенько ляснуло, і біля Джорджа прямо з повітря виник містер Візлі. Гаррі ще не бачив його таким сердитим.
— Фреде, це було не смішно! — закричав він. — Що ти дав тому хлопцеві маґлу?
— Нічого я йому не давав, — відповів Фред, капосно вишкірившись. — Само з рук випало … він сам винен, що зжер, я ж йому нічого не пропонував.
— Не випало! Ти впустив навмисне! — заревів містер Візлі. — Ти знав, що він з’їсть, знав, що він на дієті…
— Дуже виріс у нього язик? — нетерпляче спитав Джордж.
— На півтора метра, поки батьки дозволили мені його зменшити!
Гаррі й брати Візлі знову зареготали.
— Це не смішно! — закричав містер Візлі. — Така поведінка завдає серйозної шкоди взаєминам між чарівниками й маґлами! Я все життя боровся з поганим ставленням до маґлів, а мої власні сини…
— Ми це йому дали не тому, що він маґл! — обурився Фред.
— А тому, що він велика паскудна свиня, — додав Джордж. — Правда, Гаррі?
— Так, містере Візлі, — чесно зізнався Гаррі.
— Не в цьому суть! — лютував містер Візлі. — Ось я ще матері розповім…
— Що саме? — пролунав раптом голос.
До кухні увійшла місіс Візлі. То була низенька й пухкенька жіночка з дуже добрим обличчям, хоч у ту мить її очі підозріло звузилися.
— О, любий Гаррі, здоров був! — помітила вона його і всміхнулася. Тоді знову зиркнула на чоловіка. — То що ти маєш розповісти, Артуре?
Містер Візлі завагався. Гаррі бачив, що, хоч він і сердився на Фреда й Джорджа, однак розповідати місіс Візлі про те, що сталося, не збирався. Запанувала тиша, й містер Візлі розгублено глянув на дружину. І тут у дверях за спиною місіс Візлі з’явилися дві дівчини. Одна, з густим капітановим волоссям і величенькими передніми зубами, була приятелька Гаррі й Рона — Герміона Ґрейнджер. Друга, низенька й руда — молодша Ронова сестра Джіні. Вони обидві всміхнулися Гаррі, який також відповів їм усмішкою. Джіні відразу зашарілася. Гаррі був їй небайдужий ще відтоді, як уперше завітав до них у “Барліг”.
— Що ти маєш розповісти, Артуре? — грізним тоном перепитала місіс Візлі.
— Нічого особливого, Молі, — промимрив містер Візлі, — просто Фред і Джордж… але я вже з ними поговорив…
— Що вони вичворили тепер? — занепокоїлася місіс Візлі. — Якщо це якось пов’язане з “Відьмацькими витівками Візлів”…
— Рон, може, покажеш Гаррі, де він буде спати? — спитала від дверей Герміона.
— Та він уже знає, — відповів Рон. — У моїй кімнаті, там, де й торік…
— Ми всі можемо вже йти, — багатозначно додала Герміона.
— Ага, — дійшло, нарешті, до Рона. — Звичайно.
— То ми теж підемо, — зрадів було Джордж…
— Нікуди ви не підете! — гарикнула місіс Візлі.
Гаррі з Роном вислизнули з кухні і разом з дівчатами майнули вузеньким коридорчиком до хитких сходів, що зиґзаґом здіймалися на верхні поверхи.
— Що то за “Відьмацькі витівки Візлів”? — поцікавився дорогою Гаррі.
Засміялися всі, крім Герміони.
— Коли мама прибирала в кімнаті Фреда й Джорджа, то знайшла там цілий стос бланків замовлень, — спокійно пояснив Рон. — Довжелезні списки цін на винайдені ними речі. Різні жарти, знаєш. Фальшиві чарівні палички й цукерки з усілякими фокусами. Багато всього різного. Класно, я навіть не знав, що вони стільки понавигадували…
— Ми чули, як у їхній кімнаті весь час щось вибухає, але не думали, що вони там щось виготовляють, — додала Джіні, — ми вважали, що вони просто мліють від бабахкання.
— Щоправда, більшість… та всі ті штуки, якщо чесно… були трохи небезпечні, — вів далі Рон, — а вони, знаєш, збиралися продавати їх у Гоґвортсі, щоб заробити трохи грошенят. І мама почала біситися. Заборонила їм те все виготовляти і попалила всі бланки замовлень… вона й так уже була на них зла. Вони отримали менше СОВ, ніж вона сподівалася.
СОВи — то були Середні Оцінки Взірцевих учнів, що виставлялися п’ятикласникам у Гоґвортсі наприкінці навчального року.
— А тоді ще була велика сварка, — сказала Джіні, — бо мама хоче, щоб вони, як і тато, пішли працювати в Міністерство магії, а вони кажуть: “Нас це не цікавить”, і мріють відкрити крамничку жартів.
На цих словах відчинилися двері на третьому поверсі. Звідти визирнуло роздратоване обличчя в рогових окулярах.
— Привіт, Персі, — сказав Гаррі.
— О, Гаррі, здоров, — відповів йому Персі. — А я думаю — хто це тут галасує? Я тут працюю, знаєш… мушу закінчити доповідь… а дуже важко зосередитися, коли на сходах весь час гупають.
— Ми не гупаємо, — роздратувався Рон. — Ми ходимо. Вибач, якщо заважаємо виконувати суперсекретні завдання Міністерства магії.
— А над чим ти працюєш? — поцікавився Гаррі.
— Над доповіддю для відділу міжнародної магічної співпраці, — чванькувато пояснив Персі. — Ми намагаємося встановити стандартну норму товщини казанів. Стінки деяких імпортних казанів затонкі… рівень протікань щороку зростає майже на три відсотки…
— Ця доповідь цілковито змінить світ, — почав глузувати Рон. — Про це напишуть на першій шпальті “Щоденного віщуна”: “Казани, що протікають!..”
Персі почервонів.
— Можеш сміятися, Роне, — збуджено вигукнув він, — але якщо не запровадити відповідні міжнародні закони, то ринок невдовзі буде заповнений крихкою, недосконалою продукцією, що поставить під загрозу..
— Так, так, аякже, — махнув рукою Рон і рушив сходами далі. Персі грюкнув дверима своєї кімнати.
Гаррі, Герміона й Джіні стали підніматися слідом за Роном, а з кухні долинули голосні крики. Мабуть, містер Візлі розповів місіс Візлі про іриски.
Ронова кімната біля самого горища була майже така сама, як і торік, коли в ній жив Гаррі. На стінах і на похилій стелі були ті самі плакати улюбленої Ронової квідичної команди “Гармати з Чадлі”. Її гравці рухалися й махали їм руками. В акваріумі на підвіконні, де раніше було повно жаб’ячої ікри, тепер сиділа одна величезна жаба.
Тут уже не було старого Ройового пацюка Скеберса, але натомість з’явилася крихітна сіра сова, та, що принесла Гаррі на Прівіт драйв Ронового листа. Вона підстрибувала в маленькій клітці, здіймаючи шалений галас.
— Та вгамуйся ти, Леве, — мовив Рон, протискаючись між двома з чотирьох ліжок, що їх ледве втиснули в цю кімнатку. — 3 нами будуть Фред і Джордж, бо в їхній кімнаті поселилися Білл і Чарлі, — пояснив він Гаррі. — Персі ні з ким не хоче ділитися кімнатою, бо він мусить працювати.
— О, до речі, а чому ти називаєш сову Левом? — поцікавився Гаррі.
— Бо Рон дурний, — втрутилася Джіні. — Насправді сову звати Левконія.
— Ніби ця кличка не дурна, — саркастично мовив Рон. — Це Джіні так її назвала, — пояснив він. — Вважає, що їй дуже пасує. Я намагався змінити, але було вже пізно, сова ні на що інше не реагує. То я скоротив, і тепер вона — Лев. Мушу її тримати тут, щоб не дратувати Еролу й Гермесу. Хоча вона й мене самого дратує.
Левконія радісно пурхала в клітці, пронизливо ухкаючи. Гаррі дуже добре знав Рона і тому його слів серйозно не сприймав. Раніше Рон увесь час бурчав на свого пацючка Скеберса, але страшенно засмутився, коли подумав, що його з’їв Герміонин кіт Криволапик.
— А де Криволапик? — спитав Гаррі Герміону.
— Мабуть, десь у саду, — відповіла вона. — Він страшенно любить ганятися за гномами, він ще їх ніколи не бачив.
— То Персі захоплений роботою? — поцікавився Гаррі, сівши на ліжко й дивлячись, як на плакатах на стелі шугали “Гармати з Чадлі”.
— Захоплений? — похмуро перепитав Рон. — Та він би й додому не приїхав, якби не тато. Він якийсь хворий. Тільки не згадуй при ньому його шефа. “На думку містера Кравча… як я казав містерові Кравчу… Містер Кравч вважає… Містер Кравч розповів мені…” Скоро, мабуть, оголосять про їхні заручини.
— Гаррі, а як ти провів літо? — поцікавилася Герміона. — Отримав наші посилки?
— Так, дуже вам дякую, — відповів Гаррі. — Ці тістечка врятували мені життя.
— А чи ти чув щось про?.. — почав було Рон, але зустрівся поглядом з Герміоною й замовк. Гаррі знав, що Ронові кортіло довідатися про Сіріуса. Рон з Герміоною допомагали організувати Сіріусову втечу, тож тепер не менше за Гаррі турбувалися його долею. Проте не варто було говорити про нього в присутності Джіні. Адже, крім них і професора Дамблдора, ніхто не знав, як саме врятувався Сіріус, і ніхто не вірив у його невинність.
— Здається, вони вже не сваряться, — втрутилася Герміона, щоб виправити двозначну ситуацію, бо Джіні вже почала здивовано зиркати то на Рона, то на Гаррі. — Може, допоможемо твоїй мамі готувати вечерю?
— О, звичайно, — погодився Рон. Уся четвірка вийшла з Ронової кімнати і спустилася до кухні, де застала самотню й дуже роздратовану місіс Візлі.
— Будемо їсти в саду, — оголосила вона. — Тут не вистачить місця для одинадцяти осіб. Дівчата, допоможете мені з тарілками? Білл і Чарлі розставляють там столи. А ви візьміть ножі й виделки, — звеліла вона Ронові та Гаррі, а тоді різко спрямувала чарівну паличку на купу картоплі, що лежала в раковині, і та вистрибнула зі свого лушпиння так швидко, що аж зрикошетила від стін та стелі.
— Ой, та що це робиться! — забідкалася вона й націлилася паличкою на совочок для сміття. Той підстрибнув і почав човгати по підлозі, збираючи картоплю. — Ох ця парочка!.. — гнівно кинула вона, виймаючи з буфета банячки й сковорідки, і Гаррі не сумнівався, що місіс Візлі мала на увазі Фреда з Джорджем. — Не знаю, що з них вийде! Їй бо, не знаю. Нічого їм не треба, нічого не хочуть, хіба що встругнути якнайбільше дурниць…
Вона жбурнула на кухонний стіл великий мідний баняк і круговими рухами почала водити в ньому чарівною паличкою. З кінчика палички полився вершковий соус.
— І не скажеш, що вони дурні, — продовжувала вона роздратовано, ставлячи баняк на плиту й розпалюючи сухим кінцем чарівної палички вогонь, — але вони ніяк не виявляють своїх позитивних рис. Якщо найближчим часом не візьмуться за розум, то буде їм лихо. Я отримала з Гоґвортсу сов зі скаргами на них більше, ніж на всіх інших моїх дітей. Якщо вони й далі так поводитимуться, то їх викличуть у відділ боротьби з нелегальним використанням чарів.
Місіс Візлі штрикнула чарівною паличкою шухляду з ножами, й та відразу відчинилася. Гаррі з Роном ледве встигли ухилитися від ножів, що вилетівши із шухляди, перелетіли кухню й почали різати картоплю, яку щойно жбурнув у раковину совочок для сміття.
— Не знаю, де ми помилилися в їхньому вихованні, — скаржилася місіс Візлі, відкладаючи вбік чарівну паличку й витягаючи нові банячки. — Це вже роками триває, — як не те, то те! А вони й слухати не хочуть… ОЙ, ЗНОВУ!!!
Вона взяла зі столу чарівну паличку, яка голосно пискнула й перетворилася на велетенську гумову мишу.
— Знову їхня фальшива чарівна паличка! — закричала вона. — Скільки я їм казала, щоб не розкидали їх по всій хаті!
Місіс Візлі схопила справжню чарівну паличку, обернулася й побачила, що банячок на плиті димить.
— Ходімо, — квапливо сказав Рон до Гаррі, хапаючи з відчиненої шухляди жменю ножів, — допоможемо Біллові й Чарлі.
Вони покинули місіс Візлі саму й вискочили надвір чорним ходом.
Ступили якихось кілька кроків, як із саду, задерши пухнастого хвоста, вилетів рудий Криволапик, що гнався за чимось схожим на картоплину з лапками. Гаррі відразу побачив, що то гном. Гном був заввишки сантиметрів двадцять, він швиденько перебирав своїми мозолястими ніжками, чкуряючи через двір, а тоді сторч головою застрибнув у високий чобіт, що лежав біля дверей. Гаррі чув, як реготав гном, коли Криволапик запхнув у чобіт лапу, намагаючись до нього дотягтися. Тут із за будинку долинув якийсь гуркіт. Вони збагнули, що сталося, коли зайшли в сад і побачили, що Білл і Чарлі повитягали свої чарівні палички й примусили два старі пошарпані столи злетіти високо над газоном. Столи почали в повітрі зіштовхуватись і намагалися один одного збити. Фред із Джорджем підбадьорювали їх вигуками, Джіні реготала, а Герміона стояла біля живоплоту й вагалася — сміятися їй чи обурюватись.
Біллів стіл зумів добряче стукнути стіл Чарлі, аж у того відпала одна ніжка. Щось грюкнуло вгорі, і всі, задерши голови, побачили, що з вікна на третьому поверсі стирчить голова Персі.
— Чи не можна тихіше? — загорлав він.
— Вибач, Персику, — всміхнувся Білл. — Як там справи з казанами?
— Дуже погано, — сердито буркнув Персі і знову зачинив вікно.
Білл з Чарлі засміялись, а тоді безпечно приземлили столи на травичку й зіставили їх докупи. Білл змахнув чарівною паличкою, відновив поламану ніжку й вичаклував прямо з повітря скатертини.
О сьомій годині обидва столи вже вгиналися від незліченних тарілок і тарелів зі стравами й смаколиками, що їх наготувала місіс Візлі. Усі дев’ятеро Візлів, Гаррі й Герміона повсідалися й почали їсти просто неба — безхмарного й синього. Гаррі, котрий ціле літо жив на черствих тістечках, тепер ніби опинився в раю. Тож він більше слухав, аніж говорив, налягаючи на пиріг з курятиною та шинкою, на варену картоплю й салат.
На другому краю столу Персі розповідав батькові про доповідь щодо товщини казанів.
— Я пообіцяв містерові Кравчу закінчити її до вівторка, — пихато повідомляв Персі. — Це навіть раніше, ніж він сподівався, але я завжди мушу бути на висоті. Думаю, він буде задоволений, що я так хутко все зроблю. Особливо тепер, коли в нашому відділі стільки різних справ, пов’язаних з підготовкою до Кубка світу. До речі, ми сподівалися більшої підтримки з боку відділу магічної фізкультури та спорту. Лудо Беґмен…
— Лудо мені подобається, — лагідно сказав містер Візлі. — Це ж він дістав нам такі гарні квитки на Кубок. Я зробив йому невеличку послугу: його брат Отто встряв у одну халепу… мав газонокосарку з надприродними можливостями… але я все владнав.
— Авжеж, Беґмен доволі приємна особа, — неохоче визнав Персі, — але яким чином він став начальником відділу? Його ж не порівняти з містером Кравчем! Я не можу собі уявити, щоб у відділі містера Кравча зникла працівниця, а він би навіть не намагався довідатись, що з нею сталося. Ти знаєш, що від Берти Джоркінз уже місяць немає жодної вістки? Поїхала на канікули в Албанію й досі не повернулася!
— Я розпитував про це Лудо, — спохмурнів містер Візлі. — Він сказав, що Берта губилася вже безліч разів… хоч, мушу зізнатися, якби це був працівник мого відділу, я б уже занепокоївся…
— Берта й справді безнадійна, — сказав Персі. — Я чув, що її кілька років перекидали з відділу у відділ, бо з нею було більше мороки, ніж користі… та все одно, Беґмен мав би хоч спробувати її розшукати. Містер Кравч зацікавився цим особисто — вона колись працювала в нашому відділі, а містер Кравч, мені здається, відчував до неї певну симпатію — але Беґмен знай собі сміється й каже, що вона, мабуть, щось наплутала з картою й опинилася замість Албанії в Австралії. Але, — Персі багатозначно зітхнув і зробив великий ковток бузинового вина, — ми маємо досить клопоту в нашому відділі міжнародної магічної співпраці. Нам не до пошуків працівників інших відділів. Тобі ж відомо, що після Кубка світу ми повинні організувати ще одну велику подію.
Він значуще прокашлявся й глянув на той край столу, де сиділи Гаррі, Рон і Герміона. — Ти знаєш, тату, про що я кажу. — Тут він заговорив дещо голосніше. — Про ту суперсекретну подію.
Рон закотив очі й пробурмотів Гаррі й Герміоні:
— З самого початку роботи в міністерстві він аж зі шкури пнеться, щоб ми його запитали про ту подію. Мабуть, то буде виставка казанів з небачено товстим дном.
Місіс Візлі тим часом сперечалася з Біллом про його сережку, яку він, либонь, купив недавно.
— …та ще й це жахливе ікло! Білл, а що тобі на це кажуть у банку?
— Мамо, та в банку всім начхати, що в мене у вусі, головне, щоб я прибуток їм приносив, — терпляче пояснював Білл.
— Синку, а на твоє волосся просто смішно дивитися,—не заспокоювалася місіс Візлі, погладжуючи пальцями чарівну паличку. — Може, я тобі його підрівняю?
— А мені подобається, — заперечила Джіні, що сиділа поруч з Біллом. — Мамо, ти така старомодна. Та й узагалі, в професора Дамблдора волосся набагато довше…
Фред, Джордж і Чарлі були захоплені розмовою про Кубок світу.
— Переможе Ірландія, — з повним ротом картоплі нерозбірливо проказав Чарлі. — У півфіналі вони розгромили Перу.
— Але ж болгари мають Віктора Крума, — засумнівався Фред.
— Крум добрий гравець, але Ірландія має таких семеро, — не погодився Чарлі. — Шкода тільки, що не пройшла Англія. То була просто ганьба.
— А що сталося? — зацікавився Гаррі, шкодуючи, що, поки мешкав на Прівіт драйв, не мав контакту з чаклунським світом. Квідич — то була його пристрасть. Гаррі став ловцем ґрифіндорської квідичної команди з перших днів навчання у Гоґвортсі. А ще він мав “Вогнеблискавку” — найкращу в світі спортивну мітлу.
— Продули Трансільванії з рахунком 10:390, — понуро буркнув Чарлі. — Жахлива гра. А тоді ще Валлія програла Уґанді, а Люксембург роздовбав Шотландію.
Містер Візлі вичаклував свічки, щоб освітити присмерковий сад, і всі перейшли до десерту — домашнього полуничного морозива. Коли його доїли, над столом уже літали нетлі, а тепле повітря просякло пахощами трави. Відчуваючи ситість і спокій, Гаррі спостерігав за гномами, що гасали в трояндових кущах і реготали мов навіжені, тікаючи від Криволапика.
Рон пересвідчився, що решта родини захоплена розмовою, і тихесенько спитав у Гаррі:
— Ти останнім часом чув щось від Сіріуса?
Герміона озирнулася й прислухалася.
— Так, — ледь чутно відповів Гаррі, — двічі. З ним, здається, все гаразд. Я йому позавчора написав листа. Може, він пришле відповідь, поки я ще тут.
Він раптом пригадав, чому саме вирішив написати Сіріусові. Якусь мить уже готовий був розповісти Ронові й Герміоні, як йому болів шрам, і про сон, через який прокинувся… але не захотів тривожити їх саме зараз, коли відчував таку втіху і спокій.
— Дивіться, котра вже година, — вигукнула зненацька місіс Візлі, зиркнувши на свій годинник. — Вам усім давно вже час спати, адже, щоб устигнути на Кубок, треба буде прокинутися ранесенько. Гаррі, можеш залишити свій список мені, і я завтра на алеї Діаґон усе тобі куплю. Мені вже всі віддали свої списки. Після Кубка світу ви можете не встигнути. Минулого разу матч тривав п’ять днів.
— Ого… може, й тепер так буде! — захопився Гаррі.
— Боронь Боже, — звів очі до неба Персі. — Страшно подумати, що станеться з шухлядою для вхідних листів, якщо мене п’ять днів не буде на роботі.
— А що, Персику? Знову хтось підкине туди драконячих какульок? — вишкірився Фред.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Квітень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Підписка

  • Цікаве