Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і келих вогню”

— До цього батька підмовила Вінкі, — почав Кравч тим самим монотонним голосом. — Вона переконувала його кілька місяців. Я не виходив з дому вже стільки років. І любив квідич. Дозвольте йому, сказала вона. Він буде в плащі невидимці. Він просто дивитиметься. Дозвольте йому хоч раз вдихнути свіжого повітря. Сказала, що моя мати була б цьому рада. І що вона померла, щоб дати синові свободу, а не для того, щоб він жив як в’язень. Врешті решт батько погодився…
— Усе було ретельно сплановано. У той день батько заздалегідь відвів мене й Вінкі на трибуну для шановних гостей. Вінкі мала всім казати, що тримає місце для нього. Я повинен був сидіти там невидимий. А покинути трибуну мали тоді, коли всі вийдуть. Здаватиметься, що Вінкі сама. Ніхто ніколи не здогадається.
— Та Вінкі не знала, що я сильнішаю. Я почав долати накладене батьком закляття “Імперіус”. Я знову став майже собою. У певні моменти я вже був поза його контролем. Так сталося й на головній трибуні. Здалося, наче я прокинувся з глибокого сну. Я сидів серед юрби під час матчу і помітив, що в хлопця переді мною з кишені стирчить чарівна паличка. Востаннє я тримав у руках чарівну паличку ще перед Азкабаном. Тож я її вкрав. Вінкі нічого не помітила. Вона боїться висоти. Тому закривала обличчя.
— Паничу Барті, ви бути поганий хлопчисько! — прошепотіла Вінкі, між її пальців текли рясні сльозі.
— Отже, ви взяли чарівну паличку, — сказав Дамблдор, — і що ви з нею зробили?
— Ми повернулися до намету, — вів далі Кравч. — А тоді почули їх — смертежерів. Тих, які ніколи не бували в Азкабані. Тих, які ніколи не страждали за мого пана. Вони від нього відвернулися. І не були поневолені, як я. Вони були вільні й могли його шукати — та не шукали. Просто трохи познущалися з маґлів. Їхні голоси розбудили мене. Моя свідомість не була такою ясною вже багато років. Я кипів від злості. У мене була чарівна паличка. Я хотів напасти на них за непокору моєму хазяїнові. Батько вийшов з намету — побіг визволяти маґлів. Вінкі боялася дивитися, як я лютую. Вона використала свої власні чари, прив’язала мене до себе й потягла з намету в ліс, якнайдалі від смертежерів. Я намагався тягти її назад. Хотів повернутися в наметове містечко. Хотів показати смертежерам, що означає відданість Темному Лордові, прагнув покарати їх за невірність. Тому я використав викрадену чарівну паличку і запустив у небо Чорну мітку.
— Прибули міністерські чарівники. Почали приголомшувати всіх направо й наліво. Одне приголомшливе закляття полетіло поміж дерев, якраз туди, де стояли ми з Вінкі. Наш зв’язок перервався — приголомшило нас обох.
— Коли натрапили на Вінкі, батько зрозумів, що я мушу бути десь поряд. Він обшукав навколишні кущі й навпомацки знайшов мене. Дочекавшись, коли міністерські чарівники підуть з лісу, він знову наслав на мене закляття “Імперіус” і забрав додому. А Вінкі звільнив, адже вона допустила, щоб я заволодів чарівною паличкою.
Вона фактично дозволила мені втекти. Вінкі з відчаєм зойкнула.
— У домі залишилися тільки ми з батьком. І тоді… тоді… — Кравч закрутив головою і божевільна усмішка з’явилася на його лиці. — По мене прийшов хазяїн.
— Якось пізно вночі він прибув до нашого будинку на руках свого слуги Червохвоста. Хазяїн довідався, що я ще живий. В Албанії йому вдалося захопити в полон Берту Джоркінз. Після катувань вона йому видала важливу інформацію. Розповіла про Тричаклунський турнір, про те, що старий аврор Муді збирається викладати в Гоґвортсі. Він її катував, аж доки зламав чари забуття, накладені моїм батьком. Вона сказала, що я втік з Азкабану і що батько тримає мене під замком, щоб я не міг почати пошуків свого хазяїна. Темний Лорд довідався, що я залишився його відданим слугою — можливо, найвідданішим з усіх. Хазяїн замислив план, побудований на інформації від Верти Джоркінз. Я був йому потрібен. Тож він і прибув до нашого дому опівночі. Батько відчинив двері.
Усмішка на обличчі Кравча стала ще ширшою — наче він пригадував щось найприємніше у своєму житті. Вінкі дивилася крізь пальці ошелешеними карими очима. Вона була надто перелякана, щоб щось говорити.
— Це сталося дуже швидко. Хазяїн наклав на батька закляття “Імперіус”. Тепер ув’язненим і керованим став Барті Кравч старший. Хазяїн примусив його виконувати звичні обов’язки й поводитися так, ніби все нормально. А я отримав волю. Я прокинувся. Я знову ожив, знову став собою — таким, як не був уже багато років.
— І що Лорд Волдеморт попросив вас зробити? — поцікавився Дамблдор.
— Він мене спитав, чи готовий я ризикувати заради нього всім. Так, я був готовий. Служити йому, показати свою відданість — це була моя мрія, предмет найпалкіших жадань. Він сказав, що йому потрібен вірний слуга у Гоґвортсі. Слуга, який проведе Гаррі Поттера через Тричаклунський турнір — і ніхто цього не помітить. Слуга, який наглядатиме за Гаррі Поттером. Який зробить так, щоб Поттер дійшов до Кубка. Перетворить Кубок на летиключ, і той перенесе переможця до хазяїна. Та спершу…
— Вам потрібен був Аластор Муді, — сказав Дамблдор. Очі в нього палали, хоч голос лишався спокійним.
— Ми зробили це удвох з Червохвостом. Насамперед приготували багатозільну настійку. Дісталися до його дому. Муді почав оборонятися. Довелося трохи помучитися. Підкорити його вдалося саме вчасно. Ми присилували його залізти у свою власну скриню. Відрізали пасмо волосся й додали до настійки. Я її випив і перетворився на двійника Муді. Забрав у нього дерев’яну ногу й магічне око і приготувався до зустрічі з Артуром Візлі, що приїхав заспокоїти маґлів, які почули галас. Я зробив так, що подвір’ям почали рухатися бачки для сміття, і сказав Артурові Візлі, ніби почув, як хтось вдерся на мою територію і зачарував ті бачки. Тоді я спакував одяг Муді та його детектори темряви, склав їх у скриню, де лежав Дикозор, і подався до Гоґвортсу. Я залишив Муді живим, наклавши закляття “Імперіус” — щоб мати змогу про все його розпитувати. Вивідати про його минуле та про звички, щоб обдурити навіть Дамблдора. Крім того, для багатозільної настійки потрібне було його волосся. Інші складники можна було дістати легко. З підвалу я вкрав бумсленґову шкіру. Коли викладач “настійок” застукав мене у своєму кабінеті, я збрехав, що мені наказано його обшукати.
— А що сталося з Червохвостом після того, як ви напали на Муді? — запитав Дамблдор.
— Червохвіст повернувся в дім мого батька, щоб його до глядати — і водночас на глядати.
— Але ваш батько втік, — сказав Дамблдор.
— Саме так. За якийсь час він почав долати закляття “Імперіус”, як це сталося й зі мною. У деякі хвилини він розумів, що діється. Хазяїн вирішив, що небезпечно дозволяти моєму батькові виходити з дому. Він примушував його слати в міністерство листи. Наказував писати, що він хворіє. Та Червохвіст занедбав свої обов’язки. Він не наглядав за батьком так, як годиться. І батько втік. Хазяїн здогадався, що він подався в Гоґвортс, щоб розповісти про все Дамблдору — зізнатися, що таємно вивів мене з Азкабану.
— Хазяїн сповістив мені про батькову втечу. Наказав зупинити його будь якою ціною. Тож я чекав і спостерігав. Використав карту, яку забрав у Гаррі Поттера. Ця карта мало не зіпсувала всю справу.
— Карта? — швидко перепитав Дамблдор. — Що за карта?
— Поттерова карта Гоґвортсу. Поттер побачив на ній мене. Побачив, що якось уночі я крав у Снейповім кабінеті складники для багатозільної настійки. Він сприйняв мене за батька — адже в нас однакові імена. Тієї ж ночі я відібрав у Поттера карту. Сказав йому, що батько ненавидить темних чаклунів. Поттер повірив, що Барті Кравч старший підозрює Снейпа.
— Цілий тиждень я чекав, коли батько прибуде до Гоґвортсу. Врешті решт, одного вечора карта показала, що він з’явився на території школи. Я накинув плаща невидимку й пішов йому назустріч. Він ішов попід лісом. Тоді там виникли Крум і Поттер. Я зачаївся. Скривдити Поттера я не міг — він був потрібен хазяїнові. Потім Поттер побіг по Дамблдора. Я оглушив Крума. І вбив батька.
— Н і і і і і і! — заверещала Вінкі. — Паничу Барті, паничу Барті, що ви таке казати?
— Ви вбили батька, — промовив Дамблдор тим самим м’яким голосом. — Що ви зробили з тілом?
— Відніс у ліс і накрив плащем невидимкою. Я мав з собою карту, тому дивився, як Поттер забіг у замок. Там він зустрів Снейпа. До них приєднався Дамблдор. Тоді Поттер і Дамблдор вибігли з замку. Я обійшов їх ззаду і зробив вигляд, що наздогнав. Сказав, що Снейп мені розповів, куди треба йти. Дамблдор наказав пошукати батька. Я повернувся до його тіла. Знову глянув на карту. Коли всі розійшлися, я трансфігурував батькове тіло. Воно стало кісткою… Накинувши плаща невидимку я поховав її у свіжо скопаній землі перед Геґрідовою халупою.
Запанувала мертва тиша — лише Вінкі не переставала скиглити й далі.
Тоді Дамблдор промовив:
— А сьогодні…
— Я запропонував віднести Кубок у лабіринт ще перед обідом, — прошепотів Барті Кравч. — І перетворив його на летиключ. Хазяїнів план удався. Він повернув свою могуть і тепер нагородить мене так, що всім чарівникам годі й мріяти.
Божевільний усміх ще раз освітив його обличчя, а тоді він безсило схилив голову на плече. Поряд з ним ридала й шморгала носом бідолашна Вінкі.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ —
Шляхи розходяться

Дамблдор устав. Якусь мить він з відразою дивився на Барті Кравча. Тоді знову витяг чарівну паличку, і вона вистрелила кількома мотузками, що швидко закрутилися навколо Кравча, міцно його зв’язуючи.
Дамблдор повернувся до професорки Макґонеґел:
— Мінерво, чи могла б ти побути тут і попильнувати, поки ми з Гаррі піднімемося нагору?
— Авжеж, — кивнула професорка Макґонеґел з виразом легкої огиди, наче щойно тут хтось виблював. Та її рука з чарівною паличкою, спрямована на Барті Кравча, нітрохи не тремтіла.
— Северусе, — обернувся Дамблдор до Снейпа, — будь ласкавий, попроси мадам Помфрі підійти сюди. Треба віднести Аластора Муді до лікарні. А тоді прошу тебе знайти Корнеліуса Фаджа і привести сюди. Не сумніваюся, що він сам захоче допитати Кравча. Скажи, що як я буду йому потрібен, то за півгодини він може знайти мене в лікарні.
Снейп мовчки кивнув і вислизнув з кабінету.
— Гаррі! — тихо покликав Дамблдор.
Гаррі встав і похитнувся. Біль у нозі, якого він не помічав, слухаючи Кравча, тепер повернувся і став ще сильнішим. Його всього трусило. Дамблдор узяв Гаррі за руку і допоміг вийти в темний коридор.
— Гаррі, спочатку піднімемося до мого кабінету, — сказав Дамблдор. — Там на нас чекає Сіріус.
Гаррі кивнув. Він наче заціпенів і втратив відчуття реальності. Та це його не турбувало, навпаки — він навіть радів. Йому не хотілося думати про все, що відбулося після того, як він доторкнувся до Кубка. Він не хотів перебирати спогади, свіжі й чіткі, мов фотографії. Дикозор Муді в скрині. Червохвіст, скорчившись на землі, пригортає обрубок своєї руки. Волдеморт підіймається з паруючого казана. Седрик… мертвий… Седрик просить, щоб його тіло повернули батькам…
— Професоре, — пробурмотів Гаррі, — а де містер та місіс Діґорі?
— Вони з професоркою Спраут — відповів Дамблдор. Його голос, такий спокійний під час допиту молодшого Барті Кравча, вперше затремтів. — Вона ж вихователька Седрикового гуртожитку, вона його знала найкраще.
Вони наблизилися до кам’яного гаргуйля. Дамблдор сказав пароль, гаргуйль відскочив убік, і Гаррі з Дамблдором ступили на рухомі гвинтові сходи, що вели до дубових дверей. Дамблдор їх відчинив.
Посеред кімнати стояв Сіріус. Обличчя його було бліде й виснажене, як і тоді, коли він утік з Азкабану. Сіріус кинувся до Гаррі.
— З тобою все гаразд? Я так і знав… знав, що щось таке… то що сталося?
Його руки тремтіли, коли він допомагав Гаррі сісти на стілець біля стола.
— Що сталося? — наполегливіше повторив він.
Дамблдор почав переповідати Сіріусові все, що розказав молодший Барті Кравч. Гаррі слухав лише наполовину. Він так стомився, що тіло аж ломило від болю. Не хотілося нічого — лише сидіти тут годинами, і щоб ніхто не турбував, доки він не засне, і щоб ні про що більше не думати і нічого не відчувати.
Почулося м’яке шелестіння крил. Фенікс Фоукс знявся зі свого сідала, перелетів через кімнату й сів Гаррі на коліно.
— О, Фоукс, — зрадів Гаррі й погладив прекрасне вогненно золоте феніксове пір’я. Фоукс лагідно закліпав. Від теплої ваги його тіла струмував якийсь затишок.
Дамблдор замовк. Він сидів за столом навпроти й дивився на Гаррі, але той уникав цього погляду. Дамблдор хотів його про все розпитати. Хотів, щоб Гаррі розповів геть усе.
— Гаррі, я повинен знати, що було після того, як ти в лабіринті доторкнувся до Кубка, — сказав Дамблдор.
— Дамблдоре, чи можна відкласти це до завтра? — спитав Сіріус, поклавши Гаррі на плече руку. — Дай йому поспати. Нехай відпочине.
Гаррі подумки подякував Сіріусові, та Дамблдор не звернув на ці слова уваги. Він нахилився вперед. Дуже неохоче Гаррі підвів голову й поглянув у блакитні очі навпроти.
— Якби я міг тобі допомогти й наслати на тебе сон, щоб віддалити мить, коли доведеться згадати все, що сьогодні було — то я так би й зробив. Але я знаю, як краще. Якщо біль притлумлювати, то згодом він стане ще гострішим. Твоя відвага перевершила всі мої сподівання. Тож я прошу тебе продемонструвати її ще раз. Прошу розповісти нам про все, що було.
Фенікс проспівав м’яку трель, яка розлилася кімнатою, і Гаррі відчув, наче крапля гарячої рідини влилася йому в горло й зігріла шлунок, додаючи сили.
Він глибоко вдихнув і почав свою оповідь. Усе пережите вночі пропливало перед очима. Він бачив іскристу поверхню варива, що повернуло Волдемортові тіло. Бачив, як між могилами являлися смертежери. Бачив Седрикове тіло, що лежало на землі поруч з Кубком.
Сіріус міцно тримав Гаррі за плече і раз чи двічі збирався щось сказати, але Дамблдор жестом його зупиняв — і Гаррі був за це вдячний, бо нарешті розговорився. Він навіть відчував полегкість, наче з нього витікала якась отрута. Він мусив зібрати всю свою рішучість. Крім того, з’явилося відчуття, що після завершення оповіді стане легше.
Коли Гаррі розповів, як Червохвіст проколов кинджалом йому руку, Сіріус не стримав різкого вигуку. Дамблдор підвівся так швидко, що Гаррі аж здригнувся. Обійшовши стіл, Дамблдор попросив Гаррі простягти руку. Гаррі показав місце, де мантія була розпорота й виднілася кривава рана.
— Він сказав, що моя кров зробить його сильнішим, ніж кров будь кого іншого, — промовив Гаррі. — Сказав, що здобуде ще й дарований мені мамою захист. І він таки торкався мене, і це йому не шкодило. Торкався мого обличчя.
На якусь частку секунди Гаррі здалося, що в Дамблдорових очах блиснув тріумф. Та наступної миті переконався, що йому приверзлося, бо коли Дамблдор знову сів на своє місце, то здавався страшенно старим і змученим. Гаррі ще ніколи не доводилося бачити його таким.
— Дуже добре, — сказав Дамблдор, — цей бар’єр Волдеморт переступив. Гаррі, будь ласкавий, продовжуй.
Гаррі заговорив знову. Він пояснив, як саме Волдеморт з’явився з казана і переповів, скільки міг згадати, промову Темного Лорда до смертежерів. Тоді описав, як Волдеморт його розв’язав, повернув чарівну паличку і приготувався до дуелі.
Та щойно оповідь дійшла до миті, коли золотий промінь світла сполучив його та Волдемортову чарівні палички, Гаррі раптом відчув, як стислося горло. Він намагався заговорити знову, але спогади про те. що відбувалося з чарівною паличкою Волдеморта. затопили його свідомість. Він бачив, як з’являвся Седрик, бачив старого чоловіка, Берту Джоркінз… маму… тата…
Нарешті Сіріус порушив тишу.
— Чарівні палички поєдналися? — спитав він, переводячи погляд з Гаррі на Дамблдора. — Але чому?
Гаррі подивився на Дамблдора. Обличчя в того мало якийсь застиглий вираз.
— Пріорі Інкантатем, — пробурмотів він.
Їхні з Гаррі погляди зустрілися й між ними з’явився невидимий промінь розуміння.
— Ефект зворотного перебігу заклять? — спитав Сіріус.
— Саме так, — підтвердив Дамблдор. — У чарівних паличок Гаррі та Волдеморта однакові серцевини. Обидві містять перо того самого фенікса. Оцього фенікса, до речі, — додав він, вказуючи на червоне й золоте пір’я птаха, який мирно вмостився на колінах у Гаррі.
— Пір’їна в моїй паличці — від Фоукса? — вражено перепитав Гаррі.
— Так, — кивнув Дамблдор, — містер Олівандер чотири роки тому відразу, як ти вийшов з його крамниці, написав мені, що ти купив другу паличку.
— Що ж трапляється, коли паличка зустрічає свою сестру? — запитав Сіріус.
— Одна проти одної вони не діятимуть, — пояснив Дамблдор. — Якщо ж власники паличок змусять їх до битви… тоді станеться дуже дивне. Одна з них зробить так, щоб друга відтворила здійснені нею чари — тільки у зворотному порядку. Спершу останнє… тоді попереднє…
Він запитально глянув на Гаррі, і Гаррі кивнув.
— Отож, — повільно мовив Дамблдор, не зводячи з Гаррі очей, — повинен був з’явитися Седрик.
Гаррі знову кивнув.
— Діґорі ожив? — спитав Сіріус.
— Жодне закляття не може розбудити мертвого, — з гіркотою промовив Дамблдор. — З’явитися могло хіба що зворотне відлуння. З чарівної палички з’явилася тінь живого Седрика… Правду кажу, Гаррі?
— Він зі мною говорив, — підтвердив Гаррі, знову затремтівши. — Цей… цей Седриків привид, чи що воно таке, говорив.
— Відлуння, — сказав Дамблдор, — яке зберегло Седриків вигляд і вдачу. Гадаю, потім виникли схожі образи… Давніші жертви Волдемортової палички…
— Старий чоловік, — здушено проказав Гаррі. — Берта Джоркінз. І…
— Твої батьки? — тихо запитав Дамблдор.
— Так, — підтвердив Гаррі.
Сіріус до болю стиснув йому плече.
— Останні вбивства, скоєні чарівною паличкою, — кивнув Дамблдор. — У зворотному порядку. Їх виникло б іще більше, якби ти не розірвав зв’язку. Скажи, Гаррі, ці відлуння, ці тіні… що вони робили?
Гаррі описав, як постаті, що з’являлися з чарівної палички, ходили попід стінами золотої клітки, і що здавалося, наче Волдеморт їх боїться. Розповів, як тінь батька порадила, що робити, а Седрик проказав своє останнє прохання.
На цьому місці Гаррі зрозумів — він не зможе продовжувати далі. Він озирнувся на Сіріуса й побачив, що той сховав обличчя в долонях.
Фоукс раптом злетів з його колін і опустився на підлогу. Він поклав свою прекрасну голову на ушкоджену ногу Гаррі, і великі перлини сліз покотилися з феніксових очей на рану, завдану павуком. Біль розвіявся. Шкіра затяглася. Нога знову була здорова.
— Повторюю знову, — сказав Дамблдор, коли фенікс злетів і сів на своє сідало біля дверей. — Цієї ночі ти, Гаррі, виявив відвагу, якої я від тебе не сподівався. Таку саму відвагу виявили люди, які померли в боротьбі з Волдемортом на вершині його могутності. На тебе впала ноша дорослого чарівника і ти показав, що можеш її витримати. І ти віддав нам усе, на що ми мали право сподіватися. Ходімо зі мною до лікарні. Не повертайся сьогодні до гуртожитку. Трохи сонних крапель та спокою… Сіріусе, ти хотів би побути з ним?
Сіріус кивнув і підвівся. Він знову перетворився на великого чорного пса і разом з Дамблдором та Гаррі вийшов з кабінету, супроводжуючи їх до лікарні.
Коли Дамблдор відчинив двері, Гаррі побачив місіс Візлі, Білла, Рона та Герміону, які зібралися навколо стурбованої мадам Помфрі. Вони вимагали, щоб вона відповіла, де Гаррі і що з ним сталося.
Щойно Гаррі, Дамблдор та чорний пес увійшли, як усі заметушилися, а місіс Візлі вигукнула:
— Гаррі! О Гаррі!
Вона кинулася до нього, та Дамблдор загородив їй дорогу.
— Молі, — сказав він, піднімаючи руку — будь ласкава, послухай мене. Цієї ночі Гаррі довелося пройти через жахливі випробування. Щойно він мені про них розповів. Зараз йому необхідний сон, а ще — спокій і тиша. Якщо він захоче, щоб ви з ним побули, — додав директор, глянувши на Рона, Герміону та Білла, — то можете залишитися. Але я не хотів би, щоб ви його розпитували, доки він сам буде готовий розповісти. І зрозуміло — не тепер.
Місіс Візлі кивнула. Обличчя в неї було дуже бліде.
Вона повернулася до Рона, Герміони та Білла, які стояли мовчки, й зашипіла:
— Чули? Йому потрібна тиша!
— Пане директоре, — озвалася мадам Помфрі, дивлячись на великого чорного пса, — чи можу я поцікавитися: що це…
— Цей пес якийсь час побуде з Гаррі, — просто відповів Дамблдор. — Запевняю — він прекрасно дресирований… Гаррі, я зачекаю, поки ти ляжеш.
Гаррі відчув величезну вдячність за те, що Дамблдор попросив ні про що його не розпитувати. Ні, бачити він їх хотів — але думка, що доведеться ще раз усе пояснювати, ще раз ділитися пережитим, була понад його сили.
— Гаррі, я до тебе повернуся, тільки но зустрінуся з Фаджем, — сказав Дамблдор. — Прошу тебе залишатися тут і завтра, аж поки я звернуся до учнів і все поясню.
З цими словами він вийшов.
Коли мадам Помфрі вела Гаррі до найближчого ліжка, у віддаленому кутку палати він помітив справжнього Муді, який і досі не прийшов до тями. Його дерев’яна нога та магічне око лежали на тумбочці біля нього.
— Що з ним? — спитав Гаррі.
— Усе буде добре, — заспокоїла його мадам Помфрі, подаючи піжаму і засуваючи завіси. Гаррі скинув мантію, одягнув піжаму і ліг. Рон, Герміона, Білл, місіс Візлі та чорний пес зайшли за завісу й посідали на стільці по обидва боки ліжка. В Ронових та Герміониних очах була якась настороженість, наче вони боялися Гаррі.
— Зі мною все добре, — сказав він. — Я просто втомлений.
Очі місіс Візлі наповнилися слізьми, і вона вкотре без потреби поправила Гарріну ковдру.
Мадам Помфрі, що вибігала у свій кабінет, повернулася з золотим келихом та з пляшечкою якоїсь фіолетової настоянки.
— Гаррі, випий, — сказала вона. — Це настоянка для сну без сновидінь.
Гаррі взяв келих і зробив кілька великих ковтків. Відразу ж відчувся страшенно сонним. Усе навколо мовби затягло туманом. Лікарняні лампи по дружньому підморгували йому крізь завіси. Тіло все глибше занурювалося у тепло пухової перини. Не встиг він допити настоянку й промовити хоч слово, як утома взяла гору — Гаррі заснув.

* * *

Гаррі прокинувся, і йому було так тепло, так сонно, що він навіть не розплющував очей, бажаючи знову заснути. Палата була освітлена так само тьмяно і він не сумнівався, що зараз ніч, і що спав він недовго.
Тоді почув коло себе шепіт.
— Якщо вони не замовкнуть, він прокинеться!
— Про що вони галасують? Невже знову щось сталося?
Гаррі розплющив очі, але все було, наче в тумані. Хтось зняв його окуляри. Поряд він бачив розмиті постаті місіс Візлі та Білла. Місіс Візлі стояла.
— Це голос Фаджа, — прошепотіла вона. — А це Мінерви Макґонеґел, правда? Та про що ж вони сперечаються?
Тепер Гаррі теж почув: хтось, галасуючи, поспішав до лікарні.
— Мінерво, це прикро, але все одно… — дуже голосно говорив Корнеліус Фадж.
— Ви не мали права приводити його в замок! — закричала професорка Макґонеґел. — Якщо Дамблдор довідається…
Гаррі почув, як відчинилися двері лікарні. Білл відсунув завісу й усі подивилися на двері — тому ніхто не помітив, що Гаррі сів на ліжку й нап’яв окуляри.
Фадж похапцем увійшов до палати. За ним поспішали професорка Макґонеґел та Снейп.
— Де Дамблдор? — суворо звернувся Фадж до місіс Візлі.
— Його тут немає, — сердито відповіла та. — Це лікарня, пане міністре, вам краще…
Та двері знову відчинилися і до палати увійшов Дамблдор.
— Що сталося? — рішуче спитав директор, переводячи погляд з Фаджа на професорку Макґонеґел. — Чому ви турбуєте цих людей? Мінерво, ти мене дивуєш — я ж тебе просив охороняти Барті Кравча.
— Дамблдоре, більше немає потреби його охороняти! — вигукнула професорка. — Міністр про це вже подбав!
Гаррі досі не доводилося бачити, щоб професорка Макґонеґел втрачала самовладання. Від злості в неї на щоках з’явилися червоні плями, руки були стиснені в кулаки й вона аж тремтіла від люті.
— Коли ми повідомили містерові Фаджу, що зловили смертежера, відповідального за сьогоднішні події, — низьким голосом сказав Снейп, — то він вирішив, що під загрозою його особиста безпека. Він наполіг, щоб викликали дементора, який супроводжуватиме його до замку, а потім завів його в кабінет, де був Барті Кравч…
— Дамблдоре, я йому казала, що ти не погодишся! — лютувала професорка Макґонеґел. — Я його попередила, що ти ніколи не дозволив би, щоб нога дементора переступила поріг замку!…
— Люба моя! — заревів Фадж, який теж мало не вибухав від злості. — Якщо я хочу взяти з собою охоронця, коли мушу провести допит небезпечного типа, то це моє рішення як міністра магії і… і…
Та професорка Макґонеґел перекричала Фаджа.
— Тієї самої миті як… як те створіння зайшло до приміщення, — закричала вона, тремтячи і тицяючи на Фаджа, — воно накинулося на Кравча і… і…
Поки професорка Макґонеґел шукала слів, щоб описати, що сталося, Гаррі відчув усередині холод. Він не хотів чути, чим вона закінчить це речення. Він знав, що повинен був зробити дементор. Він мусив виконати свій смертельний поцілунок. Мусив висмоктати з Барті Кравча душу. А це гірше за смерть.
— З будь якого погляду це не страшна втрата! — заревів Фадж. — Він же, здається, відповідальний за смерть кількох людей!
— Але тепер, Корнеліусе, він не зможе зізнатися, — сказав Дамблдор. Він дивився на Фаджа суворим поглядом, наче бачив його вперше. — Він не зможе дати свідчення, чому повбивав тих людей.
— Чому він їх повбивав? Думаю, це не таємниця, — знову закричав Фадж. — Він був псих! З того, що мені розповіли Мінерва й Северус, стало зрозуміло: він думав, нібито виконує вказівки Відомо Кого!
— Корнеліусе, він і справді виконував вказівки Лорда Волдеморта, — сказав Дамблдор. — Смерть тих людей — лише крихітна частинка плану, який має повернути Волдеморта до могутності. І план частково увінчався успіхом. Волдеморт повернув собі тіло.
У Фаджеве обличчя мовби кинули щось важке. Ошелешений, часто кліпаючи, він дивився на Дамблдора і не міг повірити власним вухам.
Нарешті він залопотів, усе ще витріщаючись:
— Відомо Хто … повернувся? Бридня. Перестань, Дамблдоре…
— Як тобі вже сказали Мінерва й Северус, — промовив Дамблдор, — ми вислухали зізнання Барті Кравча. Під впливом сироватки правди він розповів, як вибрався з Азкабану, і як Волдеморт довідався від Берти Джоркінз про його існування, і як прибув звільнити його від батька і використати, щоб захопити Гаррі. Кажу тобі, план удався. Син Кравча допоміг Волдемортові повернутися.
— Дамблдоре, — сказав Фадж, і вражений Гаррі помітив на його обличчі усмішку, — невже ти… невже ти в це віриш? Відомо Хто повернувся? Перестань… Авжеж, Кравч міг собі вірити, що діє за наказами Відомо Кого, — але ти так серйозно сприймаєш слова якогось божевільного…
— Коли Гаррі доторкнувся сьогодні до Кубка, його перенесло прямо до Волдеморта, — твердо сказав Дамблдор. — Він на власні очі бачив Волдемортове відродження. Я все тобі розповім, якщо зайдеш до мене в кабінет.
Дамблдор зиркнув на Гаррі.
Побачивши, що той не спить, похитав головою і сказав:
— На жаль, я не можу дозволити, щоб ти розпитував його сьогодні.
Фадж і далі загадково всміхався.
Він також подивився на Гаррі, тоді обернувся до Дамблдора і спитав:
— Дабмлдоре, а ти… е е е… віриш у те, що розповідає Гаррі?
Настала тиша, яку перервало Сіріусове гарчання. Шерсть у нього на карку настовбурчилась і він вишкірив на Фаджа ікла.
— Авжеж, я вірю Гаррі, — сказав Дамблдор. Його очі тепер палали. — Я чув зізнання Кравча і чув оповідь Гаррі про все, що відбулося, коли він доторкнувся до Кубка. Ці дві історії доповнили одна одну і пояснили все, що сталося, починаючи з торішнього зникнення Берти Джоркінз.
З Фаджевого обличчя все ще не сходила дивна посмішка. Перед тим, як відповісти, він знову зиркнув на Гаррі.
— Ти готовий повірити в повернення Лорда Волдеморта, почувши марення психічно хворого вбивці та розповідь хлопчини, який… ну…
Фадж знову метнув на Гаррі швидкий погляд, і Гаррі раптом зрозумів.
— Ви читали статті Ріти Скітер, містере Фадж, — тихо сказав він.
Рон, Герміона, місіс Візлі та Білл аж підскочили. Вони не бачили, що Гаррі прокинувся.
Фадж трохи почервонів, але потім на його обличчі з’явився викличний і впертий вираз.
— Ну то й що, як читав? — сказав він, дивлячись на Дамблдора. — Якби я знав, що ти приховуєш такі факти про хлопця! Парселмовець! Постійні хворобливі напади!
— Гадаю, ти маєш на увазі біль у шрамі? — холодно спитав Дамблдор.
— То ти визнаєш, що в нього буває цей біль? — вхопився за слово Фадж. — Біль голови? Страшні сни? Можливо — галюцинації?
— Послухай мене, Корнеліусе, — Дамблдор зробив крок до Фаджа. Він знову випромінював таку ж неймовірну силу, як і тоді, коли оглушив молодого Барті Кравча. — Гаррі божевільний не більше, ніж ти чи я. Цей шрам у нього на чолі мозку не ушкодив. Думаю, він починає боліти, коли Волдеморт наближається до хлопця, або коли Волдеморт стає особливо кровожерний.
Фадж відступив від Дамблдора на півкроку. Щойно почуті слова його, здається, не вразили.
— Вибач, Дамблдоре, але я й раніше чув, що шрам від закляття може діяти як попереджувальний дзвінок.
— Я бачив, як Волдеморт повернувся! — закричав Гаррі. Він спробував устати з ліжка, однак місіс Візлі знову змусила його лягти. — Я бачив смертежерів! Я можу назвати їхні прізвища! Луціус Мелфой…
Снейп раптом смикнувся, та коли Гаррі на нього глянув, він уже знову дивився на Фаджа.
— Мелфоя виправдали! — ображено сказав Фадж, — Стародавній рід… пожертви з різних приводів…
— Макнейр! — далі перелічував Гаррі.
— Теж виправданий! Тепер працює на міністерство!
— Ейвері! Нот! Креб! Ґойл!
— Та ти просто називаєш прізвища тих, кого звинуватили в смертежерстві і виправдали тринадцять років тому! — сердито огризнувся Фадж. — Ти міг прочитати ці прізвища в старих судових звітах! Дамблдоре, та ти що! Хлопець ще торік розповідав якісь божевільні історії. Його казочки стають дедалі неймовірніші, а ти слухняно їх ковтаєш. Дамблдоре, він уміє розмовляти зі зміями. Ти й далі вважаєш, що йому варто вірити?
— Який дурень! — закричала професорка Макґонеґел. — Седрик Діґорі! Містер Кравч! Ці вбивства — не якісь там випадкові злочини психа!
— Не бачу жодних свідчень протилежного! — заволав Фадж не менш сердито, ніж професорка, а обличчя в нього стало аж фіолетове. — Як на мене, то ви вирішили посіяти паніку, яка зруйнує все, над чим ми працювали минулі тринадцять років!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве