Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і келих вогню”

— То був зразок добрива з Норвегії! — густо почервонів Персі. — То було не для образи!
— Для образи, — прошепотів Фред Гаррі, коли вони підводилися з за столу. — То ж ми йому прислали.

— РОЗДІЛ ШОСТИЙ —
Летиключ

Гаррі здалося, що він навіть очей склепити не встиг, а його вже почала будити місіс Візлі.
— Пора вставати, любий Гаррі, — прошепотіла вона й пішла будити Рона.
Гаррі намацав окуляри, надів їх і сів у ліжку. Надворі було ще темно. Коли мати почала торсати Рона, той забурмотів щось нерозбірливе. З під ковдр на сусідніх із Гаррі ліжках вигулькнули дві розкуйовджені голови.
— Що, вже час? — спитав Фред. Язик у нього заплітався.
Вони мовчки одяглися — такі сонні, що й розмовляти не могли. Позіхаючи й потягуючись, рушили вниз, на кухню.
Місіс Візлі щось мішала у великому баняку на плиті, а містер Візлі сидів за столом і ще раз перевіряв купку великих пергаментних квитків. Коли зайшли хлопці, він розвів руки в боки, демонструючи свій одяг. На ньому був джемпер для гри в гольф і старезні джинси, трохи завеликі й тому підперезані широким шкіряним паском.
— Що думаєте? — нетерпляче спитав він. — Нас же не повинні впізнати… Гаррі, чи я схожий на маґла?
— Так, — посміхнувся Гаррі, — цілком.
— А де Білл, Чарлі і Пер… Пер… Персі? — поцікавився Джордж, з усієї сили позіхаючи.
— Вони вирішили туди явитися, — сказала місіс Візлі, ставлячи на стіл великий баняк, з якого почала накладати в миски вівсянку. — Щоб іще трохи поспати.
Гаррі знав, що явлення — дуже складна процедура. Вона означала зникнення в одному місці й майже негайне виникнення в іншому.
— То вони ще й досі в ліжку? — сварливо буркнув Фред, підсовуючи до себе миску з вівсянкою. — А чому нам не можна являтися?
— Бо ви для цього ще замолоді і не склали іспиту, — відрубала місіс Візлі. — А де ж дівчата?
Вона швиденько вийшла з кухні і задріботіла по сходах.
— Треба складати іспит з явлення? — здивувався Гаррі.
— О, так, — відповів містер Візлі, надійно ховаючи квитки в задній кишені джинсів. — Відділ магічного транспортування днями оштрафував одну пару за явлення без ліцензії. Являтися нелегко і, якщо це виконати неналежним чином, то можуть виникнути ускладнення. Скажімо, та пара, про яку я згадав, узяла й половнулася.
Усі здригнулися, крім Гаррі.
— Е е… половнулася? — перепитав він.
— Тобто загубили половину самих себе, — пояснив містер Візлі, додаючи до каші кілька ложок меляси. — Тож зрозуміло, що вони застрягли. Не могли зрушити ні назад ні вперед. Мусили чекати рятунку від групи скасування випадкових чарів. Стільки паперів довелося оформляти, скажу вам! А як же було тим маґлам, що побачили загублені частини тіл…
Гаррі раптом уявив собі пару ніг та око, що лежать, покинуті, на бруківці Прівіт драйв.
— Вони вціліли? — спитав він, здригнувшись.
— А а, так, — буденно відповів містер Візлі. — Проте на них наклали великий штраф, тож навряд чи їм найближчим часом захочеться повторити свої подвиги. З явленням легковажити не можна. Навіть серед дорослих чарівників багато хто не хоче за нього братися. Надають перевагу мітлам — повільніше, зате безпечніше.
— Але Білл, Чарлі й Персі вміють це робити?
— Чарлі мусив складати іспит двічі, — вишкірився Фред. — 3 першої спроби в нього нічого не вийшло — явився на п’ять миль південніше запланованого місця, звалився прямо на голову якійсь бідолашній бабусі, що йшла в магазин.
— Але з другого разу він склав, — втрутилася місіс Візлі, що саме повернулася на кухню, де всі щиро сміялися.
— Персі склав іспит щойно два тижні тому, — додав Джордж. — Відтоді він щоранку являється на кухні — просто так, для перевірки.
У коридорі почулися кроки, й на кухню зайшли Герміона та Джіні, обидві бліді й невиспані.
— Навіщо нас так рано розбудили? — Джіні, потираючи очі, сіла за стіл.
— Нам далеченько йти, — пояснив містер Візлі.
— Йти? — перепитав Гаррі. — Ми що, на Кубок світу підемо пішки?
— Ні ні, то дуже далеко, — усміхнувся містер Візлі. — Але частину дороги доведеться пройти. Просто чарівникам дуже важко збиратися великими групами, не привертаючи маґлівської уваги. Навіть за найсприятливіших умов ми під час подорожей маємо бути вельми обачними, а що вже казати про таку величезну подію, як Кубок світу з квідичу…
— Джордже! — раптом крикнула місіс Візлі, й усі аж підскочили.
— Що? — озвався Джордж невинним тоном, який, однак, нікого не міг обманути.
— Що то в тебе в кишені?
— Нічого!
— Не бреши мені!
Місіс Візлі спрямувала чарівну паличку на Джорджеву кишеню й вигукнула “Акціо!”
Кілька дрібних барвистих предметів вилетіло з кишені. Джордж хотів було їх упіймати, та не встиг, і вони опинилися прямо в простягненій долоні місіс Візлі.
— Ми ж тобі веліли їх знищити! — обурилася місіс Візлі, демонструючи всім іриски язикодризки. — Ми ж тобі казали їх повикидати! Ану, вивертайте кишені! Обидва!
Сцена була не з приємних. Близнюки вочевидь намагалися потай винести з дому якомога більше ірисок, тож місіс Візлі, щоб їх виявити, мусила вдатися до замовляння викликання.
— Акціо! Акціо! Акціо! — вигукувала вона, й іриски вилітали з найнесподіваніших місць, скажімо, з підкладки Джорджевої куртки або з манжетів Фредових штанів.
— Ми цілих півроку їх розробляли! — кричав Фред матері, котра викидала іриски.
— Гарно ж ви змарнували півроку! — верещала у відповідь вона. — Не дивно, що ви отримали так мало СОВ!
Отож, коли вони виходили з дому, атмосфера була далека від доброзичливої. Місіс Візлі все ще була сердита, коли цілувала містера Візлі в щоку, а близнюки взагалі з нею не попрощалися — мовчки натягли на спини наплічники й рушили до дверей.
— Гарно відпочивайте, — побажала всім місіс Візлі, — і будьте чемні, — гукнула вона вслід близнюкам, але ті навіть не озирнулися. — Я відішлю Білла, Чарлі й Персі приблизно опівдні, — сказала місіс Візлі містерові Візлі, що вийшов на темне подвір’я разом з Гаррі, Роном, Герміоною та Джіні.
Було прохолодно, і в небі ще висів місяць. Про наближення світанку свідчила хіба що невиразна зеленава смужка на обрії праворуч від них. Гаррі, уявляючи тисячі чарівників, що поспішають зараз на Кубок світу з квідичу, намагався не відставати від містера Візлі.
— А як же всі добираються туди непомітно для маґлів? — поцікавився він.
— Це великий клопіт для організаторів, — зітхнув містер Візлі. — Біда в тому, що на Кубок світу з’їжджається близько ста тисяч чарівників, і ми, звичайно, не маємо такого великого зачарованого місця, щоб усіх розмістити. Маґли не скрізь можуть проникнути, але ж як запхнути сто тисяч чаклунів, скажімо, на алею Діаґон чи на платформу дев’ять і три чверті? Тому нам треба було знайти велике пустище і вжити якомога більше заходів антимаґлівської безпеки. Все міністерство працювало над цим кілька місяців. Насамперед, зрозуміло, треба було скласти графік прибуття. Ті, що купили найдешевші квитки, мають прибувати за два тижні до початку. Дехто прибуває маґлівським транспортом, але кількість таких осіб обмежена, бо не можна перевантажувати їхні автобуси й поїзди — не забувай, чарівники з’їжджаються з цілого світу. Дехто вдається до процедури явлення, але для них необхідно підготувати безпечні місця якнайдалі від маґлівських очей. Там поблизу є один якраз для цього придатний лісочок. Для тих, хто не хоче чи не вміє являтися, ми використовуємо летиключі. Це предмети, за допомогою яких у заздалегідь домовлений час можна переправити чаклуна з одного місця в друге. Якщо потрібно, можна транспортувати навіть великі групи. У Британії розміщено в певних місцях двісті таких летиключів. Найближчий до нас — на вершині гори Горностаєва Голова. Туди ми, власне, й прямуємо.
Містер Візлі показав уперед, на велику чорну гору, Що здіймалася за селом.
— А які предмети можуть бути летиключами? — поцікавився Гаррі.
— Та які завгодно, — відповів містер Візлі. — Головне, щоб маґлам не кортіло їх підняти й погратися… щоб усі вважали їх за непотріб, за сміття…
Вони пленталися до села темною вогкою стежкою, і тишу порушували тільки їхні кроки. Коли проходили селом, небо почало поволі яснішати, і з чорного стало темно синім. Руки й ноги в Гаррі мерзли. Містер Візлі поглядав на годинник.
Коли почали видиратися на Горностаєву Голову, вже було не до розмов — не вистачало дихання, а ноги часто провалювались у заячі нори й ковзали по густій темній траві. Кожен подих озивався Гаррі болем у грудях, а ноги судомило — аж нарешті вони дісталися верхівки.
— Ух, — захекано видихнув містер Візлі. Він зняв окуляри і витер їх светром. — Ми прийшли досить рано… маємо ще десять хвилин…
Герміона вилізла на гору остання, хапаючись за бік.
— Тепер треба знайти летиключ, — сказав містер Візлі, знову нап’ялюючи окуляри й роззираючись по землі. — То не буде щось велике… шукаймо…
Усі розійшлися шукати. Не минуло й кількох хвилин, як застигле повітря розітнув крик.
— Сюди, Артуре! Сюди, сину, ми знайшли!
З другого боку гори на тлі зоряного неба вимальовувалися дві високі постаті.
— Амосе! — вигукнув містер Візлі, усміхнувся й попростував до того чоловіка, що, власне, й кричав. Усі подалися за ним.
Містер Візлі потис руку рум’янощокому чарівникові з бурою щетинистою бородою. У другій руці той тримав старого запліснявілого черевика.
— Це Амос Діґорі, — відрекомендував його містер Візлі. — Працює у відділі контролю за магічними істотами. Ви, мабуть, знаєте його сина Седрика?
Седрик Діґорі — надзвичайної вроди сімнадцятирічний юнак — у Гоґвортсі був капітаном і ловцем квідичної команди гафелпафського гуртожитку.
— Привіт! — оглянув усіх Седрик.
Усі теж привіталися з ним, окрім Фреда й Джорджа, котрі недбало кивнули головою. Вони ще не забули, як Седрик торік виграв у ґрифіндорців у першому ж матчі.
— Довго йшли, Артуре? — запитав Седриків батько.
— Та не дуже, — відповів містер Візлі. — Ми мешкаємо з того боку села. А ви?
— Мусили вставати о другій, правда, Сед? Скажу чесно — я буду радий, коли він нарешті складе іспит з явлення. Однак… чого нарікати… це ж Кубок світу з квідичу, за нього не шкода й торби ґалеонів — хоч квитки приблизно стільки ж і коштують. Та нічого, я ще непогано викрутився… — Амос Діґорі доброзичливо глянув на братів Візлів, на Гаррі, Герміону і на Джіні. — Це все твої, Артуре?
— Та, ні, мої тільки руді, — показав містер Візлі на своїх дітей. — А це Герміона, Ронова приятелька… і Гаррі, ще один друг…
— Хай мені грець, — округлив очі Амос Діґорі. — Гаррі? Гаррі Поттер?
— Е е… так, — підтвердив Гаррі.
Гаррі вже звик, що люди при зустрічі з цікавістю його розглядали, звик, що їхні очі відразу спинялися на його чолі, де був шрам блискавка, але завжди почувався при цьому трохи незатишно.
— Авжеж, Сед про тебе розповідав, — сказав Амос Діґорі. — Про те, як торік проти тебе грав… я йому тоді сказав… Седе, ти ще онукам своїм розповідатимеш… про те, що ти виграв у самого Гаррі Поттера!
Гаррі не знав, що й казати, тож промовчав. Фред із Джорджем знову насупилися.
Седрик дещо збентежився.
— Тату, Гаррі впав тоді з мітли, — пробурмотів він. — Я ж тобі казав… то був нещасний випадок…
— Так, але ж ти не впав, правда? — весело вигукнув Амос, поплескуючи сина по спині. — Завжди він такий скромний, наш Сед, завжди такий шляхетний… але ж виграє сильніший! Не сумніваюся, що й Гаррі це підтвердить! Хтось падає з мітли, хтось утримується! Не треба бути генієм, щоб визначити, хто краще літає!
— Уже, мабуть, час, — хутко втрутився містер Візлі, витягаючи годинника. — Чи ми, Амосе, повинні ще когось чекати?
— Ні, Лавгуди сидять там уже цілий тиждень, а Фосети не дістали квитків, — пояснив містер Діґорі. — А в цих краях більше нікого з наших немає, правда?
— Та ніби немає, — знизав плечима містер Візлі. — Так, залишилася одна хвилина… треба приготуватися…
Він глянув на Гаррі й Герміону. — Треба торкнутися до летиключа — ось і все. Одним пальцем…
Усі дев’ятеро скупчилися довкола старого черевика в руках Амоса Діґорі, хоч їм і заважали величезні наплічники.
Стояли щільним колом на маківці гори, а прохолодний вітерець обвівав їм обличчя. Усі мовчали. Гаррі раптом подумав, якою химерною здалася б ця сцена випадковому маґлові, якби він сюди піднявся… Дев’ятеро людей, з них двоє дорослих, тримаються в пітьмі за брудний черевик і чогось чекають…
— Три… — пробурмотів містер Візлі, не зводячи ока з годинника, — два… один…
Усе сталося миттєво. Гаррі відчув, ніби хтось різко смикнув його за якийсь гачок у районі пупа. Ноги відірвалися від землі. З обох боків його стискали плечі Рона й Герміони. Усі вони мчали кудись уперед, а довкола вив вітер і мерехтіли барви. Палець Гаррі наче прилип до черевика, що тягнув його за собою, мов магніт. А тоді…
Його ноги гупнули об землю. Рон врізався в нього й повалив додолу. Летиключ важко впав на землю біля його голови.
Гаррі глянув угору. Містер Візлі, містер Діґорі й Седрик стояли на ногах, хоч і хиталися, наче од вітру. Усі інші лежали на землі.
— Сім по п’ятій з гори Горностаєва Голова, — почувся чийсь голос.

— РОЗДІЛ СЬОМИЙ —
Беґмен і Кравч

Гаррі вивільнився з під Рона і звівся на ноги. Вони прибули на якесь порожнє й повите мрякою пустище. Перед ними стояло двоє втомлених і сердитих на вигляд чаклунів. Один тримав великого золотого годинника, а другий — товстий сувій пергаменту і гусяче перо. Обидва були вдягнені під маґлів, хоча й дуже невміло. Той, що з годинником, мав на собі твідовий костюм і височенні чоботи з калошами, а його колега — шотландську спідничку кілт і мексиканське пончо.
— Доброго ранку, Безіле, — привітався містер Візлі й подав чаклунові у кілті черевика. Той жбурнув його у велику коробку для використаних летиключів. Гаррі побачив там стару газету, порожню бляшанку з під пива і пробитого футбольного м’яча.
— Вітаю, Артуре, — втомлено озвався Безіл. — Ти не на службі, ні? Добре декому… а ми тут цілу ніч простовбичили… краще відійдіть, бо о п’ятій п’ятнадцять прибуває велика група з Чорного лісу. Стривайте, покажу вам, де ставити намети… Візлі… Візлі… — Він переглянув пергамент зі списком. — Метрів чотириста звідси, перша ділянка. Там розпорядником містер Робертс. Діґорі… друга ділянка… питати містера Пейна.
— Дякую, Безіле, — промовив містер Візлі й показав усім, щоб ішли за ним.
Вони рушили через пустище, мало що бачачи в тумані. Хвилин через двадцять підійшли до брами, за якою стояла невеличка кам’яниця. А на великому похилому полі за кам’яницею Гаррі розрізнив невиразні обриси багатьох сотень наметів, що тяглися аж до темного лісу на обрії. Компанія містера Візлі попрощалася з родиною Діґорі й підійшла до дверей кам’яниці.
Там стояв якийсь чоловік і розглядав намети. Гаррі відразу збагнув, що це єдиний тут справжній маґл. Почувши кроки, чоловік глянув на них.
— Добрий ранок! — бадьоро привітався містер Візлі.
— Добрий, — відповів йому маґл.
— Це ви містер Робертс?
— Та я, — підтвердив містер Робертс. — А ви хто будете?
— Візлі… два намети, записалися днів зо два тому.
— Ага, — сказав містер Робертс, перевіряючи список, приколотий до дверей. — Маєте місце аж під лісом… Лише на одну ніч?
— На одну, — підтвердив містер Візлі.
— Заплатите зараз? — спитав містер Робертс.
— А… ну, так… аякже… — погодився містер Візлі.
Він відійшов на кілька кроків від кам’яниці й підкликав до себе Гаррі. — Допоможи, Гаррі, — пробурмотів він, витягаючи з кишені пачку маґлівських грошей і відраховуючи з неї банкноти. — Це що… е е… десятка? А, так, я вже бачу на ній дрібненьку цифру… а оце тоді п’ять?
— Двадцять, — упівголоса виправив Гаррі, розуміючи, що містер Робертс прислухається до кожного слова.
— Ну, так, звісно… навіть не знаю. Такі маленькі папірці…
— Ви іноземець? — поцікавився містер Робертс, коли містер Візлі підійшов до нього з потрібною сумою грошей.
— Іноземець? — здивовано перепитав містер Візлі.
— Ви вже не перший, хто має клопіт з грішми, — пояснив містер Робертс, пильно придивляючись до містера Візлі. — Десять хвилин тому одна пара пробувала розрахуватися величезними золотими монетами з півколеса завбільшки.
— Справді? — нервово озвався містер Візлі.
Містер Робертс почав шукати в бляшанці здачу.
— Ніколи ще не було стільки людей, — сказав він, знову глянувши на затуманене поле. — Сотні попередніх замовлень. Хоч зазвичай сюди приїжджають без жодних попереджень…
— Он як? — здивувався містер Візлі, простягаючи руку за здачею, але містер Робертс не поспішав її давати.
— Ага, — задумливо проказав він. — Народ звідусюди. Повно іноземців. І не тільки іноземців. Ще й психів. Один тип тиняється тут у спідниці й пончо.
— А хіба не можна? — стурбувався містер Візлі.
— Це ніби як… не знаю… якийсь з’їзд, чи зліт, — сказав містер Робертс. — Здається, що всі між собою знайомі. Наче зібралися на грандіозну вечірку.
Тієї миті прямо з повітря біля містера Робертса виник якийсь чаклун у штанях для гольфу.
— Забуттятус! — вигукнув він, спрямувавши на містера Робертса чарівну паличку.
Очі в містера Робертса відразу затуманилися, він розправив брови й набрав безжурно замріяного вигляду. Гаррі збагнув, що то ознаки видозміни пам’яті.
— Нате вам карту наметового містечка, — безтурботно сказав містерові Візлі містер Робертс. — А це здача.
— Дуже вам дякую, — відповів містер Візлі.
Чаклун у гольфових штанях довів їх до брами, за якою було наметове містечко. Він мав виснажений вигляд. Підборіддя заросло щетиною, під очима темніли великі кола. Відійшовши на безпечну відстань від містера Робертса, чаклун пробурмотів містерові Візлі:
— З ним стільки мороки! По десять разів на день мушу насилати на нього чари забуття. А Лудо Беґмен анітрохи не допомагає. Ходить тут і на весь голос триндить про бладжери та квафели. Геть не дбає про антимаґлівські заходи безпеки. Господи, я буду на сьомому небі, коли це все скінчиться. До зустрічі, Артуре.
І він роз’явився.
— Я думала, що містер Беґмен керує відділом магічної фізкультури і спорту, — здивувалася Джіні. — Він мав би знати, що не варто говорити про бладжери, коли поблизу є маґли.
— Та мав би, — всміхнувся містер Візлі й повів їх крізь браму до наметового містечка, — але Лудо завжди був трохи… ну… недбалий щодо безпеки. Проте важко було б знайти енергійнішого керівника спортивного відділу. До речі, він колись грав за збірну Англії з квідичу. І був найкращим відбивачем “Ос із Озборна”.
Вони потяглися по вкритому імлою полю поміж довгими рядами наметів, що переважно мали цілком звичайний вигляд. Власники явно намагалися зробити намети якомога подібнішими на маґлівські, хоч іноді помилково додавали димарі, дзвіночки чи флюгери. Та деякі намети були такі відверто чаклунські, що не могли, звісно, не викликати підозр у містера Робертса. Скажімо, серед поля хтось поставив екстравагантний мініатюрний палац зі смугастого шовку, коло входу в який було припнуто пару живих павичів. Трохи далі вони побачили триповерховий намет з багатьма вежами. За ним стояв намет, біля якого був розбитий справжній сад зі ставочком, сонячним годинником та фонтаном.
— Завжди та сама біда, — усміхнувся містер Візлі, — ніяк не можемо втриматися від показухи, коли збираємося разом. Ага, ось і наше місце.
На краю поля, біля самого лісу, вони побачили вільний майданчик зі встромленою в землю табличкою, на якій був напис “Вільзі”.
— Чудове місце! — зрадів містер Візлі. — Стадіон якраз отам за лісом, ближче не може й бути. — Він скинув наплічника. — Отже, — сказав збуджено, — чари вживати заборонено, бо нас тут, на цій маґлівській землі, і так забагато. Намети ставимо самі! Це не важко… маґли весь час їх ставлять самі… Гаррі, як ти думаєш, з чого треба почати?
Гаррі ще ні разу в житті не ставив намет. Адже Дурслі ніколи не брали його з собою на пікніки, а залишали в підстаркуватої сусідки місіс Фіґ. Однак удвох з Герміоною вони поступово з’ясували, що треба робити з цими жердинами та кілочками. І хоч містер Візлі більше заважав, ніж допомагав, страшенно хвилюючись, коли треба було забивати кілочки молотком, вони зрештою спромоглися встановити два двомісні намети доволі жалюгідного вигляду.
Усі відійшли трохи назад, щоб порадіти зі своєї вправності. Ніхто й не подумає, що ці намети можуть належати чарівникам, вирішив Гаррі. Але ж, коли прибудуть Білл, Чарлі й Персі, їх стане загалом десятеро. От у чім біда. Герміона, здається, теж звернула на це увагу Вона спантеличено глянула на Гаррі, а містер Візлі тим часом став рачки й заліз у перший намет.
— Буде тіснувато, — гукнув він, — але думаю, що вмістимося всі. Ідіть подивіться.
Гаррі нахилився, зазирнув у намет, і в нього відвисла щелепа. Він опинився в дещо старомодній трикімнатній квартирі, де були навіть ванна та кухня. Дивовижно, але умеблюванням вона дуже скидалася на квартиру місіс Фіґ — на різнокаліберних стільцях лежали плетені гачком покривала, і скрізь чувся різкий котячий запах.
— Це ж не надовго, — виправдовувався містер Візлі, витираючи хустинкою лисину й поглядаючи на два двоярусні ліжка у спальні. — Це я позичив на роботі, в Перкінса. Він уже в походи не ходить, бідолаха, бо має ревматизм.
Містер Візлі підняв запилюженого чайника й зазирнув усередину. — Нам буде потрібна вода…
— На тій карті, що нам дав маґл, позначено кран, — повідомив Рон, що вслід за Гаррі зайшов у намет, але нітрохи не здивувався з його розмірів. — Він аж на тому краю поля.
— Гаррі, то принесіть з Герміоною водички… — передав їм містер Візлі чайника і пару банячків, — … а ми тим часом назбираємо хмизу для вогнища.
— Тут же є плита, — здивувався Рон, — чом би не?..
— Роне, не забувай про антимаґлівську безпеку! — вигукнув містер Візлі. Обличчя його сяяло передчуттям радості. — Маґли у своїх таборах завжди готують їжу на вогнищах, я сам бачив!
Швиденько оглянувши дівочий намет, що був трохи менший за хлопчачий, зате не смердів котами, Гаррі й Рон подалися разом з Герміоною на пошуки води.
Сонце уже зійшло й туман розвіявся, тож вони могли краще оглянути наметове містечко, що розтяглося на всі боки. Поволі йшли вздовж наметових рядів, уважно до всього придивляючись. Гаррі лише тепер усвідомив, як багато на світі чаклунів та відьом. Раніше він якось і не думав, що вони є і в інших країнах.
Усі вже потроху прокидалися. Спочатку родини з маленькими дітками — Гаррі ще не бачив таких юних чаклунів і чарівниць. Крихітний хлопчик, на вигляд до двох років, виліз рачечки з великого пірамідального шатра й весело тицяв чарівною паличкою в слимака, що повзав у траві й помалу збільшувався до розмірів ковбаси. Коли вони проходили повз хлопчика, з намету вискочила його мати.
— Скільки тобі казати, Кевін? Не… чіпай… татової… чарівної… палички! Ой!
Вона наступила на розбухлого слимака, і той вибухнув. Її крики лунали ще довго, разом з обуреними вигуками хлопчика: “Ти розчавила слимака! Розчавила!”
Трохи далі вони побачили двох маленьких чарівниць, не набагато старших за Кевіна. Ті літали на іграшкових мітлах, що ледь ледь підіймалися над росяною травою. Якийсь чаклун з міністерства помітив їх і пробіг повз Гаррі, Рона й Герміону, розгублено бурмочучи: “Серед білого дня! А батьки, мабуть, похропують…”
З наметів тут і там вигулькували дорослі чаклуни й чарівниці і починали готувати сніданок. Дехто з них нишком озирався, а тоді швиденько вичакловував вогонь чарівною паличкою. Інші ж чиркали сірниками, не дуже вірячи, як виказували їхні обличчя, що з цього щось вийде. Троє африканських чаклунів у довгих білих тогах поважно розмовляли, підсмажуючи на яскраво фіолетовому вогні щось схоже на кроля. Група американських відьом середнього віку весело пліткувала під усіяним блискітками полотнищем з написом “Інститут салемських відьом”, що було натягнуте між наметами, з яких до Гаррі долітали уривки розмов дивними мовами, і хоч він не розумів жодного слова, у всіх голосах виразно відчувалося радісне хвилювання.
— Е е… це в мене з очима щось, чи все раптом позеленіло? — здивувався Рон.
З Роновими очима все було гаразд. Просто вони проходили повз намети, які так рясно заросли ірландським трилисником, що скидалися на чудернацькі зелені пагорби. З цих наметів визирали усміхнені обличчя.
І тут вони почули, як хтось їх кличе.
— Гаррі! Роне! Герміоно!
То був Шеймус Фініґан, четвертокласник з Ґрифіндору. Він сидів перед своїм наметом, що теж заріс трилисником, з білявою жінкою, очевидно, його матір’ю, та з Діном Томасом, його найкращим ґрифіндорським товаришем.
— Як вам наші прикраси? — поцікавився усміхнений Шеймус, коли Гаррі, Рон і Герміона з ним привіталися. — У міністерстві, щоправда, нарікають.
— А чого це ми не повинні демонструвати наших кольорів? — обурилася місіс Фініґан. — Подивіться, що понавішували на свої намети болгари. Ви ж Ірландію будете підтримувати? — додала вона, уважно дивлячись на Гаррі, Рона й Герміону.
Вони підтвердили, що вболіватимуть за Ірландію, а як відійшли трохи далі, Рон пробурмотів: — Спробували б ми сказати їм щось інше…
— Цікаво, що там понавішували болгари? — сказала Герміона.
— Ходімо, глянемо, — запропонував Гаррі, показуючи на шатра, над якими розвівався червоно зеленобілий болгарський прапор.
Ці намети не були прикрашені рослинністю, але на кожному висів плакат, що зображав одне й те саме доволі похмуре обличчя з густими чорними бровами. Зображення, звичайно, було рухоме, хоч не робило нічого особливого, а тільки кліпало очима й хмурилося.
— Крум, — неголосно мовив Рон.
— Що? — не зрозуміла Герміона.
— Крум! — повторив Рон. — Віктор Крум, болгарський ловець!
— Вигляд у нього сердитий, — сказала Герміона, дивлячись на численних Крумів, що похмуро кліпали на неї звідусіль.
— Сердитий? — звів очі до неба Рон. — Чи не однаково, який у нього вигляд? Він неперевершений. І дуже юний. Років вісімнадцять, мабуть. Геніальний гравець, увечері самі побачите.
До крана з водою вже вишикувалася невеличка черга. Гаррі, Рон і Герміона примостилися за двома чоловіками, що палко сперечалися. Один — старенький чаклун у довгій квітчастій нічній сорочці. Другий скидався на міністерського службовця. Він тримав у руках смугасті штани і роздратовано кричав:
— Арчі, одягни, не будь дурним, бо той маґл коло брами вже щось запідозрив…
— Я ж цю сорочку купив у маґлівській крамниці, — впирався старий чаклун. — Маґли такі носять.
— Арчі, такі сорочки носять маґелки! Жінки, а не чоловіки, — доводив міністерський службовець, розмахуючи смугастими штаньми.
— Я не вдягну такої гидоти, — обурився старенький Арчі. — Не люблю, коли мені муляє між ногами.
Герміона почала так нестримно реготати, що мусила вибігти з черги й повернулася аж тоді, коли Арчі набрав води й пішов.
Назад ішли набагато повільніше, бо вода була важка. Часто зустрічали знайомих гоґвортських учнів з родинами. Олівер Вуд, колишній капітан квідичної команди Гарріного гуртожитку, котрий цього року закінчив Гоґвортс, затяг Гаррі в намет до своїх батьків, щоб їх з ним познайомити. Він похвалився Гаррі, що його нещодавно запросили до резервного складу команди “Калабаня Юнайтед”. Пізніше з ними привітався четвертокласник з Гафелпафу Ерні Макмілан, а тоді вони побачили Чо Чанґ, дуже вродливу дівчину, що була ловцем рейвенкловської команди. Вона всміхнулася Гаррі й помахала йому рукою, а він, махаючи їй у відповідь, аж розхлюпав на себе воду. Рон почав хихотіти, тож Гаррі, щоб відвернути увагу, поквапцем вказав йому на групу підлітків, яких він досі ніколи не бачив.
— Хто це такі? — поцікавився він. — Вони, здається, не з Гоґвортсу.
— Мабуть, якісь іноземці, — припустив Рон. — Там теж є школи, але їхніх учнів я ще не зустрічав. Білл колись листувався з одним хлопцем, що вчився в Бразилії… це було багато років тому… він хотів його відвідати, але мама з татом не мали грошей на дорогу. Той хлопець дуже тоді образився й прислав йому заклятого капелюха. У Білла після того скоцюрбилися вуха.
Гаррі засміявся, але новина про існування інших чаклунських шкіл його здивувала. Побачивши в таборі стількох іноземців, він зрозумів, який був наївний, вважаючи, що гоґвортська школа — одна єдина. Глянув на Герміону — її ця інформація нітрохи не здивувала. Вона, поза сумнівом, читала про інші чаклунські школи в книжках.
— Де це вас носило? — здивувався Джордж, коли вони нарешті повернулися до намету Візлів.
— Зустріли декого, — пояснив Рон, ставлячи на землю баняки з водою. — А ви ще й досі не розпалили вогнище?
— Тато ніяк не награється сірниками, — скривився Фред.
Містер Візлі так і не зумів розпалити вогонь, незважаючи на безліч невдалих спроб. Уся земля навколо нього була всіяна горілими сірниками, а він, здавалося, тішився, як ніколи в житті.
— Овва! — вигукнув він, коли запалив сірника й одразу його впустив.
— Дивіться, містере Візлі, — лагідно мовила Герміона, забираючи в нього сірникову коробку й показуючи, як треба запалювати правильно.
Нарешті вогнище розпалили, хоч довелося чекати ще з годину, доки воно розгорілося так, щоб можна було щось готувати. Та час цей не пропав, адже їм було на що подивитися. їхній намет стояв якраз коло шляху на стадіон, по якому весь час пробігали туди сюди міністерські працівники. Усі вони люб’язно віталися з містером Візлі. Той розповідав про них Гаррі й Герміоні, бо його власні діти так добре знали все, пов’язане з міністерством, що їм було не цікаво.
— Це був Катберт Мокридж, керівник служби зв’язку з ґоблінами… а це йде Гільберт Вімпл з комітету експериментальних чарів. Ці роги в нього вже давненько… Здоров, Арні… Це Арнольд Горошок, він забувальник, тобто фахівець зі скасування випадкових чарів… А це Боуд і Кроукер… невимовники…
— Хто вони?
— З відділу таємниць. Там усе засекречено, гадки не маю, чим вони займаються…
Нарешті вогнище добре розгорілося, й вони почали смажити яєшню з сосисками. І тут з лісу з’явилися Білл, Чарлі та Персі.
— Щойно явилися, тату, — голосно повідомив Персі. — О, вже обід, чудово!
Усі завзято наминали яєшню з сосисками. Враз містер Візлі схопився на ноги, заусміхався і помахав рукою чоловікові, що прямував до них. — Ага! — вигукнув він. — Саме той, хто нам потрібен! Лудо!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве