Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і келих вогню”

Місіс Візлі глянула на дідівський годинник у кутку. Гаррі подобався цей годинник. З нього не було ніякої користі, якщо ви хотіли довідатися, котра зараз година, зате він мав інші переваги. Там було дев’ять позолочених стрілок, на кожній було викарбуване ім’я когось із родини Візлі. На циферблаті не було цифр, тільки написи, що вказували на можливе місце перебування членів родини. Це були такі написи, як “удома”, “у школі”, “на роботі”, а ще “загубився”, “в лікарні”, “у в’язниці”, а там, де в нормального годинника мала б бути цифра “12″, було написано “смертельна небезпека”.
Вісім стрілок показували зараз на позначку “вдома”, крім найдовшої стрілки, що позначала містера Візлі. Вона зупинилася біля напису “на роботі”. Місіс Візлі зітхнула.
— Ваш батько не ходив у вихідні на службу ще з часів Відомо Кого, — сказала вона. — Його примушують забагато працювати. Якщо він зараз не повернеться, то вечеря захолоне.
— Батько відчуває, що мусить виправити свою помилку, зроблену під час матчу, — проказав Персі. — Правду кажучи, не дуже мудро було виголошувати привселюдно заяву, не узгодивши її спочатку з начальником свого відділу…
— Як ти смієш звинувачувати батька в тому, що понавигадувала та ідіотка Скітер! — розсердилася місіс Візлі.
— Якби тато нічого не сказав, то Ріта написала б, яка це страшенна ганьба, що ніхто з міністерства не прокоментував ситуацію, — втрутився Білл, котрий грав з Роном у шахи. — Ріта Скітер завжди поливає всіх брудом. Пам’ятаєте, як вона брала інтерв’ю у зламувачів заклять з “Ґрінґотсу” й назвала мене “довговолосим бовдуром”?
— Бо волосся в тебе й справді довге, — лагідно промовила місіс Візлі. — Якби ти мені дозволив…
— Ні, мамо.
У вікно вітальні періщив дощ. Герміона захоплено читала “Стандартну книгу заклинань” для четвертого класу. Місіс Візлі купила по такій книзі для неї, Гаррі й Рона на алеї Діаґон. Чарлі латав вогнетривку лижну шапочку. Гаррі натирав свою “Вогнеблискавку”, а біля його ніг лежав розкритий набір для доглядання за мітлою, подарований йому Герміоною на тринадцятиріччя. Фред і Джордж сиділи в найдальшому кутку, схилившись над аркушем пергаменту, і пошепки про щось перемовлялися.
— Що це ви там робите? — гостро зиркнула на близнюків місіс Візлі.
— Домашню роботу, — невпевнено відповів Фред.
— Не мели дурниць, ви ж на канікулах, — сказала місіс Візлі.
— Та це ще з минулого року, — пояснив Джордж.
— Ви часом не складаєте нові бланки замовлень? — проникливо спитала місіс Візлі. — Ви часом не задумали відновлювати “Відьмацькі витівки Візлів?
— Мамо, — глянув на неї знизу вгору Фред, болісно викрививши лице. — Якщо “Гоґвортський експрес” завтра зійде з рейок і ми з Джорджем загинемо, то як тобі буде на душі, коли ти згадаєш, що останніми словами, які ми від тебе чули, було таке безпідставне звинувачення?
Усі засміялися, навіть сама місіс Візлі.
— О, батько вже повертається! — раптом вигукнула вона, ще раз глянувши на годинника.
Стрілка містера Візлі пересунулася з позначки “на роботі” до напису “в дорозі”. Ще за мить вона зупинилася на позначці “вдома”, і всі почули з кухні його голос.
— Іду, Артуре! — гукнула місіс Візлі, поспішаючи з кімнати, і за кілька секунд до затишної вітальні зайшов містер Візлі, тримаючи на таці свою вечерю. Вигляд у нього був виснажений.
— Усе пропало, — сказав він місіс Візлі, сідаючи в крісло біля каміна і неохоче длубаючись у вже трохи прив’ялій цвітній капусті. — Ріта Скітер цілий тиждень щось винюхувала, намагаючись знайти ще якісь міністерські промахи. А тепер вона довідалася про зникнення бідолашної Берти, і це буде на першій шпальті завтрашнього “Віщуна”. А я ж казав Беґменові, що він давно б уже мав послати когось на її розшуки.
— Містер Кравч говорив про це багато тижнів поспіль, — вставив своїх п’ять копійок Персі.
— Кравчеві ще пощастило, що Ріта нічого не рознюхала про Вінкі, — роздратовано сказав містер Візлі. — Вона б тоді цілий тиждень смакувала, що ельфиню домовичку піймали з чарівною паличкою, котрою було вичаклувано Чорну мітку.
— Ми ж усі, здається, дійшли згоди, що ця ельфиня, хоч вона й безвідповідальна, просто не в змозі була вичаклувати Мітку! — палко заперечив Персі.
— На мою думку, містерові Кравчу страшенно пощастило, що в “Щоденному віщуні” ніхто не довідався, як він жахливо поводиться з ельфами! — буркнула Герміона.
— Послухай мене, Герміоно! — сказав Персі. — Такий високопосадовий міністерський службовець, як містер Кравч, заслуговує на цілковитий послух з боку своїх слуг…
— Своїх рабів! — пронизливо вигукнула Герміона. — Він же нічого Вінкі не платив!
— Підіть краще нагору й перевірте, чи все добре спакували! — перервала суперечку місіс Візлі. — Мерщій!
Гаррі зібрав набір для доглядання за мітлою, закинув на плече “Вогнеблискавку” й піднявся нагору вслід за Роном. Дощ тарабанив ще дужче. До нього долучалися завивання вітру та стогін упиря на горищі. Коли вони зайшли до кімнати, у клітці почала галасувати й підстрибувати Левконія. Здавалося, вигляд напівспакованих валіз доводив її до шалу.
— Кинь їй “совлодощів”, — Рон простяг Гаррі невеличкий пакетик, — може, на якийсь час змовкне.
Гаррі просунув у клітку совлодощів і підійшов до своєї валізи. Біля неї стояла порожня Гедвіжина клітка.
— Уже минуло більше тижня, — сказав Гаррі, дивлячись на Гедвіжине сідало. — Рон, ти не думаєш, що Сіріуса зловили?
— Ні, бо про це відразу б написали в “Щоденному віщуні”, — заперечив Рон. — У міністерстві були б раді показати, що вони хоч когось упіймали.
— Мабуть…
— Дивись, це тобі мама накупила на алеї Діаґон. А ще взяла для тебе грошей з твого сейфа… і випрала всі твої шкарпетки.
Він переклав на Гарріне ліжко купу різних пакунків, торбинку з грішми та чисті шкарпетки. Гаррі почав розгортати пакунки. Крім “Стандартної книги заклять” для четвертого класу Міранди Ґошоук, там був пучок нових пер, з десяток сувоїв пергаменту і запасні компоненти для зіллєварного набору — адже в нього якраз закінчувалися хребет риби лева та есенція беладони. Гаррі саме запихав у казан шкарпетки, коли Рон обурено вигукнув у нього за спиною.
— А це що таке?
Він тримав щось схоже на довгу темно бордову оксамитову сукню, оздоблену старомодним мереживним комірцем і манжетами.
У двері постукали, і до кімнати зайшла місіс Візлі з оберемком свіжовипраних гоґвортських мантій.
— Ось, нате, — розділила вони їх на дві купки. — Але гарно поскладайте, щоб не пом’яти.
— Мамо, ти мені поклала нову сукню Джіні, — сказав їй Рон.
— До чого тут Джіні, — заперечила місіс Візлі. — Це для тебе. Вечірня мантія.
— Що? — очманів Рон.
— Вечірня мантія! — повторила вона. — У шкільному списку зазначено, що цього року вам знадобляться вечірні мантії… для різних офіційних оказій.
— Ти, мабуть, жартуєш, — не міг повірити Рон, — Я це не носитиму, і не мрій.
— Роне, та їх же всі носять! — розсердилася місіс Візлі. — Це загальновизнана форма одягу! У батька теж така є — для офіційних прийомів!
— Я краще голий ходитиму, ніж одягну цю гидоту, — вперто вів своєї Рон.
— Не будь дурний, — сказала місіс Візлі, — ти мусиш мати вечірню мантію, вона є у списку! Я й для Гаррі приготувала мантію… покажи йому, Гаррі…
Гаррі боязко розгорнув останній пакунок. Одначе виявилося, що його вечірня мантія не така й погана, принаймні, на ній не було мережив. Зрештою, вона мало чим відрізнялася від його шкільної форми, хіба що була не чорна, а темно зелена.
— Я подумала, що вона пасуватиме до кольору твоїх очей, — лагідно мовила місіс Візлі.
— Але ж вона цілком нормальна! — сердито вигукнув Рон, дивлячись на Гарріну мантію. — Чого мені не можна було таку купити?
— Бо… я її купувала в комісійній крамниці, а там не було з чого вибирати! — почервоніла місіс Візлі.
Гаррі відвернувся. Він був би радий поділитися з Візлями усіма своїми грошима, що лежали в сейфі “Ґрінґотсу”, але знав, що вони нізащо їх не візьмуть.
— Я ніколи її не вдягну, — вперся Рон. — Ніколи.
— Чудово! — спалахнула місіс Візлі. — То ходи голий. Гаррі, не забудь його сфотографувати. Ото вже я насміюся! — Вона вилетіла з кімнати, грюкнувши дверима.
І відразу Гаррі з Роном почули за спиною якісь дивні звуки. Це Левконія давилася завеликими совлодощами.
— Чому мені завжди дістається тільки непотріб? — розлючено кинув Рон і побіг рятувати Левконію.

— РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ —
На “Гоґвортському експресі”

Коли Гаррі прокинувся вранці, за вікном періщив безперервний рясний дощ. “Навіть природа сумує, що закінчилися канікули”, — подумав Гаррі, натягаючи джинси й светра. У шкільні мантії вони перевдягнуться аж у “Гоґвортському експресі”.
Гаррі, Рон, Фред і Джордж уже збігли згори на другий поверх, поспішаючи на сніданок, коли внизу біля сходів з’явилася стурбована місіс Візлі.
— Артуре! — покликала вона, — Артуре! Термінове повідомлення з міністерства!
Гаррі притиснувся до стіни, пропускаючи містера Візлі, що протупотів повз нього в мантії, одягнутій задом наперед. Коли хлопці зайшли до кухні, то побачили місіс Візлі, що порпалася в шухлядах (“Тут десь мало бути перо!”), і містера Візлі, що, схилившись над каміном, розмовляв з…
Гаррі міцно заплющив очі і знову розплющив, не ймучи віри тому, що побачив.
Посеред полум’я стирчала, схожа на велике бородате яйце, голова Амоса Діґорі. Вона торохкотіла, мов з кулемета, анітрохи не зважаючи на іскри, що шугали довкола, і на язики полум’я, що лизали їй вуха.
— …сусідські маґли почули постріли й крики і викликали тих, як же вони на них кажуть… полі цапів. Артуре, тобі треба бути там…
— Ось! — місіс Візлі подала містерові Візлі аркуш пергаменту, каламар і обскубане перо.
— …велике щастя, що я про це довідався, — вела далі Діґорова голова, — я прийшов на службу рано, бо мусив вислати кілька сов, і виявив, що весь відділ боротьби з неправильним використанням чарів якраз вирушає в дорогу. Артуре, якщо про це пронюхає Ріта Скітер…
— А які пояснення дав Дикозор? — поцікавився містер Візлі, занурюючи перо в чорнильницю.
Голова містера Діґорі закотила очі. — Каже, що на його подвір’я намагалися проникнути якісь зловмисники. Вони вже нібито підкрадалися до будинку, коли на них напали сміттєві бачки.
— І що ті бачки зробили? — спитав містер Візлі, швидко все занотовуючи.
— Як мені відомо, зчинили шалений гуркіт і почали відстрілюватися сміттям, — пояснив містер Діґорі. — Коли з’явилися полі цапи, один бачок, здається, все ще гасав подвір’ям…
Містер Візлі застогнав. — А що зі зловмисниками?
— Артуре, ти ж знаєш Дикозора, — знову закотила очі Діґорова голова. — Хто б ото вночі підкрадався до його будинку? Скоріш за все то був якийсь контужений бродячий кіт, обліплений картопляними лушпайками. Але якщо Дикозор потрапить у руки відділу боротьби з неправильним використанням чарів, то йому гаплик — згадай про його репутацію. Щоб урятувати Дикозора, треба знайти для нього у твоєму відділі якесь менш суворе звинувачення. Що належиться за вибухові сміттєві бачки?
— Мабуть, попередження, — відповів містер Візлі, що й далі хутко писав, насупивши чоло. — А Дикозор не користувався чарівною паличкою? Він сам ні на кого не нападав?
— Не сумніваюся, що він вискочив з ліжка й почав чарувати крізь вікно все, що бачив, — сказав Діґорі, — але їм буде непросто це довести, адже постраждалих немає.
— Що ж, я побіг, — містер Візлі запхнув у кишеню пергамент з нотатками й кинувся з кухні геть.
Голова містера Діґорі глянула на місіс Візлі.
— Вибачай, Молі, — сказала вона, — що потурбував тебе з самого ранку… але тільки Артур може врятувати Дикозора. Дикозор сьогодні мав би починати роботу на новому місці. І що це на нього вночі найшло?
— Не переймайся, Амосе, — озвалася місіс Візлі. — Може, з’їси на дорогу грінку?
— Добре, давай, — погодився містер Діґорі.
Місіс Візлі взяла зі стола довгими щипцями грінку з маслом, просунула крізь язики полум’я і поклала Діґорі в рот.
— …акую, — нерозбірливо проплямкав він, а тоді з тихим ляскотом щез.
Гаррі чув, як містер Візлі поспіхом прощався з дітьми. Через п’ять хвилин він знову опинився в кухні, зачісуючи волосся гребінцем, а його мантія вже була одягнена правильно.
— Мушу поспішати… добре вчіться, хлопці, — звернувся містер Візлі до Гаррі, Рона та близнюків, натягуючи на плечі плаща й готуючись роз’явитися. — Молі, ти зможеш сама завезти дітей на вокзал?
— Авжеж, зможу, — відповіла вона. — Ти думай про Дикозора, а з нами все буде добре.
Містер Візлі зник, а в кухню зайшли Білл та Чарлі.
— Хтось тут говорив про Дикозора? — поцікавився Білл. — 3 ним знову щось сталося?
— Він каже, що вночі хтось намагався вдертися в його будинок, — пояснила місіс Візлі.
— Дикозор Муді? — замислився Джордж, намащуючи грінку варенням. — Це, бува, не той псих, що…
— Твій тато про Дикозора Муді дуже високої думки, — суворо урвала його місіс Візлі.
— Звичайно, адже наш тато збирає штепселі, — тихенько озвався Фред, коли місіс Візлі вийшла з кухні. — Два чоботи — пара…
— Муді свого часу був видатним чаклуном, — сказав Білл.
— Він давній друг Дамблдора? — поцікавився Чарлі.
— Дамблдора ти ж також не назвеш нормальним? — додав Фред. — Тобто, я знаю, що він геній і все таке…
— А хто такий Дикозор? — запитав Гаррі.
— Він працював у міністерстві, а зараз на пенсії, — пояснив Чарлі. — Я його один раз бачив, коли тато брав мене з собою на роботу. Він був аврором — одним з найкращих… Тобто, ловцем чорних чаклунів, — додав він, побачивши здивовані очі Гаррі. — Половина камер в Азкабані була заповнена саме завдяки йому. Однак він нажив собі купу ворогів… здебільшого серед родин тих людей, яких упіймав… і я чув, що на старість він став справжнісіньким параноїком. Нікому не довіряє. Скрізь бачить чорних чаклунів.
Білл і Чарлі вирішили провести всіх до вокзалу Кінґс Крос, а от Персі почав перепрошувати й нарікати, що в нього дуже багато роботи.
— Я зараз не можу вирватися ні на хвилинку, — пояснював він. — Містер Кравч покладає на мене великі надії.
— Знаєш що, Персі? — серйозним тоном сказав Джордж. — Ще трохи — і він знатиме твоє прізвище.
Місіс Візлі наважилася скористатися телефоном на сільській пошті, щоб замовити три звичайні маґлівські таксі до Лондона.
— Артур хотів домовитися, щоб по нас прибули міністерські машини, — прошепотіла Гаррі на вухо місіс Візлі, коли вони стояли на вмитому дощем подвір’ї, спостерігаючи, як таксисти запихали в машини шість важелезних гоґвортських валіз. — Але не було жодної вільної… От лихо, ці водії такі сердиті, правда?
Гаррі не хотів казати місіс Візлі, що маґлівські таксисти не звикли перевозити верескливих сов, а Левконія зчинила такий галас, що аж у вухах лящало. Не повеселішали вони й від того, що раптом розкрилася Фредова валіза і там несподівано почали вибухати феєрверки з набору “Легендарної піротехніки від доктора Флібустьєра, що не намокає й не перегрівається”. Водій, котрий ніс цю валізу, заверещав з переляку й болю, коли йому в ногу вчепився пазурами Криволапик.
Поїздка була не дуже комфортабельна, бо всі вони мусили втискатися в таксі разом з валізами, які не вмістилися в багажниках. Минуло чимало часу, поки Криволапик нарешті заспокоївся після феєрверку, тож, під’їжджаючи до Лондона, Гаррі, Рон і Герміона були добряче подряпані. Усі зраділи, нарешті опинившись на вокзалі Кінґс Крос, хоч злива періщила ще лютіше, й вони змокли до нитки, волочачи через дорогу валізи.
Гаррі вже знав, як потрапляти на платформу дев’ять і три чверті. Треба було просто пройти крізь, здавалося б, суцільну перегородку між дев’ятою й десятою платформами. Головне — робити це непомітно, щоб не привертати уваги маґлів. Сьогодні для цього вирішили розділитися на групи. Першими пішли Гаррі, Рон і Герміона, бо вони найбільше впадали в око з Левконією і Криволапиком. Друзі невимушено притулилися до перегородки і, не перестаючи розмовляти, прослизнули крізь неї боком… і відразу перед їхніми очима виникла платформа дев’ять і три чверті.
Там уже стояв “Гоґвортський експрес” із лискучим яскраво червоним паротягом. Паротяг пихкав хмарами пари й диму, в яких численні гоґвортські учні та їхні батьки були схожі на примар. Почувши в цій мряці ухкання сов, Левконія загаласувала ще гучніше. Гаррі, Рон і Герміона почали шукати вільних місць, і незабаром уже запихали свій вантаж у купе посередині поїзда. Потім вони знову повистрибували на платформу, щоб попрощатися з місіс Візлі, Біллом та Чарлі.
— Може, я побачуся з вами раніше, ніж ви думаєте, — всміхнувся Чарлі, обіймаючи Джіні.
— Як це? — відразу зацікавився Фред.
— Побачите, — відповів Чарлі. — Тільки не кажіть нічого Персі… бо це, зрештою, “таємна інформація, поки в міністерстві не буде вирішено її оприлюднити”.
— Я сам би хотів цього року побути в Гоґвортсі, — сказав Білл, тримаючи руки в кишенях і сумовито поглядаючи на поїзд.
— Чому? — нетерпляче спитав Джордж.
— Це буде дуже цікавий рік, — сказав Білл і очі в нього заблищали. — Може, мені вдасться знайти вільний час, щоб приїхати й трохи на це подивитися…
— На що на це? — не втерпів Рон.
Але тут пролунав свисток, і місіс Візлі підштовхнула їх до дверей вагона.
— Дякуємо вам за гостинність, місіс Візлі, — сказала Герміона, і всі вони зайшли в купе, зачинили за собою двері й повисовувалися з вікна.
— Дякуємо за все, місіс Візлі! — додав Гаррі.
— Немає за що, діти, — озвалася місіс Візлі. — Я б запросила вас на Різдво, але… ви ж, мабуть, захочете лишитися в Гоґвортсі через… через те чи те.
— Мамо! — почав дратуватися Рон. — Чого це ви всі говорите загадками?
— Сподіваюся, ввечері ви про все довідаєтесь, — усміхнулася місіс Візлі. — Має бути дуже цікаво… до речі, я рада, що змінили правила…
— Які правила? — спитали в один голос Гаррі, Рон, Фред і Джордж.
— Вам усе розповість професор Дамблдор… усе, будьте чемні. Чуєш, Фреде? І ти, Джордже?
Зашипіла пара, й поїзд рушив з місця.
— Скажіть, що там має статися в Гоґвортсі? — закричав з вікна Фред, але місіс Візлі, Білл і Чарлі вже були далеко. — Які правила змінюють?
Та місіс Візлі лише всміхалася й махала рукою. Потяг ще не завернув за поворот, а вона вже роз’явилася разом з Біллом та Чарлі.
Гаррі, Рон і Герміона вернулися у своє купе. Злива періщила у вікна, і крізь них нічого не було видно. Рон відкрив свою валізу, витяг бордову вечірню мантію й накрив нею клітку Левконії, щоб заглушити її ухкання.
— Беґмен хотів нам сказати, що станеться в Гоґвортсі, — сердито буркнув він, сідаючи біля Гаррі. — Пам’ятаєте, на Кубку світу? А моя рідна матінка нічого не каже. Цікаво, що там…
— Цсс! — приклала пальця до вуст Герміона і кивнула на сусіднє купе. Гаррі й Рон прислухалися й почули крізь прочинені двері знайомий лінивий голосок.
— …карочє, старий хотів послати мене замість Гоґвортсу в Дурмстренґ. Він там знайомий з директором… Ви ж знаєте, якої він думки про Дамблдора маґлолюба, а от у Дурмстренґ усіляких злиднів не беруть. Але стара не схотіла, щоб я так далеко їздив до школи. Старий каже, що в Дурмстрензі нормально ставляться до темних мистецтв — не те, що в Гоґвортсі. Там учні їх вивчають конкретно, а не граються в ідіотський захист від них, як ми…
Герміона підійшла навшпиньки до дверей купе і зачинила їх, після чого голосу Мелфоя не стало чути.
— То він вважає, що йому більше підійшов би Дурмстренґ? — сердито сказала вона. — Краще б він справді туди вступив. У нас було б менше з ним мороки.
— Дурмстренґ — це ще одна чаклунська школа? — поцікавився Гаррі.
— Так, — пирхнула Герміона, — але вона має жахливу репутацію. В “Огляді магічних освітніх закладів Європи” написано, що там посилено вивчають темні мистецтва.
— Здається, я щось про неї чув, — невпевнено сказав Рон. — Де вона? В якій країні?
— Цього ніхто не знає, — вигнула брови Герміона.
— Як то… а чому? — спитав Гаррі.
— Кожна чаклунська школа хоче бути найкращою. Дурмстренґ і Бобатон приховують місце свого розташування, щоб ніхто не вивідав їхніх таємниць, — пояснила буденним голосом Герміона.
— Не кажи дурниць, — засміявся Рон. — Дурмстренґ, мабуть, не менший за Гоґвортс, як можна приховати такий величезний замок?
— Але ж Гоґвортс теж прихований, — здивовано глянула на Рона Герміона, — всі про це знають… принаймні ті, хто прочитав “Історію Гоґвортсу”.
— Тобто, лише ти, — скривився Рон. — Ну, розказуй… як можна сховати таку величезну споруду, як Гоґвортс?
— Він зачарований, — пояснила Герміона. — Якщо на нього дивиться маґл, то бачить лише старі руїни з написом коло входу: “ОБЕРЕЖНО, НЕ ЗАХОДИТИ, НЕБЕЗПЕЧНО”.
— То чужим Дурмстренґ теж здаватиметься руїною?
— Мабуть, — знизала плечима Герміона, — або на нього наслано маґлонепроникні чари, як на той стадіон, де відбувався Кубок світу. А щоб не знайшли чужоземні чаклуни, замок могли зробити знекартним…
— Яким?
— Зачарувати будівлю так, щоб її неможливо було знайти на карті. Ти ж також так можеш зробити?
— Е е… мабуть, — промимрив Гаррі.
— Але чомусь мені здається, що Дурмстренґ розміщений десь далеко на півночі, — замислилася Герміона. — Там має бути дуже холодно, бо у їхню шкільну форму входить хутряна пелерина.
— Там можна було б таке вичворяти! — замріявся Рон. — Наприклад, зіштовхнути Мелфоя з льодовика і сказати, що то був нещасний випадок… шкода, що мати його туди не відпустила…
Поїзд мчав на північ, а злива усе лютішала. Небо геть затягло чорними хмарами, а вікна запітніли, тож уже пополудні довелося вмикати світло. У коридорі вагона заторохкотів візочок з харчами, і Гаррі купив для всіх цілу гору тістечок.
По обіді до них завітали їхні друзі. Прийшли Шеймус Фініґан, Дін Томас і Невіл Лонґботом, круглолиций забудькуватий хлопець, якого виховувала грізна бабуся відьма. Шеймус і досі був прикрашений ірландською стрічкою. Її чари давно ослабли. Вона ще пищала: “Трой! Малет! Моран!”, однак уже ледве чутно й знесилено. За півгодини безперервного обговорення квідичу Герміона втомилася, знову розгорнула “Стандартну книгу заклинань для четвертого класу” і почала вивчати замовляння викликання.
Невіл заздрісно слухав хлопців, що вкотре вже переповідали всі перипетії фінального кубкового поєдинку.
— Бабуся не захотіла їхати, — пробелькотів він, ледь не плачучи. — Навіть не поцікавилася, чи є квитки. А там же, мабуть, було так класно.
— Ще й як, — підтвердив Рон. — На, подивись…
Він понишпорив у своїй валізі на верхній полиці й дістав з неї крихітну фігурку, Віктора Крума.
— Ого! — заздрісно вигукнув Невіл, коли Рон поставив Крума на його пухку долоню.
— Ми його бачили прямо перед собою, — додав Рон. — Ми сиділи у Верхній ложі…
— Канєшно, вперше і востаннє в житті, Візлі…
У дверях вигулькнула постать Драко Мелфоя. За ним височіли його кремезні дружки Креб і Ґойл, які за літо повиростали сантиметрів на тридцять. Було ясно, що вони стояли й підслуховували під дверима, які погано зачинили Дін і Шеймус.
— Мелфою, я тебе, здається, сюди не запрошував, — холодно озвався Гаррі.
— Візлі… а що це, блін, таке? — показав Мелфой на клітку Левконії. З неї звисав, похитуючись у ритмі руху поїзда, рукав Ронової вечірньої мантії зі старомодним мереживним манжетом.
Рон хотів було заховати мантію, але Мелфой виявився спритнішим і смикнув за рукав.
— Нє, карочє, ви гляньте! — захоплено вигукнув Мелфой, показуючи Кребові й Ґойлові Ронову мантію. — Ти що, Візлі, оце носитимеш? Ну да… ці ж мантії були дуже модні десь так, тіпа, у 1890 році…
— Заткнися, Мелфою, не тринди! — крикнув Рон, що став такого ж кольору, що й мантія, яку він вихопив з Мелфоєвих рук. Мелфой аж зайшовся зневажливим реготом. Креб і Ґойл дурнувато підгигикували.
— Карочє, Візлі… ти візьмеш участь? Може, хоч трохи прославиш сімейку. Там же світять такі бабки! Якщо виграєш, купиш собі нарешті пристойні лахи.
— Що ти таке верзеш? — огризнувся Рон.
— Питаю, чи ти братимеш участь? — повторив Мелфой. — Ти, мабуть, теж, Поттер? Ти ж ніколи не втратиш нагоди похизуватися.
— Або поясни, Мелфою, що ти маєш на увазі, або вимітайся, — буркнула Герміона, роздратовано відірвавшись від “Стандартної книги заклинань”.
Бліде Мелфоєве обличчя викривилося радістю.
— Ви що, тіпа, не знаєте? — вишкірився він. — Твій старий і братан працюють у міністерстві, а ви нічого не знаєте? О Господи, мій батько розповів мені про це ще хтозна коли… а йому сказав Корнеліус Фадж, адже мій батько пов’язаний з керівництвом міністерства, не те, що твій… він там, мабуть, надто дрібний пішак, щоб йому про це казати… при ньому, мабуть, ніхто про серйозні речі не говорить…
Мелфой знов зареготав, а тоді дав знак Кребові й Ґойлові, і вся трійця зникла.
Рон підбіг до дверей і з такою силою ними грюкнув, аж розлетілася шибка.
— Роне! — докірливо вигукнула Герміона, а тоді витягла чарівну паличку пробурмотіла “Репаро” — і зі скалок знов утворилася цілісінька шибка.
— Він придурюється, ніби знає все, а ми — нічого… — огризнувся Рон. — “Батько пов’язаний з керівництвом міністерства”… Та мого тата давно б уже підвищили… але йому подобається нинішня робота…
— Ми знаємо, — лагідно мовила Герміона. — Не слухай того Мелфоя, Роне…
— Я? Його? Дуже мені треба! — Рон схопив тістечко й люто його розчавив.
Рон сидів набурмосений аж до кінця поїздки. Майже не розмовляючи, вони перевдягалися в шкільні мантії. “Гоґвортський експрес” сповільнив рух і нарешті зупинився на темній станції “Гоґсмід”.
Коли двері поїзда відчинилися, в небі загуркотів грім. Герміона загорнула Криволапика в плащ, а Рон залишив вечірню мантію на клітці з Левконією. Вони зійшли з поїзда, ховаючи голови — періщила шалена злива, ніби їм на голови хтось виливав цілі відра крижаної води.
— Геґріде, привіт! — закричав Гаррі, побачивши наприкінці платформи величезну постать.
— Гаррі, всьо файно? — заревів у відповідь Геґрід, махаючи рукою. — Побачимось на бенкеті, якщо я си не втоплю!
Першокласники за традицією перепливали озеро до Гоґвортського замку в човні з Геґрідом.
— Ой, мені б не хотілося перепливати озеро в таку погоду, — здригнулася Герміона, коли вони поволі просувалися тьмяною платформою в учнівському натовпі. На них чекали з сотня диліжансів без коней. Гаррі, Рон, Герміона і Невіл полегшено залізли в один з них. Клацнули, зачиняючись, двері, і довжелезна процесія диліжансів заторохкотіла, похитуючись і розбризкуючи калюжі, по дорозі до Гоґвортського замку.

— РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ —
Тричаклунський турнір

Диліжанси вкотилися у ворота з крилатими вепрами обабіч і рушили по широкій під’їзній дорозі, небезпечно хитаючись від поривів штормового вітру. Притулившись до вікна, Гаррі бачив, як наближається Гоґвортс, безліч освітлених вікон якого мерехтіли й поблимували за густою завісою дощу. Коли їхній диліжанс зупинився перед величезними дубовими дверима, до яких вели кам’яні сходи, небо прорізала блискавка. Учні з перших диліжансів уже бігли сходами до замку. Гаррі, Рон, Герміона й Невіл зіскочили з диліжанса й теж помчали вгору по східцях. Голови підняли аж тоді, як опинилися у схожому на печеру й освітленому смолоскипами парадному вестибюлі з розкішними мармуровими сходами.
— Ну й періщить! — зітхнув Рон, трусячи головою і розбризкуючи скрізь воду, — якщо злива не вщухне, то озеро вийде з берегів. Я мокрий як хлющ… ОЙ!
Зненацька зі стелі на Ронову голову впала і луснула велика червона повітряна кулька з водою. Мокрий з голови до ніг Рон заточився на Гаррі — і в цю мить упала друга водяна бомба. Ледь не зачепивши Герміону, вона вибухла в Гаррі під ногами, заливши холоднючою водою його кросівки й шкарпетки. Учні заверещали й заштовхалися, намагаючись утекти з лінії обстрілу. Гаррі глянув угору й побачив завислого над ними Півза Полтерґейста, маленького чоловічка в капелюсі з дзвіночками та в оранжевім “метелику”. Його широке зловтішне обличчя скривилося в гримасі зосередженості, адже він цілився в наступну жертву.
— ПІВЗЕ! — пролунав сердитий голос. — Півзе, спускайся! НЕГАЙНО!
З Великої зали вибігла професорка Макґонеґел, заступниця директора й вихователька ґрифіндорців. Вона послизнулася на мокрій підлозі й ухопила за шию Герміону, щоб не впасти. — Ой… вибач, міс Ґрейнджер.
— Нічого, пані професорко! — простогнала Герміона, розтираючи собі горло.
— Півзе, НЕГАЙНО спускайся! — гримнула професорка Макґонеґел, поправляючи свого гостроверхого капелюха й зиркаючи вгору крізь квадратні окуляри.
— Та я ж нічого не роблю! — захихотів Півз, жбурляючи водяну бомбу на дівчат п’ятикласниць, які заверещали й кинулися до Великої зали. — Вони й так мокрі, правда ж? Задрипанки малі! Ой ой ой ой ой! — І він скерував наступну бомбу на гурт щойно прибулих другокласників.
— Я покличу директора! — крикнула професорка Макґонеґел. — Попереджаю тебе, Півзе…
Півз висолопив язика, жбурнув на дітей решту водяних бомб і шугонув угору понад мармуровими сходами, регочучи мов божевільний.
— Можете йти! — різко кинула професорка Макґонеґел забризканим водою учням. — До Великої зали, швидко!
Послизаючись і ковзаючи, Гаррі, Рон та Герміона рушили через вестибюль до подвійних дверей праворуч. Рон розлючено бурмотів собі щось під ніс, відкидаючи з лоба мокре волосся.
Велика зала була, як і завжди, розкішно прикрашена до першого шкільного бенкету. Золоті тарілки й келихи виблискували в сяйві сотень свічок, що висіли в повітрі над столами. Учні перемовлялися, сидячи за чотирма довгими столами, а за п’ятим столом, обличчям до учнів, розташувалися викладачі. Гаррі, Рон і Герміона проминули столи слизеринців, рейвенкловців та гафелпафців і сіли з ґрифіндорцями наприкінці зали, неподалік від ґрифіндорського привида Майже Безголового Ніка. Перламутрово білий і напівпрозорий, Нік був одягнений у звичний каптан з високим стоячим коміром. Комір не лише надавав Нікові святкового вигляду, але й утримував на місці його майже відтяту голову.
— Добрий вечір, — радісно привітався він з учнями.
— Що в ньому доброго? — буркнув Гаррі, знімаючи кросівки й виливаючи з них воду. — Скоріше б уже починали Сортування, бо я вмираю з голоду.
Сортування учнів по різних гуртожитках відбувалося на початку кожного навчального року, але так сталося, що Гаррі не бачив жодної з цих церемоній, крім своєї власної. Було б цікаво побачити ще хоч одну.
І тут його хтось покликав схвильованим голосом: — Привіт, Гаррі!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве