Джоан К. Роулінг. “Гаррі Поттер і келих вогню”

Це був Колін Кріві, третьокласник, для якого Гаррі був справжнім героєм.
— Привіт, Коліне, — стримано озвався Гаррі.
— Гаррі, знаєш, що? Знаєш? Мій брат теж сюди вступив! Мій брат Дені!
— Е е… це добре, — відповів Гаррі.
— Він такий радий! — аж підскакував на стільці Колін. — Хоч би він потрапив у Ґрифіндор! Гаррі, тримай за нього кулаки, добре?
— Ну у… добре, — погодився Гаррі. Він знов обернувся до Герміони, Рона й Майже Безголового Ніка. — Зазвичай брати й сестри потрапляють у ті самі гуртожитки, правда? — поцікавився він. Адже всіх сімох Візлів було розподілено в Ґрифіндор.
— Та ні, не завжди, — заперечила Герміона. — У Парваті Патіл сестру близнючку, схожу на неї, мов дві краплі води, направили до Рейвенклову.
Гаррі глянув на стіл викладачів. Там було більше порожніх місць, ніж завжди. Геґрід, зрозуміло, ще й досі перевозив через озеро першокласників. Професорка Макґонеґел, скоріше за все, стежила, чи добре витруть підлогу у вестибюлі. Але був порожній ще один стілець, і Гаррі не міг збагнути, хто саме відсутній.
— А де новий учитель захисту від темних мистецтв? — запитала Герміона, яка теж дивилася на викладацький стіл.
Жоден їхній колишній викладач захисту від темних мистецтв не протримався на своїй посаді більше року. Гаррі найдужче полюбив професора Люпина, котрий звільнився торік. Він ще раз оглянув усіх учителів, та не помітив там жодного нового обличчя.
— Мабуть, нікого не знайшли! — стурбовано вигукнула Герміона.
Гаррі придивився пильніше. Крихітний професор Флитвік, учитель замовлянь, сидів на купі подушок поруч з професоркою Спраут, учителькою гербалогії, з під капелюшка в котрої вибивалося сиве волосся. Вона розмовляла з професоркою Сіністрою з кафедри астрономії. З другого боку від професорки Сіністри сидів гачконосий, з масним волоссям і жовтуватим лицем майстер зілля й настійок Снейп. Цього професора Гаррі найдужче не любив. Снейп відповідав йому взаємністю, і його ненависть ще дужче зросла торік, коли Гаррі допоміг Сіріусові втекти з під самісінького довжелезного Снейпового носа. Снейп і Сіріус ворогували ще зі шкільних років.
Біля Снейпа стояв порожній стілець. Там, мабуть, мала сидіти професорка Макґонеґел. Далі, в самому центрі столу, височів професор Дамблдор, директор школи. Його густе сріблясте волосся й така сама борода іскрилися в світлі свічок, а розкішна темно зелена мантія була розшита численними зірками та місяцями. Дамблдор сперся підборіддям на довжелезні тонкі пальці й замислено розглядав стелю крізь окуляри, що скидалися на два півмісяці. Гаррі теж глянув на стелю. Ця зачарована стеля завжди відтворювала справжнє небо, що ніколи досі ще не було таке розбурхане. По ньому мчали чорні й фіолетові хмари, а коли знадвору долинав гуркіт грому, на стелі спалахувала блискавка.
— Скоріше б, — простогнав біля Гаррі Рон. — Я з’їв би й гіпогрифа.
Не встиг він це сказати, як відчинилися двері Великої зали й запанувала тиша. За професоркою Макґонеґел у залу зайшла довга вервечка першокласників. Гаррі, Рон і Герміона сиділи мокрі, але це було ніщо супроти першачків! Виникало враження, що вони перепливали озеро вплав, а не на човні. Усі тремтіли від холоду й хвилювання, вишикувавшись перед учительським столом обличчями до решти учнів — усі, крім найменшого хлопчика з волоссям мишачого кольору, загорнутого в Геґрідів плащ з кротячого хутра. Плащ був такий величезний, що здавалося, ніби хлопчина загорнувся в чорне хутряне шатро. Його дрібне личко збуджено визирало з коміра плаща. Коли він зустрівся поглядом з Коліном Кріві, то виставив великого пальця руки й прошепотів: — Я впав у озеро! — Він явно цим пишався.
Професорка Макґонеґел поставила перед першокласниками триногий ослінчик, на якому лежав старезний, брудний і полатаний чаклунський капелюх. Першачки на нього витріщилися. Усі інші — теж. Якусь мить панувала тиша. Далі біля крисів капелюха з’явився отвір, що нагадував роззявлений рот, і залунала пісня:

Років з тисячу тому, як мене пошили,
тут четверо чаклунів школу учворили.
Був то мужній Ґрифіндор зі степів широких,
чарівниця Рейвенклов з поміж скель високих,
солоденька Гафелпаф з вибалків квітучих,
й честолюбний Слизерин із боліт смердючих.
Закортіло дуже їм школу відкривати,
щоб у ній чарівників юних научати.
Гоґвортс створено було в ті часи прадавні,
й свій гуртожиток завів кожен предок славний.
Різні вартості вони вклали нам у руки,
тож нам треба обирати стрижень для науки.
В Ґрифіндорі споконвік мужніх шанували,
в Рейвенклов з усіх усюд мудрих набирали.
В Гафелпаф приймали тих, хто був працьовитий,
а до Слизерену — тих, хто гоноровитий.
Всі чотири чаклуни учнів добирали,
та вони не вічні теж — що робити мали?
Мусив Ґрифіндор мене з голови знімати…
Тож відтоді мушу я вас розподіляти.
Надягніть мене мерщій, сядьте в нашім колі,
знайду місце я для всіх у Гоґвортській школі!

Сортувальний Капелюх доспівав свою пісню, і Велика зала аж задзвеніла від оплесків.
— Коли відбирали нас, він співав іншу пісеньку, — зауважив Гаррі, аплодуючи разом з усіма.
— Щороку він співає щось інше, — пояснив Рон. — Капелюхове життя, мабуть, страшенно нудне. Думаю, він цілісінький рік тільки те й робить, що складає собі нову пісню.
Професорка Макґонеґел розгорнула великий сувій пергаменту.
— Коли я називатиму чиєсь ім’я, ви маєте сідати на ослінчик і надягати капелюха, — оголосила вона першокласникам. — Тоді капелюх скерує вас до певного гуртожитку, і ви сядете за відповідний стіл.
— Стюарт Екерлі!
Хлопчина, що тремтів з голови до ніг, підійшов до ослінчика, сів на нього й надів Сортувального Капелюха.
— Рейвенклов! — вигукнув Капелюх.
Стюарт Екерлі зняв Капелюха й побіг до рейвенкловського столу, де його зустріли оплесками. Гаррі помітив там рейвенкловського ловця Чо Чанґ, яка радісно привітала Стюарта Екерлі. На якусь мить Гаррі відчув дивне бажання теж опинитися за рейвенкловським столом.
— Малкольм Беддок!
— Слизерин!
Захоплено заревіли учні з протилежного боку зали. Гаррі побачив Мелфоя, що оплесками вітав за слизеринським столом Беддока. “Цікаво, чи знає Беддок, скільки вийшло зі Слизерину темних чаклунів і відьом?” — подумав Гаррі. Фред і Джордж зневажливо засичали в спину Малкольмові Беддоку.
— Елеонора Бренстоун!
— Гафелпаф!
— Оувен Колдвел!
— Гафелпаф!
— Ден Кріві!
Малюк Ден Кріві вийшов наперед, хитаючись і плутаючись у Геґрідовому кротячому плащі, а сам Геґрід тієї миті нишком прокрався до вчительського столу через бокові двері. Удвічі вищий і принаймні втричі ширший за нормального чоловіка, Геґрід зі своїм довжелезним кудлатим чорним волоссям і бородою мав доволі лютий вигляд. Але це враження було оманливе, адже Гаррі, Рон і Герміона знали, що серце в Геґріда добре. Він підморгнув їм, сідаючи скраєчку за вчительський стіл, і глянув на Деніса Кріві, що натягував на голову Сортувального Капелюха. Капелюх роззявив свого “рота” й вигукнув:
“Ґрифіндор!”
Геґрід заплескав разом з ґрифіндорцями, а усміхнений Дені зняв Капелюха й побіг до свого брата.
— Колін, я випав з човна! — заторохтів він, падаючи з розгону на вільний стілець. — С супер! А мене там щось у воді підхопило й випхнуло назад у човен!
— Круто! — захоплено сказав Колін. — Мабуть, Дені, то був велетенський кальмар!
— Ого! — роззявив рота Ден, ніби тільки й мріяв про таке щастя: впасти в розбурхане глибочезне озеро й бути врятованим велетенським морським чудовиськом.
— Дені! Дені! Бачиш отого хлопця? Чорнявого, в окулярах? Бачиш? А знаєш, Дені, хто це?
Гаррі відвернувся й глянув на Сортувальний Капелюх, що обирав гуртожиток для Емми Добз.
Сортування тривало. Перелякані хлопці й дівчата підходили по черзі до триногого ослінчика, і їх залишалося дедалі менше.
— Чого так довго? — простогнав Рон, потираючи живіт.
— Роне, Сортування важливіше за їжу, — докірливо мовив Майже Безголовий Нік, а тим часом до Гафелпафу вибрали Лауру Медлі.
— Авжеж, особливо, якщо ти мертвий, — пирхнув Рон.
— Сподіваюся, нові ґрифіндорці будуть на висоті, — заплескав Майже Безголовий Нік Наталі Макдональд, яку скерували до Ґрифіндору. — Ми ж не хочемо, щоб перервалася смуга наших перемог?
Ґрифіндор ось уже третій рік поспіль вигравав чемпіонат гуртожитків.
— Ґрем Прічард!
— Слизерин!
— Орла Кверк!
— Рейвенклов!
І ось, після того, як Кевіна Вітбі направили до Гафелпафу, церемонія Сортування закінчилася.
Професорка Макґонеґел взяла ослінчик з Капелюхом і винесла із зали.
— Нарешті, — зрадів Рон, хапаючи ножа з виделкою й очікувально зиркаючи на золотий таріль.
Професор Дамблдор звівся на ноги і всміхнувся учням, широко розвівши руки.
— Я хочу вам сказати всього два слова, — пролунав у залі його низький голос. — Напихайте кендюхи!
— Мудрі слова! — погодилися Рон і Гаррі, а тарелі в них на очах наповнилися їжею.
Майже Безголовий Нік сумно поглядав на Гаррі, Рона й Герміону, що накладали собі всіляких наїдків.
— ‘овний ‘айф, — тішився Рон, набивши рота картопляним пюре.
— Вам іще пощастило з бенкетом, — озвався Майже Безголовий Нік. — Бо сьогодні на кухні зчинився такий гармидер!
— А ‘о ‘ам с’алося? — поцікавився Гаррі, пережовуючи великий кусень м’яса.
— Та знову Півз, — пояснив Майже Безголовий Нік, хитнувши головою так, що вона ледве втрималася йому на плечах. Він поправив коміра й вів далі. — Сварка, як завжди. Півз хотів відвідати бенкет, але про це не може бути й мови. Ви ж його знаєте — ніякого виховання, не може минути тарілки з їжею, щоб її не перекинути. Ми, привиди, зібралися на нараду. Гладкий Чернець запропонував дати йому останній шанс виправитися, але Кривавий Барон, на щастя, був категорично проти.
Кривавий Барон — слизеринський привид, був кощавий, неговіркий і вкритий плямами сріблястої крові. У всьому Гоґвортсі Півз побоювався лише його.
— Півз і справді здавався чимось роздратованим, — похмуро буркнув Рон. — А що він накоїв на кухні?
— Та як завжди, — знизав плечима Майже Безголовий Нік. — Зчинив гармидер і розгардіяш. Порозкидав баняки й горщики. Залив усе супом. До смерті налякав ельфів домовиків…
Дзинь! — Герміона перекинула золотого келиха. Гарбузовий сік вилився на скатертину, та Герміона навіть не помітила.
— Ельфів домовиків? — ошелешено втупилася вона в Майже Безголового Ніка. — Вони є тут, у Гоґвортсі?
— Аякже, — здивовано глянув на неї Майже Безголовий Нік. — Їх тут повно. Понад сто.
— Але я жодного не бачила! — вигукнула Герміона.
— Вони ж серед білого дня не виходять з кухні, — пояснив Майже Безголовий Нік. — Тільки вночі, щоб поприбирати в замку… почистити каміни і все таке… тобто, ви й не повинні їх бачити. Ельф домовик тоді гарний, коли його ніхто не помічає, правда?
Герміона не зводила з нього очей.
— Але ж їм за це платять? — спитала вона. — Вони ж не працюють у вихідні? Мають відпустки у зв’язку з хворобою, отримують пенсії і так далі?
Майже Безголовий Нік так зареготав, що аж комір збився набік, голова впала донизу й повисла на клаптику шкіри та м’язів, що з’єднували її з шиєю.
— Пенсії й відпустки? — він поставив голову на місце і знову підпер її коміром. — Та ельфам домовикам не потрібні пенсії й відпустки!
Герміона відштовхнула від себе тарілку з їжею, до якої майже не торкалася.
— Та ‘осить тобі, ‘ерміоно, — пирхнув Рон, обсипавши Гаррі крихтами пирога з м’ясом. — Ой, ‘аррі, ‘ибач… — Він проковтнув шматок. — Голодуванням ти їм пенсії не здобудеш!
— Рабська праця! — люто засопіла носом Герміона. — Ось звідки взялася ця вечеря. Завдяки рабській праці
І вона відмовилася з’їсти бодай шматочок.
Дощ і далі періщив у темні високі вікна. Шибки забряжчали від чергового розкоту грому, а на захмареній стелі спалахнула блискавка, освітивши золоті тарелі, на яких з’явилися нові страви.
— Герміоно, домашній торт з мелясою! — спокушав її Рон. — Смородиновий пиріг, дивись! Шоколадне печиво!
Але Герміона глянула на нього поглядом професорки Макґонеґел, і Рон замовк.
Коли з тарелів пощезали навіть крихти від тортів, Албус Дамблдор знову звівся на ноги. Усі розмови відразу стихли, було чути лише завивання вітру та барабанний дріб дощу.
— Отже, — всміхнувся до учнів Дамблдор, — ми вже наїлися й напилися (тут Герміона обурено пирхнула), тож прошу вашої уваги для деяких оголошень.
Наш сторож, містер Філч, попросив мене повідомити, що цього року до списку заборонених у замку предметів долучено верескливі йо йо, пазуристі літальні тарілки та навіжені бумеранги. Повний список складається, якщо не помиляюся, з чотирьохсот тридцяти семи пунктів. Усі, кого це зацікавить, можуть прочитати його в кабінеті містера Філча.
Куточки Дамблдорових вуст смикнулися.
— Як завжди, — далі вів він, — хочу нагадати, що всім учням заборонено доступ до лісу на території школи, а село Гоґсмід можна відвідувати тільки старшокласникам, починаючи з третього класу. З превеликим жалем мушу також повідомити, що цього року не розігруватиметься кубок гуртожитків з квідичу.
— Що?! — вигукнув Гаррі. Він зиркнув на Фреда і Джорджа, своїх товаришів по квідичній команді. Вони приголомшено хапали ротом повітря.
Дамблдор провадив далі:
— Річ у тім, що в жовтні почнуться змагання, які триватимуть цілий навчальний рік, і вчителі будуть присвячувати їм майже весь свій час і майже всю енергію — я впевнений, що ви отримаєте від цього неабияке задоволення. З великою приємністю хочу оголосити, що цього року в Гоґвортсі…
Але тут оглушливо прогуркотів грім, а двері Великої зали раптом розчахнулися.
У них з’явився чоловік, закутаний у чорну дорожню мантію, який спирався на довгий ціпок. Усі присутні в залі повернулися до незнайомця, котрого раптом освітила блискавка, що яскраво спалахнула на стелі. Він відкинув з голови каптур, струснув довжелезною гривою сивого волосся й рушив до вчительського столу.
Кожен його крок глухо відлунював у Великій Залі. Він наблизився до вчительського столу, повернув праворуч і важко пошкутильгав до Дамблдора. На стелі знову спалахнула блискавка. Герміона зойкнула.
Блискавка осяяла гострі риси обличчя прибульця, схожого на яке Гаррі ще не бачив. Воно, здавалося, було вирізьблене зі старого дерева кимось таким, хто ледве уявляв, які на вигляд людські обличчя, та ще й не дуже вправно володів різцем. Шкіра була вкрита шрамами. Рот нагадував глибоку навскісну рану, а значної частини носа не було взагалі. Та найжахливіші в чоловіка були очі.
Одне — маленьке, чорне й блискуче, мов намистина. Друге — велике й кругле, мов монета, сірувато голубе. Це голубе око безперестанку й не кліпаючи рухалося на всі боки, цілком незалежно від нормального ока. А тоді закотилося кудись углиб черепа, залишивши на виду лише більмо.
Незнайомець підійшов до Дамблдора. Він простяг руку, вкриту, як і обличчя, суцільними шрамами, і Дамблдор потис її, пробурмотівши ледь чутно якісь слова. Він ніби спитав про щось у чужинця, а той похмуро похитав головою і впівголоса щось відповів. Дамблдор запросив його жестом до вільного стільця праворуч від себе.
Чужинець сів, відкинув з обличчя гриву сивого волосся, підсунув до себе таріль із сосисками, підняв її до залишків носа й принюхався. Тоді витяг з кишені маленького ножика, проштрикнув ним сосиску й почав їсти. Його нормальне око втупилося в сосиску, а от голубе й далі безперервно крутилося на всі боки, озираючи залу й учнів у ній.
— Дозвольте відрекомендувати вам нового вчителя захисту від темних мистецтв, — весело пролунали в тиші Дамблдорові слова. — Це професор Муді.
Зазвичай нових учителів вітали оплесками, та цього разу не заплескав ніхто, крім Дамблдора та Геґріда. Проте й вони досить швидко зупинилися, бо їхні оплески серед гнітючої тиглі прозвучали неприродно. Усі інші були так приголомшені химерним виглядом Муді, що просто вп’ялися в нього очима.
— Муді? — пробурмотів Ронові Гаррі. — Дикозор Муді? Це той, кого твій тато з самого ранку помчав рятувати?
— Та ніби так, — очманіло пробелькотів Рон.
— А що з ним сталося? — прошепотіла Герміона. — Що з його обличчям?
— Не знаю, — відповів пошепки Рон, зацікавлено розглядаючи Муді.
Муді, здавалося, анітрохи не збентежив цей не дуже теплий прийом. Навіть не глянувши на глек з гарбузовим соком перед собою, він вийняв зі своєї дорожньої мантії невеличку баклажку й добряче до неї приклався. Коли він підносив руку, його мантія відхилилась, і Гаррі побачив під столом частину дерев’яної ноги, що завершувалася кігтистою стопою.
Дамблдор знову прокашлявся.
— Як я вже казав, — усміхнувся він учням, що й далі очманіло розглядали Дикозора Муці, — ми удостоєні честі в наступні місяці провести тут змагання, які не відбувалися вже понад сторіччя. З превеликим задоволенням доводжу до вашого відома, що цього року в Гоґвортсі проходитиме Тричаклунський турнір.
— ЖАРТУЄТЕ! — вигукнув уголос Фред Візлі.
Напруженість, що охопила було залу, коли тут з’явився Муді, зненацька розвіялася. Майже всі розреготались, а Дамблдор доброзичливо усміхнувся.
— Я не жартую, містере Візлі, — додав він, — але… до речі, цього літа я почув чудовий жарт про троля, відьму й гнома, що пішли разом до бару…
Професорка Макґонеґел голосно закашлялася.
— Е е… але, мабуть, іншим разом… так… — затнувся Дамблдор. — То на чому я зупинився? Ага, Тричаклунський турнір… Не всі з вас знають, що на ньому діється, тож ті, хто знає, не будуть, сподіваюся, проти, якщо я коротенько все поясню.
Отож Тричаклунський турнір було започатковано років сімсот тому як товариське змагання між трьома найбільшими в Європі чаклунськими школами — Гоґвортсом, Бобатоном та Дурмстренґом. Кожна школа визначала свого чемпіона, і ці три чемпіони змагалися у виконанні трьох магічних завдань. Щоп’ять років кожна школа почергово приймала в себе учасників турніру, і це вважалося найкращим засобом налагодження контактів між юними чаклунами й чарівницями різних національностей… аж доки смертність не зросла аж так, що турнір було зупинено.
— Смертність? — стурбовано прошепотіла Герміона. Проте більшість учнів не поділяли її тривоги. Вони збуджено перешіптувалися, та й Гаррі самому було цікавіше більше довідатися про турнір, аніж перейматися смертями, що сталися сотні років тому.
— За минулі століття було кілька спроб відновити турнір, — вів далі Дамблдор, — та жодна з них не здобулася на успіх. Однак наші відділи міжнародної магічної співпраці, а також магічної фізкультури і спорту вирішили, що настав час для нової спроби. Цього літа ми ретельно попрацювали над тим, щоб жоден чемпіон або чемпіонка не зазнали смертельної небезпеки.
Директори Бобатону і Дурмстренґу прибудуть сюди в жовтні з остаточними переліками претендентів, а відбір трьох чемпіонів відбуватиметься під час Гелловіну. Непідкупний суддя вирішить, хто з учнів найдостойніший змагатися за Тричаклунський кубок, за честь своєї школи і за персональний приз — тисячу ґалеонів.
— Це мій шанс! — прошепотів Фред Візлі, і обличчя в нього аж засяяло від перспективи такої нечуваної слави й багатства. Та не він один уявив себе чемпіоном Гоґвортсу. Гаррі бачив, як за столами учні пожирали поглядами Дамблдора або гарячково перешіптувалися з сусідами. Та ось Дамблдор заговорив знову, і в залі відразу запанувала тиша.
— Я знаю, що кожен з вас прагнув би завоювати для Гоґвортсу Тричаклунський кубок, — сказав він, — але директори шкіл учасниць та Міністерство магії узгодили певні вікові обмеження щодо цьогорічних претендентів. Отже, учасниками конкурсу зможуть стати лише повнолітні учні, яким виповнилися не менше сімнадцяти років. Ми, — Дамблдор заговорив трохи голосніше, бо дехто з учнів заобурювався, а близнюки Візлі взагалі оскаженіли, — вважаємо це необхідною умовою, адже турнірні завдання залишаються складними й небезпечними попри всі запобіжні заходи, тож малоймовірно, щоб з ними могли впоратися учні молодших класів. Я особисто подбаю, щоб жоден неповнолітній учень не зміг замилити очі нашому непідкупному судді й хитрощами стати чемпіоном Гоґвортсу. — Він зиркнув на протестуючі обличчя Фреда й Джорджа, а його ясно сині очі зблиснули. — Тому я прошу: якщо вам не виповнилося сімнадцяти років, на конкурс не зголошуйтесь.
У жовтні сюди прибудуть делегації Бобатону і Дурмстренґу. Вони залишаться з нами на більшу частину року. Я знаю, що ви гостинно приймете наших закордонних гостей, а також щиро підтримаєте обраного чемпіона або чемпіонку Гоґвортсу. Однак уже пізня година, а завтра зранку вам треба прийти на уроки бадьорими й виспаними. Спати! Мерщій!
Дамблдор сів на місце й почав розмовляти з Дикозором Муді. Учні галасливо повставали з за столів і попрямували до дверей у вестибюль.
— Так не можна! — обурився Джордж Візлі, що не приєднався до юрби, а скочив на ноги і гнівно вп’явся очима у Дамблдора. — Нам буде сімнадцять у квітні, невже нам не можна буде хоч спробувати?
— Мене вони не зупинять, — затявся Фред, люто зиркаючи на вчительський стіл. — Чемпіони зможуть робити те, чого нам ніколи тут не дозволяють. А ще ж і приз — тисяча ґалеонів!
— Ага, — повторив Рон з відсутнім виразом обличчя. — Тисяча ґалеонів…
— Ходімо вже, — гукнула Герміона, — ми тут залишимося самі, якщо ви не зрушите з місця.
Гаррі, Рон, Герміона, Фред і Джордж пішли до вестибюлю. Фред з Джорджем намагалися вгадати, як саме Дамблдор не допустить до участі в турнірі тих, кому не виповнилося сімнадцяти.
— А що то за непідкупний суддя, котрий вирішуватиме, хто стане чемпіоном? — поцікавився Гаррі.
— Не знаю, — відповів Фред, — але ми мусимо якось його обдурити. Думаю, Джорджику що нам вистачить кількох крапель старечого зілля…
— Але ж Дамблдор знає, що ви неповнолітні, — засумнівався Рон.
— Знає, але хто стане чемпіоном, вирішуватиме не він, — розсудливо мовив Фред. — Мені здається, що суддя просто обере найкращого з тих, хто записався на конкурс, і не зважатиме, скільки кому років. Просто Дамблдор не хоче, щоб ми подавали свої кандидатури.
—Але ж бували смертельні випадки! — стривожено нагадала Герміона, коли вони зайшли у двері, сховані за гобеленом, і вузенькими сходами рушили вгору.
— Так, — відмахнувся Фред, — але ж то було хтозна коли! Та й узагалі — хто не ризикує, той не п’є шуму панського! Рон, а що, коли ми придумаємо, як обкрутити Дамблдора? Візьмеш участь у конкурсі?
— Як гадаєш? — спитав у Гаррі Рон. — Було б класно, ге? Хоч вони, мабуть, захочуть когось старшого… не знаю, чи ми готові…
— Я точно не готовий, — похмуро озвався за спинами у Фреда й Джорджа Невіл. — Але моя бабуся, мабуть, хотіла б, щоб я спробував. Вона завжди каже, що я повинен підтримувати родинну честь. Мені лише треба… ой!… — Невілова нога провалилася між сходинками. У Гоґвортсі було безліч таких сходів з пастками. Старші учні саме про цю підступну сходинку давно вже знали й перестрибували її автоматично, але Невіл, як завжди, знову про неї забув. Гаррі й Рон схопили його під пахви й витягли назад, а лицар в обладунках нагорі аж забрязкав і зарипів зі сміху.
— Замовкни, ти, — гаркнув йому Рон, грюкнувши по заборолу.
Вони підійшли до входу у ґрифіндорську вежу, що ховався за великим портретом Гладкої Пані в рожевій шовковій сукні.
— Пароль? — спитала вона.
— Бридня, — озвався Джордж.
Портрет відхилився, відкривши отвір у стіні, крізь який вони всі пролізли. У каміні потріскував вогонь, обігріваючи круглу вітальню, де було багато столів та м’яких крісел. Герміона похмуро зиркнула на мерехтливе полум’я, і Гаррі виразно почув, як вона пробурмотіла “рабська праця”, перш ніж сказала їм “на добраніч” і попрямувала до дівчачої спальні.
Гаррі, Рон і Невіл піднялися гвинтовими сходами у свою спальню, що містилася на верхньому поверсі вежі. Під стінами височіло п’ять ліжок зі стовпчиками й темно червоними запонами, а біля них стояли валізи їхніх власників. Дін і Шеймус уже готувалися до сну. Шеймус причепив до узголів’я ліжка ірландську стрічку, а Дін повісив над тумбочкою плакат Віктора Крума. Поряд висів його старий плакат Вестгемської футбольної команди.
— Маразм, — зітхнув Рон, киваючи на нерухомих футболістів.
Гаррі, Рон і Невіл перевдяглися в піжами й полягали. Хтось, очевидно, ельф домовик, уже поклав під простирадла грілки. Було неймовірно затишно лежати в ліжку, прислухаючись до бурі, що лютувала надворі.
— Мабуть, я теж запишуся, — сонно пробурмотів у темряві Рон, — якщо Фред і Джордж придумають, як… Такий турнір… усе ж може бути, правда?
— Ага… — Гаррі перевернувся на другий бік, а в голові у нього промайнули яскраві картинки… він переконав непідкупного суддю, що йому сімнадцять років… він став чемпіоном Гоґвортсу… стояв на полі, тріумфально піднявши вгору руки, а всі учні плескали й кричали… він щойно переміг у Тричаклунському турнірі… серед натовпу вирізнялося обличчя Чо Чанґ, яке аж сяяло від захвату..
Гаррі розплився в усмішці, радий, що Рон не міг цього бачити.

— РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ —
Дикозор Муді

До ранку гроза вщухла, але стеля у Великій залі була й досі похмура. Важкі свинцево сірі хмари вирували над головами Гаррі, Рона й Герміони, коли ті вивчали за сніданком розклад уроків. Неподалік від них Фред, Джордж і Лі Джордан обговорювали магічні засоби старіння — для того, щоб хитрощами проникнути на Тричаклунський турнір.
— Сьогодні непогано… цілий ранок будемо надворі, — зрадів Рон, проводячи пальцем по понеділковій колонці розкладу, — гербалогія з гафелпафцями і догляд за магічними істотами… от чорт, і знову зі слизеринцями…
— Після обіду — подвійне віщування, — простогнав Гаррі. Крім зілля й настійок, він найбільше не любив віщування. Професорка Трелоні постійно провіщала Гаррі смерть, а це його страшенно дратувало.
— А чого ж ти його не покинув, як я? — жваво озвалася Герміона, намащуючи грінку маслом. — Вивчав би тоді щось нормальне, скажімо, числомагію.
— Бачу, ти знов почала їсти, — зауважив Рон, дивлячись, як Герміона щедро намащує варенням грінку з маслом.
— Я вирішила, що є кращі методи боротьби за права ельфів, — набундючилася Герміона.
— Аякже. А ще ти голодна, — хихикнув Рон.
Зненацька щось зашелестіло над їхніми головами, й у відчинені вікна влетіло біля сотні сов з ранковою поштою. Гаррі машинально глянув угору, але серед безлічі сірих та рудих птахів не проглядалося білого кольору. Сови закружляли над столами, шукаючи своїх адресатів. Велика сіра сова підлетіла до Невіла Лонґботома й кинула йому на коліна пакунок — Невіл майже завжди забував щось удома. З другого боку зали пугач Драко Мелфоя сів йому на плече, доставивши звичний набір домашніх тістечок та цукерок. Намагаючись приховати розчарування, Гаррі знову взявся за кашу. Невже з Гедвіґою щось сталося, і Сіріус не отримав його листа?
Ці думки гризли Гаррі, доки він ішов стежкою між мокрої рослинності до третьої оранжереї. Там його увагу відволікла професорка Спраут, що продемонструвала класові небачено гидкі рослини. Вони були схожі на величезних чорних слимаків, що стирчали вгору з землі. Рослини легенько звивалися й мали на собі великі лискучі пухлини, заповнені якоюсь рідиною.
— Буботруби, — весело пояснила їм професорка Спраут. — Їх треба притиснути й вичавити гній…
— Що? — перепитав з огидою Шеймус Фініґан.
— Гній, Фініґане, гній, — повторила професорка Спраут. — Він дуже цінний, тож старайтеся його не розливати. Збирайте гній в оці пляшки. Надіньте рукавиці з драконячої шкури, бо нерозведений буботрубний гній може дуже кумедно подіяти на руки.
Вичавлювати гній з буботрубів було водночас і гидко й цікаво. З кожної луснутої пухлини бризкала густа жовто зелена рідина, що мала різкий запах бензину. Учні наповнювали нею пляшки, і до кінця уроку назбирали кілька літрів гною.
— Ото вже зрадіє Мадам Помфрі, — мовила професорка Спраут, закорковуючи останню пляшку. — Буботрубний гній — чудові ліки від найстійкіших форм прищавості. Тепер учням не доведеться від розпачу робити різні дурниці, щоб позбутися юнацьких прищів.
— Бідна Луїза Міджен, — тихенько проказала гафелпафка Анна Ебот. — Вона наслала на свої прищі прокляття.
— Дурне дівчисько, — похитала головою професорка Спраут. — Але мадам Помфрі врешті решт повернула їй носа на місце.
У замку глухо пробамкав дзвін, сигналізуючи про кінець уроку, і учні розділилися на дві групи. Гафелпафці кам’яними сходами подибали на урок трансфігурації, а ґрифіндорці попрямували в інший бік, до дерев’яної хатинки Геґріда, що стояла на узліссі Забороненого лісу.
Геґрід чекав біля хатинки, тримаючи за нашийник свого величезного чорного пса Ікланя. На землі коло його ніг стояло кілька відкритих дерев’яних ящиків, а Іклань скавучав і натягував нашийника, намагаючись дослідити вміст ящиків зблизька. Коли учні наблизилися, вони почули чудернацьке тарахкотіння, що періодично переривалося якимись мовби вибухами.
— Добрий ранок! — привітався Геґрід, усміхаючись Гаррі, Ронові й Герміоні. — Зачекаймо ще слизеринців, бо вони ж си не схочуть таке пропустити — це ж вибухозаді скрути.
— Що що? — перепитав Рон.
Геґрід показав на ящики.
— Бе е! — скривилася Лаванда Браун і відсахнулася від них.
Гаррі також вважав, що про вибухозадих скрутів тільки й можна було сказати, що “бе е”. Вони скидалися на безформних і безголових омарів без шкаралупи, були огидно бліді й слизькі, а лапи в них стирчали з найнесподіваніших місць. У кожному ящику їх було близько сотні, кожен завдовжки сантиметрів з п’ятнадцять, і всі вони повзали один по одному, сліпо наштовхуючись на стінки. Від них відгонив стійкий сморід гнилої риби. Раз у раз із скрутячих задів вилітали іскри, що вибухали й кидали істот на кілька сантиметрів уперед.
— Допіру си вилупили, — гордо повідомив Геґрід, — тож ви зможете самі їх виростити! Думаю, шо то буде файна робота!
— А чого це ми повинні їх, тіпа, вирощувати? — пролунав холодний голос.
То саме надійшли слизеринці. А говорив Драко Мелфой. Креб і Ґойл схвально загиготіли.
Геґрід не знав, що й відповісти.
— Карочє, що вони роблять? — допитувався Мелфой. — Яка з них користь?
Геґрід роззявив рота, і з усієї сили щось обмірковував. Запала тиша, а тоді він пробурмотів:
— Мелфой, то є тема наступного уроку. Нині ви їх просто погодуйте. Спробуєте давати різні харчі — я ще не мав з ними справи і точно не знаю, що їм си смакує — маю тут мурашині яйка і жаб’ячу печінку, а ще кавальчик вужика… просто давайте їм усього потрошку.
— Як не гній, то ще якась гидота, — пробурмотів Шеймус.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве