Джоан Кетлін Ролінґ. “Гаррі Поттер і орден Фенікса” ч.1

Усі засміялися, а найголосніше Луна Лавґуд. Вона залилася таким реготом, що Гедвіґа прокинулась і обурено затріпотіла крильми, а Криволапик вистрибнув на багажну полицю й засичав. Луна реготала так нестримно, що журнал вилетів у неї з рук і впав на підлогу.
— Ой, як це кумедної
На її витрішкуватих очах виступили сльози, вона хапала ротом повітря, не відводячи очей від Рона. Він спантеличено роззирався, але всі тепер сміялися з виразу Ройового обличчя і з дурнуватого реготу Луни Лавґуд, що хиталася назад-вперед, хапаючись за боки.
— Ти з нас дражнишся? — насуплено глянув на неї Рон.
—  Бабуїнова … дупа ! — заливалася вона, тримаючись за ребра.
Усі дивилися, як регоче Луна, і лише Гаррі глянув на журнал, що лежав на підлозі, й раптом помітив таке, що змусило його нахилитися. Коли журнал був догори ногами, важко було зрозуміти, що зображено на обкладинці, але тепер Гаррі збагнув, що то була доволі погана карикатура на Корнеліуса Фаджа. Гаррі впізнав його лише за зеленим капелюхом-котелком. Однією рукою Фадж стискав торбу із золотом, а другою душив за горло ґобліна. Карикатура була підписана: “Як далеко зайде Фадж, щоб заволодіти “Ґрінґотсом”?” Нижче були заголовки інших статей у журналі.
Корупція у квідичній лізі:
Як здобувають перемогу “Тайфуни”
Розгадані секрети стародавніх рун
Сіріус Блек: злочинець чи жертва?
— Можна глянути? — нетерпляче попросив Гаррі в Луни. Вона кивнула, не відводячи очей від Рона й усе ще захлинаючись сміхом.
Гаррі розгорнув журнал і пробіг очима заголовки. Він геть забув про журнал, що його Кінґслі передав через містера Візлі для Сіріуса, але це мало бути саме те число “Базікала”. Знайшов потрібну сторінку й схвильовано глянув на статтю.
Вона також була проілюстрована жахливою карикатурою. Гаррі навіть не впізнав би там Сіріуса, якби малюнок не підписали. Сіріус стояв на купі людських кісток, тримаючи в руках чарівну паличку. Стаття мала підзаголовок:
СІРІУС БЛЕК — ЧИ СПРАВДІ ЧОРНА ПОСТАТЬ?
“Сумнозвісний серійний убивця чи безневинна співоча зірка?”
Гаррі мусив кілька разів перечитати це речення, щоб переконатися, що нічого не переплутав. Коли це Сіріус став співочою зіркою?
“Ось уже чотирнадцять років Сіріуса Блека вважають винним у вбивстві дванадцяти ні в чому не винних маґлів та одного чаклуна. Зухвала Блекова втеча два роки тому з Азкабану змусила Міністерство магії провести найширшу за всі часи облаву. Ніхто не сумнівався, що його потрібно впіймати й передати назад дементорам.
ТА ЧИ ПОТРІБНО?
Нещодавно з’явилися нові приголомшливі свідчення, що Блек, можливо, і не скоював злочинів, за які його ув’язнили в Азкабані. Насправді, як каже Доріс Перкіс, що мешкає на алеї Акацій, 18 у Літл-Нортоні, Блек міг навіть не бути на місці злочину.
— Ніхто не знає, що Сіріус Блек — це вигадане ім’я, — каже місіс Перкіс. — Чоловіка, якого вважають Сіріусом Блеком, насправді звати Стаббі Бордмен. Це — соліст популярної вокальної групи “Веселі ґобліни”, який п’ятнадцять років тому припинив концертну діяльність — після того як під час концерту у Літл-Нортоні йому запустили у вухо ріпою. Я відразу його впізнала, побачивши знімок у газеті. Так от, Стаббініяк не міг скоїти цих злочинів, бо саме того дня мав зі мною романтичну вечерю при свічках. Я вже написала листа міністрові магії і сподіваюся, що він незабаром зніме всі звинувачення зі Стаббі, відомого також як Сіріус”.
Дочитавши, Гаррі ще якийсь час здивовано розглядав сторінку. Мабуть, то був жарт, подумалось йому, мабуть, у цьому журналі весь час друкують різні містифікації. Він перегорнув кілька сторінок і знайшов матеріал, присвячений Фаджу.
“Корнеліус Фадж, міністр магії, заперечив, що п’ять років тому, коли його обрали міністром магії, мав плани очолити чаклунський банк “Ґрінґотс”. Фадж завжди наполягав, що не бажає нічого іншого, крім “мирної співпраці” зі стражами нашого золота.
АЛЕ ЧИ СПРАВДІ НЕ БАЖАЄ?
Наші джерела в Міністерстві магії нещодавно з’ясували, що найпотаємніше бажання Фаджа — здобути контроль над ґоблінськими золотими запасами, і що він не вагатиметься, якщо для цього треба буде застосувати силу.
— До речі, це не вперше, — повідомило міністерське джерело. — Друзі називають Корнеліуса Фаджа “Ґоблінодробарка”. Якщо підслухати його тоді, коли він упевнений, що ніхто його не чує, то ви почуєте розповіді про ґоблінів, з якими він розправився, — того втопив, того зіштовхнув з даху будинку, того отруїв, з того зробив фарш для пиріжків…”
Далі Гаррі не читав. Фадж мав багато вад, але Гаррі було важко уявити, як той наказує молоти ґоблінів на фарш. Він погортав журнал далі. Затримувався на деяких сторінках, щоб прочитати таке: звинувачення “Тайфунів з Татшила” у виграші чемпіонату квідичної ліги завдяки поєднанню шантажу, тортур і незаконного втручання в конструкцію мітел; інтерв’ю з чарівником, котрий доводив, що літав на місяць на “Чистометі — 6″, а на доказ показував торбу з місячними жабами, яких він там нібито наловив; а ще статтю про стародавні руни, з якої стало зрозуміло, чому Луна читала “Базікала” догори дриґом: якщо руни перевернути, писалося там, то вони відкриють вам закляття, яке перетворить вуха ваших ворогів на мандаринки. Порівняно з рештою статей “Базікала” припущення, що Сіріус насправді був солістом “Веселих ґоблінів”, було чи не найвірогідніше.
— Є щось цікаве? — спитав Рон, коли Гаррі закрив журнал.
— Ясно, що нема, — їдко заперечила Герміона, не встиг ще Гаррі й рота розкрити. — “Базікало” не вартий уваги, це всім відомо.
— Даруйте, — озвалася Луна; голос її раптом втратив сонливість. — Мій батько — редактор журналу.
— Я… е-е, — зніяковіла Герміона. — Ну… там є дещо цікаве… тобто він досить…
— Прошу мені віддати, дякую, — холодно процідила Луна, нахилилася й вихопила журнал з Гарріних рук. Знайшовши п’ятдесят сьому сторінку, вона знову рішуче перевернула його догори дриґом і сховалася за обкладинкою. Аж тут утретє відчинилися двері купе.
Гаррі озирнувся. Він цього сподівався, та все одно вигляд Драко Мелфоя, що шкірився до нього з-поміж своїх друзяк Креба і Ґойла, анітрохи його не втішив.
— Що таке? — агресивно вигукнув він, не давши Мелфоєві й рота роззявити.
— Будь чемний, Поттере, бо призначу тобі покарання, — вичавив Мелфой. Його прилизане біляве волосся та загострене підборіддя були точнісінько такі, як у батька. — Карочє, я, на відміну від тебе, став старостою, а це означає, Що я, на відміну від тебе, наділений владою карати учнів.
— Так, — сказав Гаррі, — але ти, на відміну від мене, козел, тому відчепися й вимітайся.
Рон, Герміона, Джіні й Невіл зареготали. Мелфой скривив губи.
— А скажи, Поттере, ти ловиш кайф від того, що ти — на другому місці після Візлі? — поцікавився він.
— Заткнися, Мелфою, — різко втрутилася Герміона.
— Що, я зачепив болючу струнку? — вишкірився Мелфой. — Карочє, стережися, Поттер, бо я тепер буду, як пес винюхувати кожен твій крок. Тільки спробуй знову викинути якогось коника.
— Вимітайся! — зірвалася на ноги Герміона.
Мелфой захихотів, востаннє окинув Гаррі лиховісним поглядом і пішов. Креб і Ґойл вайлувато потупотіли за ним. Герміона грюкнула за ними дверима купе й озирнулася на Гаррі. Її, так само як і його, стурбували Мелфоєві слова.
— Кинь-но мені ще одну жабку, — попросив Рон. Він явно нічого не помітив.
Гаррі не міг вільно говорити перед Невілом і Луною. Він ще раз нервово зиркнув на Герміону, а тоді задивився у вікно.
Думав, що прихід Сіріуса на вокзал стане веселою пригодою, а виявилося, що це необачна, а можливо, й відверто небезпечна витівка… Герміона мала рацію: Сіріусові не варто було приходити. А що, як містер Мелфой помітив чорного пса й розповів про це Дракові? Що, як він вирахував, що Візлі, Люпин, Тонкс і Муді знають, де ховається Сіріус? Чи, може, Мелфой просто випадково вжив слова “як пес”?
Погода не переставала щомиті мінятися, доки вони мчали все далі й далі на північ. Спочатку вікна легенько покропив дощик, тоді не дуже впевнено визирнуло сонечко і знову все затягло хмарами. Коли запала темрява, а в вагонах засвітили світло, Луна склала “Базікало”, акуратно сховала його в сумочку і стала по черзі розглядати всіх у купе.
Гаррі сидів, притисшись чолом до вікна, і намагався угледіти вдалині обриси Гоґвортсу, але ніч була безмісячна, а залита дощем шибка — непрозора.
— Час, мабуть, переодягатися, — згадала нарешті Герміона, і всі повідкривали валізи й одягли шкільні мантії. Герміона й Рон старанно причепили до грудей значки старост. Гаррі помітив, як Рон глипав на своє відображення в темній шибці.
Нарешті поїзд почав гальмувати, і в вагонах залунав звичний галас, коли всі діставали з полиць багаж та домашніх звіряток, готуючись до виходу. Рон і Герміона мали за всім цим наглядати, тож вони знову кудись побігли, залишивши на Гаррі Криволапика та Левконію.
— Я візьму сову, якщо хочеш, — запропонувала Гаррі Луна, показуючи на Левконію, а Невіл тим часом обережно запихав Тревора у внутрішню кишеню мантії.
— О, дякую, — зрадів Гаррі й подав дівчині Левконію, а сам надійніше схопив Гедвіжину клітку.
Вони посунули з купе, в коридорі змішалися з юрбою й відчули жалючий подув нічного вітерцю. Поволі рухалися до дверей. До Гаррі долинув запах сосон, що росли уздовж стежки до озера. Він ступив на платформу й озирнувся, прислухаючись, чи не почує зараз знайомий голос: “Перші кляси… перші кляси… Сюди…”
Але не почув. Натомість лунав зовсім інший, бадьорий жіночий голос: — Першокласників прошу зібратися тут! Усі першокласники до мене!
До Гаррі, гойдаючись, наближався чийсь ліхтар, і в його світлі Гаррі побачив випнуте підборіддя та коротку зачіску професорки Граблі-Планки, чаклунки, що торік якийсь час вела замість Геґріда уроки догляду за магічними істотами.
— А де ж Геґрід? — вигукнув він.
— Не знаю, — відповіла Джіні, — але треба відійти, бо ми заступаємо всім вихід.
— Ага…
Джіні відтіснили кудись від Гаррі, поки він плентався по платформі до виходу зі станції. Проштовхуючись крізь натовп, Гаррі напружував зір — намагався угледіти в пітьмі Геґрідів силует. Він мусив десь тут бути, Гаррі ж так на це сподівався, так прагнув знову побачити Геґріда! Але того ніде не було видно.
Він не міг звідси поїхати, — переконував сам себе Гаррі, поволі виходячи з юрбою на пристанційну дорогу. — “Може, він просто застудився, чи ще щось…” Роззирнувся за Роном чи Герміоною, бажаючи знати їхню думку з приводу чергової появи професорки Граблі-Планки, але тих теж ніде не було видно, тож він побрів до темного, омитого дощем путівця, що починався відразу за станцією Гоґсмід.
Там стояло близько сотні диліжансів без коней, що завжди відвозили всіх учнів, крім першокласників, до замку. Гаррі глянув на них, ще раз роззирнувся за Роном і Герміоною, і знову здивовано придивився до диліжансів.
Тепер вони вже не їхали самі собою. У голоблі диліжансів були впряжені якісь істоти. Якщо вже якось їх називати, то Гаррі сказав би, що це коні, хоч вони дещо скидалися на рептилій. Були безтілесні, а їхні кістяки щільно обтягувала чорна шкіра, крізь яку виразно проступало кожнісіньке ребро. Шкапи мали драконоподібні голови з білими виряченими очима без зіниць та чорні шкірясті крила, які більше пасували б величезним кажанам. Загалом вигляд цих істот, що спокійно й тихенько стояли в сутінках, був моторошний і зловісний. Гаррі не міг зрозуміти, навіщо цих жахливих коней запрягли в диліжанси, якщо ті чудово могли рухатися й без них.
— А де Лев? — почувся за Гарріною спиною Ронів голос.
— Її забрала та дівчина, Луна, — миттю озирнувся Гаррі, прагнучи поговорити з Роном про Геґріда. — Як ти гадаєш, де…
— …дівся Геґрід? Не знаю, — стурбовано озвався Рон. — Хоч би з ним усе було гаразд…
Трохи далі розштовхував другокласників, щоб дістатися до диліжансів, Драко Мелфой у супроводі зграйки своїх посіпак — Креба, Ґойла та Пенсі Паркінсон. Ще за кілька секунд з юрби вибігла захекана Герміона.
— Мелфой таке там виробляв з першокласниками! Обов’язково про це доповім! Він якісь три хвилини носить свій значок, а вже дістав усіх до печінок… а де Криволапик?
— У Джіні, — відказав Гаррі. — Ось вона…
З юрби вийшла Джіні з Криволапиком, що звивався в її руках.
— Дякую, — забрала кота Герміона. — Ходімо, треба знайти якийсь диліжанс, поки ще всіх не зайняли…
— Десь немає мого Лева! — вигукнув Рон, але Герміона вже поспішила до найближчого вільного диліжанса. Гаррі затримався з Роном.
— Що то за жахіття, не знаєш? — спитав він Рона й кивнув на страхітливих коней, повз яких проходили інші учні.
— Яке жахіття?
— Та ті коні…
З’явилася Луна, тримаючи в руках клітку з Левконією. Крихітна сова, як завжди, схвильовано цвенькала.
— Нате, — сказала Луна. — Така гарнюсінька сова!
— Е-е… так… нормальна, — похмуро буркнув Рон. — Ходімо вже, треба сідати… то що ти, Гаррі, питав?
— Питав, що то за жахливі коні? — повторив Гаррі, йдучи з Роном та Луною до диліжанса, де вже сиділи Герміона й Джіні.
— Які коні?
— Та ті, що впряжені в диліжанси! — нетерпляче вигукнув Гаррі. Зрештою, вони вже майже порівнялися з найближчим конем, що витріщався на них своїми порожніми білими очиськами. Але Рон спантеличено зиркнув на Гаррі.
— Що ти таке мелеш?
— Я кажу, що… та сам подивися!
Гаррі схопив Рона за руку й розвернув так, щоб той опинився прямо перед головою крилатого коня. Рон якусь мить дивився туди, а потім озирнувся на Гаррі.
— На що я маю дивитися?
— Та на… ну, ось, між голоблями! Запряжені в диліжанс! Просто в тебе перед носом…
Та Рон і далі був спантеличений, тож Гаррі стрельнула Химерна думка.
— Ти що… їх не бачиш?
—  Кого не бачу?
— Не бачиш, хто впряжений у диліжанси? Рон уже, здавалося, стурбувався серйозно.
— Гаррі, з тобою все гаразд?
— Так… я…
Гаррі нічого не міг збагнути. Кінь стояв прямісінько перед ним, полискуючи шкурою у слабкому світлі зі станційних вікон, а з його ніздрів у прохолодне нічне повітря струменіла пара. Але Рон, якщо не прикидався — а це був би не дуже смішний жарт, — і справді нічого не бачив.
— То що, сідаємо, га? — нерішуче спитав Рон, стривожено позираючи на Гаррі.
— Так, — погодився Гаррі. — Так, сідаємо…
— Усе гаразд, — пролунав за Гарріною спиною сонний голос, коли Рон уже зник у пітьмі диліжанса. — Ти не збожеволів. Я їх теж бачу.
— Справді? — розпачливо озирнувся Гаррі до Луни. У її великих сріблястих очах відображалися коні з кажанячими крильми.
— Ну, звичайно, — підтвердила Луна, — я їх бачила, ще як уперше сюди приїхала. Вони завжди тягли ці диліжанси. Не переживай. Ти цілком нормальний, як і я.
Ледь-ледь усміхнувшись, вона залізла вслід за Роном у диліжанс, що трохи пахнув цвіллю. Гаррі, котрого ці слова не надто заспокоїли, поліз за нею.

— РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ —
Нова пісенька Сортувального Капелюха

Гаррі нікому не хотів зізнаватися, що мав однакові з Луною галюцинації — якщо це були галюцинації. Тож він більше не згадував про коней, коли сів у диліжанс і зачинив за собою дверцята, хоч не міг не бачити, як за вікном рухалися кінські силуети.
— Чи всі ви бачили ту Граблі-Планку? — спитала Джіні. — Чого вона тут була? Не міг же Геґрід звідси піти.
— Я лише зраділа б, — сказала Луна, — він не дуже добрий вчитель.
— Неправда! — сердито озвалися Гаррі, Рон і Джіні. Гаррі зиркнув на Герміону. Вона прокашлялась і швидко додала: — Гм… ага… він дуже добрий.
— А в Рейвенклові всі з нього сміються, — і вухом не повела Луна.
— Тому що у вас паскудне почуття гумору, — огризнувся Рон, а колеса диліжанса скрипнули й покотилися.
Луну анітрохи не збентежила Ронова грубість, навпаки, вона якийсь час не зводила з нього погляду — мовби дивилася нудну телепередачу.
Хитаючись і торохкочучи, диліжанси повзли дорогою вгору. Коли вони проїжджали між увінчаних крилатими вепрами високих кам’яних колон, що стояли обабіч шкільної брами, Гаррі став придивлятися, чи світиться в Геґрідовій хатині біля Забороненого лісу, але там усе було оповите суцільною темрявою. Вони наближалися до Гоґвортського замку, що височів над ними незліченними вежами, чорнющими на тлі темного неба — то тут, то там яскраво сяяли вікна.
Диліжанси з брязкотом зупинилися біля кам’яних сходів, що вели до дубових вхідних дверей, і Гаррі вийшов першим.
Він ще раз озирнувся, чи не видно освітлених вікон біля лісу, але в Геґрідовій хижі ніхто не подавав ознак життя. Неохоче, мовби сподіваючись, що вони вже зникли, Гаррі перевів погляд на химерних кістлявих істот, що спокійно, стояли під прохолодним нічним вітерцем, поблискуючи порожніми білими очима.
Колись уже бувало таке, що Гаррі бачив невидимі для Рона речі, але то було відображення в дзеркалі — таке неістотне супроти сотні цих реальних і дужих тварин, що тягли цілу флотилію диліжансів. Якщо повірити Луні, то вони були тут завжди, хоч і невидимі. Чому ж тоді Гаррі зненацька їх побачив, а Рон ні?
— Ти йдеш чи як? — спитав ззаду Рон.
— Ага… так, — швидко озвався Гаррі, й вони разом з усіма пішли кам’яними сходами до замку.
Вестибюль був залитий світлом смолоскипів і відлунювані кроками учнів, що прямували по вимощеній кам’яними плитами підлозі до подвійних дверей, за якими їх чекав у Великій залі бенкет на честь початку навчального року.
Чотири довжелезні столи різних гуртожитків стояли у Великій залі під чорною беззоряною стелею, точнісінько такою, як небо, що виднілося крізь височенні вікна. У повітрі вздовж столів висіли свічки, освітлюючи сріблястих привидів, що пропливали по залі, а також обличчя учнів, які весело розмовляли, обмінювалися новинами за літо, віталися з друзями з інших гуртожитків і оцінювали зачіски та мантії одне одного. І знову Гаррі помітив, що дехто шепочеться в нього за спиною, коли він проходить повз них. Заскрипів зубами, вдаючи, що нічого не помічає й нічим не переймається.
Луна відпливла від них до рейвенкловського столу. Коли вони підійшли до ґрифіндорців, Джіні привітали її колеги-четвертокласники, і вона залишилася з ними. Гаррі, Рон, Герміона та Невіл вмостилися десь посередині столу між Майже-Безголовим Ніком, привидом Ґрифіндорського гуртожитку, Парваті Патіл та Лавандою Браун. Ці дві дівчини привітали його аж надто радісно й по-панібратськи, тож Гаррі не сумнівався — вони щойно теревенили про нього. Проте його турбували речі значно серйозніші — він глянув понад учнівськими головами на вчительський стіл під височенною стіною зали.
— Його там немає.
Рон і Герміона теж придивлялися до вчительського столу, хоч у цьому й не було потреби — Геґрідові розміри відразу вирізняли його в будь-якій юрбі.
— Він же не міг звідси виїхати, — знічено припустив Рон.
— Авжеж не міг, — рішуче заперечив Гаррі.
— Ти не думаєш, що його… поранено , абощо? — занепокоїлася Герміона.
— Ні, — миттю озвався Гаррі.
— А де ж він тоді?
Запанувала тиша, а тоді Гаррі ледь чутно вимовив, щоб його не почули Невіл, Парваті й Лаванда: — Може, він ще не повернувся. Знаєте… зі свого завдання… того, що мав виконати влітку для Дамблдора.
— Так… мабуть, що так, — трохи заспокоївся Рон, але Герміона й далі, кусаючи губи, розглядала вчительський стіл, ніби сподівалася отримати остаточне пояснення Геґрідової відсутності.
— А хто це ? — різко спитала вона, показуючи на середину вчительського столу.
Гаррі подивився туди. Спочатку його погляд натрапив на професора Дамблдора, що сидів у самому центрі довжелезного вчительського столу в золотому кріслі з високою спинкою, одягнений у темно-фіолетову мантію, всіяну срібними зорями, і з капелюхом відповідного кольору на голові. Дамблдорова голова була схилена до якоїсь жінки, що сиділа біля нього й нашіптувала щось йому на вухо. Вона скидалася на стару діву — присадкувата, з коротким кучерявим буро-каштановим волоссям, у яке вплела жахливу рожеву стрічку під колір пухнастого рожевого джемпера на ґудзиках, одягнутого зверху на мантію. Вона повернулася, щоб зробити ковточок зі свого келиха, і Гаррі з жахом упізнав бліде ропушаче обличчя й вирячені, з мішками, очі.
— Це ж та жінка, Амбридж!
— Хто? — перепитала Герміона.
— Та, що була на слуханні моєї справи! Вона працює у Фаджа!
— Гарненька в неї кофтина, — вишкірився Рон.
— Вона працює у Фаджа! — спохмурніла Герміона. — А чого тоді вона приперлася сюди?
— Не знаю…
Герміона, примруживши очі, оглянула вчительський стіл.
— Ні, — пробурмотіла вона, — ні, явно, що ні…
Гаррі не розумів, про що вона говорить, але не спитав. Його увагою заволоділа професорка Граблі-Планка, котра щойно з’явилася за вчительським столом. Вона пробралася до самого кінця столу й сіла там, де зазвичай сидів Геґрід. Це означало, що першокласники вже прибули озером до замку.
І справді, за кілька секунд відчинилися двері вестибюлю. Довжелезною вервечкою зайшли перелякані першокласники на чолі з професоркою Макґонеґел, що тримала в руках ослінчик зі старезним чаклунським капелюхом — латаним-перелатаним і з отвором біля пошарпаних крисів-полів.
Гомін у Великій залі поступово вщух. Першокласники поставали рядочком перед учительським столом, обличчями до решти учнів, а професорка Макґонеґел акуратно поставила попереду ослінчик і відступила.
Обличчя першокласників блідо відсвічували у сяйві свічок. Маленький хлопчик посеред ряду, здається, затремтів. Гаррі на мить пригадалось, як він сам злякано стояв отам, чекаючи невідомого випробування, що мало визначити, в якому гуртожитку він опиниться.
Всі учні затамували подих. Раптом капелюх широко, мов рота, роззявив свій отвір біля крисів і заспівав:
Давно, коли я юним був,
І Гоґвортс щойно народивсь,
Хто думав, що його батьки
Навік розлучаться колись?
Метою спільною вони
Були зігріті:
Створити школу чаклунів —
Найкращу в світі.
“Навчати будемо дітей!” —
Казала так четвірка друзів,
Не знаючи, що дружба ця
Піддасться зраді і нарузі.
Друзяк вірніших не було.
Ніж Слизерин і Ґрифіндор,
Рівнятися на них могли
Лиш Гафелпаф і Рейвенклов.
Та що там трапилось, чому
Тій дружбі враз настав кінець?..
Я спробую розповісти,
Бо я ж там був (хай йому грець!).
Раз каже Слизерин: “Вчимо
Лиш чистокровних в нашій школі”,
А Рейвенклов йому: “Ні, тих,
Хто має розуму доволі”.
А Ґрифіндор: “Навчаймо лиш
Відважних, мужніх і сміливих”.
“Для мене ж”, — каже Гафелпаф, —
Немає учнів особливих”.
Отак сварилися вони,
Ніяк дійти не в змозі згоди,
Аж врешті кожен заснував
Гуртожиток окремий згодом.
Відтоді Слизерин навчав
Лиш чистокровних,
А Рейвенклов — розумних лиш
І красномовних.
Відважні, з духом бойовим
До Ґрифіндора прямували,
А Гафелпаф приймала всіх,
Що чарів вчитися бажали.
Завирувало там життя,
Роки у радості минали.
Аж доки знов гіркі часи
Зневіри й розпачу настали.
Гуртожитки, що мов стовпи,
Тримали на собі цю школу,
Сварились люто, мов сліпці,
І все валилося додолу.
Уже здавалось, що кінець
Настане Гоґвортсу навіки,
Коли ішов на друга друг,
І полились криваві ріки.
Та несподівано тоді
Старенький Слизерин помер,
І вщухли сутички, однак
Не стало злагоди й тепер.
Засновники усі утрьох
Шкільні вирішували справи,
Та єдності не знали вже
Колись незламні їхні лави…
Спливли століття, й нині знов
Я сортувати буду вас,
Я — Сортувальний Капелюх,
Настав мій день, настав мій час.
Та цього року вам скажу
Одну доволі дивну штуку —
Те, що ділити мушу вас,
Завдасть мені і болю, й муки.
Це мій обов’язок, тож я
Сортую чесно вас щороку,
Але боюсь, щоб не приніс
Розподіл цей біди, нівроку.
Остерігайтесь небезпек,
Розгадуйте таємні знаки,
Готуються на Гоґвортс наш
Смертельних ворогів атаки.
Єднаймося, допоки час,
Відкиньмо геть усі вагання, —
Я попередив… а тепер
Розпочинаймо Сортування.
І Капелюх знову завмер. Залунали оплески. І вперше на Гарріній пам’яті вони переривалися бурмотінням і шепотінням. Скрізь у Великій залі учні перемовлялися одні з одними, і Гаррі, аплодуючи разом з усіма, чудово знав, про що вони говорять.
— Щось його цього року занесло, га? — здивовано підняв брови Рон.
— Ще й як, — погодився Гаррі.
Зазвичай Сортувальний Капелюх обмежувався описом різних ознак, необхідних для кожного з чотирьох гоґвортських гуртожитків, а також своєї ролі в процедурі Сортування. Гаррі не пригадував, щоб він будь-коли намагався учням щось радити.
— Цікаво, чи раніше він робив якісь попередження? — трохи стривожилася Герміона.
— Авжеж, — обізнано відповів Майже-Безголовий Нік, нахиляючись до неї крізь Невіла (Невіл аж здригнувся, бо Це доволі неприємне відчуття, коли крізь вас проходить привид). — Капелюх вважає справою честі зробити школі відповідне попередження, коли відчуває…
Але професорка Макґонеґел, що збиралася зачитати прізвища першокласників, зиркнула спопеляючим поглядом на учнів, що перешіптувалися.
Майже-Безголовий Нік приклав до вуст прозорого пальця й виструнчився на стільці, а бурмотіння в залі миттю стихло. Востаннє суворо окинувши поглядом столи всіх чотирьох гуртожитків, професорка Макґонеґел опустила очі на довжелезний сувій пергаменту й оголосила перше прізвище.
— Юан Аберкромбі.
Переляканий хлопчик, на якого Гаррі звернув увагу перед цим, поплентався до Капелюха й надів його на голову. Тільки великі відстовбурчені вуха не давали Капелюхові впасти хлопчикові аж на плечі. Капелюх на мить замислився, а тоді роззявив свого “рота” й крикнув:
— Ґрифіндор!
Гаррі голосно заплескав разом з усіма ґрифіндорцями, а Юан Аберкромбі пошкандибав до їхнього столу і сів з таким виглядом, ніби волів провалитися крізь підлогу, аби лишень на нього не витріщалися.
Поволі зменшувалася довжелезна вервечка першокласників. У паузах між називанням їхніх прізвищ та оголошенням рішень Сортувального Капелюха Гаррі чув голосне бурчання Ройового живота. Нарешті останню в списку Розу Зеллер розподілили в Гафелпаф, професорка Макґонеґел винесла з зали Капелюха й ослінчика, і на ноги звівся професор Дамблдор.
Попри своє останнім часом гірке ставлення до директора, Гаррі одразу заспокоївся, коли Дамблдор став перед ними. Він відчував, що Геґрідова відсутність і драконисті коні будуть далеко не останніми несподіванками, що їх принесе довгоочікуване повернення до Гоґвортсу — це було наче нові деренчливі звуки у знайомій пісеньці. Але принаймні ось це відбувалося саме так, як і мало бути: директор школи підводився, щоб привітати їх перед початком бенкету з нагоди нового навчального року.
— Наші новоприбулі, — лунким голосом проказав Дамблдор, розкинувши в боки руки і сяючи усмішкою, — мої вам вітання! Наші старожили — з поверненням вас! Є час для виголошення промов, але зараз нам не до цього. Напихаймо кендюхи!
Пролунав схвальний регіт і вибухли оплески, а Дамблдор повільно сів на місце й закинув за плече свою довжелезну бороду, щоб вона не заважала йому їсти — бо прямо з повітря виникли страви, і всі п’ять столів уже вгиналися під вагою різних м’ясив, пирогів, овочевих салатів, хліба, приправ та глечиків з гарбузовим соком.
— Чудово, — аж застогнав від насолоди Рон, схопив найближчий таріль з відбивними й почав накладати їх на свою тарілку, а Майже-Безголовий Нік сумовито глянув на нього.
— То що ти там казав перед Сортуванням? — запитала в привида Герміона. — Про попередження Капелюха.
— А, так, — зрадів Нік, що знайшов причину відвернутися від Рона, котрий з якимось аж непристойним завзяттям наминав смажену картоплю. — Я чув, що Капелюх і раніше колись робив попередження, причому саме тоді, як виявляв ознаки наближення серйозної небезпеки для школи. І завжди зазвичай він радив одне й те самісіньке: будьте разом, ваша внутрішня сила в єдності.
— Аин аєо ола ебеесі яшо ін осий аею? — здивувався Рон. Він так набив рота їжею, що Гаррі здивувався, як Рон узагалі зміг видушити бодай якісь звуки.
— Я перепрошую? — ввічливо перепитав Майже-Безголовий Нік, а ось Герміона подивилася на це з відразою. Рон насилу все проковтнув і знову повторив: — А як він знає, що школа в небезпеці, якщо він простий Капелюх?
— Гадки не маю, — відповів Майже-Безголовий Нік. — Хоч він, звичайно, мешкає в Дамблдоровім кабінеті, тож, мабуть, щось там і підслуховує.
— І він хотів би, щоб усі гуртожитки потоваришували? — Гаррі глянув на слизеринський стіл, де вся увага була прикута до Драко Мелфоя. — Дідька лисого.
— Але ж не можна ставати в позу, — докірливо сказав Нік. — Мирна співпраця — ось у чому вихід. Ми, привиди, також належимо до різних гуртожитків, але підтримуємо приятельські стосунки. Попри конкуренцію між Ґрифіндором та Слизерином, мені ніколи й на думку не спаде встрягати в суперечки з Кривавим Бароном.
— Бо ти його просто боїшся, — усміхнувся Рон.
Майже-Безголовий Нік сприйняв це як страшну образу.
— Боюся? Мене, сера Ніколаса де Мимзі-Порпінґтона, ще ніхто в житті не звинуватив у боягузтві! Шляхетна кров, що тече в моїх жилах…
— Яка кров? — перепитав Рон. — Її в тебе вже нема…
— Це мовний зворот! — роздратувався Майже-Безголовий Нік, а його голова загрозливо захиталася на майже перерубаній шиї. — Я гадаю, що й надалі володію правом вживати будь-які слова та вирази, хоч мені й відмовлено в насолоді їсти й пити! Але я вже цілком звик до недолугих учнівських жартів стосовно моєї смерті! Можу вас запевнити!
— Нік, та він і не думав з тебе сміятися! — виправдовувалася Герміона, люто зиркаючи на Рона.
На жаль, Ронів рот знову був такий набитий, що він зміг видушити з себе лише “О аю еед им иаати”, що, на Нікову думку, не вважалося достатнім вибаченням. Він піднявся в повітря, поправив свого капелюха з пір’їнами й поплив на другий край стола, де зупинився між братами Кріві — Коліном та Денісом.
— Дуже гарно, Роне, — скривилася Герміона.
— Що? — обурився Рон, нарешті проковтнувши свою їжу. — Мені вже не можна задати просте запитання?
— Ой, перестань, — роздратовано буркнула Герміона, і після цього вони вже між собою не розмовляли.
Гаррі так звик до їхніх суперечок, що навіть не намагався їх помирити. Вирішив, що краще присвятити час біфштексові та пирогові з м’ясом, а тоді величезній таці його улюблених тістечок з мелясою.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве