Коли всі учні наїлися й галас у залі знову почав голоснішати, Дамблдор ще раз звівся на ноги. Розмови миттю вщухли і всі повернулися до директора. Гаррі відчував приємну сонливість. Десь нагорі його чекало ліжко зі стовпчиком на кожному розі, неймовірно тепле й м’якеньке…
— А тепер, як ми вже перетравлюємо наш розкішний бенкет, прошу кілька хвилин вашої уваги для звичних оголошень перед початком року, — сказав Дамблдор. — Доводжу до відома першокласників, що учням заборонено відвідувати ліс на території школи — про це не варто забувати і деяким нашим старшокласникам. (Гаррі, Рон і Герміона обмінялися посмішками.)
Містер Філч, наш сторож, попросив мене — вже в чотириста шістдесят друге, згідно з його підрахунками — нагадати вам усім, що в шкільних коридорах не можна користуватися ані чарами, ані деякими іншими речами, величенький перелік яких висить на дверях кабінету містера Філча.
Маємо цього року дві зміни в складі наших учителів. Нам дуже приємно знову привітати професорку Граблі-Планку, котра вестиме уроки догляду за магічними істотами. З великим задоволенням хочу вам також відрекомендувати професорку Амбридж, нашу нову вчительку захисту від темних мистецтв.
Пролунали ввічливі, хоч і не особливо бурхливі оплески, а Гаррі, Рон і Герміона обмінялися переляканими поглядами, бо ж Дамблдор не сказав, як довго викладатиме Граблі-Планка.
Дамблдор вів далі:
— Проби кандидатів у квідичні команди гуртожитків відбудуться…
Він раптом зупинився й допитливо глянув на професорку Амбридж. Та, стоячи, була не набагато вища, ніж сидячи, тож певний час ніхто не розумів, чому замовк Дамблдор — аж доки професорка Амбридж не прокашлялася (“гм, гм”) — і всі зрозуміли, що вона приготувалася виголосити промову.
Дамблдор розгубився хіба що на мить, а тоді швиденько сів і зацікавлено вдивлявся в професорку Амбридж, мовби тільки й мріяв, щоб її вислухати. Інші вчителі не зуміли так хутко приховати свій подив. Брови професорки Спраут так піднялися, що просто зникли в її розкуйовдженому волоссі, а таких тонких вуст у професорки Макґонеґел Гаррі досі не бачив. Дамблдора ще ніколи не перебивав жоден новий учитель. Багато учнів глузливо посміхалися; ця жінка явно не знала гоґвортських правил поведінки.
— Дякую вам, пане директоре, — самовдоволено усміхнулася професорка Амбридж, — за ці гарні привітальні слова.
Вона мала тоненький, з придихом, голос, наче в маленької дівчинки, а на Гаррі знову накотилася незрозуміла хвиля неприязні. Він відчував відразу до всього, пов’язаного з нею, починаючи з її дурнуватого голосу й закінчуючи пухнастим рожевим джемпером. Вона ще раз легенько прокашлялась (“гм, гм”) і повела далі.
— Мушу сказати, що дуже приємно повернутися в Гоґвортс! — Вона всміхнулася, показавши гостресенькі зубки. — І побачити навколо такі щасливесенькі дитячі обличчя!
Гаррі озирнувся. Він не помітив жодного щасливого обличчя. Навпаки, всі здавалися трохи здивованими, що до них звертаються, мов до п’ятирічних діток.
— Мені прагнеться чимскоріше з вами всіма познайомитися, і я впевнена, що ми з вами гарнюсінько подружимось!
Учні перезиралися. Дехто ледве стримував посмішку.
— Я згодна на все, аби лиш не довелося позичати в неї джемпера, — прошепотіла Лаванді Парваті, й обидві мовчки затрусилися зі сміху.
Професорка Амбридж ще раз прокашлялася (“гм, гм”), та коли заговорила знову, в її голосі вже не було характерного придиху. Тепер він був по-діловому монотонний, ніби вона вивчила цей текст напам’ять.
— Міністерство магії завжди надавало величезного значення освіті молодих чарівниць та чаклунів. Ваші рідкісні вроджені здібності можуть зникнути, якщо їх не розвивати й не відточувати ретельним навчанням. Стародавні й унікальні для магічної громади вміння потрібно передавати з покоління в покоління, щоб не втратити їх назавжди. Скарби магічного знання, зібрані нашими предками, мають охоронятися, поповнюватися і вдосконалюватися тими, чиїм покликанням стала шляхетна професія вчителя.
Професорка Амбридж зробила паузу й легенько вклонилася колегам-учителям, проте ніхто не відповів на цей уклін. Професорка Макґонеґел насупила свої чорні брови і стала схожа на шуліку. Гаррі добре побачив, як вона обмінялася багатозначним поглядом з професоркою Спраут, коли Амбридж знову мугикнула й продовжила свою промову.
— Кожен директор і директорка Гоґвортсу додавали щось нове до вагомої справи керівництва цією історичною школою. Так і мало бути, бо без прогресу настає застій і занепад. Але знову ж таки, не варто заохочувати прогрес заради прогресу, бо наші випробувані й перевірені традиції не терплять поспіху й недбалості. Отож необхідно зберігати рівновагу між старим і новим, між сталістю і змінами, між традиціями і новаціями…
Гаррі відчув, що його увага розсіюється, йому важко було налаштувати свій мозок на одну-єдину хвилю. Тиша, що завжди панувала в залі, коли говорив Дамблдор, поступово заповнювалася шепотом і хихотінням учнів. За рейвенкловським столом Чо Чанґ жваво теревенила з приятельками. Неподалік від Чо знову витягла свого “Базікала” Луна Лавґуд. А от за гафелпафським столом її, здається, слухали. Ерні Макмілан, один з небагатьох у залі, незмигно дивився на професорку Амбридж, хоч і скляними очима. Гаррі не сумнівався, що той лише прикидається уважним слухачем — його зобов’язував значок старости, що виблискував на грудях.
Професорка Амбридж ніби й не помічала, що її не слухають. Гаррі подумав, що вона не припинила б своєї доповіді, навіть якби в залі вибухнув справжнісінький бунт. Лише вчителі слухали її з увагою, та ще Герміона буквально ковтала кожнісіньке слово, хоча, судячи з виразу обличчя, не всі ці слова були їй до смаку.
— …бо деякі зміни ведуть до поліпшення, тоді як інші, з плином часу, будуть визнані помилковими. Між іншим. Деякі старі звички необхідно зберігати, тоді як інших, віджилих і непридатних, треба позбуватися. Тож рухаймося вперед, до нової ери відкритості, ефективності й відповідальності, рішуче підтримуючи все, що варте підтримки, вдосконалюючи те, що потребує вдосконалення, і викорінюючи все, що нам заважає.
Вона сіла на місце. Дамблдор заплескав. Решта вчителів його підтримала, хоч Гаррі помітив, що дехто лише про людське око раз чи двічі стулив долоні. Кілька учнів теж заплескали, але більшість завершенням промови були захоплені зненацька, бо не слухали, тож поки вони збиралися аплодувати, Дамблдор знову звівся на ноги.
— Дуже вам дякую, професорко Амбридж, ви нам усім розкрили очі, — вклонився він їй. — Отож, як я вже казав, проби у квідичні команди відбудуться…
— Вона справді розкрила нам очі, — неголосно сказала Герміона.
— Тобі що, сподобалося? — повернувся до Герміони Рон. — Та я ще ні разу в житті не чув нуднішої доповіді, а я ж ріс разом з Персі.
— А я не казала “сподобалась”, я сказала — “розкрила очі”, — пояснила Герміона. — Тепер багато що прояснилося.
— Справді? — здивувався Гаррі. — По-моєму, це було порожнє базікання.
— Серед цього базікання були й важливі речі, — похмуро заперечила Герміона.
— Які саме? — перепитав Рон.
— А ось як вам отака фраза: “не варто заохочувати прогрес заради прогресу”? Або таке: “викорінюючи все, що нам заважає”?
— І що це означає? — нетерпляче допитувався Рон.
— Зараз скажу, — процідила Герміона. — Це означає, що міністерство починає втручатися у справи Гоґвортсу.
Навколо них загупали й загрюкали. Мабуть, Дамблдор якраз усіх відпустив, бо учні вставали й готувалися виходити із зали.
Герміона розгублено зіскочила на ноги.
— Роне, ми ж маємо показувати дорогу першокласникам!
— Ага, — сказав Рон, який явно про це забув. — Гей… гей, ви там! Ліліпутики!
— Роне!
— Та ж вони справді малявки…
— Я знаю, але не можна їх називати ліліпутами! Першокласники! — владно покликала Герміона. — Прошу сюди!
До проміжку між ґрифіндорським та гафелпафським столами нерішуче наблизився гурт новачків, які ховалися одне в одного за спинами. Вони й справді були дуже маленькі. Гаррі подумав, що був доросліший, коли сюди приїхав. Усміхнувся їм. Білявий хлопчик коло Юана Аберкромбі мав переляканий вигляд. Він підштовхнув Юана й зашепотів йому на вухо. Юан Аберкромбі теж злякано зиркнув на Гаррі. Усмішка зникла з Гарріного обличчя, мов той смердосік у поїзді.
— До зустрічі, — буркнув він Ронові й Герміоні і пішов з Великої зали, намагаючись не звертати уваги на шепотіння, погляди та тицяння пальцями йому вслід. Дивився прямо перед собою, проштовхуючись крізь натовп у вестибюлі, тоді вибіг нагору мармуровими сходами, перетнув кілька прихованих переходів і незабаром майже всі учні залишилися позаду.
Невже він такий дурний, що сподівався на щось інше? — думав Гаррі сердито, йдучи майже безлюдними горішніми коридорами. Не дивно, що всі на нього витріщалися, адже два місяці тому він вийшов з Тричаклунського лабіринту, несучи тіло мертвого учня і заявляючи, що бачив, як повернув собі могутність Лорд Волдеморт. У минулій чверті вже не було часу все це пояснювати, бо учні роз’їжджалися Додому — навіть, якби він і знайшов тоді в собі силу детально прозвітувати перед усією школою про жахливі події на цвинтарі.
Гаррі дійшов до кінця коридору, до входу в ґрифіндорську вітальню, й зупинився перед портретом Гладкої Пані, раптом усвідомивши, що не знає нового пароля.
— Е-е… — похмуро протяг він, дивлячись на Гладку Пані, котра розгладила складки рожевої єдвабної сукні, й суворо глянула на нього.
— Не знаєш паролю — зайти не дозволю, — пихато сказала вона.
— Гаррі, я знаю! — Хтось задихано підбіг до нього ззаду, а коли Гаррі озирнувся, то побачив Невіла. — Знаєш, який пароль? До речі, я його, нарешті, можу запам’ятати… — Він помахав маленьким чахлим кактусиком, що його показував ще в поїзді. — Мімбулус мімблетонія !
— Правильно, — сказала Гладка Пані й відхилилася, відкривши за собою круглий отвір, крізь який і пролізли Гаррі з Невілом.
Ґрифіндорська вітальня мала той самий гостинний вигляд, що й завжди — затишна округла кімната у вежі, заставлена потертими м’якими кріслами та розхитаними старими столами. У каміні весело потріскував вогонь, а кілька учнів гріли біля нього руки перед тим як піднятися до своїх спалень.
З протилежного боку кімнати Фред і Джордж щось пришпилювали на дошку оголошень. Гаррі помахав їм на добраніч і пішов до хлопчачих спалень. Йому зараз було не до розмов. Невіл поплентався за ним.
Дін Томас і Шеймус Фініґан були вже у спальні й чіпляли на стіни біля своїх ліжок плакати та фотографії. Вони про щось розмовляли, коли Гаррі штовхнув двері, але миттю замовкли, щойно його побачили. Гаррі подумав, чи не про нього вони часом базікали, але потім вирішив, що помаленьку стає вже параноїком.
— Салют, — привітався він, а тоді підійшов до своєї валізи і відкрив її.
— Здоров, Гаррі, — озвався Дін, вдягаючи піжаму в кольорах команди “Вест Гем”. — Як канікули?
— Непогано, — буркнув Гаррі, бо ж правдивий опис того, що сталося під час канікул, тривав би цілу ніч, а Гаррі було не до того. — А в тебе?
— Та все гаразд, — захихотів Дін. — Принаймні краще, ніж у Шеймуса. Він оце мені розповідав.
— А що там сталося, Шеймусе? — поцікавився Невіл, обережно ставлячи свою “Мімбулус мімблетонію” на тумбочку біля ліжка.
Шеймус відповів не зразу. Він щосили намагався вирівняти на стіні плакат квідичної команди “Кенмарські соколи”. А тоді сказав, не обертаючись до Гаррі:
— Мама не хотіла, щоб я повертався.
— Що? — Гаррі, який саме скидав з себе мантію, завмер.
— Вона не хотіла, щоб я повертався до Гоґвортсу. Шеймус відвернувся від плаката й почав витягати з валізи піжаму, так і не дивлячись на Гаррі.
— А… чому? — здивувався Гаррі. Він знав, що Шеймусова мама й сама була чарівниця, тож не міг зрозуміти, чому вона повелася так по-дурслівськи.
Шеймус не відповів, доки не застібнув піжаму.
— Я думаю, — стримано мовив він, — що… через тебе.
— Як це через мене? — відразу перепитав Гаррі.
Його серце закалатало. Він невиразно відчув, ніби на нього щось насувається.
— Ну, — знову заговорив Шеймус, і далі уникаючи Гаррі, — вона… е-е… не тільки через тебе, а й через Дамблдора…
— То вона вірить “Щоденному віщунові”? — запитав Гаррі. — Думає, що я брехун, а Дамблдор — старий дурень?
Шеймус глянув на нього.
— Так, щось таке.
Гаррі нічого не сказав. Він шпурнув чарівну паличку на тумбочку біля ліжка, скинув мантію, сердито запхнув її у валізу й одягнув піжаму. Як це йому обридло! Скільки можна на нього витріщатися й шепотіти в нього за спиною? Якби ж то вони знали, якби ж мали хоч найменше уявлення, як почувається він сам, він, з ким усе це відбувається… Що могла знати та дурепа, місіс Фініґан, розлючено подумав він.
Гаррі заліз у постіль і хотів було вже засунути запону, коли озвався Шеймус: — Слухай… то що тоді сталося, коли… ну, знаєш… з Седриком Діґорі й так далі?
Шеймусів голос звучав нервово й водночас нетерпляче. Дін, що схилився над валізою, шукаючи капці, неприродно застиг, і Гаррі знав, що той напружено прислухається.
— А чого ти мене питаєш? — різко перепитав Гаррі. —  Читай собі “Щоденний віщун”, як твоя мамуся, хіба не досить? Довідаєшся там усе, що хочеш знати.
— Не зачіпай мою маму, — огризнувся Шеймус.
— Я зачіпатиму кожного, хто називає мене брехуном, — відповів Гаррі.
— Не розмовляй зі мною таким тоном!
— Я розмовлятиму, як захочу, — вигукнув Гаррі, втрачаючи самовладання, і схопив з тумбочки чарівну паличку. — Якщо не хочеш бути в одній спальні зі мною — біжи до Макґонеґелки, нехай тебе переселить… щоб не турбувалася твоя мамуся…
— Дай моїй мамі спокій, Поттере!
— Що тут таке?
У дверях з’явився Рон. Круглими очима він глянув на Гаррі, що стояв навколішки на ліжку, цілячись чарівною паличкою в Шеймуса, а тоді на самого Шеймуса — той стояв, піднявши вгору стиснуті кулаки.
— Він ображає мою маму! — закричав Шеймус.
— Що? — перепитав Рон. — Чого б це Гаррі мав її ображати?.. Ми ж зустрічали твою маму, вона нам сподобалася…
— Це було ще до того, як вона почала вірити кожному слову з того смердючого “Віщуна”! — крикнув Гаррі.
— Ага, — Рон почав розуміти. — Ну… добре.
— Знаєш, що? — люто озвався Шеймус, з ненавистю глянувши на Гаррі. — Це правда, я не хочу бути з ним в одній спальні, бо він здурів.
— Шеймусе, це відпадає, навіть не починай, — застеріг Рон. Вуха в нього почервоніли — а це завжди була небезпечна ознака.
— Це я починаю? — закричав Шеймус, що, навпаки, увесь зблід. — Ти, може, віриш усім його вигадкам про Відомо-Кого? Думаєш, він нам каже правду?
— Так! Думаю! — сердито крикнув Рон.
— Тоді ти теж здурів, — з відразою сказав Шеймус.
— Так? Але, на твоє лихо, старий, я ще й староста! — тицьнув собі в груди пальцем Рон. — Отож тримай язика за зубами і не наривайся на покарання!
Кілька секунд Шеймус мав такий вигляд, ніби жодне покарання не стримало б усього, що він хотів з себе вилити. Але потім він зневажливо щось буркнув, з розмаху бухнувся на ліжко і з такою люттю шарпнув запону, що вона обірвалася й упала на підлогу. Рон якусь мить дивився на Шеймуса, а тоді поглянув на Діна з Невілом.
— Ще чиїсь батьки мають проблеми з Гаррі? — агресивно поцікавився він.
— Старий, мої батьки маґли, — стенув плечима Дін. — Вони не знають, що в Гоґвортсі хтось там загинув, бо я не такий дурний, щоб їм розбазікувати.
— Ти не знаєш моєї мами! Вона з кого завгодно витисне все, що захоче! — огризнувся Шеймус. — Крім того, твої батьки не отримують “Щоденного віщуна”. Вони не знають, що нашого директора викинули з Чарверсуду та з Міжнародної конфедерації чаклунів, бо в нього вже миші в голові…
— А моя бабуся вважає, що це нісенітниця, — втрутився Невіл. — Каже, що то “Щоденний віщун” сходить на пси, а не Дамблдор. Навіть перестала його передплачувати. Ми віримо Гаррі, — додав спокійно Невіл. Він заліз у ліжко й натяг ковдру аж до підборіддя, по-совиному зиркаючи з-під неї на Шеймуса. — Бабуся завжди казала, що Відомо-Хто колись повернеться. Якщо Дамблдор стверджує, що той повернувся, отже, так і є, каже вона.
Гаррі відчув хвилю вдячності до Невіла. Усі інші мовчали. Шеймус витяг чарівну паличку, повісив на місце запону й сховався за нею. Дін заліз у ліжко, скрутився клубочком і затих. Невіл, якому теж не було більше чого сказати, лагідно поглядав на свій залитий місячним світлом кактусик.
Рон метушився біля сусіднього ліжка, збираючи розкидані речі, а Гаррі лежав на подушках. Його приголомшила сварка з Шеймусом, якого він завжди так любив. Скільки ж це людей вважає, що він брехун або псих?
Чи Дамблдорові цього літа також довелося пройти крізь подібні муки, коли спочатку Чарверсуд, а потім і Міжнародна конфедерація чаклунів виключили його зі своїх лав? Може, Дамблдор тому й не захотів з Гаррі зустрічатися, що був на нього сердитий? Врешті-решт, вони разом роздули цю справу — Дамблдор повірив Гаррі й оприлюднив його версію подій перед усією школою, а потім і перед ширшою чаклунською громадою. Кожен, хто вважав Гаррі брехуном, мусив бути такої самої думки і про Дамблдора або припускати, що Гаррі обкрутив його круг пальця…
“Колись вони пересвідчаться, що ми казали правду”, — розпачливо подумав Гаррі, а Рон тим часом ліг і загасив останню у спальні свічку. Однак скільки ж іще доведеться пережити сутичок, як оце щойно з Шеймусом, перш ніж це станеться.

— РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ —
Професорка Амбридж

Наступного ранку Шеймус блискавично одягнувся й вибіг зі спальні раніше, ніж Гаррі встиг натягти шкарпетки.
— Він що, боїться здуріти, якщо довго сидітиме в одній кімнаті зі мною? — голосно поцікавився Гаррі, тільки-но зникла з очей Шеймусова мантія.
— Не думай про це, Гаррі, — пробурмотів Дін, закидаючи на плечі ранець, — він просто…
Та не знайшовши жодних пояснень Шеймусової поведінки, він ніяково замовк, а тоді теж вийшов з кімнати.
Невіл з Роном подивилися на Гаррі так, ніби хотіли сказати: “Не бери дурного в голову”, але Гаррі це не надто заспокоїло. Скільки ще йому усе це терпіти?
— Що сталося? — запитала Герміона п’ятьма хвилинами пізніше, наздогнавши Гаррі з Роном у вітальні по дорозі на сніданок. — Вигляд у тебе, наче… О Господи!
Вона дивилася на дошку оголошень, де висіло нове велике повідомлення.
ТОННИ ҐАЛЕОНІВ!

Кишенькові гроші не встигають за вашими видатками? Хотіли б трошки заробити?
Зв’яжіться у ґрифіндорській вітальні з Фредом та Джорджем Візлі. Йдеться про кілька годин простої, практично безболісної праці. (На жаль, мусимо попередити, що кандидат бере на сеое повну відповідальність за участь у роботі.)

— Вони переступили межу, — похмуро сказала Герміона, здираючи плакат, що його Фред і Джордж пришпилили згори над оголошенням про дату першого походу в Гоґсмід, що мав відбутися в жовтні. — Роне, ми повинні з ними поговорити..
Рон явно стривожився.
— З якого це дива?
— Бо ми старости! — наголосила Герміона, коли вони вилазили крізь отвір за портретом. — Ми мусимо припиняти такі речі!
Рон не відповів. Гаррі бачив з його похмурого виразу, що перспектива втручання у Фредові та Джорджеві задуми анітрохи його не приваблювала.
— То що там сталося, Гаррі? — знову спитала Герміона, коли вони спускалися по сходах, де з двох боків висіли портрети старих чаклунів і відьом, які захоплено перемовлялися між собою і ні на кого не зважали. — Ти такий сердитий.
— Шеймус думає, що Гаррі збрехав про Відомо-Кого, — стисло пояснив Рон, бо Гаррі нічого не відповідав.
Герміона зітхнула, хоч Гаррі сподівався від неї більшого обурення.
— Лаванда теж так думає, — пригнічено зізналася вона.
— Що, попліткували трошки з нею на тему, чи справді я тупий брехун, який тільки й прагне звернути на себе увагу? — не стримався Гаррі.
— Ні, — спокійно заперечила Герміона. — Правду кажучи, я їй порадила стулити писок. І було б, до речі, непогано, якби ти перестав на нас кидатися, бо ми з Роном, якщо ти й досі цього не помітив, на твоєму боці.
На мить запала мовчанка.
— Вибач, — ледь чутно сказав Гаррі.
— Нічого страшного, — відповіла з почуттям гідності Герміона. Тоді похитала головою. — Ви що, забули, що казав Дамблдор на прощальному бенкеті минулого року?
Гаррі з Роном розгублено на неї глянули, й вона знову зітхнула.
— Про Відомо-Кого. Він казав, що той “має неперевершений талант сіяти незгоди та ворожнечу. Перемогти його ми зможемо лише завдяки міцній дружбі і взаємній довірі…”
— Як ти все це запам’ятовуєш? — захоплено глянув на неї Рон.
— Я просто слухаю, Роне, — з притиском мовила Герміона.
— Я теж, але ніколи точно не запам’ятовую, що…
— Річ у тому, — не дала йому договорити Герміона, — що зараз відбувається точнісінько те, про що попереджав Дамблдор. Минуло всього два місяці, відколи повернувся Відомо-Хто, а ми вже починаємо між собою гризтися. Навіть Сортувальний Капелюх закликає: будьте разом, єднайтеся…
— Але Гаррі вчора правильно сказав, — перебив Рон. — Якщо це означає, що ми повинні єднатися зі слизеринцями… то дідька лисого .
— А по-моєму, дуже шкода, що ми не можемо досягти хоч якоїсь єдності в стосунках між гуртожитками, — розсердилася Герміона.
Вони вже зійшли з мармурових сходів. Вестибюлем проходила групка рейвенкловських четвертокласників. Вони помітили Гаррі й одразу збилися щільніше докупи, ніби боялися, що він нападе на тих, хто відстав.
— Нам і справді варто з ними всіма потоваришувати, — саркастично зауважив Гаррі.
Вони зайшли за рейвенкловцями до Великої зали, мимоволі позираючи на вчительський стіл. Професорка Граблі-Планка розмовляла з професоркою Сіністрою, вчителькою астрономії, а Геґріда й досі не було. Зачарована стеля вгорі відповідала настрою Гаррі — була щільно вкутана сірими дощовими хмарами.
— Дамблдор навіть не згадав, як довго пробуде Граблі-Планка, — зітхнув він, йдучи до ґрифіндорського столу.
— А може… — замислено сказала Герміона.
— Що? — вигукнули одночасно Гаррі з Роном.
— Ну… може, він не хотів привертати увагу до того, що Геґріда немає.
— Що ти таке мелеш? Привертати увагу? — мало не розреготався Рон. — Невже б ми його не помітили?
Герміона не встигла відповісти, бо до Гаррі підійшла висока чорнява дівчина з довгим, заплетеним у коси, волоссям.
— Привіт, Анжеліно.
— Здоров, — весело привіталася вона. — Як літо? — І додала, не чекаючи відповіді: — Слухай, мене зробили капітаном Ґрифіндору з квідичу.
— Чудово, — всміхнувся їй Гаррі. Він припускав, що Анжелінині передматчеві настанови будуть коротші, ніж колись в Олівера Вуда, а це могло піти лише на користь.
— І нам потрібен новий воротар замість Олівера. Проби почнуться в п’ятницю о п’ятій. Має бути вся команда, добре? Ми тоді гарненько перевіримо нового кандидата.
— Добре, — погодився Гаррі. Анжеліна всміхнулася й пішла далі.
— Я й забула, що Вуда вже нема, — пробурмотіла Герміона, сідаючи біля Рона й тягнучись по тарілку з грінками. — Це, мабуть, серйозна втрата для команди?
— Мабуть, що так, — погодився Гаррі, сідаючи навпроти. — Він був класним воротарем…
— Але нова кров вам не завадить, га? — поцікавився Рон. Зі свистом і гамором у горішні вікна залетіли сотні сов.
Вони розносили листи та пакунки своїм адресатам, заодно струшуючи на них краплинки води — надворі йшов дощ. Гедвіґи не було, але Гаррі це й не здивувало. Йому міг написати хіба що Сіріус, та сумнівно, що Сіріус мав для нього якісь особливі новини, адже вони не бачилися лише добу. А от Герміона мусила швиденько відсувати помаранчевий сік, щоб звільнити місце для великої й мокрої сови-сипухи, яка тримала в дзьобі вологий примірник “Щоденного віщуна”.
— Навіщо ти й досі його отримуєш? — роздратувався Гаррі, згадавши Шеймуса, а Герміона поклала кнатик у шкіряний гаманець на совиній лапці, і та полетіла. — Що там цікавого… самі баєчки.
— Треба знати, про що говорить ворог, — похмуро заперечила Герміона, розгорнула газету, занурилась у неї і не відривалася, аж доки Гаррі з Роном закінчили їсти.
— Нічого, — повідомила вона, згорнула газету й поклала біля тарілки. — Ні про тебе, ні про Дамблдора. Взагалі нічого.
Повз їхній стіл пройшла професорка Макґонеґел, залишивши їм розклад уроків.
— Гляньте, що буде сьогодні! — простогнав Рон. — Історія магії, два уроки настоянок, тоді віщування плюс два уроки захисту від темних мистецтв… Бінс, Снейп, Трелоні та ще ота Амбридж в один день! Хоч би Фред з Джорджем скоріше виготовили своє спецхарчування…
— Не вірю власним вухам! — зобразив подив Фред. Вони з Джорджем щойно підійшли і втиснулися на лаву біля Гаррі. — Невже гоґвортські старости планують сачкувати уроки?
— Подивись на наш розклад, — Рон сердито підсунув Фредові під носа аркуш. — Такого понеділка в мене ще не було.
— Правду кажеш, братику, — погодився Фред, пробігши поглядом розклад. — Якщо хочеш, можемо тобі зі знижкою продати пампушечку-зносаюшечку.
— А чому зі знижкою? — підозріливо спитав Рон.
— Бо стікатимеш кров’ю, поки не зсохнешся. Ми ще не виготовили протиотрути, — пояснив Джордж, ласуючи копченою рибою.
— Дякую, — Рон тоскно сховав розклад у кишеню. — Краще я піду на уроки.
— До речі, про ваше спецхарчування, — глянула, примружившись, на Фреда з Джорджем Герміона, — ви не маєте права вивішувати на ґрифіндорській дошці оголошень повідомлення про набір випробувачів.
— Хто таке сказав? — здивувався Джордж.
— Я кажу, — наголосила Герміона. — І Рон.
— Мене в це не вплутуй, — поспішно відкараскався Рон. Герміона люто на нього зиркнула. Фред і Джордж захихотіли.
— Герміоно, ти скоро заспіваєш іншої, — попередив Фред, густо намащуючи булочку маслом. — Починається п’ятий клас, ти ще сама прибіжиш до нас по спецхарчування.
— А чого це мені в п’ятому класі раптом знадобиться ваше спецхарчування? — здивувалася Герміона.
— Бо в п’ятому класі вам виставлятимуть СОВи, — пояснив Джордж.
— Ну то й що?
— А те, що прийде час іспитів! І тоді з вас витиснуть останні соки, — задоволено вишкірився Фред.
— У нас півкласу мали нервові зриви через ті СОВи, — радісно додав Джордж. — Сльози, істерики… Патриція Стімпсон весь час непритомніла…
— Кеннета Таулера всього обсипало чиряками, пам’ятаєш? — поринув у спогади Фред.
— Бо ти підсипав йому в піжаму бульбадоксу, — нагадав Джордж.
— А, так, — вишкірився Фред. — Я геть забув… хіба все запам’ятаєш?
— Хай там як, а п’ятий клас — це кошмар, — сказав Джордж. — Якщо, зрозуміло, перейматися результатами екзаменів. Але ми з Фредом ніколи не вішали носи.
— Ви отримали… по скільки? Кожен по три СОВи? — пригадав Рон.
— Ага, — безтурботно підтвердив Фред. — Бо ми відчуваємо, що наше майбутнє не пов’язане зі світом академічних здобутків.
— Ми навіть серйозно дискутували, чи взагалі варто повертатися в сьомий клас, — весело повідомив Джордж, — особливо тепер, коли ми отримали…
Він загнувся, помітивши застережливий погляд Гаррі, який відчув, що Джордж ледь не бовкнув про призові гроші з Тричаклунського турніру, які він пожертвував близнюкам.
— …коли ми отримали свої СОВи, — викрутився Джордж. — Тобто, чи дуже нам потрібні ті НОЧі? Але ми подумали, що мама нас не зрозуміє, якщо ми передчасно покинемо школу — особливо після того, як Персі став найбільшим у світі негідником.
— Та ми не пустимо котові під хвіст наш останній рік, — сказав Фред і обвів ласкавим поглядом Велику залу. — Ми проведемо ринкове дослідження, з’ясуємо, що захоче купувати в нашій крамничці жартів пересічний гоґвортський учень, ретельно проаналізуємо наші дослідження, а тоді виготовимо продукцію, яка задовольнятиме попит.
— А де ви візьмете гроші для своєї крамнички жартів? — скептично запитала Герміона. — Вам же буде потрібно безліч компонентів, речовин, а ще ж, мабуть, і приміщення…
Гаррі не дивився на близнюків. Обличчя в нього почервоніло. Він зумисне випустив з рук виделку і пірнув по неї під стіл. Почув, як Фред каже: — Менше питань — менше брехань, Герміоно… Пішли, Джорджику, може, ще встигнемо продати перед гербалогією парочку видовжених вух.
Гаррі виліз з-під стола й побачив, що Фред та Джордж віддаляються зі стосиками грінок у руках.
— Що б це означало? — замислилася Герміона, поглядаючи то на Гаррі, то на Рона. — “Менше питань…” Може, вони вже мають гроші на крамничку жартів?
— Знаєш, я про це вже думав, — наморщив лоба Рон. — Цього літа вони купили мені нові мантії, а я ніяк не міг збагнути, де вони взяли ґалеони…
Гаррі вирішив, що варто перевести розмову в безпечніше русло.
— Думаєте, цей рік і справді буде такий важкий? Через ті іспити…
— Авжеж, — підтвердив Рон. — Мусить бути. СОВи дуже важливі, від них залежить, на яку посаду ти зможеш пізніше претендувати й таке інше. Білл казав, що цього року нам також даватимуть консультації з працевлаштування. Щоб можна було вибрати, які НОЧІ складати наступного року.
— А ви вже вирішили, чим хочете займатися після Гоґвортсу? — поцікавився Гаррі, коли вони невдовзі вийшли з Великої зали і рушили на урок історії магії.
— Не зовсім, — непевно озвався Рон. — Хіба що… ну… Він був трохи присоромлений.
— Що? — наполягав Гаррі.
— Ну, було б круто стати аврором, — сказав, ніби між іншим, Рон.
— Круто було б, — гаряче підтримав його Гаррі.
— Але ж це справжня еліта, — додав Рон. — Мусиш бути на найвищому рівні. А ти, Герміоно?
— Не знаю, — відповіла вона. — Думаю, що хотіла б займатися чимось корисним.
— Аврори роблять корисне! — вигукнув Гаррі.
— Так, звичайно, але ж не тільки вони, — задумалася Герміона, — тобто, якби я зуміла вдосконалити ССЕЧА…
Гаррі й Рон ледве стрималися, щоб не зиркнути один на одного.
Усі погоджувалися, що історія магії — найнудніший предмет у чаклунському світі. Професор Бінс, учитель-привид, мав такий монотонний голос, що викликав загальну сонливість уже через десять хвилин, а за теплої погоди навіть через п’ять. Він ніколи не міняв стилю своїх лекцій і щось там бубонів без жодних пауз, а учні тим часом записували його слова або, найчастіше, дрімотно дивилися кудись у простір. Гаррі з Роном досі примудрялися якось складати іспити з цього предмета тільки тому, що переписували перед екзаменами Герміонині конспекти. їй єдиній вдавалось опиратися наркотичному впливу Бінсового голосу.