— Ой-ой-ой, наш психо пат — тер сердиться, — глузував Півз, переслідуючи Гаррі в повітрі. — І що цього разу, мій друже Поттюнчику? Чуєш голоси? Бачиш видіння? Розмовляєш… — Півз висолопив язика і голосно засичав, — парсссел … мовами ?
— Я тобі сказав, іди ГЕТЬ! — крикнув Гаррі, збігаючи сходами донизу, але Півз з’їхав разом з ним по поручнях:
Хтось каже, що він гавкає, мов песик на корів,
“Сумний він, — кажуть інші, — не треба лікарів.”
Та Півз чудово знає: наш Поттерчик — здурів!
— ЗАМОВКНИ!
Ліворуч відчинилися двері й зі свого кабінету вийшла похмура й чимось стурбована професорка Макґонеґел.
— Чого це ти тут розкричався, Поттере? — гримнула вона, а Півз радісно захихотів і зник. — Чому ти не на уроках?
— Мене вислали до вас, — незграбно відповів Гаррі.
— Вислали? Як це вислали ?
Він подав записку від професорки Амбридж. Професорка Макґонеґел насупилася, взяла записку, розпечатала її ударом чарівної палички, розгорнула й почала читати. Очі її за квадратними окулярами ковзали туди-сюди і з кожним Рядком звужувалися.
— Зайди сюди, Поттере.
Гаррі пішов за нею в кабінет. Двері за його спиною автоматично зачинилися.
— Ну? — рвучко обернулася до нього професорка Макґонеґел. — Це правда?
— Що правда? — перепитав Гаррі дещо агресивніше, ніж хотів. — Що, пані професорко? — додав він для ввічливості.
— Правда, що ти підвищив голос на професорку Амбридж?
— Так.
— І звинуватив її в брехні?
— Так.
— Сказав, що Той-Кого-Не-Можна-Називати повернувся?
— Так.
Професорка Макґонеґел сіла за стіл і пильно глянула на Гаррі. По хвилі сказала: — Візьми собі печива, Поттере.
— Взяти… що?
— Печива, — нетерпляче повторила вона, показуючи на бляшанку, що стояла на стосі паперів. — І сідай.
Одного разу вже було так, що професорка Макґонеґел замість покарати направила його до квідичної команди Ґрифіндору. Він сів на стілець навпроти неї і пригостився імбирним тритоном, почуваючись не менш розгубленим і спантеличеним, ніж тоді.
Професорка Макґонеґел відклала записку професорки Амбридж і дуже серйозно подивилася на Гаррі.
— Поттере, мусиш бути обережніший.
Гаррі проковтнув шматок імбирного тритона і глянув на неї. Вона говорила якимось незвичним голосом. Замість жвавого, рішучого й суворого він був тихий, стурбований і значно людяніший, ніж завжди.
— Погана поведінка на уроках Долорес Амбридж може коштувати тобі значно дорожче за зняті очки й покарання.
— Що ви маєте..?
— Поттере, будь розважливий, — урвала його професорка Макґонеґел, зненацька знову заговоривши у звичній манері. — Ти знаєш, звідки вона прибула, і повинен розуміти, перед ким вона звітує.
Пролунав дзвоник. Звідусіль загупали, мов слони, сотні і учнів, що вибігали з класів.
— Тут написано, що вона призначила тобі покарання на кожен вечір упродовж тижня, починаючи від завтра, — повідомила професорка Макґонеґел, ще раз зиркнувши на записку Амбридж.
— На кожен вечір упродовж тижня! — перелякано повторив Гаррі. — Пані професорко, але ж ви можете..?
— Ні, не можу, — рішуче заперечила вона.
— Але…
— Вона твоя вчителька і має повне право призначати тобі покарання. Завтра о п’ятій вечора підеш до неї в кабінет відбувати перше. І пам’ятай: з Долорес Амбридж треба пильнувати за кожним своїм словом.
— Але ж я сказав правду! — обурився Гаррі. — Волдеморт повернувся, ви це знаєте, і професор Дамблдор знає…
— Заради Бога, Поттере! — сердито поправила окуляри професорка Макґонеґел (вона аж здригнулася, коли Гаррі назвав Волдемортове ім’я). — Невже ти й досі думаєш, що йдеться про правду чи брехню? Йдеться про те, щоб робити свою справу, не втрачаючи самовладання!
Вона встала, роздуваючи ніздрі й щільно стискаючи губи, і Гаррі теж зірвався на ноги.
— Візьми ще печива, — роздратовано буркнула вона, підштовхуючи до нього бляшанку.
— Ні, дякую, — холодно відмовився Гаррі.
— Та не роби з себе посміховисько, — гримнула вона. Він узяв одне печиво.
— Дякую, — проказав неохоче.
— Ти що, Поттере, не слухав її промови на бенкеті?
— Та слухав, — буркнув Гаррі. — Вона казала… що заборонить прогрес або… ну, малося на увазі.., що Міністерство магії втручатиметься у справи Гоґвортсу.
Професорка Макґонеґел якусь мить уважно на нього дивилася, тоді шморгнула носом, обійшла довкола столу йвідчинила двері.
— Я рада, що ти хоч Герміону Ґрейнджер вислухав, — сказала вона, випроваджуючи його з кабінету.

— РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ —
Покарання в Долорес

Того дня вечеря у Великій залі не була для Гаррі приємною. Новина про його люту суперечку з Амбридж розлетілася з неймовірною навіть для Гоґвортсу швидкістю. Коли він сів за стіл між Роном та Герміоною, звідусіль залунало шепотіння. Найкумедніше, що ніхто з шептунів не переймався, почує він їхні слова чи ні. Навпаки, всі мовби сподівалися, що він роздратується, знову почне кричати, і тоді вони все почують, так би мовити, з перших уст.
— Він казав, що бачив, як убивали Седрика Діґорі…
— Вважає, що бився з Відомо-Ким…
— Ой, перестань…
— Кого він хоче надути?
— Я тебе прошу-у-у…
— Я тільки не розумію, — процідив крізь зуби Гаррі, відкладаючи ножа й виделку (не міг їх тримати рівно, бо тремтіли руки), — чому ж вони два місяці тому повірили Дамблдорові, коли він розповів їм, що сталося…
— Не думаю, Гаррі, що вони й тоді повірили, — похмуро озвалася Герміона. — Ой, краще нам піти звідси.
Вона шпурнула ножа й виделку на стіл. Рон сумно глянув на недоїдений яблучний пиріг, але вчинив за їхнім прикладом. Усі в залі відверто на них витріщалися.
— Ти думаєш, що вони не повірили й Дамблдорові? — запитав Гаррі в Герміони, коли вони дійшли до першого сходового майданчика.
— Ти просто не уявляєш, як це все виглядало, — почала пояснювати Герміона. — Ти вийшов на галявину, тримаючи на руках мертвого Седрика Діґорі… ніхто з нас не бачив, що сталося в лабіринті… мусили вірити Дамблдорові на слово, що Відомо-Хто повернувся, убив Седрика і бився з тобою.
— Так воно й було! — вигукнув Гаррі.
— Гаррі, я це знаю, тож чи не міг би ти, якщо твоя ласка , не гаркати на мене? — втомлено проказала Герміона. — Просто це все тоді ще не зафіксувалося в їхній свідомості, а потім вони роз’їхалися на літо по домівках, і там два місяці читали, що ти просто схибнувся, а в Дамблдора почався старечий маразм!
Вони верталися порожнім коридором до ґрифіндорської вежі, а по шибках періщив дощ. Гаррі здавалося, ніби його перший день у школі тривав мало не тиждень, але перед сном на нього ще чекала купа домашніх завдань. А ще його почав мучити тупий пульсуючий біль над правим оком. Завертаючи у коридор до Гладкої Пані, він поглянув крізь омите дощем вікно в суцільну темряву надворі. У Геґрідовій хатинці все ще не світилося.
— Мімбулус мімблетонія, — випередила запитання Гладкої Пані Герміона. Портрет відхилився, і всі троє пролізли в отвір, що був за ним.
Вітальня була майже порожня, бо учні ще вечеряли. З крісла зіскочив Криволапик і подріботів їм назустріч, голосно муркочучи, а коли Гаррі, Рон і Герміона вмостились у своїх улюблених кріслах біля каміна, кіт легенько стрибнув Герміоні на коліна й згорнувся пухнастим рудим клубочком. Гаррі спустошено й виснажено втупився у вогонь.
— І як Дамблдор міг таке допустити? — зненацька вигукнула Герміона, від чого Гаррі з Роном аж підскочили. Криволапик ображено зістрибнув з її колін. Герміона так люто загупала руками по підлокітниках крісла, що аж повилазила зі щілин оббивка. — Як він дозволив, щоб ця жахлива жінка нас навчала? І саме в рік наших СОВ!
Та в нас нормальних викладачів захисту від темних мистецтв не було ніколи, — сказав їй Гаррі. — Знаєш, як це важко? Геґрід же нам казав, що ніхто не хоче братися за цю роботу, кажуть, що вона заклята.
— Можливо, але навіщо брати вчительку, яка відмовляється навчати нас практичних чарів! Що собі думає Дамблдор?
— А ще вона хоче примусити учнів шпигувати для неї, — сердито буркнув Рон. — Пам’ятаєте, як вона казала, щоб ми приходили й розповідали їй, якщо почуємо розмови про повернення Відомо-Кого?
— Та це ж і дурневі ясно, що вона буде все про нас винюхувати! Інакше навіщо б Фадж її присилав? — відрубала Герміона.
— Не починайте знову гризтися, — втомлено сказав Гаррі, бо Рон уже розкрив рота для репліки. — Давайте краще здихаємося домашніх завдань…
Вони пішли в куток по портфелі і знову посідали в крісла біля каміна. З вечері поверталися учні. Гаррі не дивився на отвір за портретом, але все одно відчував на собі десятки поглядів.
— Почнемо зі Снейпа? — спитав Рон, вмочаючи перо в каламар. — “Властивості… місячного каменя… та його застосування… у виготовленні настоянок…” — бурмотів він, записуючи ці слова на пергаменті. — Ось. — Він підкреслив заголовок, а тоді очікувально глянув на Герміону.
— То які ж ці властивості і яке застосування місячного каменю?
Проте Герміона його не слухала. Вона скоса позирала в найдальший кут кімнати, де Фред, Джордж і Лі Джордан сиділи серед групки довірливих першокласників, які старанно щось жували з великого паперового пакета у Фредових руках.
— Вибачайте, але вони зайшли дуже далеко, — розлючено зірвалася вона на ноги. — Ходімо, Роне.
— Я… а що? — явно почав тягти час Рон. — Та ні… ну що ти, Герміоно… не будемо ж ми їх сварити за пригощання цукерками.
— Ти чудово знаєш, що це якісь пампушечки-зносаюшечки або… або батончики-блювончики, або…
— Завиванці-зомліванці? — тихенько підказав їй Гаррі. Один за одним першокласники непритомніли, немовби їх хтось ударяв невидимим молотком. Дехто сповзав на підлогу, а дехто звисав з підлокітників крісел, висолопивши язика. Інші учні, побачивши це все, зареготали, але Герміона розправила плечі й рішуче покрокувала до Фреда з Джорджем, які, тримаючи в руках записники, уважно спостерігали за непритомними першокласниками. Рон почав було підводитись, а тоді завагався і буркнув Гаррі:
— Вона сама впорається, — і втиснувся в крісло всім своїм довготелесим тілом.
— Досить! — наказала Герміона Фредові й Джорджеві, і ті здивовано на неї глянули.
— Твоя правда, — погодився Джордж, — цієї дози цілком досить.
— Я ж вам зранку казала, що ви не маєте права випробовувати цю гидоту на учнях!
— Ми їм заплатили! — обурився Фред.
— Ну то й що?! Це небезпечно!
— Дурниці, — відрізав Фред.
— Перестань, Герміоно, нічого з ними не сталося! — заспокоїв її Лі, переходячи від першокласника до першокласника й запихаючи в їхні роззявлені роти фіолетові цукерки.
— Ось подивися, вони вже очунюють, — додав Джордж. Дехто з першокласників і справді заворушився. Вони були такі ошелешені тим, що опинилися на підлозі або звисали з крісел, що Гаррі не сумнівався — Фред і Джордж про дію цукерок їх не попередили.
— Усе гаразд? — лагідно спитав Джордж у чорнявої дівчинки, що лежала в нього під ногами.
— Зда… здається, так, — невпевнено відповіла та.
— Чудово, — зрадів Фред, але наступної миті Герміона вихопила в нього з рук записник та паперовий пакет з завиванцями-зомліванцями.
— Немає тут НІЧОГО чудового!
— Ще й як є! Вони ж усі живі! — розсердився Фред. — Не можна такого робити! А якщо хтось із них через вас серйозно захворіє?
— Ніхто через нас не захворіє, бо ми все випробували на собі, а зараз просто перевіряємо, чи всі реагують однаково…
— Якщо ви не перестанете, я буду змушена…
— Призначити нам покарання? — вишкірився Фред, ніби кажучи їй “ану спробуй”.
— Примусиш нас переписувати тексти? — глузливо додав Джордж.
Усі в кімнаті аж попадали з реготу. Герміона вся витяглася, очі звузились, а у волоссі, здавалося, проскакували іскри.
— Ні, — її голос аж зривався від злості, — я напишу вашій мамі.
— Не напишеш, — перелякано позадкував Джордж.
— Напишу, — Герміона була непохитна. — Вам я не можу заборонити жерти різну гидоту, але годувати нею першокласників ви не маєте права.
Фред і Джордж стояли мов прибиті. Судячи з їхнього вигляду, Герміонина погроза виявилася ударом нижче пояса. Вона востаннє грізно на них зиркнула, тоді шпурнула Фредові його записник та пакет із завиванцями й покрокувала до свого крісла біля каміна.
Рон тим часом так утиснувся в крісло, що ніс стирчав на одному рівні з коліньми.
— Дякую за підтримку, Роне, — в’їдливо кинула Герміона.
— Ти ж і сама впоралася, — пробелькотів Рон. Герміона кілька секунд дивилася на чистий пергамент перед собою, а тоді нервово буркнула: — Погано, я тепер не спроможна зосередитися. Йду спати.
Вона відкрила портфель. Гаррі думав, що Герміона почне викладати підручники, але вона натомість витягла звідти якісь дві безформні вовняні речі, поклала їх обережно на столик біля каміна, накрила зверху кількома зіжмаканими клаптями пергаменту та зламаним пером і відступила назад, щоб помилуватися цією картиною.
— Що ти таке виробляєш, скажи заради Мерліна? — боязко глянув на неї Рон, ніби вона втрачала глузд.
— Це шапочки для ельфів-домовиків. — радісно пояснила вона, запихаючи підручники назад у портфель. — Я їх зв’язала влітку. Без чарів це тривало досить довго, але тепер, у школі, справи підуть веселіше.
— Ти залишаєш тут шапочки для ельфів-домовиків? — поволі перепитав Рон. — І ховаєш їх під купою сміття?
— Так, — з викликом підтвердила Герміона, закидаючи на плече портфель.
— Так не можна, — розсердився Рон. — Ти хочеш хитрощами примусити їх узяти ці шапочки. Ти хочеш випустити їх на волю, хоч самі вони того, можливо, й не бажають.
— Авжеж бажають! Вони хочуть бути вільними! — негайно заперечила Герміона, але її обличчя почервоніло. — Роне, не смій чіпати шапочок!
Вона розвернулася і вийшла з вітальні. Рон зачекав, доки вона зайде до дівчачої спальні, а тоді прибрав з вовняних шапочок зайве сміття.
— Нехай хоч бачать, що беруть, — рішуче сказав він. — Ну що ж… — Рон згорнув пергамент, на якому написав заголовок Снейпового реферату, — немає сенсу зараз над цим сидіти. Без Герміони я все одно нічого не напишу. Поняття не маю, що робити з тим місячним камінням. А ти?
Гаррі похитав головою, помітивши, що при цьому посилився біль у правій скроні. Він згадав про довжелезний реферат на тему воєн між велетнями, і йому аж запекло від болю. Чудово усвідомлюючи, що зранку шкодуватиме про невиконані сьогодні домашні завдання, він шпурнув підручники в портфель.
— Я теж піду спати.
Дорогою до спальні проминув Шеймуса, але не глянув на нього. На мить здалося, ніби Шеймус хотів з ним заговорити, та Гаррі пришвидшив крок і незабаром опинився в затишку ґвинтових кам’яних сходів, уникнувши чергової суперечки.

*

Наступний ранок був такий самий свинцевий та дощовий, як і попередній. Під час сніданку Геґріда знову не було за вчительським столом.
— На щастя, і Снейпа немає, — підбадьорливо мовив Рон.
Герміона відверто позіхнула й налила собі кави. Була чимось дуже задоволена, а коли Рон поцікавився, що її так тішить, одразу відповіла:
— Шапочки зникли. Схоже, що ельфи-домовики таки прагнуть свободи.
— Я б не був такий переконаний, — ущипливо заперечив Рон. — Може, твої шапочки не схожі на одяг. Мені вони взагалі нагадали не шапочки, а сечові міхури з вовни.
Герміона не розмовляла з ним цілісінький ранок.
Після двох уроків замовлянь були два уроки трансфігурації. І професор Флитвік, і професорка Макґонеґел перші п’ятнадцять хвилин своїх уроків нагадували учням про важливість СОВ.
— Ви повинні пам’ятати, — казав писклявим голосочком професор Флитвік, що, як і завжди, сидів на цілому стосі підручників, щоб його було видно з-за столу, — ці іспити визначать ваше майбутнє на багато років наперед! Якщо ви ще й досі серйозно не задумувалися про кар’єру, то для цього вже настав час. А тим часом нам доведеться працювати ще ретельніше, щоб потім ви не кусали собі лікті на іспитах!
Після цього вони понад годину пригадували замовляння-викликання, що їх, як казав професор Флитвік, треба буде добре знати для отримання СОВ. А наприкінці уроку він завдав їм чимало домашньої роботи з замовлянь.
Те саме, якщо не гірше, відбувалося й на уроці трансфігурацїї.
— Ви не отримаєте СОВ, — суворо проголошувала професорка Макґонеґел, — без повної самовіддачі, а також без оволодіння теорією та практикою. Я вважаю, що всі учні нашого класу, якщо старанно працюватимуть, гідні СОВ. — Невіл приречено зітхнув. — Так, Лонґботоме, тебе це також стосується, — додала професорка Макґонеґел. — Тобі просто не вистачає впевненості. Отож… сьогодні вивчаємо закляття “щезник”. Воно простіше від закляття “з’явник”, за яке ми візьмемося аж тоді, як настане час здавати НОЧІ, та однак це будуть, мабуть, найскладніші чари, які вам доведеться виконувати для отримання СОВ.
То була правда. Закляття “щезник” виявилося страшенно складним. До кінця другого уроку ані Гаррі, ані Ронові так і не вдалося примусити щезнути слимачків, на яких вони тренувалися, хоч Рон з надією казав, що його слимачок став нібито блідіший. А от Герміона з третьої спроби успішно “щезнула” свого слимака, заробивши від професорки Макґонеґел десять очок для Ґрифіндору. Їй єдиній професорка не дала домашнього завдання. Усім іншим було наказано цілий вечір працювати над закляттям, щоб назавтра зі свіжими силами знову взятися за слимачків.
Налякані обсягом домашньої роботи, Гаррі з Роном цілу обідню перерву стирчали в бібліотеці, вишукуючи інформацію про застосування місячних каменів у виготовленні настоянок. Герміона, яка й досі сердилася на Рона за образливий наклеп на її вовняні шапочки, з ними не пішла. Після обіду, коли вже мав починатися урок догляду за магічними істотами, в Гаррі знову розболілася голова.
День став холодний і вітряний, і коли вони прямували галявиною до Геґрідової хижі на узліссі Забороненого лісу, то час до часу відчували на обличчі краплини дощу. Професорка Граблі-Планка чекала на учнів метрів за десять від Геґрідових вхідних дверей, а довгий складаний стіл перед нею був засипаний гілочками.
Коли Гаррі з Роном туди підійшли, то почули за спиною вибух реготу. Озирнувшись, побачили, що до них наближається Драко Мелфой в оточенні звичної зграї своїх слизеринських посіпак. Він явно бовкнув щось дуже кумедне, бо Креб, Ґойл, Пенсі Паркінсон та інші не переставали голосно гиготіти й біля складаного столу. Судячи з того, як вони поглядали на Гаррі, неважко було здогадатися, кому був присвячений жарт.
— Усі зібралися? — гримнула професорка Граблі-Планка, коли зійшлися і слизеринці, і ґрифіндорці. — То починаймо. Хто мені скаже, як називаються ці штуки? Вона вказала на купу гілочок перед собою. Вгору злетіла Герміонина рука. За її спиною Драко Мелфой шкірив передні зуби, перекривляючи її й показуючи, як вона аж підстрибує, щоб звернути на себе увагу. Проте регіт Пенсі Паркінсон перетворився на вереск, бо гілочки на столі раптом підскочили — і виявилося, що то були крихітні дерев’яні ельфоподібні створіннячка. Вони мали бурі сучкуваті рученята й ніжки, по два відростки-пальчики на кожній долоньці та кумедні пласкі мордочки з кори, на яких поблискували карі жучки-оченята.
— О-о-о-о! — захоплено вигукнули Парваті й Лаванда, добряче роздратувавши Гаррі. Можна було подумати, що Геґрід ніколи не показував їм вражаючих істот. Нехай флоберв’яки були трохи нудні, але ж саламандри й гіпогрифи були доволі цікаві, а вибухозаді скрути, можливо, аж занадто.
— Дівчата, прошу тихіше! — цитьнула професорка Граблі-Планка, жбурнувши створінням-патичкам пригорщу якогось бурого рису. Ті миттю накинулись на їжу. — То… хто знає назву цих істот? Міс Ґрейнджер?
— Це — посіпачки, — випалила Герміона. — Охоронці дерев, живуть переважно на чарівнопаличних деревах.
— П’ять очок для Ґрифіндору, — сказала професорка Граблі-Планка. — Так, це посіпачки, і, як правильно зазначила міс Ґрейнджер, вони переважно живуть на деревах, з яких виготовляють чарівні палички. А чи знає хтось, чим вони харчуються?
— Мокрицями, — миттю відповіла Герміона, і Гаррі тепер зрозумів, чому ті нібито зернятка бурого рису ворушилися. — А ще яєчками фей, коли можуть їх роздобути.
— Молодець, отримуєш іще п’ять очок. Отож, якщо вам будуть потрібні листя чи кора дерева, на якому оселився посіпачка, то варто запастися мокрицями, щоб його задобрити або відвернути увагу. На вигляд вони не дуже небезпечні, однак, розгнівавшись, штрикатимуть вам у очі пальцями, а пальці в них, як бачите, дуже гострі й абсолютно небажані поблизу ваших очей. А тепер підходьте ближче, беріть мокриць та посіпачку — тут має вистачити по одному на трьох осіб — і вивчайте їх детальніше. До кінця уроку кожен має здати мені малюнок посіпачки з позначенням усіх частин його тіла.
Учні зібралися довкола столу. Гаррі зумисне обійшов його ззаду, щоб опинитися біля професорки Граблі-Планки.
— А де Геґрід? — поцікавився він, поки інші вибирали посіпачок.
— Тебе це не стосується, — жорстко відрізала професорка, так само, як і колись, коли Геґрід не з’явився на урок. Тупо осміхаючись усім своїм гострим обличчям, Драко Мелфой перехилився через Гаррі і вхопив найбільшого посіпачку.
— Можливо, — впівголоса процідив Мелфой, щоб його почув тільки Гаррі, — той тупий лох сильно покалічився.
— Можливо, ти теж покалічишся, якщо не заткнешся, — краєм рота просичав Гаррі.
— Можливо, він зв’язався з тими, хто завеликий навіть для нього. Карочє, ти ж кумекаєш, що я маю на увазі.
Мелфой відійшов, огидно шкірячись до Гаррі, а того раптом замлоїло. Невже Мелфоєві щось відомо? Зрештою, його батько — смертежер. Що, як він володіє такою інформацією про Геґрідову долю, яка ще не дійшла до Ордену? Він поспішив навкруг столу до Рона й Герміони, що сиділи навпочіпки на траві й переконливо вмовляли посіпачку не ворушитися, щоб вони могли його замалювати. Гаррі витяг пергамент і перо, присів біля них і пошепки переповів Щойно сказане Мелфоєм.
— Дамблдор знав би, якби з Геґрідом щось сталося, — відразу сказала Герміона. — Мелфой лише зрадів, якщо ми занервуємо. Він тоді зрозуміє, що ми не знаємо, що відбувається. Гаррі, не звертаймо на нього уваги. На, краще потримай посіпачку, щоб я змалювала його личко…
— Так, — почувся неподалік лінивий Мелфоїв голос, — мій старий балакав днів два тому з міністром, і схоже, карочє, що міністерство вирішило серйозно взятися за цю, тіпа, школу з її лажовим рівнем навчання. Тому, навіть якщо той здоровенний дебіл з’явиться тут знову, його відразу звідси й викинуть.
— ОЙ!
Гаррі так міцно стис посіпачку, що той мало не тріснув і у відповідь дряпнув йому руку своїми гострющими пальцями, залишивши два глибокі порізи. Гаррі його відпустив. Креб і Ґойл, що вже гиготіли, уявляючи, як виженуть Геґріда, заіржали ще голосніше, коли посіпачка, ця крихітна людинка-гілочка, помчав щодуху в ліс і незабаром зник між корінням дерев. Коли вдалині пролунав дзвоник, Гаррі згорнув свій закривавлений малюнок посіпачки й подався на гербалогію, перев’язавши долоню Герміониною носовою хустинкою. Мелфоїв глумливий регіт і далі дзвенів йому в вухах.
— Якщо він ще хоч раз обізве Геґріда дебілом… — процідив Гаррі.
— Гаррі, не заїдайся ти з цим Мелфоєм, не забувай, що він тепер староста і може серйозно ускладнити тобі життя…
— Цікаво знати, як іще можна ускладнити мені життя? — саркастично відрізав Гаррі. Рон реготнув, але Герміона спохмурніла. Вони пленталися вздовж овочевих грядок. Небо ніяк не могло вирішити, розродитися йому дощем чи ні.
— Я хочу єдиного — щоб Геґрід якнайскоріше повернувся, — тихенько сказав Гаррі, коли вони підійшли до оранжерей. — Тільки не кажи мені, що ця Граблі-Планка — краща вчителька! — погрозливо додав він.
— Я й не збиралася, — заспокоїла його Герміона.
— Бо вона ніколи й близько не зрівняється з Геґрідом, — рішуче заявив Гаррі, прекрасно усвідомлюючи, що він щойно був присутній на зразковому уроці догляду за магічними істотами, і це його добряче роздратувало.
Відчинилися двері найближчої оранжереї, і звідти висипала зграйка четвертокласників. Серед них була й Джіні.
— Салют, — весело привіталася вона. Ще за кілька секунд з’явилася Луна Лавґуд, яка пленталася позаду всіх. Ніс її був вимащений землею, а волосся закручене у вузол на потилиці. Коли вона побачила Гаррі, її й так вирячені очі ще більше витріщилися від хвилювання й вона подалася до нього навпростець. Багато його однокласників зацікавлено за цим стежили. Луна набрала повні груди повітря, а тоді сказала, навіть не вітаючись. — Я вірю, що Той-Кого-Не-Можна-Називати повернувся, і вірю, що ти з ним бився і зумів від нього врятуватися.
— Е-е… добре, — незграбно пробурмотів Гаррі. Луна мала у вухах замість сережок щось схоже на дві оранжеві редиски. Парваті з Лавандою, мабуть, помітили їх одразу, бо обидві захихотіли й показали на її вуха.
— Можете сміятися, — нітрохи не збентежилася Луна, їй, напевно, здалося, що Парваті й Лаванда регочуть з її слів, а не з того, що вона носить. — Але колись усі були переконані, що не існує таких істот, як бліберний хочкудик чи зім’яторогий хропач!
— Так воно й було, — втрутилася Герміона. — Не існува ло ніяких бліберних хочкудиків чи зім’яторогих хропачів.
Луна спопелила її зневажливим поглядом і пішла далі, сердито погойдуючи своїми сережками-редисками. Тепер уже не тільки Парваті й Лаванда хапалися за животи.
— Невже так важко не ображати хоча б тих людей, що мені вірять? — дорікнув Гаррі, коли вони заходили в клас.
— Ой, Гаррі, я тебе благаю! Тобі не потрібна підтримка Луни, — скривилася Герміона. — Джіні мені багато чого розповідала про цю Луну. Вона, здається, вірить лише в те, чого ніяк не можна довести. Годі сподіватися чогось іншого від людини, чий батько видає “Базікало”.
Гаррі згадав зловісних крилатих коней, що він їх побачив того першого вечора, і те, як Луна сказала, що теж їх бачить. Настрій у нього зіпсувався ще більше. Невже вона збрехала?
Та він не встиг заглибитися в ці роздуми, бо до нього підступив Ерні Макмілан.
— Поттере, я мушу тобі сказати, — голосно й виразно промовив він, — що не тільки диваки тебе підтримують. Особисто я вірю тобі на всі сто. Моя родина завжди була вірна Дамблдорові, і я так само.
— Е-е… дуже тобі дякую, Ерні, — відповів приємно здивований Гаррі. Можливо, Ерні сказав це все занадто помпезно, але Гаррі зараз був глибоко вдячний за слова довіри від людини, з вух якої не звисають редиски. Після сказаного Ерні на обличчі Лаванди Браун зів’яла посмішка, а Шеймус, як помітив Гаррі, повертаючись до Рона з Герміоною, знітився і набурмосився.
Нікого вже не здивувало, що професорка Спраут почала свій урок словами про важливість СОВ. Гаррі волів, щоб учителі перестали так робити. Йому аж у животі перекручувалося щоразу, як згадував, скільки ще має виконати домашніх завдань. Це відчуття неспокою лише погіршилося, коли професорка Спраут наприкінці уроку завантажила їх черговим рефератом. Після півторагодинного уроку втомлені, просякнуті смородом драконячого гною — улюбленого добрива професорки Спраут, — ґрифіндорці шкандибали до замку майже не розмовляючи. День був важкий і довгий.
Гаррі зголоднів як вовк, а о п’ятій його ще й чекало перше покарання з професоркою Амбридж, тож він зразу подався на вечерю, навіть не заносячи портфель до ґрифіндорської вежі, щоб швиденько попоїсти, перш ніж зустрітися з тим, що йому приготувала доля. Та ледве дійшов до входу у Велику залу, як почув лункий і сердитий голос: — Гей, Поттере!
— Ну що таке? — втомлено проказав він, обертаючись до Анжеліни Джонсон, котра, здавалося, ось-ось вибухне.
— Я тобі скажу, що таке , — вона ступила до нього крок і сильно штурхнула пальцем у груди. — Як це так вийшло, що ти заробив собі покарання на п’яту годину в п’ятницю?
— Що? — перепитав Гаррі. — А-а, так, проби воротаря!
—  Нарешті він згадав! — роздратовано кинула Анжеліна. — Хіба я тобі не казала, що хочу провести пробу разом з усією командою і знайти такого воротаря, що підійде всім? Хіба я не казала, що спеціально замовила квідичне поле? А тепер ти взяв і вирішив не прийти!
— Я такого не вирішував! — обурився Гаррі, прикро вражений несправедливістю її слів. — Амбриджка призначила мені покарання тільки за те, що я сказав їй правду про Відомо-Кого.
— Тоді піди до неї й попроси, щоб у п’ятницю тебе звільнила, — розлючено звеліла Анжеліна, — і мене не цікавить, як ти це зробиш. Скажи їй, якщо хочеш, що Відомо-Хто — витвір твоєї уяви, але ти мусиш прийти на поле !
Вона повернулася й пішла.
— Знаєте що, — сказав Гаррі Ронові й Герміоні, коли вони зайшли до Великої зали, — треба перевірити, чи Олівер Вуд не загинув на тренуванні “Калабані Юнайтед”, бо в мене таке враження, що його дух вселився в Анжеліну.
— Які, на твою думку, шанси, що Амбриджка тебе в п’ятницю відпустить? — скептично поцікавився Рон, коли вони посідали за ґрифіндорським столом.
— Менше ніж нульові, — пригнічено відповів Гаррі, накладаючи на тарілку баранячих котлет. — Але спробувати варто. Запропоную їй, хай призначить ще два покарання абощо, не знаю… — І додав: — Хоч би вона мене сьогодні довго не тримала. Нам же треба написати три реферати, попрацювати з макґонеґелським “щезником”, підготувати антизакляття для Флитвіка, домалювати посіпачку і почати той дурнуватий щоденник снів для Трелоні…
Рон застогнав і чомусь подивився на стелю.
— А ще, здається, буде дощ.
— До чого тут дощ до наших домашніх завдань? — здивовано підняла брови Герміона.
— Ні до чого, — негайно відповів Рон, і вуха в нього почервоніли.
Коли до п’ятої години залишилося п’ять хвилин, Гаррі попрощався з друзями й пішов до кабінету професорки Амбридж на четвертий поверх. Постукав у двері й почув цукровий голос:
— Заходьте.
Він зайшов обережно, озираючись на всі боки.
Знав цей кабінет ще з часів трьох попередніх господарів. Коли тут мешкав Ґільдерой Локарт, стіни були завішені усміхненими Локартами. За часів Люпина тут, при бажанні можна було побачити в клітці чи акваріумі найдивовижніших темних істот. У часи самозванця Муді весь кабінет був заставлений різноманітними інструментами та знаряддями для виявлення гріхів і таємниць.