Джоан Кетлін Ролінґ. “Гаррі Поттер і орден Фенікса” ч.1

Та тепер кабінет було годі впізнати. Скрізь лежали мереживні покривала й скатертини. На окремих серветках стояли вази з засушеними квітами, а одна стіна була прикрашена декоративними тарелями з зображеннями чималеньких кошенят — і кожне на шиї мало інакший бант. Ті кошенята були такі бридкі, що Гаррі дивився на них заціпенівши, доки професорка Амбридж не заговорила знову:
— Добрий вечір, містере Поттере.
Гаррі здригнувся й озирнувся. Він її спочатку не помітив, бо професорка була вбрана у вогненно-квітчастий халат, що зливався зі скатертиною на столі в неї за спиною.
— Добрий вечір, пані професорко Амбридж. — привітався Гаррі дерев’яним голосом.
— Прошу сідати, — показала вона на невеличкий столик, прикрашений мереживною тканиною, за яким стояв стілець з прямою спинкою. На столі лежав чистий аркуш пергаменту — явно призначений для Гаррі.
— Е-е, — не зрушив з місця Гаррі. — Пані професорко. Е-е… перш ніж почати, я хотів… хотів запитати, чи не зробили б ви мені… послугу.
Вона примружила свої вирячені очі.
— Яку?
— Бачите, я… я гравець ґрифіндорської команди з квідичу. І мені о п’ятій годині в п’ятницю треба бути на пробах нового воротаря, і я… я хотів би знати, чи не міг би я пропустити того вечора покарання, а відбути його… відбути іншим разом…
Ще не договоривши речення, він уже знав, що нічого з цього не вийде.
— Ой, ні, — так широко всміхнулася Амбридж, що здавалося, ніби вона щойно проковтнула дуже соковиту муху. — Ой, ні, ні, ні. Це ваше покарання за поширення злих, огидних, самозакоханих вигадок, містере Поттере, а покарання аж ніяк не можна пристосовувати заради зручності винуватця. Ні, ви прийдете сюди о п’ятій годині завтра, і післязавтра, і в п’ятницю також, і відбудете своє покарання за планом. Це навіть добре, що ви пропустите щось для вас важливе. Це послужить вам ще кращим уроком, ніж я задумала.
Гаррі відчув, як йому в голову бухнула кров, а у вухах щось загупало. То він, виявляється, поширював “злі, огидні, самозакохані вигадки”?
Вона стежила за ним, трохи схиливши голову, і так само всміхалася від вуха до вуха, ніби читала його думки і тільки й чекала, коли ж він знову вибухне криком. З величезним зусиллям Гаррі відвернувся від неї, кинув портфель на підлогу біля стільця з прямою спинкою і сів.
— Отак, — солодко проспівала Амбридж, — ми вже краще себе контролюємо, правда? А зараз, містере Поттере, перепишете для мене деякі рядки. Ні, не вашим пером, — додала вона, коли Гаррі нахилився було до портфеля. — Будете писати моїм особливим пером. Ось, нате.
Вона вручила йому довге й тонке чорне перо з незвично гострим вістрям.
— Я хочу, щоб ви написали: ” Я не повинен брехати “, — лагідно звеліла вона.
— Скільки разів? — Гаррі старанно вдавав чемність. — Доти, доки ці слова до вас дійдуть, — солодко пояснила Амбридж. — Починайте.
Вона підійшла до свого стола, сіла за нього й нахилилася над стосом пергаменту — очевидно, перевіряла чиїсь контрольні. Гаррі підняв гостре чорне перо, а тоді усвідомив, чого йому бракує.
— Ви не дали чорнила, — нагадав він. — А воно вам не потрібне, — відповіла професорка Амбридж, голос якої ледь-ледь забринів, ніби від сміху.
Гаррі торкнувся вістрям пера до пергаменту і написав:
“Я не повинен брехати”.
Раптом він зойкнув від болю. Слова, що з’явилися на пергаменті, були написані ніби якимось яскраво-червоним чорнилом. Одночасно ці слова виступили в Гаррі на правій руці, врізавшись у шкіру, мовби надряпані скальпелем… проте поріз прямо на очах загоївся, тільки шкіра лишилася трохи червоніша, ніж була.
Гаррі озирнувся на професорку. Вона стежила за ним розтягши в посмішці свого великого ропушачого рота.
— Що?
— Нічого, — тихенько озвався Гаррі.
Глянув на пергамент, знову торкнувся його пером, написав “Я не повинен брехати” — і вдруге відчув пекучий біль у руці. Слова знову врізалися йому в шкіру і знову ж таки зникли за кілька секунд.
Так було й далі. Знову й знову Гаррі писав на пергаменті слова не чорнилом, як він невдовзі збагнув, а власною кров’ю. І ці слова знову й знову врізалися йому в руку, зникали і з’являлися заново наступного разу, коли він торкався пером пергаменту.
За вікном кабінету запала темрява. Гаррі не питав, коли йому дозволять зупинитися. Навіть не дивився на годинника. Знав, що вона чекає від нього вияву слабкості, і не збирався їй показати найменшого такого знаку, хоч би й довелося просидіти тут цілу ніч, роздряпуючи собі руку цим пером…
— Підійдіть сюди, — нарешті звеліла вона, коли минуло вже, здавалося, кілька годин.
Він підвівся. Рука пекла й боліла. Глянув на неї і побачив, що рана загоїлась, але шкіра була криваво-червона.
— Руку, — звеліла вона.
Він простяг руку. Вона схопила її своєю. Гаррі аж здригнувся від дотику її грубих коротеньких пальців, унизаних потворними старими перснями.
— Ич! Бачу, писання не справило на вас належного враження, — усміхнулася вона. — Доведеться повторити процедуру завтра. Можете йти.
Гаррі мовчки вийшов з кабінету. Школа була безлюдна. Уже минула північ. Він поволі пройшов коридором, а коли завернув за ріг і був певний, що вона вже не чує його кроків, кинувся бігти.

*

Він не мав часу працювати над закляттям “щезник”, не записав у щоденник жодного сну, не домалював посіпачки й не написав жодного реферату. Вранці пропустив сніданок, щоб нашкрябати в щоденнику хоч би зо два вигадані сни для першого уроку віщування, і був здивований, коли компанію йому склав розпатланий Рон.
— А чому ти не написав учора? — поцікавився Гаррі в Рона, який безтямно роззирався по кімнаті в пошуках натхнення. Учора, коли Гаррі повернувся до спальні, Рон уже міцно спав. Тепер же він пробурмотів щось про “працю над іншими предметами”, низько схилився над пергаментом і нашкрябав кілька слів.
— Має вистачити, — буркнув він і закрив щоденника. — Написав, ніби мені наснилося, що я купував собі нове взуття. Тут вона не приплете нічого химерного, правда?
Разом вони побігли до Північної вежі.
— А як пройшло покарання в Амбриджки? Що вона змусила тебе робити?
Гаррі завагався на частку секунди, а тоді сказав: — Писати речення.
— Це ще непогано, — зрадів Рон.
— Угу, — буркнув Гаррі.
— Слухай… я й забув… на п’ятницю вона тебе відпустила?
— Ні, — сказав Гаррі.
Рон співчутливо застогнав.
Це був іще один поганий день для Гаррі. Він виявився серед найгірших учнів на трансфігурації, бо не мав коли працювати над “щезником”. Цілу обідню перерву домальовував посіпачку, а тим часом професорки Макґонеґел, Граблі-Планка та Сіністра надавали їм нових домашніх завдань. Цього вечора Гаррі ніяк не зміг би їх виконати, бо мав відбувати друге покарання в професорки Амбридж. На додачу його ще впіймала за вечерею Анжеліна Джонсон. Довідавшись, що він не зможе прийти в п’ятницю, вона сказала, що прикро вражена таким його ставленням, бо сподівалася, що для гравців, які бажають залишатися в команді, тренування важливіші за будь-які інші справи.
— Я відбуваю покарання! — закричав їй услід Гаррі. — Чи ти думаєш, що мені більше подобається стирчати в одній кімнаті з тією старою ропухою, ніж грати в квідич?
— На щастя, ти просто переписуєш речення, — почала заспокоювати Гаррі Герміона, коли той бухнувся на лаву і з огидою подивився на біфштекс та на пиріг з нирками. — Це не така страшна мука…
Гаррі розкрив було рота, а тоді знову закрив і кивнув головою. Він сам не знав, чому не розповідає Ронові й Герміоні, що насправді відбувається в кабінеті Амбридж. Знав лише, що не хотів би побачити жах на їхніх обличчях, бо тоді йому ще важче було б відбувати кару, яка чекала на нього попереду. А ще невиразно відчував, що це їхня з Амбридж особиста справа, змагання за те, чия воля виявиться сильніша, і він не хотів, щоб професорка раділа, почувши, як він нарікає.
— Аж не віриться, що нам надавали стільки домашніх завдань, — розпачливо пробелькотів Рон.
— А чому ти нічого не зробив учора? — поцікавилася Герміона. — І взагалі, де ти був?
— Я був… ходив прогулятися, — ухильно відповів Рон. Гаррі виразно відчув, що не він один щось приховує.

*

Друге покарання було нічим не краще за перше. в Гаррі на руці почервоніла набагато раніше та ще й запалилася. Гаррі подумав, що навряд чи вона гоїтиметься так само добре, як учора. Незабаром рана роз’їсть йому руку і Амбридж, мабуть, буде задоволена. Але він жоднісінького разу не застогнав від болю і від часу прибуття в кабінет до виходу з нього, знову далеко за північ, не промовив нічого, крім “добрий вечір” та “на добраніч”.
А от ситуація з домашніми завданнями була просто катастрофічна, тому, повернувшись до ґрифіндорської вітальні, він не пішов спати, хоч і був абсолютно виснажений, а розкрив підручники й почав писати для Снейпа реферат про місячні камені. Закінчив його о пів на другу ночі. Знав, що реферат поганенький, але іншого виходу не було: якби він його взагалі не здав, то наступне покарання було б від Снейпа. Він ще нашкрябав відповіді на поставлені професоркою Макґонеґел запитання, щось там писнув на тему належного догляду за посіпачками для професорки Граблі-Планки і поплентався до ліжка. Впав, не роздягаючись, просто на ковдру і миттю заснув.

*

Четвер минув, наче в тумані суцільної втоми. Рон також мав невиспаний вигляд, хоч Гаррі й не розумів, чому. Третє Гарріне покарання минуло так само, як і попередні два, хіба що після двох годин слова ” Я не повинен брехати ” вже не зникли з руки, а залишилися там, стікаючи краплинками крові. Гострюще перо на якусь мить перестало шкрябати, і професорка Амбридж підвела голову.
— Ага, — м’яко сказала вона і обійшла довкола столу, Щоб краще роздивитися руку. — Добре. Це тепер буде для вас нагадування, ясно? Сьогодні можете йти.
— Чи мушу я приходити й завтра? — запитав Гаррі, беручи портфель лівою рукою замість правої, що шалено пекла.
— Аякже, — широко всміхнулася професорка Амбридж. — Я вважаю, що, попрацювавши іще один вечір, ми трохи глибше закарбуємо ці слова.
Гаррі й не уявляв, що на світі може знайтися вчитель, якого він ненавидітиме більше за Снейпа, але, крокуючи до ґрифіндорської вежі, мусив визнати, що на цю роль з’явився серйозний претендент.
“Вона мерзенна, — думав він, піднімаючись по сходах на восьмий поверх, — мерзенна, збочена, божевільна бабера…”
— Рон?
На поверсі він завернув праворуч і ледь не наштовхнувся на Рона, що причаївся за статуєю Лаклана Довготелесого, стискаючи в руках мітлу. Рон аж підстрибнув з несподіванки, коли побачив Гаррі, й намагався сховати за спиною свого новісінького “Чистомета-11″.
— Що ти тут робиш?
— Е-е… нічого. А ти що робиш? Гаррі насупився.
— Перестань! Мені можеш сказати! Чого ти тут ховаєшся?
— Я… я ховаюся від Фреда й Джорджа, якщо хочеш знати, — відповів Рон. — Вони тут щойно пройшли з групою першокласників, — мабуть, знову випробовують на них свої винаходи. У вітальні ж вони не можуть цього робити, бо там зараз Герміона.
Він молов це все поспіхом і гарячково.
— Але навіщо тобі мітла? Ти що, збирався літати? — дспитувався Гаррі.
— Я… ну… гаразд, я тобі скажу, тільки не смійся, добре? — почав виправдовуватися Рон, червоніючи мов рак. — Я… я хотів спробувати себе на ґрифіндорського воротаря, бо маю вже нормальну мітлу. От. Можеш тепер сміятися.
— Чого це я маю сміятися, — заперечив Гаррі. Рон закліпав очима. — Це класна думка! Було б круто, якби ти потрапив у команду! Я ще ніколи не бачив тебе воротарем. Ти добре граєш?
— Непогано, — зізнався Рон, страшенно втішений реакцією Гаррі. — Чарлі, Фред і Джордж завжди ставили мене на ворота, коли на канікулах тренувалися.
— То ти сьогодні теж тренувався?
— Я тренуюся щовечора, з вівторка… але тільки сам. Я зачаровував квафели, щоб вони летіли на мене, але це було нелегко, і не знаю, чи багато буде з цього користі. — Рон мав нервовий і стурбований вигляд. — Фред і Джордж реготатимуть як дурні, коли я з’явлюся на пробі. Вони постійно роблять з мене ідіота, відколи я став старостою.
— Я так хотів би прийти на пробу, — гірко зітхнув Гаррі, коли вони разом пішли до вітальні.
— І я хотів би… Гаррі, а що це в тебе на руці?
Гаррі, котрий щойно почухав носа правою рукою, намагався її сховати, але так само безуспішно, як Рон перед цим ховав мітлу.
— Просто порізався… нічого… це…
Та Рон уже схопив Гаррі за руку й пильно придивився. Якусь мить він розглядав слова, вирізані на шкірі, а тоді зблід і відпустив Гаррі.
— Ти ж казав, що просто переписуєш речення?
Гаррі завагався, але ж Рон був з ним відвертий… Тож і він розповів Ронові всю правду про своє покарання.
— Стара карга! — з огидою прошепотів Рон, коли вони зупинилися перед Гладкою Пані, що мирно сопіла носом, притуливши голову до рамки. — Вона хвора! Піди до Макґонеґелки, розкажи їй усе!
— Ні, — одразу ж заперечив Гаррі. — Нехай не радіє, що дістала мене до печінок.
—  Дістала ? Не можна, щоб їй це так минулося!
— Не знаю, чи Макґонеґелка може на неї вплинути, — засумнівався Гаррі.
— А Дамблдор? Скажи тоді Дамблдорові!
— Ні, — категорично заперечив Гаррі.
— Чому?
— У нього своїх проблем вистачає, — пояснив Гаррі, хоч це й не була справжня причина. Він не збирався йти до Дамблдора за допомогою, якщо Дамблдор з самого червня ще ні разу з ним не заговорив.
— А я вважаю, що ти повинен… — почав був Рон, але його перебила Гладка Пані, що сонно стежила за ними і раптом вибухла: — То ви кажете мені пароль, чи я маю тут не спати цілу ніч, поки ви наговоритесь?

*

У п’ятницю ранок був похмурий і вогкий, як і інші дні тижня. Хоч Гаррі, заходячи до Великої зали, за звичкою поглянув на вчительський стіл, та він майже не мав надії побачити там Геґріда, тому відразу замислився над нагальнішими справами, такими, як ціла гора невиконаних домашніх завдань та відбування чергового покарання в Амбридж.
Гаррі спромігся пережити цей день завдяки двом речам. Перша — думка, що наближаються вихідні, а друга — що, попри все жахіття, яке чекає його під час останнього покарання в Амбридж, з її вікна буде видно вдалині квідичне поле, тож йому, можливо, пощастить хоч почасти побачити Ронову пробу. Це були, звісно, слабенькі промінчики світла, але Гаррі був вдячний, що вони хоч трошки розвіювали темряву, яка оточила його зусібіч. Ще ніколи йому не було у Гоґвортсі так погано.
О п’ятій вечора він постукав до кабінету професорки Амбридж зі щирою надією, що це буде остання його мука. На вкритому мереживною скатертиною столі вже лежав чистий аркуш пергаменту, а поруч — гостре чорне перо.
— Ви знаєте, що робити, містере Поттере, — солодко всміхнулася Амбридж.
Гаррі взяв перо і визирнув у вікно. Якби ж пересунути стільця на кілька сантиметрів правіше… Нібито присуваючись ближче до стола, він зумів це зробити. Тепер він бачив удалині квідичну команду Ґрифіндору, що шугала над полем, та з півдесятка темних постатей, що стояли біля підніжжя височенних воріт, очевидно, чекаючи своєї черги. З цієї відстані неможливо було розібрати, хто з них Рон.
” Я не повинен брехати “, — написав Гаррі. Рана на руці відкрилася й почала кривавити.
” Я не повинен брехати “. Рана стала глибша, запекла й запульсувала.
” Я не повинен брехати “. Кров стікала вниз по зап’ястку.
Він ще раз зиркнув у вікно. Той, хто захищав зараз ворота, робив це вкрай невдало. За ті кілька секунд, що Гаррі дивився у вікно, Кеті Бел забила два голи. Маючи велику надію, що воротарем був не Рон, він знову глянув на пергамент, що блищав від крові.
“Я не повинен брехати”.
“Я не повинен брехати”.
Зиркав у вікно щоразу, як випадала нагода, тобто, коли чув рипіння професорського пера чи грюкіт шухляди письмового столу. Третій претендент досить добре впорався зі своїми обов’язками, четвертий був жахливий, п’ятий дуже вдало ухилявся від бладжера, проте пропустив легенький гол. Небо потемніло, і Гаррі сумнівався, чи взагалі побачить шостого й сьомого воротаря.
“Я не повинен брехати”.
“Я не повинен брехати”.
Пергамент був уже поцяткований краплинами крові з руки, що несамовито пекла. Коли він наступного разу підвів голову, надворі було темно. Квідичне поле занурилось у пітьму.
— Ану, подивимось, чи добре вкарбувалися слова, — почувся десь за півгодини м’який голос Амбридж.
Вона простягла до нього свої коротенькі пальці з перснями. А коли схопила за руку, щоб перевірити, чи добре врізалися в шкіру слова, йому запекло не тільки в руці, а йу шрамі на чолі. Водночас з’явилося дуже дивне відчуття десь У районі діафрагми.
Вирвав руку й схопився на ноги, дивлячись на неї. Вона розглядала його, розтягши в посмішці свій великий обвислий рот. — Що, болить? — м’яко спитала вона.
Він не відповів. Серце калатало в грудях. Вона мала на увазі його руку, чи, може, знала, що він відчув біль у шрамі?
— Гадаю, містере Поттере, я свого досягла. Можете йти. Він схопив портфеля і якомога швидше вибіг з кімнати, Спокійно, казав він сам собі, вибігаючи сходами нагору. Спокійно, це зовсім не обов’язково те, про що ти подумав…
— Мімбулус мімблетонія! — крикнув він Гладкій Пані, і та відчинилася.
Його зустрів радісний галас. До нього підбіг сяючий вія вуха до вуха Рон, а з келиха, що він стискав у руках, хлюпалося йому на мантію маслопиво.
— Гаррі, мені вдалося, мене взяли! Я — воротар!
— Що? Ой… це класно! — намагався якомога природніше всміхнутися Гаррі, хоч серце його й далі гупало в грудях, а рука пульсувала й кривавилась.
— Бери маслопиво. — Рон упхнув йому в руки пляшку. — І досі не вірю… а де Герміона?
— Он, — сказав Фред, теж поцмулюючи маслопиво, і показав на крісло біля каміна. Герміона там задрімала з келихом, що ризиковано схилився набік.
— А казала, що зраділа, коли я їй розповів, — трохи образився Рон.
— Нехай поспить, — миттєво оживився Джордж. Незабаром Гаррі помітив кількох першокласників з незаперечними слідами недавньої кровотечі з носа.
— Іди-но сюди, Роне, побачимо, чи пасує тобі стара Оліверова мантія, — покликала його Кеті Бел, — його прізвище можна відпороти й нашити твоє…
Рон пішов до неї, а до Гаррі підскочила Анжеліна.
— Вибач, Поттере, що я тоді на тебе налетіла, — випалила вона. — Ця тренерська посада забирає стільки нервів. Знаєш, я починаю думати, що іноді даремно нападалася на Вуда. — Трохи насупившись, вона дивилася на Рона, відсьорбуючи з келиха маслопиво.
— Слухай, я знаю, що це твій найкращий друг, але він не супер, — відверто сказала вона. — Хоч думаю, що на тренуваннях його можна підтягти. У його родині були класні квідичисти. Якщо чесно, то я розраховую, що він продемонструє кращі здібності, ніж сьогодні. Віккі Фробішер і Джефрі Рупер літали сьогодні краще, але Гупер такий скиглій, весь час нарікає на те чи те, а Віккі відвідує всі можливі гуртки й товариства. Вона сьогодні зізналася, що коли наші тренування й засідання клубу замовлянь збігатимуться в часі, то вона вибере клуб. У будь-якому разі завтра о другій буде тренування, тож щоб ти був обов’язково. І прощу тебе, постарайся допомогти Ронові, добре? Він кивнув, і Анжеліна подалася до Алісії Спінет. Гаррі підійшов до Герміони, яка рвучко прокинулась, коли він поставив на підлогу портфель.
— Ой, Гаррі, це ти… гарно вийшло з Роном, правда? — сказала вона, протираючи очі. — Я просто так… так… така втомлена, — позіхнула вона. — Не спала до першої ночі, в’язала нові шапочки. Вони зникають просто блискавично!
І справді, Гаррі тепер побачив, що скрізь у кімнаті були заховані шапочки, щоб необачні ельфи могли випадково їх підібрати.
— Чудово, — мовив Гаррі, думаючи про своє. Якщо він ні з ким не поділиться, то просто вибухне. — Герміоно, я щойно був у кабінеті Амбридж, і вона торкнулася до моєї руки…
Герміона уважно прислухалася. Коли Гаррі договорив, вона поволі мовила: — Ти боїшся, що Відомо-Хто контролює її так само, як раніше Квірела?
— Ну, — впівголоса підтвердив Гаррі, — така можливість існує, правда?
— Можливо, що так, — не дуже впевнено сказала Герміона. — Хоч я й не думаю, що він міг би володіти нею, як володів Квірелом, тобто він же зараз ожив і має власне тіло, йому не потрібно ділитися тілом з іншими. Може, він зачаклував її закляттям “Імперіус”?..
Гаррі якусь мить стежив за Фредом, Джорджем і Лі Джорданом, які жонглювали порожніми пляшками з-під маслопива. Тоді Герміона додала:
— Але ж торік твій шрам болів, коли ніхто до тебе не торкався, а хіба Дамблдор не казав, що це пов’язано з тим, що відчуває в цей час Відомо-Хто? Тобто, можливо, з Амбридж це ніяк не пов’язано, може, це просто випадково сталося саме тоді, як ти був поряд з нею?
— Вона мерзенна, — різко заперечив Гаррі. — Збочена. — Так, вона жахлива, але… Гаррі, мені здається, що ти повинен сказати про біль у шрамі Дамблдорові.
Це вже вдруге за два дні йому радили піти до Дамблдора, але його відповідь Герміоні була така сама, як і Ронові.
— Я його цим не турбуватиму. Ти ж сама щойно сказала, що тут нема нічого страшного. Шрам ціле літо то болів, то переставав… сьогодні було просто трохи гірше, от і все…
— Гаррі, я впевнена, що Дамблдор хотів би, щоб ти його з цим потурбував…
— Так, — мимоволі вирвалося в Гаррі, — тільки цим і й турбую Дамблдора, правда? Тільки своїм шрамом!
— Не кажи такого! Це неправда!
— Краще я напишу Сіріусові. Побачимо, що він про це думає…
— Гаррі, про це не можна писати в листі! — не на жарт стривожилася Герміона. — Ти ж пам’ятаєш, як Муді попереджав, щоб ми були обачні з тим, про що пишемо! Немає жодних гарантій, що сов не перехоплюють!
— Добре, добре, нічого не писатиму! — роздратовано погодився Гаррі. Він звівся на ноги. — Я пішов спати. Скажеш Ронові, добре?
— Ой, ні, — полегшено зітхнула Герміона, — якщо ти йдеш спати, то і я вже спокійно можу йти. Я така виснажена, а завтра хочу зв’язати ще кілька шапочок. Слухай, якщо бажаєш, можеш мені допомогти. Це так цікаво! Я вже навчилася робити різні візерунки, і китички, і багато іншого.
Гаррі глянув у її захоплене сяюче лице і зробив вигляд, ніби замислився над цією спокусливою пропозицією. |
— Е-е… ні, навряд, дякую, — відмовився він. — Е-е… не завтра. У мене ще повно домашніх завдань…
І він почвалав до хлопчачих спалень, залишивши позаду трохи розчаровану Герміону.

— РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ —
Персі та Гультяй

Наступного ранку Гаррі прокинувся першим у їхній спальні. Якийсь час лежав, спостерігаючи, як кружляють порошинки у сонячному промені, що прослизав у щілину між запонами його ліжка, і насолоджувався думкою про те, що сьогодні субота. Перший тиждень чверті був якийсь нескінченний, немовби один довжелезний урок історії магії.
Судячи з сонної тиші та свіжесенького вигляду того сонячного променя, день щойно починався. Гаррі відхилив запони довкола ліжка, встав і почав одягатися. Окрім далекого щебетання пташок було чути лише повільне й глибоке дихання його колег-ґрифіндорців. Він обережно відкрив шкільний портфель, витяг звідти пергамент, перо й пішов зі спальні до вітальні.
Там Гаррі зручно вмостився у своє улюблене старе м’яке крісло біля згаслого вже каміна і розгорнув пергамент, оглядаючи кімнату. Кудись пощезали всі залишки зіжмаканого пергаменту, старі плюй-камінці, порожні банки з-під різних речовин та обгортки від цукерок, що завжди надвечір засмічували вітальню. Зникли й Герміонині шапочки для ельфів. “Цікаво, скільки вже ельфів здобули свободу, самі того, можливо, не бажаючи”, — подумав Гаррі, а тоді відкоркував каламар, вмочив перо і затримав його за сантиметр від гладенької жовтуватої поверхні пергаменту, напруживши думку… але ось уже минула хвилина чи дві, а він тупо дивився на порожній камін, так і не знаючи, з чого б почати.
Тепер він зрозумів, як важко було Ронові й Герміоні писати йому влітку листи. Як він мав повідомити Сіріусу про все, що сталося минулого тижня, як розпитати про все, що його мучило, та ще й так, щоб можливі викрадачі листів не оволоділи тією інформацією, якої він не хотів їм давати?
Він ще трохи посидів нерухомо, втупившись у камін, а тоді нарешті прийняв рішення. Знову вмочив перо в і впевнено націлив його на пергамент.
Дорогий Сопуне,
Сподіваюсь, у тебе все гаразд, перший тиждень тут був жахливий, я дуже радий, що настали вихідні.
Маємо нову вчительку захисту від темних мистецтв, професорку Амбридж. Вона майже така приємна, як і твоя мама. Пишу тобі, бо те, про що писав минулого літа, сталося знову, коли я відбував покарання в Амбридж.
Ми всі скучили за нашим великим другом, маємо надію, що він незабаром повернеться.
Прошу відповісти якнайшвидше.
На все добре.
Гаррі.
Гаррі кілька разів перечитав листа, намагаючись поставити себе на місце іншої людини. Вирішив, що ніхто, якщо просто перечитає листа, не зрозуміє, про що він пише, чи до кого пише. Мав велику надію, що Сіріус збагне натяк про Геґріда й напише їм, коли той має повернутися. Гаррі волів не питати про це відверто, щоб не привертати зайвої уваги до того, чим займається Геґрід, перебуваючи за межами Гоґвортсу.
Хоч лист був і коротенький, на його написання пішло чимало часу. Доки він його вимучував, сонце вже освітило майже половину кімнати, а зі спалень угорі долинали різні звуки. Гаррі акуратно запечатав пергамент, виліз крізь отвір за портретом і подався до соварні.
— Я б на твоєму місці туди не ходив, — попередив Майже-Безголовий Нік, стурбовано випливаючи зі стіни коридору якраз перед Гаррі. — Півз задумав кепсько пожартувати з тією особою, що зараз проходитиме повз погруддя Парацельса.
— А що — Парацельс має впасти тій особі на голову? — спитав Гаррі.
— Як це не банально, але має, — втомлено підтвердив Майже-Безголовий Нік. — Півз ніколи не відрізнявся тонким смаком. Я пошукаю Кривавого Барона… він один може покласти цьому край… бувай, Гаррі…
— Ага, бувай, — попрощався Гаррі й повернув не праворуч, а ліворуч, вибираючи довший, але безпечніший шлях до соварні. Він минав численні вікна, крізь які виднілося яскраво-синє небо, і настрій у нього поліпшувався. Незабаром почнеться тренування і нарешті він знову опиниться на квідичному полі.
Щось торкнулося до його кісточок на ногах. Глянув униз і побачив Філчеву худющу сіру кицьку Місіс Норіс, що скрадалася повз нього. Вона блимнула на нього жовтими, мов ліхтарі, очима і зникла за статуєю Вільфреда Тоскного.
— Я не роблю нічого поганого, — гукнув їй услід Гаррі. Видно було, що кицька збирається доповісти про нього своєму хазяїнові, хоч Гаррі не бачив для цього ніяких підстав, адже він мав повнісіньке право йти в суботу до соварні.
Сонце було вже високо в небі, і коли Гаррі зайшов у соварню, його ледь не засліпило сяйво в незасклених вікнах. Срібне сонячне проміння перетинало кругле приміщення, в якому на кроквах сиділи сотні дещо неспокійних від цього ранкового сяйва сов. Деякі, очевидно, щойно повернулися з полювання. Устелена соломою підлога хрустіла під ногами, коли він, шукаючи Гедвіґу, наступав на крихітні кісточки впольованих тварин.
— Ось ти де, — нарешті помітив він її десь під самим склепінчастим дахом. — Спускайся, я маю для тебе листа.
Сова тихенько ухнула, розправила великі білі крила і злетіла йому на плече.
— Так, я знаю, що листа адресовано Сопунові, — дав він їй у дзьоба пергамент, але тоді невідомо чому прошепотів: — Але він для Сіріуса, добре?
Гедвіґа один раз кліпнула своїми бурштиновими очима, і він сприйняв це за знак розуміння.
— Тоді безпечного польоту, — побажав їй Гаррі й підніс до вікна. Гедвіґа відштовхнулася від руки й полетіла назустріч сліпучому небу. Він спостерігав за нею, аж доки вона перетворилася на крихітну чорну цяточку й зникла а тоді перевів погляд на Геґрідову хатину, яку добре було видно з вікна і яка все ще була порожня — з димаря не йшов дим, а вікна були завішені фіранками.
Верхівки дерев Забороненого лісу похитувалися від легенького вітерцю. Гаррі дивився на них, підставляючи лице потокам свіжого повітря, думав про квідич… і побачив його — великого змієподібного крилатого коня, такого, як ті, що тягли за собою гоґвортські диліжанси. Чорні шкірясті крила розпростерлися широко, мов у птеродактиля. Кінь злетів над деревами, неначе велетенський гротескний птах. Він зробив велике коло в повітрі, а тоді знову пірнув між дерева. Усе це сталося так швидко, що Гаррі просто не вірив своїм очам, а серце шалено калатало.
За спиною в нього відчинилися двері соварні. Він аж підстрибнув з несподіванки, мерщій озирнувся й побачив Чо Чанґ з листом та пакунком у руках.
— Привіт, — автоматично привітався Гаррі.
— Ой… привіт, — зойкнула вона. — Я не думала, що тут так рано хтось буде… щойно п’ять хвилин тому згадала про мамин день народження.
Вона показала на пакунок.
— Ага, — мовив Гаррі. Усі думки в голові мовби застигли. Хотів сказати щось смішне й цікаве, але з пам’яті ще не вивітрився образ того жахливого крилатого коня.
— Класний сьогодні день, — показав він жестом на вікна. І враз відчув пекучий сором. Погода. Він говорив про погоду .
— Так, — погодилася Чо, шукаючи підходящу сову. —  Класна пора для квідичу. Я цілий тиждень не виходила надвір, а ти?
— Я теж, — відповів Гаррі.
Чо вибрала одну зі шкільних сов-сопух. Покликала її собі на руку, сова злетіла й послужливо наставила лапку, до якої можна було причепити пакунок.
— А Ґрифіндор уже має нового воротаря? — поцікавилася Чо.
— Так, — підтвердив Гаррі. — Це мій друг Рон Візлі. Знаєш його?
— ”Тайфуно”-ненависник? — холодно озвалася Чо. — Він хоч добрий гравець?
— Так, — сказав Гаррі, — думаю, що так. Хоч я й не бачив його на пробі, бо відбував покарання.
Чо глянула на нього, не докінчивши прив’язувати пакунок до совиної лапки.
— Та Амбриджка — жахнюща, — неголосно сказала вона. — Покарала тебе тільки за те, що ти сказав правду про… про… про його смерть. Усі про це чули, це розійшлося по цілій школі. Ти вчинив дуже відважно, коли їй заперечив.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве