— А тепер прошу уважно слухати… Діне Томасе. якщо ти ще раз таке зробиш зі своєю мишею, я призначу тобі покарання… Більшість із вас успішно виконала “щезнення” слимаків, і навіть ті. в кого залишилися уламки мушлі, збагнули суть цього закляття. Сьогодні ми будемо…
—  Гм, гм , — мугикнула професорка Амбридж.
— Так? — повернулася до неї професорка Макґонеґел, і її брови так насупилися, що утворили одну довгу сувору лінію.
— Я лише хотіла знати, пані професорко, чи ви отримали мою записку з датою й годиною інспек…
— Очевидно, що отримала, бо інакше я поцікавилася б. що ви робите в моєму кабінеті, — сказала професорка Макґонеґел і рішуче повернулася спиною до професорки Амбридж. Багато учнів обмінялися радісними поглядами. — Як я вже сказала, сьогодні ми будемо виконувати значно складніше “щезнення” мишей. Отже, закляття “щезник”…
— Гм, гм..
— Цікаво, — ледве стримуючи роздратування, обернулася професорка Макґонеґел до професорки Амбридж, — яким чином ви будете оцінювати методику мого навчання, якщо постійно мене перебиватимете? Доводжу до вашого відома, що я не дозволяю нікому розмовляти, коли говорю я.
Професорка Амбридж мала такий вигляд, ніби отримала ляпаса. Вона нічого не сказала, тільки розкрила свій нотатник і почала в ньому щось розлючено шкрябати.
Професорка Макґонеґел з абсолютно, незворушним виглядом знову звернулася до учнів.
— Як я вже казала, закляття “щезник” ускладнюється настільки, наскільки складнішу тварину треба “щезнути”. Слимаки, як безхребетні, піддаються досить легко, а от з мишею, як представником класу ссавців, мороки буде значно більше. Таким чином, ці чари не можна виконати, думаючи про вашу вечерю. Отож… ви знаєте магічну формулу, побачимо, що у вас вийде…
— Як вона може мені дорікати, що я втрачаю з Амбридж самовладання! — прошепотів Ронові Гаррі, але на обличчі в нього сяяла усмішка — він уже зовсім не сердився на професорку Макґонеґел.
Амбридж не ходила по класу за професоркою Макґонеґел, так як вона робила це з Трелоні. Мабуть, збагнула, що професорка Макґонаґел такого їй просто не дозволить. За те весь час щось записувала, сидячи у своєму кутку, а коли професорка Макґонеґел нарешті звеліла всім збирати речі. Амбридж підвелася з похмурим виглядом.
— Це вже початок, — сказав Рон, тримаючи в руках довжелезного і в’юнкого мишачого хвоста, а тоді кинув його в коробку, з якою ходила по класу Лаванда.
Виходячи з класу, Гаррі побачив, як професорка Амбридж підійшла до вчительського столу. Він штурхнув Рона, а той — Герміону, і вони всі втрьох непомітно позадкували, щоб підслухати розмову.
— Чи давно ви вчителюєте в Гоґвортсі? — запитала професорка Амбридж.
— У грудні буде тридцять дев’ять років. — відрубала професорка Макґонеґел, заклацуючи замочок портфеля.
Професорка Амбридж це записала.
— Дуже добре, — сказала вона, — впродовж десяти днів ви отримаєте результати інспектування.
— Ніяк не дочекаюся, — холодно й байдуже озвалася професорка Макґонеґел, йдучи до дверей. — Ворушіться, — підігнала вона Гаррі, Рона й Герміону.
Гаррі не міг стримати усмішки і міг би поклястися, що отримав у відповідь таку саму усмішку.
Він думав, що наступного разу побачить Амбридж аж увечері, коли відбуватиме покарання, проте помилився. Коли вони йшли галявиною до лісу на догляд за магічними істотами, то побачили, що вона вже чекає зі своїм нотатником біля професорки Граблі-Планки.
— Ви не постійно викладаєте цей предмет? — почув Гаррі її запитання, коли вони підійшли до складаного столу, на якому зграйка поневолених посіпачок, схожих на живі гілочки, порпалася в пошуках мокриць.
— Щира правда. — відповіла професорка Граблі-Планка. заклавши за спину руки і похитуючись туди-сюди. — Я замінюю професора Геґріда.
Гаррі стурбовано перезирнувся з Роном та Герміоною. Мелфой шепотівся про щось з Кребом і Ґойлом. Він неодмінно скористається такою нагодою, щоб оббрехати Геґріда на очах у представника міністерства.
— Гм. — мугикнула професорка Амбридж і стишила голос, хоч Гаррі й далі чув її цілком виразно. — Цікаво… директор чомусь на диво неохоче ділиться зі мною інформацією з цього приводу… може, ви мені скажете, чим викликана така довга відпустка професора Геґріда?
Гаррі побачив, як Мелфой пильно глянув на професорок.
— На жаль, — безтурботно відповіла професорка Граблі-Планка, — мені про це відомо не більше, ніж вам. Я отримала від Дамблдора сову з пропозицією попрацювати кілька тижнів і дала згоду. Більше я нічого не знаю. То можна починати?
— Так, будь ласка. — дозволила професорка Амбридж, шкрябаючи щось у своєму нотатнику.
На цьому уроці Амбридж обрала іншу тактику й ходила між учнями, розпитуючи їх про магічних істот. Майже всі відповідали добре, і настрій у Гаррі трохи поліпшився — учні Геґріда не підвели.
— Якщо брати загалом, — звернулася професорка Амбридж до професорки Граблі-Планки після довгого розпитування Діна Томаса, — то як ви, тимчасовий член учительського колективу… можна сказати, об’єктивний спостерігач… як ви оцінюєте Гоґвортс? Чи ви отримуєте достатню підтримку від шкільного керівництва?
— О, так, Дамблдор просто чудовий, — гаряче підтвердила професорка Граблі-Планка. — Мені тут усе подобається, я дуже задоволена.
Амбридж недовірливо, але чемно шкрябнула щось у нотатнику й розпитувала далі: — А що ви плануєте вивчати цього року… звісно, якщо не повернеться професор Геґрід?
— Я ознайомлю учнів з істотами, про яких найчастіше розпитують на іспитах для отримання СОВ, — пояснила професорка Граблі-Планка. — Уже не так багато й залишилося … вони проходили єдинорогів та ніфлерів, тож ми вивчимо порлоків та кнізлів, навчимося відрізняти крупів від кнарлів і так далі…
— Видно, що ви знаєте свою роботу, — сказала професорка Амбридж і відверто позначила щось у нотатнику великою галочкою. Гаррі не сподобалось, що вона наголосила на слові “ви”, і ще менше сподобалося, коли вона звернулася до Ґойла. — Я чула, що на цих уроках учні зазнавали травм?
Ґойл дурнувато загигогів. Йому на поміч миттю прийшов Мелфой.
— Це було зі мною, — сказав він. — Мене поранив гіпогриф.
— Гіпогриф? — перепитала професорка Амбридж і заграмузляла в нотатнику мов скажена.
— Бо він, бовдур, не слухав, що йому казав Геґрід, — сердито втрутився Гаррі.
Рон і Герміона аж застогнали. Професорка Амбридж повільно повернула голову до Гаррі.
— Покарання ще на один вечір. — м’яко сказала вона. — Дуже вам дякую, пані професорко. Думаю, це все, що мені було потрібно. Результати інспектування ви отримаєте впродовж десяти днів.
— Як добре, — зраділа Граблі-Планка, а професорка Амбридж потюпала галявиною до замку.

*

Була майже північ, коли Гаррі вийшов з кабінету Амбридж. Рука його стікала кров’ю, закривавлюючи хустинку, якою він її обмотав. Гаррі думав, що у вітальні буде вже порожньо, однак його там чекали Рон та Герміона. Гаррі зрадів, коли їх побачив, тим паче, що Герміона була налаштована скоріше співчутливо, ніж критично.
— На, — вона підсунула до нього мисочку з жовтою рідиною, — вмочи туди руку. Це проціджений відвар маринованих муртлапових щупальців. Має допомогти.
Гаррі занурив у мисочку закривавлену й затерплу від болю руку і відчув блаженну полегкість. Криволапик, муркочучи, потерся об його ноги, вистрибнув йому на коліна і там умостився.
— Дякую, — почухав він Криволапика лівою рукою.
— Я вважаю, що ти повинен поскаржитися, — тихенько порадив Рон.
— Ні, — категорично заперечив Гаррі.
— Макґонеґелка здуріла б, якби довідалася…
— Мабуть, що так, — похмуро погодився Гаррі. — Як гадаєш, скільки мине часу, поки Амбридж пропхне нову постанову про те, що кожного, хто поскаржиться на Верховного інквізитора, треба негайно звільняти з роботи?
Рон уже й рота розкрив, щоб заперечити, та нічого не придумав, тож за якусь мить знову закрив.
— Це жахлива жінка, — тихенько сказала Герміона. — Жахлива. Знаєш, я щойно казала Ронові, перед тим, як ти зайшов… ми повинні з нею щось зробити.
— Я запропонував отруїти, — понуро бовкнув Рон.
— Ні… я мала на увазі якось це пов’язати з тим, що вона погано викладає предмет, адже ми від неї ніякого захисту не навчимося, — сказала Герміона.
— І що ж ми зробимо? — позіхнув Рон. — Уже пізно. Вона отримала посаду і залишиться тут. Фадж постарається.
— Знаєте, я сьогодні думала… — Герміона боязко глянула на Гаррі, а тоді продовжила: — Я подумала, що… можливо, настав час, коли ми повинні… зробити це самі.
— Що самі? — підозріло перепитав Гаррі, все ще не виймаючи руку з відвару муртлапових щупальців.
— Ми самі повинні вивчити захист від темних мистецтв, — сказала Герміона.
— Перестань. — застогнав Рон. — Ти хочеш нас завалити ще й цим? Невже ти не розумієш, що ми з Гаррі знову відстаємо з домашньою роботою, а другий тиждень лише почався?
— Але це важливіше за домашні завдання! — не вгавала Герміона.
Гаррі й Рон витріщилися на неї.
— Я думав, що в цілому всесвіті немає нічого важливішого за домашні завдання! — здивувався Рон.
— Не мели дурниць. Авжеж є, — заперечила Герміона, а Гаррі з лихим передчуттям побачив, що її обличчя раптом спалахнуло тим завзяттям, на яке її зазвичай надихала ССЕЧА. — Нам треба приготуватися, як правильно казав Гаррі, до того, що на нас чекає. Ми повинні вміти себе захистити. Якщо ми за цілий рік нічого не навчимося…
— Але ж ми самі багато не зробимо, — безсило зітхнув Рон. — Тобто так, ми можемо піти в бібліотеку, прочитати там про всілякі закляття, а тоді їх випробувати, але…
— Та ні! Я ж розумію, що ми проминули той етап, коли могли щось вивчити лише з книжок, — заперечила Герміона. — Нам потрібен учитель, причому справжній, такий, що зможе нам показати, як користуватися закляттями, й виправить наші помилки.
— Якщо ти кажеш про Люпина… — почав Гаррі.
— Ні, ні, я кажу не про Люпина, — урвала його Герміона. — У нього дуже багато роботи в Ордені, та й бачити ми його змогли б хіба що на вихідні у Гоґсміді, а цього мало.
— Тоді про кого? — насупився Гаррі. Герміона набрала повні груди повітря.
— Невже не зрозуміло?.. Я кажу про тебе, Гаррі.
На мить запала тиша. Легенький нічний вітерець деренчав шибками за Роновою спиною, а в каміні потріскував, згасаючи, вогонь.
— Що про мене? — перепитав Гаррі.
— Я кажу, щоб ти навчив нас захисту від темних мистецтв.
Гаррі витріщив очі. Тоді повернувся до Рона, готовий обмінятися з ним роздратованим поглядом, як завжди бувало, коли Герміона захоплювалася нездійсненними проектами на зразок ССЕЧА. Але спантеличений Гаррі не помітив у Ронових очах ані сліду роздратування.
Той тільки насупився, щось обмірковуючи. А тоді сказав:
— Цікава думка.
— Яка думка? — не зрозумів Гаррі.
— Про тебе, — пояснив Рон. — Щоб ти нас навчав.
— Але ж…
Гаррі раптом усміхнувся, впевнений, що його розігрують.
— Я ж не вчитель, я не…
— Гаррі, ти був найкращим учнем із захисту від темних мистецтв, — сказала Герміона.
— Я? — ще ширше всміхнувся Гаррі. — Ти що! Ти ж мене випередила на всіх іспитах…
— Якщо чесно, то ні, — спокійно заперечила Герміона. — Ти випередив мене в третьому класі… то був єдиний рік, коли ми разом складали іспит і мали вчителя, який справді знав свій предмет. Але ж я кажу не про результати іспитів, Гаррі. Згадай, що ти зробив!
— Що ти маєш на увазі?
— Знаєш, я вже не хочу, щоб мене навчав такий тупак, — усміхнувся до Герміони Рон. А потім повернувся до Гаррі.
— Подумаймо, — зобразив він гримасу, яка з’являлася на обличчі зосередженого Ґойла. — Е-е… у першому класі… ти врятував від Відомо-Кого філософський камінь.
— То мені просто пощастило, — заперечив Гаррі, — я ж нічого такого не вмів…
— У другому класі, — перебив його Рон, — ти вбив Василіска і знищив Редла.
— Так. але якби тоді не з’явився Фоукс, я…
— У третьому класі, — ще голосніше сказав Рон, — ти бився одночасно мало не з сотнею дементорів…
— Ти знаєш, що то був щасливий випадок. Якби часоворот…
— Торік, — майже кричав Рон, — ти знову переміг Відом…
— Послухайте мене! — розсердився Гаррі, бо вже і Рон, і Герміона почали відверто сміятися. — Тільки послухайте, гаразд? Це все чудово звучить у ваших вустах, але мені завжди просто щастило… переважно я не розумів, що діється, нічого наперед не планував, просто робив, що мені стріляло в голову. І майже завжди мені допомагали…
Рон і Герміона задоволено всміхалися, і Гаррі відчув, що втрачає терпець. Він навіть не знав, чому аж так розсердився.
— Чого ви тут шкіритеся, ніби знаєте все краще за мене?! Це ж я там був, а не ви! — спалахнув він. — Я пам’ятаю, що там було, ясно? І мені вдалося все подолати не тому, що я класно вивчив захист від темних мистецтв! Я все подолав, бо… бо вчасно отримав допомогу або просто щось угадав… бо я рухався наосліп, без жодного плану… ТА НЕ СМІЙТЕСЯ!
Мисочка з муртлаповим відваром впала на підлогу й розбилася. Гаррі усвідомив, що стоїть на ногах, хоч не пам’ятав, коли саме встав. Криволапик шмигонув під диван. Усмішки на обличчях Рона та Герміоии зів’яли.
—  Ви не знаєте, що це таке! Ви… ніхто з вас… ніколи з ним не стикалися! Думаєте, досить запам’ятати кілька заклять і випробовувати їх на ньому, наче на уроці, чи як? У ті хвилини розумієш одне — що опинився на волосинку від смерті, і тебе вже ніщо не врятує, окрім… власного розуму, чи нахабства, чи ще там чого… Думаєте, можна нормально мислити, коли за якусь частку секунди вас уб’ють, або закатують, або на ваших очах уб’ють когось із друзів… нас не вчили на уроках, як поводитися в таких ситуаціях… а ви тут вдаєте, ніби я такий собі розумненький хлопчик і тому зумів вижити, а дурний Дігорі взяв і все собі зіпсував… Ви просто не врубаєтесь, що це легко могло статися й зі мною, і так би й було, якби я не був потрібен Волдемортові…
— Старий, та ми нічого такого не казали, — приголомшено почав виправдовуватися Рон. — Ми про Дігорі й не згадували… ти все перевернув з ніг на…
Він безпомічно глянув на Герміону.
— Гаррі, — боязко почала вона, — невже ти не бачиш? Саме… саме тому ти нам і потрібний… ми хочемо знати, як це н-насправді… зустрітися з ним… з В-волдемортом.
Вона вперше в житті вимовила Волдемортове ім’я, і саме це заспокоїло Гаррі. Важко дихаючи, він упав у крісло і відчув, як болить рука. Відразу пошкодував, що розбив мисочку з муртлаповим відваром.
— Ти… подумай про це, — не вгавала Герміона. — Добре?
Гаррі не знав, що й казати. Йому вже було соромно за свою істерику. Він кивнув, не зовсім усвідомлюючи, на що погоджується.
Герміона підвелася.
— То я пішла спати, — сказала вона якомога буденніше. — Е-е… на добраніч.
Рон теж звівся на ноги.
— Ідеш? — невиразно спитав він Гаррі.
— Так. За… за хвилинку. Тільки зберу оце все.
Він показав на розбиту миску на підлозі. Рон кивнув головою і вийшов.
—  Репаро, — пробурмотів Гаррі, націлившись чарівною паличкою на черепки. Вони злетілися докупи, й мисочка стала як нова, але повернути в неї муртлаповий відвар було вже неможливо.
Раптом Гаррі відчув таку втому, що ледь не впав і не заснув прямо в кріслі. Усе ж він змусив себе встати й піднятися нагору. Тривожна ніч знову повнилася снами про довжелезні коридори та замкнені двері, а вранці, коли він прокинувся, в нього знову болів шрам.

— РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ —
У „Кабанячій голові”

Герміона цілих два тижні не згадувала, щоб Гаррі проводив з ними уроки захисту від темних мистецтв. Гаррі нарешті відбув усі покарання професорки Амбридж і мав сумнів, що вирізані на його руці слова колись остаточно зникнуть. Рон узяв участь ще в чотирьох квідичних тренуваннях, причому на останніх двох на нього вже не кричали. А ще вони всі втрьох на трансфігурації виконали “щезання” мишок (Герміона вже навіть перейшла до “щезання” кошенят). І аж тоді, одного неспокійного, галасливого вечора наприкінці вересня, коли вони сиділи в бібліотеці, шукаючи складників для Снейпових настоянок, знову зайшла мова про уроки захисту.
— Цікаво, Гаррі, — озвалася раптом Герміона. — чи ти вже думав про захист від темних мистецтв?
— Авжеж, думав, — буркнув Гаррі, — спробуй забути, якщо в нас не вчителька, а справжня меґера…
— Я мала на увазі нашу з Роном ідею… — Рон кинув на неї стривожений і водночас застережливий погляд, і Герміона відразу спохмурніла. — Ну, добре, нехай буде мою ідею… про те, щоб ти нас навчав.
Гаррі відповів не зразу. Він зробив вигляд, що переглядає “Азіатські протиотрути”, бо не мав бажання казати те. що думав.
Минулі два тижні він багато про це міркував. Іноді ідея здавалася божевільною, як того вечора, коли Герміона її запропонувала, але часом він починав згадувати закляття, які найбільше йому прислужилися під час зіткнень з темними істотами та смертежерами… Щиро кажучи, він уже підсвідомо складав план уроків…
— Я… — поволі витиснув він, коли вже важко було вдавати, ніби “Азіатські протиотрути” дуже його захопили, — так, я… я про це трохи думав.
— І..? — нетерпляче спитала Герміона.
— Не знаю. — почав тягти час Гаррі. Тоді глянув на Рона.
— Я відразу подумав, що це добра думка, — охоче підтримав розмову Рон. коли переконався, що Гаррі не збирається знову кричати.
Гаррі ніяково засовався на стільці.
— Ви чули, як я казав, що мені багато в чому просто пощастило?
— Чули. Гаррі. — лагідно погодилася Герміона. — але все одно немає сенсу вдавати, ніби ти погано володієш захистом від темних мистецтв, бо це неправда. Торік ти єдиний зміг цілковито подолати закляття “Імперіус”, ти можеш викликати патронуса, ти вмієш безліч такого, на що не здатні дорослі чаклуни. Віктор завжди казав…
Рон так рвучко на неї озирнувся, що ледь не скрутив собі в’язи. Потираючи їх. спитав: — Ну? І що там казав Вітя?
— Ха-ха, — втомлено скривилася Герміона. — Він казав, що Гаррі знає таке, що недоступно навіть йому, а він тоді вже закінчував Дурмстренг.
Рон підозріливо глипнув на Герміону.
— Ти часом не підтримуєш з ним контакту?
— А хоч би й так? — прохолодно відповіла Герміона, але обличчя її порожевіло. — Я що. не можу листуватися з товаришем, якщо…
— Він хотів би з тобою не тільки листуватися, — у Роновім голосі прозвучали прокурорські нотки.
Герміона роздратовано похитала головою і, не звертаючи уваги на Рона, що пильно на неї дивився, спитала в Гаррі: — То що ти надумав? Будеш нас учити?
— Тільки тебе й Рона, так?
— Ну, — знову зніяковіла Герміона. — Ну… Гаррі, ти тільки знову не психуй, будь ласка… але мені здається, що ти міг би навчати всіх, хто забажає. Тобто йдеться про те. щоб навчитися захищатись від… В-волдеморта. Ой, Роне, не будь таким страхопудом… Буде несправедливо, якщо ми не дамо такого шансу іншим учням.
Гаррі на мить замислився, а по хвилі сказав:
— Навряд чи ще хтось, окрім вас, захоче, щоб я їх учив. Я ж божевільний, ви що, забули?
— Ти здивуєшся, скільком учням було б цікаво послухати, що ти розкажеш, — серйозним голосом сказала Герміона. — До речі, — вона підсунулася ближче. Рон, що не зводив з неї погляду, теж підсунувся. — Ти знаєш, що перші у жовтні вихідні ми проводимо в Гоґсміді? Як ти дивишся на те, щоб ми запропонували всім зацікавленим зустрітися з нами в селі й там усе обговорити?
— А чому треба збиратися поза школою? — не зрозумів Рон.
— Бо, — пояснила Герміона, одночасно перемальовуючи з книжки китайську плямкаючу капусту, — навряд чи Амбридж дуже зрадіє, коли довідається, що ми задумали.

*

Гаррі дуже хотів побувати на вихідні у Гоґсміді, але не міг позбутися однієї тривожної думки. Після того, як Сіріус на початку вересня з’явився в каміні, він більше ні разу не озивався. Гаррі знав: вони його тоді розсердили, сказавши, що йому з’являтися небезпечно. Але Гаррі боявся, що Сіріус може начхати на всі застереження і прибути до Гоґсміда. Що їм робити, якщо на сільській вулиці до них підбіжить великий чорний пес, та ще й, цілком можливо, на очах у Драко Мелфоя?
— Не можна йому дорікати, що він хоче вирватися на волю, — сказав Рон, коли Гаррі поділився з друзями своїми побоюваннями. — Він же два роки переховувався, і йому було нелегко, зате він був на свободі. А зараз мусить стирчати в чотирьох стінах з тим жахливим ельфом.
Герміона кинула на Рона сердитий погляд, але зауваження за таку зневагу до Крічера не зробила.
— Лихо в тому, — сказала вона Гаррі, — що поки В-волдеморт… О Господи, Роне… не виявить себе відкрито Сіріус мусить ховатися. Тобто ідіотське міністерство не визнає Сіріуса невинним, доки там не збагнуть, що Дамблдор увесь цей час казав про нього правду. А коли ті йолопи нарешті почнуть ловити справжніх смертежерів, стане очевидно, що Сіріус до них не належав. Він же навіть мітки не має.
— Не думаю, що він такий дурний, щоб з’являтися в Гоґсміді, — підбадьорливо мовив Рон. — Дамблдор за таке розсердиться, а Сіріус слухається Дамблдора навіть якщо йому це не вельми подобається.
Гаррі це не заспокоїло, і Герміона сказала: — Ми прозондували тих, хто, на нашу думку, хотів би навчатися захисту від темних мистецтв, і дехто виявив зацікавлення. Ми їм запропонували зустрітися в Гоґсміді.
— Добре, — неуважно сказав Гаррі, думаючи про Сіріуса.
— Не хвилюйся, Гаррі, — лагідно сказала Герміона. — Тобі вистачить мороки і без Сіріуса.
І це була щира правда. Він ледве встигав з домашніми завданнями, хоч йому тепер було значно легше, бо він не мусив відбувати вечірні покарання у професорки Амбридж. Рон відстав ще більше, ніж Гаррі, бо, окрім тренувань двічі на тиждень, виконував ще й обов’язки старости. А ось Герміона, котра вивчала більше предметів, ніж вони обидва разом, не лише виконувала всі домашні завдання, а ще й знаходила час плести ельфам одежину. Гаррі мусив визнати, що вона досягла в цьому певних успіхів. Тепер майже безпомилково можна було відрізнити шапочки від шкарпеток.
Ранок їхньої подорожі до Гоґсміда видався ясним, але вітряним. Після сніданку учні вишикувалися в чергу до Філча, котрий звіряв прізвища з довжелезним переліком учнів, які мали дозвіл від батьків або опікунів відвідати село. Гаррі відчув певні докори сумління, коли згадав, що якби не Сіріус, то взагалі не мав би змоги там бувати.
Коли він підійшов до Філча, сторож втягнув носом повітря, ніби хотів щось від Гаррі винюхати. Тоді ледь помітно кивнув головою, від чого в нього затряслися щелепи, і Гаррі вийшов на кам’яні сходи назустріч прохолодному сонячному дневі.
— Е-е… а чого Філч тебе обнюхував? — поцікавився Рон, коли вони поспішали до воріт.
— Хотів, мабуть, внюхати какобомби, — реготнув Гаррі. — Я й забув вам розповісти…
І він переказав історію про те, як відсилав листа Сіріусові, і як у соварню ввірвався Філч, вимагаючи, щоб Гаррі показав йому листа. На його подив, Герміону ця історія дуже зацікавила, значно більше, ніж його самого.
— Він казав, що йому хтось повідомив, ніби ти замовляєш какобомби? А хто ж це міг би зробити?
— Хіба я знаю? — знизав плечима Гаррі. — Може, Мелфой хотів пожартувати.
Вони проминули височенні кам’яні колони з крилатими вепрами вгорі й повернули ліворуч на дорогу до села. Вітер куйовдив їхнє волосся.
— Мелфой? — скептично перепитала Герміона. — А… так… можливо…
І вона надовго замислилася, аж доки вони дійшли до околиць села.
— До речі, а куди ми підемо? — поцікавився Гаррі. — У “Три мітли”?
— Ой… ні, — стрепенулася Герміона, — ні, там завжди повно людей і страшенно гамірно. Я всім сказала, що зустрінемось у “Кабанячій голові”, знаєте, той шинок, що стоїть не на головній вулиці. Він має трохи таку… знаєте… непевну репутацію… учні туди переважно не ходять, тож нас ніхто не підслухає.
Вони пройшли головною вулицею повз крамничку жартів “Зонко” й анітрохи не здивувалися, побачивши там Фреда, Джорджа і Лі Джордана. Тоді проминули пошту, з якої з регулярними проміжками вилітали сови, і завернули в бічну вуличку, наприкінці якої стояв маленький шинок з готельчиком. З іржавої скоби над дверима звисала пошарпана дерев’яна вивіска із зображенням відрізаної голови дикого кабана, що стікала кров’ю на білу скатертину. Вивіска поскрипувала на вітрі. Друзі підійшли й, вагаючись, зупинилися біля дверей.
— Заходьмо, — нервово запропонувала Герміона. Гаррі зайшов перший.
Тут було геть не так, як у “Трьох мітлах” — величезному шинкові, що вражав чистотою та гостинним теплом. “Кабаняча голова” — то була малесенька, темна й дуже брудна кімнатка, що вся просмерділася якимсь козячим духом. На віконечках був такий густий шар сажі, що в кімнатку майже не пробивалося світло. Її освітлювали якісь недогарки свічок, що стояли на шорстких дерев’яних столах. На перший погляд здалося, що підлога земляна, та коли Гаррі на неї ступив, то зрозумів, що знизу, під шаром накопиченого за століття бруду, вона кам’яна.
Гаррі пригадав, як йому, ще першокласникові, розповідав про цей шинок Геґрід. “У тій “Кабанячій голові” повно химерної публіки”, — казав він, пояснюючи, як виграв там у якогось незнайомця в каптурі драконяче яйце. Гаррі тоді ніяк не міг зрозуміти, чому Геґріда не здивувало, що той незнайомець під час їхньої зустрічі ховав своє лице під каптуром. А тепер він зрозумів, що приховування обличчя — то такий собі стиль “Кабанячої голови”. Біля шинквасу сидів чоловік з обмотаною брудними сірими бинтами головою і склянку за склянкою зативав у щілину, де мав би бути рот, якусь паруючу, вогняну рідину. Біля одного віконечка сиділи дві постаті в каптурах. Гаррі міг подумати, що це дементори, якби вони не говорили з виразним йоркширським акцентом. А в затінку біля каміна сиділа відьма в густій чорній вуалі, що спадала їй аж до ніг. Можна було розрізнити хіба що кінчик її носа, бо в тому місці вуаль трохи відстовбурчувалася.
— Не знаю, Герміоно, — пробурмотів Гаррі, коли вони йшли до шинквасу. Він усе приглядався до відьми у вуалі. — Ти не думаєш, що це може бути Амбридж?
Герміона уважно придивилася до жінки.
— Амбридж за неї нижча, — спокійно відповіла вона. — Та навіть якби Амбридж і справді притарабанилася сюди, вона б нічого нам не зробила. Гаррі, я шкільні правила перечитала не раз і не двічі. Ми нічого не порушуємо. Я спеціально розпитала професора Флитвіка, чи можна учням заходити в “Кабанячу голову”, і він сказав, що можна, тільки наполегливо радив приносити з собою власні склянки. І ще я переглянула всю наявну інформацію про навчальні групи та групи з виконання домашніх завдань, і все це однозначно дозволено. Просто я не вважаю, що треба виставляти напоказ те, що ми робимо.
— Ну, так, — сухо погодився Гаррі, — особливо, якщо те, що ти задумала, не зовсім нагадує групу з виконання домашніх завдань.
Звідкілясь із задньої кімнатки до них бочком підійшов шинкар. Це був непривітний старий чоловік з довжелезним сивим волоссям та бородою. Він був високий, худий, і трохи когось нагадував Гаррі.
— Що? — прохрипів він.
— Прошу три маслопива, — замовила Герміона. Чоловік нахилився під ляду, видобув три закурілі й бруднющі пляшки і. грюкнувши, поставив їх на шинквас.
— Шість серпиків, — назвав він ціну.
— Я розрахуюся, — швиденько сказав Гаррі. передаючи гроші. Шинкареві очі ковзнули по Гаррі й на частку секунди затрималися на його шрамі. Тоді шинкар відвернувся й поклав Гарріні гроші в старезну дерев’яну касу, шухляда якої автоматично відкрилася. Друзі знайшли найдальший від шинквасу стіл, сіли і роззирнулися. Чоловік у сірих брудних бинтах постукав по ляді кісточками пальців і отримав від шинкаря чергову порцію паруючого напою.
— Знаєте, що? — пробурмотів Рон, захоплено поглядаючи на шинквас. — Ми б тут могли замовити все, що захочемо. Цей тип продасть нам що завгодно, йому абсолютно байдуже. Я завжди мріяв сьорбнути ковточок вогневіскі…
— Ти… староста, — наголосила Герміона.
— А, — усмішка на Ройовому обличчі зів’яла. — Ну, так…
— То хто мав з нами зустрітися? — поцікавився Гаррі, відкручуючи заіржавілий ковпачок з маслопива й роблячи ковток.
— Та так, кілька душ, — відповіла Герміона, глянувши на годинник, а тоді стурбовано подивилася на двері. — Я їм сказала прийти приблизно в цей час. Вони цей заклад усі знають… ага, дивіться, це вже, мабуть, вони.
Відчинилися двері. Густа смута насиченого курявою сонячного світла на мить прорізала кімнату, а тоді зникла, бо її перекрила, заходячи, ціла юрба учнів.
Перші з’явилися Невіл, Дін та Лаванда, за ними Парваті та Падма Патіл разом з (тут Гарріне серце тьохнуло) Чо та однією з її сміхотливих подруг. Згодом прийшла (така замріяна, ніби потрапила сюди абсолютно випадково) Луна Лавґуд, тоді Кеті Бел, Алісія Спінет та Анжеліна Джонсон, Колін і Деніс Кріві, Ерні Макмілан, Джастін Фінч-Флечлі, Анна Ебот, якась гафелпафська дівчина з довгою косою, її імені Гаррі не знав, троє рейвенкловських хлопців, звали яких, здається, Ентоні Ґольдштейн, Майкл Корнер і Террі Бут, а ще Джіні, за нею високий худорлявий блондин з кирпатим носом, у якому Гаррі впізнав гравця гафелпафської квідичної команди, і, нарешті, Фред та Джордж Візлі з їхнім приятелем Лі Джорданом. Вони тримали в руках великі паперові пакети, набиті товарами з крамнички “Зонко”.
— Оце такі кілька душ? — перепитав у Герміони Гаррі. — Кілька душ?
— Очевидно, ідея сподобалася багатьом, — радісно прощебетала Герміона. — Роне, підтягни сюди стільці!
Шинкар, який саме витирав склянку бруднющою ганчіркою, якої, мабуть, ніколи в житті не прали, завмер на місці. Він ще не бачив у своєму шинку стільки народу.
Фред, привітавшись, підійшов до шинквасу і швидко порахував товариство:
— Прошу нам дати… двадцять п’ять маслопив. Шинкар вилупився на нього, роздратовано жбурнув ганчірку, наче його відірвали від страшенно важливої справи. і почав витягати з-під ляди запилюжені пляшки.
— Дякую, — сказав Фред і почав роздавати маслопиво. — Ану, витягайте грошики, бо в мене на всіх не вистачить…
Гаррі німо дивився, як галасливі учні розбирали пиво й нишпорили по кишенях, шукаючи монетки. Він не міг зрозуміти, чого ця юрба тут опинилася. І раптом йому стрельнула жахлива думка, що вони, мабуть, хочуть почути від нього якесь вступне слово. Він нахилився до Герміони.
— Що ти їм усім казала? — ледь чутно спитав він у неї. — Чого вони від мене чекають?