Джоан Кетлін Ролінґ. “Гаррі Поттер і орден Фенікса” ч.1

— Якщо чесно, Мінерво, — самовдоволено вишкірилася професорка Амбридж, — тобі доведеться визнати — те, що я думаю, теж має значення. Стривай, де ж вона? Корнеліус щойно прислав… тобто, — вона фальшиво захихотіла, нишпорячи в сумочці, — пан міністр щойно прислав… а, так…
Вона витягла аркуш пергаменту, розгорнула, прокашлялась і почала читати.
—  Гм, гм… “Освітня постанова номер двадцять п’ять”.
— Ще одна?! — люто вигукнула професорка Макґонеґел.
— Так, — підтвердила з усмішкою Амбридж. — Правду кажучи, Мінерво, це ти відкрила мені очі на те, що нові поправки просто необхідні… пам’ятаєш, як ти знехтувала моєю думкою, коли я не бажала давати дозволу на поновлення ґрифіндорської квідичної команди? Коли ти пішла до Дамблдора і той наполіг, щоб команді дозволили грати. Але я не могла з цим змиритися. Я негайно зв’язалася з міністром, і він цілком погодився, що Верховний інквізитор повинен мати владу позбавляти учнів привілеїв, бо інакше він… тобто я… матиме менше повноважень, ніж звичайні вчителі! І тепер ти бачиш, Мінерво, як я мала рацію, намагаючись не допустити поновлення команди Ґрифіндору? Жахливі характери… до речі, я ж так і не зачитала тобі наших поправок… гм, гм… “Верховний інквізитор відтепер уповноважений призначати учням Гоґвортсу всі покарання, санкції та позбавляти їх привілеїв, а також наділений владою скасовувати будь-які покарання, санкції та позбавлення привілеїв, призначені іншими представниками вчительського колективу. Підпис — Корнеліус Фадж, міністр магії, кавалер ордена Мерліна першого ступеня і т.д., і т.д.”
Вона скрутила пергамент і з незмінною усмішкою поклала його назад у сумочку.
— Отже… я вважаю, що повинна назавжди заборонити цим двом грати в квідич, — сказала вона, глянувши на Гаррі, Джорджа і знову на Гаррі.
Гаррі відчув, як у нього в руці шалено затріпотів снич.
— Заборонити? Нам? — промимрив він якимось чужим далеким голосом. — Грати… назавжди?
— Так, містере Поттере, мені здається, що довічна заборона піде вам на користь, — сказала Амбридж, ще ширше всміхнувшись і дивлячись, як він намагається збагнути сенс її слів. — Вам і містеру Візлі. І ще, здається мені, буде безпечніше, якщо заборона стосуватиметься й брата-близнюка цього юнака… якби колеги по команді його не стримали, я більш ніж упевнена, що він теж напав би на юного містера Мелфоя. Зрозуміло, необхідно також конфіскувати їхні мітли. Я їх надійно зберігатиму у своєму кабінеті, щоб уникнути будь-яких порушень моєї заборони. Але я не перегинатиму палиці, професорко Макґонеґел, — повернулася вона знову до їхньої виховательки, що стояла тепер нерухомо, наче вирізьблена з криги, й дивилася на неї. — Решта гравців команди може грати й надалі, я не помітила в їхніх діях хуліганських ознак. На все вам добре.
І з виглядом найвищого задоволення Амбридж вийшла з кімнати, залишивши по собі мертву тишу.

*

— Заборонено, — простогнала Анжеліна ввечері у вітальні. — Заборонено. Ні ловця, ні відбивачів… то що ж нам тепер робити?
Зовсім не відчувалося переможного настрою. Скрізь, куди не глянь, Гаррі бачив нещасні й сердиті обличчя. Гравці команди посідали біля каміна — всі, окрім Рона, якого після закінчення гри ніхто не бачив.
— Це так несправедливо, — безпорадно пожалілася Алісія. — А як же тоді Креб, що вгатив бладжером уже після свистка? Йому вона хіба заборонила грати?
— Ні, — проказала нещасна Джіні, що сиділа з Герміоною біля Гаррі. — Його покарали переписуванням тексту, я чула, як за вечерею Монтеґю з цього приводу реготав.
— А заборонили грати Фредові, хоч він нічого й не зробив! — розлючено застукала себе кулаком по коліні Алісія.
— Це не моя вина, — вишкірився Фред, — якби ви втрьох мене не тримали, я з нього зробив би котлету.
Гаррі тоскно поглядав у темне вікно. Там падав сніг. Упійманий снич кружляв по вітальні. Учні стежили за ним, мов загіпнотизовані, а Криволапик стрибав з крісла на крісло, намагаючись його зловити.
— Я йду спати, — поволі підвелася Анжеліна. — Може, виявиться, що це був страшний сон… може, завтра я прокинуся й зрозумію, що ми ще навіть не грали…
Невдовзі вслід за нею пішли Алісія й Кеті. Пізніше, люто на всіх зиркаючи, попленталися спати Фред і Джордж, а за ними подріботіла й Джіні. Біля каміна залишилися тільки Гаррі та Герміона.
— Ти Рона ніде не бачив? — тихенько спитала Герміона.
Гаррі похитав головою.
— Мабуть, він нас уникає, — припустила Герміона. — Як ти гадаєш, де він?..
І саме тієї миті вони почули за спиною рипіння — відхилився портрет Гладкої Пані і крізь отвір до вітальні заліз Рон. Він був поблідлий, з припорошеним снігом волоссям.
Побачив Гаррі з Герміоною і завмер на місці.
— Де ти був? — схопилася стривожена Герміона.
— Гуляв, — відмахнувся Рон. Він і досі був у квідичній формі. — Ти аж задубів, — занепокоїлася Герміона. — Іди погрійся!
Рон пошкандибав до каміна і, не підводячи очей, бухнувся в найдальше від Гаррі крісло. Снич усе ще кружляв над їхніми головами.
— Пробачте, — буркнув Рон, дивлячись собі під ноги.
— За що? — здивувався Гаррі.
— За те, що я вбив собі в голову, ніби вмію грати в квідич, — пояснив Рон. — Я завтра піду з команди.
— Якщо ти підеш, — спалахнув Гаррі, — то в команді залишиться всього троє гравців. — І у відповідь на спантеличений Ронів погляд додав: — Мені заборонили грати довічно. А ще Фредові й Джорджу.
— Що? — вереснув Рон.
Герміона все йому розповіла, бо Гаррі просто не мав на це сили. Коли вона закінчила, на Рона боляче було дивитися.
— Це все через мене…
— Ти ж не змушував мене бити Мелфоя, — сердито заперечив Гаррі.
— …якби я так жахливо не зіграв у квідич.
— …це ніяк не стосується бійки.
— …та пісня сильно мене дістала.
— …та вона б кого завгодно дістала.
Герміона підвелася, відійшла до вікна, подалі від суперечки, й задивилася на сніг, що кружляв за вікном.
— Та годі вже тобі! — вибухнув Гаррі. — Нам і так погано, а тут ще ти собі голову попелом посипаєш!
Рон нічого не відповів, лише втупився, бідний, у мокрий край своєї мантії. За якийсь час сказав глухим голосом:
— Мені ще ніколи в житті не було так паскудно.
— Ти не один такий, — гірко всміхнувся Гаррі.
— Знаєте, — сказала тремтячим голосом Герміона, — здається, є одна штука, яка поліпшить вам настрій.
— Та ну? — скептично скривився Гаррі. — Так, — і Герміона відвернулася від чорного засніженого вікна, широко всміхаючись. — Геґрід повернувся.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ —
Геґрідова розповідь

Гаррі помчав до хлопчачих спалень, щоб витягти з валізи плаща-невидимку та Карту мародера. Зробив це з такою швидкістю, що вони з Роном були готові вирушати щонайменше за п’ять хвилин до того, як з дівчачих спалень прибігла Герміона у шарфі, рукавицях і в неоковирній шапочці з тих, що вона плела для ельфів.
— Бо там холодно! — почала виправдовуватися вона, коли Рон нетерпляче цокнув язиком.
Вони пролізли крізь отвір за портретом і поспіхом накинули на себе плаща-невидимку. Рон уже так виріс, що мусив пригинатися, бо з-під плаща стирчали ноги. Повільно і обережно вони проходили численними сходами, інколи зупиняючись, щоб перевірити на Карті, де перебувають Філч і Місіс Норіс. Їм пощастило. Не зустріли нікого, крім Майже-Безголового Ніка, що неуважно кудись плив, мугикаючи собі під носа мелодію, яка до болю нагадувала “Візлі — наш король”. Крадькома перейшли вестибюль і вийшли на тихе засніжене подвір’я. Серце в Гаррі радісно закалатало, коли попереду він побачив золотаві квадратики освітлених вікон і дим, що клубочився з димаря Геґрідової хижі. Він швидко покрокував уперед, і друзі, наштовхуючись одне на одного, подріботіли за ним. Під ногами рипів дедалі глибший сніг, і ось нарешті вони опинилися біля дерев’яних вхідних дверей. Коли Гаррі підняв кулак і тричі постукав, усередині люто загавкав пес.
— Геґріде, це ми! — гукнув Гаррі крізь замкову шпарину.
— Та я си так і подумав! — озвався низький голос.
Вони усміхнулися одне до одного під плащем. Відчули в Геґрідовім голосі радісні нотки. — Щойно три секунди, як си приліз додому… геть, Ікланю… марш, дурна псяро…
Відсунувся засув, двері зі скрипом прочинилися і в отворі з’явилася Геґрідова голова.
Герміона зойкнула.
— Та тихо!.. Мерлінова борода! — занепокоївся Геґрід, вдивляючись кудись понад їхніми головами. — То ви під плащем-невидимкою, га? Ну, заходіт, заходіт!
— Вибач мені! — почала виправдовуватися Герміона, коли вони протислися повз Геґріда в хатину і скинули з себе плаща, щоб той їх побачив. — Я просто… ой, Геґріде!
— Йой, то дурниця, то нічого! — швиденько перебив Геґрід, замикаючи двері й засуваючи на вікнах фіранки, але Герміона й далі перелякано дивилася на нього.
У сплутаному Геґрідовому волоссі запеклася кров, а ліве око перетворилося на набряклу щілину, оточену величезним фіолетово-чорним синцем. Обличчя й руки були вкриті порізами, з деяких і досі сочилася кров. Рухався Геґрід дуже обережно, тож Гаррі запідозрив, що в нього зламані ребра. Було очевидно, що він повернувся додому щойно. На стільці висів важезний чорний дорожній плащ, а біля дверей стояв рюкзак, у якому легко могли вміститися кілька малих дітей. Геґрід, що й сам був удвоє більший за нормальну людину, пошкутильгав до плити й поставив на неї мідного чайника.
— Що з тобою? — запитав Гаррі, а Іклань тим часом стрибав навколо них, намагаючись лизнути в обличчя.
— Та я ж тобі мовлю, шо нічого, — рішуче повторив Геґрід. — Горнєтко чаю?
— Та не вигадуй, — не погодився Рон, — тобі ж погано!
— Кажу тобі: всьо файно, — випростався Геґрід, з усмішкою обертаючись до них, але відразу скривився від болю. — Але ж як то файно знов усіх вас видіти… добре си відпочили вліті, га?
— Геґріде, на тебе хтось напав! — не вгавав Рон.
— Послідній раз кажу: то все дурниця! — рішуче відбивався Геґрід.
— Невже ти казав би, що все дурниця, якби в когось із нас лице перетворилося на фарш? — наполягав Рон.
— Тобі треба піти до мадам Помфрі, — стурбовано порадила Герміона, — у тебе жахливі рани.
— Я сам усьо залагоджу, ясно? — твердо відповів Геґрід.
Він підійшов до величезного дерев’яного стола посеред хижі й шарпнув рушника, що там лежав. Під ним виявився шматок сирого, ще в крові, зеленкуватого м’яса завбільшки як добряча автомобільна шина.
— Ти що, Геґріде, збираєшся це їсти? — глянув на м’ясо Рон. — Ти ж ним отруїшся.
— Воно таке й має бути, бо се драконяче мнєсо, — пояснив Геґрід. — І воно тута в мене не для їжі.
Він узяв шматок м’яса і притулив його до лівої щоки. Зеленкувата кров потекла по його бороді, а він аж застогнав від задоволення.
— Так ліпше. Се помічне від укусів, знаєте.
— То, може, скажеш, що з тобою сталося? — запитав Гаррі.
— Не можу, Гаррі. Велика таємниця. Я си ризикую не тілько посадою, якщо вам розкажу.
— Тебе побили велетні, Геґріде? — прошепотіла Герміона. Драконяче м’ясо вислизнуло у Геґріда з рук і сковзнуло по грудях.
— Велетні? — перепитав Геґрід, вловивши м’ясо на рівні живота і прикладаючи його до щоки, — а хто вам си казав про велетнів? З ким ви балакали? Хто казав, що я… де я… га?
— Ми здогадалися, — почала виправдовуватися Герміона.
— Ага, якраз, так я й повірив! — суворо глянув на неї Геґрід тим оком, що не було закрите м’ясом.
— Але ж це очевидно, — стенув плечима Рон. Гаррі, погоджуючись, кивнув головою.
Геґрід подивився на них, шморгнув носом, шпурнув м’ясо на стіл і почвалав до чайника, бо той якраз засвистів.
— Ше ніколи не видів таких-во, як ви, дітваків, шо знают більше, ніж треба, — бурмотів він, розливаючи окріп у три горнятка завбільшки з відерця. — За таке нема чого хвалити. Нишпорки, от хто ви є. Де не посій, там і вродитеся.
Але борода його засмикалася.
— То ти мав розшукати велетнів? — усміхнувся Гаррі, сідаючи за стіл.
Геґрід поставив перед ними чай, теж сів за стіл, знову взяв м’ясо і притулив до обличчя.
— Так, то правда, — прохрипів він, — мав.
— І знайшов? — неголосно спитала Герміона.
— Якщо чесно, то се не тєжко було зробити, — відповів Геґрід. — Вони ж таки величенькі.
— А де вони? — поцікавився Рон.
— У горах, — коротко буркнув Геґрід.
— А чому ж тоді маґли на них не натикаються?..
— Та си натикают, — похмуро відказав Геґрід. — Їхню смерть відтак списуют на нещасні випадки в горах.
Він поправив на обличчі м’ясо, щоб воно краще прикривало синець.
— Геґріде, розкажи, що ти там робив! — наполягав Рон. — Розкажи, як на тебе напали велетні, а Гаррі розповість, як на нього напали дементори…
Геґрід захлинувся чаєм і випустив з рук м’ясо. Кашляв так, що весь стіл забризкав слиною, чаєм та драконячою кров’ю. М’ясо тим часом тихенько хляпнулося на підлогу.
— Як то напали дементори? — прохрипів Геґрід.
— А ти не знав? — витріщила очі Герміона.
— Я не знаю, шо відбувалося, відколи звідси пішов. Я ж мав таємне завдання і не хтів, аби всюди за мнов літали сови… трикляті дементори! Ти се серйозно?
— Так, дементори з’явилися в Літл-Вінґіні й напали на мого двоюрідного брата й на мене самого, а тоді Міністерство магії мене виключило…
— Шо?
— …і я мусив приходити на слухання справи й усе таке, але розкажи нам спочатку про велетнів.
— Тебе си вигнали?
— Розкажи, як ти провів літо, і я розповім, як провів я.
Геґрід втупився в нього своїм єдиним розплющеним оком, а Гаррі натомість глянув простодушно й рішуче.
— Ну, файно, — змирився Геґрід. Він нахилився й вихопив з Ікланевої пащі драконяче м’ясо.
— Ой Геґріде, не треба, це негігіє… — почала було Герміона але Геґрід уже знову приклав м’ясо до розпухлого ока.
Він відсьорбнув величезний ковток чаю і сказав:
— Ми си вирушили відразу по закінченні навчального року..
— То з тобою пішла мадам Максім? — втрутилася Герміона.
— Угу, — підтвердив Геґрід, і на його обличчі, або ж на тих кількох сантиметрах обличчя, що не були прикриті бородою чи зеленкуватим м’ясом, з’явився лагідний вираз. — Так, ми були тілько вдвох. І скажу вам, шо вона, Олімпія, не боїться труднощів. Знаєте, вона ж така делікатна, елєґантська дама, тож я си бояв, знаючи, куди ми йдемо, як то вона буде лазити по валунах чи спати в печерах, але вона ані раз не пожалілася.
— То ти знав, куди ви йдете? — перепитав Гаррі. — Знав, де шукати велетнів?
— Се знав Дамблдор, і він нам розказав, — пояснив Геґрід.
— Вони ховаються? — поцікавився Рон. — Чи це таємниця, де вони перебувають?
— Та не зовсім, — похитав кудлатою головою Геґрід. — Просто більшості чаклунів однаково, де ті велетні — головне, аби лиш десь далеко. Але туди дуже тєжко дістатися, принаймні людям, тож нам були потрібні Дамблдорові інструкції. Ми майже місяць туди добиралися…
—  Місяць? — здивувався Рон, мовби ніколи не чув про такі довжелезні мандрівки. — А… чому ви не скористалися, наприклад, летиключем?
Геґрідове розплющене око співчутливо зиркнуло на Рона. — Та ж за нами, Роне, стежили, — хрипко пояснив він.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти си не розумієш, — відповів Геґрід. — Міністерство пильнує за Дамблдором і за тими, хто, як вони гадають, з ним заодно…
— Та ми це знаємо, — урвав його Гаррі, що прагнув почути продовження Геґрідової розповіді, — знаємо, що міністерство стежить за Дамблдором…
— То ви не могли вдаватися до чарів, щоб туди добратися? — сторопіло перепитав Рон, — ви всю дорогу мусили пройти, як маґли?
— Ну, не те, шоб усю, — ухильно відповів Геґрід. — Просто мусили бути обережні, бо ми з Олімпією троха вирізняємося серед усіх…
Рон здушено чи то пирхнув, чи то чхнув і швиденько сьорбнув чаю.
— …то ж за нами легко простежити. Ми вдавали, шо вирушили разом на вакації, та й поїхали до Франції. Там робили вигляд, ніби взяли курс до Олімпіїної школи, бо знали, шо хтось із міністерства сидить у нас на хвості. Мусили пересуватися поволі, бо мені, направду, не можна вживати чари, а ми знали, шо міністерство буде шукати зачіпки для нашого арешту. Але ми зуміли вислизнути від того бовдура, шо за нами стежив, десь біля Дир-Джона…
— Ага, біля Діжона? — зраділо перепитала Герміона. — Я там була на канікулах! А чи ви бачили?..
Вона вмовкла на півслові, помітивши вираз Ронового обличчя.
— Після того ми вдалися троха до чарів, і то була незла мандрівка. Натрапили на пару божевільних тролів на польському кордоні, а потім я ше мав невеличку сутичку з одним вампіром у Мінську, та поза тим усе минуло гладесенько.
А відтак ми си прийшли, куди треба, і зачали си лізти в гори, шукаючи за ними… Але мусили забути про чари, коли вже були близько від них. Частково тому, шо вони не люблять чаклунів, а ми не хтіли їх завчасно дратувати, а частково тому, шо Дамблдор застеріг нас, шо Відомо-Хто також буде шукати велетнів. Казав, шо той, напевно, вже теж відправив до них посланців. Казав, аби ми дуже вважєли, аби не привертати до себе уваги, бо там можут бути смертежери.
Геґрід замовк, щоб відсьорбнути чаю.
— А далі? — підганяв його Гаррі.
— А далі знайшли їх, — просто сказав Геґрід. — Одної ночи подолали гірський хребет і уздріли їх внизу, просто під нами. Там палали вогні й рухалися величезні тіні… так, ніби пересувалися кавалки гір.
— Які вони на зріст? — притишено спитав Рон.
— Метрів зо шість, — недбало відповів Геґрід. — А найвищі, може, сім-вісім.
— І скільки їх там було? — поцікавився Гаррі.
— Мабуть, сімдесєть чи вісімдесєть, — відповів Геґрід.
— І все? — здивувалася Герміона.
— Так, — зажурено підтвердив Геґрід, — лишилося яких вісімдесєть, а колись їх було море — десь, може, зо сто розмаїтих племен по цілім світі. Та вони вже вимирают багато століть поспіль. Декого, звісно, вбили чаклуни, але здебільшого вони самі повбивали один одного, а тепер вимирают швидше, ніж будь-коли. Вони не здатні мешкати всі разом, як ото тепер. Дамблдор казав, шо то всьо наша вина, шо то чаклуни примусили їх піти геть і жити далеко від нас, тому вони не мали іншого вибору, як триматися купи для власного захисту.
— Отож, — втрутився Гаррі, — ви їх побачили, і що тоді?
— Ми зачекали до ранку, бо не хтіли підбиратися в пітьмі, для власної ж безпеки, — пояснив Геґрід. — Десь у третій годині ночи вони си позасинали просто там, де сиділи. Ми не наважувалися спати. По-перше, не хтіли, аби хтось із них прокинувся і знайшов нас, а по-друге, вони страшенно хроплят. Під ранок навіть зрушили снігову лавину… Ну, а на світанку ми до них спустилися.
— Так запросто? — отетерів Рон. — Спустилися в табір до велетнів?
Дамблдор розказав нам, як то робити, — відповів Геґрід. — Дати ґурґови дарунки, виявити йому свою повагу…
— Дати дарунки кому? — перепитав Гаррі.
— Та ґурґови, себто вождеви.
— А як ви знали, хто з них ґурґ? — поцікавився Рон. Геґрід кумедно хрюкнув.
— Та то не тєжко, — відповів він. — Він був найбільший, найгидкіший і найледачіший. Сидів собі там і чекав, коли йому принесут харчі. Мертвих кіз і все таке. Називався він Каркус. Заввишки був десь шість з половиною чи, може, й сім метрів, а важив як добрих два слони. Шкіра, як у носорога…
— І ти взяв і піднявся до нього? — затамувала дух Герміона.
— Нє… зійшов до нього, бо він лежав у долині. Вони всі були в такому яру з гірським озером… навкруг чотири файлі гори, а Каркус лежав коло того озера й гарчав на інших, шоб годували його і його жінку. Ми з Олімпією зійшли з гори вниз…
— А вони не намагалися вас повбивати, коли побачили?— недовірливо спитав Рон.
— Дехто, певно, про се думав, — стенув плечима Геґрід, — але ми си зробили те, шо казав нам Дамблдор, себто підняли вгору дарунок, дивилися ґурґові в очи, а на інших не зважали. Тож решта притихла й вилупилася на нас, а ми підійшли до Каркусових ніг, вклонилися й поклали перед ним наші презенти.
— І що ви йому подарували? — жваво поцікавився Рон. — Харчі?
— Нє, він і сам собі може добути харчі, — заперечив Геґрід. — Ми дали йому чари. Велетням подобаються чари, вони тілько не люблят, коли ми використовуємо їх проти них. Тож першого дня ми подарували йому гілку Ґубрайтського вогню.
— Ого! — тихенько вигукнула Герміона.
— Гілку чого?.. — здивувалися Гаррі з Роном.
— Вічного вогню, — роздратовано пояснила Герміона, — мусили б уже це знати. Професор Флитвік на своїх уроках згадував про нього щонайменше двічі!
— Отже, — швидко втрутився Геґрід, перш ніж Рон устиг щось відповісти, — Дамблдор зачаклував ту гілку, аби вона ніколи си не згасла, а це не кожному чарівникови під силу, ну то я поклав її на сніг Каркусови під ноги та й кажу: “Дарунок гурґові велетнів від Албуса Дамблдора, котрий пошановує вас своїми вітаннями”.
— І що на це відповів Каркус? — нетерпляче запитав Гаррі.
— Та ніц, — відповів Геґрід. — Він си не розуміє по-нашому.
— Жартуєш!
— Та то не страшно, — незворушно вів далі Геґрід, — Дамблдор нас попередив, шо таке може статися. Каркус підкликав таких велетнів, шо розуміли нашу мову, й вони усе йому витлумачили.
— А чи сподобався йому дарунок? — поцікавився Рон.
— Ще й як, було море радости, коли вони второпали, шо то таке, — сказав Геґрід, перевертаючи драконяче м’ясо і прикладаючи до набряклого ока холоднішим боком. — Страшенно си тішили. А я тоді й кажу: “Албус Дамблдор просить ґурґа побалакати з його посланцем, коли той повернеться завтра з другим дарунком”.
— А чому ти не міг побалакати з ним того самого дня? — здивувалася Герміона.
— Дамблдор хтів, аби ми то все робили поволі, — пояснив Геґрід. — Аби вони бачили, шо ми дотримуємося обіцянок. “Ми повернемося завтра з другим дарунком”, і коли ми справді приходимо з наступним дарунком, то се вже створює файне вражіннє, правда? І ще вони мають час випробувати перший дарунок і перевірити, шо він файний, і тогди ще завзятіше чекають другого. Та й узагалі з такими велетнями, як Каркус, треба си вважєти. Дай їм забагато інформації, і вони вб’ють тебе, аби їм було простіше. То ми розкланялися, а по тому знайшли собі файненьку печерку, шоб перебути ніч, а зранку повернулися, і сего разу Каркус уже сидів і нетерпляче нас чекав.
— І ви з ним побалакали?
Аякже. Спочатку ми подарували йому файного бойового шолома… виготовленого ґоблінами — незнищенного… а тогди сіли й побалакали.
— І що він сказав?
— Та небагато, — відповів Геґрід. — Більше си слухав.
Але були файні моменти. Він си чув про Дамблдора, чув, як той протестував проти винищення останніх бритійських велетнів. Каркуса зацікавили Дамблдорові слова. А деякі інші велетні, особливо ті, шо троха розуміли мову, зібралися довкола і також слухали. Того дня ми йшли від них з великими надіями. Пообіцяли прийти наступного ранку зі ще одним дарунком… Але вночі все пішло котови під фіст.
— Що саме? — перепитав Рон.
— Як я вже мовив, велетні не повинні мешкати разом, — сумно пояснив Геґрід. — Не такими великими гуртами. Вони ніц не можут з собою вдіяти і весь час вбивают одне одного. Чоловіки б’ються між собов, а жінки — між собов. Залишки старих племен воюют одні з одними, а шо вже казати про суперечки за їжу, вогонь і кращі місця для ночівлі. Можна було гадати, шо тепер, коли їхня раса вимирає, вони дадут одне одному спокій, але…
Геґрід тяжко зітхнув.
— Тої ночи в долині зачалася бійка, ми се побачили з нашої печери. Тривала пару годин, ви си не уявляєте, який то був страшенний галас. А коли зійшло сонце, сніг був червоний від крови, а його голова лежала на дні озера.
— Чия голова? — затамувала подих Герміона.
— Каркусова, — важко зітхнув Геґрід. — Тепер був новий ґурґ — Ґолґомат. — Геґрід знову зітхнув. — А ми не розраховували, шо через два дні після того, як ми навели дружні контакти з першим ґурґом, буде новий вождь. Тому мали дивне передчуття, шо Ґолґомат не так радо нас вислухає, але ж мусили спробувати.
— І ви пішли з ним розмовляти? — недовірливо перепитав Рон. — Після того, як побачили, що він відірвав голову іншому велетневі?
— Певно, шо так, — підтвердив Геґрід, — ми шо, стілько туди лізли, аби змиритися з тим за яких два дні! Ми спустилися донизу з третім дарунком, який готували для Каркуса. Я ше й рота не роззявив, а вже знав, шо нічого з того не вийде. Він там сидів у Каркусовім шоломі та й скоса на нас позирав. Був величезний, один з найбільших. Чорне волосся, такі самі зуби й намисто з кісток. Деякі ті кістки були мовби людські. Ну, я си почав… виставив перед собою великий згорток драконячої шкури… та й кажу: “Дарунок гурґові велетнів…” Наступної хвилі я вже висів догори дриґом у повітрі — мене схопили двоє його посіпак. Герміона затулила руками рота.
— То як ти зміг викрутитися? — здивувався Гаррі.
— Якби не Олімпія, був би мені амінь, — відповів Геґрід. —
Вона витягла чарівну паличку й виконала дуже-дуже бистрі чари. Але ж то було чудо! Влучила в очі тих, шо мене тримали, закляттям “Кон’юктивітус”, і ті мене відразу відпустили… але тогди ми вже втрафили в халепу, бо використали проти них чари, а велетні власне за це й ненавидять чаклунів. Мусили-смо звідти тікати і знали, шо вже ніколи не зможемо повернутися до їхнього табору.
— Оце-то так, Геґріде, — ледь чутно промовив Рон.
— А чого ж ти так довго добирався додому, якщо ви там були всього три дні? — здивувалася Герміона.
— Та ж ми звідтам не пішли через три дні! — обурився Геґрід. — Дамблдор мав на нас надію!
— Але ж ти сам сказав, що ви вже не могли повертатися в табір!
— Удень не могли, правильно. Мусили все обміркувати. Пару днів тихесенько лежали в печері і придивлялися. Й нічого доброго там не вздріли.
— Він що, відривав усім голови? — відразливо скривилася Герміона.
— Ні, — заперечив Лгґрід, — хоч то було б ліпше.
— Що ти маєш на увазі?
— А те, шо невдовзі ми виявили, шо він ніц не заперечує проти всіх інших чаклунів… окрім нас.
— Смертежери? — одразу запитав Гаррі.
— Так. — скрушно підтвердив Геґрід. — До ґурґа щодня приходило двоє. Приносили йому дарунки і він ані раз не перевертав їх догори ногами.
— А як ти знав, що то були смертежери? — запитав Рон.
— Бо я одного впізнав, — прогарчав Геґрід. — Макнейр пам’ятаєте? Його присилали вбити Бакбика. Він якийсь маніяк. Любить убивати не згірше, як Ґолґомат. Не дивно, шо вони так файно зійшлися.
— Невже Макнейр переконав велетнів приєднатися до Відомо-Кого? — з розпачем спитала Герміона.
— Не лізь поперед гіпогрифа в пекло, я ше не доказав! — обурився Геґрід, який спочатку ніби не хотів розповідати, а тепер з великою охотою викладав усе, що знав. — Ми з Олімпією усе обміркували й погодилися, шо хоч ґурґ нібито надає перевагу Відомо-Кому, але то ше не означає, шо так само думають інші велети. Ми мусили переконати тих, хто не бажав, аби ґурґом став Ґолґомат.
— А як ви їх розрізняли? — запитав Рон.
— Як-як? — се ж були ті, кого збили на квасне яблуко, — терпляче пояснив Геґрід. — Ті, шо мали хоч крихту глузду, втекли від Ґолґомата і ховалися в печерах довкола яру, як і ми. Тож ми й надумали понишпорити вночі тими печерами й побачити, чи зможемо когось із них переконати.
— Ви вирішили нишпорити по темних печерах у пошуках велетнів? — запитав Рон, і в його голосі вчувалися захоплення і повага.
— Ну найбільше нас турбували якраз не велетні, — сказав Геґрід. — Нас радше непокоїли смертежери. Дамблдор нам казав по змозі не зачіпатися з ними, але ж вони знали, шо ми десь тутка… гадаю, шо їм про нас розказав Ґолґомат. Уночі, коли велетні спали, а ми плянували вкрадатися нишком до їхніх печер, Макнейр і той другий лазили скрізь по горах, шукаючи за нами. Я ледве втримував Олімпію, аби вона на них не накидалася… О-о, вона так хтіла на них
вона на них не кидалася… О-о, вона так хтіла на них накинутися… бо коли її, Олімпію, завести, то вона така… аж палає! Знаєте… шо то є французька кров…
Геґрід задивився у вогонь затуманеним поглядом. Гаррі дав йому секунд із тридцять на спогади, а тоді голосно прокашлявся.
— А що ж було далі? Чи вам пощастило знайти інших велетнів?
— Шо? Ага… ну так, аякже. На третю ніч після вбивства Каркуса ми вилізли з печери, в якій ховалися, і подалися назад до яру, не забуваючи ані на хвильку про смертежерів. Заходили в кілька печер, але ніц… мені здається, шо аж у шостій знайшли трьох велетнів.
— Печера, мабуть, аж тріщала, — припустив Рон.
— Кнізлу не було б де впасти, — погодився Геґрід.
— А що, вони на вас не напали, коли побачили? — здивувалася Герміона.
— Мабуть, так і було б, якби вони могли, — відповів Геґрід, — але вони мали серйозні рани, усі троє. Ґолґоматові посіпаки побили їх мало не до смерти, а коли вони отямилися, то заповзли до найближчого прихистку, який знайшли. Отож один з них троха знав нашу мову і перекладав усе іншим, і наші слова справили на них ніби непогане вражіння. Тож ми й далі приходили, навідували поранених… думаю, шо був такий момент, коли ми переконали шістьох або сімох велетнів.
— Шістьох або сімох? — з азартом перепитав Рон. — Це дуже непогано… то вони прийдуть сюди, щоб разом з нами боротися з Відомо-Ким?
Але Герміона запитала:
— А чому ти кажеш “був такий момент”, Геґріде? Геґрід зажурено глянув на неї.
— Ґолґоматові посіпаки зробили в печерах облаву. Після неї ті, шо вижили, не хтіли вже мати з нами нічого спільного.
— То… то велетні до нас не прийдуть взагалі? — розчаровано проказав Рон.
— Не прийдут, — важко зітхнув Геґрід, перевернув м’ясо і приклав до обличчя холодною стороною, — але ми зробили, шо мали зробити, переказали Дамблдорову вістку, і дехто з них її почув, а ще дехто, маю надію, се навіть запам’ятає. А може, ті, шо не захочуть лишатися з Ґолґоматом, зійдуть собі з гір, а тогди раптом собі згадают, шо Дамблдор ставився до них приязно… і може, тогди й прийдут до нас.
Сніг тим часом уже присипав вікно. Гаррі аж тепер відчув, що мантія в нього на колінах промокла наскрізь — її заслинив Іклань, тулячись йому до ніг.
— Геґріде? — за якийсь час тихенько спитала Герміона
— Га?
— Чи… коли ти там був… ти відшукав хоч якийсь слід… твоєї… мами?
Геґрідове здорове око втупилося в Герміону, й вона перелякалася.
— Ой, вибач… я… забудь про це…
— Померла, — прохрипів Геґрід. — Багато років тому. Вони мені сказали.
— Ой… я… співчуваю тобі, — ледь чутно проказала Герміона. Геґрід знизав своїми могутніми плечима.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38

Ваш відгук