Джоан Кетлін Ролінґ. “Гаррі Поттер і орден Фенікса” ч.1

— Та шо там, — коротко кинув він. — Я мало шо й пам’ятаю. Не була то найліпша мати.
Знову запала тиша. Герміона нервово зиркнула на Гаррі й Рона, вочевидь вважаючи, що тепер їхня черга розповідати.
— Але ти й досі нам не пояснив, Геґріде, звідки ці побої, — показав Рон на закривавлене Геґрідове лице.
— Або чому ти так пізно повернувся, — додав Гаррі. — Сіріус казав, що мадам Максім повернулася хтозна-коли…
— Хто на тебе напав? — домагався Рон.
— Ніхто на мене не нападав! — категорично заперечив Геґрід. — Я…
Та решту його слів заглушив несподіваний стукіт у двері, Герміона зойкнула. Горнятко вислизнуло з її пальців і розбилося об підлогу. Іклань заскавчав. Усі глянули на вікно біля дверей. Крізь тонку фіранку видно було обриси короткої й присадкуватої постаті.
— Це вона! — прошепотів Рон.
— Залазьте сюди! — поспіхом сказав Гаррі. Він схопив плаща-невидимку й загорнувся в нього разом з Герміоною, а Рон оббіг кругом столу і теж пірнув під плащ. Притискаючись одне до одного, вони позадкували в кут. Іклань люто гарчав на двері. Геґрід мав спантеличений вигляд.
— Геґріде, заховай наші горнятка!
Геґрід схопив Гарріне й Ронове горнятка й запхнув їх під подушку в Ікланевому кошику. Іклань уже стрибав на двері. Геґрід відсунув його вбік ногою й відчинив двері.
На порозі стояла професорка Амбридж у зеленому твідовому плащі і в зеленій шапці-вушанці. Скрививши губи, вона відхилилася назад, щоб побачити Геґрідове обличчя, бо ледве діставала йому до пупа.
—  Отже, — повільно й голосно проказала вона, ніби до глухого. — То ви Геґрід, так?
Не чекаючи відповіді, увійшла до кімнати, лупаючи на всі боки своїми банькатими очима.
— Геть, — відмахнулася вона сумочкою від Ікланя, що стрибнув на неї й намагався лизнути в обличчя.
— Не хочу бути нечемним, — подивився на неї Геґрід, — але хто ви, до холєри, така?
— Я Долорес Амбридж.
Її очі обмацували всю хатину. Двічі вони подивилися прямісінько в той кут, де стояв Гаррі, затиснений між Роном і Герміоною.
— Долорес Амбридж? — отетеріло перепитав Геґрід. — Мені си здавало, шо ви з міністерства… хіба ви не працюєте з Фаджем?
— Так, я була першим заступником міністра, — підтвердила Амбридж, никаючи по хатині й придивляючись до кожнісінької дрібнички, починаючи від рюкзака, притуленого до стіни, і закінчуючи дорожним плащем. — А тепер я вчителька захисту від темних мистецтв…
— Сміливе рішення, — сказав Геґрід, — нині мало хто хоче братися за цю роботу.
— …і Верховний інквізитор Гоґвортсу, — договорила речення Амбридж, ніяк не зреагувавши на його слова.
— А то шо таке? — спохмурнів Геґрід.
— Я теж хотіла б запитати, що це таке? — Амбридж показала на черепки від Герміониної чашки на підлозі.
— О, — Геґрід цілком недоречно зиркнув у той куток, де ховалися Гаррі, Рон і Герміона, — о, та це той… Іклань. розбив мені горнєтко. Тепер мушу пити з оцього.
Геґрід показав чашку, а другою рукою все ще притискав до ока драконяче м’ясо. Амбридж дивилася на нього, вивчаючи тепер замість хатини кожну деталь його зовнішності.
— Я чула голоси, — спокійно додала вона.
— Я си балакав з Ікланем, — рішуче пояснив Геґрід.
— І він вам відповідав?
— Ну… певним чином, — почав затинатися Геґрід. — Я інколи кажу, шо Іклань майже як людина…
— На снігу залишилися три пари слідів, що ведуть від замку до вашої хижі, — сказала Амбридж єлейним голосом.
Герміона охнула, і Гаррі затулив їй рота рукою. На щастя, Іклань чмихав носом, принюхуючись до мантії несподіваної гості, і та, здається, нічого не почула.
— Я щойно повернувся, — махнув Геґрід величезною рукою на рюкзак. — Може, хтось си приходив раніше й не застав мене.
— Назад від дверей вашої хижі кроки не ведуть.
— Ну я… я не знаю, чого б то… — нервово смикнув себе за бороду Геґрід і знову зиркнув у той куток, де стояли Гаррі, Рон і Герміона, ніби благав про допомогу. — Е-е…
Амбридж розвернулася й почала обходити хатину, уважно до всього приглядаючись. Нахилилася й зазирнула під ліжко. Відчинила Геґрідів сервант з посудом. Пройшла за кілька сантиметрів від Гаррі, Рона й Герміони. Ті притислися до стіни, а Гаррі навіть живота мусив втягати, щоб вона його не зачепила. Уважно зазирнула у величезний казан, у якому Геґрід варив собі їсти, а тоді знову розвернулася й запитала: — Що з вами сталося? Звідки у вас ці рани?
Геґрід одразу забрав з обличчя драконяче м’ясо, і це була, на Гарріну думку, помилка, бо тепер чітко стало видно фіолетово-чорний синець навкруг ока, не кажучи вже про запечену кров і здерту шкіру на лиці.
— О, це… зі мною стався випадок, — затинаючись, пробелькотів Геґрід.
— Що за випадок?
— Я… я си спіткнув.
— Ви спіткнулися, — холодно повторила Амбридж.
— Еге ж, саме так. Зачепився за… за мітлу товариша.
Я сам не літаю. Гляньте на мої розміри, мене ж не втримає жодна мітла. Мій товариш розводить абраксанських коней, не знаю, чи ви колись їх виділи — такі великі бестії, з крильми, і я, знаєте, троха поїздив на одному верхи і…
— А де ви були? — Амбридж незворушно урвала Геґрідове базікання.
— Де я був?..
— Де ви були? — повторила вона. — Навчальний рік почався два місяці тому. Вас довелося замінити іншою вчителькою. Ваші колеги не змогли пояснити, де ви. Ви не залишили ніякої адреси. То де ж ви були?
Запала мовчанка, і Геґрід втупився в неї своїм напіврозплющеним оком. Гаррі, здавалося, чув, як той відчайдушно перебирає в голові різні версії.
— Мені… мені треба було поправити здоровлє, — відповів він.
— Здоров’я, кажете, — професорка Амбридж обмацала очима набрякле й потовчене Геґрідове обличчя, з якого беззвучно й м’яко крапала йому на живіт драконяча кров. — Зрозуміло.
— Так, — підтвердив Геґрід, — троха… свіжих воздухів, знаєте…
Авжеж, для лісника свіже повітря, мабуть, велика рідкість. — солодко проказала Амбридж.
Ті невеличкі частинки Геґрідового обличчя, що не були чорні або фіолетові, почервоніли. — Ну… зміна обстановки, знаєте…
— Гірські ландшафти? — миттю додала Амбридж.
“Вона все знає”, — розпачливо подумав Гаррі.
— Гірські? — перепитав Геґрід, явно обмірковуючи відповідь. — Та ні, мені більше до вподоби південь Франції. Троха сонця і… моря.
— Невже? — засумнівалася Амбридж. — Ви щось не надто засмагли.
— Так… ну… чутлива шкіра, — спробував зобразити невимушену усмішку Геґрід.
Гаррі помітив, що в нього бракує двох зубів. Амбридж холодно на нього глянула, і Геґрідова усмішка зів’яла.
Тоді вона поправила на руці сумочку і сказала: — Я, звичайно, повідомлю міністерство про ваше запізніле повернення.
— Еге ж, — кивнув головою Геґрід.
— Мусите також знати, що в мої невдячні, але необхідні обов’язки Верховного інквізитора входить інспектування колег-учителів. Тому насмілюся припустити, що найближчим часом ми зустрінемося знову.
Вона різко повернулася й попрямувала до дверей.
— Ви нас перевіряєте? — безпорадно перепитав Геґрід, дивлячись їй услід.
— Саме так, — м’яко підтвердила Амбридж озираючись і поклала руку на клямку дверей. — Міністерство рішуче позбуватиметься недолугих учителів. На добраніч.
Вона вийшла, грюкнувши дверима. Гаррі хотів було зняти плаща-невидимку, але Герміона схопила його за руку.
— Ще ні, — видихнула йому у вухо. — Може, вона ще не пішла.
Геґрід, мабуть, подумав те ж саме. Пошкутильгав до вікна й відсунув легенько фіранку.
— Вона вертає до замку, — буркнув він неголосно. — Отакої… вона нас перевіряє!
— Так, — підтвердив Гаррі, скидаючи плаща-невидимку. — Трелоні вже отримала іспитовий термін…
— Геґріде… а що в нас буде на твоїх уроках? — запитала Герміона.
— Йой, та ви тим не переймайтеся, бо я вже розплянував усе наперед, — радісно повідомив Геґрід, хапаючи зі столу драконяче м’ясо і знову притуляючи його до ока. — Я притримав кілька істот спеціяльно для року СОВ. О-о, заждіть-заждіть, таких дивовижних ви ще не виділи ніколи.
— Е-е… а в якому розумінні дивовижних? — завагалася Герміона.
— Сего я не скажу, — радісно мовив Геґрід. — Най то буде файна несподіванка.
— Слухай, Геґріде, — відкинула вагання Герміона, — професорка Амбридж аж ніяк не зрадіє, якщо ти приведеш на урок щось небезпечне.
— Небезпечне? — аж отетерів Геґрід. — Не будь дурненька, не буде нічого небезпечного! Тобто вони, звісно, не дозволят себе скривдити, але…
— Геґріде, ти мусиш пройти перевірку Амбридж, і краще, щоб вона побачила, як ти навчаєш нас доглядати порлоків або розрізняти кнарлів та їжаків, щось таке подібне, — серйозним тоном порадила йому Герміона.
— Але ж це не цікаво, Герміоно, — заперечив Геґрід. — Я маю шось значно ліпше. Я си розводив їх роками, мабуть, це єдиний свійський табун на всю Британію.
— Геґріде… прошу тебе… — розпачливо благала Герміона. — Амбридж хапається за будь-яку дрібничку, щоб лиш мати підставу для звільнення тих учителів, які занадто близькі, на її думку, до Дамблдора. Прошу, Геґріде, покажи нам на уроках щойсь найнудніше з того, що може бути на іспитах для СОВ.
Але Геґрід лише позіхнув на весь рот і кинув спраглий одноокий погляд на широчезне ліжко в кутку.
— Ниньки був такий тєжкий день, а вже пізно, — лагідно поплескав він Герміону по плечі, від чого в неї підігнулися ноги й вона гупнулася навколішки на підлогу. — Ой… вибачєй… — Він схопив її за мантію і знову поставив на ноги. — Про мене не турбуйся, я обіцяю, шо заплянував на ваші уроки файні штуки… ну, а теперка біжіть до замку і не забувайте замітати за собою сліди!
— Не знаю, чи ти його переконала, — сказав невдовзі Рон, коли вони, перевіривши, що все спокійно, почвалали назад до замку, не залишаючи слідів на снігу завдяки закляттю-зникаттю, що його йдучи виконувала Герміона.
— Я прийду до нього завтра, — рішуче сказала Герміона. — Як буде треба — сама розпланую йому уроки. Мені байдуже, чи викине вона звідси Трелоні, але вигнати Геґріда я їй не дам!

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —
Око змії

Недільного ранку Герміона ледве пробилася до Геґрідової хижі крізь півметровий шар снігу. Гаррі й Рон хотіли піти з нею, але гора невиконаних домашніх завдань знову загрозливо виросла, тож вони неохоче залишилися у вітальні, намагаючись не звертати уваги на веселі крики, що долинали з подвір’я, де розважалися учні. Хто на санчатах, а хто на ковзанах їздили замерзлим озером, а дехто, що найгірше, зачакловував сніжки, і ті летіли в ґрифіндорську вежу й гупали у вікна.
— Ой! — закричав Рон, якому нарешті урвався терпець, і він виставив з вікна голову. — Я староста, і якщо хоч одна сніжка ще раз влучить у вікно… ОЙ!
Він різко відхилився, та все одно його обличчя було заліплене снігом.
— Це Фред і Джордж, — гірко пожалівся він, зі стукотом зачинивши вікно. — Ідіоти…
Перед обідом повернулася від Геґріда Герміона. Вона тремтіла від холоду, а її мантія промокла аж до колін.
— То як? — запитально глянув на неї Рон. — Усі уроки йому розпланувала?
— Та я старалася, — втомлено відказала вона, падаючи в крісло біля Гаррі. А тоді витягла чарівну паличку й виконала складний хвилястий помах, від якого з кінчика палички заструменіло гаряче повітря. Спрямувала його на мантію, і та запарувала, висихаючи. — Коли я прийшла, його навіть не було. Я стукала з півгодини. А потім він пришкандибав звідкілясь із лісу..
Гаррі застогнав. Заборонений ліс аж кишів усілякими істотами, через яких Геґріда могли легко звільнити з посади.
— Що він там тримає? Він сказав? — допитувався Гаррі.
— Ні, — знічено відповіла Герміона. — Каже, що приготував нам файну несподіванку. Я намагалася пояснити йому про Амбридж, але до нього просто не доходить. Тільки й торочить, що нормальна людина захоче вивчати не кнарлів, а химер… Ой, навряд чи в нього є химери, — додала вона, помітивши перелякані обличчя хлопців, — і не тому, що він не хотів би їх розводити. Просто, як він каже, дістати їхні яйця неможливо. Я намагалася йому втовкмачити, щоб продовжував те, що запланувала Граблі-Планка, але мені здається, він не чув і половини моїх слів. Він, знаєте, в якомусь дивному настрої. І все ще не зізнається, звідки в нього оті рани.
Не всі учні зраділи, коли вранці за сніданком побачили за вчительським столом Геґріда. Дехто, як Фред, Джордж і Лі, аж заревіли з захвату й побігли проходом між ґрифіндорським і гафелпафським столами, щоб потиснути його величезну руку. А ось, наприклад, Парваті й Лаванда обмінялися невеселими поглядами і скептично захитали головами. Гаррі знав, що багатьом учням подобалися уроки професорки Граблі-Планки, і найгірше, що в глибині душі він цих учнів розумів. Адже Граблі-Планку цікавили не лише ті уроки, під час яких легко можна було лишитися без голови.
Ось чому Гаррі, Рон і Герміона, щільно закутавшись від холоду, йшли на урок до Геґріда з величезним острахом. Гаррі турбувало, що їм покаже Геґрід і як поводитимуться учні, особливо Мелфой зі своєю компанією, якщо на уроці буде Амбридж.
Проте, коли вони пробилися крізь сніг до Геґріда, що чекав на узліссі, Верховної інквізиторки не було. Геґрідів вигляд не підбадьорював. Синці, в суботу фіолетові, тепер мали зеленувато-жовтий відтінок, а деякі порізи ще й досі кривавили. Гаррі не міг цього збагнути — невже на Геґріда напали якісь такі істоти, що їхня отрута не давала гоїтися ранам? На додачу, ніби цього зловісного видовища було йому замало, Геґрід ніс на плечі щось схоже на половину коров’ячої туші.
— Ниньки працюємо там! — весело повідомив Геґрід учням і кивнув у бік темних дерев за його спиною. — Там безпечніше. Та й вони си люблят темряву.
— Хто це, тіла, любить темряву? — різко й трохи злякано спитав у Креба з Ґойлом Мелфой. — Що він там триндів… ви чули?
Гаррі пригадав той єдиний випадок, коли Мелфоєві довелося побувати в цьому лісі. Тоді він також не виявив особливої хоробрості. Гаррі всміхнувся сам до себе. Після квідичного матчу йому подобалося все, що Мелфоєві було неприємно.
— Готові? — бадьоро поцікавився Геґрід, оглядаючи учнів. — Ну, то файно. Я приберіг для п’ятої кляси екскурсію до лісу. Гадав, що варто піти й подивитися на тих істот у їхньому природному середовищі. Нині ми повивчаємо рідкісних створінь. Мабуть, я чи не єдиний на цілу Британію зумів їх приборкати.
— А хто, карочє, знає, чи вони приборкані? — крикнув Мелфой, і в його голосі ще виразніше відчувся переляк. — Ти вже ж не вперше приводиш на уроки диких звірів!
Слизеринці схвально загомоніли. Дехто з ґрифіндорців теж був готовий погодитися з Мелфоєм.
— Певно, що приборкані, — насупився Геґрід і поправив на плечі половину туші.
— А що тоді з твоїм лицем? — не вгавав Мелфой.
— Не пхай свого носа до чужого проса! — розсердився Геґрід. — Якщо більше нема дурних питань, то йдіть за мнов!
Він розвернувся й покрокував прямісінько до лісу. Ніхто не виявляв особливого бажання йти за ним. Гаррі подивився на Рона й Герміону. Ті зітхнули, та все ж кивнули на знак згоди, і вони втрьох на чолі класу пішли за Геґрідом.
Пройшли хвилин з десять і опинилися в такій гущавині, що між деревами було темно, як у сутінках, а на землі взагалі не було снігу. Геґрід, крекчучи, скинув на землю половину коров’ячої туші, відступив на крок і повернувся до учнів. Ті скрадалися від дерева до дерева, нервово озираючись на всі боки, ніби очікували несподіваного нападу.
— Підходьте сюди, — підганяв їх Геґрід. — Їх має привабити запах м’яса, та я все їдно їх закличу, аби вони знали шо то я.
Він повернувся, струснув своєю кошлатою головою, щоб відкинути з чола волосся, і дивно й пронизливо вереснув. Той заклик пролунав поміж темних дерев, немов крик якогось страхітливого птаха. Ніхто не засміявся. Учні були такі налякані, що не могли з себе видушити ні звуку.
Геґрід ще раз пронизливо крикнув. Минула хвилина. Учні нервово озиралися, щоб побачити між деревами те, що мало тут з’явитися. Аж ось, коли Геґрід уже втретє відкинув волосся й набрав повітря у свої велетенські груди, Гаррі підштовхнув Рона й показав у темний проміжок поміж двома сучкуватими тисовими деревами.
У темряві палало двоє порожніх білих очей. Вони все ближчали й ближчали, і за мить з’явилася драконяча морда, далі — шия і схожий на кістяк тулуб великого чорного крилатого коня. Кінь кілька секунд розглядав учнів, розмахуючи довгим чорним хвостом, а тоді нахилив голову й почав роздирати гострими лазурями м’ясо.
Гаррі відчув велику полегкість. Ось нарешті був доказ, що йому ці істоти не привиділися, що вони були справжні, адже Геґрід теж про них знав. Він напружено глянув на Рона, але той усе приглядався до дерев, а за кілька секунд прошепотів: — Чому Геґрід їх більше не кличе?
Інші учні були спантеличені не менше за Рона і так само нервово роззиралися куди завгодно, тільки не на коня, що стояв перед ними. Його бачили, здається, всього двоє — якийсь жилавий слизеринець, що стояв одразу за спиною Гойда і з великою огидою дивився на коня, та ще Невіл, очі якого стежили за помахами великого чорного хвоста.
— Ага, а осьо ше один! — гордо промовив Геґрід, коли з-за темних дерев вийшов наступний чорний кінь, склав свої шкірясті крила й почав жадібно жерти м’ясо. — А теперка… підніміть руки, хто їх видить?
Неймовірно радий, що нарешті збагне таємницю цих коней, Гаррі підняв руку. Геґрід кивнув йому головою.
— Так… так, я знав, Гаррі, що ти їх будеш видіти, — серйозно сказав він. — І ти, Невіле, теж? І…
— Я,тіпа, перепрошую, — глузливо урвав його Мелфой, — але що ми тут маємо бачити?
Замість відповіді Геґрід вказав на коров’ячу тушу на землі. Учні кілька секунд на неї дивилися, а тоді хтось зойкнув, а Парваті запищала. Гаррі розумів чому — дивно було бачити, як шматки м’яса самі собою віддиралися від кісток і зникали прямо в повітрі.
— Хто це робить? — запитала охоплена жахом Парваті, ховаючись за дерево. — Хто жере м’ясо?
— Тестрали, — гордо повідомив Геґрід, а Герміона біля Гарріного плеча з розумінням видихнула “а-а-а!” — Тут, у Гоґвортсі, їх цілий табун. Ану, хто знає?..
— Але ж вони дуже-дуже нещасні! — стривожено урвала його Парваті. — Тобто приносять різні страшні нещастя тим, хто їх бачить. Професорка Трелоні якось мені розповідала…
— Нє-нє-нє, — зареготав Геґрід, — то лише забобони, вони не приносят жодних нещасть, вони страшенно розумні й корисні! Звісно, багато праці не мают, в основному тягнут шкільні диліжанси, хіба що Дамблдорові треба десь далеко їхати і він не хоче являтися… а ось ще їдна парочка, гляньте.
З-за дерев повільно вийшло ще двоє коней. Один ледь не зачепив Парваті, і та здригнулася й щільніше притислася до дерева зі словами: “Я, здається, щось відчула, поруч зі мною!”
— Не журися, він тобі ніц не зробить, — терпляче заспокоїв її Геґрід. — Ану, хто мені може відповісти, чому дехто їх бачит, а дехто ні?
Руку підняла Герміона.
— Ану, кажи, — всміхнувся до неї Геґрід.
— Тестралів можуть побачити тільки ті люди, — затарабанила вона, — які бачили смерть.
— Цілком правильно, — урочисто підтвердив Геґрід, — десять очок Ґрифіндору. Отже, тестрали…
— Гм, гм.
То надійшла професорка Амбридж. Вона стояла недалечко від Гаррі у своєму зеленому капелюшку й плащі, наготувавши записничок. Геґрід, який ще ніколи не чув її робленого кахикання, стурбовано глянув на найближчого тестрала, явно вважаючи, що той звук іде від нього. — Гм, гм.
— О-о,моє вітаннєчко! — усміхнувся Геґрід, побачивши нарешті, хто саме кахикає.
— Ви отримали записку, вислану вам уранці? — запитана Амбридж так само голосно й повільно, як вона розмовляла з ним і раніше, наче зверталася до якогось не дуже кмітливого іноземця. — 3 повідомленням, що я буду інспектувати ваш урок?
— Аякже, — радісно підтвердив Геґрід. — Тішуся, що ви знайшли нас отут! Як ви самі видите… чи, може… ви ж їх вадите? Ми ниньки вивчаємо тестралів…
— Даруйте? — голосно перепитала професорка Амбридж, приклавши руку до вуха й насупившись. — Що ви сказали? Геґрід трохи розгубився.
— Е-е… тестралів! — гукнув він. — Великих… е-е… крилатих коней, ви ж маєте знати!
Він замахав, наче крильми, своїми величезними руками. Професорка Амбридж здивовано підняла брови й забурмотіла, записуючи в нотатник: — Мусить… вдаватися… до… примітивної… жестикуляції.
— Ну… файно… — сказав Геґрід і дещо розгублено повернувся до учнів, — е-е… то що я там казав?
—  Схоже, що… в нього… дуже… погана… короткочасна… пам’ять ,— бурмотіла Амбридж досить голосно, щоб усі її чули. Драко Мелфой мав такий вигляд, ніби вже настали різдвяні канікули. А ось Герміона вся почервоніла від ледве стримуваної люті.
— Ага, отож бо, — пригадав Геґрід, тоді стурбовано глянув на нотатник Амбридж, але героїчно повів далі: — То я си хтів вам розповісти, де ми взяли той табун. Отож ми почали з самця і п’яти самиць… Оцей, — він погладив коня, що прийшов найперший, — його ім’я Тенебрус, він мій улюбленець, перший, шо си народив у цьому лісі…
— Чи вам відомо, — перебила його Амбридж, — що за класифікацією Міністерства магії тестрали належать до небезпечних істот?
Серце Гаррі каменем упало в грудях, але Геґрід лише реготнув.
— Тестрали цілком безпечні! Ну, можуть трохи вкусити, якщо ви їх сильно рознервуєте…
— Виявляє… ознаки… задоволення… коли… йдеться… про… насильство, — забурмотіла Амбридж, знову шкрябаючи в записнику.
— Нє… чекайте! — стривожився Геґрід. — Та ж вас і пес укусить, якщо ви його почнете цькувати… а тестрали мають погану репутацію лишень через ті балачки про смерть… люди си гадали, що вони їм провіщают лихо. Просто ніц не розуміли, та й усьо!
Амбридж нічого не відповіла. Зробила останній запис, тоді глянула на Геґріда і знову дуже голосно й повільно проказала: — Прошу продовжувати урок. Я пройдуся, — вона вдала, що ходить (Мелфой і Пенсі Паркінсон мало не луснули зі стримуваного реготу), — …між учнями, — показала на окремих школярів, — і задам їм запитання. — Показала на рот, ніби щось говорить.
Геґрід дивився на неї і ніяк не міг збагнути, чого це вона поводиться так, ніби він не розуміє нормальної мови. У Герміони від люті аж сльози на очах виступили.
— Меґера, гидка меґера! — шепотіла вона, коли Амбридж рушила до Пенсі Паркінсон.
— Е-е… файно, — пробелькотів Геґрід, намагаючись зосередитися на уроці, — отже… тестрали. Так. Ну, з ними си пов’язано купу файних речей…
— Чи все ви розумієте, — дзвінко запитала професорка Амбридж у Пенсі Паркінсон, — коли говорить професор Геґрід?
У Пенсі, як і в Герміони, теж виступили сльози на очах, але від сміху. Відповідь її була нерозбірлива, бо вона мусила тамувати хихотіння.
— Ні… бо… ну… він так говорить, ніби постійно рохкає…
Амбридж записала це в нотатник. Геґрід почервонів вільними від синців ділянками обличчя, але зробив вигляд, ніби не почув відповіді Пенсі.
— Е-е… так… файні речі про тестралів. Коли їх приборкати, як оцих, то ви вже ніколи й ніде не загубитеся. У них дивовижне чуття напрямку. Просто кажете їм, куди би ви хтіли, і…
— Якщо вони, тіла, тебе зрозуміють, — голосно прокоментував Мелфой, і Пенсі Паркінсон знову почала труситися від реготу. Професорка Амбридж поблажливо всміхнулася, а тоді звернулася до Невіла.
— Ти бачиш тестралів, Лонґботоме? — запитала вона. Невіл кивнув головою.
— А чию смерть ти бачив? — байдуже поцікавилася вона.
— Мого… мого дідуся, — затинаючись, відповів Невіл.
— І що ти про них думаєш? — показала вона своєю короткопалою рукою на коней, які вже обгризли коров’ячу тушу аж до кісток.
— Е-е… — нервово відповів Невіл, зиркнувши на Геґріда. — Ну… вони… е-е… нормальні…
— Учні… занадто… залякані… щоб… визнати… свій… страх, — забурмотіла Амбридж, роблячи черговий запис.
— Ні! — розпачливо вигукнув Невіл. — Я їх не боюся!
— Усе гаразд, — поплескала Невіла по плечу Амбридж з усерозуміючою, на її думку, усмішкою. Гаррі ця усмішка здалася зловісною. — Геґріде, — знову повернулася вона до вчителя й заговорила так само голосно й повільно, — гадаю, я вже маю досить інформації. Ви отримаєте, — (вона вдала, що бере щось прямо з повітря перед собою) — результати інспектування — (показала на записник) — впродовж десяти днів. — Підняла вгору десять куцих жирних пальців, а тоді, по-ропушачому широко всміхаючись з-під свого зеленого капелюшка, подріботіла від них, залишивши позаду Мелфоя і Пенсі Паркінсон, які корчилися зі сміху, Герміону, що розлючено тремтіла, і сумного, спантеличеного Невіла.
— Гидка, брехлива, збочена стара гаргуйлька! — бушувала Герміона, коли через півгодини вони верталися до замку по рівчаках, що їх вони протоптали в снігу йдучи сюди. — Ви зрозуміли, куди вона хилить? Це все пов’язано з уявленнями про покручів… вона намагається зробити з Геґріда якогось тупого троля, тільки тому, що його мати була велетка… це так несправедливо, бо урок був цілком непоганий… тобто я ще могла б зрозуміти, якби то знову були якісь вибухозаді скрути, але ж тестрали нормальні… знаючи Геґріда, можна сказати, що це були взагалі цілком невинні істоти! — Амбридж сказала, що вони небезпечні, — нагадав Рон.
— Як і казав Геґрід, вони не дозволять себе скривдити, — нетерпляче заперечила Герміона, — і я не думаю, що така вчителька, як Граблі-Планка показала б їх нам до складання НОЧІ, а вони ж такі цікаві! Одні люди їх бачать, а інші ні! Хотіла б і я їх побачити.
— Справді? — неголосно перепитав Гаррі. Герміону зненацька охопив жах.
— Ой, Гаррі… пробач… ні, авжеж, ні… я бовкнула таку дурницю.
— Нічого, — заспокоїв він її, — не журися.
— Я здивований, що так багато учнів їх побачили, — мовив Рон. — Аж троє…
— Так, Візлі, ми тут теж, тіла, про це думали, — пролунав лиховісний голос. Нечутними в м’якому снігу кроками Мелфой, Креб і Ґойл наздогнали їх і опинилися просто за їхніми спинами. — От цікаво, якби ти побачив, як хтось, тіла, здох, — може, й квафела почав би тоді бачити?
Він зареготав разом з Кребом і Ґойлом, вирвався вперед на стежці до замку, а тоді заревів на весь голос: “Візлі — наш король”. Вуха в Рона стали яскраво-червоні.
— Не звертай на них уваги, — просичала Герміона, вихопила чарівну паличку і замовлянням знову видобула з неї гаряче повітря, щоб розтопити в неторканому снігу стежку до оранжерей.

*

Настав грудень. Він приніс ще більше снігу і справжнісіньку лавину домашніх завдань для п’ятикласників. З наближенням Різдва Ронові й Герміонині обов’язки старост дедалі більше їх обтяжували. Вони мусили наглядати за прикрашанням замку (“Чіпляєш стрічку з блискітками, а Півз хапає її за другий кінець і намагається тебе задушити”, — жалівся Рон), пильнувати першачків та другокласників, які на перервах залишалися в коридорах через страшенний холод надворі (“А то такі зухвалі шмаркачі, якщо хочеш знати! Ми в першому класі й близько такі не були”, — нарікав Рон), і чергувати в коридорах на зміну з Аргусом Філчем, який підозрював, що святковий настрій виллється у масові чаклунські дуелі (“Та в нього лайно замість мозку”, — лютував Рон). Справ було стільки, що Герміона навіть перестала плести ельфам шапочки й бідкалася, що їх у неї залишилося тільки три.
— Тим бідним ельфам, яких я ще не визволила, доведеться лишатися на Різдво тут, бо їм не вистачить шапочок!
Гаррі не наважився розповісти їй, що Добі забирає собі всю її продукцію, тому лише нижче схилився над рефератом з історії магії. Він не хотів навіть думати про Різдво. Уперше в житті мріяв не залишатися на канікули в Гоґвортсі. Враховуючи заборону на квідич і стурбованість тим, дадуть Геґрідові іспитовий термін чи ні, його тут зараз мало що тримало. З радістю чекав єдиного — зібрань ДА, але вони все одно на час канікул припинялися, бо майже всі члени ДА роз’їжджалися по своїх родинах. Герміона збиралися з батьками на гірськолижний курорт, і це викликало захват у Рона, бо він іще не чув, що маґли прив’язують собі до ніг вузенькі шматочки дерева, щоб з’їжджати з гір. Рон їхав додому в “Барліг”. Гаррі кілька днів смертельно йому заздрив, аж доки Рон, відповідаючи на Гарріне запитання, як він планує добиратися на Різдво додому, вигукнув:
— Та ти ж так само їдеш! Хіба я не казав? Мама ще кілька тижнів тому написала, щоб я тебе запросив!
Герміона закотила очі, а в Гаррі миттю поліпшився настрій. Думка про Різдво в “Барлозі” була просто чудова, хоч її трохи псувало відчуття провини, що Гаррі не зможе провести канікули з Сіріусом. Він вирішив, що спробує переконати місіс Візлі запросити на свята ще й хрещеного батька, хоч навряд, щоб Дамблдор дозволив Сіріусові покинути площу Ґримо. Гаррі не міг не думати і про те, що й сама місіс Візлі, мабуть, не захотіла б його бачити в себе, бо ж вони так часто сварилися. Після останньої своєї з’яви в каміні Сіріус не мав з Гаррі ніякого зв’язку. Гаррі розумів, що самому встановити з ним контакт було б необачно, адже Амбридж увесь час насторожі, та йому однак сумно було уявляти, як Сіріус у старому материнському будинку на пару з Крічером стріляє різдвяною хлопавкою.
Гаррі першим прийшов до “кімнати на вимогу” для останнього перед канікулами зібрання ДА і дуже зрадів, що там ще нікого не було, бо коли спалахнули смолоскипи, побачив, що Добі власноручно прикрасив кімнату на Різдво. Неважко було здогадатися, що це зробив саме ельф, бо нікому більше не спало б на думку підвісити до стелі сотні золотих ялинкових прикрас, на кожній з яких красувалася фотографія — обличчя Гаррі з великим написом: “ВЕСЕЛОГО Й ГАРРІНОГО РІЗДВА!”
Ледве Гаррі встиг зірвати останню таку прикрасу, як двері з рипом відчинилися і зайшла, як завжди, замріяна Луна.
— Здоров, — імлисто привіталася вона, розглядаючи залишки святкового оздоблення. — Гарно. Це ти так прикрасив?
— Ні, — заперечив Гаррі, — це Добі, ельф-домовик.
— Омела, — мрійливо вказала Луна на зелений кущ з білими ягодами, що нависав прямо в Гаррі над головою. Він вистрибнув з-під нього, згадавши про звичай цілувати того, хто опинився під гілкою омели. — Правильно робиш, — дуже серйозно мовила Луна. — Там завжди аж кишить нарґлами. Гаррі не довелося розпитувати, що таке нарґли, бо якраз прийшли Анжеліна, Кеті й Алісія. Були вони захекані й тремтіли від холоду.
— Нарешті, — Анжеліна скинула плаща й пожбурила його в куток, — ми знайшли тобі заміну.
— Заміну мені? — не зрозумівши, перепитав Гаррі.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве