Джоан Кетлін Ролінґ. “Гаррі Поттер і орден Фенікса” ч.1

— Тобі, Фредові й Джорджу, — пояснила вона. — Знайшли нового ловця!
— Кого? — поцікавився Гаррі.
— Джіні Візлі, — відповіла Кеті. Гаррі аж рота роззявив.
— Я все розумію, — зітхнула Анжеліна, витягаючи чарівну паличку і розминаючи руку, — але вона, правду кажучи, непогано грає. Не порівняти з тобою, звичайно, — кинула на нього відверто несхвальний погляд, — та оскільки тебе нема…
Гаррі прикусив губу, щоб не сказати те, що вже готове було зірватися з язика: та йому в сто разів прикріше, що його вигнали з команди! Невже вона цього не розуміє?
— А хто відбивачі? — якомога спокійніше запитав він.
— Ендрю Керк і Джек Слоупер, — відповіла Алісія, — Нічого особливого, та порівняно з рештою телепнів, які приперлися…
Прихід Рона, Герміони й Невіла припинив цю гнітючу розмову, а ще за п’ять хвилин у кімнату набилося стільки людей, що Гаррі вже не бачив пекучих і докірливих поглядів Анжеліни.
— Увага, — закликав він усіх до порядку. — Я подумав, що сьогодні ми просто згадаємо все, що вивчили, бо це останнє зібрання перед канікулами. Тож напередодні тритижневої перерви немає сенсу починати щось нове…
— Не буде нічого нового? — незадоволено прошипів Захаріас Сміт, і його виразне шепотіння долетіло в кожний куток кімнати. — Якби я знав, то й не приходив би.
— Нам усім дуже прикро, що Гаррі не повідомив тобі персонально, — почулася голосна репліка Фреда.
Дехто з учнів захихотів. Гаррі побачив, як засміялася Чо, і відчув знайому порожнечу в грудях, ніби він, спускаючись сходами, несподівано пропустив сходинку.
— …Будемо займатися парами, — сказав Гаррі. — Почнемо зі стримувального закляття, а хвилин за десять розкладемо подушки і ще раз випробуємо приголомшення.
Усі слухняно розділилися на пари. Партнером Гаррі, як завжди, був Невіл. Кімната заповнилася уривчастими вигуками “Імпедімента!”. Доки одні учні на якусь хвильку завмирали, їхні партнери, не маючи що робити, блукали поглядами по кімнаті, стежили, як працюють інші пари, а тоді приводили до тями завмерлих і самі піддавалися закляттю. Невіла було просто не впізнати. Невдовзі, коли Гаррі вже тричі поспіль застигав і отямлювався, він звелів Невілові знову приєднатися до Рона з Герміоною, а сам пішов по кімнаті, щоб подивитися, як працюють інші. Коли минав Чо, вона нагородила його усмішкою. Він ледве втримався від спокуси ще кілька разів пройтися біля неї.
Після десяти хвилин стримувального закляття усі розклали по підлозі подушки й узялися за приголомшення. Для одночасного виконання цього закляття місця було малувато, тому одна половина групи стежила за діями другої, а потім вони мінялися ролями. Гаррі аж розпирало від гордості, коли він дивився на них усіх. Щоправда, Невіл замість Діна, в якого цілився, приголомшив Падму Патіл, але ж раніше він взагалі ні в кого не влучав! Усі учні прогресували просто на очах. Минула година, і Гаррі всіх зупинив.
— Ви досягай великих успіхів, — похвалив він учнів, радісно всміхаючись. — Коли повернемося з канікул, перейдемо до складніших тем. Можливо, навіть будемо викликати патронусів.
Учні схвильовано загомоніли. Тоді почали, як звично, виходити парами або втрьох. Виходячи, майже всі бажали Гаррі веселих свят. Радісний Гаррі разом з Роном та Герміоною зібрав і акуратно поскладав подушки. Рон і Герміона вийшли з кімнати, а він ще затримався, бо там була Чо, і він сподівався й від неї теж почути привітання з Різдвом.
— Іди сама, — сказала Чо своїй подрузі Марієтті, і серце в Гаррі ледь не вискочило з грудей.
Він зробив вигляд, що поправляє складені стосом подушки. Був цілком певен, що вони залишилися тут самі, і чекав, коли вона заговорить. Натомість почув, як вона зашморгала носом. Озирнувся й побачив, що Чо посеред кімнати заливається слізьми.
— Що?..
Він не знав, що й робити. Вона стояла й мовчки плакала.
— Що сталося? — ледь чутно спитав він.
Дівчина похитала головою й витерла сльози рукавом.
— Вибач… — невиразно проказала Чо. — Мабуть… це просто… Ми стільки всього навчилися… і я тепер… думаю… якби ж то він усе це вмів… був би й досі живий.
У Гарріних грудях усе обірвалося. Він мав би це знати. Вона хотіла поговорити про Седрика.
— Він усе це вмів, — видушив з себе Гаррі. — І дуже добре вмів, інакше б нізащо не добрався до середини лабіринту. Та якщо Волдеморт дуже хоче когось убити, порятунку немає.
Чо аж гикнула, почувши Волдемортове ім’я, однак дивилася на Гаррі не кліпаючи.
— Але ж ти вижив, ще тоді, як був немовлям, — тихенько сказала вона.
— Це так, — утомлено погодився Гаррі, помалу йдучи до дверей. — Я сам не знаю чому. Ніхто цього не знає, тож тут нічим пишатися.
— Ой, тільки не йди! — вигукнула Чо, знову готова розплакатися. — Вибач, що я так розклеїлася… я не хотіла…
Вона знову гикнула. Була неймовірна гарна навіть з червоними й підпухлими очима. Гаррі мав дивні відчуття. Волів би просто почути вітання з Різдвом.
— Я розумію, як це для тебе жахливо, — Чо знову витерла сльози рукавом. — Я згадую Седрика, а ти бачив, як він помирав… Тобі, мабуть, хочеться про це забути?
Гаррі нічого на це не відповів. Чо казала правду, але підтвердити її слова було б бездушно.
— Знаєш, ти д-дуже добрий учитель, — усміхнулася крізь сльози Чо. — Мені ж ніколи не вдавалося приголомшення.
— Дякую, — зніяковів Гаррі.
Цілу довжелезну мить вони дивилися одне одному в очі. Гаррі відчув палке бажання вибігти з кімнати, а натомість неспроможний був ворухнути ногою.
— Омела, — тихенько сказала Чо, показуючи на стелю над його головою.
— Так, — відповів Гаррі. У нього пересохло в роті. — Там, мабуть, повно нарґлів.
— А що таке нарґли?
— Поняття не маю, — знизав плечима Гаррі. Вона підійшла ближче. Його мовби приголомшили. — Спитай у Лунатички. Тобто в Луни.
Чо якось кумедно чи то схлипнула, чи засміялася. Підійшла ще ближче. Гаррі міг би вже полічити веснянки на її носі.
— Гаррі, ти мені дуже подобаєшся.
Він уже не міг думати. Дивовижне тремтіння ширилося по всьому тілі, він не володів ні руками, ні ногами, ні головою.
Вона була так близько. Він бачив кожнісіньку сльозинку на її віях…

*

Коли Гаррі через півгодини повернувся до вітальні, Герміона й Рон сиділи на своїх улюблених місцях біля каміна. Майже всі інші учні вже порозходилися спати. Герміона писала довжелезного листа. Списала майже півсувою пергаменту, що звисав з краю стола. Рон лежав на килимку біля каміна, намагаючись закінчити домашнє завдання з трансфігурації.
— Де ти так затримався? — поцікавився він, коли Гаррі сів у крісло біля Герміони.
Гаррі не відповів. Був сам не свій. Йому кортіло розповісти про те, що сталося, Ронові й Герміоні, та водночас хотілося забрати цю таємницю з собою в могилу.
— Гаррі, з тобою все гаразд? — спитала Герміона, поглядаючи на нього.
Гаррі непевно стенув плечима: він уже й сам не розумів.
— Що таке? — сперся на лікоть Рон, щоб краще бачити Гаррі. — Що сталося?
Гаррі не знав, з чого почати, та й усе ще не був певен, чи взагалі хоче цим ділитися. Але саме тоді, як він уже вирішив мовчати, Герміона взяла справу в свої руки.
— Це Чо? — поцікавилася вона діловим тоном. — Чекала тебе після зібрання?
Онімівши з подиву, Гаррі кивнув головою. Рон почав хихотіти, але замовк, коли Герміона на нього зиркнула.
— То… е-е… що ж вона хотіла? — запитав Рон удавано байдужим голосом.
— Вона… — прохрипів Гаррі, а тоді прокашлявся і зробив другу спробу. — Вона… е-е…
— Ви цілувалися? — пожвавилася Герміона.
Рон так рвучко звівся, що його каламар перекинувся й покотився по килимку. Не звертаючи на це уваги, Рон жадібно втупився в Гаррі.
— Ну? — вимогливо наполягав він.
Гаррі глянув на Рона, очі якого світилися нетерплячою цікавістю, на дещо спохмурнілу Герміону, і ствердно кивнув.
— АГА!
Рон переможно підняв стиснутого кулака й вибухнув пронизливим реготом, від чого кілька боязких другокласників біля вікна аж підскочило. Гаррі неохоче всміхнувся, дивлячись, як Рон качається по килимку. Герміона глянула на Рона з глибокою відразою і повернулася до свого листа.
— Ну? — Рон нарешті подивився на Гаррі. — І як було? Гаррі на мить замислився.
— Мокро, — чесно зізнався він.
Рон пирхнув чи то радісно, чи то зневажливо — важко було зрозуміти.
— Бо вона плакала, — зніяковіло пояснив Гаррі.
— Он воно що, — посмішка на Роновім обличчі зів’яла. — То ти так погано цілуєшся?
— Не знаю, — Гаррі над цим не замислювався і тепер відразу відчув стурбованість. — Можливо.
— Авжеж, ні, — неуважно заперечила Герміона, шкрябаючи свого листа.
— Звідки ти знаєш? — огризнувся Гаррі.
— Бо Чо останнім часом плаче постійно, — буркнула Герміона. — За обідом, у туалеті, скрізь.
— Думаю, два-три цілунки мали б її розвеселити, — вишкірився Рон.
— Роне, — зверхньо мовила Герміона, вмокаючи перо в каламар, — бездушнішого за тебе я ще не зустрічала.
— Що ти цим хочеш сказати? — обурився Рон. — Хто ж пхинькає, коли його цілують?
— Так, — трохи розпачливо додав Гаррі, — хто? Герміона глянула на хлопців жалісливо.
— Невже до вас не доходить, що зараз відчуває Чо? — запитала вона.
— Ні, — відповіли в один голос Гаррі з Роном. Герміона зітхнула й відклала перо.
— Це ж очевидно, що їй дуже сумно через смерть Седрика. Крім того, вона, мабуть, розгублена, бо їй подобався Седрик, а тепер подобається Гаррі, і Чо сама не може зрозуміти, хто з них кращий. Тепер вона почуватиметься винною, думатиме, що образила Седрикову пам’ять, цілуючись з Гаррі, а ще буде журитися, що казатимуть інші, якщо вона почне зустрічатися з Гаррі. І ще вона, мабуть, не може визначитися зі своїми почуттями до Гаррі, бо він був разом з Седриком, коли той помирав, тому ця ситуація заплутана й болюча. А крім цього, вона боїться, що її виключать з рейвенкловської квідичної команди, бо вона погано літає.
Після цих слів запанувала приголомшлива тиша, а тоді озвався Рон:
— Одна людина не може стільки всього відчувати одночасно, бо просто лусне.
— Те, що ти маєш емоції на рівні чайної ложки, ще не означає, що ми всі такі, — роздратовано огризнулася Герміона, знову беручи перо.
— Вона сама почала, — спробував виправдовуватися Гаррі. — Я нічого б… вона просто підійшла до мене… а тоді почала ридати в мене на плечі… я не знав, що робити
— Старий, та я ж тебе не звинувачую, — стривожився Рон — Треба було її заспокоїти, — глянула на Гаррі Герміона. — Ти ж так і зробив, правда?
— Ну, — промимрив Гаррі, а обличчя його недоречно розпашілося. — Я, той… поплескав її по плечі.
Герміона мала такий вигляд, ніби ледве стримувалася, щоб не закотити очі.
— Могло бути й гірше, — зітхнула вона. — То ти з нею ще зустрічатимешся?
— Мені ж доведеться, — здивувався Гаррі. — У нас же будуть зібрання ДА, ти що, забула?
— Ти знаєш, що я мала на увазі, — нетерпляче сказала Герміона.
Гаррі нічого не відповів. Герміонині слова відкрили перед ним нові обрії, і ці обрії його лякали. Спробував уявити, як вони з Чо кудись ідуть, наприклад, у Гоґсмід, і як він пробуде поряд з нею аж кілька годин. Авжеж, після того, що сталося, вона чекатиме, щоб він її кудись запросив… від цієї думки йому замлоїло в животі.
— Та нічого, — сухо додала Герміона, знову поринаючи у свій лист, — ще буде не одна нагода домовитися про зустріч.
— А що, як він не захоче домовлятися? — спитав Рон, дивлячись на Гаррі з незвично проникливим виразом обличчя.
— Не мели дурниць, — неуважно озвалася Герміона, — вона вже давно йому подобається, правда ж, Гаррі?
Він не відповів. Так, Чо подобається йому давно, але щоразу, як він уявляв себе з нею наодинці, вона була радісна, а не ридала в нього на плечі.
— А кому це ти, до речі, пишеш цілий роман? — запитав Герміону Рон, намагаючись прочитати щось на пергаменті, що вже лежав аж на підлозі. Герміона висмикнула листа в нього з-під носа.
— Вікторові.
— Крумові?
— А ти багато знаєш інших Вікторів?
Рон незадоволено промовчав. Ще яких двадцять хвилин вони сиділи мовчки. Рон дописував реферат з трансфігурації, нетерпляче пирхаючи й весь час щось викреслюючи, Герміона списала весь пергамент аж до нижнього краю, тоді акуратно його згорнула й запечатала, а Гаррі дивився у вогонь, понад усе прагнучи, щоб там з’явилася Сіріусова голова і хоч щось йому порадила про дівчат. Але вогонь, потріскуючи, згасав.
Нарешті всі червоногарячі жаринки перетворилися на попіл, і Гаррі, озирнувшись, побачив, що у вітальні не залишилося нікого, крім них.
— На добраніч, — відверто позіхнула Герміона й подалася сходами до дівчачих спалень.
— І що вона знайшла в тому Крумові? — дивувався Рон, коли вони з Гаррі піднімалися до хлопчачих спалень.
— По-перше, — замислився Гаррі, — він старший… а ще всесвітньо відомий квідичист…
— Воно то так, — набурмосився Рон, — але ж він на всіх дивиться вовком!
— Це правда, — погодився Гаррі, усе ще думаючи про Чо. Вони мовчки скинули мантії і вдягли піжами. Дін, Шеймус і Невіл уже спали. Гаррі поклав окуляри на тумбочку біля ліжка й заліз під ковдру, але не засунув запони, а задивився на клаптик зоряного неба, що проглядався у вікні біля Невілового ліжка. Якби ж то він учора знав, що всього за добу цілуватиме Чо Чанґ…
— На добраніч, — пробурмотів десь праворуч Рон.
— На добраніч, — відповів йому Гаррі.
Може, наступного разу — якщо тільки буде наступний раз — вона буде хоч трошки веселіша. Треба було її кудись запросити. Мабуть, вона цього чекала і тепер гнівається на нього… чи лежить собі в ліжку, ридаючи за Седриком? Не знав, що й думати. Герміонині слова, замість прояснити, все лише ускладнили.
“Ось чому нас мали б тут навчати, — подумав він, перевертаючись на бік, — що там в голові у дівчат… це дало б значно більше користі, ніж віщування…” Невіл щось пробурмотів уві сні. Десь надворі ухнула сова Гаррі наснилося, що він знову в кімнаті ДА. Чо його звинувачувала, що він спеціально затяг її туди, казала, що він пообіцяв їй сто п’ятдесят карток з шоколадних жабок, якщо вона прийде. Гаррі заперечував… Чо закричала: “Седрик дав мені цілу купу тих карток, ось дивися!” Вона виймала з мантії жмені карток і кидала їх угору. Раптом вона перетворилася на Герміону й сказала: “Гаррі, ти ж їй пообіцяв, тепер мусиш дати їй щось на заміну… може, “Вогнеблискавку”?” Гаррі заперечував, що не може дати Чо “Вогнеблискавку”, бо її забрала Амбридж, та й узагалі це все безглуздо, бо він прийшов до кімнати ДА лише для того, щоб розвісити різдвяні прикраси у формі голови ельфа Добі… Сон змінився…
Його тіло було гладеньке, міцне й гнучке. Він прослизав крізь блискучі металеві ґрати в темному й холодному кам’яному мурі… повз на животі, звиваючись по підлозі… було темно, але він бачив навколо якісь предмети, що мерехтіли чудернацькими, пульсуючими барвами… озирнувся… на перший погляд коридор був порожній… ба ні… попереду сидів на підлозі якийсь чоловік, похиливши голову на груди, його обриси проглядалися у напівтемряві…
Гаррі висолопив язика… відчував у повітрі запах цього чоловіка… той був живий, але напівсонний… сидів перед дверима в кінці коридору…
Гаррі хотів укусити цього чоловіка… але вгамував цей порив… бо мав значно важливіші справи…
Та чоловік заворушився… зірвався на ноги… сріблястий плащ зіслизнув на підлогу і Гаррі побачив, як над ним нависають мерехтливі й розмиті контури цього чоловіка, як той витягає з-за пояса чарівну паличку… він не мав вибору… піднявся над підлогою й кинувся на нього раз, удруге, втретє… впивався іклами в його тіло, відчував, як хрускають під його щелепами ребра, відчував гарячий потік його крові…
Чоловік кричав від болю… а тоді стих… обм’якло притулився до стіни… кров струменіла на підлогу… Жахливо заболіло чоло… мало не вибухав від болю…
— Гаррі! ГАРРІ!
Він розплющив очі. Тіло заливав холодний піт. Простирадла обкрутилися на ньому, наче рукави гамівної сорочки. Здавалося, ніби до чола пригасли розпечену кочергу.
— Гаррі!
Над ним стояв переляканий Рон. У ногах ліжка бовваніли ще якісь постаті. Гаррі обхопив голову руками. Аж сліпнув від нестерпного болю… перекрутився в ліжку і його знудило на матрац.
— Він захворів, — почувся переляканий голос. — Може, когось покликати?
— Гаррі! Гаррі!
Він мусив сказати Ронові, це було вкрай важливо… важко дихаючи й нічого не бачачи через пекучий біль, Гаррі відштовхнувся від ліжка, намагаючись не виблювати ще раз.
— Твій тато… — видушив він із себе задихаючись. — На твого тата… напали…
— Що? — нерозуміюче перепитав Рон.
— Твій тато! Його покусали, це дуже серйозно, там скрізь кров…
— Я біжу по допомогу, — пролунав той самий переляканий голос, і Гаррі почув, як хтось вибігає зі спальні.
— Гаррі, старий, — непевно проказав Рон, — ти… тобі це просто наснилося…
— Ні! — люто вигукнув Гаррі. Надзвичайно важливо, щоб Рон зрозумів! — Це був не сон… не звичний сон… я там був, я бачив… я це зробив…
Чув бурмотіння Шеймуса й Діна, але не звертав на них уваги. Біль у шрамі потроху слабшав, хоч Гаррі і досі був мокрий від поту і тремтів, наче в пропасниці. Його знову знудило — і Рон ледве встиг відскочити.
— Гаррі, ти захворів, — пробелькотів він. — Невіл побіг по допомогу.
— Зі мною все гаразд! — видушив Гаррі, з тремтінням витираючи піжамою рота. — Зі мною все нормально. Біда сталася з твоїм татом… треба довідатися, де він… він стікає кров’ю… я був… то була величезна змія.
Він спробував піднятися з ліжка, але Рон штовхнув його назад. Дін з Шеймусом перешіптувалися неподалік. Гаррі не знав, одна хвилина минула чи десять. Він просто сидів і тремтів, а біль у чолі поступово вщухав… тоді на сходах почулися квапливі кроки, і знову пролунав Невілів голос.
— Сюди, пані професорко.
До спальні вбігла професорка Макґонеґел у картатому халаті та окулярах, що криво сиділи на її кістлявому носі.
— Що таке, Поттере? Де тобі болить?
Ще ніколи він так не радів, побачивши її. Йому зараз був потрібний саме член Ордену Фенікса, а не той, хто б над ним метушився і приписував непотрібні настоянки.
— Це Ронів тато, — сказав він і знову сів на ліжку. — На нього напала змія, і це дуже серйозно, я бачив, як це сталося.
— Як ти міг таке бачити? — професорка Макґонеґел насупила свої чорні брови.
— Не знаю… я спав, а тоді опинився там…
— Тобто тобі це наснилося?
— Ні! — сердито заперечив Гаррі. Невже ніхто з них не розуміє? — Спочатку я бачив сон про щось зовсім інше, різні там дурниці… а тоді сон перервався. Це сталося насправді, я це не уявив. Містер Візлі дрімав на підлозі, і на нього напала велетенська змія. Там цілі калюжі крові, він знепритомнів, треба його знайти…
Професорка Макґонеґел дивилася на нього крізь свої перекошені окуляри з таким виглядом, ніби злякалася того, що побачила.
— Я не брешу і я не збожеволів! — крикнув Гаррі. — Це правда, я бачив, як це сталося!
— Я вірю тобі, Поттере, — коротко кинула професорка Макґонеґел. — Одягни халат… ми йдемо до директора.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ —
Лікарня магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо

Гаррі настільки зрадів, що вона сприйняла його серйозно, що без вагань зіскочив з ліжка, накинув халат і надів окуляри.
— Візлі, ти теж, мабуть, іди з нами, — сказала професорка Макґонеґел.
Вони пішли за професоркою повз мовчазних Невіла, Діна та Шеймуса, вийшли зі спальні, спустилися ґвинтовими сходами у вітальню, пролізли в отвір за портретом Гладкої Пані й опинилися в залитому місячним сяйвом коридорі. Гаррі відчував, що паніка, яка його охопила, будь-якої миті може перелитися через край. Йому хотілося бігти до Дамблдора й кричати. Вони йшли занадто спокійно, а містер Візлі тим часом стікав кров’ю. А що, як ті ікла (Гаррі намагався не думати про них “мої ікла”) були отруйні? Минули Місіс Норіс, що вилупила свої очі-ліхтарі й зашипіла, але професорка Макґонеґел гукнула їй: “Тпрусь!” — і Місіс Норіс шугнула в тінь. За кілька хвилин вони підійшли до кам’яного гаргуйля, що охороняв вхід до кабінету Дамблдора.
— Свистобджілка, — сказала професорка.
Гаргуйль ожив і відскочив убік. Стіна за його спиною розійшлася, відкривши прохід до кам’яних сходів, що безперервно рухалися вгору по спіралі, наче ескалатор. Усі втрьох стали на рухомі сходинки. Стіна за ними знову зійшлася з глухим стукотом, а вони підіймалися догори невеличкими колами, аж поки опинилися перед полірованими дубовими дверима з мідним кільцем у формі грифона.
Хоч уже було далеко за північ, з кімнати долинали голоси. Було таке враження, що до Дамблдора завітало з десяток гостей. Професорка Макґонеґел тричі постукала кільцем-грифоном, і голоси негайно стихли, ніби їх узяли й вимкнули. Двері відчинилися самі собою, і професорка Макґонеґел разом з Гаррі та Роном зайшла.
Кабінет був напівтемний. Чудернацькі срібні прилади стояли на столах спокійно й тихо, замість того, щоб сюрчати, як завжди, й випускати клубочки диму. Портрети колишніх директорів та директорок куняли у своїх рамах. За дверима дрімав на сідалі, сховавши голову під крило, розкішний золотисто-червоний птах завбільшки з лебедя.
— А-а, це ви, професорко Макґонеґел… і… ага. Дамблдор сидів за столом у кріслі з високою спинкою, схилившись над паперами, що їх освітлювали свічки. Мав на собі чудовий халат, гаптований фіолетовими та золотими нитками, накинутий поверх білосніжної нічної сорочки, проте не був заспаний, а його проникливі ясно-сині очі пильно вдивлялися в професорку Макґонеґел.
— Професоре Дамблдор, Поттерові… е-е… наснився страшний сон, — повідомила професорка Макґонеґел. — Він каже…
— То був не сон, — миттєво заперечив Гаррі. Професорка Макґонеґел глянула на Гаррі й спохмурніла.
— Тоді, Поттере, розкажи директорові сам.
— Я… я справді спав… — почав Гаррі, але, попри весь свій жах і розпачливі намагання примусити Дамблдора повірити, був трохи роздратований тим, що директор на нього не дивився, розглядаючи натомість свої переплетені пальці. — Але то не був звичайний сон… усе було насправді… я бачив, як це сталося… — Гаррі набрав повні груди повітря, — … на Ройового тата… містера Візлі… напала велетенська змія.
Його слова бриніли в повітрі, і через те здавалися безглуздими, навіть смішними. Запала мовчанка, а Дамблдор відхилився й задумливо почав розглядати стелю. Блідий і приголомшений Рон перевів погляд з Гаррі на Дамблдора.
— І як ти це побачив? — спокійно запитав Дамблдор, так само не дивлячись на Гаррі.
— Ну… я не знаю, — доволі сердито буркнув Гаррі. не розуміючи, яке це має значення. — Ніби видіння в голові…
— Ти мене не зрозумів, — так само спокійно додав Дамблдор. — тобто… чи ти пам’ятаєш… е-е… де ти був, спостерігаючи за нападом? Стояв за спиною жертви, чи дивився на цю сцену згори?
То було таке чудернацьке запитання, що Гаррі аж рота роззявив — Дамблдор мовби все знав…
— Я був змією, — пояснив він. — Я бачив це все очима змії.
Якусь мить усі мовчали, а тоді Дамблдор, який тепер дивився на посірілого Рона, запитав чітко й виразно:
— Артур серйозно поранений?
— Так, — рішуче підтвердив Гаррі… Ну чого вони всі такі повільні на підйом, невже не розуміють, що стікає кров’ю людина, котру проштрикнули гострющими іклами? І чому Дамблдор навіть не хоче на нього глянути?
Але Дамблдор так рвучко встав, що Гаррі аж підстрибнув. Директор звернувся до одного старого портрета, що висів аж під стелею.
— Еверарде? — покликав він його. — І ти, Діліс, теж!
Чарівник з пожовклим обличчям і коротким чорним волоссям, а також літня чаклунка з довгими срібними кучериками миттєво розплющили очі, хоч перед тим, здавалося, спали непробудним сном.
— Ви все чули? — запитав Дамблдор.
Чарівник кивнув головою, а чаклунка сказала: — Авжеж.
— Той чоловік рудий і носить окуляри, — додав Дамблдор. — Еверарде, мусиш здійняти тривогу. Дивися тільки, щоб його знайшли відповідні люди.
Обоє вклонилися й зникли зі своїх рам, але замість з’явитися на сусідніх картинах (як це зазвичай бувало в Гоґвортсі), їх просто не стало. Одна рама була тепер цілком порожня, хіба що з темною завісою на задньому плані, а на другій залишилося чудове шкіряне крісло. Гаррі помітив, що й багато інших директорів та директорок, хоч і вельми переконливо хропли й пускали слину, насправді крадькома зиркали на нього з-під вій, тож він раптом зрозумів, хто тут галасував, коли вони постукали.
— Еверард і Діліс були найавторитетнішими директорами Гоґвортсу, — повідомив Дамблдор, проходячи повз Гаррі, Рона та професорку Макґонеґел до розкішного сплячого птаха на сідалі біля дверей. — Вони такі знамениті, що їхні портрети висять по всіх найважливіших чаклунських установах. Мають цілковиту свободу переміщатися з одного свого портрета на інший, тому можуть нам розповісти, що діється в будь-якому місці…
— Але ж невідомо, де саме містер Візлі! — вигукнув Гаррі.
— Прошу вас сідати, — незворушно вів далі Дамблдор, ніби Гаррі нічого й не сказав, — Еверард і Діліс можуть бути відсутні кілька хвилин. Професорко Макґонеґел, чи не могли б ви нам зробити стільці?
Професорка Макґонеґел витягла з халата чарівну паличку й махнула нею. Просто з повітря виникли три дерев’яні стільці з прямими спинками, анітрохи не схожі на зручні крісла з ситцевою оббивкою, що їх був вичаклував Дамблдор на слуханні Гарріної справи. Гаррі сів, скоса поглядаючи на Дамблдора. Директор погладив пальцем золотисте пір’я на голові Фоукса. Фенікс відразу прокинувся. Високо задер свою прекрасну голову і глянув на Дамблдора блискучими темними очима.
— Нам буде потрібне, — дуже тихенько сказав птахові Дамблдор, — попередження.
Спалахнув вогонь, і фенікс зник.
Дамблдор тепер підійшов до одного з делікатних срібних приладів, функції якого були Гаррі невідомі, переніс його на стіл, сів обличчям до них усіх і легенько вдарив по приладу чарівною паличкою.
Прилад ожив і ритмічно задзенькав. З малесенької срібної трубочки вгорі почав пахкати блідо-зелений дим. Насупивши брови, Дамблдор пильно стежив за димом. Минуло кілька секунд, і з крихітних клубочків утворився суцільний струмінь диму, що густішав і клубочився в повітрі… цей дим перетворився на голову змії, що широко роззявляла свою пащеку. Гаррі було цікаво знати, чи все це підтверджує його слова. Він нетерпляче поглядав на Дамблдора, очікуючи хоч якогось знаку, але Дамблдор на нього не дивився. — Авжеж, авжеж, — бурмотів, здається, сам до себе Дамблдор, без найменшого подиву розглядаючи струмінь диму. — Але по суті розділений?
Гаррі нічого не розумів. Димова зміюка розділилася на дві окремі змії, що звивалися й похитувалися в темному повітрі. Дамблдор з похмурим задоволенням знову легенько вдарив прилад чарівною паличкою. Дзенькання поступово стихло, а димова змія перетворилася на безформну хмарку й зникла. Дамблдор відніс прилад назад на тонконогий столик. Гаррі бачив, як директори на портретах проводили його поглядами, а коли побачили, що Гаррі за ними стежить, поспіхом прикинулися, що сплять. Гаррі хотів було розпитати про цей чудернацький срібний прилад, та не встиг, бо зі стіни праворуч угорі почувся голос. Це знову з’явився у своєму портреті захеканий чарівник на ім’я Еверард.
— Дамблдоре!
— Які новини? — поцікавився Дамблдор.
— Я кричав, аж доки туди не прибігли, — повідомив чарівник, витираючи лоба завісою, що була в нього за спиною, — я сказав, що почув, ніби внизу щось ворушиться… вони не знали, вірити мені чи ні, але зійшли вниз, щоб пересвідчитись… знаєш, там унизу немає портретів, щоб подивитися самому. Але хвилини за дві його винесли. Він у поганому стані, залитий кров’ю, я побіг до портрета Ельфріди Креґ, щоб краще бачити, куди вони йдуть…
— Добре, — сказав Дамблдор, а Рон судомно здригнувся. — Сподіваюся, Діліс за цим простежить…
І справді, за кілька секунд знову з’явилась у своїй картині чаклунка зі срібними кучериками. Вона, кахикаючи, сіла в крісло й сказала: — Дамблдоре, його забрали до Святого Мунґо… несли повз мій портрет… вигляд у нього кепський…
— Дякую тобі, — сказав Дамблдор, а тоді глянув на професорку Макґонеґел.
— Мінерво, піди розбуди всіх Візлів.
— Так-так…
Професорка Макґонеґел рвучко встала й пішла до дверей. Гаррі краєм ока подивився на переляканого Рона.
— Дамблдоре… а як бути з Молі? — зупинилася біля дверей професорка Макґонеґел.
— Це буде робота для Фоукса — після того, як він перевірить, чи там нікого немає, — відповів Дамблдор. — Але вона, можливо, вже й сама знає… у неї той чудовий годинник…
Гаррі знав, що Дамблдор має на увазі годинник, який показував не час, а місце перебування й стан членів родини Візлів, і зажурено подумав, що стрілка містера Візлі, мабуть, стоїть навпроти позначки “смертельна небезпека”. Але ж зараз глибока ніч. Можливо, місіс Візлі спить, а не стежить за годинником. Гаррі похолов, пригадавши, як ховчик місіс Візлі перетворювався на мертвого містера Візлі — з перехнябленими окулярами, з кров’ю на лиці… але містер Візлі не помре… не повинен…
Дамблдор нишпорив у шафці за спинами в Гаррі й Рона. Вийняв старого почорнілого чайника й поставив на столі. Потім підняв чарівну паличку й промовив “Летпус!”. На якусь мить чайник затремтів і спалахнув химерним синім сяйвом, а далі завмер і знову став суцільно чорний.
Дамблдор підійшов до іншого портрета, де був зображений хитромудрий на вигляд чаклун з гострою борідкою, одягнений у слизеринські срібно-зелені шати. Він, мабуть, так міцно спав, що навіть не почув голосу Дамблдора, коли той спробував його розбудити.
— Фінеасе. Фінеасе.
Персонажі інших портретів у кімнаті перестали прикидатися, що сплять. Вони заворушилися в рамах, намагаючись краще все побачити. Хитромудрий чаклун і далі розігрував сон, тому з портретів теж почали вигукувати його ім’я.
— Фінеасе! Фінеасе! ФІНЕАСЕ!
Він уже не міг прикидатися. Театрально здригнувся й широко розплющив очі.
— Мене хтось кликав?
— Фінеасе, відвідай, будь ласкавий, свій інший портрет, — сказав Дамблдор. — Маю ще одну вістку.
— Відвідати інший портрет? — перепитав Фінеас писклявим голосом, довго й штучно позіхаючи (його погляд блукав по кімнаті й зупинився на Гаррі). — Ой ні, Дамблдоре, я нині такий втомлений.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38

Ваш відгук