Джоан Кетлін Ролінґ. “Гаррі Поттер і орден Фенікса” ч.1

Гаррі ледь-ледь повернув голову, щоб глянути на Парваті. Вона була дуже ображена, як і ще кілька учениць біля неї.
— Сивіла Трелоні, може, й володіє даром яснобачення, не знаю, — вів далі Фіренце, походжаючи перед ними, і Гаррі знову почув посвист його хвоста, — але вона здебільшого марнує свій час на оманливі дурниці, що люди їх називають ворожінням. Я ж прийшов сюди, щоб ознайомити вас з мудрістю кентаврів, неупередженою й об’єктивною. Ми спостерігаємо за небесами, щоб уловити непомітну мить припливів та відпливів, які свідчать про настання великих змін або наближення зла. Іноді минає десять років, поки ми остаточно переконуємось у тому, що побачили. Фіренце вказав на червону зорю прямо над Гаррі.
— Десятиліття тому все свідчило, що чаклунська громада отримала тільки короткий перепочинок між двома війнами. Над нами яскраво сяє Марс, провісник битви, а це означає, що незабаром знову почнеться побоїще. Кентаври можуть спробувати провістити, коли саме це станеться, спалюючи певні рослини й листя, а потім стежачи за димом і вогнем…
Гаррі досі не бував на таких незвичайних уроках. Вони таки палили на підлозі кабінету шавлію й мальву, а Фіренце радив їм придивлятися до певних форм та символів у струменях їдкого диму. Його геть не турбувало, що ніхто не бачив описаних ним знаків. Він казав, що людям майже ніколи таке не вдавалося, бо навіть у кентаврів на це йде багато років праці, та й узагалі — безглуздо занадто довіряти цим речам, якщо й самі кентаври іноді хибно витлумачують побачені знаки. Він був цілком інакший, ніж будь-який учитель людського роду. Вважав своїм обов’язком не так передати їм знання, як переконати, що все на світі ненадійне — навіть велемудрість кентаврів.
— У нього все якесь невизначене, правда? — неголосно промовив Рон, коли вони погасили мальвове вогнище. — Тобто я був би не проти довідатися трохи більше про ту війну, що нам загрожує, а ти?
За дверима кабінету задзвенів дзвоник, і всі аж підскочили. Гаррі геть забув, що вони в замку. Йому здавалося, що він і справді опинився в лісі. Ошелешені учні почали виходити з класу.
Гаррі й Рон подалися було за ними, але Фіренце покликав:
— Гаррі Поттере, підійди на одне слово.
Гаррі озирнувся. Кентавр підступив до нього ближче. Рон завагався.
— Ти теж можеш лишитися, — сказав йому Фіренце. — Тільки зачини, будь ласка, двері.
Рон поспішив виконати прохання.
— Гаррі Поттере, ти Геґрідів друг, так? — запитав кентавр.
— Так, — підтвердив Гаррі.
— То попередь його від мого імені. Його намагання марні. Краще йому від них відмовитися.
— Його намагання марні? — нерозуміюче перепитав Гаррі.
— І йому краще від них відмовитися, — кивнув головою Фіренце. — Я міг би й сам попередити Геґріда, але ж мене вигнали… з мого боку було б нерозумно з’являтися зараз біля лісу… Геґрід має достатньо неприємностей і без протистояння з кентаврами.
— А… що саме намагається зробити Геґрід? — нервово поцікавився Гаррі.
Фіренце незворушно дивився на Гаррі.
— Геґрід нещодавно зробив мені велику послугу, — сказав він, — і вже віддавна заслужив мою пошану за турботу, що її виявляє до всіх живих істот. Я не зраджу його таємниці. Але він має схаменутися. Його намагання марні. Перекажи йому це, Гаррі Поттере. Щасти тобі.

*

Радість, що її відчував Гаррі після виходу інтерв’ю в “Базікалі”, давно вже забулася. Хмарний березень змінився дощовим квітнем, а його життя знову нагадувало нескінченний ланцюжок тривог і неприємностей.
Амбридж продовжувала сидіти на всіх уроках догляду за магічними істотами, тому передати Геґрідові попередження Фіренце було дуже важко. Нарешті Гаррі спромігся це зробити, коли одного дня прикинувся, ніби загубив підручник “Фантастичні звірі і де їх знайти” і через те після уроку мусив повернутися до класу. Коли він переказав кентаврові слова, Геґрід якусь мить приголомшено дивився на нього своїми запухлими підбитими очима. Тоді якось опанував себе.
— Файний він, Фіренце, — хрипко сказав Геґрід, — але не відає, шо си говорит. Мої намагання якраз успішні.
— Геґріде, що ти затіяв? — стурбовано запитав Гаррі. —
Будь обережний! Амбридж уже звільнила Трелоні, а вона ж тільки входить у смак. Якщо ти робиш щось таке, чого не варто робити, то вона тебе…
— Є речі, важливіші за посаду, — заперечив Геґрід, хоч руки його затремтіли, і миска, повна кнарлового посліду, бухнулася на підлогу. — Не журися за мене, Гаррі, займайся своїми справами і будь чемним хлопчиком.
Геґрід почав збирати розкиданий по підлозі послід, тож Гаррі нічого не лишалося, як пригнічено поплентатися до замку.
Тим часом іспити для отримання СОВ невблаганно наближалися, про що не забували постійно нагадувати вчителі й Герміона. Усі п’ятикласники більше чи менше, але страждали від стресу. Анна Ебот перша отримала від мадам Помфрі заспокійливу настоянку після того як на гербалогії розридалася, заявляючи крізь сльози, що вона дуже тупа й не складе іспитів, і хоче негайно покинути школу. Якби не зібрання ДА, Гаррі вважав би, що він дуже нещасний. Іноді йому здавалося, що він живе лише заради годин, проведених у кімнаті на вимогу за непростою працею, яка, одначе, приносила велике задоволення, адже коли він гордо поглядав на членів ДА, то бачив, яких великих успіхів вони досягли. Іноді Гаррі аж нетерпілося побачити реакцію Амбридж, коли всі члени ДА іспити із захисту від темних мистецтв для отримання СОВ складуть на “відмінно”.
Нарешті вони почали працювати над патронусами, чого всі вже давно й нетерпляче чекали, хоч Гаррі не втомлювався нагадувати, що вичаклувати патронуса в яскраво освітленій кімнаті, коли їм ніхто не загрожує, незмірно легше, ніж зробити те саме, коли на тебе насувається, скажімо, дементор.
— Ой, та не псуй нам задоволення, — безтурботно сказала Чо під час їхнього останнього заняття перед Великоднем, дивлячись, як по кімнаті на вимогу пливе її сріблястий патронус-лебідь. — Вони такі гарненькі!
— Їхнє завдання не бути гарненькими, а захищати, — терпляче пояснював Гаррі. — Нам потрібен якийсь ховчик. Я навчився саме так — мусив вичакловувати патронуса, коли ховчик прикидався дементором…
— Але ж це буде страшно! — вигукнула Лаванда, вистрілюючи з чарівної палички хмарки сріблястої пари. — І в мене… все одно… не виходить! — сердито додала вона.
Невілові теж не вдавався патронус. Він зосереджено морщив лоба, але з його палички вилітали тільки невиразні клаптики сріблястого диму.
— А ти думай про щось радісне, — нагадав йому Гаррі.
— Та я намагаюся, — згорьовано пробелькотів Невіл, так стараючись, що його кругле обличчя аж блищало від поту.
— Гаррі, здається, мені вдалося! — закричав Шеймус, що вперше прийшов на зібрання ДА. Привів його Дін. — Дивися… ой… щезло… але це було щось волохате, Гаррі!
Герміонин патронус, лискуча срібна видра, вистрибував довкола неї.
— Гарні вони, правда? — ніжно поглядала вона на нього.
Двері кімнати на вимогу відчинилися й знову зачинилися. Гаррі озирнувся, але нікого не побачив. Минуло кілька секунд, перш ніж він усвідомив, що учні біля дверей принишкли. Наступної миті відчув, як хтось смикає його за мантію біля колін. Подивився вниз і з превеликим подивом побачив ельфа-домовика Добі, що поглядав на нього з-під своїх восьми вовняних шапочок.
— Здоров, Добі! — привітався Гаррі. — Ти чого… що сталося?
Ельфові очі перелякано округлилися, й він затремтів. Члени ДА, що стояли біля Гаррі, замовкли. Всі дивилися на Добі. Ті кілька патронусів, що їх вичаклували учні, розвіялись на срібну імлу, і в кімнаті стало ще темніше, ніж було.
— Гаррі Поттере, паничу… — пропищав ельф, тремтячи з голови до ніг. — Гаррі Поттере, паничу… Добі прийшов вас попередити… хоч ельфам-домовикам наказали мовчати…
Добі з розгону вгатився головою об стіну. Гаррі, вже знайомий з його методами самопокарання, хотів було його втримати, але Добі відлетів від стіни, мов м’ячик, бо вісім шапочок подіяли як амортизатори. Герміона й деякі інші дівчата злякано й співчутливо зойкнули.
— Та що сталося, Добі? — допитувався Гаррі, хапаючи крихітну ельфову ручку і втримуючи його від дальших намагань покалічитися.
— Гаррі Поттере… вона… вона…
Добі щосили луснув себе по носі вільним кулачком. Гаррі схопив його й за цю руку.
— Хто “вона”, Добі?
Але він уже здогадувався, бо тільки одна “вона” могла викликати в Добі такий жах. Ельф глянув на нього перекошеними очима й беззвучно поворушив губами.
— Амбридж? — перепитав наляканий Гаррі.
Добі кивнув, а тоді спробував буцнутися головою об Гарріні коліна. Гаррі втримував його віддалеки.
— То що там з нею? Добі… вона ж не довідалася про це… про нас… про ДА?
Та відповідь він прочитав на приголомшеному личку Добі. Гаррі міцно тримав його за руки, тож ельф хотів хвицнути себе ногою і впав на підлогу.
— Вона йде сюди? — тихенько спитав Гаррі.
Добі аж завив і почав щосили гупати босими ногами по підлозі.
— Так, Гаррі Поттере, так!
Гаррі випростався й озирнувся на непорушних переляканих учнів, що дивилися на очманілого ельфа.
— ЧОГО ЧЕКАЄТЕ? — загорлав Гаррі. — ТІКАЙТЕ!
Усі негайно кинулися до виходу, створивши там “малу купу”, і почали, мов кулі, вилітали з кімнати. Гаррі чув, як вони бігли коридором і сподівався, що їм вистачить глузду не мчати зразу до спалень. До дев’ятої години ще лишалося десять хвилин. Якби ж то вони сховалися в бібліотеці чи в соварні, адже так було значно ближче…
— Гаррі, мерщій! — заверещала Герміона десь зсередини юрби, що проштовхувалася до дверей.
Гаррі схопив Добі, що й далі намагався покалічитись, і побіг з ним до виходу.
— Добі… це наказ… повертайся на кухню до інших ельфів, і якщо вона питатиме, чи ти мене попередив, збреши їй і скажи, що ні! — звелів Гаррі. — І ще я забороняю тобі калічитися! — додав він, відпустивши ельфа після того, як нарешті переступив поріг і грюкнув за собою дверима.
— Дякую вам, Гаррі Поттере! — пропищав Добі й кинувся тікати. Гаррі глянув ліворуч і праворуч. Усі так швидко тікали, що він лише встиг помітити, як у кінці коридору майнули й зникли чиїсь підошви. Кинувся бігти направо. Там був хлопчачий туалет, він міг би вдати, що весь цей час просидів там. Тільки б добігти…
— О-О-ОЙ!
Він через щось перечепився і з розгону полетів додолу, проїхавши на животі мало не два метри. Ззаду почувся чийсь регіт. Гаррі перевернувся на спину й побачив Мелфоя, що ховався в ніші за бридкою вазою у формі дракона.
— Замовляння-спотикання, Поттере! — крикнув той. — Пані професорко… ПАНІ ПРОФЕСОРКО! Я одного впіймав!
З-за рогу вискочила Амбридж. Вона захекалась, але задоволено всміхалася.
— Це він! — радісно вигукнула професорка, побачивши на підлозі Гаррі. — Чудово, Драко, чудово, ой, дуже добре… п’ятдесят очок Слизерину! Зараз я ним займуся… вставай, Поттере!
Гаррі звівся на ноги, люто зиркаючи на них. Він ще ніколи не бачив такої щасливої Амбриджки. Вона міцно схопила його за руку й усміхнено повернулася до Мелфоя.
— Драко, біжи й спробуй упіймати ще когось, — звеліла вона. — Скажи іншим, хай обшукають бібліотеку… чи є там хтось захеканий… перевірте туалети… міс Паркінсон нехай зайде в дівчачий… а ти, Поттере, — додала вона неймовірно шовковим, але погрозливим голосом, коли Мелфой побіг, — підеш зі мною до кабінету директора.
За кілька хвилин вони вже були біля кам’яного гаргуйля. Гаррі тривожно думав, чи впіймали ще когось. Згадав про Рона… місіс Візлі його приб’є… а що буде з Герміоною, якщо її виключать до того як вона отримає СОВи. Для Шеймуса це взагалі було перше зібрання… а Невіл уже досяг таких успіхів…
— Свистобджілка, — проспівала Амбридж. Кам’яне одоробло відскочило вбік, стіна за ним розійшлася, й вони піднялися рухомими кам’яними сходами нагору. Перед полірованими дверима з ручкою-кільцем у формі грифона Амбридж навіть не зупинилася, щоб постукати, а відразу ввірвалася, міцно тримаючи Гаррі.
У кабінеті було повно людей. Дамблдор сидів за столом зі спокійним обличчям, стуливши докупи пучки своїх довжелезних пальців. Професорка Макґонеґел виструнчилася біля нього, обличчя її було напружене. Міністр магії Корнеліус Фадж навшпиньки похитувався біля каміна, помітно вдоволений ситуацією. Обабіч дверей стояли, наче вартові, Кінґслі Шеклболт і ще якийсь суворий чаклун з коротесеньким цупким волоссям, якого Гаррі не впізнав, а під стіною вгадувалася веснянкувата, прикрашена окулярами мармиза Персі Візлі. Він уже радісно наготував перо й великий сувій пергаменту.
Портрети старих директорів і директорок сьогодні не прикидалися, що сплять. Усі вони стурбовано спостерігали за тим, що відбувалося. Коли зайшов Гаррі, дехто перестрибнув у сусідні рами і щось шепотів колегам на вухо.
Коли двері за спиною зачинилися, Гаррі вивільнився з рук Амбридж. Корнеліус Фадж витріщився на нього з лиховісною втіхою на лиці.
— Ну, — сказав він. — Ну-ну-ну…
Гаррі спромігся відповісти йому якнайлютішим поглядом. Серце гарячково калатало у нього в грудях, але розум був на диво чистий і холодний.
— Він вертався до ґрифіндорської вежі, — повідомила Амбридж. Її голос був до непристойності збуджений, просякнутий тією ж бездушною втіхою, що й тоді, коли вона у вестибюлі спостерігала за істерикою бідолашної професорки Трелоні. — Його впіймав юний Мелфой.
— Справді? — схвально відгукнувся Фадж. — Треба не забути подякувати Луціусу. Ну, Поттере… сподіваюся, ти знаєш, чого тут опинився?
Гаррі мав чіткий намір зухвало відповісти “так”. Він уже розкрив рота й почав вимовляти це слово, коли раптом побачив Дамблдорове обличчя. Дамблдор не дивився на Гаррі… його очі втупилися в якусь точку над його плечем… але коли Гаррі на нього глянув, той ледь помітно похитав головою.
Гаррі на ходу змінив рішення.
— Та… ні.
— Перепрошую? — не зрозумів Фадж.
— Ні, — твердо заперечив Гаррі.
— Ти не знаєш, чого ти тут?
— Ні, не знаю, — повторив Гаррі.
Фадж недовірливо перевів погляд з Гаррі на професорку Амбридж. Гаррі скористався їхньою секундною неувагою, щоб іще раз зиркнути на Дамблдора, а той, дивлячись на килим, непомітно кивнув головою і ще непомітніше підморгнув.
— То ти й гадки не маєш, — саркастично проказав Фадж, — чому професорка Амбридж привела тебе до цього кабінету? Ти навіть не вважаєш, що порушив якісь шкільні правила?
— Шкільні правила? — перепитав Гаррі. — Ні.
— Або міністерські постанови, — уточнив Фадж.
— Не розумію, про що ви кажете, — відказав Гаррі. Його серце й досі несамовито калатало. Було варто брехати Фаджеві хоч би для того щоб бачити, як у міністра підвищувався тиск, але Гаррі навіть не уявляв, як врешті викрутитися з халепи. Якщо хтось доніс Амбриджці про ДА, то йому як керівникові можна відразу пакувати валізи.
— То це, виявляється, для тебе новина, — сказав Фадж хрипким від злості голосом, — що в школі розкрито нелегальну учнівську організацію?
— Так, новина, — Гаррі непереконливо зобразив на обличчі невинність.
— Гадаю, пане міністре, — пролунав шовковий голос Амбридж, — ми досягнемо більше, якщо я покличу нашого інформатора.
— Так, так, авжеж, — погодився Фадж, а коли Амбридж вийшла з кабінету, він лиховісно глянув на Дамблдора. — Нема нічого кращого, ніж хороший свідок. Правду кажу, Дамблдоре?
— Справді нічого, Корнеліусе, — серйозно відповів Дамблдор і легенько вклонився.
Кілька хвилин усі чекали, не дивлячись одне на одного, а тоді Гаррі почув, як за спиною відчинилися двері й до кабінету увійшла Амбридж, тримаючи за плече кучеряву приятельку Чо Марієтту. Та затуляла обличчя долонями.
— Не бійся, люба, нема нічого страшного, — м’яко мовила професорка Амбридж, поплескуючи її по спині, — уже все гаразд. Ти правильно вчинила. Пан міністр тобою дуже задоволений. Він скаже твоїй матері, яка ти хороша дівчинка. Марієттина мати, пане міністре, — додала вона, дивлячись на Фаджа, — це мадам Еджком з відділу магічного транспортування, управління мережі порошку флу… вона допомогла нам контролювати гоґвортські каміни, якщо пригадуєте.
— Чудово, просто чудово! — захоплено вигукнув Фадж. — Яблучко від яблуні далеко не падає! Ну, дівчино, підведи очі, не соромся, а ми послухаємо, що ти нам… а хай йому гаргуйлець!
Марієтта підняла голову, і Фадж приголомшено відсахнувся, трохи не впавши у камін. Вилаявся і почав топтати ногами край свого плаща, з якого вже курився димок. Марієтта завила й натягла комір мантії по самі очі, але всі встигли побачити, що обличчя її жахливо спотворене фіолетовими гнійниками. Прищі обсипали їй ніс і щоки, складаючись у слово “ЯБЕДА”.
— Не звертай увагу на прищики, люба, — нетерпляче підганяла її Амбридж, — забери від рота мантію і скажи панові міністру…
Але Марієтта знову здушено завила й несамовито замахала головою.
— Ну, нехай, дурне дівчисько, я сама йому скажу, — проскрипіла Амбридж. Знову огидно всміхнулася й почала: — Отже, пане міністре, сьогодні після вечері міс Еджком прийшла до мого кабінету і сказала, що хоче мені щось повідомити. Порадила мені піти до таємної кімнати на восьмому поверсі, яку іноді називають “кімната на вимогу” — мовляв, я там знайду те, що мене зацікавить. Я її розпитала, й вона зізналася, що там має відбутися певна зустріч. На жаль, тієї ж миті почали діяти оці чари, — вона махнула рукою на Марієттине обличчя, — і коли дівчина побачила себе в дзеркалі, то страшенно засмутилася й нічого більше не змогла сказати.
— Он воно як, — глянув Фадж на Марієтту, як йому, мабуть, здалося, лагідним і батьківським поглядом. — 3 твого боку було дуже відважно, моя люба, прийти й розповісти все професорці Амбридж. Ти вчинила дуже добре. А зараз розкажи нам, що було на тій зустрічі? З якою метою вона відбулася? Хто там був?
Але Марієтта нічого не сказала. Вона знову захитала головою, дивлячись на всіх розширеними переляканими очима.
— Чи не можна позбутися цього закляття? — нетерпляче спитав у Амбридж Фадж, вказуючи на Марієттине лице. — Щоб вона змогла нарешті нормально говорити?
— Я ще не знайшла протизакляття, — неохоче визнала Амбридж, а Гаррі відчув гордість за Герміонину майстерність. — Але це вже не має значення. Мені досить і того, що вона сказала. Якщо пригадуєте, пане міністре, я вам ще в жовтні надіслала рапорт, що Поттер зустрічався з учнями в “Кабанячій голові”, у Гоґсміді…
— А які ви маєте докази? — втрутилася професорка Макґонеґел.
— Мінерво, я маю свідчення Віллі Відершина, який тоді був у шинку. Він, щоправда, був увесь перебинтований, але це нітрохи не вплинуло на його слух, — самовдоволено повідомила Амбридж. — Він чув кожнісіньке слово, вимовлене Поттером, і відразу поспішив до школи, щоб скласти свої свідчення…
— То он чому його не засудили за відригуючі туалети! — підняла брови професорка Макґонеґел. — Дуже цікаві деталі про механізми нашої судової системи!
— Відверта корупція! — заревів портрет огрядного червононосого чарівника на стіні за Дамблдоровим столом. — За моєї пам’яті міністерство не йшло на угоди з дрібними злочинцями! Такого ніколи не було!
— Дякую, Фортеск’ю, ми все зрозуміли, — м’яко озвався Дамблдор.
— Метою Поттерової зустрічі з учнями, — вела далі професорка Амбридж, — було переконати їх долучитися до нелегального товариства, де мали б вивчати закляття й замовляння, визнані міністерством невідповідними для шкільного віку…
— Гадаю, Долорес, що тут ти помиляєшся, — спокійно урвав професорку Дамблдор, поглядаючи на неї поверх окулярів-півмісяців, що висіли на його гачкуватому носі.
Гаррі подивився на нього. Він не уявляв, яким чином Дамблдор може йому допомогти. Якщо Віллі Відершин у “Кабанячій голові” й справді чув кожне його слово, то порятунку просто не існувало.
— Ого! — вигукнув Фадж, знову погойдуючись на пальцях. — Ану, послухаймо найновішу історію — вигадану, щоб витягти з халепи Поттера! Кажи, Дамблдоре… що, невже Віллі Відершин нам набрехав? Чи, може, в той день у “Кабанячій голові” був Поттерів двійник? Або ти знову нам розповідатимеш про зворотний час, воскреслих мертвяків та невидимих дементорів?
Персі Візлі щиро розреготався.
— Дуже добре, пане міністре, просто чудово!
Гаррі хотілося хвицьнути його ногою. Але тут він, на превеликий подив, побачив, що Дамблдор теж легенько всміхається.
— Корнеліусе. я не заперечую… як, думаю, не заперечує й Гаррі… що він того дня справді був у “Кабанячій голові” й намагався набрати учнів у групу захисту від темних мистецтв. Я тільки звертаю увагу Долорес на те, що вона помиляється, вважаючи, ніби створення такої групи було в той час незаконне. Якщо ви пригадуєте, міністерська постанова про заборону учнівських товариств з’явилася аж через два дні після зустрічі в Гоґсміді, тож у “Кабанячій голові” він не порушував ніяких правил.
Персі мав такий вигляд, ніби його чимось важким стукнули по лобі. Фадж перестав гойдатися — у нього відвисла щелепа.
Амбридж отямилася перша.
— Це все чудово, директоре, — солодко всміхнулася вона, — але вже минуло майже півроку після затвердження освітньої постанови номер двадцять чотири. Якщо перша зустріч і не була незаконна, то всі наступні були такими, поза всяким сумнівом.
— Вони були б такі, — Дамблдор з чемною цікавістю розглядав її з-над переплетених пальців, — якби відбувалися після набрання цією постановою чинності. Чи є у вас хоч якісь підтвердження, що ці зустрічі таки відбувалися?
Поки Дамблдор говорив, Гаррі почув за спиною якесь шелестіння. Йому здалося, що Кінґслі щось прошепотів, а також ніби відчув, як його легенько щось чиркнуло збоку, ніби подув вітерцю або доторк пташиних крилець. Та глянувши вниз, він нічого такого не побачив.
— Підтвердження? — перепитала Амбридж зі своєю гидкою ропушачою усмішкою. — Ви що, Дамблдоре, не чули? А що ж, на вашу думку, тут робить міс Еджком?
— О, то вона нам може розповісти про зустрічі за минулі півроку? — здивовано підняв брови Дамблдор. — Бо мені здалося, що вона повідомила тільки про сьогоднішню зустріч.
— Міс Еджком, — негайно звернулася до дівчини Амбридж, — скажіть нам, чи давно вже відбуваються ці зустрічі. Можете просто ствердно кивнути головою або заперечливо нею похитати. Я впевнена, що від цього прищів у вас не побільшає. Чи за минулі півроку зустрічі відбувалися регулярно?
У Гаррі всередині ніби щось обірвалося. Це кінець, цих незаперечних свідчень не спростує навіть Дамблдор.
— Кивніть або похитайте головою, — вмовляла Марієтту Амбридж, — давайте, скоріше, це на ваше закляття не вплине.
Усі в кімнаті дивилися на Марієтту. Її обличчя було приховане мантією та кучерявим волоссям. Визирали тільки очі. Може, то відсвічував вогонь з каміна, але її очі здалися йому напрочуд порожніми. І тут — на превеликий подив Гаррі — Марієтта заперечливо похитала головою.
Амбридж миттю зиркнула на Фаджа, а тоді знову на Марієтту.
— Ви, мабуть, не зрозуміли запитання, моя люба? Я хочу знати, чи за минулі шість місяців ви відвідували ці зібрання? Відвідували, правда ж?
І знову Марієтта похитала головою.
— Що ви маєте на увазі? — почала дратуватися Амбридж.
— Мені здається, що тут усе цілком ясно, — втрутилася професорка Макґонеґел, — за минулі півроку ніяких таємних зустрічей не було. Це так, міс Еджком?
Марієтта ствердно кивнула.
— Але ж сьогодні зустріч була! — розлючено крикнула Амбридж. — Зустріч відбулася, міс Еджком, у кімнаті на вимогу, ви ж мені самі про це казали! А керував нею Поттер, він це все й організував, Поттер… та чого ти хитаєш головою, дівчисько?!
— Зазвичай, коли хтось заперечливо хитає головою, — спокійно пояснила Макґонеґел, — то це означає відповідь “ні”. Отож, якщо міс Еджком не використовує якоїсь невідомої нам мови знаків…
Професорка Амбридж ухопила Марієтту, підтягла до себе й почала трусити, мов грушу. Дамблдор миттю зірвався на ноги й підняв чарівну паличку. Кінґслі кинувся вперед, і Амбридж відсахнулася від Марієтти, замахавши руками, ніби їх щось обпекло.
— Я не дозволю тобі, Долорес, давати волю рукам з моїми учнями, — вперше за весь час розгнівався Дамблдор.
— Заспокойтеся, мадам Амбридж, — порадив глибоким неквапливим голосом Кінґслі. — Вам зараз не варто встрявати в халепу.
— Ні, — глянула Амбридж на Кінґслі, що навис над нею. — Тобто так… твоя правда, Шеклболт… я… я втратила самовладання.
Марієтта завмерла на тому місці, де її відпустила Амбридж. Її, здається, анітрохи не потурбував раптовий напад інквізиторки. Вона так само натягувала мантію аж по самісінькі дивно порожні очі й дивилася кудись перед собою.
У Гаррі в голові раптом сяйнула підозра, пов’язана з шепотінням Кінґслі і з тим, що його потім щось легесенько чиркнуло збоку.
— Долорес, — сказав Фадж, намагаючись вирішити питання раз і назавжди, — сьогоднішнє зібрання… те, що точно відбулося, як нам відомо…
— Так, — трохи оговталася Амбридж, — так… отже, міс Еджком поінформувала мене, і я в супроводі кількох надійних учнів негайно піднялася на восьмий поверх, щоб на гарячому впіймати учасників зборища. Здається, однак, що їх попередили про мій прихід, бо коли ми вийшли на восьмий поверх, вони розбігалися хто куди. Та це вже не має значення. Ось у мене всі їхні прізвища. Міс Паркінсон на моє прохання обшукала кімнату на вимогу, щоб перевірити, чи нічого там не залишилося. Нам були потрібні докази, й кімната нам їх надала.
І Гаррі з жахом побачив, як вона витягла з кишені список прізвищ, той, що висів на стіні кімнати на вимогу, й передала його Фаджеві.
— Варто було мені побачити в списку прізвище Поттера як я зрозуміла, з чим ми маємо справу, — м’яко проказала вона.
— Чудово, — зрадів Фадж, а на його обличчі з’явилася усмішка, — чудово, Долорес. І… а грім би його побив…
Він поглянув на Дамблдора, що й далі стояв біля Марієтти, тримаючи в руках чарівну паличку.
— Бач, як вони себе назвали? — неголосно сказав Фадж. — Дамблдорова армія.
Дамблдор простяг руку і взяв у Фаджа аркуш пергаменту. Він подивився на назву, що її Герміона нашкрябала там кілька місяців тому, і якусь мить мовчав. А тоді всміхнувся й підвів голову.
— Ну, я програв, — тільки й сказав він. — Тобі потрібне моє письмове зізнання, Корнеліусе… чи вистачить заяви в присутності свідків?
Гаррі бачив, як перезирнулися Макґонеґел і Кінґслі. На їхніх обличчях був переляк. Він не розумів, що відбувається, і Фадж, очевидно, теж.
— Заяви? — поволі вимовив Фадж. — Що… я не…
—  Дамблдорова армія, Корнеліусе, — усміхнений Дамблдор помахав Фаджеві перед обличчям списком прізвищ. Не Поттерова, а Дамблдорова армія.
— Але… але…
До Фаджа раптом дійшло. Він з жахом відсахнувся, зойкнув і знову відскочив від вогню.
— Ти? — просичав він, знову топчучи тліючий плащ.
— Саме так, — люб’язно відповів Дамблдор.
— Ти це організував?
— Я. — підтвердив Дамблдор.
— Ти набрав учнів до… до своєї армії?
— Сьогодні мало відбутися перше зібрання, — кивнув головою Дамблдор. — Тільки для того, щоб побачити, чи захочуть вони до мене долучитися. Тепер я розумію, що міс Еджком не варто було запрошувати.
Марієтта кивнула. Фадж перевів погляд з неї на Дамблдора і випнув груди.
— То ти затіяв проти мене змову?! — загорлав він.
— Саме так, — бадьоро підтвердив Дамблдор.
— НІ! — вигукнув Гаррі.
Кінґслі застережливо глянув на нього, Макґонеґел грізно розширила очі, але Гаррі раптом збагнув, до чого веде Дамблдор. Цього не можна було допустити.
— Ні… професоре Дамблдоре!..
— Заспокойся, Гаррі, або тобі доведеться вийти з мого кабінету, — спокійно застеріг Дамблдор.
— Так, Поттере, цить! — гаркнув Фадж, який і далі з якоюсь боязкою втіхою дивився на Дамблдора. — Ну-ну-ну… я нині прийшов сюди, сподіваючись вигнати Поттера, а натомість…
— Натомість заарештуєш мене, — усміхнено додав Дамблдор. — Це так, ніби загубив кнатик, а знайшов ґалеон, правда?
— Візлі! — вигукнув Фадж, трусячись від радості, — Візлі, ти все записав? Усе, що він сказав, його зізнання — записав?
— Так, пане міністре, все! — гаряче підтвердив Персі. Він аж носа собі заляпав чорнилом, так поспішав записувати.
— І те, що він намагався зібрати армію для боротьби з міністерством, і що хотів розхитати мої позиції?
— Так, пане міністре, все записав! — задоволено переглянув свої записи Персі.
— Тоді, — аж світився радістю Фадж, — зніми з цих записів копію, Візлі, й негайно вишли її в “Щоденний віщун”. Якщо відправити швидкісною совою, то матеріал з’явиться в ранковому випуску!
Персі вилетів з кабінету, грюкнувши дверима, а Фадж знову повернувся до Дамблдора:
— Зараз тебе переправлять у міністерство, де висунуть офіційні звинувачення, а потім ти чекатимеш суду в Азкабані!
— Так, — лагідно підтвердив Дамблдор. — Але ми можемо наштовхнутися на невеличку перешкоду.
— На яку перешкоду? — перепитав Фадж. Голос його й далі радісно дзвенів. — Не бачу ніяких перешкод, Дамблдоре!
— А я, — вибачливим тоном сказав Дамблдор, — на жаль, бачу.
— Справді?
— Здається, ти в полоні хибної думки, ніби я збираюся… як би це краще сказати?.. мирно здатися. Та я тобі, Корнеліусе, мирно не здамся. Я не маю наміру сідати в Азкабан. Я міг би, зрозуміло, звідти втекти… але навіщо гаяти час? Крім того, якщо чесно, в мене безліч справ.
Обличчя Амбридж поволі багровіло. Здавалося, ніби їй у горлянку заливають окріп. Фадж дивився на Дамблдора з дурнуватим виразом, ніби йому щойно завдали несподіваного удару і він досі не може оговтатися. Видушив з себе якийсь здавлений звук, а тоді озирнувся на Кінґслі та на чоловіка з коротким сивим волоссям, що досі, єдиний у кімнаті, не зронив ані слова. Цей чоловік заспокійливо кивнув Фаджеві і ступив від стіни крок уперед. Гаррі побачив, як його рука, ніби між іншим, потяглася до кишені.
— Не роби дурниць, Доліш, — лагідно попередив Дамблдор. — Я знаю, що ти чудовий аврор… пам’ятаю, як ти склав на “відмінно” всі свої НОЧІ… але, якщо ти спробуєш… е-е… взяти мене силою, то я тебе покалічу.
Чоловік, якого звали Доліш, дурнувато закліпав. Знову зиркнув на Фаджа, сподіваючись отримати підказку, що ж йому робити далі.
— Отже, Дамблдоре, — глузливо всміхнувся Фадж, опановуючи себе, — ти хочеш сам-один чинити опір Долішу. Шеклболту, Долорес і мені?
— Ні, Мерлінова борода, — усміхнувся Дамблдор, — хіба що у вас вистачить дурості мене до цього змусити.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве