Джоан Кетлін Ролінґ. “Гаррі Поттер і орден Фенікса” ч.1

Фред і Джордж зробили все, щоб їх забули нескоро. По-перше, вони не залишили вказівок, як позбутися того болота, що утворилося в коридорі на шостому поверсі східного крила. Амбридж і Філч чого лишень не випробували, щоб його висушити, та все дарма. Врешті-решт це місце обгородили мотузками, а Філч, скрегочучи зубами, мусив переправляти учнів через болото до класів на човнику. Гаррі не сумнівався, що такі вчителі, як Макґонеґел чи Флитвік, могли б за одну мить позбутися болота, але, як це вже було з “Візлівськими вибуховими вогнями”, вони просто незворушно спостерігали собі за марними потугами Амбридж.
Окрім того, у дверях її кабінету залишилися дві великі діри з контурами мітел. Їх пробили візлівські “Чистомети”, рвучись до своїх господарів. Філч прилаштував нові двері, а Гарріну “Вогнеблискавку” заніс у підвал, де Амбридж, за чутками, приставила до неї охорону — озброєного троля. Однак її біди на цьому не закінчилися.
Натхненні прикладом Фреда й Джорджа, чимало учнів змагалося тепер за вільну посаду Головного Правопорушника. Попри нові двері, хтось-таки зумів пропхнути в кабінет Амбридж ніфлера з волохатим рильцем. Той, шукаючи блискучих предметів, негайно влаштував страшенний розгардіяш, а коли Амбридж зайшла до кабінету, стрибнув на неї і спробував повідгризати з її куцих пальців персні. У коридорах тепер так часто вибухали какобомби і смердюляники, що учні завели нову моду — виходячи з класів, накладати на себе бульбашкоголові замовляння. Це давало їм запас свіжого повітря, хоч і створювало враження, ніби всі понатягували на голови перевернуті догори дном круглі акваріуми.
Філч шастав коридорами з батогом у руках, відчайдушно намагаючись упіймати бешкетників, але їх тепер було так багато, що він просто не встигав збагнути, в який бік кидатися. Інквізиторський загін приходив йому на допомогу, але з його членами коїлося щось дивне. Ворінґтона зі слизеринської квідичної команди поклали в шкільну лікарню з жахливою нашкірною хворобою, від якої він увесь покрився мовби кукурудзяними пластівцями. Пенсі Паркінсон, на превелику Герміонину радість, на другий день пропустила всі уроки, бо в неї раптом виросли оленячі роги.
Тим часом виявилося, що Фред і Джордж, перед тим як покинути Гоґвортс, встигли продати безліч наборів “Спецхарчування для спецсачкування”. Щойно Амбридж заходила до класу, учні починали непритомніти, блювати, метатися в гарячці або стікати кров’ю з носа. Репетуючи від люті й роздратування, Амбридж намагалася знайти причину тих таємничих симптомів, але учні вперто їй повторювали, що страждають на “амбриджит”. Чотири рази поспіль призначивши покарання цілому класові, але так нічого цим і не досягши, вона була змушена змиритися й відпускати з уроків цілі юрби учнів, що кривавилися, зомлівали, вкривалися потом і блювали.
Але навіть користувачі “Спецхарчування” не могли скласти серйозної конкуренції неперевершеному маестро хаосу Півзу, який дуже близько до серця взяв прощальні Фредові слова. З божевільним хихотінням він шугав по школі, вилітаючи зненацька з класних дошок і перекидаючи столи, вази та статуї. Двічі він запихав Місіс Норіс у лицарські обладунки, і вона там нявчала як скажена, доки її не рятував розлючений сторож. Півз розбивав ліхтарі й задмухував свічки, жонглював палаючими смолоскипами над головами переляканих учнів; а коли бачив акуратно складені стосики пергаменту, то підпалював їх або викидав у вікно. Він затопив третій поверх, відкрутивши всі крани в туалетах, під час сніданку вкинув у Велику залу мішок з тарантулами, а для перепочинку годинами літав за Амбридж і коли вона починала говорити, голосно видував губами непристойні звуки.
Ніхто з учителів, окрім Філча, навіть пальцем не поворухнув, щоб їй допомогти. Гаррі навіть був свідком, як через тиждень після відльоту Фреда і Джорджа професорка Макґонеґел проходила неподалік від Півза, що старанно розкручував кришталевий канделябр, і виразно прошепотіла йому кутиком рота:
— Треба крутити в другий бік.
На додачу до всього Монтеґю так і не отямився від довгого перебування в туалеті. Був він розгублений, увесь час втрачав орієнтацію, а у вівторок зранку в замок прибули його розлючені батьки.
— Може, їм розповісти? — стурбовано мовила Герміона, притулившись щокою до вікна в класі замовлянь, щоб краще бачити містера й місіс Монтеґю. — Про те, що з ним сталося? Щоб мадам Помфрі змогла його вилікувати.
— Не треба, і так одужає. — байдуже озвався Рон.
— Та й Амбриджка матиме ще одну халепу. — задоволено додав Гаррі.
Вони з Роном торкнулися чарівними паличками до чайних чашок, які мали зачаклувати. З Гарріної чашки ви стромилися чотири коротесенькі лапки, що не діставали до поверхні стола й безпомічно дриґалися в повітрі. Ронова чашка відростила чотири тонесенькі лапки, що ледве підняли її над собою, а тоді затремтіли й зігнулися, розколовши чашку на дві половинки.
—  Репаро, — миттю сказала Герміона, помахом чарівної палички склеївши чашку. — Це все чудово, але що як Монтеґю не одужає ніколи?
— А тобі що до того? — роздратувався Рон, а його чашка знову захиталася мов п’яна, підгинаючи тремтячі колінця — Не треба було Монтеґю знімати з Ґрифіндору очки.
Якщо вже хочеш за когось переживати, то краще попереживай за мене!
— За тебе? — перепитала вона, ловлячи свою чашку, яка на чотирьох міцних лапках весело чкурнула зі стола. — А з якого дива я мала б за тебе переживати?
— Коли останній мамин лист пройде нарешті Амбриджин контроль, — з гіркотою сказав Рон, підпихаючи свою чашку, яка ніяк не могла втриматися на кволих лапках, — буду я бідний. Не здивуюся, якщо вона знову прислала ревуна.
— Але ж…
— Ось побачите, що у втечі Фреда й Джорджа мама звинуватить мене, — сумно зітхнув Рон. — Скаже, що я мав їх зупинити, мав ухопитися за їхні мітли і тримати їх… я знову виявлюся у всьому винний.
— Якщо вона таке й скаже, то це буде абсолютно несправедливо, бо що ж ти міг зробити? Але я впевнена, що вона не скаже нічого, бо, якщо вони й справді відкрили крамничку на алеї Діаґон, то, мабуть, запланували це ще хтозна-коли.
— Так, але є друге питання — як вони дістали там приміщення? — Рон так сильно вдарив чарівною паличкою по чашці, що її лапки знову підігнулися, впали на стіл разом з чашкою й безпомічно задриґалися. — Тут щось нечисто. Щоб наймати приміщення на алеї Діаґон, треба мати купу ґалеонів. Вона захоче знати, як вони роздобули стільки грошей.
— Я теж про це думала, — погодилася Герміона, дозволивши своїй чашці бігати колами навколо Гарріної, чиї коротенькі лапки й далі не могли дотягтися до поверхні столу, — я навіть припускаю, що Манданґус переконав їх перепродувати крадене або ще якесь жахіття.
— Не переконав, — кинув Гаррі.
— Як ти знаєш? — одночасно вигукнули Рон і Герміона.
— Бо… — Гаррі завагався, але, мабуть, настала пора зізнатися. Не варто було й далі мовчати, якщо через це Фреда й Джорджа могли запідозрити у злочинних намірах. — Бо це я дав їм гроші. Торік у червні подарував їм свою нагороду за Тричаклунку.
Усі вражено замовкли. Герміонина чашка скористалася цим, подріботіла до краю стола і хряснулася на підлогу, розлетівшись на черепочки.
— Ні, Гаррі, ти не міг! — пробелькотіла Герміона.
—  Я зміг, — вперто повторив Гаррі. — І анітрохи не шкодую. Мені ці гроші не були потрібні, а вони за них відкриють чудову крамничку жартів.
— Та це ж класно! — зрадів Рон. — Це все ти, Гаррі, винен… тепер мама не матиме до мене претензій! Можна їй про це сказати?
— Мабуть, краще сказати, — приречено погодився Гаррі, — особливо, якщо вона думає, ніби вони перепродують крадені казани чи щось таке…
Герміона не промовила ні слова до самого кінця уроку, але Гаррі мав виразну підозру, що ця її вимушена мовчанка довго не триватиме. І справді, коли вони на перерві вийшли з замку на лагідне травневе сонечко, вона вп’ялася в Гаррі намистинами очей і рішуче розкрила рота.
Та Гаррі не дав їй нічого сказати.
— Не треба мене діставати, справу вже зроблено, — категорично заявив він. — Фред і Джордж отримали гроші… і, судячи з усього, багато вже витратили… забрати їх я вже не можу, і не хочу. Тож не трать дарма сили, Герміоно.
— А я й не збиралася говорити про Фреда й Джорджа! образилася вона.
Рон скептично пирхнув, і Герміона метнула на нього спопеляючий погляд.
— От і не збиралася! — сердито крикнула вона. — Я хотіла спитати, коли Гаррі збирається йти просити Снейпа, щоб відновив уроки блокології.
У Гаррі обірвалося серце. Коли вичерпалася тема Фредового й Джорджевого драматичного відльоту, на яку пішло чимало годин, Рон і Герміона захотіли почути новини про Сіріуса. Гаррі не звірявся їм про справжні причини свого бажання побалакати з Сіріусом, тож не знав, що й відповідати. Врешті-решт мусив зізнатися, що Сіріус наполягав, щоб він продовжував вивчати блокологію. Після того він не раз про це шкодував, бо Герміона нічого не забула і постійно діставала його розмовами на цю тему.
— Навіть не кажи, що тобі вже не сняться дивні сни, — правила своєї Герміона, — бо Рон розповідав, що ти вночі знову щось бурмотів крізь сон.
Гаррі сердито глянув на Рона. Той зробив вигляд, що йому за себе соромно.
— Ти не так і сильно бурмотів, — почав виправдовуватися Рон. — Якесь “ще трохи далі”.
— Мені снилося, що ви граєте в квідич, — збрехав Гаррі. — Я хотів, щоб ти трохи далі простяг руку і зловив квафела.
Ронові вуха почервоніли. Гаррі відчув мстиву насолоду. Зрозуміло, нічого такого йому не снилося.
Уночі він знову блукав коридором відділу таємниць. Проминув круглу залу, тоді те приміщення, де щось клацало і де мерехтіло світло, а потім знову опинився у великій, мов печера, залі з безліччю полиць із запорошеними скляними кулями.
Він поспішив до ряду номер дев’яносто сім, повернув ліворуч і побіг уздовж ряду… мабуть, саме тоді й почав бурмотіти вголос… “ще трохи, далі”.. . бо відчував, що його свідоме “я” прагне прокинутися… не встиг добігти до кінця ряду, як уже знову лежав на ліжку, втупившись у стелю.
— Ти хоч намагаєшся перекривати доступ у свій мозок? — пронизувала його поглядом Герміона. — Ти тренуєшся з блокології?
— Аякже! — відповів нібито ображеним тоном Гаррі, але у вічі їй не дивився. Насправді йому було цікаво, що ж там заховано в приміщенні з запорошеними кулями, і тому він прагнув і далі бачити ті сни.
Однак до іспитів залишалося вже менш як місяць, і кожна вільна хвилина присвячувалася повторенню матеріалу, тож коли Гаррі лягав у ліжко, його мозок був такий перенасичений інформацією, що йому взагалі не вдавалося заснути. Коли ж нарешті засинав, то перевтомлений мозок найчастіше підсовував йому ідіотські сни про майбутні екзамени. Мав також підозру, що частина свідомості — та, що говорила зазвичай Герміониним голосом, — відчувала певну провину, коли він мчав коридором до чорних дверей, і тому намагалася його розбудити раніше, ніж він добігав до мети.
— Знаєш, — сказав Рон, вуха в якого й досі були червоні, — якщо Монтеґю не одужає до матчу Слизерину з Гафелпафом, то в нас будуть шанси завоювати Кубок.
— Так, можливо, — зрадів зміні теми Гаррі.
— Ми ж одну гру виграли й одну програли… якщо Слизерин продує в суботу Гафелпафу…
— О, клас, — погодився Гаррі, не слухаючи Рона. Щойно подвір’ям пройшла Чо Чанґ і навіть не глянула в його бік.

*

Завершальний матч квідичного сезону — між Ґрифіндором та Рейвенкловом — мав відбутися в останню суботу травня. Хоч Гафелпаф перед тим і переміг з невеликим розривом Слизерин, та ґрифіндорці не сміли й мріяти про перемогу — насамперед через жахливу гру Рона на воротах, хоч йому, звісно, ніхто нічого не казав. А от він сам був настроєний досить оптимістично.
— Гірше бути вже не може, правда? — упевнено сказав він за сніданком Гаррі й Герміоні. — Нам нічого втрачати.
— Мені здається, — сказала Герміона, коли вони з Гаррі в юрбі схвильованих учнів ішли на стадіон, — що Рон зможе показати себе краще, коли поруч не буде Фреда з Джорджем. Вони ніколи не додавали йому впевненості.
Їх наздогнала Луна Лавґуд. На голові в неї стирчало щось схоже на живого орла.
— Ой, Боже, я й забула! — вигукнула Герміона, дивлячись на орла, що розмахував крильми, коли Луна незворушно проходила повз гурт слизеринців, які хихотіли й тицяли на неї пальцями. — Сьогодні ж гратиме Чо!
Гаррі, котрий цього не забув, щось невиразно буркнув.
Вони знайшли місця в одному з найвищих рядів трибун. Був гарний, ясний день. Кращого Ронові годі було й бажати, і Гаррі без надії сподівався, що Рон сьогодні не дасть слизеринцям приводу радісно виспівувати “Візлі — наш король”.
Матч, як завжди, коментував Лі Джордан, дуже підупалий духом після відльоту Фреда й Джорджа. Коли на поле вийшли команди, він назвав прізвища гравців, але без звичного запалу.
— …Бредлі… Девіс… Чанґ, — оголосив він, і Гаррі відчув, як закрутило в животі, коли на полі з’явилася Чо. Її блискуче чорне волосся куйовдив легенький вітерець. Гаррі зрозумів, що не хоче більше з нею сваритися. Навіть те, що вона, готуючись сідати на мітлу, жваво розмовляла з Роджером Девісом, викликало в нього напад ревнощів.
— І ось почалося! — вигукнув Лі. — Девіс одразу оволодів квафелом, рейвенкловський капітан Девіс не відпускає квафела, він ухиляється від Джонсон, тоді від Спінет… мчить просто до воріт! Розмахується… і… і… — Лі голосно вилаявся. — І відкриває рахунок.
Гаррі й Герміона застогнали разом з ґрифіндорцями. Зрозуміло, що слизеринці з протилежного боку трибун негайно затягли противнючими голосами:
Візлі — дірка-воротар,
Це класнюча роль!..
— Гаррі, — прохрипів хтось йому на вухо. — Герміоно… Гаррі озирнувся й побачив величезне бородате обличчя Геґріда. Очевидно, той протиснувся сюди повз верхній ряд, де сиділи першо— та другокласники, бо вони мали такий вигляд, ніби по них проїхався трактор. Геґрід чомусь пригинався, ніби не хотів, щоб його помітили, хоч все одно вивищувався над усіма щонайменше на півтора метра.
— Слухайте, — прошепотів він, — чи не могли б ви піти зо мнов? У цю хвилю? Поки всі дивляться гру?
— Геґріде, а чи не можна зачекати? — завагався Гаррі. — До кінця матчу?
— Нє, — відповів Геґрід. — Нє, Гаррі, тепер, конче… поки всі дивляться в інший бік… будь ласочка…
З Геґрідового носа крапала кров. Під очима були свіжі синці. Після Геґрідового повернення до школи Гаррі його ще не бачив так зблизька. Видовище було гнітюче.
— Добре, — відразу погодився Гаррі, — добре, йдемо. Вони з Герміоною почали протискатися повз незадоволених учнів, яким доводилося вставати і їх пропускати. В тому ряду, де йшов Геґрід, учні не жалілися, а просто зіщулювалися якнайнижче.
— Се з вашого боку дуже люб’язно, направду, — подякував Геґрід, коли вони вже вибралися на сходи. Він нервово озирався навсібіч, поки спускалися з трибун на галявину. — Аби тілько вона не завважила, що ми пішли.
— Маєш на увазі Амбриджку? — запитав Гаррі. — Та ні, там біля неї інквізиторський загін у повному складі, бачиш? Мабуть, очікує під час матчу якоїсь халепи.
— Так, нам би то не зашкодило, — зазирнув Геґрід поза трибуни, пересвідчуючись, що на галявині аж до самої його хижі нікого немає. — Мали би тоді троха більше часу.
— А що таке, Геґріде? — тривожно глянула на нього Герміона, поки вони поспішали до узлісся.
— Зараз будете виділи, — озирнувся Геґрід, бо на трибунах заревіли глядачі. — Хтось, певно, забив?
— Мабуть, Рейвенклов, — важко зітхнув Гаррі.
— Файно… це файно… — неуважно відказав Геґрід. Галявиною вони мусили за ним бігти, бо він ступав величезними кроками, раз у раз озираючись. Коли дійшли до хатини. Герміона за звичкою повернула ліворуч до дверей, але Геґрід проминув двері й подався на самий краєчок лісу. Підхопив там арбалет, притулений до дерева, і озирнувся, побачивши, що їх біля нього немає. — Ходіт сюди, — кивнув кудлатою головою.
— У ліс? — отетеріла Герміона.
— Еге ж, — підтвердив Геґрід. — Швидко, поки ніхто нас не ввидів!
Гаррі й Герміона перезирнулися, а тоді кинулися за Геґрідом, що з арбалетом у руках подався в зелену гущавину. Щоб не відстати, Гаррі й Герміоні довелося бігти.
— Геґріде, а навіщо тобі зброя? — запитав Гаррі.
— Про всєк випадок, — знизав широчезними плечима Геґрід.
— Але ж ти не брав арбалета, коли показував нам тестралів, — боязко озвалася Герміона.
— Нє, але ж ми тогди далеко не йшли, — пояснив Геґрід. — Та й тогди в лісі ше був Фіренце.
— А яка різниця, був тоді Фіренце чи не був? — здивувалася Герміона.
— Бо теперка на мене люті всі інші кентаври, от яка різниця, — неголосно відповів Геґрід, озираючись довкола. — Колись вони були… ну не те шоб товариські… але ми якось мирилися. Вони займалися своїми справами, але завше приходили, коли я мав якесь питання. Але то си скінчило.
Він тяжко зітхнув.
— Фіренце казав, що вони розсердилися, бо він пішов на роботу до Дамблдора, — мовив Гаррі й аж спіткнувся об якийсь корінь — так пильно вдивлявся в Геґрідову постать.
— Еге ж, — погодився засмучений Геґрід. — І то ше залегко сказано. Були страшенно люті. Якби я си не втрутив, забили б того бідаку Фіренце до смерти…
— Вони на нього напали? — приголомшено спитала Герміона.
— Так, — хрипко підтвердив Геґрід, продираючись крізь низьке гілля. — Мало не пів табуна.
— І ти зміг їх зупинити? — захоплено і вражено перепитав Гаррі. — Сам?
— А як інакше? Шо я, мав стояти й дивитися, як його вбивают, га? — здивувався Геґрід. — То ше щастя, шо я там проходив, направду… я си гадав, шо Фіренце то запам’ятає, а не буде робити мені дурних попереджень! — додав він раптом сердито.
Гаррі й Герміона спантеличено перезирнулися, але насуплений Геґрід не уточнив, що мав на увазі.
— Отож, — важко дихаючи, провадив він далі, — відтоді всі решта кентаврів на мене люті, а вони в цьому лісі мают величезний вплив… наймудріші тут істоти.
— То ми, Геґріде, прийшли сюди через них? — спитала Герміона. — Через кентаврів?
— Та нє, — відмахнувся Геґрід, — вони тут — приший кобилі хвіст. Певно, вони б могли нам троха всьо ускладнити… але зараз будете виділи, про шо мова.
Так нічого й не пояснивши, він замовк і рухався далі, ступаючи один крок там, де їм доводилося ступати три, тож їм нелегко було не відставати.
Стежка ледве проглядалася, а дерева росли так густо, що в лісі було темно, мов увечері. Вони давно проминули галявину, на якій Геґрід показував їм тестралів, але Гаррі не особливо хвилювався, аж доки Геґрід несподівано зійшов зі стежки й почав кружляти між дерев, прямуючи до темної гущавини.
— Геґріде! — покликав Гаррі, ледве продираючись крізь густі кущі ожини, котрі Геґрід запросто переступав. Йому дуже яскраво пригадалося, що було, коли він якось у цьому лісі зійшов був зі стежки. — Куди ми йдемо?
— Троха далі, — буркнув Геґрід через плече. — Швидко, Гаррі… треба вже си тримати разом.
Було страшенно важко не відставати від Геґріда, тим паче, що гілки й колючі чагарники, які заважали Геґрідові не більше, ніж павутиння, чіплялися Гаррі й Герміоні за мантії, а часом так обплутували, що доводилось зупинятися, щоб вивільнитися з тих обіймів. Гарріні руки й ноги вкрилися незабаром порізами й подряпинами. Вони забилися в такі нетрі, що Геґрідова велика темна постать іноді ледве бовваніла в мороці. У глухій лісовій тиші будь-який звук здавався загрозливим. Тріск малесенької галузочки лунав мов постріл, а найменше шелестіння — як от пурхання звичайнісінького горобця — змушувало Гаррі тривожно вдивлятися в пітьму. Майнула думка, що він ще ніколи так далеко не заглиблювався, не зустрічаючи при цьому жодної істоти. Це було доволі зловісно.
— Геґріде, а ми не могли б засвітити чарівні палички? — тихенько спитала Герміона.
— Е-е… файно, — пошепки погодився Геґрід. — Хоча… Зненацька він завмер і озирнувся. Герміона наштовхнулася на нього і впала. Гаррі встиг її підхопити над самою землею.
— Певно, станемо на хвильку, аби я… вам дещо сказав, — промовив Геґрід. — Перед тим як іти далі.
— Чудово! — зраділа Герміона, а Гаррі знову поставив її на ноги. Вони обоє проказали “Лумос!” — і кінчики їхніх чарівних паличок засвітилися. Завдяки сяйву двох мерехтливих промінчиків Геґрідове обличчя виринуло з пітьми, і Гаррі знову побачив, який той знервований і сумний.
— Файно, — почав Геґрід. — Видите… річ у тім… Він набрав повні груди повітря.
— Цілком можливо, шо мене звільнят будь-якого дня, — протарабанив він.
Гаррі й Герміона перезирнулися, а тоді знову глянули на нього.
— Ти ж так довго протримався… — невпевнено почала Герміона. — Чому ти думаєш…
— Амбридж гадає, шо то я підкинув їй до кабінету того ніфлера.
— А то не ти? — вирвалося в Гаррі, перш ніж він подумав, що каже.
— Нє, холєра ясна, не я! — обурився Геґрід. — Тілько шось трапиться з магічними істотами, як вона гадає, шо то я.
Вона тілько й шукала нагоди спекатися мене, відколи я вернувся сюди. Звісно, я би не хтів нікуди йти, та якби не… ну… певні обставини, шо я вам зараз їх поясню, то я ліпше пішов би й не чекав, поки вона вижене мене на очах у всьої школи, як ту Трелоні.
Гаррі й Герміона почали було протестувати, але Геґрід зупинив їх помахом велетенської руки.
— То ше не кінец світу. Коли я звідси піду, буду допомагати Дамблдорови, зможу принести користь для Ордену. А у вас буде Граблі-Планка… ви файно здасте екзамени…
Його голос затремтів і обірвався.
— Не журіться за мене, — квапливо озвався він знову, коли Герміона спробувала погладити його по долоні. Витяг з кишені камізельки величезну брудну хустинку й витер нею очі. — Слухайте, я взагалі вам того не казав би, але мушу. Видите, якщо я піду… я не можу се зробити так, аби… аби не сказати комусь… бо я… я буду потребував помочі від вас двох. І від Рона, якщо він захоче.
— Так-так, ми тобі допоможемо, — відразу озвався Гаррі. — Що нам треба зробити?
Геґрід могутньо шморгнув носом і мовчки поплескав Гаррі по плечі з такою силою, що той аж бухнувся об дерево.
— Я знав, шо ви си погодите, — сказав Геґрід, затуливши лице хустинкою, — але я… ніколи… не забуду… ну… файно… ходім ше троха… вважєйте, бо там кропива…
Вони мовчки йшли ще з п’ятнадцять хвилин. Гаррі вже розкрив було рота, щоб запитати, скільки їм ще йти, коли Геґрід раптом простяг убік праву руку, сигналізуючи про зупинку.
— Вважєйте, — ледь чутно мовив він. — Тепер тихесенько…
Вони, скрадаючись, рушили далі, і Гаррі побачив попереду великий і гладенький земляний пагорб заввишки з Геґріда. То могло бути, злякано подумав Гаррі, лігво якоїсь велетенської тварини. Навколишні дерева були видерті з корінням, отож пагорб здіймався посеред порожньої ділянки землі, оточений наваленими стовбурами й гіллячками, що утворювали своєрідну загорожу або барикаду. За нею, власне, й стояли тепер Гаррі, Герміона та Геґрід.
— Заснув, — прошепотів Геґрід.
І справді, Гаррі почув далеке ритмічне хропіння, мовби хтось дихав велетенськими легенями. Скоса зиркнув на Герміону, що дивилася на пагорб, роззявивши рота. Була вона страшенно перелякана.
— Геґріде, — шепіт її ледве чувся, так голосно дихала спляча істота, — хто це такий?
Гаррі це питання видалося дивним, бо він саме хотів спитати: “Що це таке?”
— Геґріде, ти ж нам казав… — почала Герміона, і чарівна паличка затремтіла в її руках, — ти казав, що ніхто з них не хотів сюди приходити!
Гаррі перевів погляд з неї на Геґріда і тут, коли нарешті все збагнув, злякано зойкнув і знову глянув на пагорб.
Велика купа землі, на якій легко могли вміститися він, Герміона і Геґрід, поволі рухалася то вгору, то вниз, відповідно до глибокого хрипкого дихання. То був ніякий не пагорб. То була вигнута спина…
— Він не хтів іти, — розпачливо сказав Геґрід. — Але ж я мусив його привести, Герміоно, мусив!
— Але чому? — ледь не плакала Герміона. — Чому… що… ой, Геґріде!
— Я знав, шо треба його сюди привести, — пояснив Геґрід, теж готовий заплакати, — і… і навчити його файних манер… і тоді я міг би вивести його в люди й показати, шо він цілком безпечний!
— Безпечний! — пронизливо вигукнула Герміона, а Геґрід несамовито замахав на неї руками, бо велетенська істота голосно загарчала й поворухнулася уві сні. — Це ж від нього в тебе всі ці рани, правда? Ось чому ти постійно побитий!
— Він просто не розраховує своєї сили! — почав переконувати Геґрід. — Він уже си виправляє і менше махає кулаками.
— То он чому ти добирався додому аж два місяці! — стривожено мовила Герміона. — Ой, Геґріде, навіщо ти його сюди привів, якщо він не хотів іти? Невже йому не краще було б зі своїми?
— Вони його мучили, Герміоно. бо він такий манюній! — пояснив Геґрід.
— Манюній? — перепитала Герміона. — Манюній?
— Герміоно, я не міг його покинути, — з бороди і з побитого Геґрідового лиця цебеніли сльози. — Бо він… мій братик!
Герміона втупилася в нього, роззявивши рота.
— Геґріде, коли ти кажеш “братик”, — поволі вимовив Гаррі, — то маєш на увазі…
— Ну.. братик по мамі, — уточнив Геґрід. — Виявляється, шо мама си зійшла з іншим велетнем, коли кинула мого татка, і так з’явився Ґроп…
— Ґроп? — перепитав Гаррі.
— Еге ж… так звучит, коли він вимовляє своє ім’я, — стурбовано пояснив Геґрід. — Він ще погано говорит по-нашому.. я пробував його навчити… виглядає, шо вона не любила його — так само, як і мене. Видите, для велеток найголовніше — народжувати файних великих діточок, а він був замалий як на велетня… тілько п’єть метрів…
— О так, зовсім манюній! — саркастично вигукнула близька до істерики Герміона. — Справжня крихітка!
— З нього там усі знущалися… я просто не міг його там залишити…
— А мадам Максім не була проти?
— Вона… вона виділа, як то для мене важливо, — відповів Геґрід, заламуючи свої велетенські руки. — Але… за якийсь час вона си від нього втомила, то правда… тому ми пішли додому різними шляхами… але вона си обіцяла нікому ніц не казати…
— А як тобі вдалося його сюди довести, щоб ніхто не помітив? — здивувався Гаррі.
— Тому ж то це так довго й тривало, — пояснив Геґрід. Ми йшли тілько вночі і найдикішими місцями. Звісно, він може рухатися дуже швидко, але ж постійно хтів вертатися назад.
— Ой, Геґріде, чому ж ти його не відпустив! — Герміона сіла на зламане дерево й затулила обличчя руками. — Що ти збираєшся робити з буйним велетнем, який навіть не хоче тут залишатися!
— Ну… “буйним”… се троха зарізко, — і далі схвильовано заламував руки Геґрід. — Мушу визнати, шо він кілька разів кидався на мене, коли мав поганий настрій, але він стає кращий, набагато кращий, він си заспокоює.
— А навіщо тоді ці канати? — поцікавився Гаррі.
Він щойно помітив товстенні канати, що тяглися від стовбурів найбільших дерев до Ґропа, який згорнувся клубочком на землі спиною до них.
— Ти його прив’язав? — ледь чутно запитала Герміона.
— Ну… так… — винувато підтвердив Геґрід. — Видите… я ж вам казав… він ще не може розрахувати своєї сили.
Гаррі тепер зрозумів, чому в лісі не було жодної живої істоти.
— То що ти хочеш від мене, Гаррі й Рона? — запитала Герміона, передчуваючи щось недобре.
— Припильнуйте за ним, — хрипко відповів Геґрід. — Коли мене тут не буде.
Гаррі й Герміона обмінялися приреченими поглядами, а Гаррі з острахом пригадав, що пообіцяв Геґрідові виконати будь-яке його прохання.
— А що… що саме треба робити? — допитувалася Герміона.
— Його не треба годувати, нє! — гаряче пояснив Геґрід. — Він і сам собі здобуде харчі. Пташки, олені й усьо таке… нє, йому лиш потрібне товариство. Якби я тілько знав, шо хтось йому хоч троха допоможе… ну… наприклад, навчит його нашої мови.
Гаррі нічого не відповів, лише глянув на велетенську постать, що лежала на землі перед ними. На відміну від Геґріда, що здавався просто завеликою людиною, Ґроп був якийсь деформований. Те, що Гаррі спочатку здалося зарослою мохом брилою, виявилося Ґроповою головою. Вона була завелика щодо тіла і, на відміну від людських пропорцій, дуже кругла і вкрита цупким кучерявим волоссям кольору папороті. Зверху на голові виднівся краєчок великого м’ясистого вуха, а сама голова відразу переходила в плечі, як у дядька Вернона, майже без шиї. Спина, вкрита якоюсь бруднючою бурою накидкою з грубо зшитих докупи звірячих шкур, була дуже широка; а коли Ґроп уві сні дихав, нерівні шви між цими шкурами розходилися. Ноги велет підібгав до тіла. Гаррі бачив тільки величезні брудні, завбільшки як санчата, босі ступні, що лежали одна на одній.
— Ти хочеш, щоб ми його навчали? — глухим голосом запитав Гаррі. Тепер він збагнув суть Фіренцевого попередження: “Його намагання марні. Краще йому від них відмо витися”. Лісові мешканці вже, мабуть, чули, як Геґрід безуспішно намагався вчити Ґропа людської мови.
— Еге ж… чи хоч просто з ним балакали, — з надією уточнив Геґрід. — Бо, якщо він буде говорити з людьми, то, гадаю, скорше си зрозуміє, шо ми до нього файно ставимося й хочемо, аби він тут лишився.
Герміона не забирала з обличчя рук і дивилася на Гаррі з-поміж пальців.
— Я вже починаю сумувати за Норбертом, — пробурмотів Гаррі, а вона істерично реготнула.
— То ви то зробите, чи як? — запитав Геґрід, здається, не почувши слів Гаррі.
— Ми… — видушив Гаррі, згадуючи, що пов’язаний обіцянкою. — Ми спробуємо, Геґріде.
— Я знав, Гаррі, шо на тебе можна покластися, — засяяв крізь сльози Геґрід, витираючи обличчя своєю хустинкою-як-скатертинкою. — Але я не хтів би, шоб ви занадто цим переймалися… бо ви ж маєте на носі екзамени… може, разочок на тиждень заскакували б сюди в плащі-невидимці, аби си троха з ним побалакати, та й усьо. То я його розбуджу… познайомлю з вами…
— Що?! Ні! — зірвалася на ноги Герміона. — Геґріде, не треба, не варто його будити… ні-ні… нам не горить…
Але Геґрід уже переступив через величезний стовбур, що лежав перед ними, і наближався до Ґропа. Коли підійшов метрів на три, взяв із землі довгу гілляку, заспокійливо всміхнувся через плече Гаррі й Герміоні, а тоді сильно штурхонув Ґропа у спину.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве