Джоан Кетлін Ролінґ. “Гаррі Поттер і орден Фенікса” ч.1

— Де ми? — спитав Гаррі, але Люпин тихенько відповів: — Зачекай.
Муді нишпорив у своєму плащі закоцюблими від холоду пальцями.
— Знайшов, — пробурмотів він, тоді підняв угору щось схоже на срібну запальничку і клацнув.
Сусідній ліхтар з тріском погас. Дикозор знову клацнув світлогасником. Згас наступний ліхтар. Він клацав, аж доки погасив усі ліхтарі на майдані. Залишилося тільки світло з заслонених вікон та від місячного серпика вгорі.
— Позичив у Дамблдора, — прохрипів Муді, ховаючи в кишеню світлогасник. — Тепер можна не перейматися маґлами, що визирають з вікон, розумієш? Ну все, ходімо, і то швидко.
Він узяв Гаррі за руку і повів через дорогу до тротуару.
Люпин і Тонкс ішли ззаду з Гарріною валізою, а решта охоронців оточила їх з боків, тримаючи напоготові чарівні палички.
З верхнього вікна найближчого будинку долинало глухе гупання магнітофона. Від розбухлих мішків для сміття, покиданих біля поламаних воріт, різко відгонило гнилизною.
— Ось, — буркнув Муді, підсовуючи шматок пергаменту до Гарріної розілюзненої руки й тримаючи поблизу запалену чарівну паличку, щоб освітити написане. — Швиденько прочитай і запам’ятай.
Гаррі глянув на аркуш. Цей акуратний почерк, здається, був йому знайомий. Там було написано:

“Штаб-квартиру Ордену Фенікса можна знайти в Лондоні на площі Ґримо, дванадцять”.

— РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ —
Площа Ґримо, дванадцять

— А що таке Орден?.. — почав Гаррі.
— Не тут! — урвав його Муді. — Спершу зайдемо в дім! Він висмикнув пергамент з Гарріних рук і підпалив його кінчиком чарівної палички. Аркуш спалахнув, скрутився й полетів на землю, а Гаррі ще раз поглянув на будинки. Вони стояли біля одинадцятого номера. Ліворуч був десятий номер, а праворуч — тринадцятий.
— А де ж?..
— Пригадай, що ти прочитав, — спокійно підказав Люпин.
Гаррі почав згадувати і не встиг він дійти до площі Ґримо, дванадцять, як просто з повітря між одинадцятим і тринадцятим номерами з’явилися пошарпані двері, а згодом брудні стіни й закіптюжені вікна. Здавалося, хтось надув цей додатковий будинок, немов повітряну кульку, розштовхуючи ним сусідні кам’яниці. В будинку номер одинадцять і далі гриміла музика. Отже, маґли так нічого й не відчули.
— Ходім, швиденько, — гаркнув Муді, підштовхуючи Гаррі в спину.
Гаррі піднявся вичовганими кам’яними сходами і глянув на новоявлені двері. Чорна фарба на них була потріскана й подряпана. На дверях висів срібний молоточок у формі звивистої змії, однак ні шпарини для ключа, ані поштової скриньки Гаррі не побачив.
Люпин витяг чарівну паличку й легенько стукнув по дверях. Гаррі почув гучне металеве клацання, а тоді начебто брязкання ланцюга. Двері зі скрипом відчинилися.
— Швиденько заходь, Гаррі, — прошепотів Люпин, — але далеко не йди і ні до чого не торкайся.
Гаррі переступив поріг і опинився у майже непроникній пітьмі. У коридорі пахло вологою, пилом і ще якимось солодкавим, гнилуватим запахом, як у давно покинутому будинку. Гаррі озирнувся й побачив, що інші чарівники теж зайшли, а Люпин і Тонкс занесли його валізу й Гедвіжину клітку. Муді стояв на ґанку і випускав кульки світла, вкрадені у ліхтарів світлогасником. Кульки майнули до своїх ламп, і майдан ураз залило оранжеве світло, а Муді, накульгуючи, зайшов у будинок, зачинив двері, і коридор поглинула суцільна темрява.
— Ось…
Він стукнув Гаррі по голові чарівною паличкою. Цього разу Гаррі відчув, ніби в нього по спині заструменіло щось гаряче, і зрозумів, що розілюзнювальне закляття перестало діяти.
— Стійте спокійно, я зараз присвічу, — прошепотів Муді.
Приглушені голоси викликали в Гаррі якесь дивно-тривожне передчуття. Так, наче вони зайшли в будинок до помираючого. Він почув м’яке шипіння, а тоді на стінах ожили старомодні гасові лампи, кидаючи мерехтливе примарне світло на обдерті шпалери й потертий килим у довгому похмурому коридорі, де вгорі поблискувала затягнута павутинням люстра, а на стінах покосилися чорні старезні портрети. І люстра, й свічники на розхитаному столі були зроблені у формі змій. За плінтусом щось зашаруділо.
Почулися швидкі кроки і в дальньому кінці коридору з’явилася Ронова мама, місіс Візлі. Вона поспішала до них, привітно всміхаючись, однак Гаррі помітив, що місіс Візлі схудла й змарніла.
— Ой, Гаррі, я така рада тебе бачити! — прошепотіла вона, пригортаючи його до себе, аж йому захрустіли ребра, а тоді, трошки відсторонивши, критично його оглянула. — Ти такий бліденький, тебе треба відгодувати, але, боюся, доведеться тобі почекати до вечері.
Вона повернулася до чаклунів за його спиною і пошепки доповіла: “Він щойно прибув, збори вже почалися”.
Чарівники схвильовано й зацікавлено загомоніли, проходячи повз Гаррі до дверей, у які перед тим зайшла місіс Візлі. Гаррі хотів було піти за Люпином, але місіс Візлі його затримала.
— Ні, Гаррі, це збори тільки членів Ордену. Рон і Герміона нагорі, зачекай разом з ними закінчення зборів, а тоді буде вечеря. І розмовляй у коридорі тихенько, — додала вона стурбованим шепотом.
— А чому?
— Щоб не розбудити.
— А що?..
— Потім поясню, мушу бігти на збори… тільки покажу, де ти спатимеш.
Приклавши пальця до вуст, вона навшпиньки повела Гаррі повз довгі, поточені міллю портьєри, за якими, як припускав Гаррі, мали бути ще одні двері. Проминувши велику підставку для парасоль, зроблену мовби з відрізаної тролевої лапи, вони піднялися темними сходами, прикрашеними рядом зморщених голів, розташованих уздовж стін на декоративних тарелях. Придивившись, Гаррі побачив, що то голови ельфів-домовиків. Усі вони мали довгі, наче хоботи, носи.
З кожним кроком у його душі наростало збентеження. Навіщо вони прилетіли в цей будинок, що, здавалося, належав найтемнішому з чаклунів?
— Місіс Візлі, а чому?..
— Рон з Герміоною все тобі пояснять, любий, а я мушу бігти, — стривожено зашепотіла місіс Візлі. — Отут… — вони дісталися третього поверху, — твоя кімната праворуч. Коли збори закінчаться, я тебе покличу.
І вона збігла сходами донизу.
Гаррі перетнув запорошений сходовий майданчик, узявся за ручку у формі зміїної голови й відчинив двері.
Він устиг лише помітити, що це тьмяна кімната з високою стелею й двома ліжками, як почулося гучне щебетання, а тоді ще гучніший вереск, а далі він уже нічого не бачив за густющим водоспадом кучерів. Герміона кинулася обіймати Гаррі, мало не зваливши його на підлогу, а Ронова манюня сова Левконія схвильовано кружляла в них над головами.
— ГАРРІ! Роне, він тут, Гаррі тут! Ми й не чули, як ти прибув! Ой, ну як ти? Усе гаразд? Ти на нас сердився? Знаю, сердився. Бо ми тобі казна-що понаписували… але ми не могли написати нічого путнього, Дамблдор примусив нас поклястися, що ми нічого не скажемо… ох, нам стільки треба тобі розповісти, а ти мусиш розказати нам… дементори! Коли ми почули… та ще те міністерське слухання… це просто обурливо, я все переглянула, тебе не можуть вигнати, ніяк не можуть, в Указі про обмеження неповнолітнього чаклунства є пункт про застосування чарів у загрозливих для життя ситуаціях…
— Герміоно, та дай йому віддихатися, — сказав Рон, усміхаючись і зачиняючи за Гаррі двері. За той місяць, що вони не бачилися, Рон, здається, виріс іще на кілька сантиметрів і став ще цибатіший і незграбніший, ніж досі, проте довгий ніс, яскраво-рудий чуб і ластовиння не змінилися.
Сяюча Герміона відпустила Гаррі, та не встигла вона вимовити й слова, як почулося м’яке шелестіння і щось біле спурхнуло з темної шафи, лагідно сівши Гаррі на плече.
— Гедвіґа!
Біла полярна сова клацнула дзьобом і доброзичливо вщипнула його за вухо, а Гаррі її погладив.
— Вона тут таке виробляла, — поскаржився Рон. — Задзвобала нас мало не до смерті, коли принесла твої останні листи, дивися…
Він показав Гаррі вказівний палець правої руки, на якому було видно напівзагоєну, проте й досі глибоку ранку.
— Ну так, — згадав Гаррі. — Вибачте, але я так чекав відповідей…
— Ми хотіли тобі відповісти, старий, — пояснив Рон. — Герміона аж казилася. Вона постійно повторювала, що ти можеш утнути якусь дурницю, якщо сидітимеш без новин, але Дамблдор нас присилував…
— …поклястися, що ви мені нічого не скажете, — урвав його Гаррі. — Герміона вже розповіла.
Тепло, що розлилося було в його душі, коли він побачив двох своїх найкращих друзів, раптом зникло, заглушене якимсь холодом, що проникав у груди. Зненацька, — а він же цілий місяць так прагнув їх побачити! — йому захотілося, щоб Рон і Герміона залишили його на самоті.
Запала напружена тиша. Гаррі автоматично гладив Гедвіґу, не дивлячись на друзів.
— Він вважав, що так буде краще, — ледь чутно мовила Герміона. — Тобто Дамблдор вважав.
— Ясно, — буркнув Гаррі. Він помітив і на її руках сліди Гедвіжиного дзьоба, але зовсім не відчув жалю.
— По-моєму, він думав, що з маґлами тобі буде безпечніше… — почав було Рон.
— Невже? — звів брови Гаррі. — Може, на вас цього літа теж нападали дементори?
— Ну, ні… але саме тому його люди з Ордену Фенікса постійно за тобою наглядали…
Гаррі відчув, як у нього щось обірвалось усередині, неначе він пропустив щабель, спускаючись по драбині. Отже, всі, крім нього, знали, що за ним постійно стежать.
— Але це не дуже допомогло, га? — насилу стримуючись сказав Гаррі. — Довелося самому себе припильнувати, еге ж?
— Він був такий лютий, — майже благоговійно сказала Герміона. — Дамблдор. Ми його бачили. Тоді, коли він дізнався, що Манданґус покинув свій пост. Він був страшнючий.
— А я радий, що пост покинули, — холодно промовив Гаррі. — Інакше я б не вдався до чарів, і Дамблдор, мабуть, тримав би мене на Прівіт-драйв до кінця літа.
— А тебе… тебе не тривожить слухання в Міністерстві магії? — тихо спитала Герміона.
— Ні, — задерикувато збрехав Гаррі й пішов роздивлятися кімнату. Гедвіґа вдоволено вмостилася в Гаррі на плечі. Огляд кімнати не поліпшив йому настрою. Тут було тьмяно й волого. Порожнє полотно в оздобленій рамці єдине виділялося на цих голих обшарпаних стінах, а коли Гаррі його проминав, йому здалося, ніби хтось, хто там зачаївся, захихотів.
— То чому ж Дамблдорові так хотілося, щоб я нічого не знав? — спитав Гаррі якомога недбаліше. — Ви… е-е… хоч потурбувалися його спитати?
Він глипнув на них якраз вчасно, щоб помітити, як вони обмінялися виразними поглядами, мовляв: він поводиться саме так, як ми й боялися. І це теж не поліпшило йому настрою.
— Ми казали Дамблдорові, що хочемо розповісти тобі, що відбувається, — пояснив Рон. — Казали, повір. Але він тепер такий заклопотаний… ми самі бачили його тут лише двічі; у нього було не дуже багато часу, і він просто змусив нас поклястися, що ми не будемо писати тобі нічого важливого, бо, як він сказав, сов можуть перехопити.
— Він зумів би якось мені повідомити, якби захотів, — наполягав Гаррі. — І не переконуйте мене, що він не знає, як посилати повідомлення без сов.
Герміона глянула на Рона й сказала: — Я теж про це думала. Але він волів, щоб ти не знав нічого.
— Може, він вважає, що мені не можна довіряти, — пильно подивився на них Гаррі.
— Не будь дурний, — Рон зовсім скис.
— Або що я не можу про себе подбати?
— Він так зовсім не думає! — схвильовано заперечила Герміона.
— То чому я маю стирчати у Дурслів, а ви берете участь у всьому, що тут відбувається? — підвищуючи голос і плутаючись у словах, спитав Гаррі. — Чому вам дозволено знати про все, що тут діється?
— Та ні!.. — втрутився Рон. — Мама не пускає нас на збори, каже, що ми ще замалі… Та не встиг він договорити, як Гаррі зірвався на крик.
— ТО ВАС, БІДНЕНЬКИХ, НЕ ПУСКАЮТЬ НА ЗБОРИ, ЯКИЙ ЖАХ! АЛЕ Ж ВИ ТУТ, ПРАВДА? ВСЕ ОДНО РАЗОМ! А Я ЦІЛИЙ МІСЯЦЬ СТИРЧАВ У ДУРСЛІВ! А Я Ж РОБИВ ТАКЕ, ЩО ВАМ І НЕ СНИЛОСЯ, І ДАМБЛДОР ЦЕ ЗНАЄ! ХТО ЗДОБУВ ФІЛОСОФСЬКИЙ КАМІНЬ? ХТО ПОЗБУВСЯ РЕДЛА? ХТО ВРЯТУВАВ ВАШІ ШКУРИ ВІД ДЕМЕНТОРІВ?
Усе, через що Гаррі так страждав, уся та кривда й обурення, що накопичувалися в душі цілий місяць: його розчарування через брак новин; образа, що друзі були разом без нього; лють через те, що за ним таємно стежили, — всі ті емоції, що їх він і сам трохи соромився, зрештою вихлюпнулися назовні. Гедвіґа, налякана криком, знову перелетіла на шафу. Левконія стривожено цвенькала, дедалі швидше кружляючи над їхніми головами.
— ХТО МУСИВ ТОРІК ПРОХОДИТИ ПОВЗ ДРАКОНІВ, СФІНКСІВ ТА ІНШУ НЕЧИСТЬ? ХТО БАЧИВ, ЯК ПОВЕРНУВСЯ ВІН? ХТО МУСИВ ВІД НЬОГО РЯТУВАТИСЯ?.. Я!
Приголомшений Рон завмер з відкритим ротом, нездатний вимовити й слова, а Герміона, здавалося, от-от розридається.
— ТО НАВІЩО МЕНІ ЗНАТИ, ЩО ДІЄТЬСЯ? ЧОМУ Б ЦЕ ХТОСЬ МАВ БУТИ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ ПОЯСНИТИ МЕНІ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?
— Гаррі, ми хотіли розповісти, справді… — почала Герміона.
— МАБУТЬ, НЕ ДУЖЕ ХОТІЛИ, БО ІНАКШЕ ВИСЛАЛИ Б МЕНІ СОВУ, АЛЕ ДАМБЛДОР ПРИМУСИВ ВАС ПОКЛЯСТИСЯ…
— Він справді примусив…
— МІСЯЦЬ Я СТИРЧАВ НА ПРІВІТ-ДРАЙВ, НИШПОРИВ ПО СМІТНИКАХ — ШУКАВ ГАЗЕТ, ЩОБ З’ЯСУВАТИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ…
— Ми хотіли…
— МАЮ НАДІЮ, ЩО ВИ ТУТ ДОБРЯЧЕ ПОВЕСЕЛИЛИСЯ…
— Ні, чесно…
— Гаррі, нам страшенно прикро! — від розпачу в Герміони на очах зблиснули сльози. — Твоя правда, Гаррі… на твоєму місці я б іще й не так лютувала!
Гаррі зиркнув на неї важко дихаючи, знову відвернувся й почав ходити по кімнаті. Гедвіґа на шафі похмуро ухнула. Запала довга мовчанка, яку переривало лише скрушне порипування підлоги у Гаррі під ногами.
— До речі, де це ми? — випалив він.
— У штаб-квартирі Ордену Фенікса, — негайно озвався Рон.
— Чи хтось мені пояснить, нарешті, що то за Орден Фенікса?..
— Це таємне товариство, — заторохкотіла Герміона. — Дамблдор — його голова і засновник. До нього входять люди, що колись боролися з Відомо-Ким.
— Це ж хто? — зупинився Гаррі, тримаючи руки в кишенях.
— Та чимало людей…
— Ми бачили душ із двадцять, — додав Рон, — але, гадаю, їх більше.
Гаррі прискіпливо подивився на них.
—  Ну? — його вимогливий погляд зупинявся то на Ронові, то на Герміоні.
— Е-е, — розгубився Рон. — Що ну?
—  Волдеморт! — зірвався Гаррі так, що Рон і Герміона аж здригнулися. — Що діється? Що він задумав? Де він? Що робиться для того, щоб його зупинити?
— Ми ж тобі казали: нас не пускають на збори Ордену, — нервово пояснила Герміона. — Тому деталей ми не знаємо… хоч загалом у курсі, — поспішно додала вона, побачивши вираз Гарріного обличчя.
— Розумієш, Фред і Джордж винайшли видовжені вуха, — сказав Рон. — Дуже корисна штука.
— Видовжені?..
— Так, вуха. Щоправда, ми їх останнім часом не використовували, бо мама пронюхала про це і мало не ошаліла. Довелося Фредові й Джорджеві їх сховати, щоб мама не викинула. Але вони нам добре послужили до того, як мама довідалася. Ми знаємо, що дехто з членів Ордену стежить за відомими смертежерами, тримаючи їх, так би мовити, на гачку… — Дехто вербує нових членів Ордену… — додала Герміона.
— А інші щось охороняють, — вів далі Рон. — Вони постійно згадують про вартову службу.
— Може, то йшлося про мене? — саркастично скривився Гаррі.
— Ай справді, — дійшло раптом до Рона.
Гаррі пирхнув. Він знову почав міряти кроками кімнату, дивлячись куди завгодно, тільки не на Рона з Герміоною. — То що ж ви тут робили, якщо вас не пускали на збори? — спитав він. — Ви ж казали, що були дуже заклопотані.
— Були, — швидко підтвердила Герміона. — Дезінфікували цей будинок, він хтозна-скільки простояв порожній, і тут розвелося повно всякої погані. Ми вже почистили кухню, більшість спалень, а завтра приведемо до ладу віта… ОЙ!
Щось двічі гучно ляснуло, і прямо з повітря посеред кімнати виникли Ронові старші брати-близнюки Фред і Джордж. Левконія зацвірінькала ще несамовитіше й кулею шугонула на шафу, до Гедвіґи.
— Більше так не робіть! — дорікнула Герміона близнюкам, яскраво-рудим, як і Рон, але кремезнішим і трохи нижчим.
— Привіт, Гаррі, — сяючи мовив Джордж. — Нам здалося, що ми чули твій ніжний голосочок.
— Нащо аж так стримувати свій гнів, Гаррі, краще випустити пару, — додав Фред, також широко всміхаючись. — Кілька людей за п’ятдесят миль звідси могли тебе й не розчути.
— Ви що, нарешті склали іспити з явлення? — сердито буркнув Гаррі.
— З відзнакою, — похвалився Фред, тримаючи в руках Щось подібне на довжелезну струну тілесного кольору.
— Сходами ви опинилися б тут на цілих тридцять секунд пізніше, — сказав Рон.
— Час — це ґалеони, любий братику, — відповів йому Фред.
— Гаррі, однак, заважав приймати інформацію. Видовжені вуха, — пояснив він у відповідь на Гаррін здивований погляд і показав струну, що волочилася аж до сходового майданчика. — Хочемо почути, що діється внизу.
— Будьте обережні, — попередив Рон, дивлячись на “вуха”, — бо якщо мама знову побачить…
— Варто ризикнути, це дуже важливі збори, — відповів Фред.
Відчинилися двері, і там з’явилася довжелезна руда грива.
— Ой, Гаррі, привіт! — зраділа менша Ронова сестра Джіні. — Мені здалося, що я чула твій голос.
Повернувшись до Фреда й Джорджа, вона сказала:
— З видовженими вухами нічого не вийде, мама наклала на кухонні двері закляття-нетурбуваття.
— А ти як знаєш? — зажурився Джордж.
— Тонкс розтлумачила, як його виявляти, — пояснила Джіні. — Треба шпурнути щось у двері, і якщо воно не долетить — двері занетурбовані. Я кидала зверху зі сходів какобомби, і вони просто відскакували, а отже, й видовжені вуха не зможуть пролізти у шпарину.
Фред тяжко зітхнув.
— Прикро. Я так хотів знати, що скаже старенький Снейп.
— Снейп?! — вигукнув Гаррі. — Він тут?
— Так, — підтвердив Джордж, обережно зачиняючи двері й сідаючи на ліжко. Фред і Джіні сіли біля нього. — Звітує. Страшенна таємниця.
— Лайно, — ліниво докинув Фред.
— Але тепер він на нашому боці, — докірливо заперечила Герміона.
Рон пирхнув. — Горбатого могила виправить. Згадай, як він на нас дивиться.
— Біллеві він теж не подобається, — ніби підсумувала Джіні.
Гаррі не був певний, що його гнів ущух, але цікавість узяла гору над бажанням викричатися. Він опустився на вільне ліжко.
— Що, і Білл тут? — поцікавився він. — Я думав, він працює в Єгипті.
— Він перейшов на канцелярську роботу, щоб мати змогу повернутися додому і працювати для Ордену, — пояснив Фред. — Каже, що скучає за пірамідами, але… — Фред задоволено вишкірився, — він має певну компенсацію.
— Тобто?
— Пам’ятаєш Флер Делякур? — спитав Джордж. — Вона отримала роботу в “Ґрінґотсі”, щоб “погіпшити свій вімова…”
— А Білл дав їй уже чимало приватних уроків, — захихотів Фред.
— Чарлі також член Ордену, — додав Джордж, — але він досі в Румунії. Дамблдор хоче залучити якомога більше чужоземних чарівників, тож Чарлі у вільний час зав’язує контакти.
— А чому не Персі? — здивувався Гаррі, адже він знав, що третій син Візлів працює у відділі міжнародної магічної співпраці Міністерства магії.
Почувши це, всі Візлі й Герміона обмінялися похмурими багатозначними поглядами.
— Ти тільки нізащо не згадуй при мамі й татові про Персі, — напруженим голосом попередив Рон.
— Чому?
— Бо щоразу, коли звучить ім’я Персі, тато щось розбиває, а мама починає ридати, — пояснив Фред.
— Це такий жах, — сумно зітхнула Джіні.
— Ми з ним тепер не маємо нічого спільного, — сказав Джордж з несподівано гидливим виразом обличчя.
— А що сталося? — допитувався Гаррі.
— Тато й Персі посварилися, — відповів Фред. — Я ще не бачив, щоб тато так кричав. Завжди галасує мама.
— Це сталося через тиждень після початку канікул, — пояснив Рон. — Ми саме мали перебратися до Ордену. Персі прийшов додому і повідомив, що його підвищили на посаді.
— Жартуєш? — здивувався Гаррі.
Хоч він чудово знав, що Персі був неймовірно честолюбний, у Гаррі склалося враження, що Персі не досяг великих успіхів на своїй першій посаді в Міністерстві магії. Персі серйозно провинився, не помітивши, що його начальником керував безпосередньо сам Лорд Волдеморт (хоч у міністерстві в це й не повірили — там усі вважали, що містер Кравч просто збожеволів).
— Ми теж були здивовані, — погодився Джордж, — адже Персі мав купу неприємностей через Кравча, було розслідування… Казали, що Персі мав би помітити, як Кравч з’їжджає з глузду, і повідомити керівництво. Але ти ж знаєш Персі: Кравч зробив його своїм заступником, от він і тішився.
— То як же його підвищили на посаді?
— Саме це нас і здивувало, — підтвердив Рон, охоче підтримуючи розмову, щоб Гаррі знов не зірвався на крик. — Він прийшов додому страшенно собою задоволений… навіть більше, ніж завжди, якщо таке можна уявити… і сказав татові, що йому запропонували посаду в самого Фаджа. Справді дуже гарна посада як для того, хто лише торік закінчив Гоґвортс: молодший помічник міністра. Він сподівався, що тато буде в захопленні.
— Та сталося навпаки, — похмуро додав Фред.
— А чому? — спитав Гаррі.
— Та тому, що Фадж тоді гасав міністерством і перевіряв, чи ніхто не контактує з Дамблдором, — пояснив Джордж.
— У міністерстві зараз намагаються не згадувати про Дамблдора, — додав Фред. — Буцімто він лише завдає зайвого клопоту, заявляючи, що повернувся Відомо-Хто.
— Тато каже — Фадж усім дав зрозуміти, що той, хто підтримує зв’язки з Дамблдором, може відразу звільнятися з роботи, — додав Джордж.
— Біда в тому, що Фадж підозрює тата. Він знає, що тато приятелює з Дамблдором, окрім того, він вважає тата диваком через його захоплення маґлами.
— А до чого тут Персі? — розгубився Гаррі.
— Зараз поясню. Тато вважає, що Фадж бере Персі до себе лише для того, щоб той шпигував за власною родиною… і за Дамблдором.
Гаррі аж свиснув.
— А Персі радий.
Рон невесело всміхнувся.
— Персі просто ошалів. Він сказав… а, він наговорив такої гидоти. Сказав, що відколи почав працювати в міністерстві, мусив постійно відмиватися від паскудної татової репутації; що в тата нема жодних амбіцій, і тому ми завжди були… ну, розумієш… не мали багато грошей…
—  Що? — недовірливо перепитав Гаррі, а Джіні зашипіла, мов сердита кицька.
— Я знаю, — ледь чутно промовив Рон. — Далі було ще гірше. Він сказав, що тато носиться з тим Дамблдором як дурень з писаною торбою; що Дамблдора чекають великі неприємності, і тато влізе в халепу разом з ним; і що він — Персі — знає, кому вірно служити, і зберігатиме вірність міністерству. А якщо мама з татом збираються зрадити міністерство, то він готовий заявити, що більше не належить до нашої родини. Спакував валізи й поїхав. Тепер живе в Лондоні.
Гаррі тихенько вилаявся. З усіх Ронових братів Персі подобався йому найменше, але Гаррі й уявити не міг, що той посміє так розмовляти з містером Візлі.
— Мама була в розпачі, — понуро мовив Рон. — Сам знаєш… сльози… Поїхала в Лондон, щоб поговорити з Персі, а він затраснув двері перед її носом. Не знаю, що він робить, коли зустрічає на роботі тата… мабуть, удає, що не бачить.
— Але ж Персі мусить знати, що Волдеморт повернувся, — замислився Гаррі. — Він же не дурний і повинен розуміти, Що ваші батьки не ризикуватимуть усім без серйозних підстав.
— До речі, у сварці згадували й тебе, — сказав Рон, крадькома зиркаючи на Гаррі. — Персі сказав, що єдиний доказ — це твоя розповідь, і… не знаю… він не вважає, що цього достатньо.
— Персі дуже довіряє “Щоденному віщуну”, — в’їдливо зауважила Герміона, і всі ствердно кивнули.
— Про що ви говорите? — здивовано подивився на них Гаррі. Вони всі були якісь аж надміру обережні.
— Ти що… не отримував “Щоденного віщуна”? — нервово спитала Герміона.
— Отримував! — відповів Гаррі.
— А ти… уважно його читав? — стурбовано спитала Герміона.
— Ну, не все, — почав виправдовуватися Гаррі. — Адже про Волдеморта мали б писати на першій шпальті, правда?
Усі здригнулися при згадці цього імені, і Герміона квапливо повела далі:
— Мабуть, варто було читати ретельніше, бо там… е-е… твоє ім’я згадувалося по кілька разів на тиждень.
— Я мав би побачити…
— Якщо ти читав лише першу сторінку, то ні, — похитала головою Герміона. — Я не маю на увазі великі статті. Про тебе просто іноді згадували, немов про якийсь ходячий анекдот.
— Що?..
— Гиденько, правду кажучи, — ледве стримувалася Герміона. — Обсмоктування Рітиних нісенітниць.
— Але ж вона для них уже начебто не пише?
— Не пише, вона свого слова дотримала… щоправда, вибору в неї не було, — вдоволено додала Герміона. — Але вона дала поштовх тому, що там зараз діється.
— І що ж діється? — нетерпляче спитав Гаррі.
— Пам’ятаєш, вона написала, що ти постійно непритомнієш і жалієшся, що тобі болить шрам?
— Так, — відповів Гаррі. Він не міг так швидко забути писанину Ріти Скітер.
— Ну, а тепер про тебе пишуть як про особу, що сама себе , дурить, прагне уваги і корчить великого трагічного героя, — скоромовкою випалила Герміона, ніби вважала, що Гаррі буде не так прикро, якщо все це сказати поспіхом. — 3 тебе так єхидненько кепкують. Якщо йдеться про якусь надуману історію, пишуть: “Баєчка в стилі Гаррі Поттера”, а якщо з кимось стається кумедна пригода, то додають: “Сподіваємось, у цієї особи не з’явиться шрам на лобі, бо тоді нас примусять її боготворити”…
— Я не хочу, щоб мене хтось боготворив… — із запалом почав Гаррі.
— Я знаю, — швиденько погодилася налякана Герміона. — Знаю, Гаррі. Бачиш, що вони роблять? Подають усе так, щоб тобі вже ніхто не вірив. Я можу закластися, що за цим стоїть Фадж. Вони хочуть, щоб прості чарівники вважали тебе дурненьким хлопчаком, таким собі посміховиськом, що вигадує різні безглузді історії, бо йому подобається бути відомим і він хоче, щоб так було завжди.
— Я цього не просив… і не хотів… Волдеморт убив моїх батьків! — аж захлинався Гаррі. — Я став відомий, бо він замордував мою родину, але не зміг убити мене! Кому потрібна така слава? Невже не зрозуміло, що краще б я…
— Ми знаємо, Гаррі, — запевнила його Джіні.
— І ще, звісно, там навіть не згадується про те, що на тебе напали дементори, — вела далі Герміона. — їм порадили не наголошувати на цьому. А це була б сенсація: некеровані дементори. Не повідомили навіть, що ти порушив Міжнародний статут про секретність. Ми думали, обов’язково напишуть: це б так гарно вписалося в образ дурника, що прагне слави. Мабуть, чекають, коли тебе виженуть, щоб потім перемити тобі кісточки… тобто, звісно, якщо тебе виженуть, — уточнила вона. — Насправді ж, якщо вони дотримуватимуться власних законів, тобі нічого не зроблять, бо тебе ні в чому не можна звинуватити.
Розмова знову повернулася до слухання справи, але Гаррі не хотів про це й згадувати. Він гарячково шукав іншої теми, але його врятували кроки: хтось піднімався по сходах.
— Овва.
Фред щосили потягнув за видовжене вухо. Знову щось гучно ляснуло, і вони разом з Джорджем зникли. За мить У Дверях з’явилася місіс Візлі.
— Збори закінчилися, можете йти на вечерю. Гаррі, усі аж вмирають, так хочуть тебе побачити. А хто підкинув під кухонні двері какобомби?
— Криволапик, — не змигнувши й оком відповіла Джіні. — Він завжди ними бавиться.
— Ага, — сказала місіс Візлі, — бо я вже було подумала на Крічера, він любить щось таке утнути. Не забувайте, в коридорі не можна галасувати. Джіні, що ти робила? У тебе брудні руки. Помий перед вечерею.
Джіні скривилася й пішла за мамою, залишивши Гаррі в кімнаті з Роном та Герміоною. Вони боязко поглядали на Гаррі, побоюючись, що тепер, коли всі пішли, він знову закотить істерику. Але Гаррі почувався присоромленим.
— Слухайте… — ніяково мовив він, але Рон захитав головою, а Герміона тихенько сказала: — Ми знали, Гаррі, що ти розгніваєшся, і зовсім на тебе не ображаємось, але зрозумій нас — ми справді намагалися переконати Дамблдора…
— Я знаю, — коротко мовив Гаррі.
Він вирішив перевести розмову на щось інше, щоб не говорити про директора, бо від самої згадки про Дамблдора все Гарріне нутро знову закипало від люті.
— Хто такий Крічер? — поцікавився він.
— Ельф-домовик, він тут мешкає, — відповів Рон. — Псих. Я ще такого не бачив.
Герміона відразу спохмурніла.
— Ніякий він не псих, Роне.
— Він мріє про одне: щоб його дурну голову відрізали й почепили на тарілку, як було з його матір’ю, — роздратовано випалив Рон. — Це що, нормально, Герміоно?
— Ну… це ж не його провина, що він трохи дивакуватий. — Герміона ще й досі носиться зі своєю “сечею”, — закотив очі Рон.
— Це не сеча, а ССЕЧА! — обурилася Герміона. — Спілка Сприяння Ельфам-Чорноробам Англії. І не я одна така, Дамблдор теж каже, що до Крічера треба ставитися поблажливо.
— Так, так, — скривився Рон. — Ходім, бо я голодний як вовк.
Він перший вийшов на сходи, та щойно вони почали спускатися донизу..
— Чекайте! — видихнув Рон, зупиняючи рукою Гаррі й Герміону. — Вони й досі в коридорі, може, щось почуємо…
Друзі обережно визирнули через бильця. Тьмяний коридор унизу був заповнений чаклунами й чарівницями, включно з Гарріною охороною. Всі вони схвильовано перешіптувались. У самому центрі юрби Гаррі побачив масну чорну голову й гачкуватий ніс його найнеулюбленішого гоґвортського вчителя професора Снейпа. Гаррі ще дужче перехилився через бильця. Йому було дуже цікаво, що ж робить Снейп для Ордену Фенікса…
Раптом перед Гарріними очима з’явилася тонесенька струна тілесного кольору. Поглянувши вгору, він побачив на верхньому майданчику Фреда й Джорджа, котрі обережно опускали вниз видовжене вухо. Проте наступної миті усі чарівники попрямували до дверей і зникли з виду.
— Западло, — почулося Фредове шепотіння, і видовжене вухо поповзло вгору.
Вхідні двері відчинились і знову зачинилися.
— Снейп ніколи тут не вечеряє, — тихенько повідомив Рон. — І слава Богу. Ходімо.
— І не забудь, Гаррі, що в коридорі не можна кричати, — прошепотіла Герміона.
Проминаючи ряд ельфівських голів, вони побачили біля вхідних дверей Люпина, місіс Візлі й Тонкс. Усі троє магічно замикали безліч замків і засувів за тими, хто вийшов.
— Будемо їсти в кухні, — прошепотіла місіс Візлі, зустрівши їх біля сходів. — Гаррі, любий, треба тільки пройти навшпиньки до тих дверей…
ТОРОХ!
—  Тонкс! — роздратовано вигукнула місіс Візлі, озираючись через плече.

тут смотрел

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38

Ваш відгук