Джоан Кетлін Ролінґ. “Гаррі Поттер і орден Фенікса” ч.1

Велетень заревів, і це ревіння луною розійшлося в тихому лісі. Птахи гучно шугонули з верхівок дерев. Тим часом Ґроп на очах у Гаррі й Герміони підводився з землі, і земля аж задрижала, коли Геґрідів братик відштовхнувся від неї своєю велетенською рукою, щоб стати навколішки. Він озирнувся, щоб глянути, хто і що його потурбувало.
— Всьо файно, Ґропику? — якомога бадьоріше запитав Геґрід, задкуючи з піднятою вгору гіллякою, якою хотів було ще раз штурхнути Ґропа. — Файно виспався, га?
Гаррі й Герміона відійшли якомога далі, не випускаючи велетня з поля зору. Ґроп стояв навколішки поміж двох дерев, яких ще не встиг вирвати з корінням. Його величезне обличчя нагадувало сірий повний місяць, що висів над ними в сутінках. Мовби хтось витесав грубі людські риси на величезній кам’яній кулі — куций безформний ніс і перекошений рот, напханий кривими жовтими зубами завбільшки з півцеглини кожен. Маленькі, за велетневими мірками, каламутні буро-зелені очі були ще заспані й напівзаплющені. Ґроп щосили потер їх брудними суглобами пальців, а тоді несподівано спритно звівся на повен зріст.
— О Боже! — пискнула від жаху Герміона поруч з Гаррі. Дерева, до яких були прив’язані канати, що обмотували
Ґропові руки й ноги, загрозливо зарипіли. Заввишки він був, як і казав Геґрід, метрів п’ять. Роззирнувшись затьмареним поглядом, Ґроп простяг величезну, як пляжна парасоля, долоню до верхніх гілок розлогої сосни, схопив пташине гніздо і, побачивши, що пташки там немає, незадоволено заревів і перевернув гніздо догори дном. Яйця полетіли, мов гранати, до землі, і Геґрід мусив затуляти голову руками.
— До речі, Ґропику, — крикнув Геґрід, боязко позираючи вгору, чи знову не падають на нього яйця, — я хтів би познайомити тебе з моїми друзями. Пам’ятаєш, я казав тобі про них? Пам’ятаєш, коли я згадував, шо маю десь ненадовго піти, а вони припильнуют тебе якийсь час? Пам’єтаєш, Ґропику?
Але Ґроп тільки заревів. Важко було зрозуміти, чи чув він Геґріда і чи взагалі сприймав Геґрідові слова як певну мову. Схопив верхівку сосни й потяг її до себе — мабуть, лише для того щоб подивитися, чи далеко вона відлетить, коли її відпустити.
— Го-гой, Ґропику, не роби так! — крикнув йому Геґрід. — Бо вирвеш її, як і ті другі…
І справді, Гаррі побачив, як почала тріскатися земля навколо сосни.
— Маю для тебе товариство! — знову крикнув Геґрід. — Товариство, видиш! Дивися сюди, дурнику, я привів тобі друзів!
— Ой, Геґріде, не треба, — застогнала Герміона, але Геґрід уже знову підняв гілляку і різко штурхнув Ґропа в коліно.
Велетень пустив дерево, яке від цього шалено захиталося й обсипало Гаррі дощем соснових колючок, і глянув собі під ноги.
— Осьо, — пошкандибав Геґрід до Гаррі й Герміони, — це Гаррі, Ґропику! Гаррі Поттер! Він тебе буде навідував, як мене тут не буде, зрозумів?
Велетень аж тепер побачив Гаррі й Герміону. Вони злякано дивилися, як він опустив нижче величезну брилу голови, приглядаючись до них.
— А це осьо Герміона, видиш? Гер… — Геґрід завагався, а тоді спитав у Герміони: — Ти не будеш проти, Герміонцю, коли він буде тебе називати Гермі? Бо йому тєжко запам’ятати таке довге ім’я.
— О, певно що ні, — пискнула Герміона.
— Це Гермі, Ґропику! Вона теж буде приходити! Правда, файно? Будеш мати двох друзів… ҐРОПИКУ, НІ!
Ґропова рука раптом потяглася до Герміони. Гаррі встиг відтягти її за дерево, тож велетові пальці лише чиркнули по стовбуру й схопили в жменю порожнє повітря.
— ТИ НЕЧЕМНИЙ, ҐРОПИКУ! — закричав Геґрід, а тремтяча Герміона притислася за деревом до Гаррі й заскімлила. — ДУЖЕ НЕЧЕМНИЙ! НЕ МОЖНА ТАК ХАПАТИ… ОЙ!
Гаррі визирнув з-за стовбура й побачив, що Геґрід лежить на землі, тримаючись за носа. А Ґроп, очевидно, вже втратив до них інтерес, бо знову випростався й потяг до себе сосну.
— Файно, — ледве ворушив язиком Геґрід. Він звівся на
ноги, однією рукою затискаючи закривавленого носа, а другою намацуючи арбалет. — Ну… ви з ним запізналися і… і тепер він буде вас знати, як ви сюди прийдете…
Він глянув на Ґропа, що з задоволеним виразом брилоподібного обличчя смикав сосну. Коріння затріщало й видерлося з землі.
— Гадаю, шо на нині досить, — зітхнув Геґрід. — То шо… вертаємося?
Гаррі й Герміона закивали головами. Геґрід знову поклав арбалет на плече і рушив повз дерева, тримаючись за носа.
Якийсь час ніхто не озивався, навіть тоді, як почувся страшенний тріск — Ґроп нарешті вирвав сосну з землі. Герміонине обличчя було бліде й напружене. Гаррі не знав, що й казати. Що буде, коли хтось довідається про Ґропа, якого Геґрід переховує в Забороненому лісі? А він ще й пообіцяв продовжити разом з Роном і Герміоною абсолютно марні Геґрідові намагання цивілізувати велетня. Як міг Геґрід при всій його неймовірній здатності вірити в те, що ікласті почвари можуть ставати милими й безпечними, дурити самого себе ілюзіями, ніби Ґроп колись навчиться спілкуватися з людьми?
— Заждіть, — раптом зупинив Геґрід Гаррі й Герміону, що якраз вийшли на латку густого споришу. Він витяг із сагайдака стрілу і вставив її в арбалет. Гаррі й Герміона підняли чарівні палички. Тепер, зупинившись, вони теж почули поблизу якесь шарудіння.
— Овва-а, — тихо сказав Геґрід.
— Геґріде, ми тобі вже казали, — пролунав глибокий чоловічий голос, — щоб ти тут більше не з’являвся.
Якусь мить здавалося, що в мерехтливих зелених сутінках до них пливе оголений чоловічий торс. Потім вони побачили, що в талії торс плавно переходить у гнідий кінський круп. Цей кентавр мав горде вилицювате обличчя і довге чорняве волосся. Був, як і Геґрід, озброєний. Сагайдак зі стрілами й лук висіли через плече.
— Як ся маєш, Маґор’яне? — обережно привітався Геґрід.
Дерева за кентавровою спиною зашурхотіли і з’явилося ще четверо-п’ятеро кентаврів. Гаррі упізнав вороного й бородатого Бейна, з яким познайомився майже чотири роки тому, тієї самої ночі, що й з Фіренце. Бейн не подав і знаку, що колись бачив Гаррі.
— То що, — лиховісно сказав він і негайно обернувся до Маґор’яна, — ми, нібито, погодилися, що зробимо, якщо оця людина ще хоч раз поткне носа до лісу?
— То я тепер “оця людина”? — спалахнув Геґрід. — Тілько за те, шо не дозволив вам скоїти вбивство?
— Не треба було втручатися, Геґріде, — пояснив Маґор’ян. — Наші звичаї й наші закони інакші, ніж у вас. Фіренце нас зрадив і зганьбив.
— Не знаю, з чого ви то взяли, — нетерпляче заперечив Геґрід. — Він ніц такого не зробив, лиш допоміг Албусові Дамблдору…
— Фіренце пішов у рабство до людей, — сказав сивий кентавр з поораним зморшками лицем.
—  Рабство! — нищівно глянув на нього Геґрід. — Він тілько зробив Дамблдорові послугу і всьо…
— Він продає людям наші знання й таємниці, — спокійно заперечив Маґор’ян. — Такій ганьбі нема виправдання.
— Це ваша справа, — знизав плечима Геґрід, — але я си вважаю, що ви робите велику помилку…
— Як і ти, людино, — обізвався Бейн, — коли повертаєшся до нашого лісу, хоч ми тебе й попередили…
— Слухайте мене, — розсердився Геґрід. — З мене доста того “вашого” лісу, якщо вже за те мова. Не вам, холера ясна, вирішувати, хто тут може ходити…
— І не тобі, Геґріде, — незворушно озвався Магор’ян. — Нині я тебе відпущу лише тому, що ти зі своїми малими…
— Це не його малі! — презирливо гаркнув Бейн. — Це учні, Маґор’яне, зі школи! Мабуть, уже скористалися наукою зрадника Фіренце.
— Хоч би там як, — спокійно вів далі Магор’ян, — але вбивство лошат — жахливий злочин… ми не чіпаємо невинних. Сьогодні, Геґріде, можеш іти. Але віднині щоб і ноги твоєї тут не було. Ти втратив право на дружбу з кентаврами, бо допоміг утекти від нас зрадникові Фіренце.
— Мене не вижене з лісу зграя старих шкап! — вигукнув Геґрід.
— Геґріде, — з жахом пискнула Герміона, а Бейн і сивий кентавр вдарили копитами в землю, — ходімо звідси, прошу!
Геґрід зрушив з місця, але й далі не опускав арбалета й не відводив погрозливого погляду від Маґор’яна.
— Ми знаємо, кого ти ховаєш у лісі, Геґріде! — гукнув їм услід Маґор’ян, а інші кентаври тим часом зникли в лісі. — І терпець нам уже вривається!
Геґрід розвернувся. Було видно, що він готовий кинутися на Маґор’яна.
— Скілько треба, стілько й будете терпіти, бо ліс так само його, як і ваш! — закричав він, а Гаррі з Герміоною, впираючись руками в кротячу камізельку, щосили підштовхували Геґріда вперед. Він насуплено глянув униз і здивувався, коли побачив, як вони його штовхають. Мабуть, він цього навіть не відчув.
— Чого се ви? — буркнув він і пішов далі, а вони, важко дихаючи, задріботіли поруч. — От клєті старі шкапи!
— Геґріде, — засапалася Герміона, обминаючи зарості кропиви, на які вони натикалися по дорозі туди, — якщо кентаври не хочуть, щоб у лісі були люди, то як ми з Гаррі зможемо…
— Але ж ви чули, шо вони казали, — відмахнувся Геґрід, — вони си не чіпают лошат… тобто діточок. Та й чого б то вони мали нами командувати?
— Дарма стараєшся, — пробурмотів Гаррі пригніченій Герміоні.
Нарешті вони знову вийшли на стежку, і за якихось десять хвилин ліс почав рідшати. Знову можна було бачити латки чистого синього неба, а з далини долинали радісні крики та оплески.
— Ще один гол? — запитав Геґрід, спиняючись у затінку дерев, коли попереду вже з’явився квідичний стадіон. — Матч уже си скінчив, як гадаєте?
— Не знаю, — промимрила бідолашна Герміона. Вигляд у неї був жалюгідний — у волоссі повно гілочок та листя, мантія в кількох місцях роздерлася, а на обличчі й руках виднілося безліч подряпин. Гаррі знав, що й сам він ненабагато кращий.
— Певно, всьо скінчилося! — примружено глянув Геґрід на стадіон. — Видите… всі вже виходят… якщо поквапитеся, то зможете змішатися з юрбою, й ніхто не буде знати, що ви були тутка!
— Добра думка, — погодився Гаррі. — Бувай, Геґріде.
— Просто не вірю, — тремтячим голосом сказала Герміона, коли вони далеченько відійшли від Геґріда. — Не вірю. Справді не можу повірити.
— Та перестань, — буркнув Гаррі.
— Перестати?! — гарячково вигукнула вона. — Велетень! Велетень у лісі! А ми повинні давати йому уроки рідної мови! Зрозуміло, за тієї умови, що нас пропускатиме туди й назад табун розлючених кентаврів! Я… просто… не… вірю!
— Поки що нам нічого робити не треба! — намагався впівголоса заспокоїти її Гаррі, коли вони злилися з юрбою гафелпафців, що поверталися в замок, розмовляючи між собою. — Він не просив щось робити, доки його не вигнали з роботи — а його можуть і не вигнати.
— Гаррі, та ну тебе! — сердито зупинилася Герміона, і всі тепер змушені були її обходити. — Його обов’язково виженуть, і якщо чесно — після того, що ми побачили, хіба можна винуватити в цьому Амбридж?
Гаррі мовчки пронизав її лютим поглядом, і на віях у неї забриніли сльози. — Ти не хотіла цього казати, так? — ледь чутно мовив Гаррі.
— Ні… ну… гаразд… я не хотіла, — сердито витерла вона сльози. — Але навіщо він так ускладнює життя собі… і нам?
— Не знаю…

Візлі — наш король,
Візлі — наш король,
Ось чому співаєм так:
Візлі — наш король…

— Скільки ж можна співати ту ідіотську пісеньку, — благально проказала Герміона, — невже вони ще не натішилися?
Велика хвиля учнів зі стадіону залила галявину. — Ходімо швидше, поки нас не наздогнали слизеринці, — зітхнула Герміона.

Візлі — суперворотар,
Це найкраща роль!
Ґрифіндор отримав дар,
Візлі — наш король.

— Герміоно… — невпевнено промовив Гаррі.
Пісня голоснішала, але її виспівував не натовп срібно-зелених слизеринців, а золотисто-червона лава, що поволі рухалася до замку, тримаючи на плечах чиюсь фігурку.

Візлі — наш король,
Візлі — наш король,
Ґрифіндор співає так:
Візлі — наш король…

— Ні… — ледь чутно прошепотіла Герміона.
— Так! — вигукнув Гаррі.
— ГАРРІ! ГЕРМІОНО! — зарепетував сам не свій Рон, розмахуючи в повітрі срібним квідичним кубком. — МИ ПЕРЕМОГЛИ!
Їхні обличчя засяяли щасливими усмішками.
Біля входу в замок зчинилася тиснява, і Рон боляче гахнувся головою об одвірок, але ніхто не хотів опускати його додолу. Не перестаючи співати, юрба протислася у вестибюль. Гаррі й Герміона усміхнено дивилися вслід, аж поки стихли останні рядки пісеньки “Візлі — наш король”. Тоді глянули одне на одного, й усмішки їхні зів’яли.
— Нічого не кажемо йому аж до завтра, добре? — сказав Гаррі.
— Добре, — втомлено погодилася Герміона. — Мені поспішати нікуди.
Разом піднялися по сходах. Біля вхідних дверей мимоволі озирнулися на Заборонений ліс. Може, то уявилося, але Гаррі здалося, що вдалині зірвалася в повітря зграйка птахів, немовби дерево, на якому вони влаштували свої гнізда, щойно хтось видер з корінням.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве