Олена Апанович. “Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність”

13 січня гетьман з старшиною і послами приїхав до Бутурліна; після короткої промови Богдан Хмельницький передав лист цареві Олексію Михайловичу з подякою за те, що прийняв їх під свою протекцію, і в той же день гетьман і генеральний писар Іван Виговський виїхали в Чигирин.

14 січня 1654 р. Бутурлін, діставши від гетьмана список міст і містечок, що були під владою Війська Запорозького і яких налічувалося 177 (селяни не присягали), роздав царські подарунки старшині, розпрощався і виїхав у Київ, Ніжин і Чернігів приймати присягу. Не всюди і не всі згодилися присягати. Київське духовенство на чолі з митрополитом Косовим і шляхта від присяги відмовилися. Боярин, прийнявши присягу від ніжинців і чернігівців, повернувся у Москву. Московські урядовці продовжували приймати присягу в інших українських містах, хоча в ряді міст проявилася опозиція і протистояння, наприклад у Чорнобилі на Київщині. В полках Полтавському і Кропив’янському царських урядовців навіть побили киями.

Український історик Ю. А. Мицик нещодавно знайшов у краківських архівах листи свідків подій, написані на початку 1654 р. Один із цих свідків Ш. Павша в двох листах повідомляє адресатові: “Сповіщаю, що Кропив’янський та Полтавський полки відірвалися від Хмельницького і відмовилися присягати московському цареві… Між простими людьми виникли значні заворушення…”

“У чорнобильців, і тож дуже небагатьох, ґвалтом взяли присягу; тамтешні міщани нерадо прийнявши московитів, роз’їхалися по різних містах і містечках, не присягали і присягати не хочуть. Вони заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві і твердо стоять на цьому…”

“Кияни теж цьому були противні і не хотіли йти до церков, але їх наче бидло гнали козаки до присяги… Вони ж під час присяги не називалися своїм іменем, що було дано їм при хрещенні, а після присяги дуже її лаяли… Митрополит не дозволив присягати, і отець архімандрит, і все духовенство… Гадяцький і Брацлавський полки не хотіли зноситися з Хмельницьким і не хотіли їхати на цю присягу до Переяслава і серед тієї України стався розкол”. (1)

Отже, взагалі в природі не існувало ні Переяславської угоди, ні переяславського договору 1654 р. Відбулася у 1654 р. тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носила репрезентативний, декларативний характер. Вона не мала ніякої юридично-правової сили. Відбулася також однобічна присяга гетьмана, частини старшини, козацтва та міщан. У Переяславі український уряд не одержав жодного офіційного документального акту, який би визначав умови об’єднання двох держав жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів.

Тому стає зрозумілим, чому гетьман Богдан Хмельницький з старшиною виявили таку енергійну і наполегливу ініціативу в укладанні міждержавного договору з Москвою. Вони прагнули узаконити суверенітет Української Гетьманської держави, примусити царський уряд взяти на себе зобов’язання, які б гарантували незалежність України і здійснення рівноправного, передусім воєнного союзу з Московською державою, надання Україні військової допомоги перед небезпекою ворожого вторгнення.

1. Газета “Старожитності”, 1991, ч. І, с. 11.

УКРАЇНСЬКЕ ПОСОЛЬСТВО В МОСКВІ. УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ

Козацька старшина з гетьманом після від’їзду царських послів приступила до вироблення умов майбутнього договору з Москвою. Відбулися старшинські наради в Корсуні й Чигирині. 17 лютого 1654 р. з Чигирина відправляється в Москву українське посольство для укладання міждержавного договору. Очолили це посольство високі представницькі особи із середовища правлячої козацької старшини — генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря.

До посольства також входили: осавул брацлавський Григорій Кирилович, отамани чигиринські — Герман (Герасим) Гапанович та Ілля Харитонович, Кіндрат Якимович та окремий посланець від гетьмана до царя, родич Хмельницького Іван Іванович. При посольстві були писар і військовий товмач (перекладач), капелан посольства — ігумен Новгород-Сіверського Спаського монастиря, 12 чоловік “товариства” (в тому числі син судді Богдановича-Зарудного), писар, загін рядових козаків (24 чоловіки), 2 трубачі і 11 “хлопців”, мабуть, прислуга. Разом із посольством їхала депутація від міста Переяслава на чолі з війтом. Посли везли з собою грамоту Богдана Хмельницького до царя і проект договору, який містив 23 статті. “У проекті договору викладено тільки основні умови, — попереджав у грамоті Богдан Хмельницький, — багато чого буде висловлено послами”. Український гетьман просив царя “права, устави, привілеї і всякіє свободи… утвердити і своїми грамотами государськими укрепити”.

11 березня українське посольство прибуло до Москви. 12 березня був його офіційний в’їзд до столиці Московської держави, а 13-го відбулася урочиста аудієнція в царя. Крім подарунків від гетьмана — п’яти коштовних турецьких коней — “аргамаків”, посли привезли також його лист до царя від 17 лютого, написаний українською мовою, що був по суті акредитивною грамотою для посольства.

У той же день, 12 березня почали переговори на Казенному дворі. Царський уряд, надаючи першорядного значення цим переговорам, доручив проводити їх особам, які займали найвище становище в Московській державі. Це — ближній боярин і намісник, казанський князь О. Н. Трубецькой, один з найзначніших московських боярів В. В. Бутурлін, який очолював у січні 1654 р. велике посольство в Переяславі, окольничий і намісник каширський П. П. Головін і думний дяк Алмаз Іванов. Його М. С. Грушевський у праці “Історія України-Руси” (т. IX, ч. 2, с. 728) називає “найвизначнішим московським дипломатом того часу”.

Висловлені усно українськими послами умови Богдана Хмельницького були занотовані московськими дяками протокольне. Існують дві редакції цього протоколу. В них зазначено 16 і 20 статей без послідовного викладу, деякі статті зафіксовано конспективно. Усі 20 статей ідуть під загальним заголовком: “Розговорные пункты без всякого решения”, а кожна з них починається словами: “И посланникам говорено…”, “И посланники говорили…”. Бояри, крім того, розпитували українських послів про стосунки України з Кримським ханством, Молдавією, Волощиною, Польщею, Литвою, а також про внутрішні справи України, зокрема про Запорозьке Військо та його кількісний склад. Завершилися переговори першого дня пропозицією українським послам подати письмово свої умови (“Статьи на письме”). Ця частина протоколу закінчується так: “Зде окончились разговорные пункты словесные без решения, следуют письменные статьи”.

Наступного дня, 14 березня, посли подали письмовий текст проекту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української Гетьманської держави передбачав об’єднатися з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана України Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Отже, з певністю можна сказати, що текст проекту договору із 23-х статей, поданий послами в Москві, був підготовлений в Україні.

Разом з цим основним документом було вручено й пакет додаткових документів: Зборівський договір 1649 р., підписаний Богданом Хмельницьким і польським королем Яном-Казиміром, а також королівський привілей 1649 р. з окремим документом, що підтверджував цей привілей. За Зборівським договором Річ Посполита по суті визнала наявність 40-тисячних збройних сил України, а також владу козацтва на українських землях, які були звільнені українською народною армією в ході Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. У пакет документів 1649 р. входили й королівські привілеї Богданові Хмельницькому на чигиринське старосттво, а також на села Суботів, Медведівку, Жаботин, Кам’янку, Новоселицю.

Статті проекту договору 1654 р. стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Росії. У першій статті йшлося про підтвердження “прав і вольностей” Війська Запорозького, тобто прав і вольностей України, оскільки формула “гетьман з Військом Запорозьким” репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що складалася в ході Визвольної війни 1648—1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах, зокрема в “добрах”, тобто у матеріальній власності. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська — збройних сил України — 60 тисяч. Третя стаття передбачала підтвердження “прав та вольностей” української шляхти в “добрах”, судах (гродських і земських) та місцевої адміністрації, могли вони самі обирати своїх урядників і суддів. У четвертій статті була поставлена умова, щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, тобто була українська фінансова адміністрація, і, таким чином, Україна могла зберегти свої фіскальні права; у п’ятій статті йшлося про надання староства Чигиринського на гетьманську булаву, шоста закріплювала право Війська Запорозького обирати гетьмана. Стаття сьома декларувала недоторканість козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми. Статті восьма, дев’ята, десята, одинадцята та дванадцята були присвячені питанню виплати грошей і надання млинів та маєтків на утримання урядів військового писаря, полковників, суддів, осавулів, обозного, а також козацької армати.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Чотирнадцята стаття затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорозького з іншими державами. Конкретно йшлося про право “вільно приймати” послів з чужих земель, а царя оповіщати тільки у випадках їх ворожого до нього ставлення. Статті п’ятнадцята і шістнадцята стосувалися виплати цареві данини у формі трибуту та способів збирання податків для цієї данини.

У статті сімнадцятій мовилося про те, що права населення України гарантують царські “хартії, писані на вольності козацькі, а другі — на шляхетські”. Вісімнадцята стаття зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У дев’ятнадцятій статті викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об’єднання поляків з іншими ворожими силами. Двадцята стаття ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У двадцять першій статті встановлювались розміри платні рядовим козакам, полковникам, осавулам військовим, сотникам. У двадцять другій статті говорилося про спільні дії проти нападів татар, а в останній, двадцять третій, — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Як бачимо, український військовий проект договору, за винятком п’яти останніх статей, що стосувалися важливих військових проблем поточного моменту, зокрема оборони України, мав конституційний характер.

Український історик і юрист Андрій Яковлів у результаті докладного і глибокого аналізу 23-х статей дійшов висновку, що українським проектом договору “гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалось будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України”.

17 березня українські посли і представники царського уряду зібралися втретє для обговорення статей. З приводу деяких пунктів від українських послів зажадали додаткових пояснень. З свого боку бояри висунули дві пропозиції: про повернення до Московської держави втікачів, передусім кріпаків, що тікали від своїх поміщиків в Україну, і про відправлення гетьманом для участі в царському поході на Смоленськ козацького війська на чолі з полковниками: ніжинським — Золотаренком і переяславським — Тетерею. Посли прийняли ці пропозиції.

У проміжку часу між 14 і 19 березня відбулись такі події: українських послів 15-го числа запросили на військовий парад, 18-го для них був влаштований урочистий царський обід у Золотій палаті, а 19-го — у патріарха. У цей же день, 19 березня, у вербну неділю, хоча переговори ще не були закінчені, послів запросили на прощальну аудієнцію до царя. Наступав останній перед Великоднем тиждень, коли, за московськими звичаями, цар віддавав перевагу церковним відправам перед справами державними. У цей же день відбулися ділові розмови з боярами, які зустрілися з послами, щоб вирішити деякі нез’ясовані спірні питання. Думний дяк Алмаз Іванов ознайомив послів з резолюціями бояр і указами царя на кожну з 23-х статей. На документі дяк зазначив:

“Зде починаются стати самій на писме данные простельные и решительные”.

Десять статей — перша, друга, третя, п’ята, шоста, сьома, дев’ята, одинадцята, тринадцята, сімнадцята — затверджувалися беззастережно. Статті четверта, восьма, дванадцята, п’ятнадцята, шістнадцята ніби й стверджувалися царським указом, однак із деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо статей вісімнадцятої, дев’ятнадцятої, двадцять другої, то позитивні їх рішення були висловлені в іншій формі. У статтю чотирнадцяту царським указом внесено обмеження. Статті десята, двадцята, двадцять третя містили резолюцію “допросить”, тобто з’ясувати, і пояснювали, що саме, А відносно статті двадцять першої бояри і цар вирішили взагалі “отговаривать”.

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11 статей. У цю редакцію не були внесені сім статей першого варіанта, п’ять статей було об’єднано в три, а ще три — в одну. У цьому другому варіанті ратифіковано всі (за винятком останньої) статті, щоправда з деякими змінами і поправками, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р.: “Мы, великий государь тех статей выслушали милостиво и что на которую статтю наше царского величества указом велели дать тем же посланникам Самойлову й Павлу”.

Ця грамота, що стисло викладала головне із санкціонованих статей, підтверджувала не тільки ратифікацію другого варіанта-редакції з 11-ти статей, а також ратифікувала статті першого варіанта-редакції, які не ввійшли до другого варіанта. Таким чином, в грамоті йдеться про підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького, про кількісний склад збройних сил України, про право Війська Запорозького обирати гетьмана, про спадкування козацьких маєтків і прав козаків їх вдовами і дітьми. В додаток були видані ще дві царські грамоти, датовані також 27-м березня: на чигиринське староство Богданові Хмельницькому та українській шляхті (всі три у протоколі Посольського приказу називаються “конфирмовательными”) -

26 березня цар видав указ про від’їзд українських послів. 27 березня, тобто на другий день Великодня, їм вручили текст договору, що містив 11 статей, з царськими і боярськими указами і санкціями під ними, а також три вищеназвані царські грамоти. Разом з цими документами посли отримали царську жалувану грамоту місту Переяславу і царський привілей Богданові Хмельницькому на Чигиринське староство й підтвердження його володінь на Суботів, Новоселицю, Медведівку, Борки й Кам’янку, а також три царські листи особисто гетьманові. В листах йдеться про відпускну грамоту українському посольству, про надіслання нової державної печатки для України, про оголошення війни Польщі й відправлення 18-тисячного козацького війська і про поїздку київського митрополита до Москви для пояснень у зв’язку з конфліктом з московським воєводою в Києві. Однак у 6-му пункті 11-статейного тексту договору йдеться про церковні маєтності. Як відомо, щодо київського митрополита українським послам був даний “ізустний наказ” Богдана Хмельницького. Відповідно до цього наказу посли просили дати жаловану грамоту на митрополичі маєтності. У царській резолюції говорилось про надання такої грамоти “митрополиту й всем духовного чину людям на маєтности их”, але фактично грамота була видана трохи пізніше цього року. Українські посли відбули з Москви в Україну.

ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНИЙ ХАРАКТЕР ДОГОВОРУ, ЙОГО ЮРИДИЧНА ПРИРОДА

Договір між Україною і Московською державою сформувався не за звичною для наших часів дипломатичною моделлю міждержавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору 1654 р. містяться в двох різних за формою актах. Отже, українсько-російський договір 1654 р. в його остаточному московському тексті складається з 11 статей від 21 березня і узагальнюючої царської жалуваної грамоти гетьманові й Війську Запорозькому від 27 березня, які складають одну цілість.

Гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорозьким, які представляли Українську Гетьманську державу, виклали свої умови у формі “чолобитної” в статтях від 14 і 21 березня. Акти, що виходили від царя, мали форму “жалування”, тобто царських указів. Така форма договірних документів була певною мірою даниною часу. І петиції з козацької сторони, і резолюції царського уряду не відповідали внутрішньому змісту документів, які, безперечно, мали договірний характер. Акти, якими обмінялися сторони, були за своєю суттю договором, тобто угодою двох держав.

Коли укладався українсько-російський договір 1654 р., Україна вже була незалежною державою — вона мала всі ознаки, притаманні поняттю “держава”: територію, що підлягала державній організації; населення, яке визнавало тільки владу гетьмана; гетьманський уряд, який здійснював владні функції на території України; збройні сили — козацьке військо, а також самостійні міжнародні відносини.

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона — Москва. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654 р. називає гетьмана і Військо Запорозьке “підданими московського царя”, але при цьому зазначає: Україні “быть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним правам и привилеям и по всем статьям, которые писали выше сего”, що, власне, передбачало не “підданство”, а номінальну протекцію царя над Україною.

У подальших документах першочергове значення надається саме цим “правам і привілеям”, про них обов’язково говориться, коли йдеться про “підданство”, при цьому чітко окреслюються права, які за договором належать цареві щодо України. У проекті договору, поданому 14 березня послами Богдана Хмельницького, зазначено, що цар має право на грошову данину з України (юридичне — у формі трибуту).

Для Хмельницького договір 1654 р. був насамперед звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі. Крім того, уряд Богдана Хмельницького цим договором ставив завдання закріпити за Україною її права та вольності і не допустити в майбутньому їх порушень і обмежень царизмом. В умовах даної історичної доби, політичних і фактичних обставин було використано звичну для того часу форму договору між двома державами, так звану протекцію, коли вдаються за допомогою до сильнішої держави. Така форма була відома всім монархам та володарям. Під час довгої боротьби з Польщею Богдан Хмельницький не вперше укладав договори з сусідніми державами, та й із самою Польщею. У ході війни Україна і Річ Посполита двічі визначали свої юридичні стосунки — у Зборівському і Білоцерківському договорах 1649 і 1651 рр., але обидва рази державно-політичні угоди були розірвані Польщею, рійна продовжувалась. Богдан Хмельницький сподівався, що тепер на підставі українсько-російського договору Україна одержить військову допомогу від Москви і в той же час заманіфестує перед світом своє визволення.

Самостійність України визнавалася і в аспекті міжнародних відносин. Передусім Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу, могутністю якої лякала інших володарів. Посол польського короля в Криму доводив хану, що “осібна держава”, яку робить з України Богдан Хмельницький, буде небезпечною для сусідів. Польські дипломати залякували Семиградського князя тим, що Богдан Хмельницький стане монархом із стотисячною армією над усіма руськими землями. Тогочасний французький часопис “ОагеНе сіє Ргапсе” 21 березня 1654 р. писав, що Хмельницький в об’єднанні з Москвою шукав союзників для боротьби проти Польщі: “Щоб знайти Польщі ще одного ворога, Богдан Хмельницький піддався під протекцію московського великого князя та присягнув йому від імені козаків”.

Сусідні країни оцінювали Україну періоду Богдана Хмельницького як самостійну державу. Гетьман провадив “розгалужену міжнародну діяльність, мав дипломатичні зносини із Швецією, Пруссією, Австрією, Угорщиною, Молдавією та іншими сусідами, листувався з ними, укладав договори, обмінювався посольствами. Монархи, князі та інші родовиті правителі зверталися до Богдана Хмельницького, називаючи його “приятелем”, “другом”, “братом” — як це було прийнято в стосунках між володарями. Отже, чужоземні монархи, незважаючи на договір 1654 р., трактували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана — як самостійного государя. Значення цього договору вони оцінювали тільки як “протекцію” в тодішньому розумінні, часто номінальну, і договір не стояв на перешкоді їх дипломатичних зносин з Україною на високому державному рівні.

Оцінка договору московським урядом з часом змінювалась, спочатку він погоджувався з “протекційним” характером договору і вважав Україну вільною державою. Маючи з Богданом Хмельницьким зносини ще до укладання договору, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, і відав ними Посольський приказ — по суті московське міністерство закордонних справ, що, взагалі, керувало зносинами Москви з чужоземними державами. Україну відокремлював від Москви державний кордон і митниці.

Але Московське царство за своєю природою і характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська Гетьманська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною без феодального примусу працею на землі, покозаченим селянством була своєрідною історичною антитезою. Отже, неминуче рано чи пізно царський уряд мав почати наступ на автономію України.

Уже при укладенні договору це виявилося у більшменш прихованій тенденції царя і бояр встановити контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а також над міжнародними відносинами України. Однак українські посли відповідно до твердих і рішучих інструкцій Богдана Хмельницького протистояли цій тенденції, хоч у ході обговорень деяких статей доводилось іти на компроміс.

Нижче висвітлюється хід обговорення і остаточне формулювання статей, в яких визначалося державне, політичне, соціальне, фінансове і міжнародне становище України, що знайшли відображення і в одинадцяти статтях тексту остаточного договору і в жалуваній царській грамоті від 27 березня.

Гетьманська влада

Одним із визначальних факторів незалежності Української Гетьманської держави була влада гетьмана. У договорі 1654 р. вона нічим не обмежувалася. Гетьман був верховною владою і головою української держави. Титули, які надавались гетьманові в офіційних документах, свідчили про всю повноту його влади щодо внутрішніх справ Української Гетьманської держави — “верхній владця і господар Отчизни нашої”, “зверхніший властитель”, “рейментар”. Шоста стаття визначала, що гетьман одержував свою владу за вибором Війська Запорозького, тобто обирався “доживотно” на козацькій раді, де, як правило, були присутні представники інших станів. Царя мали лише сповіщати про вибори, а гетьман повинен був скласти присягу цареві перед царським посланником на Україні. І на майбутнє, після смерті кожного гетьмана, козаки мали право, як формулювалося у жалуваній ратифікаційній царській грамоті, “обирати гетмана по прежним их обычаям, самим меж себя”.

Внутрішня автономія. Судочинство

У пропонованому проекті договору вже в першій його статті гетьман і Військо Запорозьке вимагали непорушності автономії України: “Підтвердити права і вольності наші військові, як з віків бувало у Війську Запорозькому, які своїми правами судилися і вольності свої мали в добрах і судах”. Суд тоді вважали однією з найважливіших функцій влади і Військо Запорозьке надавало йому великої ваги. “Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх щоб товариство судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два третього мають судити”. Саме в такій формі була зафіксована теза про цілковиту незалежність від царського уряду Війська Запорозького у сфері судочинства.

Цар 27 березня 1654 р. ратифікував першу статтю договору без жодних змін. “Пожаловали, велели им быть под нашего царского величества высокою рукою, каковы им даны от королей польских и от великих князей литовских, и тех их прав и вольностей нарушивать ничем не велели, и судиться им велели от своих старшин по своим прежним правам”.

Про податки

Коли заглибимося в аналіз статті, пов’язаної з проблемою податків і простежимо хід її обговорення, то переконаємося, якою життєво важливою була вона для України і як пов’язувалася з її збройними силами.

З визволенням України з-під польської влади і утворенням Української Гетьманської держави, її фінансова політика набула суверенного характеру. Всі податки, що їх народ України повинен був сплачувати до королівського скарбу, на короля, на католицькі монастирі і церкви, на панів, передавалися до скарбу Війська Запорозького, до Української Гетьманської держави. Крім того, товари, які ввозили з інших країн, обкладалися митом. Значний прибуток українській державі давали податки з меду, пива, горілки.

Український гетьман, укладаючи договір з царем, хотів, щоб весь прибуток і надалі залишався в Україні, за винятком певної грошової данини Москві. Історик і юрист Андрій Яковлів на основі глибокого дослідження встановив, що концепція і формування статті 15 проекту договору, яку подали посли Богданович і Тетеря 14 березня, як і текст їх промови 13 березня, належать Богданові Хмельницькому, який пропонував, щоб фінансові стосунки між Україною та Москвою були такими самими, як і стосунки між Угорщиною, Молдавією, Волощиною, з одного боку, та турецьким султаном, з другого. А це означало стосунки номінального васалітету з виплатою Москві грошової данини — у формі трибуту.

Московські бояри не прийняли цієї умови у запропонованій редакції. Вони прагнули самі визначити характер і розміри податків, а, основне, щоб фіскальні органи належали Москві, тобто щоб податки стягували царські чиновники.

Важко було навіть передбачити, яких масштабів могли б набути безконтрольність, свавілля, зловживання московських фіскалів.

У результаті великих дискусій прийшли до компромісної редакції — вирішено було одноразову грошову данину замінити збиранням податків місцевими органами з подальшою передачею їх особам, спеціально призначеним царем. Зберігалися фіскальні права України, залишалася її фінансова адміністрація. Представники Москви тільки приймали зібрану данину. Отже у справі збирання податків цар зберігав тільки право контролю. І все ж для державного українського скарбу виплата данини, що складала більшу частину безпосередніх податків, була тяжкою втратою, бо позбавляла Українську державу значної частини фінансових засобів. Щоб компенсувати ці видатки і щоб врятувати справу державного скарбу, українські посли поставили вимогу виплачувати певну квоту Війську Запорозькому за службу цареві. При встановленому за договором кількісному складі збройних сил України — в 60 тисяч — ця платня Запорозькому Війську мала перевищувати втричі загальний державний прибуток, який дорівнював 600—800 тисяч польських злотих.

Впровадження царських воєвод в Україні

Царський уряд намагався встановити військовий контроль над внутрішнім життям України, забезпечивши це введенням у головних українських містах своїх воєвод з військовими залогами. Бояри домагалися зафіксувати таку позицію у договорі 1654 р., однак безуспішно. Посли виявили рішуче небажання бачити у своїй країні московських воєвод.

Взагалі, розмова про царського воєводу в Україні виникла вперше у 1653 р. ще до укладання договору. Ініціатором був Богдан Хмельницький. Він через свого посла Лаврина Капусту, звернувшись до Москви за військовою допомогою проти Польщі, запропонував вислати до Києва трьохтисячне військо під командуванням воєводи. Під час переговорів у Переяславі в січні 1654 р. Бутурлін нагадав Хмельницькому про його пропозицію і попросив дати перепустку воєводі на приїзд до Києва. Богдан Хмельницький погодився, зауваживши, що до весни, в разі ворожого наступу бажано навіть збільшити кількість царського війська.

Гетьман вважав, що цей акт матиме не тільки військове, а й політичне значення. Поява царських воєвод з військом у Києві могла стати не тільки фактичним початком московсько-польської війни, але й показувала б іншим державам, зокрема й Польщі, що цар буде боронити Україну всіма засобами Московської держави. Однак на перебування царських воєвод на Україні Богдан Хмельницький дивився лише як на тимчасове.

Цар у наказі від 30 січня 1654 р. призначив воєводою в Києві князя Куракіна і чітко визначив його функції — військовий захист України від ворожого наступу:

“По челобитию гетмана велел государь быть в Києве ратным людям для бережения от приходу поляков и всяких воинских людей”.

Але через три роки воєводи з царськими військами вже були не тільки у Києві, а й у Чернігові, Переяславі та Ніжині. А у 1657 р. відряджений до Богдана Хмельницького царський посол окольничий Бутурлін вимогливо допитувався у гетьмана, чому не має воєвод в інших великих українських містах. Богдан Хмельницький відповів, що своїм послам у Москві в 1654 р. він наказував не погоджуватися на присутність царських воєвод ніде, крім Києва, і при переговорах у Переяславі на цьому й зійшлися.

Міжнародні відносини

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве